Патріархат УГКЦ

Патріярхат – чи реформа?

Передрукувавши Заяву Генеральної Капітули Василіянського Чина, ми дозволимо собі додати нашим Читачам статтю студента Єйл університету п. М. Мельника про його розмову літом 1969 р. з монахом Чину оо. Василіян у Римі, Думки зафіксовані паном Мельником були висловлені блище не зіндентифікованим священиком-монахом. Вони кидають понуре світло на провід Чину, що як відомо претендує на духово-елітне становище серед українського католицького духовенства.

На жаль, їхнє наставлення до справи Українського Католицького Патріярхату є неприхильне, а відношення до особи Верховного Архиепископа, Кардинала Кир Йосифа Сліпого є скрайно вороже.

ЗАЯВА на тлі нище наведеної статті звучить сумним акордом та компромітує оо. Василіян в очах усього прихильно наставленого до Патріярхату українського суспільства /Ред./.

[1]

….. Минулого літа, зовсім припадково, я мав нагоду розмовляти в Римі з монахом-василіянином. Розмова тривала кілька годин порушуючи різні теми, включно з патріярхатом. Мій співрозмовець неохоче про це говорив, кажучи, що василіянам назовні Чину не вільно висловлюватись на цю тему, а якщо він про це взагалі зі мною розмовляє то тільки тому, щоб мене особисто повчити. В часі розмови, він густо-часто згадував василіянського науковця, мислителя і плодовитого автора о. Великого, що як кажуть, в часі ІІ Ватиканського Собору очолив опозицію проти створення Патріярхату. Виглядає, що о. Великий посвятив багато часу на дослідження цеї справи та пильно організував сили до протинаступу. Мій василіянський співрозмовець заєдно підкреслював, що погляди, які він висловлює, є пропаговані о. Великим. І тому, я дуже здивувався, коли по повороті до ЗСА, я прочитав статтю в «Новому Шляху» що о. Великий знечев’я став палким оборонцем патріярхату.

Атака о. Великого зосереджується на двох головних пунктах. Перший, дотичить практичних користей з патріярхату, його позитиви проти негативів, а інтенсивні досліди і розумування – змушують о. Великого прихилитись до думки, що негативи переважають. Другий відноситься до кваліфікацій Кардинала Сліпого на Патріярха. Василіянський монах заявив, що о. Великий шанує і поважає Кардинала Сліпого особисто; але він вважає, що його вдача, спосіб думання і особистий стиль – не кваліфікують його очолити Українську Католицьку Церкву під сучасну пору.

Протягом деякого часу о. Великий досліджував розвиток інших існуючих Патріярхій Східніх Церков і прийшов до висновку, сам Патріярхат ледви чи є панацеєю /цілющим ліком/ для тих же братів в Христі. Український Патріярхат не піднесе престижу українців в світі, так, як дехто каже нам надіятися. Він навіть заявив, що аргумент престижу, про якай так часто говорять прихильники Патріярхату, є радше ілюзорний. Бо в дійсності, скільки ж людей знає хоч би назви чотирьох чи п’ятьох існуючих Патріярхатів, не згадуючи вже про деталі?

О. Великий і його послідовники вважають, що релігійне об’єднання католиків з православними завершене політичним об’єднанням поміж українцями треба почати з усунення всіх перешкод, що їх створила 400 літ тому Берестейська Унія /1598/, коли то частина православних українців прийняли примат папи. На його думку, різниці поміж обома Церквами є штучні і незначні, і культивуються підозрінням і недовір’ям. /Православна Церква не визнає влади Папи і не вірить в чистилище, і до цього долучуютьея інші догматичні різниці/» О. Великий вважає, що менше пристрастей, і більше контактів, та краще розуміння питомих проблем, причиняться найкраще до осягнення порозуміння ба навіть згоди. Католицький Патріярхат, який охоплює 15% – 20% українців, відчужить величезну більшість православних українців. Сучасна «криза» зросте на значенні до схизми. Кожна Православна Церква матиме повне право домагатись патріярхату і кожна буде вважати себе за правдивого представника українського народу. В дійсності, всі надії на об’єднання розвіються з вітром, а фрагментація шкодитиме і Церкві і Україні.

Без сумніву, Патріярхат приведе до більшої автономії Української Католицької Церкви. Одначе о. Великий заявляє, що закиди, мовляв, диктатура Римської Курії, служить певним інтересам, є перебільшені, бо Курія ніколи не діє без порозуміння і є прихильна українським Церковним справам. В додатку її опіка обмежена до призначування владик. /усі більші призначування є застережені за Курією/ як видно це з великої автономії якою втішаються українські єпископи в ЗСА і Канаді.

Другий пункт походить з поважних застережень, що їх має о. Великий, відносно кваліфікацій Кардинала Сліпого на Патріярха. Старі львівські непорозуміння тут ні при нічому. Існує переконання, що Кардинал Сліпий задовго жив відокремлено від решти світу і тому не в силі зрозуміти потреб українського народу. Він є за суворий і занадто заскорузлий у своїх плянах, щоб могти достосуватись до сучасних проблем. Дійсно, кард. Сліпий картав провід Української Католицької Молоді у Канаді за публікації газет англійською мовою і вживання англійської мови підчас засідань.

Дуже суворий Патріярх може спричинити розкол поміж католицькими групами. /Нпркл. «старо-календарники» проти «ново-календарників»/. Українці потребують тактовного політика, дуже вразливого на постійно змінні потреби своїх вірних, а не педанта-військовика, що за словами мойого василіянського співрозмовця – хворіє від «Наполеонівських тенденцій».

Як доказ браку адміністративних здібностей кардинала Сліпого, мій о. Василіянин представив «фіаско» з побудовою Церкви св. Софії і Українського Католицького Університету в Римі. Церкву збудовано за тяжко-запрацьовані гроші. Церква не має жодної практичної цілі бо вона положена поза центром міста, яке і так не має багато українських мешканців. Будова є скромна у своїй красі і не імпозантна, а її ціль є виключно символічна в тому часі, коли нам треба практично розв’язувати проблеми. Ще не закінчений Український Католицький Університет є примітивний навіть на італійські стандарти і буде вічним доказом наших адміністративних здібностей. Лице Василіянина. почервоніло, коли його закиди досягли кольмінацийного пункту.

«Як посмів Сліпий братись за таке нерозважно марнотратне діло тільки на те, щоб піднести свій власний престиж в очах усіх українців католиків в світі?»

/Бажаю заявити, що я не претендую на знавця церковної політики чи історії. Оце є лише моє намагання передати як найточніше подані аргументи з моїм співбесідником. Я певний, що читач матиме поважні застереження до деяких висловлених думок. Я мав їх також. Тому я рішив прослідити цю справу глибше і докладніше. В слідуючому числі /Нових Напрямів/ я постараюсь насвітлити прихильну патріярхатові сторінку – примітка М.М·/.

[1] Myron Melnyk: “Patriyarchate Or Reform?”, Нові Напрями, т. ІІ, ч. 1 /жовтень 1969/. Статтю переложено з англійської мови і скорочено /Ред/.

Заява Генеральної Капітули Василіянського Чина

Як відомо, в днях 1.IX – 26.X діяла в Римі Надзвичайна Генеральна Капітула Василіянського Чина, в якій узяло участь 31 управнених його членів з усіх країн василіянської праці в світі. Повних 8 тижнів провела вона над перевіренням свого Уставу, за бажаннями Ватиканського Собору і Апостольського Престолу, щоб пристосувати його до вимог нашого часу і потреб Церкви і тим завершила трирічну підготівну працю в неодиноких манастирях і Провінціях.

Найвищий Збір Чина присвятив свою увагу теж актуальним його справам, у тому ж і стосункам певної частини українського громадянства до цілого Василіянського Чина, а зокрема його Головного Проводу. Маючи на це догідний час, Генеральна Капітула зібрала в одне і перевірила різні застереження і спостереження, а то й. виразні закиди певних кіл на адресу Чина, як корпорації, в його минулому і сучасному.

Тож, сконфронтувавши і перевіривши все, Найвищий Збір Василіянського Чина подає до відома української Громади наступне:

1. Є повнотою безпідставним і не відповідає правді, а то й є фальшивим і кривдним, будь то би Василіянський Чин був коли-будь, а чи й сьогодні, противний завершенню устрою Української Церкви патріярхатом. Подібні загальникові твердження являються видумкою не поінформованих чи злонамірених людей, які ніколи не подали жодних доказів чи фактів, що такі твердження могли б довести. Навпаки, вони ґрунтуються на непоінформованості, чи перекручених явищах, на підозрілих інсинуаціях, а чи просто на неправді й фальші, з вираними деструктивними цілями.

З перших уже років формування сучасного Василіянського Чина, його Провідники /митроп. Рутський, Корсак, Сєлява, Коленда/ внесли таке завершення устрою Церкви в свої програмові завдання. В останніх же двадцяти роках нашого часу Василіяни працювали над цією справою, щоб створити клімат властивого її розуміння в своїх і в чужих /«Записки ЧСВВ»: документи, статті; праці, відчити/, а то й оформити її компетентного вирішення Церквою /праці в Підготівній і Соборовій Комісії і виготовлення проекту про піднесення Київського Престола до гідности патріярхату в 1961 р./. Тому просто недоречним безглуздям є робити супротивниками чи ворогами українського патріярхату тих, які віддали для цієї справи свій життєвий труд і поклали тривкі підвалини своїми дослідами і працею. Тож прилюдно ми заявляємо, з повним знанням справи, що Василіянський Чин був, є і буде за те, щоб Українська Церква завершила врешті свою єрархічну структуру патріярхатом, який провадив би її по нелегкому шляху до перемоги справедливости і правди. Тим то, Українські Василіяни, разом з усім народом будуть першими, які з радістю і вдоволенням приймуть упрагнену вістку, що їх довгосотлітні труди, і змагання всієї єрархії, духовенства й вірних увінчалися успіхом. Також ми, сучасники і учасники цих прямувань і намагань будемо щасливі, коли доживемо цієї довгожданної хвилини.

2. Як найвищий законодатний орган Чина, подаємо до прилюдного відома, що стосовно так зв. «екземпції» тобто вийняття з-під правосуддя місцевих єрархів, відламок української преси, а з ним і ширший загал нашого суспільства, неточно поінформований». А справа в тому, що екземпції в католицькій Церкві ніхто не в силі сам собі надавати, і ніхто теж не може від неї відмовитися, а єдино найвища Церковна Влада може її якомусь Чинові надати чи її касувати. Тому, як не могли зректися своєї екзепції українські Редемптористи чи Салезіяни, бо це проти церковного права, так не могли її зректися і ми, василіяни. Якщо ж найвища Церковна Влада нам її відійме, то ми не будемо мати найменших труднощів цьому рішенню повинуватися.

3. Генеральна Капітула заявляє також ось що: є неправдою і негідним очерненням, буцімто українські Василіяни ведуть якусь свою окрему церковну «політику», шкідливу інтересам української Церкви і народу. Вони є, членами і синами цієї Церкви і народу, з нього походять, для нього працюють, радіють його радощами і боліють його болями і ніколи не стануть проти нього та його правдивих інтересів, як засвідчує довговікова історія і сучасність, і в Батьківщині, і в діяспорі. Українські Василіяни були і будуть в своєму житті і в своїй праці такими, яких Чинові давав і дає з-поміж своїх синів український нарід. Історична доля зв’язала їх нерозривно.

4. Заявляємо, вкінці, що Василіянський Чин репрезентує і за нього говорить та його думку висловлює тільки його Головний Настоятель, коли виступає і говорить в імені цілого Чина; і Генеральна Капітула, правно зібрана, як його Найвищий Збір. Поодинокі члени Чина, хто б вони не були, відповідають за свою працю і свої погляди, зберігаючи за його правними Настоятелями право вносити поправки канонічно-дисциплінарного порядку, прослідивши раніше відповідно і задовільно справу. Тому і позначна «ЧСВВ» /Чина Святого Василія Великого/ висказує звичайно тільки духовну і корпоративну приналежність ченця до Чина, а ніяк не висказує погляду цілої корпорації тобто Чина та висловлені Василіянином думки.

Видається цю деклярацію з нагоди діянь нашої Капітули для всіх незлобивих людей доброї волі для загального добра, правди і справедливости, авторизуючи Президію Капітули довести її до відома заінтересованих.

Рим, 26 жовтня 1969 р.

За Генеральну Капітулу і з її мандату

о. Атанасій Г. Великий, ЧСВВ, Предсідник Капітули

о. Володимир В. Ґавліч, ЧСВВ, Секретар Капітули

Лист патріярха Максімоса V до папи Павла шостого

Друкований нижче лист треба розглядати в світлі довгої кампанії патріярхів Максімоса IV /Саєг/ і Максімоса V /Гакім/ і їхніх патріярших Синодів за відновлення їхніх старинних прав і прероґатив, згідно з постановами II Ватиканського Собору. Конкретно це означає драматичний змаг між патріярхом і римською куріяльною Східньою Конґреґацією для Східних Церков за те, хто має номінувати нового мелхітського екзарха у Бостоні, /ЗСА/. Конґреґація обстоює, що навіть коли II Ватиканський Собор привернув патріярхам їхні традиційні права, то коли йдеться про номінацію бостонського єпископа, то тут ще діє закон «Motu Proprio» (Cleri Sanctitati), із 1957 року. Згідно з цією процедурою Рим номінує єпископа, який має бути залежний лише від Римського Престола, а не від патріярхального Синоду.

Події, що призвели до цього листа були такі: після смерті єпископа Юстина Найми у червні 1968 року патріярх Максімос V скликав синод мелхітських єпископів у вересні 1968 року, який просив Папу Павла Шостого про уживання традиційного патріяршого права щоби іменувати бостонського єпископа. Папа запевнив, що він персонально заінтересований в цьому й обіцяв скору відповідь. 12 листопада 1968 року від Східньої Конґреґації відповідь прийшла така, що Папа повірив цю справу Понтифікальній Канонічній Комісії, яка саме ревідує канонічне право, але тимчасом Рим мав би призначити його власного апостольського екзарха для мелхітів у ЗСА.

Патріярх і Синод знова звернулись з проханням до Папи, чи не могли б вони прислати одного із їхніх мелхітських єпископів на апостольського адміністратора до Бостону, доки каноністи не сформулюють нових процедур. 16 грудня минулого року Східня Конґреґація дала неґативну відповідь.

20 лютого 1969 року була скликана пленарна сесія Сх. Конґреґації щоби вирішити це питання. Цей лист, датований 16 лютого, вислав патріярх Максімос V Папі безпосередньо перед своїм виїздом до Риму. 20 лютого на пленарній сесії це питання не було обговорюване, але Східня Конґреґація вислала патріярхові письмо такого змісту, що мелхітське духовенство, яке живе у ЗСА, вибере з-поміж себе трьох кандидатів на Єпископа, а Папа зробить остаточний вибір єпископа.

Мелхіти зробили останню спробу. 9 і 10 травня патріярх Максімос V скликав синод 18 єпископів у Айн-Траз, у Лібаноні, який твердо вирішив домагатись юрисдикції патріярхату над американськими мелхітами.

За усі неґативні висліди із такого змагу у сфері екуменічних відносин з православними синод робить відповідальною перед Вселенською Церквою і перед історією, виключно Східню Конґреґацію.

_______________________________________________________________________________________

* * * * *

Патріярх Антіохії і цілого Сходу Александрії і Єрусалиму

Байрут

16 лютого,1969·

Серед грізних труднощів, з якими я тепер зустрічаюсь, я нормально звертаюся до Батька і Найвищого Зверхника Церкви у кого я завжди вірив і для кого я плекаю батьківський респект і тотальну відданість

Я приїжджаю до Риму щоби бути учасником Кардинальського Збору, який дискутуватиме вибір майбутнього екзарха для мелхітів y ЗСА. Ви знаєте, Ваша Святосте, наші позиції і позиції Східньої Конґреґації. Проблема, яка різнить нас із Східньою Конґреґацією є в наших очах дуже валентна підставі багатьох студій, реляцій і заяв авторитетних істориків і каноністів я стверджую, що право нашої Церкви і нашого патріярхату завжди оспорювалось тими, хто займає відповідальні становища у Східній Конґреґації.

Моя поїздка до Риму могла б бути пояснена як резиґнації з прав, які я обороняю. Багато наших вірних листами відраджували нас цю поїздку через можливість понижуючої деструктивної персональної невдачі якщо йдеться про права, за які я борюсь вже вісім місяців, не згадуючи тут старань мого славної пам’яті попередника.

Тому моя подорож – це риск, який я беру, маючи повне довір’я до Вашої блаженної особи. Я впевнений, що обіт Вашої Святости полагодити ці справи супроводиться повним розумінням моїх мотивів за які я борюсь, іменно за майбутнє й за саме існування Мелхітської Церкви. І це дає мені переконання, що Ваша Святість сповнятиме ролю арбітра поміж мною і Східньою Конґреґацією.

Канонічне право перед ІІ Ватиканським Собором, встановлене чужою екуменічним проблемам й принципам церковної єдности ментальністю, несправедливо обмежило юрисдикцію нашого патріярхату до кордонів Отаманської Імперії, а наші емігранти ставались залежними від місцевих ієрархій. Ми зносили цю несправедливість в надії на покращання ситуації поскільки наша еміґрація була ще в початковій стадії і нечисленна. Але від тоді усе змінилось:

1. Останній Екуменічний Собор відновив права Східніх Церков управляти себе згідно з їхніми традиційними законами, /Декрет про Східні Церкви ч. 5/, і відновив патріяршу гідність з правами і привілеями, які вони мали в старині, /Декрет ч. 9/, так що юрисдикція, за яку я борюсь є нормальним правом нашого патріярхату. Мало того – історико-юридичними студіями ми доказали, що наш патріярхат встановляв колись екзархати поза його територією, /Католікуси/, і поза Римською Імперією.

2. Через сучасну політичну і соціяльну ситуацію в арабських країнах христіяни еміґрують в застрашаючих пропорціях. Східніх христіян виеміґрувало більше як залишилось в їхніх рідних краях, і ця тенденція продовжується. Чи можемо ми в таких умовах уживати застаріле канонічне право і зредукувати наш патріярхат до географічного або історичного поняття?

3. Проблема екуменізму і єдности зобов’язує усіх заінтересованих знайти найкращі можливости для їх реалізації. Ватиканський Собор пішов так далеко, що прийняв постанову першого Собору Апостолів у Єрусалимі, «Не можна настановляти того, що непотрібне». Чи потрібним є встрявання певних авторитетів у номінацію нашого єпископа у ЗСА коли наш Синод і патріярх бажають, можуть та мають право і відповідальність вибору пастиря для їхніх вірних? Коли відмовляється Східним Церквам їхнє традиційне право, то що варті тоді екуменічні старання католиків і їхні поїздки та відвідини голов автокефальних церков?

4. Православні патріярхи, вірні своїм старинним традиціям, і вимогам часу, виконують їхню юрисдикцію над їхніми вірними в цілій діяспорі, із ЗСА включно, без яких небудь обмежень. Чому така юрисдикція має бути відмовлена Східнім Католикам? Чи вони мають бути упослідженими за те, що стали католиками? Секретаріят Єдности й Східня Конґреґація стали останніми часами опозиційними й ворожими до нас. Чи ми маємо бути жертвою виправлення століттями повторюваних помилок латинських місіонарів і Апостольських Делегатів?

5. Богом інспірованого жесту Вашої Святости відвідати Єрусалим і обняти Патріярха Атанаґораса ніхто так щиро не прийняв, як ми східні християни. Це наша Церква сприяла такому зближенні Сходу й Заходу століттями, за що вона приймала денунціяцію і навіть удари.

6. Опозиційне ставлення до нас певних латинських каноністів і латинізаторів походить від неправильного розуміння обряду і від їхнього самолюбства. Бони не зрозуміли того, що патріярх для орієнтальних є центральним елементом у формації їхньої Церкви, історії і навіть суспільного життя. Сьогодні це поняття поширене серед вірних на патріяршій території, і поза нею в інших краях.

7. Наші діти за кордонами прив’язані до нашого патріярхату. Цю відданість потверджують листи від нашого священства, питомців і вірних, які рішуче відкидають можливість відірвання їх від патріяршого престола який вславив їхню Церкву й обряд, і який репрезентує одиноку дорогу духового збереження їх в країнах їхнього замешкання. І чи буде це гуманно під претекстом ануляції старих прав проти волі вірних не дозволити їм бути собою в країнах, де респект до людських прав є недискусійний?

8. Закінчуючи ці міркування, за дозволом Вашої Святости, говорячи прямо від щирого серця, нехай мені можна буде поставити питання: якщо завтра їх Блаженство Патріярх Атанаґорас і його Синод об’єднаються канонічно з Римом, чи будуть вони змушені до підданости Римові так, як їхні братя католики, яким Рим святочно обіцяв задержати їхні традиційні права і привілеї? І чи не будуть їхні вірні колонізовані під латинським мандатом без права бути собою коли лише латинський інтерес заопонує їм?

Ваша Святосте! Це сумаричне міркування є доказом наших вимог, з якими я приїжджаю до Риму. Але понад усі ці міркування ми ставимо обіт Вашої Святости даний нам…

Я прошу Вашу Святість вибачити цю безпосередність, бо це є безпосередність сина Церкви, який має на думці не лише свою малу Церкву, але й Церкву Вселенську. Це безпосередність зраненого сина, який має повне довір’я до доброти і справедливости Отця.

Прошу прийняти, Ваша Святосте, вияви мого респекту й відданости. Цілую сердечно Ваші святі руки,

Максімос V Гакім

Патріярх Антіохії і всього Сходу,

Александрії і Єрусалиму.

(передруковано із скороченнями з журналу «Діяконія», видання число 3, 1969)

Як доносять останні пресові агенції, гострий конфлікт між католиками мельхітського обряду та Східньою Конґреґацією який тривав майже рік, полагоджено полюбовно. Мельхітський Синод вибрав на екзарха до Америки архиєпископа Тавіля, дотеперішнього патріяршого вікарія в Дамаску, Папа затвердив цей вибір. Його вибір як і затвердження, згідно з повідомленнями світової преси, оголошено одночасно в Дамаску і Римі. Архиєпископ Тавіль знає місцеві обставини й одночасно буде намагатися зберігати церкви мельхітського обряду від латинізації та затіснювати єдність з усією мельхітською Церквою та її головою, патріярхом Максімосом V. Це не лише поразка Східньої Конґреґації, але й просуваної деким думки про творення окремої «візантійської церкви з різних східніх обрядів» а Америці.

Історична відповідальність

На дорозі існування майже кожного народу зустрічаються важливі історичного значення події з трудними до розв’язки проблемами. Відвічальність за вдале чи невдале розв’язання таких історичних проблем завжди падав на провід народу, й посередньо на самий народ. Такі історичні події не трапляються за часто, і на них треба нераз ждати століттями. Останньою подією такого історичного значення для українського народу був 1918 рік. Від розв’язки проблем того переломового року залежало історичне майбутнє всього народу, а передовсім його політичне майбутнє, його державність. Із п’ятдесятлітньої перспективи часу можна сьогодні ствердити, що успішність розв’язання тодішніх політичних проблем залежала з одного боку від сили й активности наших противників національних, які були сильні і яких було багато, і з другого боку від зорганізованости й сили нашого народу в його нутрі, від укладу взаїмовідносин поодиноких його частин. І виглягдає, що цей другий фактор, внутрішня ситуація, наше постійне роз’єднання і брак відчуття вагомости історичної хвилини, брак здібности підпорядкування малих ідей більшим, дрібних справ історичним, був відповідальним за всю нашу історичну невдачу й за те, що наш народ до сьогодні платить дорого життям, мучеництвом, терпінням і поневірянням мільйонів.

В сучасній історичній хвилині, можемо спостерігати присутність ще одної такої нагоди, що від постави сучасного хоч і еміґраційного лише проводу, від зрозуміння ним важливости подій, які перед його очима пересуваються, і від рішучости його постанови,залежатиме майбутнє нашої Церкви, як тут так і на рідних землях, а разом з нею майбутнє всієї нашої діяспори. Цю нагоду створив для нас в першу чергу поступовий напрям у проводі Католицької Церкви взагалі, II Ватиканський Собор, і активізація наших владик в напрямі заведення патріярхального устрою в нашій Українській Католицькій Церкві. До цієї великої ідеї століттями прямували наші Митрополити на рідних землях, її активно проводив Слуга Божий Митрополит Андрей, і її офіційно ви двигнув на II Ватиканському Соборі Блаженніший Верховний Архиєпископ Кир Йосиф Сліпий. Це ідея помісности нашої Церкви, об’єднання її під одним проводом – Синодом Українських Єпископів, при умові відсунення від нашої Церкви усіх чужих впливів, усе чуже зверхництво.

Усі ми були натхнені великою вірою й надією на успіх у цьому історичному змаганні нашої Церкви й наших Митрополитів до гідного завершення й увінчання нашої Церкви-Мучениці патріярхальною системою, але на жаль дуже скоро прийшло розчарування. І знова таки у першу чергу від браку єдности думки серед наших ієрархів, від нерозуміння й торпедування цієї життєво важливої церковної справи багатьма нашими центральними організаціями, пресою, від кричучої мовчанки нашого священства, а то й від пасивної постави великої частини нашого власного громадянства. Ці причини нашого розчарування згадуємо свідомо перед відомими нам заграми, натисками й заскакуванням чужих сил, бо вони є наші рідні, наші власні, і вони існують серед нас сьогодні. Не можливо буде нам встоятись перед завнішними силами тоді, коли внутрі у нас не буде цієї конечної єдности.

Вправді, тріюмфальний об’їзд Блаженнішого Верховного Архиєпископа наших єпархій в заокеанських країнах переконав багатьох невірних Томів про правильність ідеї патріярхату, і про конечність організованої акції в тому напрямі. І власне щойно після поїздки Верховного Архиєпископа ідея патріярхату остаточно стала неспірною. Вона здобула повне зрозуміння й піддержку насамперед у наших ієрархів, духовенства, як також серед широкого загалу українського громадянства у всьому світі. Так прийшло до того, що сьогодні вже нема сумнівів в тому, що перед нами є ще ця історична нагода, що дає нам усім, передовсім нашому церковному проводові, й громадським керівним чинникам, не то що конечність, але й примусове становище спільними силами зробити таке рішення, яке, бажаємо ми того чи ні, матиме вирішний вплив на майбутні часи. І знова з причини цієї історичної хвилини приходиться говорити про історичну відповідальність.

Історична відповідальність лежить сьогодні в першу міру на наших Владиках, на нашому українському Єпископаті. Вони одинокі в цій ситуації, що мають можливість не тільки бажати, але діяти, не тільки просити, але творити. І про ці їхні можливості історичного розміру пам’ятатиме довго кожна українська людина, згадуючи колись сучасність, як ми згадуємо наприклад 1918 рік. Від цієї відповідальности відмовитись їм не можна. В слід за Владиками українське католицьке духовенство повинно закінчити з пасивністю, тим більше, що його голос у Церкві є далеко більше рішаючим, як голос громадянства. А громадянство в свою чергу повинне виявити максимум старань, щоби світ почув дійсний голос всієї Церкви, від її Ієрархії, до найменшого її вірного,за одною і цією самою справою, за здійсненням прав нашої прадідівської Церкви. Це тим більше тепер, коли історична хвилина починає відвертатися від нас, бо як знаємо, скликання Синоду Українських Єпископів натрапляє на великі труднощі, його вже третій раз відкладається, і ходять чутки, що Східня Конґреґація робить старання, щоби такому Соборові наших Владик перешкодити, й тим не допустити до завершення організаційної структури нашої Церкви.

Тому таки сьогодні, коли на церковному полі маємо до діла із нашими віковічними ворогами, які активно стоять проти належних нам прав, мусимо здобутись усі на відповідну тим заходам акцію. Безспірною oбєднаною нашою поставою мусимо доказати Святішому Отцеві, Верховному Архиєпископові, нашим Митрополитам, Владикам, що ми мусимо вдержати й закріпити єдність і помісність нашої Церкви, що ми мусимо стати на оборону переслідуваних її вірних, і на оборону приписаних її прав, які не здійснюються, які лежать під сукном в Апостольській Столиці.

Коли ми усі, разом із нашими душпастирями й ієрархами, не станемо на оборону нашої розтерзаної Церкви, то ми не здамо іспиту перед вимогливою історичною хвилиною, і ледве чи колись ще зможемо стати підметом, а не предметом історичного процесу.

Rutheni non sunt digni

Одним із наслідків 2-гої Світової Війни була ліквідація колоніальних імперій європейських потуг. Коли розлогі колонії на неевропейських континентах одна по одній осягали незалежність, в урядах матірних держав скорочувались штати інституцій, що відали справами колоній та їх населення, ліквідувались міністерства колоній. Їхня роля скінчилась, для них не було більше що робити, а крім цього стали вони зненавидженими інституціями серед народів, над якими здійснювали колись своє панування, часто панування «з високої і твердої руки». Подекуди ще залишились їхні напівмертві скелети, але для цих залишків дні не то що панування, а й самого існування – почислені.

Цей невідворотний розвиток історії стосовно колоній і колоніяльних інституцій, виглядає, пройшов якось мимо одної такої інституції, що про неї хочемо сказати кілька слів. Ідеться очевидно про Східну Конґреґацію Римської Курії. В їх відані були й, на жаль, ще дальше остаються всі справи нашої Української Католицької Церкви східного обряду. Конґреґація ця була й осталась, як виглядає, контролюючим і регулюючим чинником нашої Церкви. Від неї фактично залежало й залежить креовання нових архиєпархій, єпархій і екзархатів, їхній адміністративний поділ, а також номінації, зміни й заміни наших правлячих ієрархів та багато інших дрібніших, хоч і не менш важливих справ нашої Церкви. Можливо, що такий стан речей, а в дійсності така залежність нашої Церкви від однієї Конґреґації, був оправданий в минулому /оправдане ж було й існування міністерств колоній/, але важко оправдати його, на нашу думку, на сучасному етапі розвитку Вселенської Церкви й існування нашої Церкви.

Особливо така залежність нашої Церкви – найбільшої чисельно між іншими східними Церквами – не згідна з духом постанов Другого Ватиканського Вселенського Собору. Постанови ці виразно потвердили помісність Церков східних обрядів у лоні Вселенської Церкви, як і взагалі адміністративну самобутність церковних одиниць поодиноких народів світу, надавши їм право творити свої верховні організаційні чинники, як: патріярхати /де на це є потреба, за рішенням Святішого Отця/, верховні архиєпископства, національні конференції єпископів та національні синоди. Ці верховні чинники, раз створені, стають керівними й відповідальними установами помісних церков, чи церковних одиниць поодиноких народів. Вони також є рівночасно тими звенами єдности Вселенської Церкви, що комунікуються прямо з Її видимим головою, Святішим Отцем, Синодом Єпископів Вселенської Церкви, чи з відповідальними за певні специфічні справи установами Римської Курії. Така організаційна структура, що зараз здійснюється в Католицькій Церкві, вказує на зайвість такої інституції, якою є Східна Конґреґація, де ще дальше концентрується відповідальність за всі справи поодиноких Церков східних обрядів. Фактично її дальше існування є шкідливим для Вселенської Церкви, бо воно підчеркує дискримінацію, що її стосовано в минулому по відношенні до Церков східних обрядів, як також унеможливлює безпосередню, нормальну комунікацію голов помісних церков із Святішим Отцем та різними установами Римської Курії.

Наскільки шкідливою є зараз залежність нашої Церкви від Східної Конґреґації видно хоч би з такого потягнення як заміна правлячого єпископа – ісповідника Пряшівської єпархії Кир Василя Гопка новим єпископом Яном Гіркою. Очевидне це також з того факту, що саме ця інституція протиставиться – із впертістю гідною кращих завдань – здійсненню помісности нашої Церкви. Оправдані надії і задушевні сподівання українських вірних стосовно створення Українського Католицького Патріярхату мабуть також розбились об високі пороги цеї інституції.

Часом здається, що в Східній Конґреґації засіли зараз якісь новітні імперіялісти й що рішені вони діяти по засаді своїх світських колеґ: Divide et impera! Діли і пануй! Застосування цього принципу до нашої розтерзаної Церкви, що має за собою довгий і важкий шлях мучеництва та ісповідництва, стає особливо болючим досвідом для вірних нашої Церкви так на батьківщині, як і в діяспорі. Політика Конґреґації супроти нашої Церкви від закінчення Другого Ватиканського Вселенського Собору цілим рядом своїх потягнень і рішень нагадує нам до болю знакому ще й другу засаду – виклик, кинений нам нашими сусідами в минулому, що Rutheni non sunt digni! Рутенці не є гідними! Переведений на сучасну мову фактів, виклик цей означає, що: рутенці сьогодні не гідні мати своєї помісної Церкви, свого одного верховного пастиря, своєї власної церковної культури і традиції, своєї національної гідности й ідентичности.

Вважаємо, що з огляду саме на таку поставу рішаючих чинників Східної Конґреґації до нашої Церкви, як і з огляду на внутрішні відносини та потреби цеї Церкви, на наших владик падає тепер історичної ваги обов’язок: сказати і вказати італійським, французьким, бельґійським і голяндським експертам, монсіньйорам, префектам, а як потрібно, – то й кардиналам, що Україна це не Лібія, не Сагара, не Конґо, ані колишня Ява чи Суматра. Україна в жадному випадку не місійний терен, заселений відсталими племенами, а країна й народ із тисячелітньою християнською культурою та чи не єдина країна із новітньою Церквою Катакомб. Якщо наші владики цього не зроблять, то можна побоюватись, що вони скоро опиняться в ролі племінних вождів, що їх трагічна доля так добре відома з історії колоній. /Роля «удільних князів», то все ще роля почесна в тому відношенні!/. Ситуація ускладнюється ще й тою обставиною, що з часом може не стати й «племен»… Можливо, що на це саме й числить дехто із заінтересованих сторін.

Шанують у світі тих, що самі себе шанують. Мужня постава в обороні прав своєї Церкви й народу, не є ані бунтом, ані схизмою, ні єрессю, а почесний обов’язок тих, що на них лежить відповідальність.

Хочемо на цьому місці пригадати один інцидент, що про його перебіг від давна кружляють вістки серед народу. Кажуть, що коли в 195З р. появився був «Лист до Народів Росії» св. пам’яти Пія XII, то один з українських католицьких владик, вважаючи цей лист ударом по національній гідності українського народу, попрохав авдієнції у Святішого Отця, і, скинувши із своїх рамен владичий хрест /символ влади владики/, з думкою зректись свого становища заявив, що після такого листа Апостольської Столиці, він не вважає можливим для себе дальше сповняти обов’язки пастиря серед своїх вірних. Не важливе чи саме так відбулась згадана авдієнція, але важливе те, що після неї Апостольський Престіл виявив багато більше уваги і зрозуміння до потреб нашої Церкви, як будь коли перед тим; згадати б хоча знаменний лист Пія XII до всієї української ієрархії /включаючи й закарпатських владик/ та вірних, від 1956 р. з нагоди Тисячеліття християнства в Україні, та креовання нових єпархій і екзархатів в країнах поселення. Такої саме постави, хай і менш драматично висловленої, маємо право очікувати від наших владик тепер, в цей найбільш критичний момент для нашої Церкви. Хай наші владики засвідчать від себе й своїх вірних перед усіми відповідальними чинниками – так церковними, як і світськими, – що Rutheni sunt dignil – що українці гідні своїх прав на рівні з іншими народами світу·

До інтерв’ю Протоархимандрита отця доктора Атанасія Великого

Напевно з великим зацікавленням прочитали усі, кого непокоїть доля нашої Церкви, інтерв’ю Високопреподобного Отця Протоархимандрита Атанасія Великого ЧСВВ з редактором «Українського Життя», вміщене в числі 3/566/.

З цього інтерв’ю ми мали шану довідатись, що ані заслужений чин отців Василіян, ані його Капітула, ані тим більше його настоятель не були й не є проти помісности нашої Церкви, ані проти піднесення Її Верховного Пастиря до гідности патріярха. Таку заяву Отця Протоархимандрита можна лише з радістю прочитати й бажати собі, щоб вона стала відомою відповідальним чинникам у Римі, як і всім нашим Владикам, що з ними, візитуючи манастирі свого чина о. Протоархимандрит мусів зустрічатися. Це також тому, що Чин СВВ є найбільшим монашим чином нашої Церкви, і з його голосом не можуть не рахуватись поодинокі владики, ані керуючі чинники у Ватикані.

Але так у зв’язку із змістом інтерв’ю як і з побутом о. Протоархимандрита в багатьох більших осередках української еміґрації насувається все-таки декілька невияснених питань, що їх вважаємо за відповідне тут згадати, чи порушити.

1. Отець др. Атанасій Великий вважав конечним пояснити на сторінках незалежної газети позитивне становище Василіян до справи патріярхату. Для кого і для чого було це потрібне? Уважній людині цього не потрібно, бо вона обізнана із статтями відомих авторів Василіян, отців Купранця, Ковалика, Соловія, Войнара, вона знає про акцію о. др. Великого на II Ватиканському Соборі, і вона, ця уважна людина, знає також, що ніде не було публіковане жадним відповідальним автором, що Василіяни були проти патріярхату. Чому ж тоді вияснюється те, що є ясне? І навіть це вияснення ледви чи можна рахувати вистарчальним у доволі скомплікованій внутрішними й зовнішними аспектами ситуації, про що згадує сам о. др. Атанасій Великий.

Патріярхат – це не є якась формула, що автоматично розв’яже усі нас церковні проблеми. А це передовсім моральна й канонічна влада – юрисдикція, яку, згідно з законом, має й Верховний Архиєпископ. Як ця юрисдикція виглядає сьогодні у єпархіях Владик Василіян – отець Доктор не говорив, і не пояснив навіть його власного відношення до цієї юрисдикції.

Труднощі у патріярхаті він відніс до чотирьох існуючих східних патріярхів, але мовчанкою обминув других противників нашої церковної єдности, більш принципових і більш загрозливих як чотири східні патріярхи, тому мабуть, що Східна Конґреґація веде з ними діялог. Невже ж ці чотири східні патріярхи супротивляються юрисдикції Верховного Архиєпископа у Бразилії, Франції, Брітанії і у філядельфійській єпархії? Невже ж українські Владики, Василіяни, аж так рахуються у своїх рішеннях із чинниками, від яких вони зовсім не залежні? Отже заява о. др. Атанасія Великого є за коротка для вияснення усіх тих складних питань, і тому варто б йому влаштувати для них ще одне інтерв’ю.

2. У пресових повідомленнях, що інформували про перебування о. Протоархимандрита у більших українських осередках у цій країні і в Канаді, запримітили ми досить послідовне вживання нового, на нашу думку, титулу по відношенні до його особи, а саме «Верховний Настоятель оо. Василіян». Що протоархимандрит кожного монашого чину є головним, чи як хочете – верховним його /чину/ настоятелем, це самозрозуміле й ніхто цього не може квестіонувати. Наголошування якоїсь ще додаткової «верховности» в тому випадку являється щонайменше якоюсь непотрібною тавтологією. Але виглядає, що комусь на тому спеціяльно залежить. Скажемо прямо – таке формулювання титулів викликає в людей враження, що бажається вказати на те, що в нашій Церкві існує більше як одна «верховність»!, більше як одна «верховна влада». Якщо це робиться саме із цією ціллю, то мусимо сказати,що це явище шкідливе й воно повинно чимскоріше зникнути зі шпальт українських газет.

3. Із кореспонденції вміщеній у «Свободі» від дня 14 січня ц.р. довідуємось, що Протоархимандрит А. Великий під час врочистих відправ у церкві св. Юрія в Ню Йорку дня 12 січня ц.р. передав вірним цієї парохії особливі благословення від Святішого Отця Павла VI і від Верховного Архиєпископа, їх Блаженства Кир Йосифа. Це досить дивна інновація; в нашій Церкві. Насувається питання: – від коли настоятель одного монашого чина сповняє функції, що їх дотепер по відношенні до вірних згідно із традиціями і по праву сповняли владики? Що о. Протоархимандрит може такі благословенням передавати з нагоди візитації манастирів монахам свого чину, то це зрозуміле, але – яким порядком для загалу вірних? Вважаємо, що тут йдеться або про якесь непорозуміння, або про присвоєння певних прав і привілеїв оо. Василіянами. Така маніфестація впроваджує в блуд вірних, і породжує непотрібні підозріння. Це тим більше, що постає враженням, наче б то в нашій Церкві була якась подвійна й паралельна юрисдикція, над її вірними – з одної сторони кожний владика у своїй єпархії, а з другої, «верховний настоятель» ЧСВВ у всіх єпархіях.

В Церкві існує виразна ієрархічна структура і її ніхто не повинен порушувати.Їїї порушування вносить лише замішання; і роз’єднання.

Перед третім етапом

Коротка історія організованого руху за створення Українського Католицького Патріярхату дозволяє усистематизувати себе поділом на три окремі дієві періоди. Перший найбільш спонтанний і піднесений період був початковий, зв’язаний із конкретними заходами Верховного Архиєпископа Блаженнішого Кир Йосифа Сліпого в Римі до організаційного завершення нашої Церкви у патріярхальній системі. За діловою ініціятивою Українського Християнського Руху в США зорганізовано Комітет за Створення; Київо-Галицького Католицького Патріярхату з мережою відділів та мужами довір’я у багатьох містах країни.

Програмово Комітет оформився згідно з постановами Конференції Єпископату Української Католицької Церкви з вересня 1964 року; з ціллю «розгорнути діяльність, щоби Київо-Галицький Патріярхат скоро став дійсністю, та церковною владою нашої Церкви.»

Ентузіястом і мотором цього організованого руху виявився проф. М. Чубатий, який серіями добре науково обґрунтованих газетних статей і прилюдними доповідями спопуляризував ідею патріярхату серед громади, і видобув з неї певну активність. Відбуті авдієнції делегацій і приватних осіб в церковних ієрархів у Римі, перебіг II і III Сесій Другого Ватиканського Собору, постанови Першої Конференції Українських Католицьких Єпископів, піднесли ентузіязм і створили благородні надії на краще майбутнє Нашої Церкви. Спонтанно, і без великих зусиль зорганізовано й вислано до Св. Отця петиції в справі створення Патріярхату із сорок тисячами підписів мирян, і надії усіх почали ясніти.

Та громадському ентузіязмові і надіям багатьох шляхетних громадян прийшов скоро кінець. Скоро постанови Другого Ватиканського Собору, якими могла скористатись наша Церква, залишились важними лише на папері, а дійсність почали формувати оперативні чинники із Римської Курії та Східної Конґреґації, патріярхальний комітет відчув негайно створену нову реальність. Насамперед привезено вістку із безпосередньої зустрічі з протоархимандритом о. др. А. Великим про те, що Чин Св.ВВ не солідаризується, із Верховним Архиєпископом і не поділяє ідеї Патріярхату у представленій Ним формі. Митр. А. Сенишин в приготовленому інтерв’ю із приготованими журналістами недвозначно дав до зрозуміння,що ідея ієрархічної єдности нашої Церкви – це не його інтерес. В слід за тим проголошено нелегальність збирання підписів під петиціями до Св. Отця усіми трьома Владиками в США. А дальше провідні сили в УККА, /братські союзи та визвольний фронт/, доклали усіх старань, щоби накинути громаді їхнє неприхильне становище до справ, які заступав Комітет. Зрештою, проф. Л. Добрянський заявив, що він є за патріярхатом, але у Філядельфії…

Філядельфійський митрополичий ординаріят відкрив сторінки «Шляху» для ординарної атаки проти Комітету, матеріял до якої постачав йому Осередок Українознавчих Студій з проф. Р. Смаль-Стоцьким на чолі. Персональні атаки проти Верховного Архиєпископа почали появлятися у братській, католицькій і бандерівській пресі у формі власних коментарів,чи то у формі передруків із «віродостойних бразилійських католицьких» жерел. Визвольний Фронт поспішив заявити громаді, що він «не є проти патріярхату, але є проти такого патріярха, який робить за згодою Москви… Патріярхом може бути особа незалежна від бажань Москви… Комітет за Патріярхат – це ніким не покликані самозванці, які роблять роботу, що йде не в користь українського суспільства, але йде в користь Москви… Комітет не оправдує свого існування, бо ним керує Москва…»

В такому сумерку кінчався перший період організаційного й духового народного піднесення з надією на воскресіння єдности й ієрархічного вивершення нашої Мучениці-Церкви, і приходив час здушення вияву церковних і разом з тим національних стремлінь вірних Української Католицької Церкви. В цей час відбувся другий З’їзд Комітету який по формі прийняв і новий статут і оформив Товариство за Патріярхальний Устрій Української Католицької Церкви, а по суті передав Товариству діяльність Комітету для продовжування її в змінених умовах.

Так Товариство започаткувало свою скромну діяльність в такій дійсності, що справа патріярхату для нас є фактично відложена на необмежений час. Противники Кардинала й ідеї патріярхату святкували перемогу, а ряди тих, які повинні відстоювати правду – рідли. Багато відомих прізвищ, що густими рядами зарясніли були на фірмових паперах Комітету погубились і відпали, багато відділів і мужів довір’я заніміли, а горстка тих,що ще залишились – потонули у безпредметових взаїмообвинуваченнях в невдачі. Нова управа не мала відкритих можливостей дії. Соборові сесії закінчились, жадного іншого форуму церковної політики не існувало, Конференція Українських Єпископів не відбулась, а до Першого Синоду Католицьких Єпископів в Римі наша Церква приступила так, як Східній Конґреґації забажалось – розбитою на три куски. Нас, льояльних членів Католицької Церкви ставлено щораз перед новими доконаними фактами, доконаними беззаконно, скрито.

Назву нашій Церкві міняють; Чин Св.ВВ фактично відірвався від цілости Церкви, і за дозволом Східньої Конґреґації веде окрему політику на чужині і на Україні; номінація трьох прелатів греко-католиків у Польщі, єпископські свячення в Югославії, чи навіть піднесення в ранзі трьох священиків із Чікаґо, /за участь у скандалах і компромітації Церкви і громади/, – усі ці прероґативи формально належать Верховному Архиєпископові, а фактично, /але чи леґально?/, виконує їх Східна Конґреґація.

Коли усі народи вводять тепер реформи в церковне життя, достосовуючи його до потреб самих мирян, прислуховуючись до голосу мирян, ми маємо ось таку реакцію Східної Конґреґації на льояльну акцію наших мирян, в листі Апостольського Делеґата ч.14З/64 до Митрополичого Ординаріяту у Філядельфії:

«Because of the harmful divisiveness that such efforts can bring to the Ukrainian community, the Oriental Congregation, acting in accord with the Secretariat of State, has requested that the following directive be conveyed to the Members of the Ukrainian Hierarch in this country: It is directed that all propagandizing and campaigning for a Ukrainian Patriarchate come to an end inasmuch as Cardinal Slipyi has expressly disassociated himself from all such Initiatives. In view of this, I would appreciate receiving from Your Excelle an assurance that these directives have been complied with so that I may in turn inform the Oriental Congregation.»

Щоби виготовити такі директиви то Східна Конґреґація мусіла мати інформації не від кого іншого, як лише від наших Владик, які в свою чергу інформують так як Східній Конґреґації потрібно. До речі наші Владики це не одиноке жерело інформації Конґреґації. Свого часу преса говорила, що інформація про можливість роздору між вірними пішла до Риму від кількох організацій нашої країни, в тому й від «столітньої наукової установи», із підписами визначних осіб. Знаємо також, що до Стейт Департменту У Вашінґтоні постачають також інформації, але вже іншого змісту. Там «роз’єднання між вірними» не має такого значення як у Римі, тому до Вашінґтону подають арґументацію яка там пасує: коли б, кажуть віддати тутешніх українців католиків під юрисдикцію Кардинала Сліпого, то це причиниться до поширення комунізму в цій країні… /Цілковита схожість з тим, що «Кардинал залежить від Москви!»/.

Серед такого тиску на нашу громаду від своїх і від чужих, і серед все нових фактів насильного розбиття й нищення найдорожчих скарбів громади – рідної Церкви, проходив другий етап нашої організованої праці.

Нова управа своїми акціями ще нераз деклярувала несфальшовану волю вірних нашої Церкви до збереження її ієрархічної єдности і обрядової окремішности перед своєю церковною владою і перед вищими чинниками в Римі.

В засязі тих тихих,але не менш рішучих заходів, вислано нові петиції до Святійшого Отця з підписами чотирнадцяти головних управ центральних організацій Америки, відбуто представниками тих організацій авдієнції у двох українських Владик, нав’язано і вдержується персональний зв’язок із представником Апостольської Делеґатури у Вашінґтоні, проведено акцію на СКВУ, та хоч в скромному засягу поширено конечну інформацію про становище й перспективи нашої Церкви чи то доповідями по осередках, чи то при помочі бюлетеня.

Краєва управа свідома того, що це не все, що треба було зробити для цілі Товариства, та що наша праця не зупинила розчленування нашої Церкви Східною Конґреґацією і господарювання в ній чужих, сил, але ця дрібна праця принайменше зберегла свідомість загроженої ситуації серед більшости громади, створила добірне «тверде ядро» активних і свідомих своїх завдань людей для майбутніх акцій, і заставила противників соромливо мовчати. Але вони хоч мовчать, то роботу свою продовжують.

Кінчаючи цей приписаний статутом час праці управа свідома того, що вона не зможе дати задоволяючої відповіді на тривожне питання про положення в нашій Церкві. Вона не зупинила процесу її шматування, і вона не може закрити перед громадою образу її руїни. Вона не може не говорити про те, що в багатьох єпархіях володіє чужа, не прихильна українським інтересам сила. І в такому незавидному стані приходиться відбути другі Загальні Збори Товариства.

Роздумуваннями над такою ситуацією треба приготовитись до третього етапу організованої праці для добра Церкви. Цей третій етап може бути тяжчий за два попередні, але може й бути легший. Тяжчий він може бути через те, що становище нашої Церкви на чужині і на Україні є безнадійне, і що противники її самостійности й українськости є панами ситуації. Легший він може бути тим, що викроїлись остаточно позиції УККА, СКВУ, і тих організацій, які дали виминаючі відповіді на пропозицію підписання меморіялу до Св. Отця. Знаючи на підставі так закроєних позицій з ким справа, знаючи що очікувати немає вже чого, оборонну акцію треба буде проводити тепер координовано не тільки в краєвому маштабі, але й в міжкраєвому, силами не одної, але багатьох споріднених організацій. Наша петиційна акція, як також наша акція на СКВУ була добрим початком. Координація і унапрямлювання свідомо обдуманих потягнень на базі Світового Руху Мирян зробить їх більш успішними.

Чому за Патріархальний устрій Української Католицької Церкви?

Кожному відомо, що в Католицькій Церкві, Східній чи Західній, є Патріярхи: Сам Святіший Отець є Патріярхом Заходу і Примасом Італії, себто він також є головою італійської Церкви. Такі примаси, які очолюють свої церкви в своїх краях є по всіх католицьких державах. В церкві ж східнього обряду, згідно з декретом «Про Східні Церкви», що його торжественно проголосив Святіший Отець, Папа Павло Шостий, патріярхальна установа є дуже жива від найдавніших часів і признана вже першими Вселенськими Соборами. Влада Патріарха, що очолює окрему церкву або обряд, охоплює усіх митрополитів, єпископів, клир і мирян. Патріярхальна установа в Східніх церквах я традиційною формою управління, і тому Другий Ватиканський Собор порішив однозгідно, щоб там де потрібно, були встановлені нові патріярхати.

Святіший Отець іменував Блаженнішого Кардинала Йосифа Сліпого Верховним Архиєпископом, себто наділив гідністю,що є рівнa патріяршій. Одначе покищо титулу патріярха не надано і патріярхату не установлено. Його встановлення є особливо важливе тому, що Український Католицький Патріярх буде патріярхом цілої України а не одної української церковної провінції. Щобільше, влада українського патріярха не є тільки територіальною. Вона простягається по цілому світі, там, де живе український нарід. Папський Декрет виразно говорить про те, що ієрарх кожного поодинокого обряду по приписам права остається приєднаний до ієрархії патріархату». Це приєднання до патріархату пояснюється БАЖАННЯМ КАТОЛИЦЬКОЇ ЦЕРКВИ, «щоб остались цілі і ненарушимі традиції кожної поодинокої церкви або обряду І ПОЗА МЕЖАМИ ПАТРІЯРХАЛЬНОЇ ТЕРИТОРІЇ» /рішення друге/.

Отже рішенням II Ватиканського Собору Католицька Церква об’єднала і злучила українців католиків в одну українську неподільну церкву. Це найважніше рішення для нас українців, тому, що від цього об’єднання згідно зі словами Святішого Отця Папи Павла Шостого, залежить наша народна світла будучність і будучність нашої церкви. Очевидно, що не може бути мови про єдність, якщо нема українського Патріярха! Одинокий Патріярх в силі це зробити. Така релігійно-обрядова єдність скріпить український нарід не лише морально але і політично, бо на нашу думку від релігійного відродження залежить і відродження національне. Здавалося, що українська діяспора вважатиме проголошення Львівського Митрополита, Блаженнішого Кир Йосифа Сліпого, Верховним Архиєпископом з патріяршими правами яко перший крок до проголошення Його Патріярхом – і установлення патріярхату. Здавалося, що нашому ентузіязмові не буде вислову. Та на превеликий жаль так не сталося. Знайшлись серед БОЖОГО УКРАЇНСЬКОГО ЛЮДУ, як залюбки себе називаємо, малі людці, що не зрозуміли ні хвилі часу ні що саме було на потребу. Вони не послухали голосу церкви, ні народу, ні поучень Святішого Отця, ні рішень Вселенського Собору. Серед них є також «духовні особи», що опрокинули справу патріярхату,чи побудови Українського Католицького Університету в Римі, як річ зайву для України. Свої власні матеріяльного характеру інтереси поставили ці «інтернаціоналісти» понад справи українського народу.

Знайшлися і деякі «партії» що забрали слово в несвойому ділі та тільки на те, щоб шкодити справі патріярхату. Вони, ці незрячі та блудні сини українського народу, не спостерігають, що навіть большевицька Москва не нищить московського патріярхату, а навпаки признає правно та піддержує його фінансово.

Нещодавно один католицький єпископ латинського обряду заявив що ми не маємо патріярхату тому, що ми поділені. Що таке твердження є правдиве, покажуть нам або нашим дітям будучі історики Української Католицької Церкви, бо ватиканські архіви будуть доступні для студій історії і наші новітні зрадники-«кочубеї» займуть в історії Української Католицької Церкви заслужене місце.

Щоб було ясно хто зараз є за, а хто проти, повстало «Товариство за Патріярхальний Устрій Української Католицької Церкви». Його ціллю є зорганізувати всіх прихильників патріярхату і доказати тим кому про це треба знати, що створення патріярхату об’єднує український нарід, та що загал українського народу є за патріярхатом, а горстка блудних синів, що зрештою знайдуться в кожній нації, це деструктивний елемент і яничари-ренеґати. Це зрештою нормальне явище, бо на протязі двохтисячної історії Христова Церква мала многих противників та проте ніхто не осудив церкви як цілости. Осуджено лише поодиноких людей, що були ложними вчителями. Очевидно, що чим скоріше будемо мати патріярха, тим менше буде таких, що ширять незгоду і наносять неславу Церкві і народові.

І це саме одна з причин чому нам треба мати свого Патріярха. Він мусить нарешті запровадити порядок в церкві, щоб не було, як влучно каже нарід, «що попик то типик».·

Очевидно сама манна нам з неба не впаде. Замало казати, що Святіший Отець знає, що нам потрібно. Бо ось Всемогучий Господь знає, що нам потрібно, а проте каже: «Просіть і дасться вам, стукайте і отвориться вам».

Тому просім Милосердного Бога, щоб, зглянувся над нами і дав нам патріарха. Доложім для цього наших зусиль, а всі зібрання нашого Товариства починаймо молитвою в цьому наміренні та просім священиків о святі Літургії за успіх в нашій роботі.

З Богом за святу справу!

Верховний Архиєпископ

Дня 23 грудня 1963 року Конґреґація для Східних Церков видала офіційну заяву, підписану кардиналом Тестою, в якій ствердила, що львівські митрополити були завжди верховними архиєпископами, а тим самим такі ж права і привілеї належать митрополитові Кир Йосифові Сліпому.

У зв’язку із цією заявою розвинулася серед нашої української спільноти, а передовсім її духівництва дискусія й то як звичайно у нас буває: за і проти. Тому на основі джерел постараюся коротко цю справу з’ясувати для кращого зрозуміння цеї проблеми в наші дні,

Буллею «Ін універсаліс Екклєзіє», (22, II. 1807) папа Пій VII відновив Галицьку Митрополію та надав її митрополитам тих самих прав і привілеїв, які колись папа Климент VII закріпив за Київськими й Галицькими митрополитами в буллі «Децет Романум Понтіфіцем» (23. II. 1596), а ті права були такі:

Скликати провінційні синоди, на них предсідати й пильнувати, щоби рішення і постанови тих синодів були виконані,
Пильнувати й кермувати виборами єпископів,
Уділяти хіротонії /свячень/ єпископам в приявності других єпископів,
Чувати над єпископіями провінції та провадити їхні церковні справи,
Опікуватися єпископією в час ваканції /необсадження/,
Візитувати єпископів своєї митрополії,
Принимати відклики єпископів своєї провінції,
Давати дозвіл своїм єпископам на відсутність із єпархії,
Підчинених єпископів переносити до других єпархій,
Надавати закони, які мають силу тільки на території їх митрополії,
Знати важні справи провінції та давати у них свою раду,
Давати дозвіл священикам принимати світські уряди,
Привілей поминання на богослужениях.[1]

На жаль із цих прав не скористали самі таки Галицькі митрополити, як про це добре згадує о. І. Гриньох: «ці права були призабуті впродовж короткої бо тільки столітньої історії відновленої Галицької митрополії; призабуті не намісниками апостола Петра на римському владичому престолі, а їхнім церковним управлінням при допомозі та підтримці таки нашого єпископату.

Замість справжніх, живих прав залишилася папська булла в історичних архівах.»[2]

Те саме повторюється дослівно в нашу добу: вперше сумніви відносно існування взагалі Верховного Архиєпископства в нашій церковній історії, а потім, вже по офіційній заяві Апостольського Престолу, злобний спротив і вся акція проти влади Верховного Архиєпископа поза межами України, а, в дальшій логічній консеквенції, проти створення української католицької патріярхії взагалі·

В минулому один за одним, наввипередки, зрікалися наші владики-митрополити своїх фактичних прав, що їм належали за правом Східної Церкви та буллі, «Ін універсаліс Екклєзіє» та клали себе в положення латинських «титулярних» архиєпископів. Потім, коли вже побачили, що зайшли за далеко, то, щоби рятувати бодай дещо із утраченої влади, просили на взір латинян відзнаки «палліюм» (маленький омофор із деякими привілеями, що їх надає Папа), щоби в той спосіб одержати бодай окрушини влади, але вже не силою свойого правного становища, як Верховні Архиєпископи Східньої Церкви, але тільки й виключно тільки із ласки чужих. А тепер не інакше: краще влада чужих чим власна Патріярхія.

Яке правне становище цеї проблеми зараз? Мусимо поглянути на найбільше авторитетні джерела, що про цю справу говорять та як її оформлюють. Отже в Декреті «Про Східні Католицькі Церкви», що увійшов у життя з днем 22 січня 1965 року, як обов’язуючий вірних католицької Церкви, є проголошено таке:

«7. Від найдавніших часів живе в Церкві патріярхальна установа, признана вже першими Вселенськими Соборами.

Назву східного Патріярха носить той єпископ, що має судовласть над усіми єпископами, не виключаючи митрополитів, над клиром і над мирянами своєї території чи свого ОБРЯДУ (підкреслення моє), згідно з приписами права і без нарушення первоверховної влади Римського Первосвященика.

Денебудь буде поставлений ієрарх якогось обряду поза межами патріярхальної території, він по приписам права остається ПРИЄДНАНИЙ ДО ІЄРАРХІЇ ПАТРІЯРХАТУ (підкреслення мої).

10. Те що є сказано про Патріярхів, є теж важне, по приписам права, і про Верховних Архиєпископів, що стоять на чолі якоїсь поодинокої Церкви або обряду.

Тому що патріярхальна установа є в Східних Церквах традиційним видом управління, цей Священний і Вселенський Собор бажає, щоби там, де потрібно, були встановлені нові патріярхати; а їх встановлення застерігається Вселенському Соборові або Римському Первосвященикові.»[3]

Отже без найменшого сумніву у світлі всіх документів: «Децет Романум Понтіфіцем», «Ін універсаліс Екклезіє», Деклярації Конґреґації для Східних Церков із 23. XII. 1963, та згідно із Декретом «Про Східні Церкви» – наш Кардинал Йосиф є ПОВНОПРАВНИМ ВЕРХОВНИМ АРХИЄПИСКОПОМ, а тим самим ГОЛОВОЮ із повного юрисдикцією ВСЕЇ УКРАЇНСЬКОЇ КАТОЛИЦЬКОЇ ЦЕРКВИ в Україні й на місцях нового поселення, й на це не є потрібні більше ніякі додаткові потвердження. Це є рішення Вселенського Собору, потверджене Папою Павлом Нам остається ті канони-закони прийняти в життя та їм підчинитись /ми ж прецінь католики, а не роздроблюватись на окремі «удільні князівства», удавати патріотів церковних й національних, а рівночасно своїми особистими амбіціями копати гріб для Української Католицької Церкви у вільному світі. Пора найвища у обличчі смертного ворога християнства: модерного атеїзму-комунізму та релігійної обоятности з’єднатися в одній Українській Помісній Церкві під проводом Верховного Архиєпископа та повести Христове стадо, Український Нарід й Церкву, до церковної й національної єдности у формі Києво-Галицької Патріярхії. Все це в наших руках та від нас самих залежить, чи наша Українська Католицька Церква стане повноправною автономною частиною Вселенської Церкви чи дальше буде тягнутися у хвості церковних подій, з ласки чужих нераз навіть нам ворожих чинників.

[1] Acta Apostolicae Sedis, Vol. LVI (1964), стор. 214.

[2] M. Stasiw, Metropolia haliciensis (eius historia et iuridica forma) Ed 2 Romae, стор. 126.

[3] Благовісник, рік І, книга І, 1965, стор. 21, 22.

Українська Католицька Церква на роздоріжжі /Стаття друга/

Стаття перша

Коли велика частина українського духовенства на чужині, коли вірні нашої Церкви, коли й частина нашого єпископату хочуть рятувати нашу Церкву тут, на чужині, перед її повільною смертю – це природне і Боже право дітей Вселенської Церкви.[1]

Соборне послання усіх наших владик з 13 грудня 1965 р. так формулює місію нашої Церкви: «зберегти органічну одність нашого візантійсько-українського обряду на землях України і в зарубежжю, а тим також зберегти і цілість усьої Української Католицької Церкви в Україні й по всіх Країнах нашого поселення і в такий спосіб виконати високе завдання вложене на нас Богом і народом.»[2]

Це важливе ствердження, закріплене підписами усіх владик, не може бути пустою деклярацією, вбраною в гарні фрази. В ньому криється істотний зміст, зобов’язуючий усіх членів Української Католицької Церкви, її духівництво і мирян, а насамперед тих, що це соборне послання підписали.

Але чи так розуміють зміст Соборного послання усі, до кого воно стосується?

Щоб не бути голословним в деяких, може, прикрих закидах на адресу частини ієрархії і священства, наведемо декілька фактів. Цитовані тут факти трапились вже після соборного послання наших владик.

В минулому році три владики Америки видали спільну постанову про пости. Це є доволі важливе рішення в обрядово-дисциплінарних справах Церкви. Наші єпископи змінили дотеперішню практику обов’язкової п’ятниці як дня посту і дозволили вживання м’ясних страв того дня. Ця постанова не стосується якогось часткового порядку посту (наприклад, диспенза для однієї п’ятниці в році, коли припадає державне свято Дня подяки чи що), але утворює новий і постійний церковний закон, відмінний від тих, що зобов’язують решту вірних цієї Церкви. Переступлення компетенцій владик видається очевидним. І не є воно лише переступленням компетенцій. У наших умовах, це свідома дія на порізнення обрядово єдиної Української Католицької Церкви, бо від тепер у Канаді, наприклад, п’ятниця для наших вірних є днем, де піст зберігається, але не так воно є в сусідньому Детройті чи Боффало.

Якщо йдеться про мотиви і стимули такого рішення, то вони є дуже ясні. Перед постановою наших владик Америки подібне рішення було винесене американськими римо-католицькими єпископами. Не входимо в дискусію, чи й вони не переступили своїх компетенцій у Вселенській Католицькій Церкві, бо такі рішення таки повинні бути загальні. Проте, наші єпископи, до яких рішення американського єпископату не стосується, діяли із спонук пристосуванства, щоб приподібнитися до римо-католицьких вірних в ЗДА. Мабуть їх не турбувало те, що тим самим відчужуються від решти своїх таки рідних вірних у всьому світі. Хотіли вони цього, чи ні, але Митрополит і владики в Америці завдали перший поважний удар єдності нашої Церкви і в обрядово-дисциплінарній ділянці. Варто пригадати тут одні місце з соборного послання, стосовне до постів, яке всі три українські єпископи Америки підписали:

Що до Свят, постів і заказаних часів, це питання було рівно ж предметом Наших нарад. Але тому, що Вселенська Церква, підготовляє провірку обов’язуючих Свят, постів і священних часів та підготовляв в цій справі своє авторитетне рішення, наші відносні постанови в цій справі будуть проголошені в «Благовіснику»… До часу проголошення цих постанов треба всюди придержуватись до тепер існуючих практик.»[3]

З цього видно, що можливість змін в цій справі дискутувалася. Проте всі єпископи слушно уважали, що лише після відповідних напрямних всієї Церкви можуть бути прийняті партикулярні рішення в нашій Помісній Церкві. Три владики Америки змінили цю думку, скріплену їхніми підписами, і поспішилися впровадити в себе відмінну практику без авторитету всього нашого єпископату, зате, опираючися на авторитетові американського єпископату.

Вони поступили подібно, як і два закарпатські єпископи Пітсбурґу і Пассаїка, коли два роки тому видали свою постанову про скасування декількох традиційних свят нашої Церкви. І знов, ніяк інакше, як самособіпанством, треба скваліфікувати цю постанову. Це вже далеко важливіше рішення, як навіть свавільне впровадження англійської мови в богослуження. Ці два єпископи не консультувалися щодо своїх намірів із співбратами по обряді, українськими владиками Америки; перебуваючи в Римі, не пред’явили своїх пропозицій для спільного обміркування всього єпископату нашого обряду, хоч для них були завжди відкриті двері нарад наших українських владик. Діяли вони навмисне з метою більшого відокремлення від українсько-візантійського обряду. З прикрістю треба ствердити, що наша католицька преса невинно опублікувала це рішення двох закарпатських владик /вони вже навіть перестали вживати назву /«карпато-руські»/, замість того, щоб піддати її критичній оцінці.

Нагадаймо ще один, нібито дрібний, але не обіцяючий нічого доброго, факт. В невеликій місцевості, на території єпархії св. Отця Миколая в Чікаґо, наш єпископ відступив своїх вірних для утворення спільної візантійсько-Східньої парафії з вірних закарпатської єпархії та кількох з інших східних обрядів. Парафія належатиме до Пітсбурзького єпископа. Сам по собі це не значний факт. Але в своїх замірах і наслідках – дуже небезпечний і симптоматичний для певної політики. Йдеться бо про нову настанову ліквідації наших малих парафій, творення нібито спільних /бачите, який універсалізм!/ візантійських парохій, в яких затрачується всяка обрядова і національна самобутність вірних нашої Церкви. Не треба згадувати, що в цій першій і мабуть в майбутніх «скомасованих» парафіях буде плекатися якийсь мішаний візантійський обряд, самозрозуміло, в англійській мові. Цей перший крок у згаданому напрямі повинен насторожити усіх, хто дорожить єдністю і повнотою існування нашої Церкви.

В пляні збереження повної єдности нашої Церкви важко нам позитивно розцінити також один акт владик Канади. Ми прочитали в пресі спільну постанову про утворення в чотирьох канадійських єпархіях нашої Церкви діяконату. Це рішення іде по лінії загальних постанов Ватиканського Собору. Діяконат є позитивна і потрібна установа, є це відродження гарної і віками освяченої традиції Церкви перших століть. Модерна дійсність в багатьох країнах гостро вимагає такої допоміжної установи в Церкві, де люди, що ще не мають повного священичого, підготування і не прийняли тайну священства, могли б виконувати ряд так важливих і потрібних допоміжних функцій у парафії . Можна було очікувати, що і наша Церква в цілому прийме в себе, відповідно пристосовуючи до своїх традицій і нинішних умов, цю установу. Але ми чекали, що таке рішення винесуть усі владики на одному з чергових засідань Синоду українських єпископів. Воно могло мати більший авторитет і більший вплив навіть на самих вірних. В існуючій ситуації, коли потрібно скріпити, а не послабляти авторитет нашого єдиного церковного проводу, таке рішення мусіло виходити від Синоду і Верховного Архиєпископа. Так не сталося, і несвідомо цей крок наших Канадійських владик сприяє відокремленським тенденціям деінде.·

Розгляньмо ще одну справу, про яку іноді говориться, а то й пишеться. Наші владики різних країн беруть участь в конференціях римо-католицьких єпископів своїх країн. Ми не бачимо в цьому нічого невластивого. Наші єпархії чи екзархати мають багато спільних проблем з рештою Католицької Церкви даної країни. Питаннями, щодо яких усі католики повинні мати вироблену спільну лінію, є – наприклад – справа шкільництва, расове питання, загальні суспільні справи, в яких позиція Католицької Церкви повинна бути однакова і ясно стверджена. Подекуди участь наших владик у спільних національних конференціях католицьких єпископів ще й тим умотивована, що тут можна звернути увагу на наявність наших вірних у даній країні, на потребу наших парафій; часто з цих конференцій виходить практична співпраця і допомога Церкви місцевої більшости нашій розпорошеній релігійній громаді в меншості. Проте, ця участь наших владик має бути виразно зрозуміла римо-католицькою і нашою ієрархією. Національні конференції єпископів не можуть бути для нас авторитетом щодо церковної дисципліни, організації й обряду. Вони в ніякому разі не можуть заступити нашого спільного Синоду єпископів. Прикро, що подекуди є тенденції надавати більшого значення своїм крайовим конференціям єпископів, як своєму власному Синодові Помісної Церкви.

Як приклад такого нехтування наших спільних постанов і авторитету власної єпископської конференції може послужити справа так званого «фонду солідарности», який був утворений на одній з перших нарад наших єпископії у Римі під час Ватиканського Собору. Це був дуже шляхетний почин і, як засіб єднання і допомоги своїм братам в потребуючих країнах, був дуже прихильно зустрінутий мирянами. Були навіть оголошені збірки і один чи два роки такий фонд діяв. Вияв такої солідарности (одноразова річна збірка серед усіх українців в діяспорі на фонд, з якого потім центрально приділювалося тим парафіям і екзархатам, які є найбільше в потребі) мав не лише матеріяльну користь, але насамперед моральну. Від якогось часу про цей фонд нічого не чути; владики не дають розпорядження такі збірки переводити і гарні наміри закинені в забуття. Чому це так? Ось мале вияснення: один з наших владик, який разом з своїм екзархатом був би може найбільше скористав з цієї ініціятиви, бо справді українська громада і церковна організація в його країні потребує допомоги, заявив авторові цих рядків, що він не зацікавлений такою акцією «солідарности». Він, що-правда, проводить збірку на подібний загально-крайовий фонд, коли всі римо-католицькі єпископи в його країні роблять те саме, висилає зібрані гроші до спільної каси єпископату і звідти отримує для себе підтримку. Мене це глибоко вразило, бо даний український католицький владика, який напевно отримує допомогу з фондів зібраних його монашим чином серед українських вірних в різних країнах, повинен був першим повністю заанґажуватися за цим «фондом солідарности».

Це лише кілька прикладів, здебільшого, загально відомих, та не завжди як слід усвідомлених вірними, як то деякі наші ієрархи «не в один гуж тягнуть», і як то на ділі зривається єдність нашої Церкви.

[1] о. І. Гриньох, «Собор, який для нас не відбувся», Сучасність, ч. 10, 1967, стор. 109.

[2] Благовісник, рік ІІ, книга І, 1966, стор. 19.

[3] Благовісник, рік ІІ, книга І, 1966, стор. 21.

« Previous Page

Рубрики

Свіжий номер

Як вишивка на підризниках стала «вишивкою козацької старшини»

Час ставати сильнішими

Патріархат УГКЦ

Рубрики

Підпишись на нашу розсилку