Свіжий номер

«Тайно образующе». Молитви візантійської Літургії як містагогія

Час ставати сильнішими

Стати автором

о. д-р Ігор Мончак

Відкритий лист отцеві Ігореві Мончаку

Всечесніший Отче Докторе!

«Кожне царство,
розділене проти себе самого,
запустіє, і дім на дім упаде» (Лк. 11, 17).

У журналі «Патріярхат» ч. 12 за місяць грудень 1995 року була надрукована Ваша стаття «Чи відбудеться Собор УКЦ у 400-річчя Берестейського договору». У цій статті, між іншим, було сказано: «Належно непродуманими є також деякі практичні поступовання нашого церковного проводу. От уже другий рік приїжджають до Львова щомісяця на кілька днів польські професори з Люблинського Католицького Університету, щоб вести польською мовою з українським чернецтвом і мирянами заочні курси підвищення їх релігійної культури. Це тоді, коли вже другий рік діє у Львові цілоденна Українська Богословська Академія. Зразу, як лиш було можливо у Львові релігійне навчання, заснувався там Греко-католицький Ліцей ім. о. Климентія Шептицького. За останні роки цілі десятки учнів одержали в тих вищих клясах середньої школи освіту на високім академічнім і релігійнім рівні. Однак тепер наша ієрархія береться закривати цей Ліцей… з браку фондів».

Коли під час катехитичних курсів в липні я говорила з Вами на тему Інституту і просила Вашої допомоги у викладах, тоді я не усвідомлювала собі, що ця розмова принесе такі наслідки. Якою відмінною була тоді Ваша реакція від цього, що Ви написали у тій статті. Дуже вигідно сидіти за океаном і здалеку спостерігати за подіями, що відбуваються в Україні. Не завжди, а, може, і ніколи, не докладається стільки зусиль, щоб зрозуміти, що насправді відбувається. Наша Церква вийшла з підпілля, і відчувається велика потреба кадрів, щораз більше людям хочеться почути щось більше, ніж тільки те, що Бог їх любить. Так складається, що працюю рівно ж в установі освіти м. Львова як методист у справах етики на засадах християнської моралі. Поки що в Україні неможливим є вести релігію до шкіл, але хочеться дати нашим дітям і молоді християнські принципи виховання. На жаль, немає людей для ведення цього предмету в усіх школах, хоча б тільки загальноосвітніх, міста Львова, не говорячи вже про технікуми чи ВУЗи. Вже пройшло кілька років свободи, і де ті всі, що готові були їхати в Україну. Важко кинути теплі домівки. Кажемо, що Церква — наша Мати, Україна — наша Мати. Якщо так, то ми — діти, і якщо любляча дитина бачить потреби своєї матері, не чекає на спеціяльне запрошення, а сама старається допомогти, не враховуючи вкладених зусиль. То, може, не чекаймо на спеціяльне запрошення, але дійсно ідім на допомогу. Пишете, що приїжджають викладачі і польською мовою ведуть заняття з українським чернецтвом і мирянами. Хіба мова, то якийсь злочин? Програма Академії передбачає за три роки навчання так опанувати англійську мову, щоб уже на вищих курсах читати лекції англійською мовою.

На виклади приїжджає до нас висококваліфікована кадра викладачів, прошу вказати мені викладацьку кадру в Україні, а тоді з певністю будуть мати зайняття в Інституті. Такої катедри немає. Ці предмети, до яких маємо свою кадру, ведуться українською мовою, між іншим літургіка — о. Гліб Лончина, студит, філософія — о. Діонісій Ляхович, ЧСВВ, історія Церкви — пан Олег Турій, кандидат історичних наук. Влада Інституту враховує кваліфікацію цих викладачів. А хто має викладати догматику, науки Святого Письма, педагогіку, психологію? Де в нас є спеціялісти з цих предметів? З катехитики в цілій нашій Церкві є один доктор о. д-р Іван Музичка… — чи потрібен коментар? Крім цього, що є предмети, які ведуться українською мовою, для сестер, мирян, а навіть священиків, що вчаться в Інституті, кожного місяця є спеціяльні духовні заняття окремо для кожного стану. Ці заняття ведуть о. Архимандрит Любомир Гузар, о. Гліб Лончина і о. Йосиф Андріїшин.

Пишете дальше, що 2 роки діє Академія. Дійсно, вона справді діє два роки. Львівська Богословська Академія пропонує стаціонарну форму навчання (заочна форма не передбачена), тому кандидатами можуть бути особи віком до 30 років (Інформаційний Вісник ЛБЛ 95-06, стор. 16). Тепер прошу собі уявити, чи всі бажаючі навчатись і що вчаться в Інституті, маючи сім’ї, працюючи, можуть навчатися стаціонарно? А що робити тим, кому за 30?

Ще одна точка, на яку хочеться дати Вам відповідь — це Ліцей, де цілі десятки учнів одержали освіту на високому академічному і релігійному рівні. Так склалося, що два роки я працювала в цьому Ліцеї і можу щось сказати на тему рівня. До речі. Ви рівно ж викладали в цьому Ліцеї. Чи Ви призабули вже свої враження? Про який академічний рівень можна говорити, коли випускники мають проблему з поступленням навіть у Семінарію. Коли ми вже нарешті подивимося нормальними очима на те, що українське? Ми звикли запевняти себе, що все, що українське, є добре, чисте і святе. Вже час собі сказати, що не все українське є добре, чисте і святе. Тільки той, хто бачить свої недоліки, вже піддатись лікуванню. Польща і Україна — це два сусідні народи. їхня спільна історія дуже важка. Але доки ще будемо взаємно ворогувати між собою. Де тоді справжнє християнство, де Христова Заповідь Любови? Більшість наших молодих людей, що вивчають богословські науки, перебувають і навчаються за кордоном, між іншим у Польщі, Італії, Америці, Німеччині. До Люблинського Католицького Університету приїжджають люди навіть із Західньої Европи. Не бояться ополячення. Боїться тільки та людина, яка не переконана в свойому, яка не відчуває своєї тотожности. І ще одне, Всесвітліший Отче, думаю, що кожен польський священик не писав би так про свою ієрархію, як Ви це робите. Навіть Христос каже: а коли брат твій завинить супроти тебе, піди і докори йому віч-на-віч. Коли послухає тебе, ти придбав брата твого. Коли ж він не послухає тебе, візьми з собою ще одного або двох, щоб усяка справа вирішувалася на слово двох або трьох свідків» (Мт. 18, 15-16).

Коли б поляки мали таку ситуацію, як ми зараз, то об’єдналися б в одне, навіть якщо б погляди на дану справу були різними. Бо коли є потреба чи загроза, вони є разом, а ми не те що не стараємося єднатися, а радше розбивати, бо тоді може ще щось при цьому скористається особисто.

Т. Шевченко колись сказав: «І чужого научайтесь, й свого не цурайтесь», сьогодні сказав би напевно таке: візьміть від чужого те, що добре, те, що допоможе вам відкрити глибину і красу свого.

З християнським привітом

Анна Боднар,
Координатор Інституту Вищої Релігійної Культури
при Львівській Архиєпархії

На сходинах мирян у Монтреалі доповідав о. д-р Ігор Мончак

Про становище Української Католицької Церкви та відношення Ватикану і його головних чинників до неї дещо сказав о. д-р Ігор Мончак під час зустрічі з мирянами у Монтреалі 27 березня 1983 року. Отець д-р Ігор Мончак щойно повернувся із Риму, де він виконував обов’язки секретаря синоду Української Католицької Церкви. На швидку руку скликана зустріч мирян з о. І. Мончаком була, мабуть, мотивована, на мою думку, приїздом кардинала В. Рубіна до Монтреалу. Кардинал Рубін є запрошений вірменською громадою на посвячення вірменської церкви.

Отець Мончак сказав, що кард. В.Рубін виявив бажання стрінутись з українською громадою у Монтреалі, але побоюється негативної реакції з сторони української громади, з приводу горезвісного, ним підписаного, листа до Патріярха Йосифа, що був розісланий до всіх владик і до канцелярії Блаженнішого Патріярха Йосифа. Свої побоювання кард. Рубін висловив Владиці Ізидорові Борецькому. Останній запевнив кардинала Рубіна, що українська громада не тільки, що не буде виступати проти нього, але, навпаки, буде його величаво вітати.

Отець Мончак завзято виправдував кард. Рубіна в справі того листа. Він настоював на тому, що кард. Рубін був примушений написати такого листа. Великий натиск на нього робив кардинал Казаролі та ціла Курія. Чи менший натиск робили більшовики на Блаженнішого о. Йосифа?

Тепер кардинал Рубін, як сказав о. Мончак, жалує за цю кривду супроти Блаженнішого, але не є в силі її направити. Чому? Бо коли б він признався до помилки, мусів би зрезиґнувати із свойого становища. Кривда, в мойому розумінні, вважалася гріхом, а щоб позбутися гріха, треба направити кривду.

З великим захопленням розповідав о. Мончак про великі осяги нашої Церкви завдяки великій прихильності слов’янського Папи Івана Павла II і кард. Рубіна. Папа навіть включив до свойого гербу синьо-жовтий кольори. «Вони оба, Папа Іван Павло II і кард. Рубін,— говорив дальше о. Мончак, — такі прихильні, що аж говорили польською мовою до Владик».

На питання слухачів в справі Патріярхату о. Мончак дослівно сказав і то кілька разів, що ми, українці, ще до того не доросли, бо дві третини наших владик не є за патріярхатом. Стало ясно. Не народ не доріс, а не доросли дві третини владик!

У відповідь на питання: чому дві третини владик є проти патріярхату, о. Мончак пояснив, що ці владики не є проти патріярхату, але не є і за. Коли присутні настоювали на точнішому виясненні цього питання, то о. Мончак додав: «Тому, що Бог високо, а цар далеко». Якщо б прийшло до патріярхату, то ті владики побоюються завеликої контролі над собою. От віз і перевіз. Поки владики платять данину Римові тяжко запрацьованими грішми мирян, так довго Рим не мішається в справи єпархій. До вищесказаного коментарі зайві.

Чим довше тривала дискусія, тим яскравіше ставали причини цієї зустрічі. Вона, ця зустріч, відбулась не для того, щоб поінформувати громаду про перебіг Священного Синоду, бо о. І. Мончак був зобов’язаний присягою до тайни, а для того, щоб підготовити ґрунт для приїзду і відвідин кард. В. Рубіна. Коротко: кардинал приїжджає до Монтреалу, з огляду на те, що єп. Ізидор Борецький дав запевнення кардиналові, що не буде демонстрацій проти нього, треба було щось скоро зробити, щоб пізніше не посоромитись перед римським гостем, а може й не втратити ласки?

Переконувано присутніх про те, що є в нашому інтересі достойно привітати кард. Рубіна. Ніхто із учасників не заперечував цього, але було поставлене питання, що буде, коли наш привіт дасть фальшиве зрозуміння для кардинала, що нібито українська громада погоджується з його поставою, яку він зайняв чи тільки підписав у листі до Блаженнішого Йосифа і патріярхату нашої Церкви. На це питання о. Мончак відповіді не дав, але в піднесеному тоні говорив, що вже час перестати воювати проти всіх. Вже був час навчитись щось від других, навіть більшовиків, кажучи, як далеко вони зайшли своєю дипломатією, не воюючи проти нікого, від останньої світової війни. Мабуть, о. д-р Мончак забув за Угорщину, Чехо-Словаччину і Афганістан.

Вияснюючи наше відношення до Ватикану, о. Мончак дуже часто подавав, як приклад, відношення канадських індіян до федерального уряду Канади, вичисляючи всі їхні досягнення. Навіть договорився до того, що зрівняв наше відношення до муринського населення Африки, на що відповідно зареаґував Константин Келебей, голова Громадських Організацій за Патріярхат міста Монтреалу.

На залі можна було відчути, що ніхто не бажав іти демонструвати проти кард. В. Рубіна, але й одночасно поставало питання, як дати йому до зрозуміння, що вітає його побожний і культурний український народ, але не погоджується із його поставою, написаною у листі до Блаженнішого Патріярха й аспірацій українського народу. Наша позиція повинна бути поставлена перед кард. В. Рубіним ясно і недвозначно. Вітаємо його, але залишаємось незмінно вірними ідеям нашого Блаженнішого Патріярха Йосифа в його змагу за офіційне визнання Ватиканом патріярхату Української Католицької Церкви.

Лист до редакції о. д-ра Ігоря Мончака

Слава Ісусу Христу!

Монтреал, 28 червня 1983 р.

До Редакції Журналу «Патріярхат» у Нью-Йорку, США

Справа: Невірне представлення доповіді

Із здивуванням і обуренням прочитав я в останньому числі журналу «Патріярхат» за червень ц.р. статтю п. Степана Пастернака, названу «На сходинах мирян у Монтреалі доповідав о. д-р Ігор Мончак». Виглядало б, що стаття мала б реферувати мою доповідь з дня 27 березня ц.р. Насправді немає там майже нічого з головного предмету моєї доповіді про «Помісність і синодальність Української Католицької Церкви». Натомість автор статті висвітлив не так моє, як радше своє становище до особи кардинала Владислава Рубіна. Про цю особу в дійсності згадав я лише в кінці довгої своєї оповіді, а ширше порушили це самі слухачі в дискусії, з уваги на приїзд кард. Вл. Рубіна два місяці пізніше, в травні Ц.р.

Тож автор, п. Ст. Пастернак, зовсім помиляється, коли твердить: «На швидку руку скликана зустріч мирян з о. І. Мончаком була, мабуть, мотивована, на мою, думку, приїздом кардинала В. Рубіна до Монтреалу»; «ця зустріч відбулась… для того, щоб підготовити ґрунт для приїзду і відвідин кард. В. Рубіна».

Найкращим доказом, що так не було, є факт, що з цією доповіддю виступав я не лише в Монтреалі й Торонті, але й у ЗСА, куди кардинал В. Рубін зовсім не їздив, а потім запрошено мене зреферувати її ще раз у Торонті на краєвім Українськім Католицькім Конгресі, вже по від’їзді кардинала В. Рубіна.

Слухачі моїх доповідей самі найкраще знають як викривлено й тенденційно представлено мої думки й слова у статті п. Ст. Пастернака. Читачі журналу «Патріярхат» можуть це зробити хіба порівнюючи з писаним текстом моїх доповідей, що пересилаю Вам у залученні для публікації.

Школа тільки, що п. Ст. Пастернак не висловив своїх міркувань зараз у необмеженій дискусії для їх конфронтації, але розповсюдив далеко пізніше поміж читачів, які не чули доповіді. Друковані його реляції не є вірогідні навіть тоді, коли він додає таке, як: «о. Мончак дослівно сказав»; або коли ніби цитує мій вислів (не знати звідки): «Вони оба, Папа Іван Павло II і кард. Рубін,— говорив дальше о. Мончак,— такі прихильні, що аж говорили польською мовою до Владик». Це розминається з дійсністю хоч би тому, що кард. Вл. Рубін розмовляє з нашими Владиками українською, а не польською мовою.

Про всякі інші викривлення моїх висловів чи наведених порівнянь годі дискутувати з таким необ’єктивним і тенденційним автором. Прикро лише, що необізнаному читачеві журнала «Патріярхат» представляє мене, неначе б то не було в мене належної пошани ні до своїх Владик, ні до ідеї патріярхату, ні до Української Церкви взагалі. А це вже є кривда не лише супроти мене, але й супроти читачів журналу, подаючи їм невірні інформації. Тому до автора статті звертаю його славні слова: «Кривда, в мойому розумінні, вважалася гріхом, а щоб позбутися гріха, треба направити кривду».

До редакції журналу «Патріярхат», яка помістила цю непровірену реляцію, і яка уважає, що її журнал по-демократичному містить також протилежні погляди, ставлю вимогу опублікувати в найближчому числі журналу це моє категоричне опрокинення статті п. Степана Пастернака як такої, що зовсім невірно представляє мою доповідь, мої вислови і мої думки.

З християнським привітом

о. д-р Ігор Мончак

Пам’ятаймо про 1000-річчя християнства в Україні

В місяці липні наша Церква обходить не тільки пам’ять верховних апостолів свв. Петра й Павла, але ще перед тим різдво Івана Хрестителя, а під кінець місяця пам’ять св. княгині Ольги і св. Володимира Великого. Це ті незгасимі світила у Вселенській й Українській Христовій Церкві, без яких сьогодні важко було б уявити сучасне людство. Апостоли Петро і Павло стали непорушними стовпами Христової Церкви. Св. Петро виявився справжньою скелею, а св. Павло поклав міцні теоретичні основи для Христової Церкви. Тоді, коли св. Петро все ще був прив’язаний до свого народу — Ізраїля, в той самий час св. Павло був більше вселенським, підкреслюючи, що Христос прийшов не тільки для одного вибраного народу, але для всіх народів світу.

І так пам’ять про верховних апостолів Петра і Павла пригадує нам, як Христова Церква, у перші роки після розп’яття, під кермою учеників Ісуса Христа ставила перші дуже складні та більше як важкі кроки, а Святий Дух, ось цей третій складовий чинник Триєдиного Бога дав їм силу і можливість безперебійно діяти — класти тверді основи під воюючу Христову Церкву на землі.

Подумаймо, адже Христос мав 12 учеників-апостолів і між ними одного Юду-зрадника, але незалежно від цього Христова Церква зросла до непоборимої могутности. Сила Христової Церкви не у військових арміях і дивізіях, летунстві, танках чи атомовій зброї, але в любові, в доброті й правді, що лежать в її основі. Це ті елементи, в яких розтоплюються всі земські потуги. Правда, це прості елементарні слова — любов, віра, надія, правда, добро, які стали змістом і основою всього людства, а їх вічноживучість звершив своєю смертю на хресті Ісус Христос. Ось ці слова, слова Христові, котились маленькими грудками, але з часом вони все більшали і більшали… Слова Христової незаперечної правди, слова Христового світла прокотились скрізь українські землі,— тисяча років тому.

Під кінець завершення першої тисячі, після народження Христа основоположником Христового світла — любови, віри і надії в Україні став Володимир Великий. Він своїм визнанням не тільки надав офіційного значення для Христової віри, але став фактичним організатором християнства в Україні. Володимира Великого полонила Христова любов, яка стала змістом життя суспільства і народів, а в тому й українського народу. В наслідок християнства на Україні княжий город Київ став золотоверхим, став тим ясним сяйвом християнської любови й правди на Сході Европи.

Володимир Великий утвердив на київських горах знам’я Христа. Скільки разів пробували це сяйво Христової любови і правди, які утверджував Володимир Великий, погасити, але не вдалось цього здійснити сильним цього світа. І сьогодні, по цей і той бік залізної завіси наші північні сусіди намагаються спотворити і показати історичні факти у викривленому світлі, а організатора християнства в Україні привласнити собі. Для цього проводиться інтенсивна праця не тільки в радянській дійсності, але також тут, за кордоном, серед росіян. В цій справі видаються книжки й журнали не тільки в російській, але й в інших мовах.

Знаємо, що український народ в Україні не має можливости на цю тему нічого сказати, він приневолений притакувати або, в кращому випадку, мовчати. Отже, на нас спадає великий обов’язок сказати в імені українського народу та його Мовчазної Церкви в Україні й у свойому власному імені голос правди. Тут ми повинні виявити наше «амбасадорство» не тільки на словах, але й у практичній праці.

Якщо ж ідеться про нашу ієрархію УКЦеркви, то читаємо тільки пляни, але нічого конкретного. Не знаємо, що в цій справі робиться серед наших братів православних. Час швидко біжить.

Не тільки варто, але конечно потрібно відпорошити факти, дійсні факти приходу християнства в Україну та роль в тому Володимира Великого та визбутись в нашій історіографії легенд. 1000-річчя — це добра нагода для переоцінки історичних фактів. Як доказують дослідники історії Церкви, зокрема о. д-р А.Великий ЧСВВ, о. д-р Ігор Мончак й історик проф. Микола Чубатий, то роля Володимира Великого в поширенні християнства в Україні значно глибша й ширша.

На іншому місці друкуємо стосовні статті о. А.Великого і о. І. Мончака. Це тільки одна сторона медалі, а друга — треба дати для чужомовного читача історичні факти, що Київ — це не Росія, а Володимир Великий — це не московський князь. При цій нагоді варто також показати, як Російська Православна Церква силою і терором нищила не тільки Українську Католицьку Церкву, але також ліквідувала Українську Православну Церкву, не тільки в сучасному, але й у минулому, як за червоної так і білої Москви, хоч і сама є жертвою комунізму.

До розпрацювання цих ділянок повинні взятись всі українці — католики і православні. Маємо заслужені українські наукові й дослідні інституції, які також повинні виявити більше активности в цій так важливій справі. Вважаєм, що вся культурно-наукова і публіцистична праця під сучасну пору повинна проходити під кутом відзначення 1000-річчя християнства в Україні. Під час праці в цьому напрямі ми відкриємо не один цікавий і цінний для нас історичний факт. Для нашої пасивності в цій ділянці не повинно бути жодних причин для оправдання. Тому пам’ятаймо про 1000-річчя християнства на Україні.

Коментар до лекцій о. д-ра І. Мончака у рямцях викладів Філії У.К.У. в Монреалі

З уваги на можливо надто скондензовані думки о. д-ра І. Мончака, публіковані в нашому журналі «Патріярхат» за січень 1979, читачі могли б винести враження, що самі лекції проходили в такій же самій формі і залишили своїм научним і науковим матеріялом і слухачів, і читачів у трудності зрозуміти та розгризти викладача. Щоб не було цієї помилки, автор цього коментара уважає в першій мірі за конечне насвітлити основну і провідну ідею, чи тезу о. д-ра І. Мончака. Ця теза поставлена твердо на самому вступі до публікованих лекцій і замикається у ствердженні: За справжню причину роздору між церквами Риму і Константинополя годі уважати доґматичні розходження між цими двома великими помісними церквами. Розкол був радше вислідом довговікового постепенного відчуження у всіх відтинках життя, яке в момент перехрещення політичних інтересів прибрало форму антаґонізму.

Повища теза була не тільки науково поставлена, але й до подробиць науково доведена. Тим самим підхід до проблеми церковного роздору набрав зовсім нової формуляції, а сама проблема стала воднораз перед зовсім новою розв’язкою.

Перш за все справа, на яку змарновано цілі століття, а з часом зроблено з неї і зовсім безнадійною, не була, власне кажучи, ніяким роздором і єрессю, а тільки фатальним конфліктом юрисдикцій. Взаємні викляття зовсім недоречно знайшли тут місце. Виновниками поглиблення конфлікту були обі сторони: Рим і Візантія, та й ще до тієї міри, що тепер важко ствердити, чия вина більша. Цілим рядом підтез о. д-р І. Мончак доказує, що до конфлікту аж так далеко посуненого, що одна сторона називала другу єритиком, одна одну видворювали з Церкви Христової і щедро метала зі засліпленої своєї душі клятви, ніколи б не дійшло, коли б речі називано по імені і якщо б не були порушувані юрисдикції, довговіковою практикою і традиціями устійнені.

Отець доктор порушив капітальну проблему історії і життя Христової Церкви і присвятив їй науковий розгляд, головною мірою основної частини цієї проблеми — історичним зумовленням роздору в Церкві. На канві еволюції виникнення цього роздору і дальшого його поглиблення о. доктор кинув нове світло на істоту помісности Київської Церкви в часах церковних роздорів і … фраґментарних поєднань Сходу і Заходу. Очевидно, лекційний скрипт, який був публікований у нашому журналі «Патріярхат», не впроваджує мабуть всіх читачів з однаковим успіхом у заплутану проблему історичних неполадків у Церкві Христовій. Саме тому автор цих рядків хоче попередити цінний трактат о, д-ра І. Мончака як найкоротшим введенням.

Церква так, як вона усвідомлюється нам, її членам і визнавцям сформовувалась і розвивалася у часі і просторі. Вийшовши з місць, по яких людською своєю природою ступав Господь наш Ісус Христос, Церква Господня оформила перші свої центри в країнах сумежних з Палестиною, у тому числі й в Римі, де з бігом часу утворився головний осередок християнства. Власне кажучи, всі ці центри з приналежними до них церковними громадами жили понад три століття спадщиною, залишеною апостолами-фундаторами цих же громад, більш-менш самостійно і напевно самобутньо. Вони, ці перші центри, вспіли й розвинути за цей відносно недовгий час свої власні священні традиції, сформувати свій власний церковний характер, хоча в основному, тобто у спільній вірі, були ввесь час однією Христовою Церквою.

З черги після цих завважень слід ще раз уважно прочитати першу частину трактату о. д-ра І. Мончака від розділу: Вікове відчуження двох частин Римської Імперії аж до розділу: «Київська Церква в часах церковного відчуження». Ця остання глава буде таким чином починати другу частину праці о. д-ра І. Мончака, для нас найціннішу. Найважливіші моменти в першій частині праці такі: 1) Усі християнські громади-Церкви виводять свій початок від Хлистових апостолів, а не безпосередньо з Риму. 2) Церква Христова еволюціонувала з одного і того самого джерела, яким був Основник Церкви — Господь наш Ісус Христос. 3) Очевидно, у справах самої, спільної всім Церквам, віри, чи радше правовірности були самі ж Церкви незвичайно чулі і спонтанно піддавалися найвищому спільному проводові, що від ранніх століть християнської ери встановився у Римі. 4) Питання церковної юрисдикції (безпосередньо компетентної) було від зарання християнства ахілевою п’ятою Церкви. І якраз встрявання у не свої компетенції і грубе порушування традиційних юрисдикцій призвело до фатальних конфліктів, а з часом до скрайніх непримиренностей і відчуження.

В адміністративній своїй структурі Церква сперлася на державному (римському) зразку. Там, де був державний адміністративний центр, там у понятті ранніх християн мав бути й правлячий центр Церкви. Тим то з хвилиною перенесення столиці над береги Босфору зродились і якось виправдані амбіції провідників тамошньої церковної громади вибитися у центр церковного тяготіння. 6) Перші конфлікти в єдиній Христовій Церкві можна б звести до питання: новий, чи старий Рим. Дедалі явна ривалізація церковних центрів із собою, непоступливість ні одного, ні другого центру і врешті політична доля старого і нового центру були причинами загострення щораз то більше зростаючою конфлікту і остаточно повного відчуження. 7) Два, колись могутні, центри відчужились так далеко, що тоді, коли одному з них поталанило в найгірших обставинах зберегти первісну церковну традицію, то другий розвинув головним чином монополь на прозелітизм за власним, з часом ригористично сформованим, обрядом, за власним, йому притаманним, законодавством і навіть за власною церковною духовістю.

Схід і Захід стали крутитися по власних орбітах, віддалюючись один від одного щораз дальше.

Лекції о. доктора унагляднюють у більшій, або меншій мірі всі повищі пункти з погляду історії. Відчуження проходило етапами, але послідовно і безповоротно. Вершкова фаза відчуження припала якраз на час, коли твердо встановлялася і торжественним актом удержавнилася Божа Церква на наших землях.

Наша Церква, яка в тому якраз часі торжествує свій золотий вік, СТОЯЛА ТОДІ І ЗА ВВЕСЬ ЧАС ПІЗНІШИХ РОЗДОРІВ ОСТОРОНЬ ЦИХ СПОРІВ, ЗАТЕ Ж БУЛА ЗАВЖДИ ПЕРШОЮ, ЩО НАМАГАЛАСЯ ВІДОГРАТИ ПРОВІДНУ РОЛЮ У ЦЕРКОВНОМУ ПОЄДНАННІ.

Підкреслені думки обґрунтовують лекції о. д-ра І. Мончака у другій частині праці п.н. Київська Церква в часах церковного відчуження.

Автор цього коментара ґратулює о. докторові, що так вдало підійшов до конфлікту, якого ніхто досі не потрактував ані так об’єктивно, ані так розумно, ані так переконливо.