Михайло Косів

Стаття перша

Перед тим, як почати виклад своїх міркувань на заявлену тему, хочу нагадати про обов’язки мирян у Церкві, визначені Кодексом Канонів Східніх Церков, що був ухвалений Святішим Отцем 14 жовтня 1991 року, тобто у свято Покрови Богородиці. Досконалий переклад цієї канонічної книги з латинської на українську мову здійснив професор Львівського університету Йосиф Кобів, якого багато хто з мого покоління університетських гуманітаріїв пам’ятає і згадує добрим словом як працьовитого вченого і доброго педагога. Перший титул (розділ) Кодексу, власне стосується нас. Він названий «Вірні, їх права й обов’язки». У каноні 15, параграфи 2, З, говориться: «Вірні свобідно можуть виявляти пастирям Церкви свої проблеми, особливо духовні, а також свої побажання.

Відповідно до своїх знань, компетенцій і здібностей, якими відзначаються, вони мають право, а іноді навіть обов’язки, виявляти пастирям Церкви свою думку в справах, які стосуються добра Церкви, і, зберігаючи непорушність віри і звичаїв та пошану до пастирів, а також, зважаючи на спільну користь і гідність осіб, ознайомлювати з нею інших вірних».

Аналогічні приписи існують сьогодні в новітніх постулятах усіх християнських церков. На цьому важливо наголосити, позаяк дехто з духовенства противиться цим приписам, помилково вважаючи, що ані миряни, ані представники державної влади не повинні втручатися у жодні справи Церкви. Навіть у ті, які стосуються майнових конфліктів і які сьогодні стали дошкульним лихом України. Але ж бо релігійні громади складаються з громадян. А громадяни — усі без винятку — зобов’язані дотримуватися законів. Не лише Божих, але й державних. Звісно, миряни не можуть самочинно вирішувати питання внутрішнього життя Церкви. Бо коли читаєш в газеті «Волинь» з 3 березня 1995 p., що «у місті Дубному відбулися збори православних прихожан Київського Патріярхату», які «дали оцінку ситуації, що склалася в Рівенсько-Острозькій єпархії» і «вирішили не допустити архиєпископа Романа до богослужінь у храмах Рівенсько-Острозької єпархії Київського Патріярхату», то стає моторошно від таких порядків у Церкві. Адже на кожного, хто прочитає ці рядки, миттю повіє холодом нещодавніх компартійних зборищ, на яких розпинали «націоналістів» і «ворогів народу».

Ні, до такої сваволі мирян у церковних справах я не закликаю, навпаки, передумовою моїх роздумів стало Пастирське Звернення Блаженнішого Мирослава-Івана Кардинала Любачівського «Про єдність святих Церков», видане 25 березня — 7 квітня 1994 р. у Львові при Архикатедральному храмі св. Юра. Звернення адресоване усім суспільним верствам Церкви, а саме: «Високопреосвященним і Преосвященним Владикам, Всесвітлішим і Всечеснішим Отцям, Преподобним Ченцям і Черницям, вірним Греко-католицької Церкви, Синам і Дочкам Києво-Галицької Митрополії і всієї Руси, і всім українцям доброї волі», себто Блаженніший звертається до всіх верств духовенства і мирян України. На жаль, обміну думок з приводу заторкнутих у Зверненні проблем не відбулося, тим часом вони є важливими не лише для нашого церковного життя, але й формування українського суспільства після століть чужоземної неволі й десятиліть комуністичного нищення духовости взагалі.

Проблема єдности святих Церков має для нас, українців, два аспекти: перший міжнародній. Він стосується поєднання між Римо-католицькою Церквою і Православними Церквами; особливе місце у цьому процесі займають Східні Католицькі Церкви, що перебувають у євхаристійній єдності віри з Апостольською Столицею, зберігаючи свій східній православний обряд. Другий аспект — осягнення єдности різних християнських конфесій Української Церкви. Обидва болісно відбиваються сьогодні на нашій долі. Обидві ці проблеми взаємно переплітаються і випливають одна з одної.

Спочатку дещо з передісторії

21 листопада 1967 р. на ІІ Ватиканському Соборі був прийнятий «Декрет про екуменізм». У зближенні між Заходом і Сходом відтоді починається новий етап. Для вияснення того, що є спільним для обох Церков, і полагодження того, що викликає незгоди і суперечки, була утворена Міжнародня змішана Комісія з питань богословського діялогу між Римо-католицькою і Православними Церквами. Досі відбулося сім тематичних пленарних засідань цієї Комісії, кожне з яких закінчувалося відповідною спільною резолюцією. Обставини підготовки цих пленарних засідань й аналіза прийнятих ними документів подані у Пастирському Зверненні Блаженнішого Мирослава-Івана Кардинала Любачівського. Отже, вважаю, що всій українській суспільності варто було б з ними познайомитися. І ще додам: слід було б подбати про видання усіх дотепер прийнятих резолюцій міжнароднього Богословського Діялогу окремим збірником. Одначе, самі ми, без допомоги мирянських організацій у Західньому світі, цього здійснити не можемо. Тому варто звернутися у цій справі за допомогою до заокеанських побратимів. А що таке видання треба конче здійснити, свідчить хоча би перша спільна заява-підсумок Богословського Діялогу, яка стосується проблеми «Тайна Церкви і Євхаристії у світлі Тайни Пресвятої Трійці». Тут відразу було заявлене бажання Світового Католицизму і Православ’я йти назустріч одне одному в найосновнішому питанні містичного життя Церкви. Блаженніший Мирослав-Іван Кардинал Любачівський каже з приводу цієї заяви: «Треба нам усім, особливо духовенству, уважно прочитати цей документ і призадуматися над ним. В ньому знаходиться багато поучення про Пресвяту Євхаристію, у якій проявляється Троїсте Таїнство Церкви. Заява вітає узгодження між православними і католицькими богословами в питаннях викликання Святого Духа в часі Божественної Літургії («епіклеза»), що свого часу було точкою незгоди між Сходом і Заходом» (с. 16). Без сумніву, треба і прочитати, і призадуматися. Та з часу прийняття цього документу від липня 1982 року пройшло тринадцять літ, саме для церковної практики У країни він має першочергове значення, але ми його не знаємо. На наступному пленарному засіданні міжнароднього Богословського Діялогу, що відбулося 1987 p., досягнуто не менш принципових домовленостей. Зацитую одне з найважливіших для нас положень: «Спільність є можлива тільки між Церквами, які мають віру, священство й спільні Святі Тайни». Отож, єднатися з тими протестантськими християнськими об’єднаннями, які взагалі заперечують таїнство священства і таїнство Пресвятої Євхаристії, канонічна Церква не може. Цитую далі: «Власне, завдяки взаємному визнанню, що віра, переведена в кожній помісній Церкві, є одна й та сама (як є, крім того, священство й Святі Тайни), вони пізнають одна одну як автентичні Церкви Божі, і що кожного віруючого вітається, як брата і сестру у вірі».

Гадаю, нікого не треба переконувати, що для нас це визнання має найважливіше значення. Адже якщо у кожній помісній християнській Церкві одна й та сама віра, що втілюється через однаково благодатні християнські таїнства, якщо однаковою духовною силою при звершенні семи християнських таїнств наділені священики різних конфесій — наші духовні пастирі, якщо вони, наділені цим таїнством, здійснюють однаково благодатне священнодійство епіклези — викликання Святого Духа в час перетворення хліба й вина у тіло і кров Спасителя нашого Ісуса Христа, себто якщо однакові у нас Святі Тайни, то навіщо нам сперечатися, тим паче — сваритися? Адже це і є дорога до нашого релігійного та церковного поєднання, навіть якщо кожна з конфесій залишатиметься сама собою.

Ось де відправна точка пошуку нашої єдности в єдиній Українській Церкві! На наступних пленарних засіданнях Міжнародньої змішаної Комісії приймалися спільні узгоджені рішення про особливу ролю у християнському світі Східніх Католицьких Церков, про природу апостольського наслідництва і ролю у ньому мирян, про створення патріярхатів та інших форм місцевих приматів, про ситуацію у зв’язку з відродженням Української Греко-католицької Церкви і т.ін., тобто приймалися рішення, які стосуються безпосередньо нас.

Що ми про це знаємо? Нічого. То можемо ми і далі жити сліпцями у світі? Здається, зрозуміло: хто не володіє інформацією, той не здатний діяти, той неминуче приречений на блукання манівцями. Не може далі такого бути, аби про документи, від яких залежить доля нашої Церкви, знало лише кілька людей. Адже шукати шляхів їх реалізації на практиці маємо ми, ієрархи, священики і миряни. Як же ми будемо це робити, коли нічого про них не знаємо? І що у такому разі дивуватися з пасивности щодо церковних справ нашої інтелігенції. Інтелігенти — люди мислячі. їхню ролю у Церкві не можна обмежувати лише до послуху (хоч самого послуху я не відкидаю).

Особливо пильної нашої уваги вимагає резолюція останнього, 7-го пленарного засідання Комісії, що відбулося 17-24 липня 1993 р. у православному манастирі Баламанд (Ліван). Це чергове засідання мало відбутися на рік раніше, одначе було відкладене через відмову православної сторони брати участь у Богословському Діялозі до тих пір, поки не буде розв’язане питання про «уніятство». Зрозуміло, що православним партнерам йшлося не про всі Східні Католицькі Церкви, а саме про нашу — Українську. Адже в період підготовки сьомої пленарної сесії цього міжнароднього релігійного форуму Українська Греко-католицька Церква вийшла з підпілля, навернені засобами терору в московське православіє галичани почали масово повертатися в лоно батьківської Греко-католицької Церкви. Очевидці пам’ятають, який гвалт був зчинений з приводу того, що буцімто захоплюються православні храми, хоча вони до 1946 року православними не були. Навколо собору св. Юрія у Львові розгорілися справжні баталії з пікетами почаївських монахів. Усілякі домисли, чутки, інсинуації плелися навколо УКЦеркви на міжнародньому рівні — все це не могло не накласти свого відбитку і на резолюцію, прийняту в Баламанді.

Маю два українські переклади цього документа, одначе обидва неточні. Німецькою мовою його назва звучить так:

Der Uniatismus — eine uberholte Unionsmethode— and die derzeitige Suche nach der vollen Gemeinschaft (Уніятство: застарілий метод союзу і сучасні пошуки повного поєднання).

У вступній частині резолюції відразу говориться про те, що «Східні Католицькі Церкви, без сумніву, будучи частиною католицької спільноти, мають право існувати і діяти для задоволення духовних потреб їх вірних» (пункт 31), але, разом з тим, у сучасних умовах, при «віднаходженні повної єдности і сопричастя» між Сходом і Заходом, «уніятство виключається як метод» (пункт 4). Я не мав би ані заперечувати, ані сприймати близько до серця такі твердження. Якщо Схід і Захід на шляху до «повної єдности» знайдуть якийсь ефективніший метод, аніж знайшли ми в 1596 році, підписавши документи Берестейської унії, будемо з цього приводу радіти. Зауважу тільки, що уніятство і греко-католицизм — поняття далеко не адекватні (одначе, це потребує окремої розмови). Але у вступній частині баламандської резолюції є твердження, щодо якого греко-католики (і не лише українські, але й з інших країн) мають зажадати уточнення. Це стосується пункту 2, в якому сказано: «… Ми відхиляємо уніятство як метод до пошуку єдности, тому що він протистоїть спільним традиціям наших Церков». Яким спільним традиціям Східніх і Західніх Церков, хотілося б знати, протистоїть уніятство, себто союз поміж ними? Якщо таке є, на це слід вказати конкретно. Інакше ця фраза, кинена мимохідь, може свідчити про роздратування її авторів самим фактом існування Східніх Католицьких Церков. Але ми є. І на то нема ради.

Шкода, що на таких поважних міжнародніх форумах Українська Церква не представлена. Себто нам говорять про нас, але без нас. Архиєпископ Мирослав Марусин, який брав участь у Баламандській конференції, хоч і належить до Української Греко-католицької Церкви, був заявлений там як секретар Конгрегації Східніх Церков, себто представляв Римську Курію, а не нашу Церкву.

Якщо ж уніятство веде до латинізації нашого східнього візантійсько-українського обряду, якщо деякі наші єпархії підпорядковані під юрисдикцію іноземних, до того ж римо-католицьких, себто іншообрядових церковних структур, якщо йде реформація деяких українських чернечих чинів і їхніх храмів за взірцем латинництва, якщо нам уже знову пробують накинути «целібат» священства, якщо ставлять питання «території» і територіяльного обмеження Греко-католицької Церкви на східніх теренах України в той час, коли там вільно почувається латинський обряд польської Римо-католицької Церкви і т.д., то, звісно, таке розуміння «уніятства» дійсно протистоїть спільним традиціям наших Церков, і ми його й самі відкидаємо.

Баламандська резолюція закликає до участи в Богословському Діялозі представників Східніх Католицьких Церков, і ми маємо цим обов’язково надалі скористатися, закликаючи керівництво Церкви з належною відповідальністю сприйняти пропозицію до співпраці: «Східні Католицькі Церкви повинні бути інтегровані в діялог любови при взаємоповазі і при відновленому взаємодовір’ї як на місцевому рівні, так і в світовому маштабі. Вони повинні вступити в теологічний діялог зі всіма його практичними наслідками» (Пункт 16). Пастирське Звернення Блаженнішого Мирослава-Івана Кардинала Любачівського «Про єдність святих Церков» і є відповіддю на цей заклик.

Відзначаємо, що баламандська резолюція складається з двох частин: перша — «Еклезіологічні принципи» і друга — «Практичні настанови», з яких варто виокремити найголовніше. Ось постуляти з першої, віровчительної частини: «Обидві сторони визнають: те, що Христос довірив своїй Церкві, а саме — сповідування апостольської віри, участь у тих самих таїнствах і, насамперед, в одному священстві, яке відправляє жертву Христа, і апостольське спадкоємство єпископів — все це жодна з Церков не може вважати своєю власністю» (Пункт 13). «З таких міркувань Католицька і Православна Церкви визначають одна одну як Церкви-сестри, співвідповідальні за збереження Божої Церкви у вірності Господнім намірам — у першу чергу щодо єдности» (Пункт 14). «Оскільки свобода людини недоторкана і її різнобічні зобов’язання слідувати вимогам совісти залишаються непорушними, то при спробах відновити єдність йдеться не про те, аби прагнути навернення віруючих одної Церкви до іншої для забезпечення їх спасіння. Мова про те, щоб спільними зусиллями здійснювати волю Христа для своїх віруючих і Божі наміри в Його Церкві шляхом спільного пошуку повного взаєморозуміння у межах Церков, стосовно змісту Віри і наслідків, що випливають з цього. Це зусилля продовжується в сучасному теологічному діялозі. Даний документ є необхідним етапом цього діялогу» (Пункт 15).

Не маю сумніву: Україна могла б стати важливим чинником наступного етапу цього діялогу. Адже все, про що тут говориться, сказано про нас, стосується нас безпосередньо. Адже українські православні і греко-католики занурені корінням у наш східній, візантійський, грецький обряд, він у нас тримається від Володимирового хрещення і Української Церкви, створеної в його епоху. Поміж українськими греко-католиками і православними встократ менше відмінностей, аніж межи римо-католиками латинниками і розмаїттям православних орієнтацій у світі.

У розділі «Практичні настанови» (пункт 28) визначено можливі шляхи поєднання: «Віра у таїнственну дійсність означає, що потрібно визнавати всі літургійні обряди іншої Церкви. Застосування сили для захоплення місць, де проводиться богослужіння, протирічить цьому переконанню. Навпаки, це переконання вимагає, щоб за певних обставин полегшити виконання обряду іншій Церкві, надаючи при цьому за домовленістю свою власну церкву в розпорядження іншій, що дозволить почергово в різний час відправляти в тому самому приміщенні. Більше того, євангельська етика вимагає відкидати пояснення чи висловлювання, які могли б продовжити тривалість конфлікту й вернути діялог назад. Бо хіба ж не нас вмовляє Святий Павло приймати інших так, як прийняв Христос нас, на славу Божу?»
(Рим. 15:7).

Здається, немає потреби ще раз наголошувати: ці настанови якнайбільше стосуються саме нинішньої ситуації, яка склалася в Україні. Зауважу, що у конференції брали участь 24 представники Католицької Церкви з різних країн світу і 14 представників від Православної Церкви, в тому числі і від Вселенського Константинопольського, а також Александрійського, Антіохійського і Московського Патріярхатів. Чому нам, українцям, варто знати такі подробиці? Для того, аби усвідомити: проблеми екуменізму, прагнення до єдности є сьогодні в центрі світової церковної політики, але найбільше вони обходять саме нас. Якщо церковні авторитети всього християнського світу висловлюють побажан­ня поєднатися у Вірі і говорять про можливість почергових богослужень в одних храмах, то хіба можемо ми, українці, випадати з цього вселенського руху до порозуміння, зчиняючи сварки й бійки за церковні споруди? З приводу баламандської зустрічі й документів, прийнятих на ній, Константинопольський Вселенський Патріярх Православної Церкви Варфоломей І звернувся до Вселенського Архиєрея Католицької Церкви Святішого Отця Івана-Павла ІІ з такими словами: «У цій прощі до святої мети (єдности) зло продовжує створювати перешкоди, однак ми впевнені, що «разом із спокусою Бог дасть вам змогу її перенести» (1 Кр. 10:13). Прославмо Його святе ім’я за те, що після минулорічної затримки Господь дозволив спільній комісії з нашого теологічного діялогу зустрітися. Ми сподіваємося, що він (тобто діялог — М. К.) буде розвиватися і поширюватися. Радіємо, що з нагоди зустрічі Ваша Святість наголосили на потребі чесности в нашому діялозі, котрий, як показують усі стосунки поміж нашими Церквами-сестрами, може дати навіть більші результати». Отже, є добра воля до взаєморозуміння, висловлена трьома світовими релігійними центрами, які визначають сучасну міжнародню церковну політику і в орбіті впливів, у яких перебуває наша Україна, а саме: Ватикану, Константинополя і Москви. І тепер тільки від українських ієрархів і священства залежить, аби не злегковажити цієї доброї волі, а почати рух до єдности у себе вдома. Тим паче, що цьому сприяє й Українська держава через свої правові нормативи. Нагадаю, що Баламандська резолюція прийнята 17-24 липня 1993 року, а 23 грудня того ж року Верховна Рада України прийняла Закон «Про внесення доповнень і змін до Закону України «Про свободу совісти та релігійні організації». Частина 3 статті 17 Закону має тепер таку редакцію: «Культова будівля і майно, що є державною власністю, може передаватися у почергове користуваня двом або більше релігійним громадам за їх взаємною згодою. При відсутності такої згоди державний орган визначає порядок користування культовою будівлею і майном шляхом укладення з кожною громадою окремого договору».

Отож, запитаймося противників почерговости: чи є в цьому законодавчому акті бодай щось таке, що суперечило б принципам, виробленим світовою церковно-релігійною думкою? Немає. Адже ми, ініціятори й розробники доповнень і змін до Закону, врахували цю світову думку (а вже тепер і практику). Ці доповнення і зміни (про почерговість) саме і з’явилися тому, що мені добре були знайомі документи Богословського Діялогу. Різниця тільки в тому, що заява найвищих церковних авторитетів стосується усіх без винятку храмів, натомість Закон України стосується лише тих культових будівель, які є державною власністю. І це природньо, адже держава не може реґляментувати відносини щодо тих храмів, як і передані у власність релігійним громадам, позаяк Церква у нас, як і скрізь у світі, відокремлена від держави. У тих храмах, які є власністю тієї чи іншої релігійної громади, має діяти не закон державний, а закон Божий. Але ж бо й держава має розпоряджатися з усією відповідальністю і послідовністю тим, що с її власністю. Тому, якщо якась із громад не погоджується на почергові богослуження і, що більше, вдається при тому до фізичного насильства, місцеві органи влади від імени держави зобов’язані виявити рішучість і принциповість у відстоюванні законности. І це також передбачено цитованим повище Законом України. Зокрема, в статті 16 передбачено випадки, в яких релігійна організація знімається з реєстрації і її діяльність припиняється: «У судовому порядку діяльність релігійної організації припиняється у випадках:

1. Вчинення релігійною організацією дій, недопустимість яких передбачено статтями 3, 5 і 17 цього Закону» і т.д.

Як бачимо, діяльність релігійної організації припиняється в разі невиконання вимог, передбачених статтею 17 щодо визначеної державним органом почерговости в користуванні храмом. То чому ж наші, як їх полюбляють у нас називати, — можновладці виявляються у цьому питанні слабовладцями? Звичайно, ті, хто вважає рішення державного органу про почерговість богослужень неправомірним, можуть оскаржувати його в судовому порядку. Але чому ж навіть тоді, коли є остаточне рішення Верховного Суду, воно не виконується? Кажуть, не визначений механізм виконання таких рішень. Неправда. Він такий самий, як і виконання будь-якої судової ухвали — себто через судових виконавців і правоохоронні органи.

(Далі буде)

Михайло Косів, народній депутат України,
голова Комісії Верховної Ради з питань культури і духовности

(Продовження з квітневого числа за 1995 р.)

Хто, коли, де, за яких обставин, яким консіліюмом сконстатував стан смерти? Святіший Отець, на прохання цісаря Австрії Франца, відділив Галицьку Епархію та інші Галицькі суфраґанні Престоли від Київської Митрополії, і ми знаємо, чому це зроблено: адже там, на Великій Україні, йшов найжорстокіший терор і фізичне знищення нашої Церкви з боку російської адміністрації і московського православ’я. Треба було рятувати бодай Галичину. Можна собі уявити, що було б, якби разом з Києвом під «опіку» Москви потрапив і Львів з усією Галичиною! Що б тут витворяли москалі, якби отримали «законні» права розпоряджатися Церквою на наших землях. Треба було не дати розгулятися їхнім експансіоністським, шовіністичним замірам, треба було возвести перед ними заслін, відгородити бодай частину України перед їхньою агресією. Тому контрзахід Папи Пія VII, який вирвав з їхніх кривавих пазурів Галичину, обумовлювався необхідністю забезпечити галичан «тривким духовним проводом» і був історично виправданим та єдино можливим у цих умовах. Але разом з тим Святіший Отець Пій VII ніде, жодним словом, не сказав, що він «дарує» Київський Престіл Москві. Це вже тепер його «підправляють» і замість нього роблять цей «великодушний» жест нинішні правителі Ватикану.

Зараз, коли Україна стала незалежною державою, політичні передумови такого відокремлення відпали. «На жаль, не можна змінити історії», — каже високоповажаний Антоніо Франко. «На щастя — ми її змінили!» — скажемо у відповідь ми. Ми повернули її хід у зворотньому напрямку: від зависання над прірвою небуття — до воскресіння. І якщо ми відібрали від москалів нашу землю і творимо на ній незалежну соборну державу, то ми відзискаємо у московського православ’я і територію для відновлення нашої Церкви. Тому маємо повернутися до своїх витоків, з яких почалася наша Церква. «Будь-які судді і комісари, яка б не була їхня влада і звання», не мають права вирішувати організаційний та адміністративно-територіяльний устрій нашої Церкви інакше, аніж про це сказано в Буллі Папи Климента VII: «Вони не матимуть права ні влади вирішувати і тлумачити (ці справи) по-іншому; слід (теж) вважати неважним і недійсним, якщо б хто-небудь з будь-якою владою, свідомо чи несвідомо, намагався робити самовільні зміни в справах, не зважаючи на ніякі суперечні апостольські і загальні, провінційні і синодальні собори, ні на проголошені загальні або особливі статути та інші.

Не знаю, хто укладав Кодекс Канонів Східніх Церков, але правові засади діяльности нашої Церкви, викладені повище, ми укладали з Апостольською Столицею і Святішим Отцем самі. Назавжди! Тому вони для нас є вічно актуальними. Ми мусимо до них повернутися, бо нинішній офіціозний Ватикан перетворює у пустелю для нас не лише ті українські землі, на яких російський деспотизм по-дикунському знищував нашу Церкву, але й ті, на яких Українська Католицька Церква не переставала сповняти свою апостольську місію. Високодостойний Антоніо Франко з холоднокровністю вишколеного дипломата заявляє нам: «Юридична дійсність була й остається такою: Мукачівська єпархія не знаходиться на території Української Греко-католицької Церкви». Тобто, це — Українська Греко-католицька Церква. Але вона — не знаходиться на території Української Греко-католицької Церкви. А на чиї ж? Що за казуїстика? А вони самі собою, а ви, галичани, самі собою. То як розуміють у Ватикані бодай те місце в Євангелії, у якому розповідається, як Ісус поборював виступи фарисеїв: «Кожне царство, поділене супроти себе, запустіє. І кожне місто чи дім, поділені супроти себе, не втримаються» (Матвія, 12, 22). Що ж, Ватикан хоче і далі утримувати наше запустіння? Найбільша історична кривда України полягає в тому, що протягом довгих століть наша земля була розірваною, розшматованою і розділеною поміж сусідами. Та ми ніколи не занижували тону нашої душевної настроєности на соборність». Нашу державу ми ніколи інакше не називали, як самостійною і соборною — «від Сяну до Дону». І це ми нині, осягнувши з Божого благословення свою соборність і самостійність, маємо далі миритися і покірно зносити те, що нас і далі хтось роз’єднує? Та не може такого бути! Маємо терпеливо, але несхитно і послідовно долати наслідки наших історичних кривд і йти назустріч брат братові, аби нарешті таки «поєдналася Русь з Руссю».

Тим часом нам готують нове поглиблення прірви: Ватикан плянує піднести Мукачівську епархію до гідности Митрополії, утворивши на її території нову підлеглу їй епархію.

Отже, буде на Закарпатті одна єпархія У ГКЦ, яка підлягає під юрисдикцію Львівської Митрополії, і плянується ще інша, яка мала б увійти до заплянованої Мукачівської Митрополії. Хто живе тут, прекрасно знає, які з того виростуть плоди. По суті зформуються дві Церкви однієї віри й одного обряду, які будуть поборювати одна одну, а то й ворогувати поміж собою, бо наші Владики може ще більше люди, як ми, прості миряни, тому й людських слабостей вони також не позбавлені. Мало ще нам усіляких розбратів? І такий сценарій розвитку подій інспірує Ватикан? Але й на тім не стало, бо папський нунцій пропонує аналогічну методу розв’язки проблем і для наддніпрянської України:«… Створити Апостольський Вікаріят, номінуючи Апостольського Вікарія для Центральної, Південної та Східньої України. Конгрегація листом ч. 254/92 з 21 грудня 1992 року дала свою згоду на створення Апостольського Екзархату для згаданих територій…».

Нашій, віками розтерзаній, а тому сповненій суперечностями і регіональними протистояннями, Україні готують ще один пляцдарм для домашніх воєн. То коли Слуга Божий Митрополит Андрей Шептицький номінував Екзархом Великої України свого наслідника Йосифа Сліпого, Ватикан проти цього не заперечував, а тепер нам кажуть, що це неможливе, що вони самі будуть «Украйну правити».

Зі «Слова» Антоніо Франко дізнаємося також, що 14 жовтня 1993 року Блаженніший Мирослав-Іван, Кардинал Любачівський, звернувся з пропозицією до Ватикану, аби «йому була надана персональна юрисдикція над вірними Центральної, Південної та Східньої України та щоб був наданий Помічник, який мав би конкретно проводити душпастирську працю між вірними». Але на цю пропозицію Римська Конгрегація для Східніх Церков не погодилася. Чому? Що б, здавалося, простіше? Адже з проханням звертається Кардинал Святої Римо-католицької Церкви? То чому Кардинал Любачівський на території, на якій існувала й існує його Церква і його вірні, не може бути їхнім душпастирем, а якийсь інший церковний достойник, призначений Римом, підійде акурат? Чи немає в тому якогось глибшого задуму? Звичайно, є. Його Еміненція Кардинал Сільвестріні від імени Конгрегації для Східніх Церков (може, не для, а проти?) відповів, що для цих територій має бути «призначений Апостольський Екзарх, який рівночасно, значить, доки не увійде в силу нове визначення території Греко-католицької Церкви, залишався б прямо підлеглим Апостольському Престолові». Тобто, як розуміє кожен українець, в Україні і не в Україні живущий, нам хочуть створити новий Мукачів. Лише набагато-набагато складніший і об’ємніший. Або ж — багато дрібних Мукачівів. А якщо ще взяти під увагу, що ватиканська милість щодо нас на дуже повільному і норовистому коні їздить, то питання «території» нашої Церкви, будьмо певні, не скоро вирішиться. (Якщо Рим взагалі має намір його вирішувати).

Восени торішнього року мені довелося в службових справах кілька разів побувати на Чернігівщині. Тамтешня влада готова була віддати для потреб Греко-католицької Церкви храм у Чернігові, але ж …«Синод з 1992 року рішив відновити Чернігівсько-Вишгородську єпархію з осідком у місті Києві, але Апостольський Престіл не міг потвердити таке рішення, бо воно підпорядковане питанню території…» (Із «Слова» Антоніо Франко). Наша Церква не послала у Чернігівсько-Вишгородську єпархію єпископа, а в сам Чернігів не послано навіть священика, а тому храм віддали римо-католикам, себто полякам. Те саме сталося в Харкові. На Україні — Центральній, Південній та Східній — орудують чотири польські єпископи і вже й не знаю скільки сотень священиків. Іде тотальна, неприхована латинізація українців. То, може, в цьому й полягає отой «глибший» задум стосовно «питання» про територію? Поки його будуть вирішувати, територія знову буде розділена поміж чужинцями.

Довелося мені побувати у двох селах на Чернігівщині під час освячення місця й наріжного каменя під майбутні храми. Святочний молебен відправляв мій земляк — священик із Прикарпаття. Відправляв разом з хором із села Чишки біля Львова (це мої виборці) за нашим літургійним Служебником, бо ми всі хотіли, аби відправа йшла українською мовою. Та коли дійшов до місця, де треба молитися за Первоієрархів Церкви, замовк і розгубився. Після промовистої павзи проказав імена ієрархів УКЦ-КП. Не маю сумніву, що йому хотілося в цей день бути до кінця з нами. Та ба! Я стояв біля нього і плакав душею над нашою долею, бо чи він такий один?

І в одному і в другому селі на освячення прийшли всі, хто здатний рухатися. Прийшли з сусідніх сіл. Дядьки стояли під час молебнів у насунених на лоби, на очі кашкетах і смалили цигарку за цигаркою. Вони не знали, як у таких ситуаціях треба себе вести. Були схвильовані й стривожені до краю. Дехто — вперше на подібних дійствах. Жінки схлипували. Не молились. Не вміють. Не хрестилися. Не звикли. Тільки коли священик, освятивши місце, камінь, хрест, почав кропити людей свяченою водою, почали незграбно класти на себе хресне знамення. Усією п’ятірнею, по-латинськи. Оце наразі і все, чого їх навчили приїжджі місіонери. Господи, що ж це з нами і довкола нас діється? Або: хто і що з нами робить? Адже предки цих людей належали до Церкви східнього візантійського обряду. Спочатку мені здавалося, що настрої тривоги і душевного болю сповнюють лише мене, що це просто наслідок політичної перечулености, бо, мовляв, яка різниця, як молитися до Бога, аби молитва була щира, та ось читаю роздуми З.Сокольського, ченця ЧСВВ із Києва «Давайте подумаємо разом» у журналі «Патріярхат» (1994, с. 10, с. 16-17) і переконуюся, що не одного мене це болить. Кажучи, що до «римської традиції» його земляків колись навертали насильно, а сьогодні до цього обряду пристає чимала кількість українців добровільно, преподобний З. Соколовський застерігає: «Так, з ними буде те саме, що пережили й ті, хто приймав той обряд з насильства, — вони будуть відчувати завжди якусь печаль, якийсь смуток, але ж колись той обряд приймали тому, що просто не було іншого виходу, а зараз?»

Ні, я розумію тих людей, вони шукають святої віри, знаходять її в римській обрядовій традиції, й вину цього необхідно шукати нам, духовенству києво-візантійської традиції, саме в собі. Так, в собі, наприклад, чому після виходу нашої святої Церкви з катакомб (1987 рік), з часу початку переходу цілих парафій до віри батьків (листопад 1989 р.) й по сьогоднішній день (липень 1994 р.) в серці нашого християнства, Києві, де є вже сім священиків і один диякон, до нині немає жодної церковно-адміністративної влади? Добре, якщо проблема поставлення тут єпископа, можливо, й вимагає якогось часу — хоча й знаючи про незрозумілу поведінку окремих чиновників Римської Курії, я впевнений в любові Святішого Отця до нашої Церкви й вірю, що це питання буде вирішено. Але все є: чому, чекаючи на таке рішення Святішого Отця, принаймні Синод нашої Церкви не створить тут відповідну церковно-адміністративну структуру, на яку він має не тільки канонічне право, але й душпастирський обов’язок щодо вірних і нащадків «знищеної» Київської Митрополії. Напевно, не вистачає у цей тяжкий час паперу та чорнила для написання відповідного рішення…».

Якщо духовенство Римо-католицької Церкви, що приїхало до нас із Польщі, дбає тільки про духовні скарби Христової науки, зерна якої хоче посіяти на сплюндрованих безбожницьким більшовизмом українських землях, то чому не робить це в органічному для традиції цієї землі східньо-візантійському обряді? Чи усвідомлюють вони, зрештою, що чинять зло, а не добро? Чи знає Святіший Отець про діяльність місіонерів із своєї батьківщини?Слідом за преподобним о. Соколовським сприймаю це явище в нинішньому житті України як національну трагедію: «Духовенство, — пише о. Соколовський, — практикуючи в римській обрядовій традиції, поза своєю волею відриває своїх духовних овець від притаманної їхній нації духовної києво-візантійської традиції… Це трагедія. Це страшна рана, яка навряд чи загоїться за якихось 300-400 років… Біль відірваности від традиції, духовности своїх предків нагадуватиме про себе й через десяток, щоб не сказати — десятки поколінь…». То не грійте руки на нашій біді, панове! Я вірю в свій народ. Наші люди терпеливі, довірливі, та коли спаде полуда з їхніх очей, вони не простять новітнім компрачикосам експериментів над собою.

Що стосується Патріярхату нашої Церкви, то високодостойний Антоніо Франко запевняє нас у своєму «Слові», що «створення Патріярхату належить виключно Найвищій Владі Церкви (ККСЦ, кан. 57, 1) у її повній свободі рішення, невідкличне жодною інстанцією. Але і тут справа пов’язується з правом розбудовувати Українську Католицьку Церкву на українській території. Нам визначили межу: ось поси ваше, а далі не смійте йти зі своєю місією голошення слова Божого. А ще ми мали б представити Святішому Отцеві «поглиблену студію причин відносно прохання Патріярхату, щоб таким чином відповісти на прохання Святішого Отця, уточнюючи також чи і з яких рацій він (Синод — М. К.) просить його для Греко-католицької Церкви у своїй сучасній дійсності, зі своїм «центром» у Львівській Архиепархії або чи і з яких рацій просить його з титулом Галича й Києва». Нас, либонь, вважають за малих і пустотливих дітей, які просять у вітця якоїсь забавки, а батько розмірковує: нащо то для тебе, дитинко? Що ти робити з тим будеш? Поясни мені причини своєї забаганки.

Нам нераз уже доводилося пояснювати, що ми прагнемо патріяршої гідности для нашої Церкви не для примхи, не для вдоволення національних амбіцій, а як засобу порятунку, як спасенної дороги нашого духовного відродження, можливої єдности роздертих, розсварених, порізнених між собою Східніх Християнських Церков в Україні.

Ми ж ніколи ні від кого не приховували своїх намірів, докладно вияснювали причини. З обгрунтованими аргументами виступали наші архиєреї Йосиф-Веньямин Рутський, Петро Могила, Андрей Шептицький, Йосиф Сліпий, виступає нині Мирослав-Іван Любачівський. Докладно наші «рації» викладені у «Заповіті» Блаженнішого Патріярха Йосифа Сліпого: «Просіть Всемогучого Бога, щоб Він допоміг нам завершити нашу тугу за єдністю і наші змагання за церковне з’єднання у здвигненні Патріярхату Української Церкви!» (Заповіт Патріярха Йосифа. Філядельфія, 1992, с. 15-16). Ми й просимо Всемогучого Бога, аби дарував нам цю милість, без якої ми не станемо в повному розумінні «Народом Божим». А заодно благаємо і Святішого Отця, Вселенського Архиєрея, аби змилувався над нами. Бо, як писав Патріярх Йосиф, уся багатостражденна історія нашої Церкви — це «Свідчення її віри в Христа і Його Єдину, Святу, Соборну й Апостольську Церкву, свідчення, підтверджене кривавою печаттю безстрашного ісповідництва, терпіння, мучеництва і горами наших жертв» (Заповіт, с. 11). Це ми мали би ставити питання, чому у Конгрегації для Східніх Церков цього не знають, пропонуючи нам вияснювати ще якісь причини? А до того ще й так, мимохідь, кидають прозорі натяки на «наслідки» утворення Київського Патріярхату. Хто ж тоді представляє нашу Церкву у тій Конгрегації? За нашим переконанням, єдність Української Церкви через утвердження Києво-Галицького Патріярхату, мала би бути потрібною і принесла би користь у всьому світі. Блаженніший Йосиф Сліпий писав про це: «Як показує історія Христової Церкви на просторі Східньої Европи, Київський Патріярхат мав бути, і з певністю стався б ним, рятунком церковної єдности у Вселенській Христовій Церкві і рятунком нашої української, церковної і національної єдности» (Заповіт, с. 12).

Сказавши, що рішення про Патріярхат належить до компетенції «виключно Найвищої Влади Церкви» і є «невідкличне жодною інстанцією», архиєпископ Антоніо Франко, як справжній дипломат, буквально через один абзац перекреслює те своє попереднє твердження, бо інформує наших Владик: «Остаточне рішення, одначе, належить Святішому Отцеві. Особисто я переконаний, що Святіший Отець зможе створити Патріярхат для Греко-католицької Церкви лише, якщо і коли він в серцю буде переконаний, що в Божому задумі він принесе свій внесок для добра цієї Помісної Церкви, в контексті добра цілої Вселенської Церкви, яка наполегливо шукає сприятливих шляхів для осягнення єдности Християнських Церков». Отже, наші намагання мають вписатися в контекст «осягнення єдности». Та ж і ми цього хочемо!

Та коли канонічна богословська вісь цієї Єдности пролягає між Ватиканом і Константинополем, то вісь церковної політики пролягає між Ватиканом і Москвою як двома наддержавами у християнському світі. Що московський Патріярхат ніколи не погодиться на створення Патріярхату Києво-Галицького, немає сумніву, не варто тут вдаватися до якихось ілюзій. Таким чином, ми випадаємо із «Божого задуму». Як не випасти, коли ним керують у Східній Конгрегації і Москві? Тому ми маємо самі, уповаючи тільки на Господа, розбудувати нашу Церкву на патріярших засадах, не чекаючи, коли нам це дозволять канцеляристи і політикани. А наразі нам, мов би розбещеній дитині, радять «призадуматись над мотиваціями і наслідками створення Патріярхату». Куди, мовляв, нерозумні голови, претеся, адже вам нічого «не бракує з того, що є основне для Церкви «Суї юріс». Не знаю, може я перечулений чоловік, то нехай простить мені Господь, але якщо хтось дозволяє собі отак говорити з моїм Народом і моєю Церквою, то я сприймаю це як образу національної гідности. А надто коли далі читаю у високодостойного Антоніо Франко майже зловтішне: «В Греко-католицькій Церкві є течія, противна Патріярхатові». Та ви ж її самі, цю течію, і створили, ви ж підливаєте води в її русло, ви її підгодовуєте. Ми не маємо наміру виводити нашу Церкву на манівці та бездоріжжя, чи десь якось бокувати від Церкви Вселенської, це має бути зрозуміло кожному — ми ж ачей не самовбивці. Наші пастирі ніколи не забували, що світло Христової науки ми перейняли з Візантії, перейняли тоді, коли Вселенська Церква була єдиною. Жодної участи в розколі Східнього і Західнього церковних центрів ми не брали, а тому, будучи Східньою Церквою, ми водночас є часткою Церкви Вселенської з Петровою Столицею во главі. Для нас рідними (своїми) є і Царгород, і Ватикан. Тільки на єдності України у Свято-Володимирському хрещенні ми можемо відродитися як Нарід Божий.

І нарешті, про засекреченість документів, які приймаються на єпископських Синодах, і взагалі — про утаємниченість всього, що стосується політики вищих ешелонів церковної влади позаяк цього вимагає Кодекс Канонів Східніх Церков. Високодостойний Антоніо Франко вказує на ці канони (168, 180-186) і додає від себе: «В особливий спосіб пригадую Вам про засекреченість, якої вимагає Кодекс і яка, на жаль, в минулому не була деким шанована, і то з великими неприємностями».

Непошанована ця вимога засекречености і цього разу, бо «Слово» Антоніо Франко, опубліковане в «Патріярхаті». Як ми, миряни, маємо до того ставитися? Особисто я не маю сумніву, що маємо підтримати мужній вчинок редакції журналу. Якби наша держава, Русь-Україна, тішилася своєю незмінною тривалістю з часів перших своїх історичних кроків, себто протягом більш як тисячу п’ятсот років від князів Кия, Щека, Хорива і їхньої сестри Либеді, якби наша Українська Церква стояла духовною твердинею на наших землях від часів Володимирового хрещення, себто також протягом понад тисячу років, як то є в інших землях, краях, державах, серед інших народів, у тому числі й сусідів України, то нехай би собі наші Владики закривалися за сімома замками, обговорювали й приймали постанови, на які б їх вистачило. Для мене Церква за таких обставин існувала б тільки для молитви і покори. Покори і молитви. Але ж бо ми — народ, який безперестанно піднімається з руїн. І сьогодні також — в черговий раз. Ми не зможемо воздвигнути нашої Церкви, якщо не воздвигнемо нашої Держави. А як ми зможемо це сповнити, коли відгородимося високими мурами таємничости одні від одних? Чи зможуть наші духовні керманичі вести за собою Церкву, якщо не ділитимуться своїми задумами із священиками, не кажу вже про мирян? Чи зможуть самі лишень ієрархи відповісти на всі питання, які постають кожного дня в Україні перед нашою Державою, народом, Церквою? Категорично — ні. «В єдності сила народу. Боже! Нам єдність подай» — скажу словами нашого церковного гимну.

А ще прошу наших ієрархів пригадати собі науку Учителя під час Нагірної Проповіді: «Не запалюють світильника, щоб поставити його під посудину, але на свічник, — і світить воно всім у домі. Отак ваше світло нехай світить перед людьми…» (Євангеліє від Матвія, 5, 15-16).

Русло великої ріки починається з потужного чистого джерела, що б’є із надр землі. Потім у неї впадають струмки і притоки, що також починаються з таких же чистих джерел, і вона сповнюється сили і могутньої величі. Буває, що джерела замулюються, і тоді ріка або зовсім пересихає, або розбухає наносною всячиною і міняє свою первозданну суть. Цей принцип властивий і щодо ріки людського життя, історичного плину народу. Замулилися внаслідок історичних обставин чисті джерела нашої Святої Страдницької Церкви. Розчистім їх і напиймося чистої, покріпляючої води з її первозданного джерела. Цим ми сповнимо Заповіт одного з найбільших наших Святців і Страстотерпців, Ісповідників Віри — Блаженнішого Патріярха Йосифа Сліпого: «Висловивши отут свій гіркий жаль і біль, яким сповнене моє серце, не бажав би нікому докоряти. Тому, Достойні і Дорогі Брати в єпископському служінні, простіть мені, як і я Вам прощаю! Коли висловлюю свій гіркий біль, то цим бажаю Вас востаннє по-батьківськи і по-пастирськи напімнути і закликати: «В єдності рятуйте нашу Церкву від загибелі і руїни! Нехай Ваша єдність, всього єпископату Української Католицької Церкви, буде стимулом і надхненням для всіх тих пасторів, духовників і мирян, яких батьків і прадідів родила Церква-Мати, Київська Митрополія. На історичному шляху вони розгубились в різних країнах, серед різних народів і забули про матір, яка їх родила. Поможіть їм віднайти цю Матір!».

Маю глибоке переконання, що нам потрібно вчинити так, як це робили інші народи, гідні свого покликання: викарбувати на скрижалях Заповіти наших Пророків і перетворити їх у програму щоденного життя. Інакше ми ніколи не сповнимо своєї місії на землі, а так і залишимося на те лишень, аби «в сусідів бути гноєм, тяглом у поїздах їх бистроїзних», як писав Іван Франко в поемі «Мойсей». І саме наше покоління має зробити цей рішучий крок.

У червні 1995 р. була утворена група з членів Президії Верховної Ради України (голови правничих і гуманітарних депутатських Комісій) і представників Міністерства закордонних справ, яка складала довідку про Україну для сесії Ради Европи (напередодні розгляду питання про прийняття нашої держави в цю престижну міжнародню організацію). Закордонних експертів цікавив стан законодавчої бази в нашій державі і хід економічних ринкових реформ, процес укладання і механізм майбутнього прийняття нової Конституції та її передбачуваний характер, дотримання прав людини і забезпечення прав національним меншинам, стан справ у галузі релігії та стосунки держави з релігійними організаціями. Власне, на останнє коло питань, що стосуються релігії, доручено було скласти довідку авторові цих рядків. На основі зібраного статистичного матеріялу мною була представлена також доповідь (у співавторстві з дослідницею з Німеччини пані д-ром Галею Горбач) на 45-й міжнародній конгрес «Церква в потребі», який цього року проходив 31 серпня — 2 вересня в німецькому місті Кенінгштайн і був присвячений темі «Східня Европа: християнство і мир у суспільстві». Гадаю, що цей матеріял міг би бути цікавим (а, може, й корисним як «інформація для роздумів» ) і українському читачеві.

Під сучасну пору Україна переживає складніші процеси релігійного відродження, аніж інші посткомуністичні країни. Внаслідок історичних обставин (втрата державности, розділеність української землі і народу поміж сусідніми країнами), єдина колись Українська Церква, яка утвердилася в нас через хрещення Руси-України київським князем Володимиром (988), розділилася на різні конфесії.

Станом на 1 січня 1995 року в Україні діють такі релігійні громади: Українська Православна Церква (під юрисдикцією Московського Патріярхату) — 6132 громади; Українська Православна Церква (Київський Патріярхат) — 1753 громади; Українська Автокефальна Православна Церква — 616 громад; (в останні місяці поміж цими Церквами проходить активний процес перерозподілу — чимало громад від УПЦ-КП переходить до УАПЦ, отже, остаточні цифри зараз ще невідомі); є ще 4 громади Російської Православної Церкви; 61 громада двох старообрядницьких православних Церков; 10 — Російської Вільної Православної Церкви (її ще називають — закордонна); 6 Істинно-Православної Церкви; 4 громади Богородичної Церкви; по 2 громади є в незалежних православних і Грецької Православної Церкви.

Українська Греко-католицька Церква нараховує 3032 громади; Римо-католицька Церква — 651 громаду.

Крім того, діють різні протестантські (євангельські) Церкви, з яких найчисленніші: Союз Євангельських християн-баптистів 1420 громад, Рада церков євангельських християн-баптистів — ще 51 громада і незалежні громади євангельських християн-баптистів — 48 громад та євангельських християн — 68 громад; християн-молокан — 4, назарян — 7 громад; Союз християн віри євангельської (п’ятидесятники) — 780 громад та ще Союз вільних церков християн євангельської віри — 33 громади, християни євангельської віри поза союзами — 156 громад; Церква повного Євангелія — 54; харизматичні громади — 86; Адвентисти сьомого дня — 424; Адвентисти-реформати — 21; Свідки Єгови — 516; Закарпатська Реформатська Церква (угорська) — 91; Німецька Лютеранська — 1; Українська Лютеранська Церква — 3; новоапостольська — 23; юдейські віровизнання — 74; мусульман — 117; Товариство свідомости Кришни — 27; буддистів — 21 громада, громади Бохаї — 7; християни сьомого дня — 13; Українська євангелічно-реформована Церква — 2; РУНвіра — 28; дослідники Біблії — 3; громад протестантського напрямку — 21; Пресвітеріянська Церква — 8; юдео-християн — 4; Вірменська апостольська Церква — 9; Вірмено-католицька — 1, громади методистські — 5; караїмів — 2; по одній громаді — корейських баптистів, даоситів, ведистів, менонітів, а також Зоресвітнє християнство, Віра світла, Всесвітня чиста релігія, Слов’янська громада, Братерство євангелізації, Місіонерське товариство християн, місія «Чайтані», по 2 громади у «Церкви Об’єднання» і «Наука Розуму», Церква Ісуса Христа святих останніх днів (мормони) — 21 громада.

Всього в Україні діє 68 Церков і релігійних формувань різних конфесій. Отже, після проголошення незалежної української держави в 1991 р. перед українським суспільством постали дві релігійні проблеми: 1) подолання наслідків політики войовничого атеїзму, яка проводилася в колишньому Радянському Союзі; 2) пошуки шляхів до замирення поміж собою і поєднання у вірі різних християнських Церков.

Що стосується розв’язання першої проблеми, то тут слід вказати, що з перших кроків державного становлення, а саме — 24 квітня 1991 року, в Україні був прийнятий Закон «Про свободу совісти та релігійні організації», який ліквідував будь-яку форму дискримінації на ґрунті віри і відкрив дорогу до повної свободи релігійного волевиявлення наших громадян. Закон надає ряд суттєвих пріоритетів релігійним громадам (зокрема в застосуванні пільгових принципів, оподаткування), забезпечує права служителям священичого сану, студентам духовних навчальних закладів, передбачає повернення громадам віруючих конфіскованих храмів та церковного майна і таке інше.

Ми стежимо за тим, як розвивається екуменічний рух у світовому християнстві. У нас поширюються матеріяли і резолюції, вироблені Міжнародньою змішаною комісією з питань богословського діялогу між Римо-католицькою і Православними Церквами. Особливо ретельно ми вивчали резолюцію 7-го пленарного засідання комісії, що відбулося 17-24 липня 1993 року у православному манастирі Баламанд (Ліван).

У період підготовки до цього форуму вийшла з підпілля катакомбна Українська Греко-католицька Церква. У зв’язку з цим на міжнародньому рівні говорилося, нібито в Західній Україні захоплюються православні храми. Але ж вони до 1946 р. православними не були, їх насильно повернули в московське православіє і після встановлення свободи люди почали масово повертатися до своєї батьківської віри. Звісно, разом з своїми храмами. Баламандська резолюція закликає до участи в богословському діялозі не лише представників православних, але й Української Католицької Церкви східнього обряду: «Східні католицькі Церкви повинні бути інтегровані в діялог любови при взаємоповазі і при відновленому взаємодовір’ї як на місцевому рівні і при відновленому взаємодовір’ї, так і в світовому маштабі. Вони повинні вступити в богословський діялог зі всіма його практичними наслідками». (Пункт 16). На цей заклик відгукнувся Первоієрарх УГКЦеркви Блаженніший Мирослав-Іван кардинал Любачівський Пастирським Зверненням «Про єдність святих Церков», виданим 25 березня — 7 квітня 1994 року у Львові при Архикатедральному храмі св. Юра. Звернення адресоване усім суспільним верствам Української Церкви, воно розвиває ідею єдности у вірі на матеріялі української дійсности і утверджує оптимістичне переконання, що «Мури розподілу між Церквами не сягають аж до неба». Баламандська резолюція складається з двох частин: «Еклезіологічні принципи» і «Практичні настанови», з яких ми виокремлюємо для нас найголовніше. Ось постуляти з першої, віровчительної частини: «Обидві сторони визнають: те, що Христос довірив своїй Церкві, а саме — сповідування апостольської віри, участь у тих самих таїнствах і, насамперед, в одному священстві, яке відправляє жертву Христа, і апостольське спадкоємство єпископів — все це жодна з Церков не може вважати своєю власністю» (Пункт 13). «З таких міркувань Католицька і Православна Церкви визнають одна одну як Церкви-сестри, співвідповідальні за збереження Божої Церкви у вірності Господнім намірам — у першу чергу щодо єдности». (Пункт 14). «Оскільки свобода людини недоторкана і її різнобічні зобов’язання слідувати вимогам совісти залишаються непорушними, то при спробах відновити єдність ідеться не про те, аби прагнути навернення віруючих однієї Церкви до іншої для забезпечення їх спасіння. Мова про те, щоб спільними зусиллями здійснювати волю Христа для своїх віруючих і Божі наміри в Його Церкві шляхом спільного пошуку повного взаєморозуміння в межах Церков, стосовно змісту віри і наслідків, що випливають з цього. Це зусилля продовжується в сучасному теологічному діялозі. Даний документ є необхідним етапом цього діялогу» (Пункт 15).

Немає сумніву, що Україна могла б стати (і стане) важливим чинником наступного етапу цього діялогу. Адже все, про що сказано в зацитованих положеннях, стосується безпосередньо тих процесів, які проходять зараз в царині релігійного життя між собою нічим у вірі а разом з греко-католиками мають своїм корінням спільний східній, візантійський, грецький обряд, він у нас тримається ще від Володимирового хрещення й Української Церкви, створені в його добу. Поміж українськими православними й греко-католиками набагато менше відмінностей, аніж між римо-католиками з їх латинським обрядом і православними. Тому й шляхи поєднання є набагато простішими. У розділі практичних настанов баламандської резолюції (пункт 28) визначено можливі шляхи поєднання: «Віра у таїнственну дійсність означає, що потрібно визнавати всі літургійні обряди іншої Церкви. Застосування сили для захоплення місць, де проводиться Богослужіння, протирічить цьому переконанню. Навпаки, це переконання вимагає, щоб за певних обставин полегшити виконання обряду іншій Церкві, надаючи при цьому за домовленістю власний храм у розпорядження іншій, що дозволить почергово в різний час відправляти в тому самому приміщенні. Більше того, євангельська етика вимагає відкидати пояснення чи висловлювання, які могли б продовжити тривалість конфлікту й вернути діялог назад. Бо хіба ж не нас вмовляє Святий Павло приймати інших так, як прийняв Христос нас, на славу Божу» (Рм. 25:7).

Отже, є добра воля до взаємопорозуміння, висловлена трьома світовими релігійними центрами, які визначають сучасну міжнародню церковну політику і в орбіті впливів яких перебуває Україна, а саме: Ватикану, Константинополя і Москви.

Українська держава ввела принцип почерговости у свої правові нормативи. Баламандська резолюція прийнята 17-24 липня 1993 p., а 23 грудня того ж року Верховна Рада України прийняла поправки і доповнення до Закону «Про свободу совісти та релігійні організації». Частина 3 статті 17 Закону має тепер таку редакцію: «Культова будівля і майно, що є державною власністю, може передаватися у почергове користування двом або більше релігійним громадам за їх взаємною згодою. При відсутності такої згоди державний орган визначає порядок користування культовою будівлею і майном шляхом укладення з кожною громадою окремого договору».

Отже, у цьому законодавчому акті відображений принцип, вироблений світовою церковно-релігійною думкою. Різниця тільки в тому, що заява найвищих церковних авторитетів стосується усіх без винятку храмів, натомість Закон України стосується лише тих культових будівель, які передані у користування релігійним громадам, але є поки що державною власністю.

На сьогоднішній день кількість споруд, що передані державою у власність та користування релігійним громадам, становить: УПЦ (МП) — передано 4845 храмів; УПЦ(КП) — 1291; УАПЦ — 319; УГКЦ — 2352; Римо-католикам — 463. Разом названим п’яти Церквам передано державою 9270 храмів. У тому числі почергово використовуються громадами різних конфесій 819 храмів. Це в тих населених пунктах, де є дві (або кілька) громади, а лише один храм. Останній показник особливо для нас важливий, бо він свідчить про те, що замирення і поєднання між громадами різних конфесій є можливим і що воно уже відбувається. У цілому, на 1 січня 1995 року всі релігійні громади, які діють в Україні, мають у своєму розпорядженні 10751 храм, бо до тих, що передані їм , державою у власність і безплатне користування, слід додати 1261 храм, збудований за час української державности. (Будується ще 1742 — це при нашій економічній кризі). Пристосовані під молитовні доми (переважно громадами протестантських Церков) 1959 будинків, здані в оренду для проведення богослужень 2149 будинків. Християнські Церкви в Україні мають розгалужену сітку адміністративних, навчальних, видавничих та інших установ. Так, зокрема, управлінь, єпархій, дієцезій мають: УПЦ (МП) — 31; УПЦ (КП) — 24; УАПЦ — 1; УГКЦ — 8; РКЦ — 4; ЄХБ — 21; п’ятидесятники — 18; Манастирів: УПЦ (МП) — 48 (і 16 поки що незареєстровані); УПЦ (КП) — 15; УГКЦ — 70 (6 незареєстрованих); РКЦ — 17 (5 незареєстрованих).

Ченців у них: УПЦ (МП) — 1733; УПЦ (КП) — 47; УГКЦ — 1218; РКЦ — 190;

Духовних навчальних закладів: УПЦ (МП) — 8 (2 незареєстровані); УПЦ (КП) — 9 (2 незареєстровані); УАПЦ — 1 (1 незареєстрований); УГКЦ — 8(1 незареєстрований); РКЦ — 4; ЄХБ — 11; п’ятидесятники — 4.

Священиків: УПЦ (МП) — 4904; УПЦ(КП) —1221; УАПЦ —216; УГКЦ — 1905;РКЦ —314(зних204 іноземні громадяни).

Недільні школи: УПЦ(МП) — 1225; УПЦ(КП) — 617; УАПЦ — 72; УГКЦ — 817; РКЦ — 193, ЄХБ — 610; п’ятидесятники — 420.

Періодичних видань: УПЦ (МП) — 18; УПЦ (КП) — 7; УАПЦ — 3; УГКЦ – 12; РКЦ — 6; ЄХБ — 4; п’ятидесятники — 3.

Отакий розмаїтий калейдоскоп характеризує ситуацію релігійного життя в сучасній Україні. То треба тішитися небувалими успіхами української демократії і толерантности? Не маю сумніву: у демократичному суспільстві свобода віровизнання повинна бути абсолютною. Та чи можна вважати, що той чи той новонавернений громадянин України в таку чи таку модерну віру справді вільно скористався наданою йому свободою вибору, коли йому досі про релігію говорили лише те, що це — опіюм для народу? Чи ж не нашим безпам’ятством користуються найрізноманітніші закордонні ловці душ, які витрачають значні кошти, аби лиш утворити свої «форпости» в Україні? Нещодавно проповідники одного з імпортних віровчень (не заперечую — цікавого своєю філософською сутністю і потенційними можливостями впливу на людину, але ж! чужого) застерігали мене: якщо ми не відкриємо! «зелену вулицю» для їхнього вчення, то держава, в якій це вчення є національним, може розсердитися на Україну. Невже нам так розходиться на тому, аби усім подобатися? Якби у нас належно функціонувала соціологія і соціяльна психологія, вони могли б сказати щось конкретніше з цього приводу. Я, наразі, можу лише повторити те, про що вже говорив нераз. Після десятиліть релігійних переслідувань наші співвітчизники мають тепер можливість реалізовувати свої релігійні переконання і почування у будь-якій формі. Та внаслідок нашої релігійної невироблености й роз’єднаности Україна стала свого роду «диким полем» як для численних фальшивих доморощених пророків, так і проповідників з різних чужоземних країв, які за своєю сутністю неприйнятні духові українського народу. Наслідками такого прозелітизму є поглиблення духовної кризи ще не сконсолідованої української нації. У той час, як ми випрошуємо вирішити справу з «територією» чи автокефалією Української Церкви у Ватикані й Москві, релігійний простір України активно освоюють чужинці. То чи ж варто сваритися українським православним різних конфесій між собою, а всім православним вкупі з греко-католиками замість того, аби об’єднати зусилля і здійснювати духовну опіку над тими нашими земляками, які її потребують? Є над чим задуматися.

І вкінці, треба нагадати, що стаття 24 Закону «Про свободу совісти та релігійні організації» доповнена в тому ж 1993 році четвертою частиною такого змісту: «Священослужителі, релігійні проповідники, наставники, інші представники зарубіжних організацій, які є іноземними громадянами і тимчасово перебувають в Україні, можуть займатися проповідуванням релігійних віровчень, виконанням релігійних обрядів чи іншою канонічною діяльністю лише в тих релігійних організаціях, за запрошенням яких прибули і за офіційним погодженням з державним органом, який здійснив реєстрацію статуту (положення) відповідної релігійної організації». Чи виконуються у нас вимоги цієї статті Закону? Пройдіть вулицями наших міст, погляньте на числені афіші, які закликають на зустрічі із заїжджими проповідниками у найпрестижніших будинках культури, на стадіонах, послухайте релігійні програми наших радіо і телебачення, то переконаєтеся, що законів у нас ніхто не дотримується. Найперше — правоохоронні органи, себто ті, хто зобов’язаний стежити за дотриманням закону.

Михайло Косів
9 серпня 1995
село Шаян. Закарпаття

Стаття Михайла Косіва, який є співголовою Світового Християнського Конгресу, була вислана 9 грудня 1994 р. і з невідомих нам причин йшла понад два місяці. Редакція одержала 21 лютого. Тому так пізно її друкуємо, але актуальність статті не втратила своєї вагомої вартости, навпаки, на ці теми треба писати більше, зокрема напередодні відзначення 400-річчя Берестейської Унії.

Редакція

Ставлення Римської Курії до Української Церкви не може не викликати в нас, українців, глибокого занепокоєння і застороги. Останні десятиліття принесли нам ясні свідчення того, що Апостольська Столиця воліє нехтувати інтересами України заради осягнення своїх стратегічних задумів, зорієнтованих на Москву. Усвідомлення цього факту боляче ранило серце Патріярха Йосифа Сліпого, який заради вірности Ватиканові переніс страшні муки каторжанина. Нова ватиканська політика отруїла останні роки його життя, він вважав, що «таємні документи про контакти між Апостольською Столицею і Московською Патріярхією… мають характер присуду смерти для Української Церкви». А разом з тим він був переконаний, що ця політика є згубною і для самої Вселенської Церкви, очолюваної «Наступником св. апостола Петра» (Заповіт, с. 13-14). Із зміною політичної ситуації в Україні ставлення до нас ватиканської адміністрації не змінилося. Навпаки, крім напрямку «остполітік», з’явився новий вектор: «вестполітік». Отже, не маємо жодних потішаючих підстав сприймати цю політику якось інакше, як «присуд смерти». Офіційна позиція нинішнього Ватикану щодо УГКЦеркви викладена у «Слові», що його виголосив папський нунцій Антоніо Франко на львівському Синоді єпископів 27 лютого 1994 р. (опубліковано в журналі «Патріярхат», 1994, ч. 6, с. 21-26). Ця позиція викликала нову хвилю гіркого розчарування, а разом з тим і протесту. Поділяю думку головного редактора журналу «Патріярхат» Миколи Галіва, що цей документ («Слово») «не є твір однієї особи — за ним стоїть ватиканська машина», що він «дискредитує не тільки архиєпископа Франко, але також Східню Конгрегацію на чолі з Ватиканом» і що це, врешті, ображає український нарід». Така оцінка тим більше слушна, що архиєпископ Антоніо Франко належить не лише до високої духовної ієрархії Римо-католицької Церкви, а і є офіційним дипломатичним представником держави Ватикан в Україні. Те, що він говорить про нас, стосується не лише Церкви, але й найвищої державної політики. А тому потребує конкретної політичної оцінки. То правда, що нинішнє державне керівництво в Україні недооцінює можливостей відстоювання наших інтересів у світі через Церкву, а тому досі ми не маємо свого посла у державі Ватикан. Зауважу принагідно, що ані переконливі аргументи нашої Митрополії, ані мої зусилля щодо цього, як і старання голови УПСО Василя Колодчина перед попереднім президентом Леонідом Кравчуком і міністром у закордонних справах Анатолієм Зленком не мали успіху. Зараз робимо нові спроби, представляючи важливість цієї справи новому президентові і новому міністрові. Тим паче, що є відповідні кандидатури на пост посла України у Ватикані, які, як того вимагає міністр закордонних справ Геннадій Удовенко, «знають ватиканську мову». Бо ця мова — справді спеціяльна.

Але повернімося до «Слова» Антоніо Франко. Папський нунцій розглядає становище нашої Церкви, її права і обов’язки у християнському світі крізь призму правових норм, зафіксованих у Кодексі Канонів Східніх Церков, проголошених 18 жовтня 1990 р. Цей документ у нас мало, а практично — ніяк не спопуляризований. Сумно це усвідомлювати. Як може бути невідомим — серед ієрархів, священиків, мирян — документ, який реґляментує нашу діяльність, по суті визначає нашу долю? Хто і коли видасть його і поширить тут, в Україні, українською мовою? Але то — технічний бік справи. Я вважав би конче необхідним співставити нормативи, визначені для нас (але без нас) Кодексом, із тими, які зазначені в артикулах Берестейської угоди про союз (унію) нашої Церкви з Ватиканом. Це доречно було б зробити бодай з огляду на 400-ліття цієї події, що вже стоїть на порозі. Але збагнути: з чого ми виходили, а куди прийшли. Що моя вимога не містить нічого такого, сказати б, — ревізіоністського, свідчить Апостольський Лист папи Івана-Павла II з приводу 1000-ліття хрещеня Руси-України (17 січня 1988 р.: «…Характерна автономія в дисципліні, якою втішаються Східні Церкви, не походить з привілеїв, наданих Римською Церквою, але з самого Закону, яким ці Церкви втішаються з часів апостолів». Запам’ятаймо це: те, що нам належиться від самих апостолів, не може бути знівельоване жодними новітніми приписами. А насамперед у двох найважніших питаннях, яким присвятив найбільше уваги папський нунцій і які є основою основ нашого духовного існування: а) територія Української Греко-католицької Церкви; б) питання Києво-Галицького Патріярхату. Обидва, ці питання об’єднані поміж собою якнайтісніше.

Адже Церква виконує свою апостольську місію серед людей на конкретній землі. У нероздільній єдності розглядав ці питання перший Синод ієрархів нашої Церкви, який уперше зібрався у Львові після її виходу з катакомб у травні 1992 р. Наведемо його рішення, які стосуються цих питань: «Взявши під увагу історичні і юридичні основи Київської і Галицької Митрополії, Синод одноголосно рішив:

а) Вислати до Святішого Отця прохання, щоб він здійснив постанову II Ватиканського Собору і створив Києво-Галицький Патріярхат для Української Греко-католицької Церкви;

б) Територією Помісної Української Греко-католицької Церкви є територія, яка входить у сучасні політичні границі України, як і ці єпархії, які входили у склад Києво-Галицької Митрополії;

в) На цю територію сягає юрисдикція Верховного Архиєпископа, зглядно, Патріярха;

г) Послідовно, майбутній Патріярх повинен мати титул «Київського і Галицького». (Священий Синод Владик Української Греко-католицької Церкви, 16-31 травня 1992 року, Львів. Рішення і Постанови, ч. 1).

Заперечуючи правочинність цього рішення, Конгрегація Східніх Церков порадила нашому Синодові «вияснити та обґрунтувати цю постанову, дотримуючись ККСЦ, канон 146, 2». Свою відмову Ватикан вмотивовує тим, що юрисдикція УГКЦеркви тепер уже не поширюється на територію сучасної України, а зводиться лише до історичної Галичини та й то не всієї. Чому? Тому, пояснює папський нунцій, що відповідно до Буллі Папи Пія VІІ «Ін юніверсаліс Екклезіє реґіміне» за 24 лютого 1807 року, Київська Митрополія була відлучена від Галицької і згодом «вмерла». У своєму «Слові» Антоніо Франко про це говорить так: «Знаємо історичну долю Київської Католицької Митрополії, яка де факто перестала існувати через остаточне знищення з’єднаної Церкви в Російській імперії в 1839 році, кілька місяців після смерти останнього Митрополита і, на мою думку, слід уважати і її вимерлою». (ККСЦ, кан. 927, 1).

«Я добре знаю,— продовжує архиєпископ Антоніо Франко,— що багато хто вважає вакантним, а не вимерлим Київський Митрополичий Престіл та інші суфраганні престоли. На жаль, не можна змінити історії. Як Католицькі Престоли вони зникли більше ніж 100 років тому! З іншого боку, з жодного документу Апостольського Престолу не можна довести, що права й привілеї Київської Митрополії були перенесені до Львівського Архиєпископського Престолу».

«Отож, під сучасну пору, територія Української Греко-католицької Церкви є чітко визначена: вона співпадає з територією Львівського Верховного Архиєпископства і не поширюється на території, які знаходяться під юрисдикцією Київської Митрополії. Щоб поширити цю територію, не вистачає одного рішення Синоду, а потрібен юридичний акт Святішого Отця, який визначив би нові границі».

Залишаю для богословів вирішувати питання, чи Церква дійсно вмирає разом із смертю митрополита. Мені ж, грішному, здається, що Христова віра живе у душах людей, які є вірними Його пресвятій науці, а тому Церква не може вмерти доти, поки живуть її вірні. Зрештою, це випливає із рішення ІІ Ватиканського Собору про Апостолят мирян. Вдумаймося в ось ці слова цього рішення: «Християнське покликання — це покликання до апостоляту. Воно виринає зі злуки християнина з Христом і з особливих дарів Святого Духа… Цей особливий апостолят мирян є конечний зокрема там, де Церква не має свободи». Хіба ж то не про нас сказано? Наша Київська Католицька Митрополія не мала свободи в умовах російської дійсности, проте жила в душах і пам’яті мирян — вони виконували її апостольську місію. Українська Католицька Церква, як і Христова віра взагалі, дійсно тотально знищувалася на теренах Київської Митрополії російським царським і комуністичним режимами, але оживала й оживає сьогодні в душах людей при перших же сприятливих умовах. Права і привілеї Київської Митрополії, згідно з папською Буллею від 1807 p., справді не були перенесені до Львова, ми цього і не стверджуємо, ці два Престоли були тоді розділені. Але якщо від Київського Престолу, внаслідок тодішніх політичних обставин, необхідно було відділити Львівський Митрополичий Престіл, щоб хоч його відгородити від Росії, то це абсолютно не означає, що Київська духовна наша столиця була зліквідована. Таким чином, відділений — не значить зліквідований, а, отже, — він існує, як вакантний, не дивлячись на те, що пройшло близько двохсот літ.

Хто, де, коли, в якому документі встановив термін, до якого Церква вважається живою, а потім раптом — вмирає? Немає такого документа і не може бути! Людська душа — безсмертна, як і Церква — вона може вмерти на якийсь час плоттю, та воскресає духом, бо «не вмирає душа наша», як писав Тарас Шевченко. Це є наша історична правда і переконаність. Хід міркувань представника папи стає зрозумілим, коли задумуємося: чому територія УГКЦ, за його твердженням, не поширюється на українські землі, які перебувають «під юрисдикцією Київської Митрополії». Бо яку митрополію має на увазі високодостойний Антоніо Франко? Та вже ж, що не УПЦ — КП і не УАПЦ, а саме УПЦ Московського Патріярхату. Це ще один промовистий приклад реалізації програмних засад «східньої політики» Ватикану, в яку наша Церква «не вписується». Рим хоче єдности з Москвою, а ми на цій дорозі видаємося їм «каменем спотикання». Що робити нам у цій ситуації?

Повернімся до джерел і подивімся: як були передбачені і запевнені права нашої Церкви під час обговорення і затвердження артикулів Берестейської угоди. Основним документом Унії богослови вважають Буллю Папи Климента VІІІ «Децет Романум Понтифіцем еос» від 23 лютого 1596 року. Текст цієї Буллі має канонічний характер. Гадаю, читач розуміє, що то значить — канонічний. Це синонім до понять «священий», «вічний». Так от, Булля надає Києво-Галицькому Митрополитові назавжди повне і необмежене право затверджувати і рукополагати єпископів від імени Апостольської Столиці на всіх землях, які входять до складу Києво-Галицької Митрополії. Підкреслюю: це право є вічним, раз і назавжди даним. То за яким правом Антоніо Франко заперечує нам це право і каже, що для вирішення питання території і висвячення єпископів знову «потрібний юридичний акт Святішого Отця», про який Синод має «просити».

Та нічого просити ми не маємо. Нам треба діяти згідно з тим, що нам історично належиться. Зацитую правові нормативи з Буллі Папи Климента VІІІ:

«З повноти влади Апостольської Столиці установляємо і наказуємо цим нашим розпорядженням, яке має стати назавжди (назавжди! — М. К.) зобов’язуючим, наступне: якщо трапиться після цього, що яка-небудь з їхніх вищезгаданих катедральних церков або єпископських столиць (в попередній частині Буллі згадано престоли: Володимирський і Берестейський, Луцький і Острозький, Київський і Галицький та всієї Руси, Полоцький і Вітебський, Перемишльський і Самбірський, Львівський, Холмський, Белзький, Пинський і Турівський — М. К.) буде позбавлена втіхи пастиря або стане опорожненою в який-небудь спосіб, той, хто буде вибраний або призначений до вище згаданих церков, позбавлених утіхи пастиря або опорожнених згідно з їх звичаєм, або, в дозволений спосіб, може і повинен бути затверджений або введений в уряд вище згаданим архиєпископом митрополитом Київським і Галицьким (ще раз повторюю: може і повинен бути затверджений — М. К.), теперішнім або тим, що займатиме тоді те становище, з повноваженням і від імени Апостольської Столиці і (тоді також) має відбутися чин його хіротонії…

Відносно цього Ми признаємо і надаємо оцим листом повну, достатню і необмежену владу і уповноваження так єпископові, вибраному або призначеному в той час, як і тодішньому архиєпископові митрополитові». Отже, влада висвячувати і призначати єпископів була дана нашій Церкві «повна, достатня і необмежена». І цим правом діяти на всій території України наша Церква користувалася протягом усієї історії — аж до наших днів. Так, у вересні 1939 року, коли вибухла Друга світова війна, Митрополит Андрей Шептицький, використовуючи свою митрополичу владу, дану йому основоположними документами Берестейської унії, назначає чотирьох екзархів на території поза Галичиною (навіть неукраїнські), що мали сповняти там ролю представників Апостольської Столиці і нашої Церкви. Що ці території, виявляється, є «мертві» для нас, — ніхто й гадки тоді не мав (у тому числі і сама Апостольська Столиця). Екзархом Волині, Полісся і Підляшшя став єпископ Микола Чарнецький; екзархом Великої Росії і Сибіру (передаю тодішні географічні терміни) — чернець студитського чину Климентій Шептицький; екзархом Великої України — отець Антоній Неманцевич. Про ці призначення єпископ Іван Хома пише так: «Незважаючи на несприятливі обставини, Митрополит скликав, з питомим для нього динамізмом, з 18 на 19 грудня 1940 р. у Львові Собор екзархів, яких він іменував. 22 листопада 1941 р. Рим це потвердив. Папа тим актом признавав Митрополитові Андреєві юрисдикцію на цілий Радянський Союз, включно з Сибіром». (Іван Хома. Йосиф Сліпий — Отець та ісповідник Української мученицької Церкви. Вид. Товариства Св. Софії. Рим. 1992, с. 22).

Тим часом папський нунцій Антоніо Франко ось як трактує це наше основоположне право: «Питання, зв’язане з територією,— це номінація єпископа для греко-католицьких спільнот, які живуть поза Західньою Україною. Відповідно цього деколи чути неоправдані обвинувачення супроти Апостольського Престолу. Синод з 1992 року рішив відновити Чернігівсько-Вишгородську єпархію з осідком у місті Києві, але Апостольський Престіл не міг потвердити таке рішення, бо воно підпорядковане питанню території, що досі не розв’язане». Як то не розв’язане, коли воно було розв’язане ще в 1596 році? Обвинувачення якраз оправдані, бо сьогодні нам відмовляють в юрисдикції не лише «на цілий Радянський Союз, включно з Сибіром», а навіть на території України. То що сталося з Ватиканом? Чому і через що пройшла така різка переміна орієнтацій? Внаслідок «остполітік»? У такому разі ті, хто вирішує цю справу у Ватикані, керуються не принципами Христової віри і науки, а виступають як звичайні світські політики, які ділять з Москвою сфери впливу. Згадуючи про обставини свого висвячення і призначення екзархом Великої України, Патріярх Йосиф Сліпий говорив, що «сприйняв ці покликання, як поклик таємного Голосу Божого» (Заповіт, с. 5). Не маємо жодних причин сприймати це якось інакше сьогодні. Через 55 років для нас це також поклик таємного Голосу Божого. Якщо Ватикан хоче здійснювати свою «остполітік» за наш рахунок, то ми також маємо з’ясувати : чи потрібні ми взагалі Ватиканові? Владою, даною нашій Церкві Святою Апостольською Столицею у час Берестейського порозуміння, наші Архиєпископи мають право, дане їм назавжди, призначати своєю волею єпископів на «опорожнені» катедри без апробати Римської Курії. Тільки архиєпископи і митрополити УГКЦ, за буллею Папи Климента VІІІ «Децет Романум Понтіфіцем еос» від 23 лютого 1596 p., мають проходити затвердження Римських Архиєреїв: «Одначе, якщо трапиться, що передше згадані архиєпископські або митрополичі церкви Київська і Галицька, так само в свою чергу, або інші приєднані або прилучені, будуть позбавлені потіхи пастиря або опорожнені через смерть або в який-небудь спосіб, так в римській курії, як і денебудь поза нею, Ми бажаємо і постановляємо та наказуємо назавжди тим самим почином і владою, що той, хто тоді буде в такий самий спосіб обраний або призначений на архиєпископа або митрополита згідно з їхнім звичаєм або в дозволений спосіб, в загальному повинен і буде зобов’язаний просити і одержати затвердження свого вибору або призначення і введення в уряд або номінацію, як також дозвіл на чин хіротонії, від Нас або від тогочасного Римського Архиєрея».

Здається, зрозуміло: устрій нашої Церкви за конституційними засадами, даними нам Апостольською Столицею у 1596 році, полягає у тому, що українських єпископів номінують і призначають самі українські Митрополити, а тільки Митрополит, як Глава Церкви, підлягає затвердженню Риму. Так це право застосовували наші Первоієрархи (з чим, до речі, потім погоджувався Ватикан). Не було це винятком і для Блаженнішого Патріярха Йосифа Сліпого. У 1959 році, після смерти єпископа Чарнецького, Блаженніший, перебуваючи в ув’язненні, призначив замість нього отця Василя Величковського, а дещо пізніше іменував ще п’ятьох адміністраторів: отця Миколу Ревтя для Західнього Сибіру з осідком у Новосибірську; отця Іллю Блаватського для Центрального Сибіру з осідком у Красноярську; отця Степана Ратича для Східнього Сибіру з осідком в Іркутську, отця Олексія Зарицького для Казахстану з осідком у Караганді; отця Йосифа Федорика для південної Азії (в межах СРСР) з осідком у Фрунзе. І нічого — жодних заперечень з боку Риму!

Гірке українське прислів’я каже: «Нашого цвіту по всьому світу». Вірні нашої Церкви, внаслідок тотальних депортацій царського та більшовицького режимів, були розкидані по велетенських просторах Російської імперії, то й ієрархів та священиків для їхніх поселень Церква висвячувала і посилала. (Скажу, до слова, що й сьогодні з цих місць ідуть листи в Митрополію та інші інстанції з благанням прислати їм — бодай для передвеликодньої сповіді і причастя — греко-католицького священика, хоча сьогодні знаходиться дуже обмаль охочих і здатних до місійного сподвижництва). А якщо ще взяти під увагу наших краян, розкиданих по поселеннях Західнього світу, то наша Церква давно стала світовим явищем. З чим чомусь не хоче змиритися Ватикан. Чому? Що сталося? То ж не ми маємо щось пояснювати, а нам мають пояснювати. Прочитаймо сповнені болю спогади світлої пам’яти митрофорного патріяршого архимандрита отця Івана Гриньоха: «Патріярх… дійшов висновку: папа, хто б ним не був, для України єпископів не дасть». Отож вирішив Блаженніший діяти своєю властю, властю Глави всієї Української Церкви. Але діяти потрібно було «атай», тобто — таємно. Кандидатами в єпископи Патріярх Йосиф вибрав трьох священиків: о. Івана Хому, о. Любомира Гузара та о. Степана Чміля. Всі три дали свою згоду. І так висвятив Блаженніший названих отців на такі катедри (єпископські стільці) — Сяніцько-Самбірська єпархія, яку Патріярх відлучив від Перемишльської, — єпископ Степан Чміль, єпископ Перемишльський (Лемківщина і Буковина) — єпископ Іван Хома, Владика Луцький — єпископ Любомир Гузар. Через якийсь час від серцевої недуги раптово помирає єпископ Степан Чміль. Відбуваються похорони — похорони єпископські. Тіло єпископа Чміля кладуть до труни. До неї підходить Блаженніший, клякає і плаче. Патріярх Йосиф кладе на груди покійного ще й єпископський омофор… Це картина, якої не можу забути…».

Повторимо коментар до цього уривку редакції газети «Вірую» (жовтень 1994, ч. 24), в якій опубліковані спогади о. Івана Гриньоха: «На жаль, згаданих єпископів Рим не визнав. Чому? Читачам «Вірую» цікаво було б почути офіційну версію з цього приводу». Справді, усім нам було б цікаво. Але для себе зробім єдино можливий у цій ситуації висновок: отець Іван Хома й отець Любомир Гузар є для нас, в нашій Церкві, єпископами. Чому ми не виконуємо волі Блаженнішого Патріярха Йосифа, який діяв згідно з канонами нашої Церкви, даними нам від часів апостолів і підтвердженими Апостольською Столицею 1596 року? Не будьмо ж ми відступниками і самогубцями!

Як уже згадувалося, папський нунцій Антоніо Франко констатує смерть Київської Католицької Митрополії, покликаючись на Буллю Папи Пія VІІ від 24 лютого 1807 р. про розподіл Митрополичих Престолів Галицького і Київського. Цей документ, що має назву Bulla Ріі P. VII, qua Metropolia Haliciensis denuo instaurator. Romae, 24.11.1807, опублікований в оригіналі 1954 p. у «Записках ЧСВВ, серія 11, секція III», «Documenta Pontilicum Romanorum Historiam Ucraine Ulustrantia (1705-1953)». На моє прохання професор Іван Паславський (Львів) переклав Буллю українською мовою, за що висловлюю йому якнайщирішу вдячність. Вважаю, з найосновнішою її частиною нам варто було б познайомитися, аби збагнути, що сталося з нашою Церквою у 1807 році?

Цитую: «Отже ми, розглянувши якнайретельніше всі історичні й територіяльні обставини та взявши до уваги всі ті численні труднощі, які заважають Київському Архиєпископові справляти свою законну владу над підданими русинами (греко-католиками) в королівстві Галичина, а також зважаючи ласкаво на просьби й звертання цісаря і короля Франца, дійшли висновку про нагальну необхідність створення для русинів тривкого духовного проводу, і з Божою поміччю будемо цьому благосприяти. Ось чому, щоб не здаватися байдужим до покладеного на нас Апостольською гідністю обов’язку, достойному братові нашому Антону Гавриїлу Архиєпископові Петренському, а заразом єпископові з’єднаних єпархій Вітербенської і Тусканенської і водночас Апостольському нунцієві у Відні Австрійському через присутніх тут доручаємо і наказуємо, нехай він сам особисто або через якусь іншу церковну особу, делеговану ним спеціяльно для цього, заздалегідь удостовіривши достойного брата Гераклія Лісовського, архиєпископа Полоцького, який у даний час є адміністратором вакантної Київської Митрополії, і спираючись на наш апостольський авторитет, відокремить титул давньої єпархії Галицької від Митрополії Київської, які досі становили єдність. Водночас достохвальні єпископи руського обряду — Львівський, Холмський і Перемишльський, які досі були суфраганами Київської Митрополії, нехай будуть позбавлені, відділені і звільнені від будь-якої зверхности і митрополичої юрисдикції Київського архиєпископа, що тепер перебуває поза володінями згаданого цісаря й короля Франца, також і в майбутньому вони будуть відокремлені від номінально існуючого архиєпископату і самого тимчасового глави Київської Епархії; разом з тим епархіяльним єпископам руського обряду, вище названим — Львівському, Холмському і Перемишльському, виведеним з-під митрополичої зверхности Київської Архиепархії, нехай буде ознайомлено, що титул Львівської епархії від тепер поєднується з Галицькою, і що ця єдність на віки вічні є і буде», (с. 315-316). Отже, тут немає жодного слова про те; нібито Київська Митрополія, як центр українського християнства, ліквідовується, чи бодай натяку на те, що цей наш Престіл є, борони Боже, «мертвий». Навпаки: говориться, що він є вакантний і номінально існуючий. Таким ми його вважаємо, згідно з вказівкою Святішого Отця, по сьогоднішній день.

(Далі буде)