Митрополит Андрей Шептицький

(Закінчення з лютневого і березневого числа)

Одночасно польська дипломатія дискредитувала Митрополита як німецького агента й твердила, що в Ватикані перебуває з місією українець Михайло Тишкевич, післанець уряду Петлюри, людина, яка, мовляв, веде шкідливу для Католицької Церкви роботу. Також побут Митрополита Шептицького в Римі дуже непокоїв поляків, бо вони знали, що він «уважав лінію Керзона згідною із справедливістю лінією».[1] Були навіть голоси, що поляки задумували зірвати зв’язки з Апостольським Престолом, хоч на такий крок вони не відважилися.

Поза Ватиканом поляки почали також пропаганду проти Митрополита у Франції, Вінцент Лютославський і Євген Ромер опублікували в Парижі англомовний памфлет «Руська проблема в Галичині», де вони обвинувачували Австрію за намовлювання неосвічених селян до вбивства власників більших посілостей, при чому приписували співучасть у цьому ділі архикнязеві Вільгельмові і Митрополитові Шептицькому, мовляв, в листопаді 1918 р. знайдено у військових архівах Львова їхні листи, які помагають «доказати кримінальну вину цих двох амбітних авантурників високого роду, які не завагались використовувати найнижчі інстинкти неосвічених селян, щоб осягнути трон для одного, а митрополиче крісло для другого».[2]

«Газета варшавська» (ч. 210, 1921) подала вістку, що «Митрополит Шептицький, перебуваючи в Парижі, відвідав прем’єра Бріянда, котрому відслонював рожеві перспективи на союз Франції з одноцільним українським народом, що начисляє 30 мільйонів людей, коли поляків є лиш 20 мільйонів, і то розбитих на численні групки й політичні партії». Стаття кінчається ось як: «Є дивніші речі, пов’язані з діяльністю Митрополита Шептицького. Як відомо, в 1917 році о. д-р Йосиф Боцян був іменований єпископом грецького обряду в Луцьку. Це іменування наступило з особистої ініціятиви Митрополита Шептицького силою власти, уділеної йому Папою Пієм X».[3]

Справа іменування о. д-ра Боцяна єпископом Луцька сильно занепокоїла польські кола і знайшла широкий відгомін у польській пресі. З цього приводу польський посол при Ватикані вніс протест, мовляв, іменування сталося без порозуміння з Польщею. На цей протест відповів кардинал Ґаспаррі, державний секретар, стверджуючи, що «Митрополит діяв на підставі признаної йому власти, тому іменування мусить залишитися важним та що теперішній папа не міг поступити інакше, як прийняти цей факт до відома і признати його».[4]

З таким виясненням кардинала Гаспаррі не погоджувалася «Газета варшавська» й назвала його звичайним «успокоєнням». В міжчасі газети «Кур’єр польскі», «Нова реформа» і «Час» били на тривогу і взивали польський уряд не допустити єпископа Боцяна до виконування своїх обов’язків, домагалися покарання Митрополита Шептицького за номінацію, яку вважали державною зрадою.

В тій справі найрішучіше виступила газета «Час» від 12 червня 1921 p., пишучи: «Треба довести, чи це є (номінація) самовільним кроком Митрополита Шептицького, а чи сталося це з відома Риму. В цім останнім випадку це вказувало б на те, що Польщу починають уже трактувати гірше, ніж давніше Туреччину, майже на рівні з африканськими державами. Можливо, що Митрополит Шептицький не признає польської держави і Ризького договору, в цім, однак, випадку польському урядові вільно буде домагатися в Римі, що його місце у Львові зайняла людина, яка визнає існуючий тепер державний порядок. Покищо бачимо тільки, що Митрополит не признає Ризького договору та що вважає Волинь тереном, де Польща є менше, ніж окупантом».[5]

Коментуючи справу номінації єпископа Боцяна й відношення Ватикану до Польщі, польська преса по-фарисейськи виступала в обороні немов би загроженого православ’я, не згадуючи, очевидно, нічого про поведінку римо-католицького духовенства на Волині й Холмщині по відношенні до православних і їхнього майна. Номінацію єпископа Боцяна ця преса пояснювала як початок великої плянової акції навернення Сходу Европи на католицизм і при цьому малювала страшні перспективи такого навертання та нарешті маячила про середньовічні релігійні війни.

Незавидна доля українського населення Галичини в перші повоєнні роки була однією із причин поїздки Митрополита Шептицького до обох Америк і Канади. Навіть цієї нагоди поляки не пропустили, щоб не поширювати наклепи на нього. Вони покликались при цьому на буцім-то антипольські його виступи в Америці й поширювали побоювання, що вплив Митрополита на українців може привести до неспокою у Східній Галичині. В дійсності поляки боялись демонстрацій українців на честь Митрополита після його повернення до Львова й тому рішили не пустити його туди, без уваги на те, що уряд Сікорського запевняв його ще в час його побуту закордоном, що він зможе вернутися до своєї архидієцезії. Зате згідно з пляном нового польського уряду Митрополита мали інтернувати у одному з латинських манастирів у Келеччині, при чому до цього пляну причинились чимало польські єпископи.[6] Наскільки нам відомо, цей плян змінено, і в поворотній дорозі з Відня до Львова Митрополита Шептицького поляки інтернували у Катовицях і по деякому часі відвезли до Познаня, куди він прибув уночі з 22 на 23 серпня 1923 року. Уряд Вінцента Вітоса настоював на задержанні його тут на довший час,однак після затяжних старань Папи Піх XI йому дозволили вернутися до Галичини.

При обговоренні питання про відношення поляків до Митрополита Шептицького не можна поминути сумнозвісну пацифікацію 1930 року. Після безуспішних інтервенцій українських делегатів Митрополит залишився одиноким авторитетом, який міг відвернути лихо.

З приводу сесії Правного Комітету єпископів у справі аграрної реформи він вибрався до Варшави, щоб представити Пілсудському кривди українців у Східній Галичині. Після цього, як цей останній та інші високі польські урядовці відмовились прийняти Митрополита, він зустрівся з міністром внутрішніх справ Складковським, віцепрезидентом кабінету міністрів Беком і бувшим прем’єром Славеком. Складковський заявив, що греко-католицьке духовенство дуже мало зробило для приборкання українського громадянства й морально не підтримало владу в її боротьбі з ворохобниками. При пацифікації, він сказав, йшлося про покарання організаторів заворушень та що репресії не припиняться, доки не буде привернений порядок. Нарешті він додав, що «українські вчителі виховують молодь у дусі атентатів, і тому буде краще, коли українська молодь буде виростати в льояльнім державнім творчім дусі, замість у такій школі», на що Митрополит відповів, що «часті випадки надужиття урядової сили штовхають громадянство в обійми комуністів, яким на руку розкол між українським і польським народами».[7]

Інтервенція Митрополита у Варшаві викликала сильний відгомін у польській пресі. Краківський «Ілюстровани Кур’єр Цодзенни» від 3 жовтня 1930 р. твердив, що коли Митрополита пустили перед роками до Польщі, то тільки на певних умовах, яких він не додержав. Він «толерував» «найдикіше насильство й злочини своїх духовних учнів» і «ніколи пальцем не рушив, щоб припинити ці злочини або принайменше їх засудити». Тому його поїздка до Варшави і обіцянка опублікувати заклик чи успокоюючі листи приходять «запізно».[8] Коли пацифікація набрала розголосу закордоном і Мері Шіпшенкс, секретарка Жіночої Міжнародньої Ліги Миру і Свободи, по зустрічі з Митрополитом Шептицьким написала свій звіт про події у Східній Галичині, польські жінки тієї Ліги відповіли ось як: «На жаль, пані Шіпшенкс не має нічого, крім інформацій від шовіністичної групи українців, і здалася на джерела, які є нам добре відомі з перебільшених звітів, виготовлених у майстерні реакції і українського шовінізму, значить, в курії Митрополита Шептицького».[9]

Приїзд закордонних кореспондентів до Галичини і численні пресові відгуки на пацифікацію денервували поляків; вони тим завзятіше нападали на Митрополита, а вершком цих нападів був непристойний спосіб, яким посол Войцеховський накинувся на нього під час засідання сойму 1931 року. Засліпленість і короткозорість поляків, які завжди підпорядковували церковні справи інтересам своєї держави і цим витворювали фермент серед громадян не-поляків, не залишили їх навіть тоді, коли ставало очевидним, що почнеться Друга світова війна і з нею упадок Польщі. В 1938 р. вони повели брутальну атаку проти Православної Церкви на Холмщині, коли знищено 120 церков і каплиць. Коли на це релігійне переслідування зареаґував Митрополит Шептицький своїм пастирським листом, з польської сторони посипались обвинувачення, мовляв, «українські католицькі уніятські священики, замість виконувати місійну роботу серед схизматиків, займаються чимсь іншим: вони дуже докладно обсервують польський уряд і навіть католицьку польську ієрархію, боячись, що вони будуть польонізувати українців».[10] А Митрополит Шептицький, писав Александер Сискі, «не був зацікавлений у тому, щоб сказати світові, що число схизматицьких російських церков і священиків, оплачуваних, між іншим, польським урядом, є пропорційно більше від числа їхніх парафіян, ніж число польських костьолів і ксьондзів латинського обряду. Він пробує задоволити православні національні почування, навіть за рахунок обмовлення польської держави. Його пастирський лист був у дійсності сконфіскований генералом Складковським, але архиєпископ не апелював ані до польських судів, ані до папського нунція у Варшаві; останній був досить заскочений неочікуваним потягненням архиєпископа».[11]

Цікаво тут відмітити твердження поляків, що події на Холмщині відбувалися в порозумінні з. Апостольською Столицею, яка, мовляв, одобрила потягнення польського уряду, при чому вони покликалися на аргумент, що «згідно з постановами договору між Польщею і Ватиканом, Польща мала право конфіскувати ті церкви, які колись належали до Риму, а відтак, через тиск російських царів, стали православними».[12]

Коли усі ці заходи поляків не мали успіху, вони почали снувати думки про усунення впливів Галицької митрополії, що рівнялось усуненню Митрополита Шептицького. Поляки були однозгідні в тому, що на галицький престіл треба підшукати кандидата, який б не цікавився українською національною роботою, а був би льояльним до польської влади. Ось чому Краківський воєвода, в порозумінні з міністерством внутрішніх справ, просив своїх старостів у «дуже секретному» й «дуже пильному» листі від 6 травня 1938 р. про інформації відносно кандидата на Галицький митрополичий престіл. Кандидат мусів бути, як уже сказано, прихильно наставлений до поляків, мусів належати до латинського напрямку й, по змозі, мати теологічну освіту. Крім цього воєвода просив про листу тих з’єдинених духовників, які були готові виголошувати польською мовою проповіді для «греко-католицьких поляків».[13]

У наших пошуках ми не знайшли дотепер майже нічого з пера польських авторів з-перед 1939 p., що беззсторонньо з’ясувало б життя і діяльність Митрополита Шептицького. Наш неповний огляд відношення поляків до нього показує, з якими пересудами і майже зоологічною ненавистю вони гляділи на все, що він робив для нашої Церкви і для нас, повіреної йому пастви, добачуючи в цьому загрозу для свого нічим і ніким необмеженого панування на наших землях під австрійським забором і пізніше в рамках польської держави. Неймовірними видаються нам нікчемні й безоглядні, але безуспішні намагання одного слов’янського народу (поляків) знищити другий слов’янський нарід (українців). На тлі трагічних подій минувшини перед нами стає у всій своїй величі постать Слуги Божого Андрея, який здійснив свій заповіт «бути усім для усіх», віддаючи себе службі Католицькій Церкві у її рамках, Церкві, яку очолював, а через неї народові, до якого належав.

[1] Donald Attwater. «The religious situation in Eastern Poland». The Commonweal, 42, nr. 4:87-88, May 11, 1945 Подробиці див. Осип Кравченюк. Велетень зо Святоюрської Гори. (Йорктон, Саск. Логос, 1963) стор. 73

[2] Там же, стор. 72

[3] Український Вісник (Львів), 9 серпня 1921, стор. 2

[4] Там же

[5] Український Вісник (Львів), 17 червня 1921, стор. 2

[6] «Як було справді?» Америка (Філядельфія), 6 квітня 1976, стор. 3

[7] V. Charvat. «Ukrajinci v Polsku». Slovansky prehled, 22, nr. 8 (1930): 624-625

[8] J Omeljan Revyuk. Polish atrpocities in Ukraine(New York, 1931), p. 184

[9] О. Кравченюк. Велетень…, стор. 92

[10] Alexander Syski. «The Ukrainian religios problem» The Commonweal. 30, nr. 18 (1939): 414

[11] Там же

[12] V. Soborny. The truth about Ukraine (New York, 1938), p, 10

[13] Hans Joachim Beyer. «Ziele und Methoden der sudostlichen Volkstumspolitik Polens» Sudostforschungen, 7, nr. 3-4 (1942): 405

Стаття під повищим заголовком появилась в «Українських Вістях», за середу, 29 жовтня 1980 p., які виходять в Дітройті. Стаття заслуговує на увагу і признання української громадськости. Вона багато говорить, а рівночасно ставить перед нами українцями католиками і православними питання, що ми зробили для прослави нашого Великого Митрополита Слуги Божого Андрея, який говорив …, «так що повна злука двох українських віровизнань виглядала би так, що радше треба говорити про підчинення греко-католиків під власть київського Патріярха. Очевидно, до такого приєднання ми ставляємо умову, щоби будучий київський патріярх прийняв вселенську віру, себто православ’я перших сімох вселенських соборів, доповнених рішеннями вселенських соборів від Х-го століття до найновіших часів». Це глибока візія, яку варто собі і сьогодні пригадати.

Треба сказати, що єврейські громадяни Ізраіля висловили вагомі змістом слова для нашого Слуги Божого Андрея. Так, Митрополит Андрей був великий український патріот, а заразом людиною великого серця не дивлячись на людську метрику. В нього Божа Заповідь — люби ближнього не була тільки на словах, але практикована і здійснювана в житті. Хто будьколи мав нагоду бачити і зустрічатись з Митрополитом Андреєм, то він на довго, довго, а можна твердити на все залишався у пам’яті тих людей. Це ж підтверджують чужинці, які мали нагоду його бачити.

Ось о. Степан Гарванко на загальних зборах Товариства Священиків ім. св. Андрея, в Мюнхені говорив про питання беатифікації Слуги Божого Андрея і дорікав, що ми в цьому дуже мало зробили так у площині духовній, молитов, як і змістових матеріялів і фінансів. Запитаймо, що в цій справі зробила зорганізована українська громада в діяспорі, що зробили наші священики з деякими владиками включно? Скільки на цю тему було виголошено про­повідей, улаштовано відповідних прощей, виголошено церковних наук, відправлено публичних Служб Божих? Якщо б ми це все підчислили, тоді побачили б, як справді смішно мало ми зробили для прослави Великого Митрополита. На це повинні б також в якійсь мірі відгукнутись і наші брати православні. Треба було показати, що справді Митрополит Андрей був і залишивсь між нами, а його світлу пам’ять збережемо на довго, довго між собою і передамо у грядучі покоління.

Громадський Комітет Єврейсько-української Співпраці

Єрусалим, 5 вересня 1980 р.

До директора Меморіяльного Інституту
пам’яті жертв фашизму «Яд Вашем»
д-р Іцхака Арада,

до Комісії надавання звання Праведника світу

ПРОХАННЯ

Шановний пане Іцхак Арад!
Шановні члени Комісії!

Широко відома високогуманна діяльність світлої пам’яті Митрополита Андрея Шептицького. Архиєпископа Української Католицької Церкви в роки Другої світової війни. Живучи у Львові, на окупованій німцями Україні він рятував євреїв від знищення, даючи їм притулок в своєму домі і ризикуючи своїм становищем і навіть життям.

Так він врятував проживаючого нині в Тель-Авіві рабіна, д-ра Давида Кагане, який описав благодіяння Андрія Шептицького в своїй книзі. Слова вдячности Митрополитові Шептицькому висловив і другий врятований ним єврей, син львівського рабіна Курт Левін.

Крім них Шептицький допомагав багатьом євреям і давав їм притулок.

Нарешті, в самому розпалі винищення євреїв у 1942 p., Митрополит Шептицький опублікував пастирське послання «Ти не повинен вбивати», кинувши ним сміливий виклик гітлерівській банді і нацистській ідеології.

Ось лише один з багатьох,доказів шляхетности і мужности Андрея Шептицького в ту добу. Пише рабін Герцог:

«Коли німці почали організувати погроми в Рогатині, Митрополит Шептицький написав листа до Гімлера, в якому він рішуче й твердо протестував проти вбивства безвинних і беззахисних людей. Цим подвигом тоді дуже захоплювались, оскільки він був актом великої мужности. В той час ніхто в Европі не мав відваги публічно виступити проти жорстокости Гестапо, щоб захистити євреїв».

Відомо, що нерідко вистачає свідчення одного єврея про поміч, подану йому неєвреєм на території підвладній фашистській Німеччині, щоб цей добродій був признаний Праведником світу.

Тим більше здивування викликає той факт, що Андрей Шептицький, при всіх його видатних заслугах перед єврейським народом, досі не удостоївся того почесного звання і вдячної пам’яті від євреїв.

Справедливість вимагає, щоб високі людські якості Андрея Шептицького були достойно оцінені, незалежно від політичних мотивів, якими при цьому керується Комісія. Ви, безсумнівно, розумієте, що помилкове рішення, чи довге зволікання підриває престиж вашої установи і знецінює поняття Праведника світу.

Громадський Комітет єврейсько-української співпраці, створений в Ізраїлі, просить Вас, пане Арад і членів Комісії надавання звання Праведника світу приспішити розгляд документів про гуманну діяльність Андрея Шептицького в рятуванні євреїв і, без упередження і дальшої затримки, винести справедливе рішення.

На підтримку свого прохання Комітет переводить збір підписів серед євреїв.

Голова Комітету: Олександр Фельдман Організаційний Секретар: Яков Сусленський Члени: Рейза Палатник, Юрій Мілославський, Ізраїль Клейнер, Мойсей Фішбейн, Шльомо Дрезнер, Михаїл Хейфец.

Коли осінньою порою природа приготовляється до зимового відпочинку, коли дерева скидають з себе пожовкле листя у сутінках наших сердець стає якось інакше і думкою сягаємо в минуле літ, радіємо новими плодами, що приносить осінь і думка немов зупиняється над листопадом. Чомусь цей падолист для нас є інший, як в других народів. Цей падолист глибоко врізавсь в нашу душу, наше серце, нашу думку. Власне, цей, все незабутній, все задушевних мрій, і смуток — початок вічного і безконечного життя. В цей перший день падолиста падали перші краплі крови за народження нового, тоді воскресав наш город Львів. В цей же день Першого Падолиста, смутивсь чорною стрічкою наш город Львів, коли на святоюрській горі згасав — пішов у безповоротню Божу вічність світоч нашого народу і Церкви Митрополит Слуга Божий Андрей.

Тоді смутивсь народ на безпроглядних шляхах і в скорботі та в горю він прощав незрівняного велетня нашої Церкви й народу Слугу Божого Андрея, який до нас і ще з висот кричав — пізнай своє минуле, пізнай свій народ, пізнай свою Церкву непоборну, тоді пізнаєш сам себе і будеш знати на все твоє життя ким ти є. В наших серцях все цього Першого падолиста відгомоном відзиваються, ці вічні, все живі і незаперечні правди, що їх нам залишив Великий Митрополит Слуга Божий Андрей. Чим дальше ми віддаляємось від дня смерти його світлої пам’яті Митрополита Андрея, тим більше він стає нам ближчий, тим більше ми розуміємо його віщі слова правди. Ось його цілющі слова немов повисли в небесних просторах і сьогодні вони невпинно ширять по всіх просторах Радянського Союзу і цілої української діяспори і немов будять нас з сну до творчо-діючого релігійно-церковного і націо­нального життя. Слова Великого Митрополита Слуги Божого Андрея підніс, як живі самоцвіти його незрівняний наслідник, світоч сучасного християнства наш Патріярх Києво-Галицький і всієї Руси-України Блаженніший Йосиф. В цьому виявилась повторювана неповторність, це поєднання минулого з сучасним і точною проекцією на майбутнє. В тому гармонійному зіставленні видимий прояв Божого Провидіння, власне це проведіння будить нас і ставить перед нашими очима Слугу Божого Андрея, який жив і трудився для свого улюбленого народу та Церкви.

Поруч ми повинні також згадати нашого Владику Теодора Ромжу на Карпатській Україні, який був замордований 1 листопада 1947 p., в Ужгороді. 26 жовтня 1947 р. преосв. Владика Теодор Ромжа повертав з села Лавки, де посвятив церковцю до своєї резиденції в Ужгорді. Вже тоді був великий тиск на Владику Ромжу, щоби він переходив на православ’я, але Владика сильної волі відмовився.

Коли повертав до Ужгороду наїхало на нього повною парою вантажне більшовицьке авто і покалічило владику. Добрі люди його взяли до шпиталю. Владика поволі почав приходити до сил, коли лікар НКВДист дав йому застрик після якого владика в конвульсіях помер. Згадаймо в наших молитвах в ці листопадові дні Владику Ромжу.

Тому ми в ці листопадові дні присвятім наші щирі й безмежні молитви за нашого Слугу Божого Андрея, за його прославу, за те, щоби розпочатий беатифікаційний процес закінчився успішно. Він для нас так близький так дорогий, що немає слів, якими можна було віддати ці тонкощі чуттів. В наших вухах все звенять його слова — «Я завжди намагавсь робити те, що корисне для мого стада». Це не були порожні без змісту слова за ними все слідували діла. Стараймось і ми піти слідами нашого Великого Митрополита Слуги Божого Андрея і принести для нашої Церкви хоч якусь малу данину для своєї Церкви — Страдниці, а цим ми тільки підкреслимо все живучого перед нами Слугу Божого Андрея. Цим ми збережемо світлу пам’ять Слуги Божого, а заразом допоможемо здійсненню великих ідей його наслідника Патріярха Йосифа. З духом Слуги Божого Андрея і неперевершеними ідеями нашого Патріярха Йосифа піде наша Церква й український нарід у мандрівку століть. Хай цей Перший падолист буде нам пригадкою цих великих Божих діл. Хай він буде пригадкою для нас народженням народжень у релігійно-християнському і національному житті.

Перший листопад, це день двох історичного значення подій. Це спонтанне повстання українського народу на західних землях України до незалежного, державного життя, чим підкреслено безсмертність українського народу, як нації і було підтвердженням Шевченкового «І мертвим і живим і ненародженим землякам моїм в Україні і не в Україні моє дружнєє послання». І друга, це траурна подія — смерть Князя нашої Церкви, двадцятого століття, Слуги Божого Митрополита Андрея Шептицького. Так перша подія, що сталась першого листопада 1918 р., як і друга, яка несподівано перервала нитку життя Митрополита також сталась в день першого листопада 1944 р. є для нас незгасаючими вічними пригадками, — не забувати святих і невідкличних ідей — змагати до їх воскресіння — до волі й незалежного державного життя українського народу.

Кожного року перший листопад повинен бути для нас не тільки днем смутку й жалоби, коли ми в поклоні згадуємо наших поляглих, що згинули за братів — друзів своїх, і коли ми з найбільшим смутком згадуємо смерть нашого Слуги Божого Андрея, але днем пригадки, що розпочате діло тоді не закінчено, що ідеї за які згинули наші попередники є живучими й рушійними по той і цей бік залізної занавіси, сьогодні, завтра і після завтра. Ці святі ідеї, на пожарищах і руїні продовжував і піднімав крізь ціле своє багатотруднеє, віддане посвяти життя аж до останніх днів смерти Митрополит Андрей Шептицький. Вдумаймось в цю історичну хвилину часу, уявім собі тодішню трагедію українського народу і постараймось в цій ситуації побачити Митрополита Андрея, який з святоюрської гори на згарищах України оновлює нове життя. На тлі першого листопада, себто повстання українського народу до державного життя, щоби опісля получитись з центральними землями України, постать Митрополита Андрея виростає, як велетня духа у нашому церковному і національному житті.

В наших, українських похоронних відправах говориться, щоби пам’ять про покійних ішла з роду в рід. Це суттєві слова істини, але вони часто мають тільки словесну вартість, але коли ж ідеться про пам’ять Князя нашої Церкви, Митрополита Андрея то не тільки пам’ять повинна іти з роду в рід, але і його безприкладне життя ми повинні наслідувати. Унікальність Митрополита Андрея під багатьома аспектами не знаходить собі подібности.

Якщо тільки ретроспективно глянемо на ситуацію України в той час. На схід від Збруча український народ позбавлений державної незалежности опинився під безглядним більшовицьким терором, терором ҐПУ, що було всевладне і безпощадне. Київ замовк, як центр українського незалежного життя, так під оглядом національним і політичним, як також церковним. Українська Православна Церква була зліквідована, а її ієрархія знищена. В тій безвиглядній і понурій ситуації хоч троха проявляв національне, культурне й церковне життя наш Львів під польською займанщиною. Митрополит Андрей, що сидів на святоюрському престолі у Львові розумів і бачив трагедію українського народу. Його широкий погляд на всі проблеми суспільно-громадського, політичного, культурного й церковного життя та глибока вдумливість давали йому можливість розгорнути працю для розбудови українського життя. Якщо ж ідеться про наше церковне життя то Митрополит Андрей так само болів над недолею Української Православної Церкви, як і Української Греко-Католицької Церкви. Як тільки була загроза для тої чи другої нашої Церкви Митрополит Андрей гідно й достойно ставав в їх обороні. Його розуміння в тому відношенні було правильне. Митрополит Андрей трактував обидві наші Церкви, як одну, бо такою вона була в історично минулому. Свою настанову Митрополит не підкреслював словами, але безпосереднім ділом і своєю рішучою поставою. Сьогодні, це в загальному вже відомий факт. Коли в більшовицькій дійсності знищено Українську Православну Церкву, а тут у Польщі, загомінкові польські чинники почали нищити Українську Православну Церкву на Волині то Митрополит Андрей став рішучо в обороні Української Православної Церкви.

Належить підкреслити, що Митрополит Андрей не обмежував себе у своїй праці виключно до церковних справ, він цікавився, плекав й вирощував наше культурне й наукове життя. Тут можна хоч згадати скільки студентам уділяв стипендії і висилав їх поза межі тодішньої Польщі студіювати малярство, музику, літературу й інші ділянки культури. В даному випадку релігійна приналежність не перерішувала, але основним і вирішним чинником були потенційні сили кожного студента, себто здібність й талановитість. Це було на той час справжнє, поступове й плянове продовження ідеї першого листопада, себто прямування до державного, незалежного життя. Тоді, коли вже Київ мовчав, а на схід від Збруча падали від більшовицької руки кращі українські патріоти то Львів поволі вигоював полистопадові рани і творив нові культурні вартості. В той час святоюрська гора була не юридично, але фактично діючим осередком українського церковного, національного й культурного життя, яким керував й унапрямлював Митрополит Андрей. Так, Митрополит Андрей був тим в історії нашого народу що підняв ідеї першого листопада і поніс їх в народ. Вони, ці ідеї заставляли дальше базперебійно працювати, боротись і змагатись за державне життя всього українського народу. Це було справжнє поступове й плянове продовження першого листопада з виразним спрямуванням для добра і розвитку всього українського народу.

Тому так тісно пов’язані дати першого листопада 1918 року з Митрополитом Андреєм, який так дбайливо, з найбільшою увагою плекав й вирощував ідеї першого листопада і так склалось, що його життя скінчилось у пам’ятний день українського першого листопада 1944 р. З певністю і переконанням можна сказати, що Слуга Божий Митрополит Андрей залишив ці ідеї першого листопада дальше плекати й продовжувати свойому престолонаслідникові, Митрополитові, а сучасному Патріярхові Йосифові. З подивом треба сказати, що ці ідеї Патріярх Йосиф продовжував і ніс їх гідно й достойно продовж свойого вісімнадцятилітнього ув’язнення і непохитно несе їх по сьогодні.

Для нас свято першого листопада повинно бути пригадкою, що народжені ідеї пам’ятного першого листопада незавершені, тому нам треба спрямовувати наші сили до їх здійснення, себто до незалежного державного життя.