Патріархат УГКЦ

Коментар до Становища Василіянського Чину в справі Українського Патріярхату

В останніх двох числах журналу «За Патріярхат» /чч. 15 і 16, 1970/71/ поміщено було документ під назвою «Василіянський Чин і Справа Українського Патріярхату». Цей документ появився за підписом Протоархимандрита Василіянського Чину о. Атанасія Великого і тим самим можна вважати, що він відображає офіційне становище Василіянської Капітули до цієї важливої справи. Із його змісту виходить, що документ був приготований перед закінченням 2-го Ватиканського Собору, себто у 1964 році. Саме в тому часі почала розгортатися масова акція серед української еміґраційної громади за піддержку постуляту, що його видвигнув перед отцями Собору Верховний Архиєпископ їх Блаженство Кир Йосиф Сліпий: встановити український католицький Києво-Галицький Патріярхат. Встановлення такого патріярхату йшло з духом Собору, що стверджував окремі права і традиції та звичаї Східніх Церков, а також з потребами Української Католицької Церкви на її сучасному етапі історичного розвитку.

Василіянський документ появився у Циркулярі Чину, що, як видно, призначений тільки для внутрішнього вжитку. Редакція журналу не мала до своєї розпорядимости цілого циркуляра, а тільки ту частину, що в ній опубліковано згаданий документ. Згадуємо це тому, що можуть бути застереження відносно автентичности документу та його авторства. Редакція запевняє однак, що має докази, які таку автентичність показують. Але навіть без таких запевнень можна б, якщо б була потреба, ствердити це шляхом внутрішньої і зовнішньої аналізи документу.

Виглядає,що потреба такого документу була спричинена слідуючими мотивами й цілями: а/ зайняти засадниче становище до всіх акцій що велись чи плянувались у справі встановлення українського католицького патріярхату, себто від хвилини, коли її видвигнув Верховний Архиєпископ на 2-гій сесії Собору; б/ визначити чітко напрямні Чину в цій справі на майбутнє; в/ видвигнути заслуги Чину для Церкви взагалі і в тій окремій справі зокрема, головно коли йдеться про час передсоборових приготувань. Зроблено це з наміром оборони Чину перед, як кажеться у передмові, публічними закидами «немов би Василіяни ставились до неї /справи патріярхату/ з якимись резервами»; і г/ поінформувати рядових членів Чину – отців і братчиків, про становище в цій справі Капітули, щоб кожний з них індивідуально міг діяти в дусі становища цілого Чину.

Документ поділено на шість частин, коли врахувати ненумерований вступ. Узаглавлені, нумеровані частини від один до п’ять діляться на дрібніші підрозділи. Варто на цьому місці пригадати читачам наголовки розділів: І. Історичний аспект справи; 2. Сучасний аспект проблеми; 3. Деякі об’єктивні і суб’єктивні аспекти; 4. Проблеми методи й тактики; і 5. Практичні дійові висновки.

З огляду на час,що проминув від появи документу, він, очевидно, втратив частинно на своїй актуальності. На деякі твердження, що їх тоді поставлено пізніші події вже дали свою відповідь. Але ряд постулятів не втратили своєї актуальности й досі, й вимагають аналізи. Виглядає, що без огляду на те, що сталося після 1964 року в нашій Церкві, ці постуляти й на дальше мають зобов’язуючу силу для Василіянського Чину. Вони також були прийняті частиною української католицької ієрархії, а головно тими владиками з-поміж неї, що походять із Чину. Багато із аргументів, вичислених в документі в некористь установлення українського католицького патріярхату під сучасну пору. Доводилось в міжчасі почути з уст і прочитати в документах, що вийшли з рук чужих і своїх противників справи патріярхату. Не можемо виключати в тому випадку збігу обставин, спеціяльно у випадку чужих чинників. Але з другої сторони не можемо виключати можливости, що цей документ став також базою для дальших теоретичних роздумувань і практичної дії українських чинників, що противились і противляться установленні українського католицького патріярхату у поставленій Верховним Архиєпископом формі. Саме ця остання можливість спонукала Редакцію опублікувати цей документ на сторінках журналу «За Патріярхат».

В документі порушено цілий ряд аспектів, що в історичній перспективі, на фоні сучасних обставин і в зарисі майбутнього стосуються проблеми українського патріярхату й долі Української Католицької Церкви на батьківщині і в діяспорі в загальному, а часто і в партикулярному відношенні. З трудом тому доводиться здефінювати основні постуляти, що стосуються справи патріярхату тепер. Вважаємо однак, що їх можна звести до таких основних:

1. Завершення організаційної структури українського церковного життя патріярхальною системою належить зараз вважати ціллю, що може бути здійснена щойно радше в далекому майбутньому.

2. Здійснення цієї цілі під сучасну пору перерішене в її некористь, головно з об’єктивних причин, /в першу чергу – політичних міжнародніх/, а з суб’єктивних /українська рація стану/ – навіть непобажане.

3. Тактика, що її примінено в тій справі від початку /Верховний Архиєпископ і ширші кола українського громадянства/ була засадничо неправильна. Висувати постулят українського католицького патріярхату на Соборі було не на часі, бо було це проти духа Собору. /Правдивий дух екуменізму не може не враховувати інтересів інших віровизнань, якщо ці інтереси є в колізії з українськими інтересами/. Ультимативне ставлення справи й ірраціональний підхід до її розв’язання зі сторони українських чинників можуть тільки пошкодити.

4. Структура українського церковного життя, що досі /1964 р./ існувала, задоволяла потреби загалу вірних і тим самим є вистарчаюча й не вимагає змін поза введенням певної системи колеґіяльности та консультації між українськими владиками.

5. Серед української ієрархії, священства і вірних немає противників патріярхату.

6. Чин, як такий, докладатиме старань, щоб цей дизедират – український патріярхат – був здійснений, коли настане для того відповідна пора, й буде працювати для добра Церкви в любій її організаційній структурі.

За вийнятком останнього ствердження, що його можна лиш привітати, з постулятами Василіянського Чину неможливо погодитись. Заки прийдемо до відповіді на них і до подрібного розбору цілого ряду додаткових стверджень, що їх знаходимо в документі, хочемо сказати в чому полягає засаднича шкідливість підходу до справи патріярхату, як він /цей підхід/ виявлений у документі. У документі подрібно зібрано, як кажеться, об’єктивні і суб’єктивні причини, чому справа українського патріярхату не має виглядів на позитивну розв’язку під сучасну пору. Вказано також на тактичні помилки, що їх наче б то поповнено. Не вказано зовсім аргументів, що промовляли б за встановлення католицького патріярхату саме тепер. Невже ж їх немає? Важко в це повірити. Цілковито недоцінено рушійних сил українського суспільства, що не відрізняються від таких же сил інших народів, з якими сьогодні числяться так світські як і церковні сили. Маємо на увазі широкі маси вірних нашої церкви. Невже ж можливо їх цілком ігнорувати?

/Продовження буде/

Василіянський чин і справа Українського Патріярхату

/Закінчення /

1/ Довгореченцева, систематична, спокійна ,компетентна об’єктивна роз’яснювальна дія /перевага елементів раціональних, об’єктивних/. – Хоч така тактика не була ніде ні встановлена ні записана чи проголошена, фактично до такого висновку можна і треба дійти на основі обсервації минулого і сучасного, бо справа виринула не вперше в укр. історії. – Найперше треба сказати, що справа укр. патріярхату, незалежно від часів та обставин,є записана в аґенду укр., церковних, нерозв’язаних справ; і вона повільно визріває, заокруглюється в укр. та загально-церковній дійсності; справа із-за зовнішніх, об’єктивних обставин нелегка, і вимагає довших реченців та відповідної дози терпеливости; звідси вона спокійна, і часові вибухи сантиментів не можуть її скинути з обраного шляху, на манівці шукань навмання; головно в останніх десятиліттях почалась та продовжується систематична праця наукова для вияснення укр. церковної історії та удокументовання правної постаті київських митрополитів, і цю працю треба продовжувати та доводити до відома відповідальних чинників її результати; це і є об’єктивна дія – виказання органічности розвитку та доказання леґітимности укр. постулятів; з тим зв’язана і компетентність: треба пам’ятати, що справу вирішать тільки компетентні чинники та за ґарантією таких компетентних чинників з української сторони; треба часу і терпцю щоб така компетенція з однієї і з другої сторони ввійшла в творчий контакт, або щоб і були виховані, створені такі компетентні чинники з однієї і з другої сторони, хоч би прийшлось ждати на них аж до приходу нового покоління. Укр. діяспора в тому має окреме завдання, бо є в щоденнім контакті з церковною вселенною на місцях та в центрах, з тією що сьогодні діє, і з тією, що діятиме завтра, на нових заложеннях та з новим духом.

2/ Ультимативна, доривочна, некомпетентна, нетерпелива, неспівмірна до сил і обставин зовнішня пресія /перевага елементу суб’єктивного, волюнтаристичного/. – Не думаємо, що така метода є кимось виразно заплянована, але до неї доходиться, обсервуючи явища та події в укр. діяспорі. Вистарчить читати пресу, більшу чи меншу, прислухуватись дискусіям, каталогувати кинені то тут то там думки, гасла. І здається, рівнож, що ця метода й тактика є сьогодні панівною в діяспорі,та спричинила сучасний стан серед укр. людей,який може пошкодити і самій справі. Тому добре є зіставити деякі прояви цієї тактики та оцінити їх на об’єктивних даних. Ось деякі справи, що з ними стрічаємося.

а/ – Ультимативні постуляти: – Читаючи укр. пресу в діяспорі, стрічаємось майже з ультимативним ставленням справи патріярхату, що до: часу та кандидата на патріяршу гідність, без огляду на обставини. Ультимати дуже небезпечна справа для тих, що їх ставлять. Бо на випадок відхилення такого ультимату, треба мати вже наперід продуманий вихід, без шкоди для осіб та самої справи. Крім того, багатосотлітня історія тієї справи не вимагає такого ультимативного її ставлення; і не треба рівнож забувати, що ультимативна пресія може в людях заінтересованих викликати негативні реакції.

б/ – Нетерпелива акція: – Нетерпеливість найчастіше проявляється в поспіху, в необдуманості всіх можливостей, а головно в нетерпимості до іншої думки, до резерв чи застережень; вона перескакує через аргументи, є підозрілива, бажає усунути з дороги нерішучих чи тих що вагаються. Нажаль, деякі застережливі думки чи погляди викликали серед укр. діяспори цілий ряд драстичних реакцій до осіб чи інституцій; очевидно, це справи не посунуло ніяк вперід. Справи, що встановлюються може і на тисячоліття, аж ніяк не повинні ладнатися нетерпеливістю і нетерпимістю. Діла Божі вершаться довготерпінням.

в/ – Некомпетентна пресія: – Останніми місяцями серед укр. діяспори почалися деякі ініціятиви, які легко можуть бути пояснювані як некомпетентна пресія ззовні. Тяжко сьогодні сказати, чи така пресія, в сучасній стадії розвитку подій довкруги укр. патріярхату, була потрібна; звичайно, натиск-пресія ідуть там, де в слушній та можливій справі не доходять чи не діють раціональні аргументи, чи бувають зовнішніми засобами знеможливлені; пресія – це проба сил. Справа укр. патріярхату була поставлена єрархією, була доведена до відома тих, що від них вона залежить. Справа не була відкинена, не була, поскільки нам відомо, якимись силами перешкоджена чи знеможливлена, а жде свого зрілого вирішення. І в цьому делікатному моменті почалась акція зовнішньої пресії: телеграми, одверті листи, петиції за всенародними підписами, газетні статті видержані в досить твердім тоні, і т.п., включно з творенням громадських комітетів по справі укр. патріярхату. Католицька Церква своєю історією достаточно доказала, що вона неподатна на всякі неслушні пресії, що противились би виразному благу Церкви чи душ; вона, правда, вразлива на настоювання ззовні, з широких кругів, коли ці настоювання йдуть по лінії виразного і, головно, загального добра Церкви, бо уважає таку широко відчуту потребу одним з доказів на правильну діяґнозу добра. Поки таке ясне пізнання добра і зла ще не існує, всяка зовнішня пресія, головно коли вона проявляється нагально та неконтрольовано, викликує тільки настороження та може й надмірну обережність і здержливість. І це відноситься і до укр. акції підписів на петиціях по створенню укр. патріярхату. Буде хосенним віднотувати декілька думок про цю акцію, які дійшли до нашого відома.

Про акцію всенародніх петицій та підписів за створенням укр. патріярхату можна легко почути таке: а/ Акція підписування петицій у дуже складних справах широкими, неоднородними що до стану, віку, культури людьми є сьогодні пережитою вже методою, з хвилиною коли ввійшла в дію практика компетентного організованого представництва; б/ Справи ніяк не виграють на тому, коли заступити якість аргументів, скількістю петентів; в такому випадку, в деяких народів та в деяких справах можна б підвезти до Ватикану цілі поїзди чи кораблі підписів; в/ Запляноване та зорганізоване підписування та ще й на готових блянкетах – це одна думка чи аргумент помножений через стільки-то кілограмів паперу та стільки-то літрів чорнила; г/ А що ж при цій акції роблять нелітні чи шкільні діти? Хіба що в адресата петицій супонується подібну діточу наївність? чи оте євангельське «із уст младенців…»? ґ/ А дехто і питає прямо: а де ж мозок і провід народу? Де обґрунтовані, продумані, організаційно ґарантовані меморандуми організацій політичних, культурних, наукових, громадських, церковних? За ними як не стоїть поінформоване належно членство, то принайменше припускається продумання їх проводом організації, що бере відвічальність за зміст. З 100 тисяч пойменованого народу тяжко вести розмову та дискусію; з організованим співрозмовником можна справу вияснити, зглибити, погодити, розмірити. При організаційній акції, реакція є предвиджена, контрольована; реакції анонімної маси не підпадають контролі, і тому слушне питання: чи вкалькулювали ініціятори всенародньої акції підписів, яка була б ця всенародня реакція, якщо вищі блага Церкви вимагали б відкласти справу патріярхату? Вже і зараз тільки саме роз’яснення цієї акції зо сторони деяких американських укр. єпископів, викликало зовсім не церковну реакцію: погрози «про чернечу келію», наклеймовування п’ятном ворога Церкви і народу. А однак, ніде правди подіти, може історія саме їм скаже колись своє справедливе «спасибіг!», що врятували принайменше частину цих підписів від тавра організованої самою ж єрархією пресії. А вже й тепер ці петиції певно будуть розглядатися під подвійною аднотацією: єрархією наказані й організовані, і: єрархією ненаказані й самостійно організовані мирянами. Які з них матимуть більшу доказову силу для виявлення справдішнього бажання народу, не трудно здогадатися. І може сьогоднішні мнимі «вороги» акції, стануть завтра справдішніми «благодітелями» тієї ж акції. На сьогодні ж, ми читали недавно в пресі ствердження права, для кожного християнина, писати до Апостольського Престолу та шукати піддержки й інших для своїх постулятів; нажаль, ми досі не читали ствердження права для інакомислячих на свободу залишитися добрими християнами, і добрими та заслуженими членами Церкви й народу, якщо совість та власне пересвідчення комусь підказало б свого підпису під такими петиціями відмовити.

* * *

Ось це кілька спостережень для вияснення справи укр. патріярхату для нашої василіянської громади. Об’єктивні труднощі, і то немаловажні, є причиною розходжень у думанні і дії, а не якісь особисті «амбіції», та й не ота «недозрілість нашої єрархії», на яку залюбки дехто бажав би звалювати всю відвічальність. Нажаль, не все стоїть у силах людських та в людських бажаннях. Щобільше, розходження ці в поглядах на справу, якраз і наглядно показують, що наші сучасники руководяться в цій справі глибоким вглядом, а не тільки емоціями та сантиментами. Не можна рівнож усього лиха складати і на наших «воріженьків» та на зажерливість імперіяльну наших сусідів, чи отого «Ватикану» та його «неприхильність» українській справі. Є речі, що стоять понад усякими добрими чи злими волями людей, а труднощі кореняться часто в самій речі та в об’єктивних обставинах сучасного людства. Тому ми певні, що і цих кілька слів інші зкоментують відповідно до різних суб’єктивних наставлень, а не в світлі отих об’єктивних обставин нашого Бремені лютого. Та, відай, оте напруження між суб’єктом і об’єктом залишиться нашим людським уділом у нашій земній мандрівці, на якої шляхах чергуються і світла і тіні.

* * *

V. – Практичні дійові висновки. – На кінцеве питання: яка є практична постава Василіянського Чина в справі укр. патріярхату? думаю, що можемо всі погодитися на такі ствердження і норми поведінки :

1/ Василіянський Чин, що і в минулому і в сучасності творив і творить немаловажний сектор укр. церковного життя, – працював, працює й буде працювати, по своїх силах і в межах своєї компетенції, над найкращим завершенням укр. церковної організації, бо це лежить у площині безспірного добра Церкви й народу;

2/ Що до сучасної акції за створенням укр. патріярхату, Василіянський Чин як корпорація до сьогодні ніколи не був запитуваний у цій справі чи консультований, ні від укр. єрархії, ні від Апостольського Престолу; Василіяни ж, як одиниці, дали вклад свого знання, свого досвіду та виконували лояльно доручення укр. єрархів на місцях, у своїй душпастирській дії та зв’язаних з нею ініціятивах;

З/ Тому що, мимо тверджень деяких пресових органів, зо сторони нашої єрархії не було видане жодне однозгідне обов’язуюче для цілої нашої Церкви спільне зарядження чи практична директива в цій справі та існує в практиці розбіжність думок і дії, поодинокі члени Чина, що в своїй душпастирській праці залежать від місцевих єрархів, хай виконують дані ними розпорядження; інші ж нехай не встрявають непокликані в різні акції, щоб не збільшувати замішання та непорозумінь; якщо ж зайшла б потреба нашої корпоративної думки чи дії, своєчасно порадимось спільно що і як треба буде робити.

4/ Якщо і за сучасних обставин Найвища Церковна Влада возглавить нашу Церкву патріярхальним центром, у Василіянському Чині, що жиє і діє життям нашої Церкви, укр. патріярх знайде «помічників трудолюбних і щиро відданих».

5/ Але якщо шляхи Божого Провидіння що до нашої Церкви не покриються з шляхами плянувань нашого покоління, Василіянський Чин у всіх своїх членах працюватиме і далі над цією справою, без розчарування й знеохоти, бо уважає її саму по собі доброю і слушною, хоча може на наші часи та обставини передчасною. Чин як тисячолітня духовна корпорація, що стояв і при початках укр. християнства та його дальшого органічного розвитку аж до наших часів, викаже досить гарту і терпеливости, щоб ждати, працювати та вкінці діждатись що визріє посіяне жниво; а сьогодні, радіючи сійбою, залишає споживання плодів своїм наслідникам, коли і як це сподобається Господеві.

Ми закінчили друкувати матеріял Чину Св. Василія Великого про патріярхат, автора Протоархимандрита др. Атанасія Великого. Дальше друкуємо першу частину коментаря до цього матеріялу, автора проф. Мирослава Лабуньки.

З огляду на величину скрипту, на актуальність других матеріялів і на обмеженість місця в журналі – ми змушені розділити коментар на частини.

Резолюції З’їзду Мирян в Нью-Йорку 19 червня 1971 року.

Мирянський З’їзд Української Католицької Церкви в ЗСА, що відбувся 10 червня 1971 року в присутності понад 750 представників осередків та учасників-гостей, у глибокій тривозі за сучасне і майбутнє Помісної Української Католицької Церкви, головно в Америці, обміркував її теперішній стан та наявну кризу і прийняв наступні резолюції, як постанови до виконання керівним чинникам мирянського руху та напрямні дальшої діяльности, а також як голос організованого мирянства перед власною церковною владою та зовнішніми чинниками.

І. Привітання і звернення

Насамперед Мирянський З’їзд в глибокій відданості вітає нашого незламного Ісповідника Віри, Голову Помісної Української Католицької Церкви, Блаженнішого Верховного Архиєпископа Кир Йосифа Сліпого, уважаючи Його сьогодні В’язнем Ватикану у кардинальській пурпурі. З’їзд висловлює глибоке співчуття своєму Первоієрархові у його теперішньому положенні і заявляє йому повну підтримку, пошану та безумовну лояльність .

Водночас З’їзд прохає Блаженнішого Йосифа передати на руки Вселенського Архиєрея Папи Павла VI заяву нашої вірности з одночасним висловленням жалю, що Святіший Отець досі не виявив належної уваги до наших проблем та не вислухав наших багатьох прохань.У нашому спорі з Ватиканською адміністрацією очікуємо справедливого і прихильного до нас ставлення Батька усіх християн. Ще і ще раз апелюємо, щоб багатократні наші прохання, Ієрархії, священства і мирян, були прихильно полагоджені.

З’їзд прохає Блаженнішого Йосифа, Голову Архиєпископського Синоду УКЦеркви передати привітання та запевнення відданости і підтримки тим Високопреосвященнішим і Преосвященним Митрополитам, Архиєпископам і Єпископам, які далі беззастережно стоять на засадах помісности та дійсности постанов ІV Архиєпископського Синоду.

Вітаємо через Блаженнішого Верховного Архиєпископа та в його особі нашу Мученичу Церкву, її Владик, а найперше Ісповідника Віри, в’язня Владику Василя Величковського, переслідуваних священиків, ченців і черниць та мирян Церкви в Україні. Клонимо голови перед світлою пам’яттю Мучеників за віру та тих, що по-геройськи відстоювали і відстоюють права Рідної Церкви та свого народу.

По-братньому вітаємо Ієрархію, священство і вірних Української Православної Церкви різних юрисдикцій, бажаємо їм єдности і тривалого росту та розквіту, а водночас висловлюємо солідарність в обороні традиційних прав і самобутности проти різних зазіхань збоку. Бажаємо православним братам чимскорішого завершення їхніх церковних одиниць в єдиній Українській Православній Церкві.

З’їзд висловлює признання тим громадським, культурним, політичним, молодіжним та професійним організаціям, які в останні важкі часи для УКЦеркви виявили повну солідарність з мирянським рухом та спільно стали на захист прав і українського характеру нашої Церкви.

З’їзд щиро вітає усіх мирян та мирянські організації УКЦеркви, які віддано і однодушно станули в обороні загроженого існування нашої Церкви та проти різних зазіхань на її цілість і помісність так з-зовні, як і проти внутрішніх шкідливих проявів.

Мирянський З’їзд з признанням стверджує, що змагання українців католиків, головно в Америці, очолене Товариством за патріярхальний устрій УКЦеркви,

за привернення і дійсність історичних прав нашої Церкви,

за здійснювання постанов ІУ Архиєпископського Синоду,

за Помісність УКЦеркви з патріярхальним устроєм,

за єдність нашої Церкви в діяспорі та за її єдність з Матірною Церквою в Україні,

за мир і спокій у нашій Церкві, і врешті,

за завершення нашої Церкви Київсько-Галицьким Патріярхатом,

становить новий період в історії нашої Церкви та стали великим всенародним рухом, що вони провадять гідно і відповідально та що ці змагання будуть далі продовжуватися при ще більш масовій підтримці священства і вірних аж до переможного кінця.

II. УКЦерква і Ватикан

Мирянський з’їзд стверджує, що Ватіканська Курія, а зокрема Священна Конґреґація для Східніх Церков, очолена кард. Максиміліяном де Фюрстенберґом, цілим рядом актів нарушує помісні права нашої Церкви, односторонньо вмішується в її внутрішню автономну самоуправу, розіграє окремих єпископів за засадою «діли і пануй» та своїми актами виразно діє на шкоду нашої Церкви на українських землях, а також в розселенні.

Зокрема обвинувачуємо чинники Східньої Конґреґації, як також інших куріяльних органів в наступному:

а/ Кард. Фюрстенберґ відмовився визнати і заперечив дійсність ІV Архиєпископського Синоду УКЦеркви, для чого надужив авторитет Папи Павла VІ;

б/ Цей сам префект Східньої Конґреґації всіляко домагався від єпископів УКЦеркви не визнавати і не здійснювати постанови Синоду, а з цією метою спеціяльно приїхав до Америки в грудні 1969 року;

в/ Східня Конґреґація проти волі Верховного Архиєпископа призначила для українців греко-католиків у Чехословаччині за ординарія словака о . І. Гірку, понизивши живого Ісповідника Віри, Владику Василя Гопка;

г/ Східня Конґреґація та Секретаріят Стану практично нічого не роблять, щоб відновити ієрархію нашої Церкви в Польщі та забезпечити понад 300 тисячам наших вірних нормальну душпастирську опіку. В цьому відношенні вони годяться з польською ієрархією, щоб час розв’язав це питання, а саме включенням цих наших вірних в Римо-Католицьку Церкву Польщі;

д/ Префект Східньої Конґреґації відомий із своїх відкритих пропозицій та практичного сприяння асиміляційним течіям в нашій Церкві в розсіянні; Східня Конгрегація всіляко сприяє денаціоналізації нашої Церкви та її відокремленню від духового пня материка;

е/ Декан Колеґії Кардиналів і колишній префект Східньої Конгрегації, кард. Євген Тіссеран глибоко образив українців та УКЦеркву, заперечуючи їм історичні права, а навіть національну назву;

є/ Ватиканські чинники, а особливо Секретаріят Стану та Секретаріят в справах християнської єдности ведуть діялоги з совєтським урядом та Московською Патріярхією з відкритою шкодою для самого існування Української Католицької Церкви; архиєп. Кассаролі з нагоди недавних розмов у Москві взагалі не порушив питання українців католиків, не домагався для них легального існування як релігійної спільноти;

ж/ Навпаки, є познаки, що за ціну сповидних концесій для римо-католиків, Ватикан готовий прийняти насильну ліквідацію УКЦеркви в 1946 і 1949 рр. за доконаний факт. Присутній на Московському Синоді та інтронізації патріярха Пімена в травні 1971 р. кард. Віллебрандс немов би своєю мовчанкою ствердив цей факт в ім’я фальшивого «екуменізму».

з/ Політика Ватикану у відношенні до нашої Церкви в розсіянні так само диктується вимогами Москви послабити нашу Церкву, звести її до додатків до місцевих Римо-Католицьких Церков, не допустити до її єдности і помісности та применшити її вплив на вірних підпільної УКЦеркви в Україні; звідсіль і остання заборона нашому Первоієрархові здійснювати свої патріярхорівні права, відвідати вірних у Північній Америці та скликати черговий Синод.

В обличчі цього, Мирянський З’їзд гостро засуджує таку політику Ватикану, головно Східньої Конґреґації, закликує всю нашу Ієрархію зрозуміти, що це є крайньо шкідлива політика для самого існування і майбутнього нашої Церкви, та апелює до Папи Павла VІ доручити усім чинникам Курії докорінно зревідувати своє ставлення до нашої Матірної Церкви в Україні та до наших церковних одиниць у розселенні.

У зв’язку з тим, що в дусі Декрету про Східні Церкви нашій Церкві належиться патріярхальний устрій та що вона вже поробила відповідні кроки для свого уконститування як самоуправна східня Церква, частина Вселенської Церкви під учительським урядом і духовним проводом Вселенського Архиєрея, З’їзд постановляє виповісти всяку адміністративну зверхність чинникам Східньої Конґреґації і секретаріятів.

Разом з тим Мирянський З’їзд постановляє, що зверхніми органами Української Католицької Церкви є Верховний Архиєпископ з патріяршими правами та його Архиєпископський Синод. З Святішим Отцем та органами Апостольської Столиці наш Верховний Архиєпископ та Синод зносяться безпосередньо та для цього покликують відповідний орган згідно з східнім правом і традицією.

Мирянський З’їзд протестує проти ігнорування Ватиканськими чинниками факту ліквідування Москвою Берестейської Унії, а разом з тим заявляє, що акт приступлення наших предків до єдности з Вселенською Католицькою Церквою з-перед 375 років далі дійсний та що наше внутрішнє життя, церковну організацію, літургічну дисципліну та обряд будемо далі ладнати на підставі Берестейської угоди.

З’їзд Мирян рішуче протестує проти свавільних кроків Ватиканської Курії, яка заборонила Блаженнішому Верховному Архиєпископові виїхати кінцем травня цього року до Канади на запрошення місцевої ієрархії та вірних. Безпрецедентний факт фактичного ув’язнення Первоієрарха нашої Церкви в палатах Ватикану гостро натавровуємо перед світом. Сумління українського народу в батьківщині та в розсіянні та його прихильність до Святої Столиці не могли бути нічим більше діткненим, як саме цим зухвалим актом Ватиканських бюрократів. У справі дезінформації та маніпулювання; вістками про заборону виїзду приймаємо окремо постанову.

III. Ієрархічні церковні відносини в Америці

Мирянський З’їзд далі стверджує, що політику Ватикану, а зокрема кард. Фюрстенберґа в Америці і нашій Філядельфійській Митрополії провадить Митр. Амврозій Сенишин, який для цього приєднав собі двох інших єпархів – Стемфорду і Шікагівської єпархії Св. Миколая. Будучи головним спричинником теперішнього заколоту, роз’єднання та згіршення вірних в рядах нашої Церкви в Америці, митр. Сенишин зокрема поробив такі акти чи потурав певним явищам:

а/ Увесь час явно виступав проти руху за помісність та за піднесення нашої Церкви до гідности патріярхату;

б/ Навмисно не брав участи в ІV Архиєпископському Синоді, не підписав його постанов і їх не здійснював;

в/ Публікував заяви, що приєднується до постанов Синоду, коли в дійсности це було тільки окозамилювання;

г/ Ініціював та був у змові творення окремої Американсько-Візантійської Церкви і діяв на відірвання наших єпархій від Помісної УКЦеркви; чинив спроби утворення Візантійського патріярхату в Америці;

д/ Домігся іменування Східньою Конґреґацією двох єпископів-помічників, чим явно діяв проти постанов і духу Синоду; провів їх свячення без згоди Верховного Архиєпископа та проти волі мирян;

е/ Цілим рядом своїх поступувань супроти священиків і вірних, своєю февдально-бюрократичною методою управління та автократичним ставленням до підвладних, своїм явним визовом авторитетові Верховного Архиєпископа і Синоду, причинився до церковного розбиття, повного хаосу, втрати суспільної моралі, громадського упадку, ставлячи свої особисті амбіції і таємні пляни понад усе.

Тому Мирянський З’їзд, уважаючи Митр. Амврозія Сенишина головним відповідальним за все лихо, яке сталося на протязі останніх кількох років у нашій церковній провінції, включно і з останньою кризою, причиненою іменуванням двох єпископів-помічників, заявляє, що він втратив всяке довір’я у великої частини духівництва та мирян і як такий не може далі виконувати своїх Функцій Митрополита. Уважаємо, що для добра нашої Української та Вселенської Церкви Митр. Сенишин повинен чимскоріше зрезигнувати з керівництва Митрополією та передати свій високий церковний уряд до диспозиції Архиєпископського Синоду.

Тому що обидва єпископи – Кир Йосиф Шмондюк та Кир Ярослав Ґабро так само втратили довір’я через свою співдію і пособлення роз’єднувальній акції митр. Сенишина, З’їзд заявляє, що до часу їх повної переорієнтації публичними заявами та на ділі щодо підтримки Верховного Архиєпископа і Його Синоду та до часу виявлення готовости співпрацювати з мирянським рухом в напрямі відновлення нашого церковного життя, їм відмовляється моральної підтримки.

Обидвох насильно свячених, під охороною поліції та під виклики мас «негідні», священиків Івана Стаха та Василя Лостена Мирянський З’їзд не визнає українськими католицькими єпископами до часу, поки їх призначення і вибір не залегалізує Архиєпископський Синод. При цьому З’їзд стверджує, що їхнє поквапне «свячення» під тиском і за намовою Східньої Конґреґації та митр. Сенишина поважно відстрочило можливість Синоду. Прийняттям пропозиції Блаженнішого обидва кандидати мали історичну нагоду рятувати свою репутацію та піднести престиж нашої Церкви. Своїм поступуванням вони стали по стороні противників нашої Церкви .

ІV. Потреба відновлення та розвитку українського кат. церковного життя в ЗСА

У зв’язку із загальним погіршенням відносин по наших парафіях, занедбанням обрядових справ і при потуранню латинізації та денаціоналізації українського характеру нашої Церкви й шкільництва, як також у зв’язку із витворенням відносин у випадку священства, до якого єпископи ставляться бюрократично і вимагають бути знаряддям для «адміністрування душ», Мирянський З’їзд глибоко затривожений сучасним і майбутнім нашої Церкви в Америці. УКЦерква в Америці не прийняла самостійно і свідомо духа Ватиканського Собору, як також не включила себе в самоорганізацію на засадах помісности та патріярхального устрою. Якщо наша Церква має зростати, зберегти себе та колись стати основою і джерелом для відродження християнства в Україні, вона мусить розпочати поважну внутрішню реорганізацію та зміну всієї настанови.

Владики, священство і вірні повинні знайти нову візію та властиві нам форми вияву церковного життя, а головно відродити в собі справжню українську духовість. В деяких проявах нашого життя можна спостерігати здорові почини і їх ми підтримуємо. Зокрема:

1. Стверджуємо як надзвичайно позитивний факт самоорганізацію українського священства у формі Товариства Святого Андрея. З’їзд висловлює повну підтримку і готовість мирян співпрацювати з організованим українським священством в реалізації постанов Архиєпископського Синоду та в ділі відновлення нашого релігійного життя по парафіях. Радіємо, що близько 80 священиків нашої митрополії зайняли рішуче і гідне становище до Владик УКЦеркви в актуальних справах нашої церковно-релігійної дійсності. Учасники з’їзду висловлюють окреме признання тим священикам, які разом з мирянами не завагалися виразно і публично боронити прав і помісности УКЦеркви в останніх критичних місяцях і тижнях.

2. З’їзд мирян визнає пекучу потребу підготовки відповідних священичих кадрів для нашої Церкви, вихованих і вишколених у правдивому східньому дусі та в українській духовості. Серед нашої молоді повинні знайтися молоді кандидати до священичого стану в одруженому або неодруженому стані. Наше священство, мирянські та громадські чинники повинні подбати про гідне священиче доповнення. Для допомоги священикам повинен бути відновлений традиційний у нас дияконський сан. Мусимо подбати щоб знайшлися відповідні фонди для доброго виховання наших священиків поза контролею чужих чинників.

З’їзд з притиском стверджує традиційне право нашої Церкви на жонате священство поряд, із неодруженим. Протестуємо проти найновішої заборони Східньої Конґреґації канадійським Владикам висвячувати одружених кандидатів у священичий сан.

3. З’їзд визнає потребу звернути увагу на катехізацію і релігійне виховання наших дітей в українській мові та на знання справжнього українсько-східнього обряду. Нашою девізою має бути: Українській дитині – Слово Боже українською мовою і в чистому українському обряді. Взагалі для всіх нас – священства і вірних – визначуємо як важливий наказ часу обрядово-релігійну віднову як запоруку нашої самобутності і витворення власного духового обличчя Нашої Церкви.

4. З’їзд домагається, щоб у парафіях, де самовільно введено англійську мову до Богослужень, усунути цей засіб «візантійщення», а щоб священики поступово впроваджували живу українську мову при повній пошані до церковно-словянської мови в Богослуженні. Лише ці мови можуть бути літургічними в нашій Церкві. Інакше, наша Церква перестане бути і українською, і східньою. Для наших вірних, які не володіють як слід українською мовою, треба впровадити поступово вишкіл та відповідні паралельні переклади і допомогти їм, щоб могли брати участь в Богослужбі у рідному обряді та вживаючи священну мову батьків.

5. З’їзд Мирян схвалює думку про творення при парафіях церковних братств, що мали б співпрацювати з священством і церковним проводом над відродженням і розбудовою нашого церковного життя. Ці Братства мали б водночас відродити традицію тих організацій, які боронили загрожені інтереси нашої Церкви і народу в минулому. Ці Братства були б допоміжними при переведенні економічних санкцій проти тих церковних чинників, які не здійснюють постанови Архиєпископського Синоду та не стоять на становищі помісних прав і патріярхального устрою.

6. З’їзд закликає мирян масово вступати та активізуватися в Існуючих церковних організаціях, вливаючи до них українського змісту, а також надаючи їм українських традиційних зовнішних форм /Братства, Сестрицтва/. Зокрема належить свідомим мирянам входити до церковних комітетів /чи парафіяльних рад/ та спільно з священиками працювати в адмініструванні парафіяльних справ. Домагаємося, щоб Церковні Комітети /Парафіяльні Ради/ були вибирані загалом парафіян, а не призначувані священиками.

7. Рівнож цей З’їзд стверджує, що з метою кращого зв’язку й інформації загалу про єпархіяльні справи та з метою участи священиків і мирянства в управлінні єпархіями, повинні бути створені Єпархіяльні Ради, складені із священиків та мирян за відповідним ключем, які стали б спочатку допоміжним адміністраційним органом, а згодом мали б вирішальний голос в адмініструванні єпархіяльних справ. Це, без сумніву, привело б до ефективнішого церковного управління, тіснішої співпраці між різними чинниками в Церкві й усунуло б закид про автократичні методи керування єпархіяльними справами та про нераціональну фінансову господарку збоку єпископів.

8. Для переведення в життя цих адміністративних реформ та загальної демократизації церковного управління, З’їзд уважає, що повинен бути опрацьований спільно єпископами, представниками священиків та мирян Правильник діяльности парафіяльних і єпархіяльних органів. Дотеперішній правильник /статут/ про церковні комітети перестарів та не відзеркалює нового духа в Церкві.

9. З’їзд Мирян стверджує, що єпископи в окремих випадках поводяться невідповідно з священиками, стосуючи супроти них несправедливі санкції, зокрема, якщо священики беруть участь в діяльності руху за помісність та вільно висловлюють свої погляди. Учасники З’їзду засуджують таке ставлення єпископів і настоюють на свободі в Церкві не лише мирян, але й священиків. Переношування з парафій, усування небажаних елементів без належного процесу, фаворизування «послушних» супроти незалежнодумачих, всякі пресії та санкції – є дотеперішніми практиками наших єпископів. Священики не мають відповідного органу апеляції, а навіть вислухання. Така атмосфера залякування, підозріння і таємничости витворює нездорові відносини, в яких породжується кар’єризм, опортунізм і гіпокризія. Домагаємося, щоб у наших єпархіях, згідно з розпорядженням декретів Другого Ватиканського Собору та згідно з духом нашої Церкви, постали Ради Пресвітерів і були опрацьовані спільно із священиками відповідні правильники, які забезпечать священикам права рекурсу проти несправедливого рішення єпископів та належний процес при всякому дослідженні.

10. Тому що в парафіях і єпархіях УКЦеркви в Америці не допускають до голосу в фінансових справах вірних та що господарювання фондами відбувається на власну руку більшости парохів і єпископів, що немає розподілу прероґатив між єпископом і парафіями, та тому що не подається регулярно публічних звітів про фінансовий стан наших церковних одиниць, переорганізація всієї системи господарення, контролі та звітування про фінанси та майно УКЦеркви вцілому та в парафіях стає невідкличною справою. Зокрема в теперішній ситуації, коли фінансова безконтрольність дає можливість єпископам і священикам ігнорувати мирянство в його змаганні до помісности, цей З’їзд уважає, що повинні бути вжиті екномічні санкції супроти тих єпископів і священиків, які противитимуться накресленій тут фінансово-адміністративній формі та не підпорядковуються постановам Архиєпископського Синоду й відмовляються співпрацювати із мирянськими чинниками. У цій справі З’їзд приймає окрему постанову та закликає розпочати економічні санкції в залежності від місцевих умов у порозумінню з прихильними священиками або ж проти волі тих, які цього не приймають. Економічні санкції впроваджуються не з метою зменшення жертвенности на церковні цілі, а навпаки, для їх збільшення, головно на ті установи та призначення, які зміцнюють силу й організацію нашої Помісної Церкви та її складових одиниць в Америці.

З’їзд постановляє, що тепер схвалені екномічні санкції можуть бути відкликані або змінені лише вміру зміни настанови та політики церковних чинників у цій країні в дусі цих резолюцій.

V. Мирянський рух

З’їзд Мирян стверджує, що за останні роки розвинувся та зріс у поважну силу мирянський рух українців католиків, який зродився як рух оборони та змагання за помісні права нашої Церкви, а сьогодні перетворюється на чинник відродження і віднови УКЦеркви в дусі постанови IV Архиєпископського Синоду та Соборових ухвал.

1. Зокрема З’їзд Мирян схвалює дотеперішню діяльність, акції та ініціятиву Товариства за патріярхальний устрій УКЦеркви, висловлює повне довір’я його проводові та закликає до дальшого ведення систематичної й рішучої акції на різних відтинках у напрямі осягнення намічених цілей цього руху. Уважаємо, що Товариство повинно далі розбудовувати мережу своїх відділів по всій Америці, творити на регіональній базі окружні чи деканальні комітети товариств та зміцнити адміністративно свою централю.

2. З’їзд стверджує пекучу потребу знайти спільну мову та співдію з українськими католиками, уродженими в Америці та їхніми дітьми, предки яких були засновниками та будівничими українського церковного життя в цій країні. Серед них потрібно спопуляризувати ідеї мирянського руху та їх активно включити в нашу спільну акцію.

3. З’їзд з приємністю констатує, що в мирянському русі за помісність і патріярхат дедалі активніше бере участь молодь, головно студентство. Підтримуємо Студентські Комітети ад гок за патріярхат УКЦеркви та їхню публікацію «Криза». Заохочуємо, щоб по всіх осередках потворилися такі комітети, які тісно співпрацювали б з місцевими товариствами за патріярхальний устрій. Подаємо дружню руку співпраці нашим молодим друзям, синам і дочкам, з якими разом бажаємо змагатися за краще завтра нашої Церкви.

4. З’їзд вітає активізацію в мирянському русі українського жіноцтва, зокрема в тих осередках, де жіноцтво взяло ініціятиву й організацію збірки фондів на «Патріярший Фонд» або на фонд «Церква в потребі». У цьому українські католицькі жінки заслуговують на повну підтримку; в осередках, де досі ще не розпочато організованої та масової акції збирання фондів на потреби Верховної Архиєпископії, рекомендуємо саме таку форму організації збіркових комітетів, що вже виправдалося в кількох осередках.

5. З’їзд Мирян схвалює ініціятиву довести до проведення Першого Конгресу Українців Католиків в Америці та уповноважує керівні чинники мирянського руху покликати Ініціятивний Організаційний Комітет такого Конгресу, що розпочав би новий період у житті української католицької спільноти в цій країні та надав би новий і творчий напрям нашій Церкві в Америці, частині Помісної й єдиної Української Католицької Церкви у світі.

6. Для заманіфестування нашого прив’язання і підтримки ідеї помісности та синодального правління нашою Церквою, З’їзд постановляє у другу річницю Архиєпископського Синоду в жовтні цього року, провести Дні Помісности УКЦеркви по наших парафіях або деканальних осередках. Цьогорічні відзначення цих Днів мають стати черговою релігійно-національною маніфестацією нашої підтримки Синодові, Верховному Архиєпископові та повним ствердженням наших змагань за здійснення помісности та завершення структури УКЦеркви патріярхальним устроєм.

7. З’їзд з вдоволенням відзначує активність українських католицьких мирян в інших країнах в тій самій площині оборони наших прав та змагання за патріярхальний устрій, стверджує потреби більшої співпраці та координації дії, як також закликає до посилення активности на різних відтинках. Однією з форм координації являється Світове Товариство за патріярхальний устрій, яке підтримуємо та закликаємо до більшої ініціятиви й пожвавлення дії в країнах поза Північною Америкою.

VI. Громадський сектор

1. З’їзд Мирян висловлює признання тим громадським і політичним чинникам, які за останній час стали в ряди активних борців за права нашої Церкви, головно відзначає виразне ставлення наших громадських централь до подій довкола філядельфійських «свячень». Солідарність громадських організацій із мирянським рухом є для нас поважним досягненням, бо саме на розбіжності поглядів і тактики наші противники спекулювали й намагалися роз’єднати українську спільноту.

Так само з признанням відзначуємо прихильне реферування і підтримку мирянських позицій більшістю нашої преси. З’їзд далі закликає пресові органи та працівників пера гідно виконати обов’язок вояків слова в обороні української релігійної та національної правди. Ту пресу, головно контрольовану єпископами, яка не лише виявила ворожість до мирянського руху, але й систематично порушувала основні вимоги журналістичної етики /об’єктивного інформування/, натавровуємо та закликаємо українську громаду до її бойкоту.

Мирянський З’їзд стверджує, що змагання за високі цілі – помісність УКЦ і її патріярхальний устрій – є справою і добром усієї організованої української спільноти. Їх успіх залежить від добре обдуманої і плянової координації цілости акції та змагань в Америці і поза нею. З’їзд закликає Товариство за Патріярхальний Устрій УКЦеркви спільно плянувати та переводжувати в дію різні акції з усіми заінтересованими чинниками, включаючи до співпраці центральні громадські, а де треба, й політичні організації, які стоять на тих самих ідейних позиціях щодо ПОМІСНОСТИ и ІСТОРИЧНИХ прав нашої Церкви. Співпраця та координація повинні відбуватися на базі діловости, спільного й узгідненого плянування, розподілу ролей та виключення з патріярхально-церковної акції всяких посторонніх інтересів.

Мирянський З’їзд стверджує з прикрістю, що голова Конгресового Комітету, Лев Добрянський взяв участь у свяченні номінатів оо. І. Стаха та В. Лостена, помимо неґативної резолюції Екзекутиви та Політичної Ради УККА. Л. Добрянський заявив себе по стороні порушників правопорядку у нашій Церкві та дав моральну підтримку тим, що діють,на шкоду нашій Церкві в Америці, чим він себе здекваліфікував як громадський діяч і лідер Американської України. Беручи до уваги попередню політику Л. Добрянського в церковних справах та його останній вилом в одностайному громадському становищі щодо «свячень», З’їзд стверджує, що Л. Добрянський втратив довір’я української громади в Америці і тим став негідним виконувати високий пост голови УККА. З’їзд домагається негайної резиґнації або уступлення Л. Добрянського із становища голови цієї установи.

VII. Кінцеві ствердження

В обличчі сучасних загроз єдності та самому існуванню нашої Церкви, як також маючи на увазі позитивні напрямні та чергові завдання відбудови та зміцнення нашої церковної організації, Мирянський З’їзд у Нью Йорку повторно закликає всіх наших Владик у світі:

– об’єднатися довкола Особи й Уряду Верховного Архиєпископа Української Католицької Церкви;

– негайно і сміливо почати здійснювати всі постанови Архиєпископського Синоду УКЦеркви з жовтня 1969 року;

– докласти всіх зусиль, щоб відбувся чимскорше V-ий Архиєпископський Синод нашої Церкви та впровадив у життя її конституцію й покликав відповідні установи Синодального Правління;

– поновити збірне й індивідуальне від кожного єпископа запрошення, звернене до Блаженнішого Йосифа, відвідати заокеанські єпархії та митрополії в найближчому часі, а разом з тим поробити рішучі кроки, щоб негайно знесено заборону нашому Первоієрархові виїхати з Риму.

Закликаємо всіх – Владик, священство, монаші чини та вірних нашої Церкви стати одностайно в обороні історичних прав нашої Церкви та діяти «в один гуж» для її віднови та розбудови в розселенні та відновлення в майбутньому на землях України.

Текст меморіялів до Святійшого Отця від священиків і від мирян

5 грудня 1970

Владика Люїджі Раймонді

Апостольський Делеґат до Сполучених Стейтів Америки

3339 Массачусеттс Авеню, Н.В.

Вашінгтон

Ваша Екселенціє,

В загрозливі часи, які переживає Українська Католицька Церква в Сполучених Стейтах Америки, ми, підписані священики Стемфордської Єпархії, бажаємо висловити наше занепокоєння з приводу теперішньої її ситуації і вияснити декілька стосовних факторів. Ми уклінно прохаємо Вашу Ексцеленцію взяти ці наші ствердження до уваги й переслати цей документ нашому Святійшому Отцеві Папі Павлові.

1. Під впливом Декрету про Східні Католицькі Церкви, що був прийнятий Другим Ватиканським Собором, рух за створення патріярхату Української Католицької Церкви, а тим самим і помісности, постійно зростає.

2. В зв’язку з посвяченням Собору Святої Софії в Римі усі українські католицькі Єпископи, за вийнятком одного, зібралися були під проводом Верховного Архиєпископа й Кардинала Йосифа Сліпого на ІV Архиєпископський Синод, що тривав від 29 вересня до 4 жовтня 1969 року.

3. Прийняті на тому Синоді постанови були широко розголошені українською пресою у вільному світі. І хоч українські вірні вважають їх для себе законом наші Єпископи однак їх не здійснюють.

4. Ця нерішучість у проголошенні законочинности тих постанов, що були прийняті на Синоді, створює все більше напруження в рядах вірних, що досягає тепер кризового моменту.

5. Без огляду на наші заходи внести замирання в цій ситуації ми не можемо більше контролювати наслідків цього напруження між вірними без співпраці зі сторони наших Єпископів; тим більше що з незрозумілих для нас причин наші Єпископи мовчать у цій справі.

6. Як священики що знають своїх людей ми можемо запевнити, що їхні дії в цій справі є спонтанні і заслуговують признання як змагання за справу, що піднесе релігійного духа й скріпить нашу церковну організацію. Будь яке намагання очорнити ці дії, наче б вони були інспіровані ворогами Бога й Церкви було б великою кривдою для наших вірних.

7. Ми глибоко стурбовані цілою ситуацією, і нам залежить на тому, щоби поділитись ось цим нашим занепокоєнням із Святійшим Отцем.

Ми маємо честь, Баша Ексцеленціє, залишитись з пошаною,

о. Михаїл Курило
о. Николай Дереш
о. Петро Огірко
о. Богдан Смик
о. Юрій Гнатишак .
о. Лев Ліщинський
о. Богдан Волошин
о. Ярослав Шуст
о. Михайло Горошко
о. Володимир Андрушків
о. Клементин Прийма
о. Зенон Павлович
о. Николай Вояковський
о. Володимир Ґавліч ЧСВВ
о. Павло Теодорович
о. Іван Мак
о. Андрій Назаревич
о. Онофрей Волянський

До Його Святости Папи Павла VI у Ватикані

Ваша Святосте!

Ми, миряни Української Католицької Церкви, прибули сьогодні, 5 грудня 1970 року, до Вашінґтону, щоб скласти Вашому Представникові, Архиєпископові Люїджі Раймонді вияви нашої льояльности до нашого Верховного Архиєпископа Кардинала Кир Йосифа Сліпого і нашу підтримку рухові за патріярхальний устрій нашої Церкви.

Ми пригадуємо Вашу присутність і Ваші заяви з нагоди посвячення Собору Святої Софії у Римі минулого року, які нас втішили й підтримували в прямуванні до нашого патріярхату. Одначе, заяви Кардинала Тіссерана й виразна політична лінія Кардинала де Фюрстенберґа виявлені впродовж минулого року вразили й обурили нас і змушують нас висунути питання про ставлення Апостольского Престолу до нашої Церкви.

Відбуття Четвертого Архиєпископського Синоду української католицької Ієрархії в Римі /29 вересня – 4 жовтня 1969/ було відрадною подією, яку захоплено привітали й підтримали наші комітети в усьому світі. Але, як нам відомо, Кардинал Максимільян де Фюрстенберґ вважав за відповідне заявити, що цей Синод, – скликаний і відбутий згідно норм проголошених на ІІ Ватіканському Соборі, – був нелегальний і неважний. У висліді цієї незвичайної заяви, яку ми не розуміємо і ке сприймаємо, багато схвалених нашою Ієрархією на цьому Синоді постанов не були виконані членами Української Католицької Ієрархії у Сполучених Стейтах Америки.

Кардинал Тіссеран у свойому вражальному й занепокоювальному листі від 26 липня 1970 виявив свій погляд, що «Україна це не традиційна назва… у політичній історії», та що «немає історичного обґрунтовання для надання Київо-Галицькій єпархії особливого титулу». Яка гостра суперечність між цим історичним примітивізмом і словами, що Ви їх виголосили з нагоди надання кардинальської гідности нашому Митрополитові Кир Йосифові. Ви говорили про Вашу «глибоку пошану до нього й до усієї української нації». Ми не раз втішалися Вашою батьківською уважливістю у Ваших висловах про надання нам «високого представника /нашої/ єдности,… міцного осередка релігійного й національного життя», та Вашим заохочуванням до цієї нашої єдности, щоб ми були «національно живими». Ви пророкували нам розвиток і ріст у добрих і великих діях нашої «боротьби за збереження національної окремішности». Ми ніколи не припускали, що в коротці нам доведеться змагатися за цю окремішність з членом Вашого Папського двору.

Наставлення цих визначних представників Римо-Католицької Церкви, – неприхильне нашій Церкві й нації та загрозливе самому їхньому добротриванню. – Є цілковитим запереченням довгої низки освідчень і розумних дій у користь нашої Церкви, що їх виявили Ви й Ваші славної пам’яти попередники протягом останніх тридцяти років. Одначе ми воліємо, – замість бути розчарованими заявами Кардинала де Фюрстенберґа та Кардинала Тіссерана – звернутися до освідчень іншого пов’язаного з Конґреґацією Східніх Церков прелата, сина Сходу, Кардинала Акація Коусса. Він багаторазово стверджував, також у публікаціях, що Українська Католицька Церква повинна мати свій патріярхат.

Ми, звичайно, напружено свідомі й глибоко засмучені тим, що кардинали, які говорили й писали з такими прикрими наслідками про нашу Церкву, мали також успіх, використовуючи людські слабості в культивуванні духа сервілістичного кар’єризму серед деяких наших слабших ієрархів, як також серед деяких членів наших чернечих чинів. Господньою ласкою їхній вплив був незначний, але їхнє високе становище уможливило їм хибно представляти почування переважної більшости вірних українців-католиків, які є непохитними прихильниками Кардинала Кир Йосифа Сліпого як безсумнівного голови Української Католицької Церкви.

Ви, Святійший Отче, недавно писали до Генерального Секретаря У-Танта, захищаючи право усіх народів і громад на вільний розвиток, відповідно до їхніх матеріальних, інтелектуальних і духових спроможностей. Ви багаторазово стверджували Ваше переконання, що постанови ІІ Ватиканського Собору повинні служити «не так завершенню, як вирушенню до нових осягнень». Ви сказали, що «зерна життя посіяні з буття Церкви мусять зростати й осягнути повного достигання». Разом з іншими Отцями Собору Ви писали в Декреті про Східні Католицькі Церкви про Ваше «гаряче бажання заснувати нові патріярхати там, де виявиться потреба».

Немає необхідности пригадувати Вам про вірність, яку виявили українці-католики до. Престолу Петра і про жертви, які вони понесли задля єдности з цим Престолом, – хоч би тільки під час Вашого життя. Немає більш відданих синів і дочок Церкви, як ті чоловіки й жінки, які стверджують свою приналежність до українського обряду, і які визнають Верховного Архиєпископа Кардинала Кир Йосифа Сліпого за свого батька й провідника.

Чи Ви, Святійший Отче, можете сумніватися у правильності й потребі патріярхального устрою і правління для громади, яка нараховує шість мільйонів вірних? Українська Католицька Церква об’єднує багато більше число вірних аніж п’ять інших обрядів разом, – а вони пишаються патріярхальним устроєм. Справді, Українська Католицька Церква становить сімдесят п’ять відсотків усіх східніх християн, що нині перебувають у єднанні з Апостольським Престолом у Римі. Чи ж дивно, що при наявності цих підстав українці-католики зживають таких висловів, як «несправедливість» і «зрадливість», коли говорять про відношення Апостольського Престолу в останніх місяцях до нашої громади?

Святійший Отче, вже рішуче запізно на побожне красномовство. Надто часто представники Апостольського Престолу ламали приречення, не розуміючи, – як видається – ані Ваших, ані Святого Собору бажань. Сумніви, розчарування і журба, що їх переживали українські вірні останні дванадцять місяців були ще більш поглиблені дипломатією представників Апостольського Престолу, яка стверджувала побоювання, що Українську Церкву не тільки використовують і безоглядно вживають як пішака задля уявних здобутків, але що й саме добробуття Української Церкви фактично перекреслене із-за політичних користей.

Святійший Отче! Ви є цією єдиною особою, що спроможна змінити ці почування зневіри й розчаровання які глибоко огорнули нашу громаду. Тепер йдеться не про що менше, як тільки про віродостойність Апостольського Престолу і про єдність Католицької Церкви. Ватиканський Собор попіклувався про мандат на наш патріярхат. Наша Ієрархія згромаджена на Синоді формально проголосила своє бажання, щоб наша Церква була завершена патріярхатом. Наші вірні однодушно підтримують такий устрій. Не покидайте ж Української Церкви в добі, коли вона дає все нові лави чоловіків і жінок щоденно наражених на мучеництво за їхню християнську віру й їхню відданість Католицькій Церкві.

Подайте нашому Отцеві, Верховному Архиєпископові Кардиналові Кир Йосигаозі Сліпому, вияв Вашої охочости, щоб, – згідно зі східнім звичаєм і практикою, – наш патріярхат міг би бути проголошений в наступному році.

У печалі й надії,

др. З. Ґіль
др. В. Пушкар
др. Р. Осінчук
мґр. Е. Піддубчишин
др. Р. Навроцька

На новому відтинку

Слід відмітити, що ця акція це не тільки ініціятива згаданих пань, але також їхній кошт друку й пересилки. Досі лише невелика кількість загально відомих в нас жертводавців – діячів мирянського руху – зложили свої датки на цю ціль безпосередньо на руки авторки, та наше товариство асиґнувало суму 200 долярів. Дальша акція поширення цієї брошури поміж тих, кому потрібно, стараннями наших людей по відділах і місцях повинна покрити щонайменше матеріяльні кошти ініціятивним паням.

Із обширної кореспонденції, одержаної як реакцію на вислані брошури, віднотовуємо сьогодні голоси трьох патріярхів східніх Церков:

/Оригінал по-англійському/ «Я одержав Вашого інтересного листа від 29 червня 1970 p., як і книжку Еви Піддубчишин «І благослови Спадщину Твою», про конфлікт між Українською Католицькою Церквою і Священною Конгрегацією для Східніх Церков. Ви напевно знаєте, що я є добрим приятелем їх Еміненції Кардинала Йосифа Сліпого, головно коли йдеться про Собор і Синоди. Я думаю, що він може все в Римі зробити, будучи персона ґрата. Всі Східні патріярхи очікують якоїсь розв’язки. В часі нашої слідуючої поїздки до Риму в жовтні 1971 року, я є певний, що усі патріярхи зможуть зайняти становище до вашого випадку. Ми маємо певну ідею в цій справі і будемо молитись аж до часу нашої поїздки до Риму.

Мої найкращі побажання для Вас і для наших благословенних приятелів із Української Католицької Церкви…»

/Ориґінал по-французькому/ «Я одержав Вашого листа від 29 червня цього року, в якому висловлюєте Ваші жалі про певні проблеми, що були піднесені на II Ватиканському Соборі, і які не були здійснені в стосунку до української спільноти. Якщо матиму нагоду говорити про це в Римі – зроблю це дуже радо. В дійсності – дуже важко займатися такими пекучими проблемами кореспонденційно…»

/Ориґінал по-англійському/ «В додатку до листа, висланого моїм Єпископом-помічником дня 8 липня 1970, я пишу, щоби поінформувати Вас, що я прочитав брошуру «І Благослови Спадщину Твою». Я дискутуватиму цю справу із заінтересованими, щоби усі зрозуміли ситуацію, і зроблю що лише зможу, коли поїду до Риму наступного жовтня…»

Постанови, прийняті Архиєпископським синодом під проводом Блаженнішого Верховного Архиєпископа й Кардинала Кир Йосифа

Синод складає належний поклін Св. Вселенському Архиєреєві Папі Павлові VI
і заяву пошани та послуху,

І. Справа українського патріархату.

1. Виразно станувши в часі Вселенського Собору Ватиканського II на патріархальних началах в устрої і правлінні Помісної Української Церкви, які – устрій і правління – від віків зберігаються в усіх Помісних Церквах Сходу, в тому числі і в Київсько-Галицькій Митрополії, Синод рішає на цих канонічно-правних началах виконувати свою пастирську службу у правлінні Української Католицької Церкви в усіх країнах поселення її вірних під проводом Верховного Архиєпископа згл. Патріарха як помісного Голови.

2. Конституція й устрій українського патріяхату є такі_, як і інших патріярхатів на Сході, з узглядненням властей Київсько-Галицького Митрополита до Берестейської Унії.

3. Синод рішає вислати письмо до Святішого Вітця, підписане всіми Владиками, з проханням піднесення Верховного Архиєпископа Української Церкви до гідности Патріарха.

4. Синод поручає Українському Католицькому Університетові видати окремі праці і студії в цьому напрямі.

II. Український Католицький Університет ім. св. Климентія Папи

5. На предложення Верховного Архиєпископа Кир Йосифа Архиєпископський Синод приймає під опіку, на свою власність і відповідальність «Український Католицький Університет ім. св. Климентія Папи» в Римі, при вулиці Боччеа ч. 4-78.

6. Синод з радістю і признанням прийняв до відома звіт про наукову і велику видавничу працю Українського Католицького Університету, а зокрема готовість Університету видавати також серії проповідей, як і інших богословських підручників.

7. Щоб дати нашим отцям духовним, монахам і монахиням, а також і мирянам, нагоду познайомитись з умовинами життя й апостольської праці на рідних землях і на поселеннях, Синод доручує Українському Католицькому Університетові влаштовувати богословські, душпастирські, катехитичні і ін., відповідно до потреби, курси для підготування працівників на Сході і на поселеннях.

8. Синод поручає: Українському Католицькому Університетові створити Осередок постуляційних студій, якого завданням буде збирати матеріяли і підготовляти беатифікаційні і канонізаційні процеси українських праведників.

ІІІ. Літургічні й обрядові постанови.

9. Синод гаряче поручає і твердо кладе на серце отцям духовним, монахам і монахиням та всім виховникам поучувати і звертати окрему увагу вірних, а передусім молоді, на красу, велич і духа нашого обраду, його особливе значення в житті Вселенської Церкви і українського народу; вивчати свій обряд і його літургічні мови, старославянську та українську. Треба безумовно провадити усю виховно-релігійну працю в дусі свого обряду і піддержувати прив’язання до нього, закликаючи всіх вірних до пильного зберігання всіх його традицій і плекання його церковної, музики, архитектури, іконографії та всіх форм його релігійно-мистецького вияву.

10. При тому треба постійно пригадувати нашим вірним, а зокрема молодому поколінню, що згідно з навчанням II Ватиканського Собору всі вірні є рівнож безумовно і стисло обов’язані не тільки зберігати свій обряд, але його розвивати, закріплювати, поширювати і удосконалювати /Декрет про Східні Церкви, 6/.

11. Наші Владики, отці духовні, черці і черниці, повинні сміло боронити прав візантійсько-українського /київсько-руського/ обряду і пригадувати вище наведену постанову II Ватиканського Собору всім тим, хто посмів би її порушувати.

12. Літургічними мовами в Українській Католицькій Церкві є мови: церковно/старо/-словянська з прийнятиму Київсько-Галицькій Митрополії виголошуванням та українська.

13. Синод приймає до відома і схвалює українські переклади Євангелії, Апостола і Божественної Літургії св. Йоана Золотоустого, видані Блаженнішим Верховним Архиєпископом.

14. Усильним бажанням Синоду є, щоб Міжєпархіяльна Літургічна Комісія під проводом Блаженнішого Верховного Архиєпископа продовжувала переклад на українську мову і інших літургічних книг нашого обряду, як Требника, Часослова, тощо, та дальших частин св. Письма.

15. Синод приймає до відома і одобрює приготоване літург. Комісією видання Архиєратикону.

16. В доповненні до постанов попереднього Архиєпископського Синоду з 1965 року про вживання інших мов, як старословянська й українська, в служенні св. Літургії, тобто читання Апостола, Євангелії, виголошування проповідей, Вірую, Отче наш, Вірую Господи, теперіший Синод дозволяє вживати інших мов також у дияконських частинах, це значить, в усіх єктеніях з прошеннями і відповідями вірних, якщо в храмі служиться більше св. Літургій і якщо заходить таки справжня потреба. Синод, силою загального рішення дозволяє Впресв. Митрополитам і Владикам поза митрополіями вживати інших мов за попереднім узгідненням і благословенням Блаженнішого Верховного Архиєпископа.

17. В зв’язку з повищим рішенням, Синод поручає Впреосв. Митрополитам і Владикам поза митрополіями предложити відповідний літургійний переклад у відносній до місцевих потреб мові Верховному Архиєпископові, щоб його можна було видати з благословенням на користування ним.

18. Відносно святкування свят в Українській Католицькій Церкві, Синод, беручи до уваги нові суспільні і економічні умовини життя і праці наших вірних та звільнення вже іншими помісними католицькими Церквами їхніх вірних від деяких приказаних свят, постановляє в дусі канонів II Ватиканського Собору: 3 днем 1 січня 1970 р. обовязуючими для вірних нашої Церкви є наступні святкові дні:

1/ Всі неділі в календарному році.

2/ Різдво, Богоявлення, Великдень, Зіслання Св. Духа – по одному дневі /перший день/.

З/ Найменування /Обрізання/ Г.Н.І.Х.

4/ Благовіщення Пречистої Діви Марії.

5/ Вознесення Г.Н.І.Х.

6/ Успення Пресвятої Богородиці.

В ці свята всі вірні є в совісті зобов’язані брати участь у Службі Божій і інших церковних богослуженнях, вислухати проповіді та здержатися від тяжкої фізичної праці, а єпископи й парохи, зглядно їх заступники, є обов’язані жертвувати Службу Божу за єпархіян, парохіян і своїх вірних та виголосити проповідь. Очевидно, що від цих обов’язків допускаються звільняючі причини /недуга, службові чергові обов’язки, фізичні перепони, і ін./.

В усі інші свята священики є обов’язані відправити Служби Божі і виголосити проповідь для вірних в догідну пору /вранці або ввечері/, щоб могли святкувати ті вірні, що бажають і можуть. Одначе таке побожне і давнім звичаєм освячене святкування тих свят, брати участь в Службі Божій і церковних богослуженнях та повздержуватися від тяжкої фізичної праці, не обов’язує в совісті, а священики не є зобов’язані жертвувати Службу Божу за нарід.

19. Попередня постанова що до посту остає в повній силі для цілої нашої Церкви і всякі виломи є незаконні /пор. «Благовісник» 1966, ч. 2-4/.

20. Належить надалі зберігати прадавні звичаї і приписи нашої Церкви відносно посвячення Великого Мира і Антимінсів у Великий Четвер.

21. Згідно з первісною традицією в Київсько-Галицькій Митрополії Велике Миро та Антимінси посвячував Митрополит як Голова Помісної Української Церкви і передавав їх Епархам Митрополії. Тому Владики, які на бажання утримували б Святе Миро чи антмінси від Верховного Архиєпископа, поступали б в дусі тієї традиції.

ІV. Покликання до священичого стану.

23. Беручи до уваги надзвичайно великі духові й організаційні потреби нашої Церкви та відносно дуже мале число священиків, ченців і черниць, щоб могли відповісти цим пекучим потребам, Синод закликає всіх отців духовних, чернечі мужеські й жіночі спільноти, та всіх вірних Української Католицької Церкви, щоб поглибили і зміцнили працю на полі покликань до духовного й священичого станів в наших родинах, школах, організаціях і установах в тому глибокому переконанні, що Бог кличе на свою особливішу службу численних і спосібних юнаків і юначок з нашого українського народу. Наша Церква, наша родина, наша школа і преса, наші установи і ціла українська спільнота мусять їм в цьому помогти молитвами, виховними впливами, усвідомленнями, заохочуваннями, поученнями і матеріяльними засобами.

24. Наша Українська Католицька Церква рішає і на дальше заохочувати і виховувати кандидатів до священичого стану так, щоб вони приймали св. Тайну Священства в безженності і могли всеціло посвятитися праці для Бога, Церкви й народу.

Одначе при тому наша Церква обстоює свою давню традицію допускати до священства теж кандидатів у жонатому стані.

25. З цього огляду, а також з огляду на великий брак священиків, Синод постановив звернутися до Святішого Отця Папи Римського з проханням, щоб Священна Конґреґація для Східніх Церков відкликала заборону для нашої Церкви в Америці й Канаді висвячувати кандидатів у жонатому стані.

V. Душпастирська праця.

26. Згідно з рішенням Собору Ватиканського II /завдання і життя священиків II, 4/, що головним завданням Єпископів і їх співробітників-священиків, є голошення Христової Євангелії всій тварі, Синод зобов’язує всіх Отців Душпастирів совісно виконувати цей, Христом вложений, обов’язок і тому проповідувати кожної неділі і свята та використовувати до цього також і інші нагоди як вінчання, похорони і др. Задля того належиться дуже дбайливо приготовляти і випрацьовувати духовні науки, пристосовуючи Слово Боже до щоденних потреб, вимог та умовин сьогоднішнього світу.

27. В тій цілі духовні Отці повинні покористуватися зразковими підручниками і проповідями всесвітньої богословської літератури, а передусім відповідними виданнями Католицького Українського Університету.

28. Не менше важним завданням духовенства є навчання катехизму. Велику поміч в цьому напрямі дали і дають ченці і черниці. Дуже помічним в катихизації є Катехизм, виданий Верховним Архиєпископом. Синод поручає його горяче усім для науки, тим більше, що він належить до найкращих видань того роду у Вселенській Церкві.

29. В цілі успішної помочі духовних Отців своїм Єпископам у виконуванні їхнього пастирського служіння в проводі повіреного їм стада, Синод поручає, щоб згідно з постановами Собору Ватиканського, II /Христос Господь 27; Завдання і життя священиків 7/ були утворені у всіх єпархіях «Ради пресвітерів».

30. Для всебічного пізнання духовних і організаційних потреб Божого люду та намічування практичної програми апостольської праці у всіх наших єпархіях, розуміючи при цьому завжди і екзархати, повинні, згідно з постановами Ватиканського Собору II /тамже/, також постати і діяти «Пасторальні Ради» з участю представників єпархіяльного і чернечого духовенства, представниць жіночих чернечих спільнот та мирян.

31. В дусі синодальної відповідальности за духове добро і розвій цілої нашої Української Католицької Церкви на Україні і в різних країнах світу на поселеннях та в дусі національної солідарности в піддержуванні духових і культурних потреб цілого українського народу, Синод рішає поширити і скріпити збіркову акцію на «Церкву в потребі», передусім в часі Великого Посту, щоб могти успішніше прийти з поміччю нашій Церкві в тих країнах світу, де вона її найбільше потребує. Зібрані жертви належить відсилати до Бл. Верховного Архиєпископа, який їх буде розділювати потребуючим.

VI. Організація мирян.

32. Архиєпископський Синод висловлює признання нашим церковним і громадським товариствам, організаціям і установам мирян, які в дусі християнського апостоляту беруть активну участь у праці Української Католицької Церкви та посвячують для неї свої найкращі сили.

33. Все ж таки, щоб краще відповісти сучасним потребам нашої Церкви, Архиєпископський Синод поручає всім товариствам, організаціям і установам присвятити ще більше уваги апостольським, національним, суспільним і виховним питанням нашої української спільноти. В цьому повинні активно помагати і стояти в передових рядах духовні отці і чернечі мужеські та жіночі згромадження.

34. Всі ті товариства, організації і установи, оперті на єпархіяльній основі, повинні через своїх представників входили до Головної Ради українських католицьких мирян, яка має чим скорше себе уконституувати.

VІІ. Виховання молоді.

35. В повній свідомості своєї високої і важкої відповідальности за релігійне і національне виховання нашої молоді, Синод закликає духовних отців, батьків, згромадження ченців і черниць та всі українські церковні і громадські товариства, організації і установи, основувати і піддержувати українські діточі садки, цілоденні і вечірні школи, літні табори, курси українознавства, Український Католицький Університет з його Філіали, щоб дати можність нашій молоді вивчати українську мову, історію, культуру і традицію свого народу. Зокрема Синод доручає таке виховання, яке зміряє в цілості до того, щоб в дусі християнської віри і релігії, пізнання свого обряду з усіми його духовними і культурними скарбами займало перше місце в теорії і її приміненні.

36. Архиєпископський Синод доручає, і піддержує також матеріяльно ідею всесвітніх З’їздів української католицької молоді в цілі кращого самопізнання, зрозуміння проблеми цілої нашої Церкви і народу та намічення програми спільної дії.

VIII. Зовнішні зв’язки.

37. Згідно з постановами Собору Ватиканського II /Декрет про екуменічний рух/, Архиєпископський Синод рішає розпочати в тих єпархіях і екзархатах, де ще до тепер цього не вчинено, і піддержувати вже існуючі, екуменічні церковні і громадські зв’язки і розговори з Українською незєдиненою Православною Церквою, духовними і мирянами та з іншими християнськими церковними спільнотами і віроісповіданнями.

38. В цілі успішної екуменічної акції Владики мають створити, в своїх єпархіях окремі екуменічні Комісії з відповідними вказівками і засобами.

39. Рівнож задля того Синод звертається до Верх. Архиєпископа Кир Йосифа, щоб він започаткував сходини представників Східніх Церков.

ІХ. Правничі постанови.

40. Архиєпископський Синод установлює Трибунал Церковного Суду ІІІ інстанції для подруж і інших справ з осідком в Римі. Його творять українські європейські Владики під проводом Верховного Архиєпископа.

41. Йдучи слідом за постійною практикою цілої Вселенської Церкви, Синод перестерігає вірних і відраджує їм мішані подружжя, тому що вони стають дуже часто нагодою і причиною до релігійної, обрядової і національної байдужности для подруг і їхніх дітей.

42. Архиєпископський Синод установлює Трибунал для беатифікаційних процесів, зложений з європейських Владик під проводом Верховного Архиєпископа.

43. Архиєпископський Синод звертається до Єпископів латинського обряду, щоб самі зберігали і видали своїм священикам доручення зберігати рішення Соборового Декрету в справі зміни обряду.

Х. Пастирське Послання

44. Для загального звідомлення і подання постанов для Духовенства і вірних, для об’єднання, скріплення і піднесення духа Синод рішив видати спільне Пастирське Послання.

Лист-привітання Впреосвященнішого Владики Івана Прашка, Апостольського Екзарха Українців в Австралії

Високопреосвященний Владика Кир Іван Прашко, Апостольський Екзарх Українців в Австралії і Новій Зеляндії, прислав листа-привітання з нагоди Загальних Зборів нашого Товариства, що його, з огляду на актуальність проблем, поміщуємо з малими скороченнями.

(Редакція)

Слава Ісусу Христу!

Мельборн, 1 червня 1970 р.

ВПов. Пан В. Качмар

Голова Т-ва за Патр. Устрій Укр. Кат. Церкви

Філядельфія

Високоповажаний Пане Голово!

Сердечно дякую за запрошення на Загальні Збори Вашого важного і заслуженого Товариства. Було б мені дуже приємно стрінутися з Вами, послухати про Ваші зусилля, тішитися дотеперішніми осягами, та разом застановлятися, що дальше нам всім робити. Та що ж, віддаль величенька, а при тім цей час маю дуже занятий, але постараюся в тім листі дещо в тій cпpaвi написати.

Тому, цією дорогою хочу висказати всім членам-пробоєвикам і прихильникам Вашого Товариства признання за велику, розумну і жертвенну дотеперішню діяльність, а рівночасно складаю Вам побажання успішно перевести Загальні Збори: хай Всемогучий і Милосерний Господь Бог за молитвами Пресв. Богородиці, св. Рівноапостольного Князя: Володимира, св. Антонія і Теодозія, св. Йосафата, Слуги Божого Митрополита Андрея, за молитвами наших новітніх мучеників наділяє всіх учасників надприродним світлом, щоб могли пізнати, що для нас найважніше в тій віковій проблемі і в тих тяжких для нашої Церкви часах, та щоб Всевишній благословив Ваші постанови і дав Вам силу та витривалість їх здійснити.

Це дійсно зворушливе і підбадьоруюче бачити, що наша Церква має таких добрих, жертвенних і свідомих своїх завдань вірних. Хочу запевни ти Вас, що в Австралії всі наші вірні й священики в цій важливій справі завершення нашої Церкви патріярхатом є вповні однодумці з Вами.

Правда, сьогоднішні обставини дуже несприятливі для нашої Церкви і справи патріярхату, але свідомість, що це справи Божі, що вони для добра нашого народу, що це святі справи, повинна нас натхнути глибокою вірою і надією на перемогу, бо як співаємо на Повечерю, що з нами Бог і хай різного роду поганці зрозуміють, що хоч би вони тепер і ще раз перемогли, то остаточно таки будуть переможені, бо з нами Бог!

Отже ж, нам треба великої віри і надії, треба любови між нами, витривалости і мудрости, треба особливішої Божої помочі, а це осягаємо побожним християнським життям і молитвою. Тому, наш Блаженніший Верховний Архиєпископ Ем. Кардинал Кир Йосиф, який добре знає наше трудне положення недавно писав: «І те саме /хресна дорога/ остається нам і нині, щоб ми всі з усіх наших сил, які нам Господь дарує, молитвою і ділом продовжували цей великий чин єдности Церкви під одним Пастирем».

В тім тяжкім положенні для нашої Церкви взагалі, а для справи її завершення зокрема треба вважати, щоб не впасти жертвою провокації або розпуки. Нераз та провокація може походити навіть з церковних кругів запаморочених викривленим екуменізмом, або якимсь сповидним добром Церкви. Ми мусимо бути мудріші, більш терпеливі, сильніші, хитріші і остаточна перемога буде за нами.

Користаю з нагоди і хочу поділитися деякими думками, бо знаю, що Вам всім то само лежить на серці, та що коли Ви візьметеся до якоїсь справи то є надія, що вона буде завершена. Нам тут в Австралії трудно братися до тих справ, бо нема людей і нема потрібних фінансових засобів.

Перш за все, проти завершення нашої Церкви патріярхатом і взагалі проти нашої Церкви /католицької і православної/ і проти нашого народу дуже сильно діє московський патріярхат і в тій справі має підтримку coвєтського режиму. Деколи навіть не знати звідки йде ініціятива, чи від режиму, чи від церковних чинників, але з історії видно, що в Москві завжди все це дуже тісно зв’язане, а сьогодні московська патріярхія є дуже зручним і послушним знаряддям в руках безбожницького совєтського режиму.

Другим дуже сильним, небезпечним і активним ворогом є польська ієрархія з кард. Вишинським і напевно в протиукраїнських справах їх підтримує польський уряд. Також інші сусіди не дуже захоплені ідеєю патріярхату, а може також східні патріярхи є проти створення українського патріярхату, подібно як в 20-тих роках були проти автокефалії Української Православної Церкви.

Росіяни і поляки мають багато прихильників і то з різних причин. Перш за все, різного рода москофіли рекрутуються з-поміж французів, англійців, голяндців, бельгійців, чехів /також сьогодні/, німців /так!/ а також з поміж американців. В наших часах до традиційних москофілів і польонофілів долучуються ще екуменісти /з православною Москвою/ і діялоґісти /з безбожниками/.

По людськи говорячи, число москофілів і польонофілів буде поширятися і буде витворювати публичну опінію, бо совєтська і польська пропаганда дуже сильна і дуже хитра. Коли думаю про всі ті історії Росії, російської Церкви, написані по-німецьки, французьки, англійськи, скільки там перекручень, скільки там захоплення Росією, «російською душею», а рівночасно скільки там неправди, перекручень і викривлень про наш на рід і про наші Церкви. Це саме треба сказати про енциклопедії. Росіяни і поляки дуже дбають, щоб правда не вийшла наверх.

Нам конечно треба було б показати хто є москалі і поляки, їхнє християнство, їхнє відношення: до Апостольської Столиці, а перш за все безпощадне, плянове і систематичне нищення Української Католицької Церкви і то так зі сторони Москви як і Польщі. У світі знають москалів і поляків тільки з доброї сторони, а вони /поляки й москалі/ роблять величезні зусилля, щоб так надалі залишилося.

Нам треба конечно змагати до того, щоб в основних наукових студіях ті справи вияснити, а також популяризувати ці студії, передусім між чужинцями, а також між українцями. Ми не маємо доброї історії нашої Церкви, так що лишається нам тільки користуватися стареньким Пелешом і новим Лужницьким.

Наш визначний історик проф. М. Чубатий почав писати історію Церкви видав знаменитий перший том Історії Церкви і чомусь перестав писати. Просіть і моліть його, щоб продовжував, бо він є одиноким, що міг би це належно зробити. Знаю, що ВПреосв. Кир Іван Бучко і наш Блаженніший дуже настоюють. Очевидно, що до написання такої великої й важної праці проф. М. Чубатий мусить мати конечні умовини праці, а може і помічника.

Крім того проф. М. Чубатий є також тою особою, що міг би кермувати історичними студіями. Навіть сама справа нашого Верховного Архиєпископства, справа наших змагань за патріярхат, не є опрацьована ані під оглядом історичним ані правничим, а також не є спопуляризована. Дуже часто загал наших вірних не мають ясного знання про ті справи і не мають звідки довідатися…

Правда, ціла справа про студії з нашої історії, а зокрема про патріярхат, це є ділянка в першій мірі нашого Українського Католицького Університету і напевно наш Блаженніший і дехто з професорів думає про це і багато робиться, але це було б цілком по лінії діяльности Вашого Товариства звернути спеціальну увагу на патріархальні проблеми в нашій історії і на ворогів цієї справи в наших часах…

Коли я вже при тім, то поділюся з Вами ще одною думкою, а саме, що наш Блаженніший Верховний Архиєпископ Кардинал Йосиф для здійснення тих всіх завдань, які на нього накладаємо і від нього очікуємо, не має коло себе співробітників. Він, як Верховний Архиєпископ, повинен мати коло себе 2-3 єпископів, кількох священиків і кількох світських та якусь невеличку канцелярію – це для церковної діяльности /зв’язки з Римською Курією, зв’язки з нашою ієрархією на еміграції, з монашими чинами і з вірними, виховання священиків, літурґічна комісія/, а що іншого Університет і все з тим зв’язане /будова, видавництва, професори, студенти, фінанси, бібліотека, архів/. На ділі, Ви так само добре знаєте як і я, що наш Блаженніший має тільки старенького Впреосв. Архиєп. Кир Івана, о. Монс. Хому, о. Монс. Марусина /частинно/, і частинно одного професора, другого професора світського і це мабуть все. Деколи має доривочну поміч від одного-двох священиків чи одного-другого світського. Можна тільки дякувати Милосердному Богові і подивляти нашого Блаженнішого, що серед таких невідрадних обставин, ми маємо сьогодні ці величаві будинки, бо надзвичайно цінних і важних книг виданих його заходами та багато-багато зробленого в організації нашої Церкви, а скільки надзвичайно важливих справ є зроблені про які ми не знаємо.

Тому ми повинні допомогти нашому Блаженнішому придбати співробітників: коли тимчасом нема єпископів, то бодай 5-6 священиків повинно бути коло нього, як його співробітники і кількох світських співпрацівників. Сподіймося, що про священиків подбають єпископи, але про світських – чи це не є ділянка, в якій Ви могли б багато допомогти?

Знаю, що там вже були деякі священики і деякі світські, але з різних причин залишили. Догадуюся, що деякі залишили через брак фінансового забезпечення. Бачу /гл. «Вісті з Риму», ч. 5-6, 15-4.70, стр.12-13, що Блаженніший дальше звертається з проханням про священиків на рік-два, про науковців, які є на відпустці /саббатівка/, та про тих, які вже на пенсії. Очевидно, що це також потрібне і було б допомогою. Причиною того є напевно брак сталих фінансів.

Нема сумніву, що коли були б фінанси, то хоч у нас бракує того рода людей, але коли вони мали б забезпечену платню і стабільність праці, тоді люди може знайдуться. Ми знаємо, що таких ідеальних ідеалістів як сам Блаженніший, Архиєп. Кир Іван Бучко або оба згадані монсеньйори – нема багато; навіть пенсіонер оглядається, щоб щось «доробити» до своєї! пенсії. Такі тепер часи настали! – навіть священик хоче мати якесь забезпечення.

Уважаю, що коли ми могли б допомогти Блаженнішому розв’язати справу фінансову та дещо розглянутися між людьми і заохотити відповідних осіб, тоді наші справи краще будуть виглядати. Тому з великим признанням ставлюся до пропозиції д-р В. Маркуся в справі створення патріярхального фонду, і очевидно всіми силами я готовий підтримати. Треба пропозицію конкретизувати, як вона мала б виглядати, хто тим має займатися, звідки мають впливати пожертви і т. п. Та не гаятися, а скоро приступати до діла, бо це важна і пильна справа.

Мені здається, що одним з важних завдань Вашого Товариства було б давати тій справі всесторонну підтримку, а якщо б дійшло до того, що Ваше Товариство дало також ініціятиву і перевело б це в життя, то було б це одним з найважніших наших осягів.

Бачу, що я вже так багато розписався, що трудно буде Вам дочитати до кінця, але що ж – що на серці це і на папері.

На закінчення ще одно прохання: багато «патріярхальників» та братніх організацій прислали мені свої резолюції, побажання у зв’язку з нашим синодом в Римі. Все це я читав, тішився, що маємо таких вірних, яким лежить на серці добро нашої Церкви, але нікому не відписав, бо не мав часу – я не тільки єпископ, але також душпастир, а це забирає мені багато часу. Коли там хтось буде на мене нарікати, прошу в моїм імени перепросити і скажіть, що я «за кару» написав один довгий лист.

Ще раз Спасибі за запрошення, щиро здоровлю Вас і всіх знайомих та бажаючи Вам всього доброго, благословлю з цілого серця

в Христі відданий

Іван Єп. Ап. Екзарх для українців в Австралії Новій Зеляндії і Океанії

Василіянський Чин і справа українського патріархату

Друкуємо першу частину матеріялу автора Протоархимандрита о. Атаназія Великого
про становище Василіянського Чина до змагань нашої Церкви за патріярхат.
Цей матеріял був приготовлений, в час, коли відбувався II Ватиканський Собор,
і був призначений для внутрішньої інформації членів Чина Св.В.В.
Друкуємо його без скорочень і ортографічних справлень
з ціллю ознайомлення зацікавлених, читачів із основними заложеннями
Василіянського Чина в сучасній церковній політиці.

В 1964 році серед укр. діяспори дуже великого розголосу та актуальности набрала справа укр. патріярхату, головно в зв’язку з Вселенським Собором. В публічній опінії та в укр. пресових органах, була й порушена постава Василіянського Чина до цієї проблеми так, немовби Василіяни ставилися до неї з якимись резервами. Хоча в цій справі ніхто й не виступав від імені цілого Чина та не давав якихось публічних деклярацій, то однак уважаю хосенним для нашої чернечої спільноти дати деякі вияснення, не для виправдування себе, чи в якихось полемічних цілях, але щоб роз’яснити саму справу та поставу нашого Чина до неї.

Найперше бажаю ствердити для всіх членів нашого Чина такі засади, що їх підказує нам наша історія, наша сучасна церковна дія та сама суть справи.

Історія та сучасна страдницька дійсність в європейських провінціях Чина та многотрудне життя в заокеанських провінціях наглядно та документально доказали та доказують, що Василіянський Чин ніколи ніколи не був байдужий до справжнього та бездискусійного блага нашої Церкви, і по своїй конституції та по василіянському духу ніколи не могтиме станути до такого добра в опозицію.
Безперечним та недискусійним арбітром про це добро Василіянський Чин уважав і уважатиме компетентну церковну Владу: єпископа – в єпархії, нашу єрархію – в справах цілої нашої Церкви, Апостольський Престол – в справах нашої Церкви по відношенні до цілої Вселенської Церкви та загального добра її; визначене цими авторитетами добро і зло в церковних справах, було, є і буде нормуючим для життя й дії цілого Чина.
У цих самих церковних справах дискусійного характеру, чи в речах де це благо встановлюється щойно, засобами людського знання, та досвіду, Василіянський Чин може мати, а деколи й повинен мати на них свій погляд та думку, обґрунтовану належним знанням і досвідом, одиничним і корпоративним цілого Чина та природним розумом за браком авторитетного й компетентного наказу – зберегти навіть, як Чин і корпорації нейтралітет у дії, щоб не спричинювати передчасних рішень, творення тенденцій чи блоків якого-небудь порядку; Василіянський Чин бажає працювати для цілости нашої Церкви в усіх церковних юрисдикціях церковних та в усіх країнах нашого церковного і духовного Життя та втішатися загальною прихильністю духовенства й мирян.

Цими засадами Василіянський Чин, як цілість, руководиться й в справі проектованого патріярхату для укр. Церкви, незалежно від індивідуальних поглядів його членів, які в справах дискусійного порядку зберігають свободу думки та досвіду, залишаючися в дії лояльними членами корпорації, якою є Чин.

Яка отже конкретна постава Василіянського Чина до цієї справи сьогодні, і за сучасних обставин? Щоб насвітлити сучасне, пригляньмося коротко минулому.

І. Історичний аспект справи – Справа встановлення на укр. землі патріярхату за певними документами сягає 1580-их років; конкретні, живі заходи в цій справі походять з першої половини 17-го століття та переходять і на другу половину, заникаючи згодом у 18-му столітті, щоб обновитись в інших обставинах та формах у 19-му столітті та виринути поважно на Ватиканському Соборі наших днів, і; в тому історичному процесі визрівання цієї проблеми, Василіянський Чин має свої незаперечні історичні заслуги. – Були це саме й передовсім василіянські ченці оті митрополити та єпископи /Рутський, Корсак, Сєлява, Коленда, Жоховський, Смогоржевський, Шептицький, Суша, Винницький, Білозор і т.д./, що в 17-му столітті поставили цю справу на порядок дня, підготовили її та запроектували, доказали та обороняли її перед церковною та цивільною владою, в Римі, чи в Варшаві, чи в Відні, відновлюючи її все наново через Василіянських Прокураторів у Римі. Це не голі ствердження чи побажання, але факти удокументовані архівальними знахідками. В василіянських монастирських келіях народжувалися та визрівали ці пляни та думи про український патріярхат як завершення церковного об’єднання та структури; на Василіянських Капітулах, де обмірковувались майже через два століття всі важніші справи і Церкви і Чина, були координовані і пляни і дії в справі патріярхату. – А в найновіших часах за наших днів, від 1948 року, були це саме члени Василіянського Чина, що були інспіраторами й головними виконавцями нових джерельних дослідів про історичну та церковно-правну постать і київських і галицьких митрополитів та інших інститутів укр. Церкви. Старанням і засобами Василіянського Чина була зібрана та видана історична та архівна документація до історії нашої Церкви, яка в головній мірі обертається довкруги митрополітальної інституції нашої Церкви. Сімдесять томів праць і документів виданих «Записки ЧСВВ» за останніх 15 літ, це щось більше як аргументація: це факт, який у собі є вже новим документом та основою для нашої сучасної церковної дії між своїми і чужими, і його не можна розумно ні переочувати ні заперечувати, ні справедливо ігнорувати.

А в наше время Вселенського Собору, був це саме василіянин, що в підготовчій селекції тематики Собору поставив під розгляд Комісії для Східніх Церков справу патріярхів взагалі та ерекції нових патріярхатів зокрема, серед яких не бракувало і київського митрополитального престолу. В 1960-1962 рр. ці проекти були простудіовані, сформульовані, апробовані та передані до вирішення Найвищого Архієрея, включно з дезидератом, запропонованим компетентною Комісією щоб була піддана студії справа піднесення до патріярхальної гідности Київської Митрополії. По дискусії в Центральній Підготовній Комісії, справу укр. патріярхату було схвально віддано до вирішення Римського Архієрея, за його розсудком, та з розгляненням та узглядненням обставин. Щойно історія покаже, яку ролю в цій підготовці мав Василіяський Чин, та в її компетентнім проведенні в соборові діяння.

В жовтні 1963 року, підчас другої сесії Собору, що почав набирати виразного екуменічного характеру та проявив волю дати тільки загальні норми та засади для обнови католицької Церкви, не входячи в подробиці, які залишено органічному процесові розвитку кинених нових кличів, поза програмовим та психологічним контекстом, з укр. сторони був поставлений постулят до Соборових Отців: оснувати київський патріярхат для укр. Церкви. Поставлений в даній ситуації та поза про грамою, постулят не ввійшов у відповідну схему декрету про Східні Церкви, де були запропоновані та вкінці й апробовані Собором деякі статті про патріярхів узагалі та про оснування нових патріярхатів зокрема. Наразі справа опинилась поза рямками Вселенського Собору й тому належить до компетенцій Римського Архієрея, як другого авторитету, що може творити патріярхати.

Хоч справа патріярхального устрою для укр. Церкви належить до постійних дезідератів укр. церковного життя, хоч ця справа була видвигнена укр. єрархією в 1959 році, як спільний знаменник внутрішнього укр. церковного замирення, зараз вона займає укр. уми й дію в діяспорі саме внаслідок і як відгомін киненого на Соборі постуляту, що відбившись об соборову програму, з тим більшою натугою діє серед укр. діаспори в різних країнах, завдяки і дії укр. преси та деяких груп укр. спільноти. Очевидно, Собор ще не закінчений, і цілість його рішень, і, загально-церковних і навіть партикулярних /що не противиться діянням Соборів/, належить до майбутности, яка лежить поза рямками цих рядків.

Цих кілька слів може вистачити що до історичного аспекту проблеми укр. патріярхату. Та вже й цього, на що дозволяє природна дикреція, вистарчає, щоб підтвердити тезу, що Василіянський Чин і своїм минулим і сучасним доказав достаточно свою чуйність та печаливість до справжнього добра нашої Церкви, рівнож і що відноситься: патріярхального завершення укр. церковної структури.

IІ. – Сучасний аспект проблеми. – Коли глядіти на справу укр. патріярхату з історичної точки бачення, справа є ясною та не представляє проблем для сучасників, хіба що до визначення відповідного історичного процесу. А однак ця заповітня справа укр. християнства сьогодні стала проблемою, коли глядіти на сучасні обставини та на сучасну дію по її здійсненню. Треба бо розрізнити виразно та не змішувати ніколи двох справ: а) самої суті укр. патріярхату, та б) способу його здійснення сьогодні. Треба отже зразу виключити саму суть справи, що не підпадає проблематиці. Що до цього всі можуть чесно й справедливо погодитися на такі твердження:

Як ствердив і Вселенський Собор останнім своїм декретом «про Східні Католицькі Церкви» /з 21.ІІ./, патріярхальна установа є і сьогодні живучою та шанигідною і хосенною; установою і може бути предметом аспірацій кожної Східньої Церкви, як завершення своєї церковної структури; тому й українці, католики чи православні, бажаючи його та стараючись про нього, бажають речі доброї, розумної та корисної для церковного життя і дії.
Незважаючи на різні писані чи неписані інсинуації та підозріння, що нуртують серед укр. спільноти в діяспорі, базою всякого дискутування про укр. патріярхат мусить стати всіми признане заложення, що немає укр. людини, а тому й укр. єрарха чи духовника, що не бажав би чи був би противний такому єрархічному завершенню структури укр. Церкви; це відноситься і що до Василіянського Чина як цілости й поодиноких його членів; тому всякі сумніви та рекримінації, що до суті справи, не відповідають дійсності й правді, а тому є шкідливі для справи, і походять із-за незнання справи в усіх її аспектах, або походять із-за одностороннього інформування, подиктованого якимись неозначеними ближче інтересами.
Треба рівнож ствердити, на основі історичних документів та на основі знання сучасних обставин, що існували та існують обєктивні, тобто незалежні від укр. людини труднощі що до способу постання цієї заповітньої української церковної мрії: хто, коли, за яких обставин та яким шляхом і старанням мав би установити укр. патріярхат. Що до цього існують розбіжності в поглядах у нутрі укр. спільноти і поза нею. І в тому полягає сучасна проблема в справі патріярхату; проблема оправдана, зрозуміла, відповідна людській думаючій істоті. Перемішання аспектів об’єктивних з суб’єктивними, на нашу думку, створило сучасну негативну ситуацію серед укр. спільноти; вихід же з тієї шкідливої ситуації може постати тільки на базі спокійного, об’єктивного вияснення всіх аспектів цієї справи. Для нашої чернечої спільноти, яка співчуває та співчуствує всім явищам укр. церковного життя, можуть послужити й дальші рядки.

III. – Деякі об’єктивні та суб’єктивні аспекти в справі укр. патріярхату.

Проблема авторитету. – Є дві влади, що могли б встановити укр. патріярхат у католицькій Церкві: а/ Вселенський Собор, тобто Римський Архієрей спільно з єпископатом світа, б/ Римський Архієрей, і то підчас діяній сучасного Собору, або по закінченні його діяній.

Що до першої можливости: фактично, сучасний Вселенський Собор програмово дистансувався від справ партикулярних, прикроївши відповідно до цього запляновану в підготовчім періоді соборову програму; Собор фактично справу оснування конкретних патріярхатів передав у інші руки, встановивши засаду про можливість їх оснування, та висказуючи побажання, щоб були вони й основані, де цього вимагає добро душ. А до цього треба часу та студій. Не маючи цих двох можливостей, Собор справи невизрілі мусів би або відкинути або процедурально відхилити. Далі вже за дотеперішніх діяній Собор прийняв деякі виразні зобов’язання: загально-церковного характеру зглядом третіх, і тому в подробицях не міг би себе заперечити вирішеннями партикулярного характеру. Йдеться про екуменічне торжественне зобов’язання: не діяти односторонньо в справах, що порушували б міжцерковні відносини, чи принайменше могли б бути інтерпретовані як втручання в сферу контрагента /православ’я, протестантизм/, чи екуменічного співрозмовника. До таких справ належить ерекція нових патріярхатів у сферах впливу православ’я. Київський патріяхат, якого-небудь характеру, лежить у сферах московської патріярхальної юрисдикції і немає Соборового Отця щоб не усвідомлював собі специфічної ваги московського патріярхату в екуменічному русі та діялозі. Це об’єктивна ситуація Собору.

В цій об’єктивній екуменічній ситуації Ватиканського Вселенського Собору впав укр. постулят по ерекції укр. патріярхату; деякі українські круги підхопили його як історичну нагоду по здійсненню укр. заповітньої церковної мрії та повели відповідну пресову кампанію, інтерпретуючи навіть оплески промови, першої на Соборі, Митрополита-Страдника в користь патріярхату, що був поставлений в останній фразі промови, уважаючи, що Отці Собору оплескували пропозицію, а не радше історичну заслугу та постать Ісповідника віри. Тимчасом суб’єктивна оцінка нашої спільноти, ні навіть особистій симпатії Отців Собору нічого не зміняють на об’єктивній дійсності. Поставивши навіть справу в програму соборових нарад, та належно вияснивши її, об’єктивні труднощі скорше чи пізніше вийдуть на верх, з небезпекою, що сама справа могла б осягнути тільки оцінку Собору: «не подобається», а це могло б пересудити її взагалі на довгі десятиліття. Цей бо Собор має вже своє, виразно зачернене обличчя: пожвавлення екуменічної дії для загального об’єднання всіх християн, та відповідно до того він і діє. А Отці Собору є тим чим є: дітьми нашого часу та його головних проблем. Тому треба серіозно трактувати погляд, що справу укр. патріярхату не треба форсувати на цьому і такому Соборі, щоб її не пошкодити, а тому й вимагати від укр. спільноти холоднокровної та зрілої видержки; зняти з анонімного соборового ризика, а поставити на старання Римських Архієреїв, яких обставини є більше гнучкі та дія елястична на потреби поодиноких Церков. Собори крокують історією довшими кроками; кроки Римських Первосвящеників є кроками галилейського Рибалки, що йдуть більше нога в ногу з нашими людськими часами, що розмірються днями і літами.

Залишається приглянутися другій можливості: Римський Архієрей, як творець укр. патріярхату. Здається з пресових голосів, що укр. людині, задивленій в успіх, є сприємлива і ця друга можливість канонічної ерекції київського патріярхату. Беручи її на згляд, ми розрізнили в цій можливості два нюанси: підчас діянь сучасного Собору чи по закінченню його діяній. З огляду на горячку, що існує сьогодні серед укр. громади в цій речі, це розрізнення, об’єктивно оправдане не маловажне.

Священна нетерплячка про добро укр. Церкви й народу серед укр. діяспори ставить такі реченці: теперішній Папа і перед закінченням Вселенського Собору повинен би приступити до бажаної нами ерекції укр. патріярхату. Бо багато уважає сучасний історичний момент якнайбільше сприятливий такій акції, хоча інші вважають теперішні обставини найбільш несприятливими за цілу історію цієї справи. Суб’єктивне, а ще до того й ультимативне ставлення реченців – річ дуже небезпечна, головно коли йдеться про широкі маси, які тяжко контролювати в їх реакціях.

Виключивши саму особу теперішнього Папи, який є щойно в початках свого понтифікату, варто звернути увагу на питання, яка є об’єктивна можливість щоб така ерекція могла статись ще перед закінченням Вселенського Собору? Іншими словами: які є можливості, що незважаючи на об’єктивні обставини соборових резерв у цій справі, Папа Павло VI своєю повновластю схоче еригувати укр. патріярхат? Замість відповіді, що не можемо самозрозуміло дати, звернемо увагу на таку обставину: Вселенський Собор – це спільна дія і діло Вселенського Архієрея та Отців Собору, надзвичайного порядку, та найвищого характеру. Хто хоч трохи зблизька слідкує за соборовими подіями, завважить свого роду священне тремтіння членів Собору, щоб цей колєгіяльний акт не став чистою формальністю та щоб не були вийняті з під компетенцій Собору справи справді великі та важливі та не були вирішувані поза соборовою консультацією. Не буду входити в приклади, хто хоче, може їх знайти в щоденній пресі, що слідкує пильно за діяніями Собору. Скажемо тільки одне: Римський Архієрей вповні свідомий, а з ним і Отці Собору, тієї делікатної ситуації Вселенського Собору: існування поруч і в дії двох найвищих властей Церкви, взаємно в себе зазублених. Це справа мудрости, досвіду, второпности та делікатности, вони визначують обосторонню хай і канонічно важну, дію зо сторони Римського Архієрея в справі яка прямо заторкує екуменічні зобов’язання Собору, що діяв і діє спільно з Папою? Ставити таку вимогу зо сторони укр. громади виглядало б або на незнання обставин, або числення на якусь нещирість Собору в справах екуменічних, або, вкінці, на нелояльність Папи зглядом Вселенського Собору. Очевидно, це не є в намірах укр. громади, але якже ж легко може постати таке вражіння та висновок у тих, що не знають глибше укр. аспірацій та їх щирости, або є для тих аспірацій, з різних рацій, наставлені вороже. При наших акціях та ультиматах, якщо вони продумані та ведені громадою цивільно дозрілою, такі справи повинні бути враховані. Тому припускаємо слушно, що таке визначене запрограмовування не лежить у плянах провідників нашої національної громади, тому цю можливість треба розумно поставити поза рямками нашої дії.

Та може, заки приступати взагалі до визначування реченців у цій справі: тобто підчас Собору чи по Соборі, за цього чи іншого Римського Архієрея, треба взагалі розглядати об’єктивні можливості постання та існування укр. патріярхату, і то Київського, чи Львівського, бо про інші можливості говорять тільки в зв’язку з рідними укр. Землями. Тут саме, в перемішанню обставин об’єктивного та суб’єктивного порядку, лежить чи не головне джерело непорозумінь в укр. спільноті, та резерв у чужинецьких кругах, які звичайно відносяться до укр. справ прихильно.

2. Проблема часу. – Справа укр. патріярхату виринала протягом історії в різних обставинах: в обставинах політично прихильних і неприхильних, в обставинах національно сприємливих і непідготованих і т д. Була пропонована своїми чи чужими, була навіть поборювана своїми чи чужими людьми. І зараз ця справа має свої часом зумовлені обставини політичні, національні, церковні, екуменічні, характеру українського і міжнароднього. Це обставини – об’єктивні, реальні. Але є інші, характеру суб’єктивного, емоційного, що лежать не в сфері фактів, але плянувань, дезидератів. Приглянемося їм коротко й за чергою:

а/ Обставини політичні. – Сучасні, політичні обставини укр. землі, де раціонально повинен би постати та діяти укр. патріярхат /що і є побажаним та плянованим/, є такі, що всяка ініціятива Собору чи Риму в цій справі була б уважана за політичну провокацію сучасних режимів СССР та УРСР, з правдоподібною, реакцією більше чи менше драстичного, зглядом католицької Церкви взагалі, а залишків укр. католицизму зокрема..! Питання: чи може сьогодні католицька Церква, конкретно Апостольський Престіл, спровокувати таку реакцію? і в ім’я яких позитивних церковних благ та інтересів? За таких обставин укр. патріях залишився б у діяспорі з чистим титулом.

б/ Обставини екуменічні. – За сучасного екуменічного думання та світового руху до єдності всіх християн і соборових зобов’язань, прийнятих у декреті «про екуменізми /21.11.1964/, оснування укр. патріярхату в Києві з ініціятиви католицької Церкви, тобто актом одностороннім та в межах церковних впливів і юрисдикції московського патріярхату, було б уважане не тільки тимже патріярхатом, але може і цілим екуменічним рухом, за екуменічну провокацію, що перечеркала б надії соборової постанови «про екуменізм», як не взагалі й що до всіх православних, то принайменше що до православного світа, що стоїть у московській церковній орбіті впливів. І знову питання: в ім’я якого блага, що перевищувало б сподіване доброї з сьогоднішнього екуменічного руху? Чи тільки для сатисфакції частини укр. діяспори /католицької/? Коли знається загальне наставлення в світі до українських справ взагалі, то треба сказати, що обставини сьогодні справді непригожі для такого рішення.

в/ Обставини церковні. – Український нарід церковно роз’єднаний /приблизно в відношенні 10% до 90%, або може і в ще більших відсотках. Церковне об’єднання укр. народу є справою основною, заповітньою, життьовою для укр. громади. Ця справа має за собою кілька століть історії, є акутною та актуальною і зараз, буде нею і в майбутньому ось одні уважають, що оснування укр. київського патріярхату посунуло б цю справу вперед до щасливої розв’язки, і тому її треба розрішити на початку цього благодатного процесу по об’єднанню; інші же думають, що така католицька ініціятива клала б цьому процесові нову, може і на довгі десятиліття незборну перешкоду та поглибила б тільки існуючу прірву, і тому такого факту не можна ставити на початку, але на завершення цього обєдинительного процесу, може як і формула його остаточної розв’язки. Чисельні відносини між обома укр. Церквами відраджували б такі односторонні католицькі ініціятиви.

/Продовження буде/

Каліфорнійці – за Патріархат

В українській пресі вже було повідомлення /див. «Вільний Світ», ч. 31, 1-го вересня 1969 р./ про заходи українців Лос Анджелесу в справі вимоги Патріярхату для Української Католицької Церкви та про створення Ділового Комітету для ведення акції, вироблення резолюції-домагання та збору підписів під нею. Ось що писалося в згаданій газеті: «У дискусіях над цією проблемою був помітний динамічний дух українських католиків Лос Анджелесу, яким уже, як видно, набридло просити-випрошувати патріярхату в римських найвищих достойників. Вони зібралися на нараду, щоб вибрати діловий комітет всієї акції, а акцію повести в рішучий спосіб: досить просити й переконувати Рим, що українці хочуть мати патріярхат! Прийшов час сказати на ввесь світ голосно: «Ми в своїх душах уже маємо свого патріярха в особі кардинала Йосифа Сліпого, його визнаємо і йому хочемо підлягати. Ми не питаємо Риму, чи це можна, бо ми знаємо, що патріярхат нам по праву належиться мати. Ми звертаємось до Риму з вимогами лише про затвердження нашого природнього права заради спокою в нашій Церкві, заради Божого Права і Права Народу. І якщо Рим зрозуміє суть рішучости наших вимог, від того не тільки ми, українська католицька Церква, а й сам Рим матиме більше авторитету серед українського народу. Якщо ж ні – вина за всі непередбачені ускладнення впаде лише на тих – серед українців чи й у Римі, хто гальмуватиме рух українського католицького народу за патріархат».

Недавно, 7-го вересня 1969 р. Діловий Комітет на зборах віруючих у залі Укр. Католицької Церкви, де було понад 120 осіб, поінформував присутніх про дальші кроки в боротьбі за Патріярхат. Була зачитана відповідна резолюція з домаганням Патріярхату для українців-католиків, і ту резолюцію ще того ж самого дня підписало майже 100 осіб. Збір підписів під резолюцією-домаганням продовжується.

Акцію за Патріярхат очолює в Лос Анджелесі Діловий Комітет у такому складі: мґр. О. Веселий – голова; д-р Кізима – заст. голови; О. Ґац – секретар; проф. Є. Людкевич – рез. референт і інж. В. Сіяк – член. /Вісті УКО, ч. 9/38,вересень,1969/.

Резолюції вірних УКЦеркви, ухвалені 30 листопада 1969 у Філядельфії, Па.

ухвалені учасниками громадського віча вірних Української Католицької Церкви що відбулося у Філядельфії, дня 30-го листопада 1969 року, заходами Товариства за Патріярхальний Устрій Української Католицької Церкви, Відділ у Філядельфії,Па.

Заслухавши інформативної доповіді Голови Крайової Управи Товариства за Патріярхальний Устрій Української Католицької Церкви Василя Качмара про ситуацію нашої Церкви у ЗСА після відбутого цього року Синоду Владик Помісної Української Католицької Церкви в Римі, що на ньому була схвалена Конституція помісности нашої Церкви, учасники зборів – вірні Української Католицької Церкви в числі понад триста осіб провели дискусію і прийняли наступні постанови й ствердження з дорученням Управі Відділу Товариства за Патріярхальний устій Української Католицької Церкви та Почесній Президії Зборів, довести їх до відома Верховному Архиепископові й Кардиналові, їх Блаженству Кир Йосифові, усім українським Владикам, Проводам українських Центральних і льокальних політичних, громадських і професійних товариств і установ, всім Всечеснішим Отцям душпастирям, усьому Високопреподобному Монашому Клірові та загалові вірних Української Католицької Церкви:

Серед українців католиків немає під сучасну пору ворогів чи противників Святого Римського Престола, Святішого Отця Папи Павла VІ, чи інших ієрархів Святої Вселенської Католицької Церкви. Вірність Вселенській Церкві засвідчена в історії мученичою смертю українських владик, священиків і багатьох вірних.

Законна церковна влада завжди втішалась серед вірних Української Католицької Церкви великою пошаною, льояльністю і відданістю. Останніми часами вірні нашої Церкви засвідчили свою відданість законній владі, коли з великим одушевленням вітали їх Блаженство Верховного Архиепископа і Кардинала Кир Йосифа в усіх країнах, що їх він відвідав. При цій нагоді вірні виявляли свою пошану до всіх владик Української Католицької Церкви, що супроводжали свого Архипастиря у цій його візитаційній подорожі. Посвячення катедрального храму св. Софії – Божої Премудрости у вересні місяці цього року в Римі стало черговим таким моментом вияву пошани, льояльности й відданости вірних нашої Церкви до церковної влади. Цим разом велика кількість українських вірних мала можливість вперше в історії виявити ці свої почування у присутності видимого голови Святої Вселенської Католицької Церкви, їх Святости Папи Павла VІ.

З огляду на те, що Митрополит Філядельфійської Архиєпархії у ЗСА відмовився від участи в Синоді Владик Помісної Української Католицької Церкви, не погодився підписати постанови цього Синоду ані Конституцію Української Католицької Церкви, ухвалену на Синоді й потверджуючу патріярхальний устрій нашої Церкви, та не вважає їх обов’язуючими для себе й своєї архиєпархії, Владика Амврозій Сенишин таким чином вилучив себе самовільно із рядів ієрархії Української Католицької Церкви й тим самим перестав бути законним архипастирем для вірних Української Католицької Церкви. Беручи до уваги цей факт, стверджуємо на цьому місці, що всі зарядження Кир Амврозія Сенишина, що стосуються всечесніших отців душпастирів і вірних Української Католицької Церкви можна уважати не зобов’язуючими.

У зв’язку із таким станом речей у Філадельфійській Архиєпархії, закликаємо оцим проводи українських товариств і установ, всечесніших отців парохів та весь преподобний клір і всіх вірних відмовитись від участи у заповіджених торжествах 6-7 грудня цього року у Філадельфії з нагоди десятиріччя встановлення Філядельфійської Митрополії.

Вважаємо, що було помилкою зі сторони їх Еміненції Кардинала Максиміліяна де Фюрстенберґа принимати запрошення на ці ювілейні святкування від владики, що відмовляється визнавати свою безпосередню церковну владу, яка була законно встановлена Святішим Отцем, та відмовляється в цей критичний час від участи у проводі Української Католицької Церкви разом з іншими владиками, об’єднаними у Синоді Помісної Української Католицької Церкви. Всупереч інформаціям, що виходять із Митрополичої канцелярії у Філядельфії, ніхто з українців не вважає їх Еміненцію Кардинала Максиміліяна де Фюрстенберґа ворогом Української Католицької Церкви, чи народу. Відома всім є його участь у торжествах нашої Церкви в Римі ц.р., за що йому належить наша подяка.

Їх Еміненцію Кардинала Максиміліяна де Фюрстенберґа українські вірні привітали б і у Філядельфії з належною високому римському достойникові увагою і пошаною, якщо їх Еміненція відвідував українських вірних у товаристві їхньої власної церковної влади, себто в товаристві Голови Архиєпископського Синоду Помісної Української Католицької Церкви, їх Блаженства Верховного Архиепископа і Кардинала Кир Йосифа та в товаристві Українських Владик, членів Синоду.

Вважаємо, що вище висказаного становища у відношенні до їх Ексцеленції Кир Амврозія Сенишина, повинні придержуватись вірні Української Католицької Церкви до часу, коли Владика Амврозій прийме, як зобов’язуючими для себе й своєї архиєпархії, постанови Архиєпископського Синоду Українських Владик враз із Конституцією нашої Церкви, та стане повноправним членом Синоду Владик Помісної Української Католицької Церкви.

За згідність:

Василь Качмар

Голова Крайової Управи Товариства за Патріярхальний Устрій Української Католицької Церкви

Управа Відділу Товариства за Патріярхальний Устрій Української Католицької Церкви у Філядельфії:

Роман Левицький, Голова
Володимир Бачинський, Скарбник
Юліян Колтун, Секретар

Почесна Президія:

Тетяна Цісик, Оксана Фаріон, Степан Ковалишин, Мирослав Лабунька, Мирослав Навроцький, Осип Петрович, Степан Процик, Михайло Викрикач, Богдан Артимишин.

« Previous Page

Рубрики

Свіжий номер

Як вишивка на підризниках стала «вишивкою козацької старшини»

Час ставати сильнішими

Патріархат УГКЦ

др. З. Ґіль др. В. Пушкар др. Р. Осінчук мґр. Е. Піддубчишин др. Р. Навроцька

Рубрики

Підпишись на нашу розсилку

др. З. Ґіль
др. В. Пушкар
др. Р. Осінчук
мґр. Е. Піддубчишин
др. Р. Навроцька