Свіжий номер

«Тайно образующе». Молитви візантійської Літургії як містагогія

Час ставати сильнішими

Стати автором

Миряни

Думки до проблем мирян у нашій Церкві

До висловлення декілька думок спонукала мене доповідь о. д-ра Івана Музички, що була виголошена на Загальних Зборах римського Товариства Св. Софія і Зборах всіх Товариств Св. Софія, що є в США, Канаді, Англії і Бельгії, що відбулись 17-21 лютого 1997 р. у Римі, на тему: «Участь мирян у праці Церкви в Україні», яку друкуємо у цьому числі журнала. Цю доповідь можна назвати майже першою ластівкою, що пише на ці теми не мирянин, але священик. Знаємо, що перші ластівки, не все сповіщають весну. Можна це сказати і про доповідь о. І. Музички, але все ж таки вона заповідає, що таки на цьому мирянському полі повинна прийти «весна».

Треба бути вдячним о. І. Музичці, що порушив важливе питання мирян у нашій Церкві. Питання мирян було актуальним вже давно, але ніхто ним не займався, ніхто цим не турбувався, здавалось, що так, як є і так було на протязі не тільки років, чи десятиліть, але століть, що воно є нормальним. Так ми жили і сьогодні, живемо без змін. Ролю мирян зведено до молитви і пожертв. Латинська Церква під тим оглядом зробила великий крок вперед. Зворот у сторону мирян у Католицькій Церкві стався на Вселенському Соборі Ватиканському II, на якому прийнято концепцію, що є Христова Церква, себто визначено з яких чинників вона складається. Отже на цьому ж Вселенському Соборі Ватиканському II прийнято, що Христова Церква, це є Божий Люд. На жаль це поняття «Божий Люд» сприймається неправильно, бо під цим багато, а навіть ієрархи розуміють найширше поняття мирян, чи простолюддя, що не відповідає визначенню Вселенського Собору Ватиканському II, який під назвою «Божий Люд» розуміє три складові чинники: миряни, священики і єпископи, які творять повноту Христової Церкви. Відсутність одного з названих чинників не творить повноти Христової Церкви. Якщо так, то вони мають не тільки обов’язки, але також і права. До тепер так було, що мирянин не мав жадних прав, тільки обов’язки. Під тим оглядом Католицька Церква пішла далеко вперід. Вона звернула особливу увагу на мирянський сектор і до обов’язків мирян наділила їх і правами. На жаль у нашій Церкві цього не помічається.

Слід підкреслити, що рішення Вселенського Собору Ватиканського II є зобов’язуючими і для нашої Української Церкви. На жаль з того часу, по сьогодні роля мирян у нашій Церкві не змінилась. Це також сталось і повідношенні загального становища нашої Церкви. Правильно о. д-р Іван Гриньох писав. Вселенський Собор Ватиканський II для наших українських владик для нашої Церкви не відбувся. На жаль така була, і здається в багатьох відношеннях і на далі залишилась, дійсність у нашій Українській Церкві по сьогодні. Вийняток під тим оглядом зробив св. п. Патріярх Йосиф. За його благословленням постало Українське Патріярхальне Товариство виключно, як мирянська організація з виразно визначеними завданнями і ціллями. На своїх початках воно мало і дещо іншу назву і видавалось, що воно є створене на коротко терміновий час, але життя ставило перед ним нові й невідкличні вимоги. Товариство провело і дальше проводить вагому працю, а в основному держить все живою ідею св. п. Патріярха Йосифа, якою є патріярхат Помісної Української Католицької Церкви та «3а єдність Церкви і Народу».

Згодом, десь у половині або другій половині 1970-их років Патріярх Йосиф створив Товариство Св. Софія, якого завданням було роздобути фонди для вдержання його надбань. Це малось на увазі Український Католицький Університет, катедру Св. Софії у Римі, патріярший двір з церквою свв. Сергія і Вакха при П’яцца Мадонна Деї Монті 3. Отже ішлось про те, щоби ці інституції продовжили своє життя — автивність і після смерти Патріярха Йосифа.

Отець Іван Музичка у своїй доповіді розглядає Товариство Св. Софію, як мирянське товариство. Дуже можливо, що Товариство Св. Софія, яке створив Патріярх Йосиф мало відмінні цілі в кожній країні. Дуже можливо, що Товариство Св. Софія у Римі було мирянською організацією, але цього не видно з доповіді. Відомо мені, що Товариство Св. Софія в США, яке провело вагому працю, його члени добираються і число членів є обмежене, бо воно хоч має назву «Товариство», але діє як корпорація. Чи таке товариство можна зачисляти до мирянських організацій? Здається мені, що ні. Крім

цього вже одна мирянська організація існує, яким є на терені США Українське Патріархальне Товариство. Друге мирянське товариство було б вже дублюванням. Як мені відомо, то ні в Англії, ні в Канаді Товариство Св. Софія не є мирянськими товариствами, але своєрідними фінансовими корпораціями. Може під тим оглядом має інший статус римське Товариство Св. Софія. Це питання потребує ясного представлення справ, бо тут не можна ставити знак рівнання, що Товариство Св. Софія є мирянська організація. Знаємо, що в Україні існує як мирянська організація Світовий Християнський Конгрес, якого співголовами є депутат до Верховної Ради України Михайло Косів і голова УПСО Василь Колодчин.

Належить підкреслити, що Загальні Збори Товариства Св. Софія тільки послужили, себто стали притекстом, щоби з приводу того порушити дуже важливе питання у нашій Церкві, себто ролю мирян. Як з доповіді випливає, то о. І. Музичці не ішлось про те, щоби визначити, чи Товариство Св. Софія є мирянською організацією чи ні, а в першу чергу мав на увазі, щоби наші владики. Церква, Синоди на своїх форумах знаходили місце для мирян, які є призабуті, а можуть сповнити велику працю у Христовій Церкві.

Цього питання ніхто не заторкав до тепер, можливо, що надрукована доповідь викличе дискусію на цю тему, а поруч з тим виясниться ціла низка питань. Може в кінці Синод нашої Церкви порушить і вирішить ці питання на свойому форумі. В цьому напрямі можна розглядати Патріярший Собор, якого перша сесія відбулась у жовтні 1996 році, хоч на собор не були запрошені представники мирянських організацій. Розглядаючи питання мирян, чи мирянина треба брати до уваги, що сьогодні в своїй подавляючій кількості є високоосвічені люди, а це має особливе значення і тому його не можна трактувати, як це мало місце в минулому і сучасному. З поставлених питань о. І. Музички виразно видно його правильне розуміння цих питань. Отцеві Музичці слід подякувати за те, що він питання мирян виніс на денний порядок його обговорення. Про ці питання можна багато сказати, але це вже іншим разом.

Микола Галів

Місце мирянина в Церкві

Довгий-предовгий час, у дійсності ж — цілих 19 століть панувала концепція і в відповідності до неї складалося життя людей, що Церква Христова — це виключно церковна ієрархія і в якійсь мірі духовенство. Це останнє із тим застереженням, що воно повністю залежне від єпископа, який висвятив дану особу у священики і вона користується делегованою властю від цього ж єпископа. Охрещені ж у цій Церкві люди, отже: ті, що в Христа хрестилися і в Христа зодягнулися,— це суто пасивний елемент. Пасивний елемент у двох значеннях цього слова. Пасивний мав бути цей елемент у значенні страждальний. Він мав двигати на собі всі тягарі цієї Церкви, обсервувати всі консеквенції, згадаємо тільки про наслідки усіх переслідувань, які зустрічали Церкву в її історії, усіх релігійних потрясень, революцій, єресей, усіх церковних роздорів та ще й у додатку до цього всього — жахів політичного фанатизму. І мусів цей безголосий і безправний «лик», що не вкладався у якісь точно визначені церковні категорії, бути пасивний і в другому розумінні слова. Він мав бути абсолютно німим на всі накази згори, тобто на ті зарядження, що виходили від його церковної влади, сліпо приймати всі ті накази своїх владик, як слово Бога, і беззастережно мав виконувати те, що наказувала йому, рабу Божому, церковна влада: що робити, а чого не робити. Цей самий «лик» мав із вдячним серцем тільки слухати уважно, близько брати до серця подавану йому лекцію і нести льояльно свої обов’язки супроти своєї (все ж таки) Церкви.

І подивугідний був цей мирянин скрізь по світі за ці довгі до безкінчености віки. Але ви не знайдете ніде в світі другого такого ідеального мирянина, яким завжди був через усю свою історію український мирянин.

Якась містерія оточує цього українського мирянина. Напевно не був він якийсь затурканий робот, якась духова нездара чи якийсь бездушний автомат. З душі він був усе своє життя боговідданий. Якщо б були писалися якісь хроніки про це боговіддане життя наших батьків, матерів, дідів, бабунь, прадідів і наших найвіддаленіших прапрадідів, то ми мали б незчисленні бібліотеки з хроніками святих душ і найбільше реалістично представлене життя святих.

Цей український мирянин знав прекрасно своє місце в Церкві. Він же там найбільше активізувався. І загалом він центром свого життя визнавав тільки Церкву. І як несолодко складалося це його життя, то він, цей український мирянин,вмів завжди оповити те своє життя якимсь небесним німбом. Всі свої радощі й усі свої величні моменти він пов’язував з Церквою. Він жив душею і тілом за церковним календарем. Навіть як неписьменний вмів собі завжди докладно вирахувати, на який день припадав якийсь празник чи свято, коли починався піст (та ще який строгий піст!) і коли були заборонені дні для гульні чи весіль. Він знав напам’ять чин всіх богослужень і богонадхненно виспівував всі стихири, ікоси, тропарі й кондаки, хоч і не вмів читати чи писати.

Священик не мав багато з ним клопотів. Можна навіть твердити, що праведність цього нашого мирянина мусіла підтягати і самого священика. Що більше, можна зовсім певно на основі фактів історії нашої Церкви ствердити, що якби не боговгодність українського мирянина і його щиросердечне віддання своїй усією душею улюбленій Церкві, то вже століття тому назад треба було б поставити хреста по цій нашій Церкві. І коли б задавнені віками злопрактики в Церкві не були раптом виправлені, український мирянин не потребував аж тієї регабілітації, що її Церква мусіла винести на Другому Ватиканському Соборі. А мусіла це Церква виправити, бо 1900-літня практика цієї ж Церкви виявилась неспівмірною з інтенціями і плянами Божого основника і завжди присутнього у Церкві Ісуса Христа.

А в тім дивно. Чому саме треба було аж таких довгих століть, щоб взагалі окреслити Церкву правильно і по властивій її суті? І чому стільки то надужить заіснувало досі саме на цьому пункті? Не важливо, чи знайдемо на ці питання щасливу і задовольняючу відповідь. Була б найбільша сатисфакція і одночасно була б найбільша хвала Всевідучому Господеві, коли б ота церковна ієрархія, що засвоїла собі так легко зовсім фальшиві ідеї про істоту Церкви, врешті перестудіювала ґрунтовно офіційне тепер і догматичне навчання Церкви в цій справі і дала вже врешті відчути «мирянам», що вона вже готова примінювати ці догматичні напрямні у щоденне, боговгодне, життя.

Реалізація мирянами їхнього покликання у світлі східно-католицького канонічного права

Вже на самому початку статті слід підкреслити трудність у виборі назви для неї. Чому? Тому що хотілося б уникнути таких термінів, як роль, завдання, права і обов’язки мирянина в Церкві, натомість без їх уживання важко повністю розкрити цю тему. Отже, вони необхідні хоча б у вигляді синонімів. Крім того, їх використання є необхідністю для церковного права, тому що за цими термінами можна побачити великий потенціал і широке коло можливостей, якими миряни користуються в Церкві.

Вживаючи такі поняття, як потенціал і користування, стосовно мирян, хочу наголосити, що вони знаходять свою богословську і дисциплінарну основи через прийняття Святих тайн Хрещення і Миропомазання. В такий спосіб утворюються певні юридичні відносини між мирянами та Церквою. Остання, в свою чергу, старається не так надати, як правильно окреслити і висвітлити те, що миряни не тільки мають, але й можуть зробити у ній.

Перед тим як перейти до більш детального огляду (вживаю це слово – огляд, тому що вивчення вимагає більше часу), хотів би зазирнути в історію церковного права, у якій розвинулося поняття мирянин.

Визначення laicus

Вступний канон ХІ Титулу Кодексу Канонів Східних Церков (ККСЦ; перше загальне законодавство, проголошене блаженним Іваном Павлом ІІ у 1990 р.) присвячений вірним мирянам. У ньому сформульоване визначення стану мирян. Таке впровадження у церковному законодавстві можна вважати новизною. В канонах Латинського Кодексу немає чіткого визначення різних груп християн: мирян, духівництва, чернецтва (кан. 207; кан. 573; кан. 607; кан. 1008 ККП).

Латинський Кодекс, приймаючи подвійний поділ вірних християн у Церкві на основі навчання Ґраціяна duo genera christianorum, застосував для визначення laicus термін ceteris, тобто всі ті вірні, що не отримали свячень (кан. 207, §1 ККП). Тут виникає питання щодо ченців, які не отримали свячень: чи належать вони до цієї групи вірних – ceteris (кан. 207, §2 ККП)? У ККСЦ немає такого поділу, а збережений потрійний поділ вірних християн у Церкві.

Поглиблене вивчення попереднього церковного законодавства Вселенської Церкви дозволяє стверджувати, що права та обов’язки вірних мирян у Церкві характеризували негативними твердженнями, знавці права не намагались подати зрозумілого й чіткого визначення поняття laicus. Понад те, вірним мирянам відводили мінімальне завдання в Церкві, і цей факт можна було бачити вже у самому канонічному праві. Здавалось, єдиним позитивним виміром їхнього місця в Церкві було право на хрещення. Так, наприклад, у ККП 1917 року в кан. 682 – 725 йдеться про мирян та їхні права (приймати Святі Тайни – кан. 682) та обов’язки (заборона одягати священичий одяг – кан. 683), але не подається жодного визначення терміну laicus.

Motu proprio Cleri Sanctitati – попереднє законодавство для Східних Католицьких Церков – присвятило вірним мирянам лише три канони (527 – 529), але й у них бракувало чіткого канонічного пояснення цього поняття.

У вченні Другого Ватиканського Собору віднайдене правильне розуміння стану вірних мирян у Церкві, що дало поштовх до визначення їхніх прав та обов’язків.

Підтвердженням такої переміни є догматична конституція «Світло народів», в якій на ст. 31 зазначено, що: «(…) християни, втілені у Христа через хрещення, становлять народ Божий та беруть участь у Христовій священичій, пророчій та царській службі…». А також Декрет про апостолят мирян вказує на апостольську діяльність: «(…) миряни, будучи учасниками священичої, пророчої і царської служби Христової, частково виконують місію цілого народу Божого в Церкві і світі. Своєю працею над проповідуванням Євангелії та освячування людей і над сповненням і вдосконаленням мирянських речей духом євангельським вони справді виконують апостолят, так що їх працьовитість на цьому полі свідчить про Христа та служить на спасіння людей». Ці два соборові документи стали основою теперішнього канону 399 ККСЦ, який характеризує вірних мирян як таких, що не отримали свячень і не належать до чернечих інститутів, що живуть у світі та беруть участь в місійній діяльності Церкви.

Цей канон пройшов три різні редакційні групи. Основний його текст, подібний до Декрету про апостолят мирян, наголошує на двох елементах: через хрещення миряни беруть участь в місійній діяльності Церкви і відрізняються від священичого та чернечого станів.

Так, при канонічному визначенні терміна laicus необхідно враховувати зв’язок між християнським втаємниченням і місійною діяльністю в Церкві.

Канон 399 ККСЦ

Сучасне східне католицьке законодавство присвятило окремий Титул у власному редагуванні, який наголошує на активній участі мирян в житті та місії Церкви. Що саме слід розуміти під цими поняттями? Допомогти нам тут можуть кан. 399 і кан. 1007 ККСЦ, які, об’єднавши в одне спільне тлумачення, пояснюють, що життя Церкви направлене в першу чергу на піклування про духовне добро вірних, а також на богопочитання і творення діл апостоляту.

Редакція кан. 399 ККСЦ, щоб дати визначення, хто такий мирянин у Церкві, використовує термін мирський характер. Зазирнувши до Тлумачного словника української мови, можна натрапити на однозначне пояснення терміну мирський характер, який вказує, що це люди, які живуть в мирі. Отже, йдучи за думкою Законодавця, можна стверджувати, що це люди, які задіяні у справи сьогодення, що пов’язані з різними сферами людського життя. Ними можуть бути різноманітні професії, що вимагають відповідного приготування у різних світських закладах освіти (вчитель, лікар, працівник фабрики чи заводу), або навіть звичайна домашня праця.

Тоді спонтанно виникає інше питання: а чи можуть вони (миряни) бути відповідальними щодо питань, які пов’язані з місією Церкви і які не вимагають, щоби ними займалось духівництво?! Шукаючи наукового підтвердження в церковному праві, необхідно пригадати зміст кан. 408, §1:

«Миряни, які відзначаються відповідним знанням, досвідом і повагою, заслуговують на те, щоб до них як до знавців або порадників зверталася церковна влада чи як до окремих осіб, чи як членів різних рад і з’їздів, наприклад, парафіяльних, єпархіяльних, патріарших».

Отже, після прочитаної норми права можна дійти висновку, що миряни можуть бути задіяні у виконанні покладених на Церкву місій. Але глибше вивчення канону дозволяє побачити й інші не менш важливі елементи. Ними є прямі вказівки щодо того, аби церковна влада зверталась до вірних за порадою, а також право, яке надає Церква мирянам, – бути членами різного рівня церковних рад.

Канон 401 ККСЦ

Слід звернути увагу й на інший канон східного церковного законодавства, який у першу чергу підкреслює той факт, що бути мирянином означає й отримати покликання. Говорю про це тут, тому що, без сумніву, можна зустрітись із переконанням, що в Церкві існують виключно два стани – священство і чернецтво. Отже, повертаючись до нашого канону, а саме 401-го, в якому йдеться про те, що «до мирян передусім належить з власного покликання, займаючись дочасними справами і полагоджуючи їх згідно з волею Божою, здобувати Царство Боже і через те в приватному, сімейному і суспільно-політичному житті свідчити про Христа, звіщати про Нього іншим, відстоювати справедливі закони в суспільстві і, сяючи вірою, надією і любов’ю, на подобу закваски, сприяти святості світу». Вважаю, що редакція цієї норми права розширює компетенцію мирян і виразно вказує на інші завдання, які вони можуть виконувати в Церкві, щоб у такий спосіб сповна виконати місійну діяльність Церкви, про яку ми вже говорили.

Отже, через прийняття Таїнств християнського втаємничення християнин отримує власне покликання, а саме стає мирянином. Це, своєю чергою, зобов’язує (не лише рекомендує), аби послідовність його вчинків завжди порівнювалась із волею Божою. Хоч дехто може сказати, що це зайве і не повинно бути тут предметом вивчення, та все ж таки хочеться наголосити, що норма посередньо вказує на необхідність духовного прoводу в житті окремого мирянина. Лише через діалог, через запитування своїх духовних наставників і одержання від них відповідей мирянин зуміє в будь-якій сфері суспільного життя бути тим «живим камінням», про яке говорить святий Петро, в єдності з іншими утворювати видиму Христову Церкву на Землі.

Канон 403 ККСЦ. Мирянин і літургія

Ще одним проявом участі мирянина в житті та місії Церкви слід вважати його участь у літургічних відправах власної Церкви свого права, до якої він законно належить чи то через отримання хрещення, чи то через законний перехід від власної Церкви свого права до іншої. Канон 403 Східного католицького законодавства змінює свій характер – вже не рекомендує, а виразно наказує (зобов’язує) мирянам зберігати власний обряд, незалежно від їхнього власного географічного перебування.

Канон 403:

§1. «Згідно з правом і обов’язком зберігати всюди власний обряд, миряни мають право брати діяльну участь у літургічних відправах будь-якої Церкви свого права відповідно до приписів літургічних книг.

§2. «Якщо цього вимагають потреби або справжня користь Церкви і немає священнослужителів, то, згідно з приписом права, можна доручати мирянам певні функції священнослужителів».

Зберігання традицій Церкви є великою можливістю для мирянина не тільки поглибити особисту духовність, але й зрозуміти, що саме є її основою, як вона розвивалась впродовж віків. Дотримання власного обряду не слід обмежувати виключно його літургічним виміром, тому що поняття обряду включає, окрім літургії, богословський, духовний і дисциплінарний виміри. Отже, участь мирянина в літургії виражається у Святих Тайнах.

Зараз у дуже синтетичний спосіб хочу наголосити на існуванні деяких питань, коли йдеться про літургічну участь мирян у Святих Тайнах, які варто взяти до уваги.

Хрещення

Перше питання – хресні батьки. Згідно з ККСЦ, при хрещенні вимагається обов’язкова присутність хресних батьків (кан. 684, §1 ККСЦ). Крім того, законодавство вказує на вимоги, які має виконати хресний батько для того, щоб могти сповнити це завдання. Одним із основних приписів до виконання хресними батьками є їхня приналежність до Католицької Церкви (кан. 685, § § 1, 2 ККСЦ). Хочу зазначити: це не означає, що православний вірний не може бути хресним. Східне канонічне право допускає таку можливість, але з умовою, щоб він був у парі з хресним батьком/матір’ю, які є католиками (кан. 685, §3 ККСЦ).

Друге питання, на яке необхідно звернути увагу при уділенні Святої тайни Хрещення, це ситуація, коли хресним батьком чи матір’ю дитини батьки обирають особу, що живе в цивільному шлюбі без отримання Святої тайни Подружжя. У кодексі зазначено, що така особа правосильно може бути хресним батьком/ матір’ю, але все ж таки не рекомендується цього робити (кан. 685, §2 ККСЦ). Отже, навіть якщо й виникає така ситуація, необхідно, щоб друга сторона мала врегульоване особисте життя згідно з вченням Церкви.

Для спрощення вирішення попереднього питання рекомендується, аби кандидати в хресні батьки приносили відповідні довідки про те, що вони перед участю в обрядах хрещення і миропомазання відбули сповідь і прийняли Святе Причастя на своїй парафії.

Подружжя

Продовжуючи тему участі мирян у Святих Тайнах згідно з канонічним правом, не можна оминути і Святу тайну Подружжя. Хочу звернути увагу на наступні питання.

Перше: безпосереднє приготування до шлюбу, а саме спосіб і час проведення канонічно-душпастирської розмови з нареченими. Важливим документом, який може в цьому допомогти, є протокол канонічно-душпастирської розмови (кан. 784 ККСЦ).

Друге: мішані подружжя. Зосереджую вашу увагу лише на тому, що хоча Найвищий Законодавець і дозволяє одружуватись із іншими християнами-не-католиками (на підставі важливості Святої тайни Хрещення), все-таки католицька сторона потребує від місцевого єрарха (єпархіального єпископа, протосинкела чи синкела) окремого дозволу для укладення мішаного подружжя. Такий дозвіл видається лише після того, як католицька сторона підтвердить, що зробить усе можливе, аби не втратити католицької віри, і що діти такого подружжя будуть охрещені та виховані в католицькій церкві (кан. 814 ККСЦ).

* * *

Після висвітлення деяких думок про мирянина у світлі церковного права насувається автоматичне ствердження, що поняття мирянин включає два складники – життя у світі, яке, своєю чергою, спонукає займатись його справами, і приналежність до Христової Церкви через прийняття Таїнств християнського втаємничення. Крім того, після всього сказаного можна зрозуміти, у який спосiб висвітлюється в різних сферах діяльнiсть мирянина, наприклад, у суспільному чи релігійному житті. Тому вважаю за потрібне наголосити: щоби бути справжнім мирянином, необхідно відкрити для себе Тайну Миропомазання і Дари Святого Духа. В такий спосіб, співпрацюючи з отриманими ласками, мирянин зуміє осягнути силу поєднувати ці дві реальності свого життя, яке виражатиметься в різних плодах Святого Духа.

протоєрей Андрій Танасійчук, доктор канонiчного права

Миряни в теорії і практиці

Розмова з доктором пасторального богослов’я, душпастирем львівського архикатедрального собору святого Юра Любомиром Ржиським

– Отче Любомире, поясніть, будь ласка, що стоїть за тією реальністю, яку називаємо словом «миряни»?

– Є різні бачення і означення того, хто такі миряни. Навіть думки богословів щодо цього питання часом розходяться. Але, згідно з наукою Церкви, мирянами є ті особи, які працюють виключно в світі і для яких земні реалії самі по собі вартісні. Наприклад, Карл Ранер тих, хто працює при Церкві, катехитів, працівників різних церковних організацій і структур, навіть тих, хто прислуговує в храмі, до мирян не відносить.

Мені ж найбільше імпонує погляд австрійського пастораліста Фредеріка Клостермана, який виходить із засади бачення Церкви як спільноти: миряни – це ті, хто разом зі священиками належить до церковної спільноти. Вони не служать у церкві, а перебувають виключно в світі і, будучи натхненні тим, що отримують в церкві, освячують світ на місці своєї праці, надають священного характеру будь-якому заняттю.

В українських реаліях я б зачислив до мирян і тих людей, що працюють у церкві, бо характерною ознакою нинішнього українського контексту є неповна зрілість мирян в розумінні Церкви як спільноти. Тому миряни – це всі люди, які не мають рукоположення. Звичайно, хотілось би, щоб українці дозріли до того, аби бути справжніми мирянами.

– Якось я прочитав думку одного богослова, який не погоджувався з тим, що миряни не мають рукоположення. Він стверджує, що Таїнство Миропомазання рукоположує кожного охрещеного на проповідь слова Божого. Вони не можуть здійснювати Таїнства, але можуть проповідувати Євангеліє не лише ділами, а й словами. Чи погоджуєтеся з цим?

– Ви зачепили дуже важливу тему – післанництво чи апостольство мирян. І тут можна поділити це післанництво на спільне для всіх християн – участь у священичій функції Ісуса Христа, в пророчій і пастирській або царській. Так, наприклад, в подружжі вони беруть участь в літургії домашньої церкви і в проповідуванні Божого слова, в проповідуванні істини своїм життям і свідченням. А є ще поняття особливого апостольства, коли миряни беруть участь у деяких функціях, часто призначених для єрархії, хоча не виключно. І в УГКЦ дуже важливо залучити саме мирян до таких функцій, бо ми є східної традиції, тож до певної міри консервативні. Ця консервативність теж пов’язана із тим, щоби не робити чогось, що віддалить нас від наших православних братів київської традиції. Це стосується доручення мирянам права читати на богослужіннях певні прошення з ектеній, як це є у римо-католиків, залучати більшу кількість людей до читання Апостола – не лише тих, хто поставлений читцем чи дяком. Це, звичайно, має бути прийняте Собором єпископів, але з ініціативи священиків варто намагатися впроваджувати такі практики.

Бачу, що священики бояться довірити мирянам проповідь слова Божого (маю на увазі не гомілію), а скажімо, свідчення чи якусь коротку науку після Заамвонної молитви. Такого страху не повинно бути, адже така практика мала б дуже позитивні наслідки.

Побоювання священиків щодо делегування певних обов’язків мирянам пов’язані з еклезіологічною незрілістю останніх. Спільноти мирян повинні відповідати певним критеріям. Про групи критеріїв еклезіальності мирянських спільнот, які існують нині, пише блаженний Іван Павло ІІ в апостольському поученні Про мирян. Перша група випливає з критерію еклезіальної комунії, спільнотовості. Це загальне прагнення всіх до святості, цілковита єдність і порозуміння з єрархією, чого, як на мене, тепер дуже не вистачає. Певні критерії випливають і з місійної природи Церкви, тобто кожен член Церкви повинен бути пройнятий духом євангелізації, співтерпіння з братами, з якими працює в проповідуванні Божого слова, євангельської істини. І ще один критерій – поєднання поставлених цілей та завдань з практичним їх утіленням або присутність мирян в житті Церкви.

Зі свого двадцятирічного священичого досвіду бачу, що деякі спільноти мирян мають лише декларативний, брендовий характер. Ще надто мало консеквенцій, хоча певен: у них прихована та живуча сила, яка дасть свої плоди.

– Ви говорите про незрілість мирян і незрілість священиків, які мають перед мирянами ще багато страхів. А от по чому можна було б пізнати, що настає дозрівання еклезіологічної свідомості, за якими знаками часу?

– Справжніми мирянами є ті, що постійно і активно перебувають у Церкві, що є людом Божим, а не спостерігачами, хай навіть охрещеними. Християн, які тільки приходять до храму, але з Церквою нічого особливо спільного не мають, мусимо в наших українських реаліях теж зарахувати до мирян.

Наші люди хочуть бути справжніми мирянами. Якщо від священика походить якась ініціатива, вони охоче на неї відгукуються. Молодь іде в сиротинці, допомагає дітям, робить інші добрі справи. І це знак. Знак, у якому священики мали б розгледіти найважливіше своє покликання – працювати для таких людей, організовувати їх, бути разом із ними. Тут спрацьовує концепція спільноти. Цього нам ще бракує. Не повинно бути дистанції між священиком і людьми, з якими він працює. Нині це рідкість, щиро кажучи…

Варто високо оцінити працю тих отців, що створюють активні групи мирян, а не лише тих, що будують величні храми.

– Ви наголошуєте на тому, що існує дистанція, прірва між священиками та мирянами. З огляду на нашу східну традицію, які повинні бути стосунки між ними в ідеалі?

– Священик – це також людина, в нашій Церкві часто одружена. Люди повинні знати свого священика, його сім’ю. А для того він повинен бути відкритим, не приховувати свого життя, бо лиш тоді, що б він не сказав, люди чутимуть і розуміти‑ муть його проповідь, його настанови. Інакше вся праця пастиря буде безплідною. Він має бути братом, повинен жити так, щоби люди розуміли: те, чого не можна священикові, не можна і їм. На жаль, буває так, що отець проповідує строгий піст, а його самого ловлять на споживанні скоромного.

Пастир має бути мудрим і добрим учителем, а разом із тим – справедливим суддею, інакше його стосунки з мирянами можуть перетворитися на панібратство. Як на мене, в усі великі свята священик повинен бути з людьми, зокрема за трапезою. Добрий душпастир має бути всюди зі своїми людьми, а вони повинні почуватися у його присутності вільно, розкуто, щиро. Так люди стануть спільнотою, а в іншому випадку залишаться парафіянами, які відстояли службу Божу і пішли геть. Коли священик не знає людей, а люди його, виникає дистанція, яку годі подолати.

Мені болить, коли затяті комуністи кажуть: «От храми будують, а люди залишаються такими ж – крадуть, дають хабарі… Нащо ви таке робите, нащо будуєте?» І тут правда на їхньому боці: це свідчення того, що є значні недопрацювання з людьми.

– Читаючи Новий Завіт, ми відчуваємо там присутність того спільного духа, того життя душа в душу і допомоги один одному, що тепер здається нереальним, неможливим. Як створити таку спільноту, в якій люди перейматимуться проблемами ближнього, відчуватимуть братськість?

– Насамперед у літургійних дійствах я запровадив би взаємне вітання перед Символом віри. Чому священики вітаються між собою, а люди ні?! В парафіях має бути реєстр парафіян, їхніх родин. Треба теж вітати людей з якимись подіями – чи то на дошці оголошень, чи то коробкою цукерок (треба любити до глибини кишені), співчувати їм у смутку. Це допоможе вірним відчути свою значимість. Молитися один за одного, допомагати один одному матеріально, хоча тут можливі надуживання, але їх можна з часом уникнути.

– Є миряни, які з ласки Божої доходять до розуміння того, що повинні бути активними в Церкві, а є й такі, яких треба мотивувати. І це мали б робити священики. Та не всі отці від природи це розуміють. Як виховати в душпастирях дух лідерства, вміння організувати і мотивувати вірян? Чи єрархія розуміє те, що це дуже важлива справа?

– Треба посилено вивчати пасторальне богослов’я у семінаріях. У нас немає свого, українського, але здобутки світового варто доносити до наших семінаристів. Назагал треба вчити їх, щоб вони були відкритими до мирян, порядними. Варто виховувати в людях почуття власної гідності. Священик, який її усвідомлює, не боятиметься, що миряни можуть вилізти йому на голову. Звичайно, таке можуть намагатися робити лише незрілі миряни, але то вже інша тема…

Не можу нічого сказати про теперішнє виховання у семінаріях, але зазначу, що в будь-якому випадку в усіх діяннях Церкви нам треба мати конструктивного критичного духа, інакше нам загрожує занепад.

– Мені доводилося чути думки про те, що слово «миряни» треба замінити словосполученням «Божий люд». Чи погоджуєтеся з цим?

– Вважаю, що між цими поняттями немає напруження, немає різниці. Новий Завіт говорить про «laos Teu», а про всіх інших – «етне». В латинській традиції вкорінилося оте «лаїки», а в нас – «миряни». Чи це слово когось ображає?

– Отче, існує таке поняття – «sensus fidelium». Як воно проявляється в житті Церкви? Як єпископи, священики слухають цей «sensus»? Що взагалі означає цей вислів?

– Цей «sensus» непомильний, але він мусить бути перевірений єрархією. Таке відбувається з будь-якою догмою віри, навіть коли вона проголошується «ex cathedra», то спершу цей «sensus» досліджується, а тоді проголошується. Важко чітко окреслити це поняття. Та можу провести аналогію з музикою, оскільки знаюся на цих речах. Дуже погано, коли звучить фальшивий спів, коли втрачається гармонія. Відчувається також, коли спів є нещирим. Часом цілі хори погано співають, бо не мають добрих співаків чи диригента. Але я зауважив, що коли є зібрання Божого люду, коли співають усі разом – немає фальшу, немає складних конфігурацій, а є особлива краса, щира. Але це не значить, що «vox populi» є «vox Dei»! Вчення Церкви не може бути результатом якогось голосування.

– Наше суспільство щораз більше секуляризується, і ми мусимо дивитися на тих, хто «ззовні», мусимо пам’ятати, що навіть не вся Галичина християнська. Власне для багатьох цей поділ між мирянами та духівництвом стає причиною неприйняття Церкви. Як їм розтлумачити, що таке розрізнення не є чимось принизливим?

– Та тут треба не пояснень, а простого і відкритого прикладу спілкування з людьми. З власного досвіду скажу, що люди, які приїздять зі Східної України, приємно вражені можливістю невимушено спілкуватися з нашими отцями, бо в них такого братнього спілкування практично немає. Мені здається, що й у проповідях чи просто в розмовах варто наголошувати на спільності священства та післанництва як для духівництва, так і для мирян.

– Отче, що б ви побажали мирянам нашої Церкви?

– Полюбити священика. Не спостерігати за ним, а щиро полюбити. Тоді він буде добрим, тоді миряни зможуть його розуміти, сприймати його науку, шануватимуть його і довірятимуть йому.

Розмовляли Ліда Мідик та Анатолій Бабинський

Мирянин ХХІ століття

На сторінках «Патріярхату» протягом 45 років його існування тема мирян та їхнього місця в Церкві порушувалась безліч разів. Мабуть, не додам нічого нового, але сказати, що в спільноті нашої Церкви вона є добре обміркованою, напрацювання вдало реалізуються, а серед мирян і духівництва триває живий діалог про покликання мирян, також не можу. Ці роздуми суб’єктивні і, можливо, фрагментарні, проте вже давно хотів ними поділитись і почути на них реакцію. Тому, не претендуючи на новизну, розпочну.

Історія
 

Тема покликання мирян в спільноті Церкви довший час залишалась на маргінесах богословської думки. Причиною цього є те, що Божий задум не був відкритий для нас ураз і у всій своїй повноті. Це процес. Як індивідуальний, так і спільнотний. Зрештою, він не закінчиться вже до другого пришестя. Правда про Церкву так само не впала одного дня з неба: впродовж двох тисяч років богослови, єпископи міркували над єдністю Церкви, значенням єпископату, священства, приматом тощо. Після виникнення протестантизму на Заході (з його запереченням ролі духівництва) Католицька Церква посилила вчення про єрархію і священиків, занедбавши на кілька століть богословське осмислення мирянства. В людському організмі так буває, що коли якийсь орган тривалий час не працює, його сила зменшується, і він атрофується. Східні Церкви візантійського обряду хоча й мали часом інші традиції, згодом перейняли практику пост- Тридентського католицизму. Це стосується і католицьких, і право¬славних Східних Церков. Щойно в XX столітті бачення ролі мирян у місії Церкви почало змінюватись. По¬стали різні мирянські товариства – «Католицька акція», «Обнова» та ін. Папа Пій XII писав у 1946 році: «Миряни перебувають на передовій лінії життя Церкви і саме через них вона є життєдайною основою людської спільноти… Вони є Церквою». Далі був Другий Ватиканський Собор, мирянське пробудження, Синод єпископів Католицької Церкви, присвячений мирянам, та постсинодальне повчання Івана Павла II «Покликання і місія мирян». В нашій Церкві величезну роль в усвідомленні мирянського покликання відіграло Патріархальне товариство – як мирянський рух «після ватиканської» доби.

 
Український контекст
 
Проте до України ці хвилі майже не докотились. Ми є свідками старої атрофованої форми буття мирян у Церкві з певними винятками. І причин цього багато. Назву лиш ті, що, на мою думку, найбільш глибинні. Найперше серед наших мирян немає ґрунтовного розуміння місії Церкви у світі. Для більшості з них Церква – це «крамниця», тому й підходять вони до неї як споживачі. Звідси й любов до всяких більших чи менших «благодатних місць». Бо як відомо, є крамниці кращі, а є гірші. Тому з богословської точки зору завжди важко зрозуміти, чому люди їдуть «за тридев’ять земель» в якесь місце, забуваючи, що найближча зустріч із Богом завжди поруч – в особистій молитві і, що найголовніше, у Євхаристії, яку розділяємо в спільноті своїх братів та сестер. Куди ж ближче?! Я розумію важливість паломництва (це древня традиція Церкви), але чому вони в нас такі ж масові як, приміром, хабарництво? Трагедія культури споживання та крайнього егоїзму не тільки в тому, що все (включно з людьми) розглядається як засіб задоволення власних потреб, але й у тому, що вона (культура) не знає, що таке «ділитись». А «ділитись» добрим словом, матеріальними благами і головне – Доброю Новиною, Євангелієм – це одна з фундаментальних місій Церкви. І тут, як на мене, лежить ще один підводний камінь пасивності мирян.
 
Церква продовжує спасительну місію Христа. Але що таке спасіння? Для багатьох людей це щось таке, що відбудеться не в цьому жит¬ті. Як пише бібліст Ніколас Томас Райт, більшість розуміє спасіння як «потрапити на небеса після смерті». Проте, веде далі він: «У біблійному розумінні спасіння полягає не в тому, що Бог рятує нас від цього світу, а в тому, що він рятує саме цей світ» (N.T. Wright “Justification. God’s plan & Paul’s vision”, 2009). Бог рятує цей світ через нас, тому апос¬тол Павло пише, що «все створіння очікує нетерпляче виявлення синів Божих» (Рим 8,19). І щоб зрозуміти, в чому тут проблема з мирянством, слід коротко з’ясувати, що означає саме слово «мирянин». Якщо взяти його, так би мовити, технічне зна-чення, то це «людина, яка живе в миру». Та не просто «живе в миру», оскільки й більшість священиків живуть у таких самих світських умовах, але їхній щоденний погляд звернений на справи, які без¬посередньо з діяльністю Церкви ніби й не пов’язані. На відміну від світських священиків (не монахів), щоденна діяльність яких напряму пов’язана з місією Церкви. Але то тільки на перший погляд щоденне заняття мирянина не пов’язане з Церквою.
 
Місія мирян
 
Щоб збагнути це краще, слід відійти від розуміння терміна «мирянин» в його технічному значенні та глянути на нього з погляду богословського. У своєму пост- синодальному апостольському повчанні 1988 року Christifideles laici («Покликання і місія мирян») блаженний Іван Павло II пише: «Світський характер мирян є не тільки поняттям суспільним, а передовсім богословським. Його можна зрозуміти тільки у світлі творчої та спасаючої діяльності Бога, котрий довірив світ людям, щоб вони брали участь у справі створення, звільнялись з-під влади гріха й самі прагнули до святості чи через вибір целібату, чи через подружжя і родинне життя, трудове, а також різноманітні форми суспільної діяльності». Папа вказує на те, що мирянин є місіонером, який перемінює власне середовище існування. А оскільки його місія відбувається «в миру», тому він і є мирянином. Отож, цей термін стирає всі негативні конотації, які часто «приклеюються»: коли це означення немовби применшує роль нерукоположеного члена Церкви або ж натякає на певну кастовість в християнській спільноті. Мирянин – це також служитель Церкви, який на своєму місці щодня сповнює її місію. Таке бачення перевертає з ніг на голову споживацький підхід до Церкви, бо мирянин вже тоді не може бути «покупцем», оскільки сам стає «продавцем». Нехай пробачить мені читач такі грубі порівняння!.. Зазначу лише, що оскільки спасіння – це дар, то «купівля-продаж» тут справді недоречні: мирянин не «продає», а «ділиться», на чому я вже наголошував. Якщо ми, миряни, усвідомимо своє покликання, як писав Пій XII, «бути на передовій лінії життя Церкви» і бути «життєдайною основою людської спільноти», наше українське суспільство вже завтра стане якісно кращим. Переконаний, що ці речі в глибині душі усвідомлює кожен християнин. Тому хотів би перейти до того, що очікує тих, хто все ж візьме на себе місію мирянина. Задля цього звернусь до невеличкої книги французького єзуїта П’єра Тейяра де Шардена «Божественне середовище» (Le Milieu Divin, 1957). Його роздуми вказують на те, що відбувається в душі кожного, хто хоче провадити життя у Христі, не покидаючи цього світу, мирянина, який, з одного боку, прагне жити автентичним християнським життям, а з іншого – стикається з викликами сучасного суспільства. Це створює в нас неабияке внутрішнє напруження. Його наслідків може бути три: перший – ми робимо вибір на користь Бога, виключивши з поля зору навколишній світ, який все одно дошкулятиме і дратуватиме (це переважно шлях сектантства та фундаменталізму); другий – не впоравшись із внутрішнім протистоянням та відкинувши євангельські засади, людина обирає, як їй видається, «просте людське життя»; третій – це шлях остаточного роздвоєння. Зі слів П’єра Тейяра де Шардена, людина «відмовиться від спроби зрозуміти і, до кінця не віддавшись ні Богу, ні світу, стане ущербною в своїх власних очах, нещирою в очах інших людей, змириться з подвійним життям. Говорю це на основі власного досвіду, який важко забути…». Зрозуміло, що всі три наслідки, чи то пак шляхи, є хибними. Християнство не повинно породжувати в нас ні відрази до світу (бо, як я вже казав, Бог рятує світ через нас), ні роздвоєння особистості. Ми всі знаємо ці три шляхи, але чи існує четвертий? Так, існує. І полягає він у тому, що Бог нас чекає не на «тому світі», а у вирі повсякденного життя. Тільки завдяки розумінню цієї правди можна уникнути сектантства, зневіри чи душевного роздвоєння. Зрештою, ця правда робить нас вільними, спасає, ми її проголошуємо не так уже й рідко в храмах: «Христос посеред нас!», проте, чи часто замислюємось над нею і чи усвідомлюємо, що Він є посеред нас і поза храмом?! На переконання П’єра Тейяра де Шардена, освяченню підлягає все життя християнина, навіть найбільш «природні» сфери. «їсте чи п’єте чи що-небудь робите, усе робіть на славу Божу», – повчає нас апостол Павло. На мою думку, саме з цього належить починати будь-яку розмову про місію і роль мирян у Церкві. Щоб уникнути роздвоєння, яке найчастіше супроводжує життя мирянина, треба донести до нього розуміння, що Бог чекає його не тільки в храмі чи на прощі, але й поза ними. Треба тільки навчитись розпізнавати Його присутність. Це нелегке завдання, але воно того вартує.
 
Цю статтю я назвав «Мирянин XXI століття» не тому, що він чимось особливо відрізняється від мирян попередніх віків. Ні! Змінились зовнішні обставини. Ми живемо в культурі, яка поступово перестає передавати віру. Якщо раніше дитина приходила в більш- менш християнський світ, жила в атмосфері віри як удома, так і на вулиці, то в нинішній культурі християнства стає щораз менше. Але це не значить, що ми повинні йти у церковне «гетто», хоч цього дехто й бажає. Я свідомо уникнув термінів «права мирян», «влада мирян», бо дуже часто ті, хто пише на тему мирян, намагаються довести, що ми, миряни, маємо в Церкві більше вольностей, аніж просто «право на християнський похорон». Я переконаний, що миряни мають більше, ніж «права» чи «владу», – вони мають Місію!
 

За співпрацю мирян із владиками

В статті «За Рідну Церкву» під наголовком «Чого очікуємо від Синоду Української Католицької Церкви» /«Вільне Слово» із дня 24. і 31. травня 1969/ одне із 12 бажаних очікувань звучало так: «Допущення: до співадміністрування церквою священиків і мирян». В «Мирянині» за вересень-жовтень 1970, в статті «За права мирян», де були обґрунтовані права мирян, стверджено, що брак співпраці мирян із владиками йде на шкоду самій церкві. Тому що під словом церква розуміємо збір мирян /вірних/, священиків і єпископів, аж до Папи включно, який є тільки першим єпископом між рівними, то самі єпископи – навіть зі священиками – ще не можуть творити церкви! Вже хоч би із цього бачимо яке значення в церкві повинні мати миряни.

Тут належить навести бодай два ствердження із ухвал Другого Ватиканського Собору, які-то історичні документи підписав «Павло Єпископ – Слуга Божих Слуг разом із отцями священного Собору на вічну пам’ять справи». В главі другій п.н. «Божий Люд» написано «Загальне священство вірних та священство служаще чи ієрархічне, хоч і різниться суттю, а не тільки ступенем, то взаїмно себе доповняють; бо одне і друге властивим собі способом має участь у священстві Христа»

У 25. параграфі глави 5. того документу читаємо: «Через те нехай вони /єпископи і священики/ по-братському співпрацюють із мирянами у Церкві…»

Багато західніх католицьких церков перевели уже відповідні вибори і зачали співпрацю із мирянами. Мало того, довідуємося, що Постійний Секретарят Всесвітнього Єпископського Синоду офіційно подав до відома, що одною із тем Синоду в 1971 році буде допущення мирян до деяких форм діяльности, що дотепер є дозволені тільки для священиків. Отже, вага і вплив мирян ще і під тим оглядом збільшаться. В Америці створилася Національна Асоціяція Мирян, що вже нараховує 12 тисяч членів і має свої відділи у 29 містах. У Франції в єпархії Пальмір, /між Тулюзою а Андорою/, помер Єпископ. Перед назначенням нового Єпископа Ватикан дав тиху згоду Французькій Єпископській Конференції вивідати осібним запитником від священиків, мирян і членів різних релігійних організацій якого вони хотіли б мати єпископа. В офіційному виясненні було подано, що «першою ціллю цього запитника було, щоб єпископ був єпископом для всіх, а не тільки працедавцем для священиків». А це Рим поступає із французами тому так, бо із їх владиками, священиками і мирянами числиться і їх бажання респектує. А як у нас саме тепер?

Рух мирян зробив великий поступ в Аргентині. Преса принесла вістку, що від жовтня 1970 року фінансами архиєпархії в Буенос Айрес буде завідувати спеціяльна рада зложена із представників священиків і мирян. Архиєпископ мав висловитися так: «Таке легше получити із духом Церкви, а крім того мабуть позбудемося того переконання, яке існує між людьми, про великі багатсва Церкви».

Ще краще у Бельґії. Там голова католицької Церкви подав цілий ряд тем вірним до міркування і висловлення їх думки, бо він не хоче їхати до Риму на Синод, не знаючи бажань своїх вірних. От щасливі вірні, що мають таких пастирів!

Під впливом такого руху у світі підносяться боязко голоси і у нас. В католицькім місячнику «Світло» його редактор о. д-р О. Купранець помістив статтю п.н. «Цю статтю таки перепустила цензура».

Тут він звертає увагу на три явища в церкві, які він вважає не-церковними, а чисто людськими і природними, але невластивими, а навіть шкідливими. Сюди він зачисляє 1/ утотожнювання особи із інституцією Церкви, 2/ тактику ігнорування вірних в церкві і З/ засекречування фінансових справ у єпархії. Він твердить, що не тільки Владика, але навіть сам Папа не може утотожнювати себе із Церквою, бо він є тільки її головою на певний короткий час. Ігнорування приносить тільки шкоду для церкви, бо воно викликує серед вірних огірчення, недовір’я і реакцію. Владики, що очолюють нашу церкву, часто уважають себе такими високими достойниками, що їм не випадає входити в розмову із народом — своїми вірними, від яких вимагають сліпого послуху і гроша.

В 3-ій точці автор вимагає звітів із фінансових операцій єпархій, бо вона не є власністю владики, який є тільки її завідуючим. Це є власність цілої спільности – вірних єпархії. Часто збираються великі фонди на різні цілі в цілій єпархії. Засекречування вислідів тих збірок є шкідливе, зокрема в церковних інституціях і організаціях.

Сказано тут дуже ясно і дуже рішучо. Нема що тут додавати чи пояснювати. Треба тільки висловити признання цензорові, що мав відвагу і характер і пропустив цю статтю. Дотепер ще жаден мирянин не висловився так здецидовано.

Розмови організованого мирянства з Владиками ще найкраще проходили колись у Стемфорді. Однак без позитивного висліду. Останньо відношення цілковито погіршилося.

В Чікаґо приняв владика делегацію громадянства мабуть тому, що в її склад входили також представники громадянства, що погодилось на новий календар. Але те приняття — кілька хвилин, на стоячки, із запевненням старання про добро їх душ – краще щоб не відбулося. Додивляти треба терпеливість, нерви і покору тих делегатів, що видержали кілька мінут пониження. Як також слід подивляти моральний упадок і винахідливість дорадників владики, щоб так понизити гідність представників їх власних вірних.

У Філадельфії декілька разів відмовлено авдієнцію представникам організованого мирянства /Т-ва за Патріярхальний Устрій УКЦ/. На запит чому владика не хоче говорити, один із церковних достойників у Філадельфії відповів здивованим тоном – як він може говорити із людьми, які його критикують. Де ж тут є християнська любов, прощення, покора? Чи ці чесноти християнські є призначені і голоситься тільки для тих найнижчих – для мирян?

Багато непорозумінь можна б оминути, коли б була добра воля, і християнські чесноти, і щоб був бодай якийсь діялог – можливість обмінятися думками з Владиками. Як кориснішою виглядала б праця мирян тоді. Як інакше виглядала б наша мирна маніфестація перед палатою репрезентанта Ватикану у Вашінґтоні, що зробила нам так багато прихильного розголосу в цілій світовій католицькій пресі, коли б на чолі тої маніфестації ішли наші владики! В цім випадку Рим мусів би негайно поступитися, бо знав би, що за цею маніфестацією зараз прийдуть тверді рішення владик.

Церкви деяких народів, як ось бельгійського, німецького, французького чи навіть американського, реформують відношення мирян і ієрархії в дусі постанов Собору Ватиканського II, хоч сучасна консервативна ватиканська адміністрація не дуже то сприяє тому. Українська Церква і її Владики стоять далеко від тих процесів, зі шкодою для самої Церкви.

Роля мирян у допомозі Церкві на основі рішень ІІ Ватиканського Собору

Другий розділ Конституції Церкви має наголовок «Божий Нарід». Божий Нарід це є всі, що вірять в Христа, а через Хрищення стають членами Церкви. До Божого Народу належать миряни, духовенство і монашество. Серед Божого Народу мирян є понад 99 відсотків.

Четвертий розділ Конституції Церкви є під наголовком «Миряни». Миряни не є священиками, чи монахами, але це є вірні християни, що через Хрищення стали членами «Божого Народу», та є злучені в одну родину вірою, надією і любов’ю.

Миряни є покликані до Апостоляту через Хрищення і Миропомазання. Суть Апостоляту є в поширюванні любови до Бога і ближнього. Кожний мирянин стоїть перед світом як символ Воскресіння і як символ Живого Бога. Мирянин для світа є тим, чим душа для тіла.

Священики знають, що вони не є покликані самі виконувати місію, але вони мають признати священодіяння і харизми вірних. Миряни є одні тілом з Христом, через участь у Святих Тайнах, проповідництво і поширювання Царства Христового на землі. Там, де заходить потреба /через брак священиків і переслідування/, миряни можуть уділяти Святе Причастя і проповідувати віру Христову, але під наглядом ієрархії.

Христос дав мирянам свою царську власть і царську свободу, служити ближнім та провадити їх до Царства Христового – себто царства правди, справедливости, любови і мира.

Миряни мають відзначатися особистою святістю і жертвенністю. Миряни, в усіх ділянках туземного людського життя, у кожному званні праці і професії, в родині і спільноті, мають працювати над переміною світа, щоби упорядкувати дочасні справи по Божому пляну.

Поступ культурний, технологічний, економічний, та всі продуктивні сили мають служити всьому людству, а зокрема підносити гідність людини, її свободу і щастя.

Христос установив Церкву для спасіння душ людських. Церква не є сама для себе, але для «Божого Люду», його добра і спасіння. Церква не може існувати без ієрархії, але Церква і ієрархія не можуть існувати без вірних. Ієрархія, що управляє Церквою, має служити мирянам. Авторитет, яким втішається ієрархія, вона має уживати в дусі покори, любови і зрозуміння супроти мирян. Христос сказав: «Хто хоче бути першим – хай буде слугою всім». Виразно сказано, що різниця між ієрархією і мирянами включає в собі злуку взаїмної потреби.

Духовні провідники /ієрархія і духовенство/ повинні бути у безпереривномому діялогові з мирянами та слухати їх професійних порад і опіній, що відносяться до добра Церкви. Душпастирі повинні підносити гідність і відповідальність мирян, уживати їх мудрих порад, давати свободу і місце на дію-працю, визнаючи обов’язки піддержати приватну ініціятиву.

Миряни повинні відкрито виявляти Пастирям свої потреби і бажання у дусі свободи, довір’я, відваги і Правди, але з пошаною до душпастирів і їх уряду. Індивідуальний мирянин, що має знання, компетенцію, чи надзвичайні здібности, має дозвіл, а часом і обов’язок, висловити свою опінію у справах, що відносяться до добра Церкви.

Коли миряни висловлюють свою опінію, то через органи основані для згаданої цілі Церквою у світлі правди, відваги, добра, пошани і любови. Миряни повинні прийняти рішення душпастирів, бо вони репрезентують Христа і є пануючими Церкви.

Церква складається з різних народів і є внутрішньо зрізничкована, себто має партикулярні Церкви, які заховують свої традиції. У Христа і в Церкві немає расових, національних і соціяльних різниць. Трон Петра є Предсідником цілого збору, охороняє законні різниці, та в той самий час доглядає, щоби різниці не підкопували одності, а радше її скріпляли.

Правдивий католицизм є тоді, коли кожний нарід вкладає у спільну скарбницю свого ґенія.

У відділі під наголовком «Церкви відділені від Риму» читаємо: «Багато Східних Церков сягають Апостольських часів. Церкви Сходу пам’ятаючи про конечність єдности Церкви цілої… мають силу і обов’язок рядити самі собою після властивої їм дисципліни, яка відповідає їх вірним і є більше сприяюча для їх душ».

У Декреті про Східні Католицькі Церкви читаємо таке: «Католицька Церква оцінює інституції, літургію і традиції Східніх Церков, як неподільну спадщину Вселенської Церкви».

Тому II Ватиканський Собор подає кілька принципів у піддержці відновлення Східніх Церков:

«Цей Святий Синод голосить, що Східні Церкви формують у лоні Католицької Церкви сепаратні Церкви і Обряди, при чому заховують ту саму віру, святі Тайни і уряд.»

«Церкви Сходу і Заходу мають право і обов’язок рядити самі собою, по своїй питомій і індивідуальній процедурі.»

Східні Церкви є очолювані Патріярхами, які зі своїми Синодами є найвищим авторитетом для всіх справ /Церкви/ Патріярхату.

«Те саме відноситься правдиво до Верховних Архиєпископів.»

Східний Патріярх це є єпископ, що має юрисдикцію над всіми Митрополитами, Єпископами, священиками і вірними Його території або обряду, згідно з канонічним правом, без упередження до примату Папи.

«Нові патріярхати повинні постати там, де є потреба, а вони є проголошені Екуменічним Синодом або Папою.»

Патріярха вибирає Синод Партикулярної Східної Церкви і реферує до Апостольського Престола.

«Патріярх рядить Патріярхатом зі своїм Синодом, та реґулює всі справи Патріярхату, а зокрема справи свят, обрядів і мови, та реферує Апостольському Престолові.»

В дусі вище сказаного, Українська Католицька Церква, найчисленніша зі всіх Східніх Церков об’єднаних з Римом, має право і обов’язок, як Помісна Церква, оформитись у патріярхальний устрій.

Якраз тепер є велика і конечна потреба.

Українська Католицька Церква, від часів Унії до тепер, натерпілась за з’єдинення найбільше, як котра небудь інша Церква. За вірність Апостольському Престолові наш нарід і його Церква перенесли гори терпінь, мучеництва і насильних ліквідацій. Рідна наша Церква страждає горем мовчазного терпіння. І немає нікого, щоби став в Її обороні, осушив сльози і дав надію. У вільному світі Українська Католицька Церква розрослась в чудесний спосіб. Ми хочемо зберегти нашу Рідну Церкву у вільному світі, піднести Її, за ласкою Божою, до ще кращого служіння Богу і свойому призначенню.

Український Патріярхат закріпить нашу Церкву і піднесе Її до вищої гідности. Нашим Ієрархам, духовенству і мирянам треба одної Церкви, одного обряду, одного правно-церковного устрою, одної мови.

Нам треба Українського Патріярхату.

Ми повинні бути близькі до наших братів Православних Українців традиціями Церкви, звичаями, мовою і надією єднання, бо ми виросли з одного кореня, хоч злучились із Римом.

Завданням мирян є помогти зберегти нашу Церкву українською.

Коли наші предки приймали унію, то виразно заявили: «Ми хочемо зберегти обряди і церемонії Східніх Церков, Грецьких і Руських, не роблячи ніякої зміни в них». Юрій Липа у творі «Призначення України», 1938 p., пише: «Творці унії зміняли зверхність Царгороду на послух Римові, але бажали свою З’єдинену Церкву вдержати назавжди Українською Церквою».

Суть і призначення нашої Церкви є бути Українською Церквою і якраз тим маніфестувати соборність і католичество. Бо коли наша Рідна Церква розгубить по дорозі життя свою українську ідентичність, то Вона розплинеться в морю Західних Церков, або у всесоборній візантійщині. Цього не бажає Божественний Спаситель, що оснував Церкву, і цього не радить II Ватиканський Собор. Ми повинні бути у діялозі зі Західними Церквами і Східними, як рівні і повноправні.

Вправді ми прийняли віру з Візантії в грецько-слов’янськім обряді, але через століття життя і досвідів ми убрали Христову Віру в українську одежу – обряд. Віруюча українська душа через віки перетопила усе, що було чуже, у горнилі свого ґенія і створила Українську Церкву. Український нарід прикрасив Рідну Церкву своєрідною музикою співом, звичаями і обрядами, оживив Її глибокою вірою і окропив кров’ю мучеництва.

Перед нами великі труднощі, але нам не вільно зневірюватись, опускати руки від молитовної праці і змагань. Наші цілі Божі і святі. Ми засвідчуємо живу віру і любов до своєї Рідної Церкви. Христос говорить до нас виразно: «Просіть, а дасться вам, стукайте, а відчиниться вам, шукайте, а знайдете».

І до вас всіх членів Товариства відносяться слова нашого національного пророка Тараса Шевченка:

Борітеся – поборете:

Вам Бог помагає;

За вас сила, за вас воля

І правда святая!

Хай члени Товариства за Патріярхальний Устрій Української Католицької Церкви облечуться духом наших славних історичних братств, які стояли незламно на сторожі збереження Рідної Церкви, хай Мученики – Ісповідники нашої Церкви освятять наші зусилля. Нехай постать їх Блаженства Йосифа вчить нас усіх незламности духа.

У кожного з нас є туга за волею нашого народу, за волею Рідної Церкви. Наш ум переповнений журбою за долю Церкви у вільному світі.

Ми усі тут зібрані занесімо щирі молитви разом з нашими братами православними і протестантами, щоби Господь у своїм милосердю благословив здійснення мрій Юрія Липи, висловлені у «Призначенні України»: «Щоби життя ще втілило відвічний міт Апостола Андрія, міт про Українську Церкву, що сіятиме не роздор, не ворожнечу в українській расі, а глибоку одність і велику любов до свого призначення».

/Доповідь виголошена на Крайовому З’їзді Мирян у Філядельфії 13 вересня 1969 року/.

Резолюції Світової конференції мирян

Конференція українців католиків, мирян, делеґатів на СКВУ зі США, Канади, Бразилії, Арґентини, Венезуелі, Австралії, Німеччини, Франції, Швейцарії, Англії і інших країн, яка відбулася дня 13 листопала 1967 р. У Нью Йорку в рамцях СКВУ констатує:

  • Доля Української Католицької Церкви у її місії у Вселенській Церкві залежить від збереження, чи відродження Української Католицької Церкви в Батьківщині, жорстоко переслідуваної сучасним режимом
  • Моральна і дієва сила Української Католицької Церкви поза межами Батьківщини має служити збереженню релігійного і національного обличчя української діяспори для відродження Церкви в Україні.
  • Запорукою виконання тої місії є в першу чергу єдність Церкви у всіх країнах діяспори, завершена спільним Синодом під проводом і юрисдикцією Верховного Архиєпископа, або Патріярха, згідно з декретом «Про .Східні Церкви», схваленим II Ватиканським Собором і потвердженим Святішим Отцем, Папою Павлом VI.
  • Збереження Церкви в діяспорі залежить від утримання специфічних зовнішних форм, які її відрізняють від оточення, отже насамперед від утримання чистоти обряду і української мови.
  • Визнаючи беззастережно ієрархічну побудову Церкви, завершену Патріярхатом і Первоєрархом, і послідовно наголошуючи авторитет пастирського і учительського уряду Церкви, Конференція неменше виразно наголошує традиційну ролю мирян в українській Церкві, а зокрема в українському суспільному житті, заґарантовану II Ватиканським Собором, яка то роля має проявитися активною християнською поставою у всіх ділянках реліґійного та громадського життя.

Тому Конференція пропонує:

  • включити подані ствердження в обов’язуючі резолюції СКВУ,
  • покликати комісію СКВУ для справ Церкви, зложену з мандатованих представників українських християнських віровизнань,
  • в передбаченому Секретаріяті СКВУ запевнити постійні місця для представників Церков,
  • справу завершення патріярхатом організаційної побудови цілої Української Католицької Церкви предложити в імені СКВУ Святішому Отцеві·

 

 

 

 

Світова конференція мирян

Світова Конференція Мирян відбулася в Нью-Йорку 13 листопада 1967 року в приміщенні Українського Інституту Америки. В ній взяли участь понад двісті осіб, представників різних громадських і політичних організацій, в тому понад сотня умандатованих представників на СКВУ та різних теренів.

Конференцію відкрив голова Товариства за Патріярхальний Устрій Української Католицької Церкви, Василь Пасічняк; він привітав достойних присутних і перевів вибір президії Конференції в такому складі: голова-проф. др. В. Янів, Франція; заступники: інж. М. Хронов’ят, США, мґр. М. Болюх, Австралія, ред. В. Левицький, Канада; члени президії: І. Безкоровайний, Канада, та др. З. Ґіль, секретар Конференції, США.·

Після вибору Президії о. канцлер Д. Шевчук з Канади провів молитву.

Др. В. Янів на вступі підчеркнув вагу конференції заявляючи, що вона скликана Товариством за Патріархальний Устрій Української Католицької Церкви, при співучасти Християнського Руху, Тимчасової Світової Ради Мирян Української Католицької Церкви, та Централі Комітетів Оборони Обряду й Традицій Української Католицької Церкви. Він пояснив конечність остаточного організаційного оформлення мирян, до якого повинні ввійти усі українські товариства, що займаються справами церкви.

З черги він вітав Конференцію від Християнського Руху, від українських католицьких владик у Европі та від Тимчасової Ради Мирян·

Мґр. М. Болюх з Австралії вітав Конференцію від товариств Австралії, які на спільній нараді рішили одноголосно підтримати ідею створення Українського Католицького Патріярхату. Він також передав привіт від австралійського владики, Преосвященного Івана Прашка, який переказав свою повну підтримку для Світової Конференції Мирян. Цю заяву присутні прийняли гучними оплесками.

Дальше склав привіт і побажання успіхів Конференції проф. Б. Попель із Чікаґо, голова Централі Комітетів Оборони Обряду і Традицій Української Католицької Церкви.

Мґр. Р. Ільницький вітав Конференцію від Однодумців Організації Українських Націоналістів за кордоном.

Др. О. Нижанківський склав привіт від Об’єднання Українців у Швейцарії.

Першу доповідь на тему «Внутрішнє положення Української Католицької Церкви» виголосив проф. др. П. Біланюк з Торонта, який говорив про небезпеки і загрози створені т. зв. «візантійщиною» для однообразовости нашого обряду й самобутности Церкви. Причинами тих загроз він назвав такі зовнішні фактори: московський православний митрополит Алєксєй разом із совєтським урядом є проти патріярхату і проти нашої церкви, взагалі; Патріярх Атенаґорас претендує на монополію східного обряду; Примас Польщі, кардинал Вишинський не бажає мати на своїй території частини нашої Церкви; Північноамериканські римо-католицькі ієрархи є за ліквідацією етнічних церков, і за латинізацію їх обрядів; Римська Курія і Конґреґація Східних Церков однаково стоять проти з’єднання усіх наших єпархій в одну помісну церкву, та проти юрисдикції Верховного Архиєпископа на американському терені. Через те деякі наші владики юридично унезалежнюються, і не бажають належати до Синоду Українських Єпископів, ані до Верховного Архиєпископа. Вони, опираючись на згадані зовнішні сили спричинили роздор і завалили ідею Українського Католицького Патріярхату.

Доповідач твердив, що в цій ситуації треба боротися не тільки за патріярхат, але також за український обряд, щоби не допустити до його руїни і латинізації. Ми мусимо боронити рідну мову в нашій Церкві, чистоту нашої літургії, та домагатися щоби наші теологи студіювали на Українському Католицькому Університеті в Римі, а не по латинських семінаріях. Коли б цього домогтись, то напевно задержалось би і мову, і традицію, і чистоту літургії, і однообразність нашого обряду.

Згадуючи про монаші чини, доповідач сказав, що вони є сьогодня більше світськими як духовними, просякнуті західним матеріялізмом і затратили свою первісну місію. /Ці твердження доказував цитатами із нарад Другого Ватиканського Собору/. Прикрою для усіх була вістка про те, що оо. Василіяни свою старинну церкву Пресвятої Богородиці і святих Сергія і Вакха /разом із домом/ продали отцям Єзуїтам в Римі. Ця церква була цінною історичною пам’яткою для Українців, бо там похований київський митрополит Рафаїл Корсак і декілька інших українських визначних духовників. За це прелеґент гостро осудив оо. Василіян.

/На залю ввійшов голова президії СКВУ о. др. В. Кушнір, якого присутні привітали рясними оплесками/.

Другим з черги доповідав проф. М. Лабунька на тему «Зовнішнє положення Української Католицької Церкви». Обговорюючи політичний аспект проблем Української Католицької Церкви доповідач ствердив, що в нас ніколи не було вироблено добрих принципів у політичному житті, і наш загал громадянства не був ніколи про церковні справи як слід поінформований. Він заторкнув релігійну ситуацію в Україні і ствердив, що панівною і домінуючою там церквою є російська православна церква з московським патріярхом на чолі. Вона не менше шкодить українському народові, як совєтський уряд, якого вона є знаряддям. Але наша Католицька Церква подалась у підпілля, де разом з народом переживає свої трагічні роки.

На Україні приходять до голосу секти. Вони,хоч ще не добре зорганізовані, і без ієрархії, то однак стали носіями протесту проти комуністичного режиму і проти безбожництва.

Українську Католицьку Церкву на еміграції послаблює юридичний поділ наших єпархій. Тут є її слабість, з якої породжується асиміляційна тенденція. Другий Ватиканський Собор прийняв національний принцип в організації церков. Багато народів з цього користають, а ми програли. Вина лежить в найбільшій мірі на наших Владиках, з яких частина виявила активний спротив Українському Патріярхатові, а стероризоване священство не здобулось на протест. Жалюгідним і болючим фактом є те, що частина нашого священства не споминає нашого Первоієрарха в Службах Божих. Деякі Владики поминають Кир Йосифа як Кардинала, але не як Верховного Архиєпископа, і це, на думку прелегента є схизма. В Службах Божих, за пасторальним правом, поминається тільки ієрархію, а ніколи кардиналів. Пасивна постава Василіянського Чина і деяких політичних чинників в США до справи Українського Патріярхату є проти волі більшости добрих мирян Церкви, і з того виринає потреба організованої праці вірних для добра Церкви.

Третім виступив ред. В. Пасічняк, голова Патріярхального Товариства, і прочитав вимовний привіт Верховного Архиєпископа Блаженнішого Кир Йосифа до Світового Конґресу Вільних Українців, який присутні прийняли довготривалими оплесками і вставанням з місць. Дальше він коротко з’ясував ціль нашого Товариства і його зовнішні і внутрішні труднощі праці. Він сказав, що наші священики не виявляють свого становища, бо вони є під тиском Владик, які самі не стоять твердо за ідею Українського Патріярхату, а радше за зближення поодиноких єпархій до Римо-Католицької Церкви. Він доказував історичними фактами, що наші імперіялістичні сусіди з політичних мотивів завжди старались недопустити до організаційного завершення нашої Церкви, не зважаючи на те, що Апостольська Столиця формально такі права нашій Церкві дала.

Проф. др. М. Чубатий в своїй наступній доповіді твердив, що всі наші противники Патріярхату є за Патріярхатом, але в поневоленій країні, а не в єпархіях Канади і США. Ці єпархії, на думку владик і частини політичного проводу, не повинні належати до матірної Церкви, але до поодиноких територіяльних конференцій Римо-Католицьких Церков. Таке становище названих чинників – це облуда і фарисейство.

Чин оо. Василіян в Римі, під проводом протоархимандрита о. др. А. Великого /не без участи о. Миськова та о. Назарка/ є проти Патріярхату який мав би юрисдикцію над усіми нашими чинами. Але справа рятунку і усамостійнення нашої Церкви не є зовсім безнадійною. Наша Церква ще не є зовсім розторощена, требі лише працювати.

Папа Пій XII, Кардинал Тіссеран і Папа Іван XXIII були великими приятелями нашої Церкви, і зробили для неї багато доброго. Є незаперечним фактом, що у Східній Конґреґації не тільки латинські достойники, але також і наші Владики заявилися проти патріярхату і юридичної єдности нашої Церкви. Після смерти Папи Івана ХХІІІ не виконано ні одного рішення Другого Ватиканського Собору, яке позитивно відносилося б до справ нашої Церкви, а Кардинал Чіконіяні, секретар стану, перекреслив усі пляни попередників відносно патріархального устрою в нашій Церкві. Наступив т.зв. деконсолідаційний період в противагу до попереднього консолідаційного періоду, що його заступав Кардинал Тіссеран.

Проф. Чубатий ствердив, що була заборона Східної Конґреґації скликати Синод Українських Католицьких Владик перед Першим Синодом Католицьких Єпископів в Римі в зв’язку з тим, що чотири Владики Василіянського Чину зложили до Східної Конґреґації відповідний протест. Прелегент закінчив свій виступ зверненням до присутних за збільшенням зусиль і праці для рятунку і єдности нашої Церкви.

Після доповідей розвинулись широка дискусія.

Проф. М. Голубович пригадав, що ми живемо в часах екуменізму і реформ, а у нас того не видно, бо створено ще гірший розбрат і церковний роздор.

Проф. Д. Горняткевич говорив коротко про ієрархію в катакомбах, і про умови, в яких їм приходиться працювати. Він дивувався, що наші Владику хоч користуються свободою віри і благами вільного світу не працюють здецидовано для добра і єдности їхньої Церкви.

Мґр. Р. Ільницький звернув увагу на те, щоби реліґійно-церковні справі основно студіювати і слідкувати за їхнім розвитком, а прилюдно обговорювати їх можна менше гостро, а більше на академічному рівні.

Отець канцлер Д. Шевчук /Вінніпеґ/ говорив про справу Патріярхату під аспектом церковно-релігійним, коли інші підкреслювали більше зовнішно-політичний аспект. На його думку не є вказаним публікувати церковні справи організаціями мирян у їх скрайностях, бо це лише віддалить нас від цілі. Він ствердив, що немає об’єктивної причини бути проти створення Патріярхату, та що велике число священиків є за цією справою, хоча прилюдно про це не висловлюються.

Пан М. Денисюк /Чікаґо/ переповів свою дискусію з римо-католицьким єпископом Девітом переведену під час Конференції Американських єпископів на тему участи наших Владик на цій конференції. єп. Девіт .сказав, що наші Владики є повними членами американської конференції єпископів, але вони підлягають теж Східній Конґреґації.

Отець др. Ковалик, ЧСВВ /Нью-Йорк/ виступаючи у власному імені сказав щоби не генералізувати поняття; оо. Василіян. Вважає, що оо. Василіяни мають право мати свою власну думку про створення Патріярхату, і мають право так і поступати. Пригадав, що протоархимандрит о. др. А. Великий перший видвигнув справу Українського Патріярхату, але більшість в Римі з ним не погоджувалась, і голосно протестувала. Він старався оправдати продаж оо. Василіянами дому і старинної пам’яткової церкви Пресвятої Богородиці в Римі тим, що там були неможливі умови для науки питомцям, і вони мусіли перенестись до кращих приміщень. Вкінці ствердив, що українське католицьке суспільство стратило релігійного духа, й тому немає покликань в духовний стан·

Мґр. Мастикаш /Канада/ ствердив, що відмову наших Владик від юрисдикції Верховного Архиєпископа треба поборювати. Президія Конференції повинна звернутися до Президії СКВУ в цій справі, і повести звідтам акцію, бо збірна постава усіх матиме велике значення і кращий вплив на дальший розвиток справи.

Отець др. Стасів /Торонто/ дав ширше пояснення римських обставин і ствердив, що Кардинал Тіссеран прихильно ставився до нашої Церкви і до українських теологів. В справі Патріярхату належить робити натиск на вищі церковні чинники і на ієрархію, бо це від них залежить, а в меншій мірі від мирян. Заявив, що оо. Єзуїти твердо протиставились Верховному Архиєпископові та ідеї українського Патріярхату.

Др. Р. Осінчук /Нью-Йорк/ ствердив, що немає ні одного священика ані одного Владики, щоби включився в змагання за Український Патріярхат. Правда, що українське суспільство уболіває за свою Церкву, але як би разом з ним стали наші Владики, які хіба знають як за цю справу треба боротись, то з того напевно був би успіх. Звернув увагу на те, що волі суспільства не заступає його провід, про що свідчить факт неприсутности на Конференції хоч одної людини із проводу УККА.

Під сильні оплески присутніх др. Осінчук заявив, що українське громадянство не бажає собі жодної «Істерн Бізантін Райт», але воно є вірне своїй страждаючій українській церкві, і за неї змагатиметься. Дальше він пропонував створити революційну комісію для зредаґування резолюцій, і з невідкличною постановою Конференції включити їх у центральні резолюції СКВУ – передерти революційній комісії СКВУ.

Численність делеґатів з різних країн світу повинна сповнити своє завдання. Уважає, що через присутність о. др. В. Кушніра, голови Програмової Комісії СКВУ і голови КУК, др. А. Фіґоля, голови Виконавчого Органу УНРади, і проф. В. Яніва, голови Християнського Руху і Світової Ради Мирян, як також користаючи із присутности українських католицьких і православних священиків і делеґатів СКВУ із всього світу – ця Конференція стала автоматично складовою частиною СКВУ. Голос цієї Конференції – це голос вільних українців, і з цим аранжери Конґресу мусять рахуватись. Всенародний біль давно перейшов вже свої границі, і є конечним, щоби цей голос болю мирян почули нарешті і в Римі.

Ред. В. Качмар /Нюарк/ ствердив, що справу Східних Церков і Українського Патріярхату вирішено на Другому Вселенському Соборі позитивно. За невдачі нарікаймо на себе. Ядро усього лиха лежить в місті любови Філядельфії, та в тих владик і світських людей, які підписалися проти українського Патріярхату. Він сказав, що миряни мусітимуть зробити натиск на Владик, щоби вони не бороздили, та щоби прислухалися до голосу щирих вірних Церкви.

По дискусії проф. Біланюк відповідав на зроблені до його реферату завваги. До закиду про гостроту його виступу він зацитував виступи з Другого Ватиканського Собору, де ці самі думки були висловлені ще гостріше.

Він ствердив, що до Риму вислано петиції в справі Патріархату від сорок тисяч родин, але ми не знаємо скільки українських Владик і світських провідників протестували в Римі в цей самий час проти Українського Патріярхату. Дальше проф. Біланюк продовжував, що самі Владики ламають канони.

З «ордо целебраціоніс» всі насміхаються. Типіки Дольницького, яка зобов’язує усіх наших Владик, ніхто не придержується крім одного – Верховного Архиєпископа. Тому самих Ієрархів треба перевиховати насамперед.

Пан Малаховський висловився, що Чин св. Василія не підлягає ані Верховному Археєпископові, ані жадному іншому українському Владиці, тільки Східній Конґреґації, від якої одержує вказівки для своєї праці.

Проф. М. Чубатий говорив про дальші пляни праці і зусилля для усамостійнення нашої Церкви. Тепер мусять говорити самі громадяни. Є конечним творити братські товариства, які мусять схвалювати рішення і ставити вимоги, а наші священики мусять їх підписувати і висилати до Святішого Отця.

Проф. М. Лабунька аналізував відношення мирян до священиків. У безпосередньому зверненні до присутніх на залі священиків сказав: «Ви, отці, ніколи нас не вислухали, і ніколи не були цікаві знати,що думають миряни…»

Др. В. Янів синтезуючи дискусію сказав, що ми не можемо не говорити про прикрі справи. Миряни мають також відповідальність за Церкву, а Вселенська Церква є в небезпеці. Зматеріялізований Захід душе пошкодив Церкві, і тому нам треба брати приклад із християнського Сходу, від нашої Церкви-Мучениці. Навіть образ Бога на Заході виглядає змінено. Тут його трактують як доброго беззубого дідуся, а не як Силу, яка «за добро нагороджає, а за зло карає…»

Проблеми нашої Церкви дуже великі. Нашого голосу, голосу мирян, ніхто не слухає, а нашу волю цілком знехтувано. Коли ми хочемо служити ідеям єдности і самобутности Церкви, то нам приписують візію розбрату. Якщо цього не зрозуміють наші Владики, то це буде катастрофою для нашої Церкви. Тут не дознають влади Верховного Архиєпископа, який своїм вісімнадцятилітнім мучеництвом засвідчив свою віру Петрові. Ми маємо і мусимо про це говорити, бо інакше то каміння за нас говоритиме. Якщо ми не дамо підтримки нашому Верховному Архиєпископові, то на наших Владик і на нас спаде проклін Божий… Проф. Янів заявив, що одного Владику він навколішках благав про єдність і про вияв того найвищого, найшляхетнішого розуміння ваги хвилини, і він не розуміє як можна підносити руки до Бога й говорити «нехай прийде царствіє Твоє», а пізніше тими самими руками руйнувати й валити власну Церкву. За це наші Владики відповідатимуть тяжко перед самим Богом.

Дальше др. Янів прочитав проєкт резолюцій Конференції, а проф. Чубатий додав свої думки до них. У висліді ввесь революційний матеріял прийнято і для остаточного оформлення резолюцій вибрано комісію в складі: др. В. Янів, проф. М. Чубатий, др. Р. Осінчук, о. Р. Ганкевич, проф. М. Лабунька та ред. В. Качмар.

Конференція одноголосно схвалила домагання, щоби резолюції Конференції були включені в резолюції СКВУ, та доручено виконати цю місію др. В. Яніву, др. П. Біланюкові та проф. М. Чубатому.

Отець пралат В. Кушнір, голова Президії СКВУ говорив, що яка є незавидна доля нашого народу, така є і доля нашої Української Католицької Церкви, бо вона є теж загрожена, як і є загрожене наше життя. Конференція мирян є позитивна, і вона знайде свій відгомін. Висловив своє вдоволення з того, що «ми себе віднайшли»… Він не часто бачив таке позитивне наставлення до віри. Наше життя є християнським і добрим. З нашої історії ми знаємо, що коли наша Церква є в загрозі, вірні приходять Її рятувати. Наше життя,як музичний, інструмент, який має дві струни: одна громадська, одна церковна, і разом вони дають Божий акорд. Коли в церкві є реформи, і коли до богослужень впроваджують чужу мову, тоді Церква тратить свій національний український характер. Під звуки загальних оплесків о. Кушнір запевнив усіх; «ви є на добрій дорозі»..

Під кінець конференції, о. Протопресвітер о. Мицик, подякував за запрошення на Конференцію для Української Православної Церкви, якої він є представником. Признався, що він був глибоко зворушений і дуже піднесений на дусі цією Конференцією. Висловив своє погодження що до загального наставлення в справах самостійности Української Католицької Церкви, та оборони наших рідних церковних традицій, й обіцяв піддержку резолюціям Конференції на пленумі СКВУ. Закликав усіх присутніх делеґатів СКВУ домогтись сталих місць для обох наших Церков в майбутньому Секретаріяті СКВУ.

Закликав священиків провадити людей до Бога рідною українською мовою, на що присутні реаґували голосними оплесками. На його думку православні й католики мусять зовсім забути гріхи минувшини, які так довго ділили нас. Для нас тепер вибила дванадцята година згоди, любови й обопільного зрозуміння та щирої співпраці для вищий ідей.

Конференція постановила, що її Президія, з головою др. В. Янівим буде речником мирян на усіх пленарних засіданнях СКВУ.

о. Мицик закінчив Конференцію молитвою в 11:30 годині ночі.

Українці на III Світовому Конґресі Апостольства Мирян у Римі (11 – 18 жовтня 1967)

Завдяки наполегливим намаганням проф. Володимира Янева, Президента Українського Христіянського Руху, Українська Католицька Церква в діяспорі була репрезентована на III Світовому Конґресі Апостольства Мирян у Римі нарівні з іншими національно-державними церквами. На цьому величавому Конґресі було понад 3 тисячі делеґатів від 103 націй з цілої земної кулі. Завданням Конґресу було устійнити ролю мирян як «Божого люду» в сучасній структурі Церкви згідно з новими поняттями та постановами Ватиканського Вселенського Собору. Через брак місця я обмежуся тільки до короткого накреслення важніших моментів у діянні української католицької делеґації. Для інформації подамо список делеґатів, що приїхали з 8 країн вільного світу: Проф. Др. Володимир Янів – Франція, Проф. Др. Олександер Кульчицький – Франція, Дарія Мельникович – Франція, Ольга Яцків – Франція, Др. Маркіян Заяць – Німеччина, о. Др. Іван Гриньох – Німеччина, о. декан Іван Леськович – Німеччина, о. Др. Іван Музичка – Англія, інж. Василь Борецький – Англія, Др. інж. Петро Зелений – Бельґія, мґр. фарм. Михайло Головатий – ЗДА, Др. Пилип Демус – ЗДА, Др. Роман Смик – ЗДА, Ірина Павликовська – Канада, Ірина Малицька – Канада, Проф. Др. Богдан Галайчук – Арґентина, мґр. фарм. Ю. Костюк – Австрія /католицька преса Люба Вітошинська – Париж /світська преса/.

Крім цих осіб в офіційній канадській делеґації було двох українців інж. В. Дейнека та І. Новосад, що в міру вільного часу прилучувалися до української делеґації, яка брала участь у всіх пленарних засіданнях Конґресу, а крім цього була поділена на ряд дискусійних груп, т.зв. «карфурів». Українська делеґація заступала 10 різних українських об’єднань мирян та на своєму засіданні 10. жовтня 1967 р. в навечер’я відкриття Конґресу, вибрала президію в такому складі: проф. В. Янів – голова, п. І. Павликовська і проф. Б. Галайчук – заступники голови, та Др. М. Заяць і інж. В. Борецький – секретарі.

Українська група відбула в часі 9-ти денного побуту три офіційні засідання, обговорено ряд пекучих питань мирянства нашої Української Католицької Церкви, та в висліді рішено створити Головну Раду Українських Об’єднань Апостольства Мирян та доручено президії подбати про заходи для реалізації тієї постанови, при чому на зовнішньому відтинку вже тепер вона повинна репрезентувати загал українських організованих мирян.

Делеґація взяла участь у святкуванні 75-літнього Ювілею Сестер Служебниць, 14 жовтня 1967 р. Архиєпископ Скитальців Кир Іван Бучко у сослуженні Владик Кир Плятона Корниляка та Кир Йосифа Шеґеді на гробі св. свящ. Йосафата відслужив Службу Божу в наміренні Сестер. Вечером, цього ж дня, відбулася в монастирі Сестер Академія з дуже гарною програмою, в якій теж брали участь члени нашої делеґації.

Тої ж суботи, дня 14 жовтня о год. 11-тій делеґації в повному складі відвідали Архиєпископа Кир Івана. Проф. Янів, після представлення делеґації, подав підсумки праці УХР, успіхи на Жіночому Конґресі, а особливо на «Унум Омнес», куди офіційно ввійшли до управи українці – проф. Янів та проф. О. Кульчицький. Архиєпископ Іван сказав знаменне слово; наведу зі запису декілька місць:

«Висловлюю радість, що наша делеґація на Конґрес така численна та бажаю, щоб ця група мала щастя бути господарями такого Світового Конґресу на нашій землі в вільній столиці Києві. Тимчасом мимо труднощів ми всетаки приявні тут і репрезентуємо Україну. Труднощі маємо від чужих та від своїх. Але хоч як важко досвідчає нас Господь Бог, то всетаки бувають моменти, коли маємо нагоду випростувати наші плечі та не втрачати надії. Прикро, що в нашому народі, теж і між священними особами, трапляються випадки сумні, бо дехто, як той біблійний Іссав, продають своє благословення за миску сочевиці. Є такі, що бридяться своїх традицій і їх забувають, є такі, що навіть зраджують. Вони ніколи цього гріха не зможуть спокутувати, так, як Іссав благав благословення і не дістав його». Згадав теж Преосвященний і про ці діви, які самі по собі не були злими, але через недбальство та брак уваги не приготовилися до приходу жениха й отямилися, як уже було запізно, щоб почути його слова – не знаю вас. «Я тішуся, – продовжував Владика – що в діяспорі найшлося стільки відважних світських апостолів і відмічую це з найбільшим признанням. Вони носять відзнаку нашої поневоленої Батьківщини. Ви чуєте на Конґресі, яка криза запанувала в Церкві, але й чуєте голос Христа в Ваших серцях «Я з Вами». Вам прийдеться ще деякий час працювати серед діяспори, навчати про звичаї, рідну мову, віру батьків, щоб вкінці привітати вільну та незалежну нашу Батьківщину. Це для Вас мої побажання, Мої Дорогенькі!»

По авдієнції зав’язалася гутірка та делеґати зустрілися з Ректором Великої Семінарії та професорами.

Безпосередньо після авдієнції у Преосвященного Кир Івана делеґати подалися до Священної Конґреґації для Східніх Церков, де їх приняв секретар Конґреґації Архиєпископ Марі Бріні. Проф. Янів представив поодиноких членів делеґації, а опісля вказав на здобутки українців на «Унум Омнес», на Жіночому Конґресі та на численну приявність на Конґресі Мирян. Далі вказав на значний напрям наліво на Конґресі. Проф. Янів підкреслив факти, які дуже прикро вразили українських делеґатів, а саме брак Української Служби Божої на Конґресі та недопущення української молитви на Понтифікальній Службі Божій, яка за те була прочитана в російській мові. Далі проф. Янів подякував за дари Священної Конґреґації для українців, а головно за Малу Семінарію та дар для НТШ – Сарсель. Архиєпископ Бріні заявив, що не сподівався такої офіційної зустрічі, але обіцяв дальшу допомогу українцям, бо вони заслужили на допомогу Святого Престола за всі переслідування, яких зазнає Українська Церква.

В неділю, 15 жовтня, Папа Павло VІ в сослуженні 24 кардиналів, архиєпископів та єпископів Синоду, між ними був теж і наш Верховний Архиєпископ Блаженнійший Йосиф Кардинал Сліпий, відправив на гробі св. Петра Службу Божу для учасників Конґресу та запрошених дипломатів і гостей.

В часі Служби Божої Святіший Отець запричащав особисто 80 делеґатів, що їх вибрали з поміж себе делеґації. Між ними були від українців п. Маркіяна Дубляниця-Гузар з Торонта та Др. Роман Смик з Шікаґо.

В неділю вечером зібралася наша делеґація в Українському Католицькому Університеті, щоби віддати поклін нашому Верховному Архиєпископові Блаженнішому Йосифові Сліпому, що промовив коротко але вимовно:

«Висловлюю радість, що Ви прийшли до свої хати, бо кожний із Вас дав тут свою цеголку. Навіть, коли ми вернемося на Україну, то це залишиться свідком, що ми могли в критичний час створити такий центр. Дякую Вам за це. Бог сповняє, як людина співпрацює. Ми не є державною нацією, тому мусимо працювати іншими засобами. Справу Церкви від національних первнів неможливо розділити. Так було століттями, так і є тепер. Хто є українцем-католиком, цей теж є українським патріотом. Коли є компакна маса, з нею треба рахуватися і наші вороги свідомі цього. Радію, що своєю присутністю Ви показали нашу силу».

Яке глибоке та багате змістом слово і Воно записалося в серцях делеґатів та вони забрали його зі собою, щоб ширити в вільному світі та пригадувати тим, що ці правди зуміли вже призабути. Делеґати оглядали прегарне приміщення Університету, бібліотеку, архів, музей, а опісля зростаючу будову церкви св. Софії, що творитиме по викінченні один комплекс з Університетом та Малою Семінарією. Автор цих рядків мав привілей оглядати модель тієї церкви та завважати, з якою любов’ю та пієтизмом наш Блаженніший говорив про це досягнення. Чи не варто б нам стати співбудівничими цього соборного храму? Того ж вечора делеґати відвідали Українську Малу Семінарію, де зараз навчається біля 100 молодців з різних країн діяспори. Зустріли ми о. Ректора А. Сапеляка, професорів і гуторили з молоддю чистою українською мовою, яка саме вернулася з виступу в Ватиканському Радіо. Тиждень тому хор Української Малої Семінарії їздив на Міжнародній Фестиваль Пісні до далекої Равени. Під дбайливим та вправним оком оо. Салезіян виховується квіт нашої молоді та надія на будуче нашої Української Католицької Церкви.

В понеділок, 16. жовтня, делеґація відвідала оо. Василіян, де прийняв та гостив її о. Др. А. Великий, ЧСВВ, а в вівторок, дня 17 жовтня, прийняв нашу делеґацію Преосвященний Кир Максим, Митрополит Канади, що живо цікавився нашою працею і досягненнями та плянами на майбутнє. Відбулася жива гутірка. Ми довідалися, що в справі нашої Української Католицької Церкви вже тричі на Синоді промовляли Верховний Архиєпископ Блаженніший Йосиф та Митрополит Кир Максим, і раз теж забрав слово Митрополит Амброзій. На питання одного з делеґатів, чи українські миряни на правильному шляху, Кир Максим відповів «небо треба здобувати силою».

Крім цих офіційних виступів та відвідин троє шікаґських делеґатів у складі мґр. М. Головатого, Др. П. Демуса та Др. Р. Смика мали понад годинну авдієнцію в секретаря Священної Конґреґації для Східніх Церков Архиєпископа Бріні, яка велася в приязній атмосфері. Під кінець авдієнції асистент Архиєпископа о. Монтана зробив усім спільну знимку. Опісля усі троє мали хвилинну авдієнцію в заступника Кардинала Чіконіяні – Архиєпископа Бенеллі в Департаменті Стейту Ватикану. В часі цих двох авдієнцій шікаґські делеґати мали нагоду представити свої наболілі проблеми, насвітлити останні події з терену Шікаґа – свячення пасок на вулиці, відмову церковного похорону мирянинові, справу потурбування Пароха Катедри та відтак масову «екскомуніку» без будь-якого церковного чи судового слідства. Делеґати одержали обітницю, що ці справи будуть просліджені.

Десять днів у Римі минули наче сон. Українські делеґати жили разом в одному приміщенні. Щодня відбувалася Св. Літурґія, що її відправляли священики-делеґати та гості о. Др. Малюґа ЧНІ та о. Др. Міні ЧНІ, які в той самий час брали участь у світовій Конвенції оо. Редемптористів.

Багато вражінь, багато ідей, багато плянів, що їх реалізація залежить в великій мірі від того, коли до берегів вільної Землі Вашінґтона врешті прилине дух II Ватиканського Вселенського Собору, а з ним визнається при Церкві належне місце для Світського Апостоляту Мирян.

Справа висилки делеґатів на Конґрес Мирян належить до компетенцій Єпископів. Наші усі три Владики зіґнорували цю імпрезу і тим дали до зрозуміння, що вони не визнають жадної ролі мирян у Церкві, а тому й не бажали участи кого-небудь із їхніх вірних у так важливому світовому конґресі. Вони не йдуть з духом часу у Католицькій Церкві, не допускають нових ідей до Української Церкви і держать своїх вірних у повній середньовічній рабовласницькій залежності.

Це лише підтверджує слова Владики Максима, що «небо треба здобувати силою…»