о. Юрій Сабов

1. Ужгородська Унія і утворення Мукачівської єпархії.

Про історичні початки Мукачівської єпархії годі щось точно сказати, адже перші документальні вісті про мукачівського Владику маємо щойно з XV століття. Однако, збереглось старинне й освячене передання, що початки єпархії слід шукати ще в передтатарських часах (1242 p.).

Мукачівська єпархія утворилась із спільноти парафій, які були підпорядковані ігумену манастиря в Мукачеві на Чернечій Горі. Процес цього розвитку точно не відомий. Беззаперечним є тісний духовний зв’язок єпархії з місією слов’янських апостолів Кирила й Методія, проповідування яких поширилось з Великоморавських земель до Карпатських гір. Тому вірники Церков, що беруть свій початок від Ужгородської Унії, вважають себе спадкоємцями кирило-методіївської традиції. Наші предки прийняли християнство візантійського обряду й разом з ним успадкували і розкол Східньої Церкви. В історично невизначеному часі опинились поза єдністю від Апостольського Престолу, хоч відступництва від нього ніколи не виявляли. Цілком вірогідною є думка істориків про те, що Мукачівська єпархія є католицького походження і священики, які 24 квітня 1646 р. повернулися до єдності з Апостольським Престолом, виконали волю її засновників.

Ужгородська Унія 1646 р. була подією, яка органічно вкладалась у процес поєднання Церков, кульмінаційним моментом якого був Флорентійський Вселенський Собор (1439 p.). Славнозвісний Київський митрополит Ізидор, повертаючись із Флорентійського Собору на Україну, проголосив на Закарпатті вістку про з’єднання. Ця спонука Собору швидко дійшла й до Карпат. Відновлення єдності в Бересті 1596 р. було прикладом, під впливом якого священики Мукачівської єпархії наважились на важливий акт — прийняття Унії в Ужгороді 1646 р. Не варто ставити під сумнів легітимність Ужгородської Унії, адже ж вона відбулась, як і Берестейська, була прийнята й затверджена Апостольським Престолом, її благотворний вплив відчувається й по сьогодні.

2. Історичний розвиток (та сьогодення) Мукачівської Греко-католицької єпархії.

Тяжким був шлях для наших предків від прийняття Унії до канонізації самостійної, незалежної єпархії. Відсутність письмового свідчення про заснування єпархії, неузгодженість правопорядку іменування єпископа та намагання Егерських латинських єпископів підкорити під свій вплив Мукачівських єпископів тривалий час були перешкодою визнання канонічного статусу єпархії. 125 років після унії тривали намагання за канонізацію єпархії. Завдяки енергійних старань цісареви Марії Тереси в 1771 р. Папа Климент XIV видав буллу про створення Мукачівської єпархії, осередок якої незабаром було перенесено до Ужгороду. Це стало початком справжнього життя, розквіту єпархії. Для священиків відкрилась можливість навчатись в університетах, духовних закладах Европи. Вони стали провідниками духовного відродження, освіти, науки й культури карпатського регіону. Є це переконливим доказом благотворного впливу з’єднаного духовенства на релігійно-культурне життя нашого народу й навколишніх країн. Про це виразно сказано в апостольському листі Папи Івана Павла II з нагоди 350-річчя Ужгородської Унії: «Встановлення Мукачівської єпархії в 1771 р. було колискою, з якої зродились нові єпархії: Крижівська (1777 p.), Пряшівська (1818 p.), Гайдудорогська (1912 p.). Згодом, з причини численної еміграції до США, засновано митрополію Пітсбурґську (1969 р.) з підлеглими їй єпархіями Пасейською (1963 p.), Пармською (1969 р.) та Ван Нуйською (1981 p. ).

В той час (згідно перепису 1806 р.) Мукачівська Греко-католицька єпархія об’єднувала 13 доміній Австро-Угорщини; від Попраду до Білої Тиси, та від водорозділу Карпатського хребта до Великої угорської долини, площею 56800 квадрат, км. На цій території проживало 542000 греко-католицького населення русинів, румунів, українців, словаків, поляків, угорців, циган та інших національностей, зорганізованих в 724 парафіях і 1660 філіях, які мали загалом 1310 храмів. В територіяльно-населеному відношенні був це окремішний регіон, гідний піднесення до митрополії.

Трагічним, але героїчно-славним для єпархії був період чотирьох десятиріч репресій і підпільного існування. Наші священики, на чолі з єпископом Теодором Ромжею, в героїчній степені засвідчили вірність Апостольському Престолу, хоч за це зазнали жорстоких утисків. Ув’язнено й вивезено до таборів і тюрем 127 священиків, з яких 29 там і загинули. Невмирущим зразком героїчної вірності був єпископ Теодор Ромжа, який став символом опору плянам ліквідації Греко-католицької Церкви Закарпаття, за що свідомо прийняв мученичу смерть.

Вже небагато було потрібно до цілковитого знищення комуністичним режимом Мукачівської єпархії. Та Боже Провидіння спасало її. Виборовши з величезними труднощами легалізацію, наша Церква вийшла з підпілля обезсиленою, але не покореною і почала титанічну роботу свого відродження. З Божою поміччю, за короткий час відновлено діяльність основних інституцій: епархіяльного управління, капітули, духовної семінарії. Зараз є зареєстровано 264 церковні громади, відвойовано 101 храм, діє 132 священиків. Але це становить лиш четверть того, що мала єпархія до 1944 року.

Найбільш гострими, невирішеними проблемами сьогодення є:

• ігнорування місцевою владою прав греко-католиків, що виразилось у незаконній передачі у власність православним 212 (більше половини) колишніх греко-католицьких храмів, вірники яких цим позбавлені права користування церков, які їм належали на праві власності до переходу цих храмів державі;
• фанатичний опір з боку православних громад почерговому користанню храмів призначених рішеннями місцевої влади. У 41 місцевостях греко-католиків до храмів не допускаються, з них у 12 селах богослужіння проводяться у тимчасових непристойних приміщеннях, а 29 громад, вже шостий рік, продовжує відправляти богослужіння під небом.

Теперішний безправний стан нашої Церкви є наслідком недосконалості Закону «Про свободу совісті та релігійні організації», відсутності механізму дії цього Закону та неподолання, до цього часу, негативних наслідків державної політики щодо релігії і Церкви, зокрема до Греко-католицької.

Наше звернення до Президента України та Верховної Ради України з цього приводу залишаються поза увагою.

Церковно-правовий статус Мукачівської греко-католицької єпархії.

Внутрішнє життя канонізованої Мукачівської греко-католицької єпархії, підпорядкованої Остригомському архиєпископу як митрополитові, успадкувавши кирило-методіївські традиції, розвивалось в напрямку збереження канонічної самостійності та обрядово-літургічної окремішності. Прояви цих стремлінь знаходимо в рішеннях єпархіальних синодів, що проводились єпископом Йосифом Декамелісом (1690-1700 р.) та в рішеннях Віденського Синоду єпископів 1773 р.

Ці та й деякі інші обставини обумовили те, що Мукачівська греко-католицька єпархія одержала статус Церкви «власного права» (суі юріс). Це визнала й Модифікаційна Комісія Кодексу Канонів Східних Церков (1990 p.), яка визнає 21 таку Церкву. Серед них і Церкву Візантійського або Константинопольського обряду, до якої віднесені: альбанська, білоруська, болгарська, грецька, угорська, італо-альбанська, мелхітська, румунська, російська, русинська, словацька, українська та югославська Церкви. Ватиканський щорічник «Аннуаріо Понтіфічіо» до складу русинської Церкви відносить Пітсбурґську митрополію та Мукачівську єпархію.

Конгрегація для Східних Церков Декретом від 30.XII.1995 р. (п. 1) визнає юрисдикцію Верховного Архиєпископа і Синоду Єпископів УГКЦ, яка, згідно з законами Кодексу Канонів Східних Церков, розповсюджується на всі спільноти греко-католицькі, що знаходяться на землях України, які дотепер не мали звичайної юрисдикції.

Декрет, залишивши статус УГКЦ, є незмінним, доручає (п. 3), щоб надалі вивчати спосіб, в який можна узгіднити відносини й співпрацю між Мукачівською єпархією і Львівським Верховним Архиєпископством, щоб запевнити кращу духовну обслугу всіх вірних Закарпаття.

Виконуючи цю настанову, ієрархія, духовенство Мукачівської єпархії чинять практичні кроки в напрямку тісного співробітництва з Верховним Архиєпископством та Синодом Єпископів УГКЦ в різних галузях діяльності.

Директор канцелярії управління Мукачівської Епархїї
о. Юрій Сабов

 

(Ужгород, З квітня 1996 р.)

Конференцію вітали: від Епархіяльного Управління Мукачівської Греко-католицької Єпархії канцлер о. Юрій Сабов, єпископ-помічник Іван Маргітич; від закарпатської Православної Єпархії секретар о. Ярема; від закарпатської Обласної адміністрації п. Приходько.

Заслухавши і обговоривши 20 доповідей і повідомлень, які були проголошені учасниками закарпатських і зарубіжних науковців, а також з різних вузів України, конференція ухвалює:

1. Розглянута конференцією церковна проблематика становить вагому частину церковної історії нашого краю і заслуговує на дальше поглиблене дослідження в контексті з церковною і загальною історією України, вимагає видання ще неопублікованих документів, окремих наукових збірників та монографій.
2. Виходячи з аналізи доповідей і повідомлень, виголошених на конференції, учасники її вважають за доцільне доручити нинішньому оргкомітетові створити редколегію, яка з відзначенням 400-річчя Берестейської Унії підготувала б і видала б збірник матеріялів про Ужгородську Унію.
3. Враховуючи актуальність багатьох питань, які були порушені на конференції, просити Державний архів Закарпатської області, де зберігається фонд Мукачівської Греко-католицької Епархії, підготовувати і опублікувати до видання неопубліковані матеріяли про Ужгородську Унію. Закарпатські науковці усвідомлюють собі, що церковні події так само належать до загальної об’єктивної історіографії.
4. Історичні документи засвідчують, що Мукачівська Епархія після Кирило-Методіївської євангелізації в Святоволодимирській традиції була в єдності з Київською Церквою не тільки духовно, але час від часу й ієрархічно. Наприклад Перемишльський єпископ Юрій Винницький Апостольським Престолом був призначений адміністратором Київської Митрополії, а потім повноправним Київським верховним архиєпископом (1710-1713, О. Баран, А. Пекар ЧСВВ. Будучи в межах іншої держави, де юре належала то до егеського єпископа, то до естергомського архиєпископа. Свого права («суї юріс») була в 1937-1939 pp. та з 1992 р.
5. Мукачівська Епархія не має свого окремого обряду, бо Апостольська Столиця затвердила один обряд для всіх помісних церков, які до другого Ватиканського Собору (1963-1965) вживали в богослужінні церковно-слов’янську мову. Окремий напів в якомусь регіоні не утворює окремого обряду (Рим, 1953 p.).
6. Правдою є, що значна частина греко-католицьких священиків, а навіть і деякі єпископи, аж до кінця Першої світової війни допомагали угорському урядові проводити мадяризацію місцевого населення краю, однак в самій Греко-католицькій Церкві Закарпаття було ряд єпископів, як А. Бачинський, В. Попович, а також видатних церковно-громадських діячів, як О. Духнович, М. Лучкай, А. Волошин, Т. Ромжа, Д. Попович і інші, які виступали проти мадяризації українсько-руського населення краю, пов’язували його долю з іншими українськими землями, підкреслювали етнічну тотожність з усім великим українським-руським народом. В Гайдудорозькій греко-католицькій єпархії зараз практично немає жодного русина, а колишня відпустова місцевість, переже Мукачівської Епархії, Марія-Повч втратила своє слов’янське обличчя, куди віками сходились закарпатські паломники на слов’янське богослужіння.
7. Основне населення русинів-українців Закарпаття вже не раз масово продемонстрували, що Закарпаття як українська земля належить до України як її складова невід`ємна частина, що основна частина закарпатських русинів признає себе українцями, приналежними до великого русько-українського народу, за що тисячі закарпатських русинів свідомо готові були йти та й пішли в тюрму та на смерть. Тому учасникам конференції цілком незрозумілим є те, що Апостольський Престіл з нагоди 350-річчя не привітав греко-католиків українців Закарпаття. З цього приводу деякі русини, які з певних причин не вважають себе українцями, насміхаються і глузують, що Апостольський Престіл ніби не признає на Закарпатті жодних місцевих українців. Учасники конференції вважали б помилкою, якщо хтось виявленням жалю закарпатських греко-католиків українців з цього приводу характеризував би як прояв нездорового націоналізму чи політиканства.
8. Науковці, які взяли участь в науковій конференції, присвяченій 350-річчю Ужгородської Унії звертаються до наступного Всеукраїнського Церковного Собору визнати той факт, що на території України повинна існувати тільки одна Греко-католицька Церква, вірні якої належать до Єдиної Святої Соборної, тобто Католицької Церкви, належать до одного Апостольським Престолом затвердженого Східнього обряду й повинні належати до єдиної Греко-католицької Церкви в Україні, що є найбільшою східньою Церквою в світі, при чому права й релігійні свободи національних меншин гарантуються як церквою, так і державою.
9. Вірність, витривалість, мучеництво й ісповідництво Греко-католицької Церкви в Україні, героїчне духовне служіння народові на протязі всієї своєї історії, заслуговують на те, щоб остаточно було визнано Патріярхат, який вже визнаний єпископськими Синодами цієї Церкви та який визнають мільйони вірних Церкви.
10. Під час радянської влади на Закарпатті греко-католицька церква краю була загнана в підпілля, понад 135 священиків було засуджено в більшості в той час до найбільших строків (25 років) покарання в Гулаґах, єпископа Т. Ромжу було по-звірячому замучено. Учасники конференції вимагають повної регабілітації цих людей, повернення їм чесного імені, написання про цих мучеників окремих нарисів і внесення їх імен і прізвищ до другого тому «Книги пам’яті». Це мучеництво й ісповідництво є доказом того, що метою Берестейської і Ужгородської Уній була віра, від якої відректися не вільно ні під загрозою переслідування, ані під загрозою смерти.
11. Конференція вважає, що замість термінів Берестейська Унія, Ужгородська Унія — більш відповідні терміни: Берестейське, Ужгородське відновлення церковної єдности, яку мали наші предки за часів святих Кирила й Методія та святого Володимира. Крім того, учасники конференції підкреслювали, що Берестейська Унія відбулася від імени всієї Київської Церкви, до якої належали духовно, при тому обрядово чи ієрархічно, інші епархії. З цього приводу унійні акти окремих єпархій не були окремими ізольованими актами, а були приєднанням до Берестейського акту. Це твердження яскраво стосується Мукачівської Епархії, оскільки ініціяторами Ужгородської Унії були мукачівські єпископи: Петроній, Іван Григорович і Василій Тарасович, які у василіянськім манастирі у Вільнюсі особисто з Київським митрополитом Вельямином Рутським і особисто з Йосафатом Кунцевичем набирались духовної сили на унійні змагання на нашій закарпатській землі. При цій нагоді приємно чути й бачити, що наші православні брати, як щирі українці в особі своїх авторитетних представників явно й прихильно висловились і висловлюються, що Берестейська Унія позитивно позначилася в історії українського народу. На жаль, з боку православних неукраїнців, які проживають і на українській землі, чути протилежне.
12. Науковці конференції звертаються з проханням до Ректорату Ужгородського державного університету, щоб студентам цього університету була дана можливість студіювати тематику Берестейської та Ужгородської Уній з метою утвердження правдивої духовности народу в сфері міжконфесійної злагоди, оскільки християнська духовність і мораль виключають всяке людиноненависництво.

Ухвала одобрена всіма присутніми.