Помісність УГКЦ

Експозе Делегата Мирянських організацій др. Василя Маркуся на Синоді Українських Католицьких Єпископів у Римі, 1 жовтня 1969 року.

Блаженніший наш Первоієрарше і Господарю дому цього,

Високопреосвященніші Митрополите і Архиєпископи,

Преосвященні і Боголюбиві Єпископи,

Всечесніші Духовні Отці,

Члени Синоду Українських Католицьких Єпископів!

Важко нам, учасникам цих кількаденних українських урочистостей у Вічному місті, отрястися з багатства й різноманітности вражень. Але одне почуття переважає над усіма. Це були і є історичні дні та хвилини, можливо, історично переломові у житті нашої Церкви.

Коли в суботу Ваше Блаженство заповіли, що відбудеться Синод Українських Владик, неначе великий камінь упав з багатьох сердець, який нас, тут зібраних, і чи не весь український Божий люд пригнічував великим питанням – «буде чи не буде?»

Сьогодні Синод е дійсністю. Усунено реальні і сповидні перешкоди: наші Владики на чолі з їх Блаженством дійшли до спільної формули його переведення і – сподіваємося – знайдуть теж спільну концепцію щодо сучасного і майбутнього нашої Церкви. За це всім тим з-поміж Ієрархії, які причинилися до цього початкового успіху, належить від мирян сердечна подяка і доземний поклін.

Коли сьогодні представники мирян мають шану і привілей промовляти на Синоді Єпископів, то це великий і важливий крок у влаштуванні нових взаємин у нашій Церкві між єпископами і вірними – новий і такий бажаний для того, щоб віднова і самоствердження нашої Української Церкви послідовно реалізувалися. Культивована досі подекуди, головно за океаном, девіза для мирян «пей, прей анд обей» що зводила мирянську частину Божого люду до ролі пасивних статистів, заломилася. Це не означає, що ми бажали б усунути з практики ці гарні прикмети віруючого члена Церкви. Ні! Ми хочемо платити, і то більше, щоб наша Церква стала ще сильнішою і матеріяльно незалежною людською установою! Ми мусимо молитись, і то щиріше, бо ми, як духова і Божа спільнота, потребуємо більше духового начала і Божих ласк. Ми будемо і повинуватися своїй церковній владі й надалі – проте гідно, розумно і відповідально, але не сліпо! Та ми хочемо ще чогось більшого: співучасти і співвідповідальности за долю Церкви – на своєму місці і в своїй сфері дії та так, як диктує дух Божої спільноти – Церкви!

Рух, який почався в останніх кількох роках в лоні Української Католицької Церкви, не є революційний; він не є ніяким радикалізмом, протестантизмом чи іншим деструктивним явищем у нашій Церкві. Навпаки, зродився він з глибокої свідомости співвідповідальности й турботи за долю Церкви, за її зміст, за її живучість. Ідейні мотиви цього руху наскрізь конструктивні, а мета благородна, навіть, якщо тут чи там доходило до ферментів і небажаних конфліктів. Я б сказав, що цей рух і фермент, що, може, не завжди виявивсь у конвенційних формах та не завжди і не як слід був зрозумілий, є для нас благословенням.

Не для заспокоєння власного «еґо», не ради інших користей активізуються миряни в церковних справах. Вони бачать у Божій установі Церкві щось більше, як лише традиційну інституцію, що виконує корисну ролю для суспільства і яку тільки через це треба підтримувати. Ми бачимо у ній глибший і властивий лише їй зміст та післанництво заснованої Христом і живучої в Ньому спільноти. Церква є для нас не лише недільною конторою священика чи домом Церковного служіння. Це є духова спільнота, продовження наших особистих існувань у ширшому спільнотному існуванні, вона є нашим існуванням у Бозі.

Дивлячись так на ролю і місце мирян у нашій Церкві, мусимо визнати за ними статус творчих співвідповідальних членів, які з своїми Владиками і священством при пошануванні ієрархічної структури дбають за внутрішнє здоров’я, зовнішній ріст і всесторонній розвиток цієї Церкви. Така концепція вимагає іншого розуміння, форм праці й участи мирян у Церкві на різних щаблях її організації. Здається нам, що наявні тепер форми церковних організацій при парафіях, а може більше їх зміст, повинні бути по-новому схоплені, переставлені на інші методи й повинні поширити свій обсяг дії. Якщо йдеться про адміністративну сторінку парафії, левина частина цього повинна б перейти на світський елемент, даючи змогу духовним особам займатися більше душпастирськими завданнями і священнослужінням.

Більшою, ніж досі, мала б стати участь мирянства в єпархіяльному керуванні суспільно-релігійними, а то й фінансовими справами. Не думається тут про якесь встрявання у права ієрархії, застережені їм церковним правом, а радше про ряд інших функцій, де участь мирян більш, аніж побажана.

Важко з тим погодитися, що в багатьох наших єпархіях і екзархатах немає церковно-мирянської організації в єпархіяльному обсязі. Також ненормально, що кількісно найсильніша наша митрополія в ЗСА, складена з трьох єпархій, немає загальнокрайової централі, спільних з’їздів усіх українських католицьких організацій, спільної плятформи та спільного єдиного речника перед єпископатом. Ми вважаємо, що паралельно до уконституування Синоду Єпископів Української Католицької Церкви повинен постати також і координаційний осередок українських католицьких організацій мирян та священства.

Коли ми при згадці про духовенство, то бажалось би висловити одне засадниче побажання. В нашій Церкві на майбутнє має зрости також роля священиків. Вони мають нині багато розпорядної влади й адміністративних функцій, але лише щодо своїх вірних. Чому не визнати духівництва гідним мати вплив і на єпархіяльні справи? Є нові й цікаві форми притягання духовенства до вирішування і співкерування єпархіяльними справами, тільки ці нововведені форми не сміють бути фіктивними і лише для людського ока!

Мирянський і священичий чинники повинні виявлятися й у співпраці та керуванні загальними справами нашої Церкви хоч би так, як ці чинники були активними в організації римських урочистостей. Ми бажали б цю працю бачити інституційно оформленою. Теперішний Синод Єпископів, що – як відомо – має за завдання випрацювати конституцію Української Католицької Церкви, мав би включити постанови й виробити наше партикулярне церковне право, відроджуючи елемент соборовости у нашій Церкві. Конкретно маємо на увазі, щоб наша Церква, крім свого постійного Синоду Єпископів на чолі з Первоієрархом як правлячою інституцією, мала свій Собор, у якому були б заступлені єпископат, речники чернецтва, духівництва й вірних.

Коли ми при цій важливій справі патріярхального устрою нашої Церкви, то бажаємо ствердити, що ми, миряни, – і вірю – також священики й Владики – всі бажаємо Патріярхату не номінального, а дійсного, з повнотою прав і влади. Це значить практично, що нас не вдоволяє ще один титул для одного з наших Архиєреїв, але це має дати нашу самоуправу, нашу одність і наш спільний діючий церковний керівний осередок для всіх одиниць і вірних нашої Церкви й обряду у світі. Тому ми відкидаємо всякі спроби і підсувані концепції розводнити справу патріярхату. Для нас ідея Патріярхату в Україні й удільних церковних провінцій поза її межами є несприйнятною! Для нас поняття патріяршої території і суверенних позапатріярших одиниць – митрополій, екзархатів чи чинів, є чужим! Це, на ділі, не патріярхальний устрій, а продовження того поділу, самочинства, що існує досі. Ми є за автономію певних одиниць, за їхні привілеї, за те, щоб не задалеко вмішуватися у внутрішні справи, але ми рішуче проти всіляких т.зв. екземпцій від влади власного Патріярха ! Це істотне, якщо ми не маємо бути поділені, наставлені проти себе самих, якщо ми бажаємо перестати біти знаряддям кого іншого. Вирішуймо ми самі свої власні справи!

Це далеке від т.зв. автокефалії, що – ми чули вже й тут у Римі дехто недоброзичливо нам закидає. Ми є і повинні бути складовою частиною Вселенської Церкви під учительським урядом Її Голови та у тісній співпраці з Її головним управлінням. Але ми мусимо позбутися тієї підопічної ролі і мусимо перестати бути об’єктом адміністрування, чого ми зазнавали досі з боку деяких римських установ. Люди, які там сиділи, чи й сидять, брали мало до уваги наші інтереси та ще менше їх розуміють. Не розуміють вони, за малими вийнятками, і природи нашої Церкви. Щоб наша самоуправність не була лише паперовим статусом, мусить постати дійсний і діючий патріярхальний осередок з усіма необхідними установами. До того часу, поки він зможе ефективно діяти на Рідних Землях, звідки беруть корінь і наші дочерні Церкви у всьому світі, у золотоверхому Києві, мусить постати ще тут, і то чимскоріше, патріярший осередок.

На цьому римському горбку вже існує зародок патріярхії – українського католицького Загорська чи Фанару. Тут, поруч собору Святої Софії, мали б постати ще інші патріярші установи. Католицький Університет, що вже існує, нехай стане справжньою нашою центральною богословською школою для всіх митрополій та єпархій. Нехай Мала Семінарія стане підготовним закладом до Академії! Нехай тут постануть нові будівлі для поширеної бібліотеки, музею тощо! Нехай тут зберігається, розбудовується та твориться все те з нашої національної і релігійної культури, в чому нам відмовлено на землі батьків і дідів.

Я свідомий, що всі ці «нехай» вимагають фінансових засобів. Думаю, що вони є! Я не уповноважений робити обіцянки, але, знаючи добре наші ресурси і мету їх призначення, думаю, що до двох років спільними заходами ієрархії, духовенства, вірних, релігійних і національних товариств може постати десятимільйонний патріярший фонд для покриття з відсотків коштів утримування патріярхії. Це, розуміється, крім коштів на дальшу розбудову, на яку громада далі може і мусить бути готовою! В такому осередку бачимо рятунок для нашої Церкви, ґарантію її дальшого розвитку і віднови в одності й повноті. Інакше, вона буде нидіти і за деякий час стане лише нез’ясованим додатком до потужних римо-католицьких Церков в окремих країнах. Такий осередок повинен створитися нашими спільними зусиллями вже тепер, не зважаючи, чи зараз або лише десь завтра формально патріярхальний устрій мав би бути санкціонований, бо статус українського Верховного Архиєпископа з патріярхорівними правами вже дає нам можливість будувати помісність та цементувати єдність нашої Церкви.

Хотілось би врешті висловити ще одну думку. До неї зокрема надхнули нас слова нашого Первоієрарха, Блаженнішого Йосифа, виголошені пам’ятного 28 вересня Року Божого 1969. Слухаючи оце новітнє «Слово о законі і благодаті» Верховного Архиєпископа, ми відчуваємо глибокий сенс, призначення і своєрідність нашої помісної Церкви – Церкви святих Ольги і Володимира, Теодосія Печерського, Митрополита Іларіона, Кардинала Ізидора, мученика за єдність Святого Йосафата, відновителя українського православ’я Митрополита Петра Могили, Церкви західніх окраїн і Церкви центральних земель України, Церкви замучених українських православних і католицьких Владик, Церкви Слуги Божого Андрея і новітніх мучеників у катакомбах. Ця Церква має свою самобутність не лише щодо форми, але й глибокий органічний національний зміст із сильними підкладами візантійської обрядовости і слов’янської духовости. Ми це хочемо зберегти і розвинути. Ми бажаємо Божий твір народну культуру і духовість – не змарнувати, але збагатити. Для вселенськости Христової Церкви вони потрібні. Природне право і сама істота речей у пляні Божого Провидіння диктують нам збереження етнічних і культурних вартостей. Хто підважує єдність і національно-етнічний характер Церкви, нашого обряду і народу, стає співучасником духово-культурного Геноциду. Це противиться Божому й людському законові!

Не убиваймо душі народної, не збіднюймо великого і пишного Божого твору!

Скажу ще, що немає у цих наших намаганнях нічого з шовінізму чи якогось супернаціоналізму, як дехто нам закидає. Здається, що більше націоналізму є в заходах асиміляції нашої Церкви і зміни літургічної мови на нову мову, мову неукраїнського оточення. Збереження етнічної самобутности в багатонаціональних країнах, плекання культурного плюралізму, пошанування прав меншин є глибокими гуманними і християнськими засадами, про які говорив на Ватиканському Соборі один з присутніх тут українських Соборових Отців.

В тому дусі бажаємо і про те благаємо, щоб наш Синод віднісся до проблеми мови, народної культури і обрядової самобутности нашої Церкви.

Наша Церква стоїть і буде стояти до того часу, доки вона розвиватиме свою вікову традицію, про яку так переконливо говорив Святіший Отець у неділю. А наша традиція не лише візантійська, але й тисячолітня русько-українська, і її ми не сміємо розтратити!

Віримо, Дорогі Високопреосвященні Отці Синоду, що задушевні бажання українських мирян будуть здійснені цим Синодом не лише щодо структури і помісної форми нашої Церкви, але і щодо Її релігійно-національного змісту. Молитви Божого люду, його сподівання і тривоги супроводять Ваші наради разом з благанням від Всевишнього для них усіх Божих Ласк.

Щасти Боже Вам і нам!

Посинодальна дійсність

Синод Українських Єпископів, який відбувся у вересні-жовтні 1969 року, підніс високо надії вірних на покращання, стану Української Католицької Церкви приверненням конституційного правопорядку, єдности і завершення її структури патріярхатом. Роки намагань і переконувань як серед ієрархії так і серед вірних були конечними щоби прийшло до того світлого історичного моменту, і коли врешті народ побачив його і прочитав про нього, то тяжко було допустити думку про те, що так негайно, пляновано й необхідно знова прийде обструкція. Хоч народ був обурений іґнорацією Синоду Філядельфійським Митрополитом Амброзієм Сенишиним і не вірив його облудному оправданні хворобою, то не мав нагоди виявити назовні свій прихований гнів. Замкненість праць Синоду і спосіб його комунікації з вірними не направили підозрілої ситуації а лише помогли ширенні непевности й заслони обструкційних замірів Митрополита Сенишина, які були скриті й пляновані наперед.

Одним із сталих доказів несубординації Митрополита Сенишина є справа непоминання Верховного Архиєпископа на богослужбах. У ЗСА як перед Синодом так і після цього не було жадного доручення в цій справі, і священики поступають як хто бажає. Хоч поминання в літургії не є ще визнанням юрисдикції, але й це Митрополит Сенишин використовує на демонстрацію окремішности, незалежности й іґноранції всієї Української Матірної Церкви. Він колись іґнорував Конференції Українських Єпископів, оскандалився своїм спізненим підписом на одному із звернень Українських Єпископів до вірних весною 1967 року і дальшою своєю поведінкою торпедував скликання Синоду декілька років. А коли врешті Синод став дійсністю, то він затріюмфував там відсутністю. Дякуючи політичному діябітісові він мав можливість ні одної години не показатись на Синоді Українських Єпископів, зате відбути літаком подорож через океан і зовсім добре почуватись у Філядельфії, щоби лише не дати доказу приналежности до нашої Церкви. Зате він радо бере участь у конференціях Американських Єпископів, асоціюється із Владиками других східних обрядів поширюючи видуманий і історично не оправданий «бізантин райт», облатинщує й обіднює свою Церкву ради заспокоєння своїх амбіцій серед чужого й ворожого нам світу, й веде подвійну розкольницьку політику як у своїй архиєпархії, так і супроти цілої Церкви.

Цураючись своєї Матірної Церкви Митрополит Сенишин шукає підтримки в чужих церквах претендуючи на якогось провінційного зверхника усіх так званих візантійців, бо в тій цілі і назвав вибудовану насильними контрибуціями наших убогих парафій катедру «катедрою усіх візантійських парафій у ЗСА», як це подається у кожному двомовному катедральному б’юлетені. Усі такі заходи Митрополита Сенишина, зроблені ним на доручення римських монсіньйорів, без консультації й апробати легальної влади нашої Церкви Синоду Українських Єпископів спрямовані на розчетвертування нашої Церкви, тобто на розкол насамперед в архиєпархії, а опісля на відділення архиєпархії від цілости Церкви.

Митрополит Сенишин ніколи не марнував ні одної нагоди щоби виявити ворожість і непошанівок до Української Церкви та народу. Ігноруванням ухвал Єпископських Конференцій з запроваджуванням на власну відповідальність облатинщуючих практик у нашій Церкві він сепарував себе і став своєрідним удільним князем у нашій Церкві. Але ніколи ще його руїнницькі потягнення не були такі відкриті й такі шкідливі, як саме тепер, коли він відмовився взяти участь у Синоді, відмовився підписати патріярхальну конституцію й прохання до Святійшого Отця про підвищення нашого Верховного Архиєпископства до гідности патріяршої.

Уся його диявольська акція від давна вже супроводилась нападами на український нарід, фальшуванням його історії, виявами примітивного українофобства, а при тому як на іронію – молитвою, патріотичною фразеологією, підступством, дискримінацією і фальшом. Такими мішаними методами він старається прикрити перед народом, а головно перед непоінформованими й легковірними один-одинокий специфічний факт відступлення; від Української Католицької Церкви, факт поставлення себе й цілої архиєпархії поза її конституцією і поза юрисдикцією її проводу. Іншими словами вірні поставлені тепер перед доконаний факт церковного розколу зі всіми його трагічними наслідками.

Від початку жовтня до 7 грудня не так далеко, але кожна мінута того невеличкого часового простору була використана на те, щоби у Філадельфії заперечити на ділі Синод Українських Єпископів, його постанови, і показати світові що володарем тут є Кардинал де Фюрстенберґ. Згідно з першими пресовими повідомленнями митрополичої канцелярії нікого більше з українських Владик, крім двох із Американської Митрополії, не запрошено, а уся церемонія мала відбутися з участю «візантійських Владик», над якими Кардинал де Фюрстенберґ має юридичну зверхність, і латинських, як гостей, і своїм антиукраїнським і розкольницьким характером мала анулювати не тільки зверхність Синоду Українських Єпископів на Американському терені, але і його змагання до єдности і патріярхату взагалі. Щойно під натиском людського гніву, який почав вибухати, появились публікації про нагле запрошення на церемонію українських Владик і Верховного Архиєпископа. Не коментуватимемо цього кроку через брак місця у цьому квартальному журналі, лише підкреслимо, що народ не дав себе одурити, і Митрополит Сенишин оскандалив себе таким трюком черговий раз. Факт, що жаден із українських Владик таким запрошенням не скористався дозволяє нам на ствердження, що святкувальні заміри Філядельфійського Митрополита були шкідливими і руїнницькими для української Церкви.

Імпреза 7 грудня була, заплянована напевно не ще одним церковним пікніком для філядельфійських бабунь, але вона мала свої політичні цілі, і її дириґент напевно не мусів бути мешканцем Філадельфії. Успішне закінчення Синоду Українських Єпископів хоч не знайшло відповідного резонансу у пресі й громаді, то воно знайшло його у зовнішному політичному світі. Ще може не усі наші Владики роз’їхалися з Риму як там уже прибули з Москви «паломники» Нікодим і Філярет, – представник патріярха Алєксєя і екзарх для України, на кількатижневе братання саме із Східньою Конґреґацією. Предметом братання напевно не було лише «віно б’янко» і золоті панагії, але й такий предмет спільного екуменічного заінтересування як патріярхальна система для Української Католицької Церкви. Що конкретно вторгував тим разом Нікодим – ще не знати. Кардинал Фюрстенберґ міг мати багато причин опонувати помісності нашій Церкві – економічні, престіжеві, організаційні, а дуже незручно додались до них ще й зовнішньо політичні, і вже зовсім помилкою його було з’являтися у Філядельфії у такій хронології подій.

Кардинал Фюрстенберґ мав багато нагод виявити позитивне ставлення його високого уряду до української Церкви, хоч би навіть під час таких урочистостей, які відбулись осінню в Римі. Там правдива і непідфальшована воля українських мирян мусіла торкнутися його кардинального сумління, спеціяльно коли її репрезентував у найкращій дипломатичній формі сенатор Павло Юзик з Канади. Його не зворушили навіть тисячі петицій з усіх кінців світу. Ані він сам ані його дорадники не звернули уваги на неминучі комплікації в зв’язку з тим, коли високий церковний достойник одержавши золоту панагію від Московської казьонної церкви з’явиться в українській Церкві перед українськими вірними. Вже безпосередньо перед виїздом до Америки він видав листа до Єпископів, в якому заперечив легальність Синоду Українських Єпископів, що, зрештою, він і повторив у філядельфійській католицькій газеті «Стендарт енд Таймс» від 18 грудня цього року, і що ,зрештою, тими самими словами висловив англомовний філядельфійський «Шлях» ще 12 жовтня цього року.

Не зважаючи на ці разючі факти Кардинал де Фюрстенберґ твердо постановив бути приятелем української Церкви. Про це вже тут постаралися філядельфійські приятелі. Коли у Римі потягнуть за шнурочки, то у Філадельфії маріонетки підскакують…

В неділю 30 листопада в усіх церквах Філядельфійської Архиєпархії відчитано заяву митрополичої канцелярії, підписану о. Михайлом Федоровичем, в якій не заперечується але у відповідний спосіб пояснюється візантійський комплекс, заперечується вороже ставлення до нас Кардинала де Фюрстенберґа, заперечується антиукраїнський характер плянованої філядельфійської імпрези тим, що мовляв, усі українські Владики й Верховний Архиєпископ запрошені на неї, при чому й прочитано текст такого запрошення, й закликається при кінці священиків й людей доброї волі подати до канцелярії прізвища осіб, які поширюють невірні вістки. Як що ця заява мала зробити з Кардинала де Фюрстнберґа нашого приятеля, то вона розбіглася з ціллю. Її оцінили люди як невдалий трюк, негідний місця перед церковним престолом, який ширив лише дезінформацію, неправду, і фальшиві контробвинувачення. Високий церковний достойник – дипломат, який акцептує такі методи, не може бути приятелем нашої Церкви.

Тиждень перед десятиліттям миряни міста Філядельфії зійшлися на віче. Там були розкриті пляни святкування, факт відступлення Митр. Сенишина від Української Церкви, факт претенсій до неї Східньої Конґреґації та акції дальшого баламутства, дизінформації й облатинщування подані у пресі, б’юлетенях та в інших урядових потягненнях Митрополита. Президія зборів вислала негайно телеграми до Святійшого Отця, з проханням здержати свого представника від виїзду до Філядельфії через обурення народу, до Кардинала де Фюрстенберґа з проханням відложити свою поїздку до Філядельфії бо тут заповідаються демонстрації, та до Верховного Архиєпископа Кир Йосифа з проханням прийняти наше занепокоєння станом у нашій Церкві й передати його Святійшому Отцеві разом із нашою вимогою резиґнації Митрополита Сенишина. Збори схвалили резолюції до тих справ, які вислані до усіх наших Владик, та постановили ігнорувати «дар любови», просити усі товариства не брати участи у бенкеті, й закликати усе громадянство прийти 7 грудня перед катедру з портретами Верховного Архиєпископа і транспарентами на демонстрацію.

В цей час Митрополит Сенишин приступив до всесторонньої протиакції. Він прикликав до себе делегацію нашого товариства і старався вплинути на неї в примирливому тоні щоби вона припинила свої акції, а він за два місяці напевно полагодить усі свої розбіжності з Верховним Архиєпископом. Делегація просила переложити святкування на пізнішу дату, і зложила Митрополитові своє мемо на письмі. Крім того Митрополит Сенишин вніс до суду скаргу проти трьох громадян, /Богдан Артимишин,Степан Процик і Степан Ковалишин/, за образу наведену в опублікованій у Клівленді летючці з таки розрахунком, що урядник суду приніс кожному обжалованому до хати акт оскарження 24 години перед початком демонстрації. А вже вночі перед неділею якийсь анонімний поліційний інспектор замкнув залю горожанського клюбу, де мала починатись демонстрація. Остаточно розповсюджено чутки, що на свято приїжджає Верховний Архиєпископ, та що демонстрація відкликана.

Жоден із тих християнських засобів не виправдався. Філядельфійська громада, при співучасті багатьох вірних з інших міст, сказала Кардиналові Фюрстенберґові що її ніхто не відтягне від її Церкви і від її леґального проводу. Спрепарований акт ліквідації єдности й помісности нашої Церкви й обманути народ (скрахували ще перед порогами катедри Непорочного зачатія, заки до неї ввійшли римські й візантійські достойники зі своїми почотами. Там їх зустріли сотні демонстрантів з транспарентами й портретами Верховного Архиєпископа. Вони мовчали, і ця мовчанка була для декого голоснішою за грім. Це можна було вичитати з облич тих, які навчились іґнорувати волю тисяч вірних.

Дві години демонстранти простояли під холодним сніговим дощем, і коли під кінець богослуження весь почот почав виходити з катедри, число демонстрантів доходило до півтори тисячі. Уся ця маса людей з різним розумінням проблем і різними темпераментами встоялась в якнайкращому взірцевому порядку, так що надія на холод, дощ, зневіру або й провокативні виступи, які зразу зліквідували б весь замір, демонстрації, не оправдалась. При виході походу з катедри, коли був заплянований найважніший етап демонстрації, пролунали два кличі по англійськи: «Хай живе Святійший Отець» і «Хай живе Кардинал Сліпий». Настрої людей спонукали їх сказати більше як було запляновано, й коли чоло демонстрації заініціювало церковну пісню «Боже Великий Творче Всесильний», то з другого її кінця понеслись ще оклики без ініціативи проводу «Фюрстенберґ ґов гом» та «Юдо зрезиґнуй!» до тих, до кого це могло відноситись.

Посинодальна дійсність є більш вимогливою як передсинодальна. Кардинал де Фюрстенберґ ліквідує помісність нашої Церкви й Синод Українських Єпископів. Наше яничарство йому помагає. «Від становища мирян залежатиме те, чи збережеться в такій ситуації наша Матірна Церква як духова вартість нашого народу і як засіб спасіння душ наших у традиційних вірі обряді, а чи затріюмфують гробокопателі її. Філядельфійський епізод доказав, що Митрополит може відступити від Церкви, але народ того не зробить.

Мельхітський Патріарх про неограничність територій Східних Церков

Мелхітська патріярша Католицька Церква східного обряду є замітна тим, що Її провід є вільний від сервілізму у своїй церковній політиці. Це виявилося у зв’язку з приїздом Її патріярха до ЗСА у листопаді 1968 в цілі висвячення Йосифа Рая на архиєпископа мелхітів в Ізраїлю.

Підчас свого побуту у Вашингтоні патріярх Максімос V виявив свій плян включення мелхітських католиків на території ЗСА під юрисдикцію мелхітського патріяршого уряду.

Мелхіти в ЗСА є під юрисдикцією папського екзархату. Але від 1966 р., по смерти папського екзарха єпископа Наймі, Рим не назначив ще й досі нового екзарха, мабуть тому, що провід Мелхітської Церкви не вдоволений з того, що Її вірні в цій країні підлягають римо-католицькій юрисдикції, себто – папському екзархові.

Патріярх Максімос V оправдує це становище Мелхітської Церкви рішенням Ватиканського Собору, який «ясно визнав, що поодинокі церковні обряди, включно зі східними обрядами, не є ограничені до специфічних територій», та тим, що «вся традиція Мелхітської Церкви вимагає відкритих дверей до росту і не є ограничена лише до Середнього Сходу, так як і Латинська Церква не є ограничена до території Італії чи Европи».

Східний патріярх повідомив, що: «Недавний мелхітський синод простудіював уважно це питання і ствердив, що встановлення папського екзархату в Америці, залежного прямо від Риму, замість єпархії об’єднаної з мелхітською ієрархією, було б незгідне зі східним церковним правом, яке підтвердив Другий Ватиканський Собор».

Патріярх Максімос V на запит, чому він сам не встановив досі мелхітської єпархії в ЗСА, відповів, що цього не зробив тому, що «не хоче бентежити Папу, який старався встановити переходову канонічну управу для мелхітів в ЗСА, за що він є вдячний Папі. Однак, мимо цього, він представив Папі Павлові VI довге меморандум підчас своєї приватної авдієнції 14 жовтня 1968 р., в якому подав причини, чому треба змінити папський екзархат на правну єпархію, або патріярхальний екзархат, підлеглий душпастирській владі патріярха і у повній злуці з мелхітською ієрархією».

Патріярх висловив віру, що «Його Святість погодиться на те, щоб ця проблема була розв’язана у повній згоді із декретом Другого Ватиканського Собору, який рішив, що Східні Церкви, так само як і Західна Церква, мають повне право і є зобов’язані до самоуправи», бо «так, як Римський Первосвященик, який є патріярхом Заходу і назначує єпископів в Латинській Церкві, так у Східних Церквах таке саме право мають поодинокі патріярхи /також верховні архиєпископи – В. П./ зі своїми синодами». «Ми віримо» – говорив він – «що Папа Павло це визнає, так як це визнав Другий Ватиканський Собор, і що буде можливо подбати про єпископа для американських мелхітів згідно з їх бажанням, і цей єпископ буде повноправним членом мелхітської ієрархії.»

Патріярх сказав, що «великі принципи церковного порядку і життя та колегіяльність, були поновно відкриті Другим Ватиканським Собором. Вони можуть дати нове життя церковним інституціям, єпископським синодам і парохіяльним радам. Тому, що ті принципи глибоко вкорінені в традиціях Східних Церков, так православних як і католицьких, ми радо хочемо, бачити їх поширення. Зміна Мелхітського екзархату до його належного статусу буде благословенням для мелхітів і ми молимося, щоб це стало прикладам для римо-католиків відносно їх обрядів.»

Виступ мелхітського патріярха проти ватиканської практики в Східних Церквах відносно ограничення юрисдикції патріярхів /також верховних архиєпископів – В. П./ до їхньої власної території в розумінні первісного матірнього терену цих Церков, покликаючися на Другий Ватиканський Собор, є надзвичайно важним та повчаючим також для українців.

Деякі українські церковні правники ще донедавна сумнівалися в те, що наш Верховний Архиєпископ Кир Йосиф має юрисдикційне право поза матірним тереном Української Католицької Церкви, себто в країнах вільного світу, в яких існують її дочерні Церкви. Вони не вловили того, що поняття «власної території», первісного матірнього терену в такому розумінні як це суґерувало західне право до Другого Ватиканського Собору, в Східних Церквах не було практиковане. Східні Церкви в міру потреби свій терен поширювали, або навіть міняли і пересували свої центри туди, де громадно жили вірні їх обряду, які з різних причин мусіли покидати свою батьківщину. Це, між іншим, потверджує хоч би історія мелхітського і вірменського патріярхатів, які нині існують поза первісною матірньою територією своїх Церков.

Цей давній і зрозумілий погляд в Східних Церквах деякі наші правники не визнають міродатним для Української Католицької Церкви, якої вірні також мусіли покинути матірний терен з економічних, чи політичних і релігійних причин. Чи справедливо і розумно є відмовляти нашій Матірній Церкві подібного права до Її дочерних Церков, яким Вона дала початок і існування? Таке наставлення цих людей можна пояснювати хіба їхнім сервілізмом, який Митрополит Української Католицької Церкви в Канаді, Кир Максим, назвав «нашою чорною плямою».

Погляди патріярха Максімоса V про правне поняття «власної території» опублікував «Нешенел Католік Нюз Сервіс» американського єпископату. Виглядало, що це інформаційне б’юро підтримує погляди мелхітського патріярха. Однак це лише так виглядало, бо той же сам «Нешенел Католік Нюз Сервіс», в другій половині листопада подав, в противагу до становища патріярха, інформацію під заголовком: «Противиться встановленню окремої дієцезії американських мелхітів». В цій другій інформації подано, що парох Церкви мелхітського обряду о. Джан В. Гаддад є проти предложення патріярха мелхітського обряду Максімоса V із Антіохії, щоб у ЗСА створити окрему мелхітську єпархію.

Цей отець заявив, що «здійснення задуму патріярха поставило б американських священиків і вірних під авторитет Середнього Сходу і було б кроком взад, бо американські мелхіти давно не мають ні мовного, ні культурного зв’язку з Середнім Сходом».

У виступі о. Гаддада географічно-територіяльний аргумент /Середній Схід, в даному випадку/, для опрокинення задумів патріярха Максімоса V, не є новістю. Більш болючим аргументом для мелхітських церковних мужів мусить бути факт занепаду мовного і культурного зв’язку американських мелхітів із Матірньою Церквою, якщо дійсно так є.

Це також надзвичайно повчаюча лекція для вірних Української Католицької Матірньої Церкви, розсіяних у світі. Це поновно пригадує нам, що кожна вітка Церкви, що затратить свій юрисдикційний зв’язок зі своєю Матірньою Церквою, з часом затрачує всі познаки і прикмети своєї Матірньої Церкви. Такий стан нищить традиційний і родовий характер вірних, а їх дочерна Церква з часом стає жертвою чужої, сильнішої Церкви, ради чужої церковної асимілізаційної політики шовіністичних груп.

Цей виступ мелхітського священика не вважаємо припадковим. Його треба розуміти як організовану дію певних кругів на те, щоб знівечити заходи патріярха Максімоса V, а посередньо також і старання Верховного Архиєпископа Української Католицької Церкви правно об’єднати Її єпископів в одній юрисдикції.

Згідно з інформаціями «Нешенел Католік Нюз Сервіс» цей плян є такий: «Отець Гаддад сказав, що він не думає, що теперішня розв’язка /папський екзархат для мелхітів – В. П./ повинна .бути збережена; натомість краще буде, якщо католики мелхітського обряду і всі інші групи візантійського обряду в ЗСА об’єднаються коло одного престолу, під юрисдикцією одного митрополита зі стажем архиєпископа. Різні візантійські групи» – він додав – «репрезентували б тоді реальну силу, якщо б постала об’єднана юрисдикція, яка була би здібна підприйняти такі потрібні проекти як будова шпиталів і шкіл і організування програми соціяльної акції між своїми вірними і другими людьми.»

Гаддад дальше доказував, що «Патріярх Максімос, стараючись про встановлення мелхітської американської єпархії, намагається зберегти історичні права і привілеї патріярха Антіохії. Патріярх не врахував того, що американські мелхіти – американці другої і третьої Генерації – постійно позбувалися старих зв’язків із Середнім Сходом.»

Роздумуючи над тими під’їздними ідеями поданими отцем мелхітського походження, в нашій уяві з’являються «рідні» сильветки. Різниця хіба та, що мелхітський отець одверто все виспівав, а наші блудителі пробують чужі пляни реалізувати підступно.

Ці пляни – створення Церкви візантійського обряду – є незгідні зі становищем папів і з церковним законодатством.

Проєктодавці творення нової «Церкви візантійського обряду» однак не переймаються тим, що неґація існуючих обрядів, які самі в собі є церковним правом, а не лише виявом зовнішних форм, є протиканонічне. «Моту Пропріо Клєрі Санктітаті» /канон 1 § 3/ каже, що «Духовенству і вірним забороняється спонукувати впроваджування змін в другому обряді», а тимчасом ініціатори нової Візантійської Церкви пропонують ліквідацію поодиноких східних обрядів дорогою їх злиття в один візантійський обряд.

Проєктодавці повинні також пам’ятати, що, згідно з канонічними нормами, Апостольська Столиця тепер визнає сімнадцять діючих обрядів /ін віґоре/, які витворилися з бігом часу із первісних груп. І так, з первісної Александрійської групи постали такі обряди: коптійський і етіопський; з Антіохійської групи постали: маланкорський, маронітський і сирійський; з Константинопільської первісної групи постали: болгарський, грузинський, грецький, мелхітський, італо-альбанський, румунський, російський, сербський і український /руський/; з Халдейської груп: постали: халдейський, малябарський і вірменський обряди /проф. о. М. Войнар: «Про східні обряди» – Катол. Універс. у Вашингтоні/.

Отже, між обрядами канонічно визнаними Апостольською Столицею, зовсім не згадано візантійського обряду, під фірмою якого реформатори з-поза Східних Церков підшептують створити «Церкву Візантійського Обряду», з новою юрисдикцією. Питаємо: кому і нащо це потрібно? Чи це Христові ідеї спонукують їх до цього, чи радше жажда дочасного володіння і політичні пляни?

Прикро, що освічені християни двадцятого століття легковажать поручення. Христа дане Його Апостолам «навчати всі народи на всіх мовах», а не ліквідувати народи в ім’я політичних задумів. Краса Божого устрою полягає не в однакості і монотонності, але в різнородності. Христова Церква росла визнанням і пошаною народніх традицій, включно з поганськими.

Шкода, що захисники візантійщини не назвали, які саме візантійські групи вони знають, що бажають створити «Церкву Візантійського Обряду»? Кого мається на увазі на митрополита цієї церкви? Чому о. Гаддад думає, що така церква потрібна як «реальна сила» для будови шпиталів, шкіл і акції соціяльної програми? Чи для цього завдання треба аж творити нову «Візантійську Церкву» і вносити в упорядкований християнський світ хаос і заколот?

Право на власну ідентичність і на власну, окрему Церкву, є для всіх людей однакове, всюди на Божій землі. Як довго утримуються культурно-духові зв’язки різних груп з матірними країнами, так довго країна їхнього нового поселення користає з надбань і багатства старих культур і цивілізацій і це приносить всім лише користь.

Прикро, що духовники цього не розуміють і зачинають говорити, що «ідеї і традиції їх предків є мертві». Тому не дивуймося, що дехто пропаґує, що «Бог є мертвий».

Події в одній частині Христової Церкви мають вплив на другі Її вітки. Тому треба слідкувати за всіми процесами, що виринають в Христовій Церкві. Треба збагнути, до чого хто зміряє і, ніби в ім’я користи для християнства, пропаґує всякі новості, що вносять розбрат у християнській спільноті.

Нашим дороговказом в церковній мандрівці є наш Патріярх Йосиф і ті наші Владики, які Його пляни уважають своїми та разом ідуть шляхом Великих Попередників. Наш Блаженніший Первоієрарх не уляг найсильнішим чужим покусам у великому горю і тому Він і вірні Матірній Церкві наші Владики дають нам запоруку, що Вони збережуть Українську Церкву і обновлять Її силою Правди Христової Віри.

Рідна Церква потрібна для Християнської Місії серед українців на чужині і на Батьківщині.

Нехай слова св. Кирила, великого апостола Східних Церков: «Отселі нісм аз ни царю слуга, ни іному никомуже на земли, токмо Богу Вседержителю» – завжди просвічують наші рішення в справах Рідної Церкви.

Церква в аренді

Переглядаючи критично події останнього кварталу внутрі і назовні Української Католицької Церкви, треба конечно зійти із розсіяних серед нас минулого літа високих сподівань та рожевих надій вділ, до твердої, жорстокої і невблаганної дійсности, до тих реальних явищ, які одне по одному сиґналізують глибокий песимізм. Невідбутий досі Синод Єпископів Української Католицької Церкви й мовчанка самого Єпископату, арешти преосв. Василя Величковського та його священиків на Україні /при цілковитій мовчанці Ватикану/, неґуючі і роз’єзднюючі нашу церковну організацію потягнення Східньої Конґреґації в Римі і підготовка нового Надзвичайного Синоду Єпископів Католицької Церкви на жовтень цього року, заставляють нас призадуматись над тим, яка буде дальша доля нашої Церкви у світі, яке становище у цій ситуації займуть наші Владики, священство, що робити і як діяти вірним, церковним, релігійним та громадським організаціям. Призадуматись треба,не тільки для того, щоби побачити, пізнати й зрозуміти загрозливість ситуації, що, як виглядає, веде до ліквідації нашої Української Католицької Церкви, вдарити на сполох і оголосити вийнятковий стан, але й для того, щоби організувати протизаходи відповідними й доступними нашій громаді силами й методами. В тому пляні акція петицій, протестів, резолюцій і вимог вже розпочалась на терені ЗСА та Канади, і вона провадиться провідними людьми й силами центральних громадських і професійних організацій при повній співучасті нашого Товариства, його відділів та Мужів Довір’я.

Про Синод, але не той…

11 жовтня цього року збереться в Римі надзвичайний Єпископський Синод Католицької Церкви. Останній Звичайний Синод Єпископату відбувся у жовтні 1967 р. Скликаний тепер Надзвичайний Синод, згідно із заявою секретаря Єпископату польського єпископа Рубіна, матиме завдання·зробити огляд діяльности національних єпископських конференцій, їх взаємодіяння і відношення до Апостольського Престолу. Поінформована італійська преса подала свій інший можливий порядок нарад Синоду, більш реальний, висловлений словами «криза авторитету в Церкві» /«Вісті з Риму», 30 січня 1969 р·/. Напевно темою Синоду будуть офіційно і неофіційно обидві ділянки одного й одинокого питання – децентралізації влади у Католицькій Церкві. Огляд діяльности національних єпископських конференцій буде розглянений лише в аспекті відношення до Апостольського Престолу тому, що у багатьох країнах переступлено дозволені II Собором Ватиканським межі їхньої діяльности, занадто злібералізовано церковне життя й міжцерковні відносини, усамостійнено інтерпретацію багатьох неоспорюваних досі церковних практик /целібат, діялог з комуністами, співслуження Богослужб із другими християнськими релігіями/, і розведено непотрібну прилюдну дискусію на контроверзійну тему контролі народин. Така ситуація, підсилена неопублікованою статистикою одружених латинських священиків, та спорожнілих місць у чоловічих і жіночих манастирях, конечно вимагає корективів, і треба сподіватись, що майбутній Надзвичайний Єпископський Синод буде намагатись робити ці корективи дорогою строгішої реґляментації відношення національних Єпископських Конференцій до Апостольського Престолу.

Учасниками Надзвичайного Синоду будуть 15 Патріярхів, Верховних Архиєпископів і Митрополитів з осідком поза Патріярхатом, 90 президентів національних Єпископських Конференцій, 15 Кардиналів, що очолюють поодинокі Департаменти Римської Курії, 3 представники від Генеральних Настоятелів Монаших Чинів, і секретар Синоду єпископ Рубін. Українську Католицьку Церкву репрезентуватимуть там Верховний Архиєпископ Блаженніший Кир Йосиф, Митрополит Кир Максим та Митрополит Кир Амврозій.

Як можна ствердити з обсервації і з друкованих церковних публікацій, весь лібералізаційно-реформістичний процес проходить собі здалеку від нашої Церкви, тобто від наших Владик, священства та вірних. Він нас ще не торкається, бо ми – новітні «Тирольці Сходу» – призвичаєні жити вірністю й законами, які для інших, в тому і для самото «Тиролю», вже перестали існувати. З тих причин, а також із кон’юнктуральних, наша Церква залишилась «позаду» і не стала підметом новітньої церковної політики міжнароднього маштабу. Їй визначено досить незначну ролю, зведено на вузеньку стежечку, а з Її сподіваного післанництва й помісництва залишився лише солодкий спомин.

На Синоді будуть присутні президенти національних Єпископських Конференцій по одному від кожної. Вони заступатимуть там волю їхніх єпископів – членів національних Єпископських Конференцій. На Синоді будуть трьох наших Владик. Але чию волю вони заступатимуть там, коли Конференція Українських Владик не відбулась? Кого вони репрезентуватимуть? Чи кожний свою митрополію, що «поза осідком Патріярхату», чи може двох із них виступатимуть там титулом участи у чужих національних конференціях на теренах їхнього замешкання? Чи може існує для них якась інша, специфічна форма участи у Надзвичайному Синоді?

І хто тоді заступатиме наших Владик, які є поза територіями трьох митрополій? Чи не голови національних Єпископських Конференцій із тих територій, де вони проживають? Справа формальної і моральної репрезентації тут підозріла. Коли ми мали б нашого екзарха у Африці, тоді усі потреби нашої Церкви в розсіянні і усю тисячелітню українську релігійну культуру репрезентував би єпископ-мурин.

Заки матимемо відповіді на ці питання, ми залишаємось стурбовані болючими доконаними фактами: нашу Церкву розділено і розпарцельовано. Її як одної цілости не було на Синоді 1967 року, і не буде на Синоді 1969 року. У Римі здійснюється ліквідація самостійности нашої Церкви і дискримінація душ наших саме у час, коли у Москві з нагоди Ленінського століття заповіли також повну ліквідацію Української Греко-католицької Церкви.

Арендар розпоряджається…

Про те, що Синод Українських Єпископів підготовлявся, вірні нашої Церкви знали із преси. Про це, що цей Синод в Римі сторпедовано, з преси не дізнаємось, лише з прикрої дійсности. Навіть такий як був проектований, обмежений до справ літургії, посту й мови Синод, що програмово не претендував зависоко, був відмовлений і не дозволений нашими сучасними арендарами. Усе, що мало б характер будуючий, організований, чи об’єднуючий не можна там згадувати. Там поділено один колись наш традиційний обряд за морфологічно-політичними ознаками на «рітус Рутенус, Українікус, Руссікус та Бізантінус», щоби легше було нами адмініструвати. Так Східня Конґреґація зовсім безцеремонно, а то й демонстративно перевела декілька актів володіння у нашій Церкві, наче у відповідь на тріюмфальну поїздку Верховного Архиєпископа Кир Йосифа за океаном і на спонтанні вияви вірних за єдністю Церкви.

Коли Верховний Архиєпископ під час об’їзду країн нашого поселення зближався до Арґентіни, де мав довершити акт посвячення нового катедрального храму і акт інсталяції преосв. Андрея Сапеляка на Апостольського Екзарха в цій країні, в Римі поспішилися та інсталювали в поспіху його ще перед тим, заки Блаженніший прибув до Арґентіни. Акт інсталяції перевів місцевий латинський єпископ на те, щоби цеї функції церковної власті не виконав наш Верховний Владика. Нам треба зрозуміти в якій ситуації і в якому натиску був преосв. Андрей Сапеляк, та завдячувати йому, що своїм розважним поступованням він не дав причини до ще більшого скомплікування й так тяжкої ситуації в нашій Церкві. До речі, усі наші Владики є тепер під моральним натиском Ватикану. Їх покликають по одному до Риму, і вони їздять туди не публікуючи цілей своїх поїздок, у відмінності до таких поїздок латинських ієрархів, які завжди подають до преси ціль подорожі до Ватикану. Був уже в Римі преосв. Йосиф Шмондюк, а тепер перебуває там преосв. Амврозій Сенишин. З другого боку наші Владики мають моральний обов’язок обстояти волю і стремління своїх вірних, виявлені так багато разів і так виразно минулого року. Треба бути свідомому того, що для наших Владик настав час не легкої історичної проби.

Недавно наіменовано о. Юрія Миляника секретарем Східньої Конґреґації. Багато людей з моральною сатисфакцією закнигували цей факт у користь для українців. Але на ділі Східна Конґреґація кермувалась при цій номінації усім іншим, лиш не національними сентиментами вірних Української Католицької Церкви, ані не українським походженням новоіменованого Отця. З української церковної Ієрархії ніхто про цю номінацію не знав і не був консультований. Зрештою, адміністративна функція в установі, яка явно діє проти інтересу нашої Церкви, не створює ідеальних умов для праці доброго українського священика-патріота.

Мучеництво за Церкву – невдячне покликання!

Мучеництво є основним моральним елементом Церкви. Воно освячує, відкупляє і відроджує. Не було б мучеництва, терпінь і смерті Ісуса Христа, не було б сьогодні Його Церкви. Людина у Церкві знаходить своє відродження для вічного життя дорогою особистих пожертв, відмовлень, покути, а нераз терпінь і мучеництва. Хоч з боку церковної науки мучеництво це високе покликання, вибраність, то з людського боку його у нас забагато.

Минулого року ми раділи вісткою, що преосв. Василь Гопко вийшов із в’язниці на волю і почав сповняти свої пастирські обов’язки у Пряшівській Єпархії. Але скоро його покликали до Риму. У Римі із летовища відставлено його не до Верховного Архиєпископа, лише прямо до Східньої Конґреґації, де скоро після того там назначено для усіх католиків Пряшівщини, а в першу чергу для українців, нового єпископа, словака, Яна Гірку. І тут знову зроблено для нас февдальне рішення, виразно на шкоду цілости нашої церковної організації на те тільки, щоби задоволити шовіністичні амбіції словацької частини населення Пряшівщини. Ватиканські експерти повинні знати дещо із словацько-українських відносин в недавному минулому як і тепер, з неприхованими ознаками національного насильства, шовінізму, та мовної, культурної та релігійної дискримінації з боку словаків. Навіть за словацької «самостійности» під німецьким покровом священик президент о. Тіссо не приховував своєї ворожости до покійного єп. Ґойдича, не прийняв його у себе і не подав йому руки через надмірний словацький шовінізм. Сьогоднішнє насильне ословачування українських дітей є лише логічним продовжуванням такої національно-політичної лінії, яка у Ватикані знайшла своє повне попертя й визнання. Така була і є доля вірних Української Греко-католицької Церкви «Ґентіс Рутені», і то не тільки на Пряшівщині. Їхня надія в часах націоналістичного і комуністичного гноблення на Рим, як фортецю віри у Бога й справедливість на землі, виявилась нереальною. Там вірять сьогодні лише в реалітети, і дискримінують не гірше за світську владу обох сумнівних ідеологічних напрямків.

Ці сучасні події, які з болем переживає кожний практикуючий і думаючий український християнин, стануть внедовзі проблемою для студентів історії. Бо ледви чи на базі доступних історіософічних методів, можна пояснити задоволяюче факт, що комуністичний уряд і комуністична партія ЧССР видали постанову про відновлення і привернення прав знищеній Українській Греко-католицькій Церкві на терені Чехословаччини, а римська Східня Конґреґація своєю постановою анулювала її, відмовила українцям греко-католикам права на власну Церкву і на власну релігійну культуру – та віддала їх у найми новим арендарам – словацьким шовіністам.

Наші українські Владики одержали честь сповнити гідність ієрарха Христової Церкви і мученика до повноти її вимог. Із тих, яким не скорочено терпінь природним порядком – Блаженніший Кир Йосиф Сліпий має 17 років ув’язнення, преосв. Кир Василь Гопко – 18 років ув’язнення, а преосв. Василь Величковський – щойно почав свої роки ув’язнення. У вірності і послідовності християнському ідеалізмові рівних їм Рим тепер не має.

За те вони сьогодні безробітні…

Новітні Зельмани

Наш історичний Зельман не пішов у забуття. Його на нашу арену знова винесли події. Виніс ґешефт.

Звичайно, Зельман мав ключі до церкви, і він держав їх для ґешефту. Для нього чужою була функція церкви. Він на церкву глядів як на можливість здобуття грошей, або услуг. Він не займався тим, що було у серцях тих сотень вірних, які платили йому, слугували йому, і чекали побожно заки він відкриє їм двері їхньої церкви. До них він не знав іншої мови, як лише мову грошей. Він, коли відкрив церковні двері, то зараз же по купецьки обраховував свій прибуток. Душа людська, що прагнула дороги до спасіння, була для нього комерсантським об’єктом, або колісцем у великій машині, що вміє продукувати економічне добро. Приклад із Зельманом доказує, що існувало дві категорії людей, у двох різних і противних собі світах. Людей, що платили й молились, жили високими християнськими ідеалами і творили Церкву, і людей, що мали ключі від церкви, і робили на цьому ґешефт.

Хоч Зельмана не стало в другій половині двадцятого століття, то функції його існують, і мають своїх дійових осіб. Наша Церква стала об’єктом політичного ґешефту латинських монсіньйорів у пурпурі. До Неї не пристосовують постанов Другого Ватиканського Собору, як до інших церков у світі, лише стосують закони біржі. Вартість Її не встановляють потребами душ Її вірних, лише законом продажі й попиту. Торговельне паломництво у два боки відбувається, і монсіньйор Гільдебрандт вже навіть за часто перебуває у Москві. Встановленні сталого представництва Московського Патріярха /подвор’я/ у Ватикані стоять на перешкоді еміграційні церкви, спеціяльно уніятські церкви. Тому й Східня Конґреґація натискає на інтеґрацію усіх етнічних церков у системи місцевих латинських церков. /Колись ми думали, що участь наших єпископів у Американській Конференції Єпископів була так собі, без значення/. Після того нічого вже не стоятиме на перешкоді церковній співпраці Москви й Ватикану, на базі, що уніятських церков вже не існує. Так відкривається нове майбутнє для нашої Ієрархії, і разом також для вірних.

Колишній Зельман держав під ключем лише церковні двері.

Сучасні арендари держать під ключем наших Єпископів!

До інтерв’ю Протоархимандрита отця доктора Атанасія Великого

Напевно з великим зацікавленням прочитали усі, кого непокоїть доля нашої Церкви, інтерв’ю Високопреподобного Отця Протоархимандрита Атанасія Великого ЧСВВ з редактором «Українського Життя», вміщене в числі 3/566/.

З цього інтерв’ю ми мали шану довідатись, що ані заслужений чин отців Василіян, ані його Капітула, ані тим більше його настоятель не були й не є проти помісности нашої Церкви, ані проти піднесення Її Верховного Пастиря до гідности патріярха. Таку заяву Отця Протоархимандрита можна лише з радістю прочитати й бажати собі, щоб вона стала відомою відповідальним чинникам у Римі, як і всім нашим Владикам, що з ними, візитуючи манастирі свого чина о. Протоархимандрит мусів зустрічатися. Це також тому, що Чин СВВ є найбільшим монашим чином нашої Церкви, і з його голосом не можуть не рахуватись поодинокі владики, ані керуючі чинники у Ватикані.

Але так у зв’язку із змістом інтерв’ю як і з побутом о. Протоархимандрита в багатьох більших осередках української еміґрації насувається все-таки декілька невияснених питань, що їх вважаємо за відповідне тут згадати, чи порушити.

1. Отець др. Атанасій Великий вважав конечним пояснити на сторінках незалежної газети позитивне становище Василіян до справи патріярхату. Для кого і для чого було це потрібне? Уважній людині цього не потрібно, бо вона обізнана із статтями відомих авторів Василіян, отців Купранця, Ковалика, Соловія, Войнара, вона знає про акцію о. др. Великого на II Ватиканському Соборі, і вона, ця уважна людина, знає також, що ніде не було публіковане жадним відповідальним автором, що Василіяни були проти патріярхату. Чому ж тоді вияснюється те, що є ясне? І навіть це вияснення ледви чи можна рахувати вистарчальним у доволі скомплікованій внутрішними й зовнішними аспектами ситуації, про що згадує сам о. др. Атанасій Великий.

Патріярхат – це не є якась формула, що автоматично розв’яже усі нас церковні проблеми. А це передовсім моральна й канонічна влада – юрисдикція, яку, згідно з законом, має й Верховний Архиєпископ. Як ця юрисдикція виглядає сьогодні у єпархіях Владик Василіян – отець Доктор не говорив, і не пояснив навіть його власного відношення до цієї юрисдикції.

Труднощі у патріярхаті він відніс до чотирьох існуючих східних патріярхів, але мовчанкою обминув других противників нашої церковної єдности, більш принципових і більш загрозливих як чотири східні патріярхи, тому мабуть, що Східна Конґреґація веде з ними діялог. Невже ж ці чотири східні патріярхи супротивляються юрисдикції Верховного Архиєпископа у Бразилії, Франції, Брітанії і у філядельфійській єпархії? Невже ж українські Владики, Василіяни, аж так рахуються у своїх рішеннях із чинниками, від яких вони зовсім не залежні? Отже заява о. др. Атанасія Великого є за коротка для вияснення усіх тих складних питань, і тому варто б йому влаштувати для них ще одне інтерв’ю.

2. У пресових повідомленнях, що інформували про перебування о. Протоархимандрита у більших українських осередках у цій країні і в Канаді, запримітили ми досить послідовне вживання нового, на нашу думку, титулу по відношенні до його особи, а саме «Верховний Настоятель оо. Василіян». Що протоархимандрит кожного монашого чину є головним, чи як хочете – верховним його /чину/ настоятелем, це самозрозуміле й ніхто цього не може квестіонувати. Наголошування якоїсь ще додаткової «верховности» в тому випадку являється щонайменше якоюсь непотрібною тавтологією. Але виглядає, що комусь на тому спеціяльно залежить. Скажемо прямо – таке формулювання титулів викликає в людей враження, що бажається вказати на те, що в нашій Церкві існує більше як одна «верховність»!, більше як одна «верховна влада». Якщо це робиться саме із цією ціллю, то мусимо сказати,що це явище шкідливе й воно повинно чимскоріше зникнути зі шпальт українських газет.

3. Із кореспонденції вміщеній у «Свободі» від дня 14 січня ц.р. довідуємось, що Протоархимандрит А. Великий під час врочистих відправ у церкві св. Юрія в Ню Йорку дня 12 січня ц.р. передав вірним цієї парохії особливі благословення від Святішого Отця Павла VI і від Верховного Архиєпископа, їх Блаженства Кир Йосифа. Це досить дивна інновація; в нашій Церкві. Насувається питання: – від коли настоятель одного монашого чина сповняє функції, що їх дотепер по відношенні до вірних згідно із традиціями і по праву сповняли владики? Що о. Протоархимандрит може такі благословенням передавати з нагоди візитації манастирів монахам свого чину, то це зрозуміле, але – яким порядком для загалу вірних? Вважаємо, що тут йдеться або про якесь непорозуміння, або про присвоєння певних прав і привілеїв оо. Василіянами. Така маніфестація впроваджує в блуд вірних, і породжує непотрібні підозріння. Це тим більше, що постає враженням, наче б то в нашій Церкві була якась подвійна й паралельна юрисдикція, над її вірними – з одної сторони кожний владика у своїй єпархії, а з другої, «верховний настоятель» ЧСВВ у всіх єпархіях.

В Церкві існує виразна ієрархічна структура і її ніхто не повинен порушувати.Їїї порушування вносить лише замішання; і роз’єднання.

Перед третім етапом

Коротка історія організованого руху за створення Українського Католицького Патріярхату дозволяє усистематизувати себе поділом на три окремі дієві періоди. Перший найбільш спонтанний і піднесений період був початковий, зв’язаний із конкретними заходами Верховного Архиєпископа Блаженнішого Кир Йосифа Сліпого в Римі до організаційного завершення нашої Церкви у патріярхальній системі. За діловою ініціятивою Українського Християнського Руху в США зорганізовано Комітет за Створення; Київо-Галицького Католицького Патріярхату з мережою відділів та мужами довір’я у багатьох містах країни.

Програмово Комітет оформився згідно з постановами Конференції Єпископату Української Католицької Церкви з вересня 1964 року; з ціллю «розгорнути діяльність, щоби Київо-Галицький Патріярхат скоро став дійсністю, та церковною владою нашої Церкви.»

Ентузіястом і мотором цього організованого руху виявився проф. М. Чубатий, який серіями добре науково обґрунтованих газетних статей і прилюдними доповідями спопуляризував ідею патріярхату серед громади, і видобув з неї певну активність. Відбуті авдієнції делегацій і приватних осіб в церковних ієрархів у Римі, перебіг II і III Сесій Другого Ватиканського Собору, постанови Першої Конференції Українських Католицьких Єпископів, піднесли ентузіязм і створили благородні надії на краще майбутнє Нашої Церкви. Спонтанно, і без великих зусиль зорганізовано й вислано до Св. Отця петиції в справі створення Патріярхату із сорок тисячами підписів мирян, і надії усіх почали ясніти.

Та громадському ентузіязмові і надіям багатьох шляхетних громадян прийшов скоро кінець. Скоро постанови Другого Ватиканського Собору, якими могла скористатись наша Церква, залишились важними лише на папері, а дійсність почали формувати оперативні чинники із Римської Курії та Східної Конґреґації, патріярхальний комітет відчув негайно створену нову реальність. Насамперед привезено вістку із безпосередньої зустрічі з протоархимандритом о. др. А. Великим про те, що Чин Св.ВВ не солідаризується, із Верховним Архиєпископом і не поділяє ідеї Патріярхату у представленій Ним формі. Митр. А. Сенишин в приготовленому інтерв’ю із приготованими журналістами недвозначно дав до зрозуміння,що ідея ієрархічної єдности нашої Церкви – це не його інтерес. В слід за тим проголошено нелегальність збирання підписів під петиціями до Св. Отця усіми трьома Владиками в США. А дальше провідні сили в УККА, /братські союзи та визвольний фронт/, доклали усіх старань, щоби накинути громаді їхнє неприхильне становище до справ, які заступав Комітет. Зрештою, проф. Л. Добрянський заявив, що він є за патріярхатом, але у Філядельфії…

Філядельфійський митрополичий ординаріят відкрив сторінки «Шляху» для ординарної атаки проти Комітету, матеріял до якої постачав йому Осередок Українознавчих Студій з проф. Р. Смаль-Стоцьким на чолі. Персональні атаки проти Верховного Архиєпископа почали появлятися у братській, католицькій і бандерівській пресі у формі власних коментарів,чи то у формі передруків із «віродостойних бразилійських католицьких» жерел. Визвольний Фронт поспішив заявити громаді, що він «не є проти патріярхату, але є проти такого патріярха, який робить за згодою Москви… Патріярхом може бути особа незалежна від бажань Москви… Комітет за Патріярхат – це ніким не покликані самозванці, які роблять роботу, що йде не в користь українського суспільства, але йде в користь Москви… Комітет не оправдує свого існування, бо ним керує Москва…»

В такому сумерку кінчався перший період організаційного й духового народного піднесення з надією на воскресіння єдности й ієрархічного вивершення нашої Мучениці-Церкви, і приходив час здушення вияву церковних і разом з тим національних стремлінь вірних Української Католицької Церкви. В цей час відбувся другий З’їзд Комітету який по формі прийняв і новий статут і оформив Товариство за Патріярхальний Устрій Української Католицької Церкви, а по суті передав Товариству діяльність Комітету для продовжування її в змінених умовах.

Так Товариство започаткувало свою скромну діяльність в такій дійсності, що справа патріярхату для нас є фактично відложена на необмежений час. Противники Кардинала й ідеї патріярхату святкували перемогу, а ряди тих, які повинні відстоювати правду – рідли. Багато відомих прізвищ, що густими рядами зарясніли були на фірмових паперах Комітету погубились і відпали, багато відділів і мужів довір’я заніміли, а горстка тих,що ще залишились – потонули у безпредметових взаїмообвинуваченнях в невдачі. Нова управа не мала відкритих можливостей дії. Соборові сесії закінчились, жадного іншого форуму церковної політики не існувало, Конференція Українських Єпископів не відбулась, а до Першого Синоду Католицьких Єпископів в Римі наша Церква приступила так, як Східній Конґреґації забажалось – розбитою на три куски. Нас, льояльних членів Католицької Церкви ставлено щораз перед новими доконаними фактами, доконаними беззаконно, скрито.

Назву нашій Церкві міняють; Чин Св.ВВ фактично відірвався від цілости Церкви, і за дозволом Східньої Конґреґації веде окрему політику на чужині і на Україні; номінація трьох прелатів греко-католиків у Польщі, єпископські свячення в Югославії, чи навіть піднесення в ранзі трьох священиків із Чікаґо, /за участь у скандалах і компромітації Церкви і громади/, – усі ці прероґативи формально належать Верховному Архиєпископові, а фактично, /але чи леґально?/, виконує їх Східна Конґреґація.

Коли усі народи вводять тепер реформи в церковне життя, достосовуючи його до потреб самих мирян, прислуховуючись до голосу мирян, ми маємо ось таку реакцію Східної Конґреґації на льояльну акцію наших мирян, в листі Апостольського Делеґата ч.14З/64 до Митрополичого Ординаріяту у Філядельфії:

«Because of the harmful divisiveness that such efforts can bring to the Ukrainian community, the Oriental Congregation, acting in accord with the Secretariat of State, has requested that the following directive be conveyed to the Members of the Ukrainian Hierarch in this country: It is directed that all propagandizing and campaigning for a Ukrainian Patriarchate come to an end inasmuch as Cardinal Slipyi has expressly disassociated himself from all such Initiatives. In view of this, I would appreciate receiving from Your Excelle an assurance that these directives have been complied with so that I may in turn inform the Oriental Congregation.»

Щоби виготовити такі директиви то Східна Конґреґація мусіла мати інформації не від кого іншого, як лише від наших Владик, які в свою чергу інформують так як Східній Конґреґації потрібно. До речі наші Владики це не одиноке жерело інформації Конґреґації. Свого часу преса говорила, що інформація про можливість роздору між вірними пішла до Риму від кількох організацій нашої країни, в тому й від «столітньої наукової установи», із підписами визначних осіб. Знаємо також, що до Стейт Департменту У Вашінґтоні постачають також інформації, але вже іншого змісту. Там «роз’єднання між вірними» не має такого значення як у Римі, тому до Вашінґтону подають арґументацію яка там пасує: коли б, кажуть віддати тутешніх українців католиків під юрисдикцію Кардинала Сліпого, то це причиниться до поширення комунізму в цій країні… /Цілковита схожість з тим, що «Кардинал залежить від Москви!»/.

Серед такого тиску на нашу громаду від своїх і від чужих, і серед все нових фактів насильного розбиття й нищення найдорожчих скарбів громади – рідної Церкви, проходив другий етап нашої організованої праці.

Нова управа своїми акціями ще нераз деклярувала несфальшовану волю вірних нашої Церкви до збереження її ієрархічної єдности і обрядової окремішности перед своєю церковною владою і перед вищими чинниками в Римі.

В засязі тих тихих,але не менш рішучих заходів, вислано нові петиції до Святійшого Отця з підписами чотирнадцяти головних управ центральних організацій Америки, відбуто представниками тих організацій авдієнції у двох українських Владик, нав’язано і вдержується персональний зв’язок із представником Апостольської Делеґатури у Вашінґтоні, проведено акцію на СКВУ, та хоч в скромному засягу поширено конечну інформацію про становище й перспективи нашої Церкви чи то доповідями по осередках, чи то при помочі бюлетеня.

Краєва управа свідома того, що це не все, що треба було зробити для цілі Товариства, та що наша праця не зупинила розчленування нашої Церкви Східною Конґреґацією і господарювання в ній чужих, сил, але ця дрібна праця принайменше зберегла свідомість загроженої ситуації серед більшости громади, створила добірне «тверде ядро» активних і свідомих своїх завдань людей для майбутніх акцій, і заставила противників соромливо мовчати. Але вони хоч мовчать, то роботу свою продовжують.

Кінчаючи цей приписаний статутом час праці управа свідома того, що вона не зможе дати задоволяючої відповіді на тривожне питання про положення в нашій Церкві. Вона не зупинила процесу її шматування, і вона не може закрити перед громадою образу її руїни. Вона не може не говорити про те, що в багатьох єпархіях володіє чужа, не прихильна українським інтересам сила. І в такому незавидному стані приходиться відбути другі Загальні Збори Товариства.

Роздумуваннями над такою ситуацією треба приготовитись до третього етапу організованої праці для добра Церкви. Цей третій етап може бути тяжчий за два попередні, але може й бути легший. Тяжчий він може бути через те, що становище нашої Церкви на чужині і на Україні є безнадійне, і що противники її самостійности й українськости є панами ситуації. Легший він може бути тим, що викроїлись остаточно позиції УККА, СКВУ, і тих організацій, які дали виминаючі відповіді на пропозицію підписання меморіялу до Св. Отця. Знаючи на підставі так закроєних позицій з ким справа, знаючи що очікувати немає вже чого, оборонну акцію треба буде проводити тепер координовано не тільки в краєвому маштабі, але й в міжкраєвому, силами не одної, але багатьох споріднених організацій. Наша петиційна акція, як також наша акція на СКВУ була добрим початком. Координація і унапрямлювання свідомо обдуманих потягнень на базі Світового Руху Мирян зробить їх більш успішними.

Чому за Патріархальний устрій Української Католицької Церкви?

Кожному відомо, що в Католицькій Церкві, Східній чи Західній, є Патріярхи: Сам Святіший Отець є Патріярхом Заходу і Примасом Італії, себто він також є головою італійської Церкви. Такі примаси, які очолюють свої церкви в своїх краях є по всіх католицьких державах. В церкві ж східнього обряду, згідно з декретом «Про Східні Церкви», що його торжественно проголосив Святіший Отець, Папа Павло Шостий, патріярхальна установа є дуже жива від найдавніших часів і признана вже першими Вселенськими Соборами. Влада Патріарха, що очолює окрему церкву або обряд, охоплює усіх митрополитів, єпископів, клир і мирян. Патріярхальна установа в Східніх церквах я традиційною формою управління, і тому Другий Ватиканський Собор порішив однозгідно, щоб там де потрібно, були встановлені нові патріярхати.

Святіший Отець іменував Блаженнішого Кардинала Йосифа Сліпого Верховним Архиєпископом, себто наділив гідністю,що є рівнa патріяршій. Одначе покищо титулу патріярха не надано і патріярхату не установлено. Його встановлення є особливо важливе тому, що Український Католицький Патріярх буде патріярхом цілої України а не одної української церковної провінції. Щобільше, влада українського патріярха не є тільки територіальною. Вона простягається по цілому світі, там, де живе український нарід. Папський Декрет виразно говорить про те, що ієрарх кожного поодинокого обряду по приписам права остається приєднаний до ієрархії патріархату». Це приєднання до патріархату пояснюється БАЖАННЯМ КАТОЛИЦЬКОЇ ЦЕРКВИ, «щоб остались цілі і ненарушимі традиції кожної поодинокої церкви або обряду І ПОЗА МЕЖАМИ ПАТРІЯРХАЛЬНОЇ ТЕРИТОРІЇ» /рішення друге/.

Отже рішенням II Ватиканського Собору Католицька Церква об’єднала і злучила українців католиків в одну українську неподільну церкву. Це найважніше рішення для нас українців, тому, що від цього об’єднання згідно зі словами Святішого Отця Папи Павла Шостого, залежить наша народна світла будучність і будучність нашої церкви. Очевидно, що не може бути мови про єдність, якщо нема українського Патріярха! Одинокий Патріярх в силі це зробити. Така релігійно-обрядова єдність скріпить український нарід не лише морально але і політично, бо на нашу думку від релігійного відродження залежить і відродження національне. Здавалося, що українська діяспора вважатиме проголошення Львівського Митрополита, Блаженнішого Кир Йосифа Сліпого, Верховним Архиєпископом з патріяршими правами яко перший крок до проголошення Його Патріярхом – і установлення патріярхату. Здавалося, що нашому ентузіязмові не буде вислову. Та на превеликий жаль так не сталося. Знайшлись серед БОЖОГО УКРАЇНСЬКОГО ЛЮДУ, як залюбки себе називаємо, малі людці, що не зрозуміли ні хвилі часу ні що саме було на потребу. Вони не послухали голосу церкви, ні народу, ні поучень Святішого Отця, ні рішень Вселенського Собору. Серед них є також «духовні особи», що опрокинули справу патріярхату,чи побудови Українського Католицького Університету в Римі, як річ зайву для України. Свої власні матеріяльного характеру інтереси поставили ці «інтернаціоналісти» понад справи українського народу.

Знайшлися і деякі «партії» що забрали слово в несвойому ділі та тільки на те, щоб шкодити справі патріярхату. Вони, ці незрячі та блудні сини українського народу, не спостерігають, що навіть большевицька Москва не нищить московського патріярхату, а навпаки признає правно та піддержує його фінансово.

Нещодавно один католицький єпископ латинського обряду заявив що ми не маємо патріярхату тому, що ми поділені. Що таке твердження є правдиве, покажуть нам або нашим дітям будучі історики Української Католицької Церкви, бо ватиканські архіви будуть доступні для студій історії і наші новітні зрадники-«кочубеї» займуть в історії Української Католицької Церкви заслужене місце.

Щоб було ясно хто зараз є за, а хто проти, повстало «Товариство за Патріярхальний Устрій Української Католицької Церкви». Його ціллю є зорганізувати всіх прихильників патріярхату і доказати тим кому про це треба знати, що створення патріярхату об’єднує український нарід, та що загал українського народу є за патріярхатом, а горстка блудних синів, що зрештою знайдуться в кожній нації, це деструктивний елемент і яничари-ренеґати. Це зрештою нормальне явище, бо на протязі двохтисячної історії Христова Церква мала многих противників та проте ніхто не осудив церкви як цілости. Осуджено лише поодиноких людей, що були ложними вчителями. Очевидно, що чим скоріше будемо мати патріярха, тим менше буде таких, що ширять незгоду і наносять неславу Церкві і народові.

І це саме одна з причин чому нам треба мати свого Патріярха. Він мусить нарешті запровадити порядок в церкві, щоб не було, як влучно каже нарід, «що попик то типик».·

Очевидно сама манна нам з неба не впаде. Замало казати, що Святіший Отець знає, що нам потрібно. Бо ось Всемогучий Господь знає, що нам потрібно, а проте каже: «Просіть і дасться вам, стукайте і отвориться вам».

Тому просім Милосердного Бога, щоб, зглянувся над нами і дав нам патріарха. Доложім для цього наших зусиль, а всі зібрання нашого Товариства починаймо молитвою в цьому наміренні та просім священиків о святі Літургії за успіх в нашій роботі.

З Богом за святу справу!

Верховний Архиєпископ

Дня 23 грудня 1963 року Конґреґація для Східних Церков видала офіційну заяву, підписану кардиналом Тестою, в якій ствердила, що львівські митрополити були завжди верховними архиєпископами, а тим самим такі ж права і привілеї належать митрополитові Кир Йосифові Сліпому.

У зв’язку із цією заявою розвинулася серед нашої української спільноти, а передовсім її духівництва дискусія й то як звичайно у нас буває: за і проти. Тому на основі джерел постараюся коротко цю справу з’ясувати для кращого зрозуміння цеї проблеми в наші дні,

Буллею «Ін універсаліс Екклєзіє», (22, II. 1807) папа Пій VII відновив Галицьку Митрополію та надав її митрополитам тих самих прав і привілеїв, які колись папа Климент VII закріпив за Київськими й Галицькими митрополитами в буллі «Децет Романум Понтіфіцем» (23. II. 1596), а ті права були такі:

Скликати провінційні синоди, на них предсідати й пильнувати, щоби рішення і постанови тих синодів були виконані,
Пильнувати й кермувати виборами єпископів,
Уділяти хіротонії /свячень/ єпископам в приявності других єпископів,
Чувати над єпископіями провінції та провадити їхні церковні справи,
Опікуватися єпископією в час ваканції /необсадження/,
Візитувати єпископів своєї митрополії,
Принимати відклики єпископів своєї провінції,
Давати дозвіл своїм єпископам на відсутність із єпархії,
Підчинених єпископів переносити до других єпархій,
Надавати закони, які мають силу тільки на території їх митрополії,
Знати важні справи провінції та давати у них свою раду,
Давати дозвіл священикам принимати світські уряди,
Привілей поминання на богослужениях.[1]

На жаль із цих прав не скористали самі таки Галицькі митрополити, як про це добре згадує о. І. Гриньох: «ці права були призабуті впродовж короткої бо тільки столітньої історії відновленої Галицької митрополії; призабуті не намісниками апостола Петра на римському владичому престолі, а їхнім церковним управлінням при допомозі та підтримці таки нашого єпископату.

Замість справжніх, живих прав залишилася папська булла в історичних архівах.»[2]

Те саме повторюється дослівно в нашу добу: вперше сумніви відносно існування взагалі Верховного Архиєпископства в нашій церковній історії, а потім, вже по офіційній заяві Апостольського Престолу, злобний спротив і вся акція проти влади Верховного Архиєпископа поза межами України, а, в дальшій логічній консеквенції, проти створення української католицької патріярхії взагалі·

В минулому один за одним, наввипередки, зрікалися наші владики-митрополити своїх фактичних прав, що їм належали за правом Східної Церкви та буллі, «Ін універсаліс Екклєзіє» та клали себе в положення латинських «титулярних» архиєпископів. Потім, коли вже побачили, що зайшли за далеко, то, щоби рятувати бодай дещо із утраченої влади, просили на взір латинян відзнаки «палліюм» (маленький омофор із деякими привілеями, що їх надає Папа), щоби в той спосіб одержати бодай окрушини влади, але вже не силою свойого правного становища, як Верховні Архиєпископи Східньої Церкви, але тільки й виключно тільки із ласки чужих. А тепер не інакше: краще влада чужих чим власна Патріярхія.

Яке правне становище цеї проблеми зараз? Мусимо поглянути на найбільше авторитетні джерела, що про цю справу говорять та як її оформлюють. Отже в Декреті «Про Східні Католицькі Церкви», що увійшов у життя з днем 22 січня 1965 року, як обов’язуючий вірних католицької Церкви, є проголошено таке:

«7. Від найдавніших часів живе в Церкві патріярхальна установа, признана вже першими Вселенськими Соборами.

Назву східного Патріярха носить той єпископ, що має судовласть над усіми єпископами, не виключаючи митрополитів, над клиром і над мирянами своєї території чи свого ОБРЯДУ (підкреслення моє), згідно з приписами права і без нарушення первоверховної влади Римського Первосвященика.

Денебудь буде поставлений ієрарх якогось обряду поза межами патріярхальної території, він по приписам права остається ПРИЄДНАНИЙ ДО ІЄРАРХІЇ ПАТРІЯРХАТУ (підкреслення мої).

10. Те що є сказано про Патріярхів, є теж важне, по приписам права, і про Верховних Архиєпископів, що стоять на чолі якоїсь поодинокої Церкви або обряду.

Тому що патріярхальна установа є в Східних Церквах традиційним видом управління, цей Священний і Вселенський Собор бажає, щоби там, де потрібно, були встановлені нові патріярхати; а їх встановлення застерігається Вселенському Соборові або Римському Первосвященикові.»[3]

Отже без найменшого сумніву у світлі всіх документів: «Децет Романум Понтіфіцем», «Ін універсаліс Екклезіє», Деклярації Конґреґації для Східних Церков із 23. XII. 1963, та згідно із Декретом «Про Східні Церкви» – наш Кардинал Йосиф є ПОВНОПРАВНИМ ВЕРХОВНИМ АРХИЄПИСКОПОМ, а тим самим ГОЛОВОЮ із повного юрисдикцією ВСЕЇ УКРАЇНСЬКОЇ КАТОЛИЦЬКОЇ ЦЕРКВИ в Україні й на місцях нового поселення, й на це не є потрібні більше ніякі додаткові потвердження. Це є рішення Вселенського Собору, потверджене Папою Павлом Нам остається ті канони-закони прийняти в життя та їм підчинитись /ми ж прецінь католики, а не роздроблюватись на окремі «удільні князівства», удавати патріотів церковних й національних, а рівночасно своїми особистими амбіціями копати гріб для Української Католицької Церкви у вільному світі. Пора найвища у обличчі смертного ворога християнства: модерного атеїзму-комунізму та релігійної обоятности з’єднатися в одній Українській Помісній Церкві під проводом Верховного Архиєпископа та повести Христове стадо, Український Нарід й Церкву, до церковної й національної єдности у формі Києво-Галицької Патріярхії. Все це в наших руках та від нас самих залежить, чи наша Українська Католицька Церква стане повноправною автономною частиною Вселенської Церкви чи дальше буде тягнутися у хвості церковних подій, з ласки чужих нераз навіть нам ворожих чинників.

[1] Acta Apostolicae Sedis, Vol. LVI (1964), стор. 214.

[2] M. Stasiw, Metropolia haliciensis (eius historia et iuridica forma) Ed 2 Romae, стор. 126.

[3] Благовісник, рік І, книга І, 1965, стор. 21, 22.

Українська Католицька Церква на роздоріжжі /Стаття друга/

Стаття перша

Коли велика частина українського духовенства на чужині, коли вірні нашої Церкви, коли й частина нашого єпископату хочуть рятувати нашу Церкву тут, на чужині, перед її повільною смертю – це природне і Боже право дітей Вселенської Церкви.[1]

Соборне послання усіх наших владик з 13 грудня 1965 р. так формулює місію нашої Церкви: «зберегти органічну одність нашого візантійсько-українського обряду на землях України і в зарубежжю, а тим також зберегти і цілість усьої Української Католицької Церкви в Україні й по всіх Країнах нашого поселення і в такий спосіб виконати високе завдання вложене на нас Богом і народом.»[2]

Це важливе ствердження, закріплене підписами усіх владик, не може бути пустою деклярацією, вбраною в гарні фрази. В ньому криється істотний зміст, зобов’язуючий усіх членів Української Католицької Церкви, її духівництво і мирян, а насамперед тих, що це соборне послання підписали.

Але чи так розуміють зміст Соборного послання усі, до кого воно стосується?

Щоб не бути голословним в деяких, може, прикрих закидах на адресу частини ієрархії і священства, наведемо декілька фактів. Цитовані тут факти трапились вже після соборного послання наших владик.

В минулому році три владики Америки видали спільну постанову про пости. Це є доволі важливе рішення в обрядово-дисциплінарних справах Церкви. Наші єпископи змінили дотеперішню практику обов’язкової п’ятниці як дня посту і дозволили вживання м’ясних страв того дня. Ця постанова не стосується якогось часткового порядку посту (наприклад, диспенза для однієї п’ятниці в році, коли припадає державне свято Дня подяки чи що), але утворює новий і постійний церковний закон, відмінний від тих, що зобов’язують решту вірних цієї Церкви. Переступлення компетенцій владик видається очевидним. І не є воно лише переступленням компетенцій. У наших умовах, це свідома дія на порізнення обрядово єдиної Української Католицької Церкви, бо від тепер у Канаді, наприклад, п’ятниця для наших вірних є днем, де піст зберігається, але не так воно є в сусідньому Детройті чи Боффало.

Якщо йдеться про мотиви і стимули такого рішення, то вони є дуже ясні. Перед постановою наших владик Америки подібне рішення було винесене американськими римо-католицькими єпископами. Не входимо в дискусію, чи й вони не переступили своїх компетенцій у Вселенській Католицькій Церкві, бо такі рішення таки повинні бути загальні. Проте, наші єпископи, до яких рішення американського єпископату не стосується, діяли із спонук пристосуванства, щоб приподібнитися до римо-католицьких вірних в ЗДА. Мабуть їх не турбувало те, що тим самим відчужуються від решти своїх таки рідних вірних у всьому світі. Хотіли вони цього, чи ні, але Митрополит і владики в Америці завдали перший поважний удар єдності нашої Церкви і в обрядово-дисциплінарній ділянці. Варто пригадати тут одні місце з соборного послання, стосовне до постів, яке всі три українські єпископи Америки підписали:

Що до Свят, постів і заказаних часів, це питання було рівно ж предметом Наших нарад. Але тому, що Вселенська Церква, підготовляє провірку обов’язуючих Свят, постів і священних часів та підготовляв в цій справі своє авторитетне рішення, наші відносні постанови в цій справі будуть проголошені в «Благовіснику»… До часу проголошення цих постанов треба всюди придержуватись до тепер існуючих практик.»[3]

З цього видно, що можливість змін в цій справі дискутувалася. Проте всі єпископи слушно уважали, що лише після відповідних напрямних всієї Церкви можуть бути прийняті партикулярні рішення в нашій Помісній Церкві. Три владики Америки змінили цю думку, скріплену їхніми підписами, і поспішилися впровадити в себе відмінну практику без авторитету всього нашого єпископату, зате, опираючися на авторитетові американського єпископату.

Вони поступили подібно, як і два закарпатські єпископи Пітсбурґу і Пассаїка, коли два роки тому видали свою постанову про скасування декількох традиційних свят нашої Церкви. І знов, ніяк інакше, як самособіпанством, треба скваліфікувати цю постанову. Це вже далеко важливіше рішення, як навіть свавільне впровадження англійської мови в богослуження. Ці два єпископи не консультувалися щодо своїх намірів із співбратами по обряді, українськими владиками Америки; перебуваючи в Римі, не пред’явили своїх пропозицій для спільного обміркування всього єпископату нашого обряду, хоч для них були завжди відкриті двері нарад наших українських владик. Діяли вони навмисне з метою більшого відокремлення від українсько-візантійського обряду. З прикрістю треба ствердити, що наша католицька преса невинно опублікувала це рішення двох закарпатських владик /вони вже навіть перестали вживати назву /«карпато-руські»/, замість того, щоб піддати її критичній оцінці.

Нагадаймо ще один, нібито дрібний, але не обіцяючий нічого доброго, факт. В невеликій місцевості, на території єпархії св. Отця Миколая в Чікаґо, наш єпископ відступив своїх вірних для утворення спільної візантійсько-Східньої парафії з вірних закарпатської єпархії та кількох з інших східних обрядів. Парафія належатиме до Пітсбурзького єпископа. Сам по собі це не значний факт. Але в своїх замірах і наслідках – дуже небезпечний і симптоматичний для певної політики. Йдеться бо про нову настанову ліквідації наших малих парафій, творення нібито спільних /бачите, який універсалізм!/ візантійських парохій, в яких затрачується всяка обрядова і національна самобутність вірних нашої Церкви. Не треба згадувати, що в цій першій і мабуть в майбутніх «скомасованих» парафіях буде плекатися якийсь мішаний візантійський обряд, самозрозуміло, в англійській мові. Цей перший крок у згаданому напрямі повинен насторожити усіх, хто дорожить єдністю і повнотою існування нашої Церкви.

В пляні збереження повної єдности нашої Церкви важко нам позитивно розцінити також один акт владик Канади. Ми прочитали в пресі спільну постанову про утворення в чотирьох канадійських єпархіях нашої Церкви діяконату. Це рішення іде по лінії загальних постанов Ватиканського Собору. Діяконат є позитивна і потрібна установа, є це відродження гарної і віками освяченої традиції Церкви перших століть. Модерна дійсність в багатьох країнах гостро вимагає такої допоміжної установи в Церкві, де люди, що ще не мають повного священичого, підготування і не прийняли тайну священства, могли б виконувати ряд так важливих і потрібних допоміжних функцій у парафії . Можна було очікувати, що і наша Церква в цілому прийме в себе, відповідно пристосовуючи до своїх традицій і нинішних умов, цю установу. Але ми чекали, що таке рішення винесуть усі владики на одному з чергових засідань Синоду українських єпископів. Воно могло мати більший авторитет і більший вплив навіть на самих вірних. В існуючій ситуації, коли потрібно скріпити, а не послабляти авторитет нашого єдиного церковного проводу, таке рішення мусіло виходити від Синоду і Верховного Архиєпископа. Так не сталося, і несвідомо цей крок наших Канадійських владик сприяє відокремленським тенденціям деінде.·

Розгляньмо ще одну справу, про яку іноді говориться, а то й пишеться. Наші владики різних країн беруть участь в конференціях римо-католицьких єпископів своїх країн. Ми не бачимо в цьому нічого невластивого. Наші єпархії чи екзархати мають багато спільних проблем з рештою Католицької Церкви даної країни. Питаннями, щодо яких усі католики повинні мати вироблену спільну лінію, є – наприклад – справа шкільництва, расове питання, загальні суспільні справи, в яких позиція Католицької Церкви повинна бути однакова і ясно стверджена. Подекуди участь наших владик у спільних національних конференціях католицьких єпископів ще й тим умотивована, що тут можна звернути увагу на наявність наших вірних у даній країні, на потребу наших парафій; часто з цих конференцій виходить практична співпраця і допомога Церкви місцевої більшости нашій розпорошеній релігійній громаді в меншості. Проте, ця участь наших владик має бути виразно зрозуміла римо-католицькою і нашою ієрархією. Національні конференції єпископів не можуть бути для нас авторитетом щодо церковної дисципліни, організації й обряду. Вони в ніякому разі не можуть заступити нашого спільного Синоду єпископів. Прикро, що подекуди є тенденції надавати більшого значення своїм крайовим конференціям єпископів, як своєму власному Синодові Помісної Церкви.

Як приклад такого нехтування наших спільних постанов і авторитету власної єпископської конференції може послужити справа так званого «фонду солідарности», який був утворений на одній з перших нарад наших єпископії у Римі під час Ватиканського Собору. Це був дуже шляхетний почин і, як засіб єднання і допомоги своїм братам в потребуючих країнах, був дуже прихильно зустрінутий мирянами. Були навіть оголошені збірки і один чи два роки такий фонд діяв. Вияв такої солідарности (одноразова річна збірка серед усіх українців в діяспорі на фонд, з якого потім центрально приділювалося тим парафіям і екзархатам, які є найбільше в потребі) мав не лише матеріяльну користь, але насамперед моральну. Від якогось часу про цей фонд нічого не чути; владики не дають розпорядження такі збірки переводити і гарні наміри закинені в забуття. Чому це так? Ось мале вияснення: один з наших владик, який разом з своїм екзархатом був би може найбільше скористав з цієї ініціятиви, бо справді українська громада і церковна організація в його країні потребує допомоги, заявив авторові цих рядків, що він не зацікавлений такою акцією «солідарности». Він, що-правда, проводить збірку на подібний загально-крайовий фонд, коли всі римо-католицькі єпископи в його країні роблять те саме, висилає зібрані гроші до спільної каси єпископату і звідти отримує для себе підтримку. Мене це глибоко вразило, бо даний український католицький владика, який напевно отримує допомогу з фондів зібраних його монашим чином серед українських вірних в різних країнах, повинен був першим повністю заанґажуватися за цим «фондом солідарности».

Це лише кілька прикладів, здебільшого, загально відомих, та не завжди як слід усвідомлених вірними, як то деякі наші ієрархи «не в один гуж тягнуть», і як то на ділі зривається єдність нашої Церкви.

[1] о. І. Гриньох, «Собор, який для нас не відбувся», Сучасність, ч. 10, 1967, стор. 109.

[2] Благовісник, рік ІІ, книга І, 1966, стор. 19.

[3] Благовісник, рік ІІ, книга І, 1966, стор. 21.

Меморандум до Апостольської Столиці про становище Української Католицької Церкви

пересланий через Його Ексцеленцію Джералда В. МекДевіта,
єпископа коадъютора римо-католицької Архидієцезії Філадельфії,
представника Апостольського Делеґата у Вашінґтоні, Д.К.

Резюме авдієнції

Ця авдієнція відбулась в результаті старань Товариства про зустріч із Апостольським Делеґатом до ЗєдиненихСтейтів Америки для цього, щоб він вислухав погляди українців католиків у справах їхньої Церкви. Тому Його Ексцеленція Люїджі Раймонді, Апостольський Делеґат у Вашінґтоні, уповноважнив Його Ексцеленцію Джералда В. МекДевіта, єпископа-коадъютора римо-кат. Архидієцезії Філадельфії, прийняти Делеґацію Товариства.

Авдієнція відбулась, дня 2-го березня 1968 р. в приміщенні уряду Філядельфійської Архидієцезії. Членами Делегації були: ред. Василь Пасічняк, голова Товариства, проф. Мирослав Лабунька, професор коледжу ЛяСаль у Філядельфії, та д-р Зенон Ґіль із Трентону, Н.Дж., члени Товариства.

Його Ексцеленція Джералд В. МекДевіт ввічливо повідомив делеґатів про сучасне відношення Апостольської Столиці до справи Патріярхату Української Католицької Церкви. Його Ексцеленція підкреслив, що Апостольська Столиця уважно розслідила цю справу в 1965 р. і прийшла до висновку, що створення Патріярхату УКЦ під сучасну пору було б невказане, бо воно причинилося б до роз’єднання вірних цієї Церкви і це рішення було закомуніковане Блаженнішому Верховному Архиєпископові Кардиналові Йосифові Сліпому.

З черги Його Ексцеленція Джералд В. МекДевіт вислухав довшу усну інформацію членів Делеґації відносно теперішнього стану Української Католицької Церкви, головно про оці справи:

а) З’ясовано ґенезу, цілі і діяльність Товариства за Патріархальний Устрій Української Католицької Церкви. Делеґати ствердили, що членами Товариства є практикуючі католики, вірні і священики УКЦ у ЗСА. Товариство основано у 1964 р. на загальне бажання мирян, і його завданням є піддержати і піднести повагу церковних властей у патріярхальному устрою Української Католицької Церкви. Особливою турботою Товариства є збереження юрисдикційної і обрядової єдности в Українській Католицькій Церкві. Таку єдність на думку українців католиків, можна забезпечити почерез здійснення Патріярхату Української Католицької Церкви; це знову ж, може здійснитися дорогою об’єднання всіх єпархій і екзархатів під проводом одного Голови Української Церкви – Верховного Архиєпископа або Патріярха.

Передумови для такого об’єднання правно існували віддавна і були поновлені в 1963 p., коли Святіший Отець Павло VI ще раз визнав їх і доручив Конґреґації для Східніх Церков офіційно заявити, що Митрополит Львівський є Верховним Архиєпископом.

б) Українці-католики є переконані в цьому, що здійснення патріярхального устрою стане запорукою тривкої єдности в Українській Католицькій Церкві. Це переконання українських вірних проявилось спонтанно зокрема підчас Першого Світового Конгресу Вільних Українців в Нью Йорку в листопаді 1967 р. в якому взяли участь делеґати із численних країн Північної і Південної Америки, Європи, Австралії та Нової Зеляндії.

Делеґати Товариства запевнили Його Ексцеленцію Дж. В. МекВевіта, що ці переконання відносно патріярхального устрою в Українській Католицькій Церкві, поділяють усі українці в діяспорі та, що до цього немає між вірними різниць думок. Вони виявили свою підтримку для встановлення патріярхального устрою в тисячах листів до Святішого Отця з усіх сторін світа. Якщо і є неприхильна постава, то серед деяких українських єпископів але не серед мирян.

в) Серед вірних Української Католицької Церкви створилося переконання, що виминаюча постава Апостольської Столиці до справи Патріярхату є спричинена не лише браком об’єктивної інформації про дійсну настанову більшости українських католицьких єпископів, священиків і вірних, але також нецерковними міркуваннями, Українці-католики мають причину думати, що так державні мужі деяких країн, як і деякі церковні достойники Католицької Церкви і інших віроісповідань виступають проти встановлення: Українського Католицького Патріярхату із чисто політичних причин. Делеґати підкреслили деморалізуючий вплив такої постави Апостольської Столиці на українців-католиків.

г) В дальшому ході авдієнції поставлено наступні питання:

Чи правдою є, що Апостольська Столиця не є дальше заінтересована в існуванні з’єдинених Церков східніх обрядів.

Чи американська римо-католицька ієрархія дійсно вважає, що такі Церкви не повинні існувати як окремі Церкви в ЗСА, а навпаки – повинні злучитися із Американською Католицькою Церквою.

ґ) Делеґати вияснили теперішнє тяжке положення Української Католицької Церкви. В Україні, уряд СРСР рішучо протиставиться релігійному життю взагалі, а зокрема діяльности Української Католицької Церкви, тому вірні католики є там переслідувані. Після Берестейської Унії 1595-96 pp. Українська Католицька Церква стала оживляючою і провідною силою в житті українського народу і століттями спонукувала культурний і національний розвиток. Тепер, вірні цієї Церкви мають можність жити відкрито релігійним життям лише в рямцях Російської Православної Церкви яка є офіційною Церквою в СРСР, і має особливу підтримку атеїстичного уряду; така ситуація викликає у вірних невдоволення і непошану до православних ієрархів і священиків. Навпаки, Українська Католицька Церква викликає подив і пошану серед численних народів СРСР. Цю пошану і подив Українська Католицька Церква завдячує твердій видержливості українців-католиків, ієрархів і вірних, а зокрема Голови цієї Церкви – Блаженнішого Верховного Архиєпископа Кардинала Йосифа Сліпого. Він залишився вірний своїй Церкві і з’єднанню із Вселенською Католицькою Церквою по-через вісімнадцять літ ув’язнення і переслідування.

д) Його Ексцеленція Дк. В. МекДевіт відповів, що побоювання українців-католиків відносно майбутнього значення їхньої Церкви не є виправдані. Східнім Церквам об’єднаним із Уселенською Церквою тепер надається більшого значення, аніж коли-небудь перед тим. Ці Церкви шанують і зі сторони американської римо-католицької ієрархії немає ніяких спроб обмежити їхню свободу і самобутність. В доказ спеціяльної уваги Апостольської Столиці і американської ієрархії Його Ексцеленція навів такі приклади, як збільшення числа українських католицьких єпархій і екзархатів та створення дієцезії для маронітів.

е) Його Ексцеленція підкреслив, що він знає про те, що Українська Католицька Церква є найбільшою по серед з’єдинених Церков східнього обряду. Він запитав делеґатів Товариства, які права за їхнім відомом, прислуговують Верховному Архиєпископові Української Католицької Церкви. Делеґати відповіли, що Верховному Архиєпископові УКЦ належаться такі самі права як Патріярхові. Тоді Його Ексцеленція відповів, що він не бачить жодних перешкод до об’єднання всіх єпархій і екзархатів Української Католицької Церкви під одним проводом. Рівночасно Його Ексцеленція сказав, що він розуміє погляди поодиноких єпископів, які є склонні уважати, що вони краще розуміють потреби їхніх єпархій, рівночасно забезпечуючи собі більше свободи.

е) Делеґати підкреслили, що Верховний Архиєпископ УКЦ Блаженніший Кардинал Йосиф Сліпий, здобув великий подив багатьох народів світу, включно з народами СРСР і інших комуністичних країн, за його видержливість переслідуванню і теророві в час вісімнадцятлітнього ув’язнення.

Він осягнув гідність Ісповідника Христової Віри та рівночасно став українським національним Героєм. Будь-які вияви легковаження його особи зі сторони чинників відповідальних за теперішній стан Української Католицької Церкви викликують сумніви, чи вірність Церкві, терпіння і християнська витривалість Католицька Церква дальше доцінює як ті вартості, на яких правдива Церква основана. Причиною таких сумнівів є факт, що Апостольська Столиця не прихилилася до бажань українців-католиків створити Патріярхат.

ж) Під кінець авдієнції делеґати так зреасумували порушені справи:

Теперішня постава Секретаря Стану і Конґреґації для Східніх Церков відносно справи Українського Католицького Патріярхату, була доведена до уваги української ієрархії. Ця постава, будучи неприхильною має за ціль нівечити всілякі дії української католицької ієрархії спрямовані до установлення Українського Католицького Патріярхату. Та це не має впливу на Товариство за Патріярхальний Устрій УКЦ тому що його ціллю є також ширити зацікавлення релігійними справами серед української католицької спільноти у ЗСА.

Делеґати висловили признання і щиру подяку Його Ексцеленції Джералдові В. МекДевітові за його ввічливе ствердження постави Апостольської Столиці і американської ієрархії відносно зєдинених Церков Східнього Обряду взагалі, і відносно Української Католицької Церкви зокрема.

Дальше, делеґати згадали про деякі познаки, які, на думку українців-католиків, також вказують на теперішню поставу Апостольської Столиці до Української Католицької Церкви. Цими познаками є піднесення у гідності і почестях рівно ж і таких єпископів і священиків, які, із різних причин противляться з’єдинанню українських католицьких єпархій і екзархатів під одним проводом, та недоцінюють прив’язання вірних до релігійних і національних традицій; подібно про ту поставу свідчать директиви Ватикану припинити всіляку акцію за Український Католицький Патріярхат. Внаслідок інтерпретації цих познак серед українців-католиків зростає наявне недовір’я, зневіра і почуття обиди.

На закінчення авдієнції, Єпископ МекДевіт просив, щоб делеґація виготовила і йому вручила меморандум на тему продискутованих справ. Делеґати подякували Його Ексцеленції за авдіенцію і прохали, щоб подяку також передати Апостольському Делеґатові Його Ексцеленції Архиєпископові, Люїджі Раймонді.

На пращання Його Ексцеленція Єпископ МекДевіт поблагословив членів Делегації Товариства за Патріярхальний Устрій Української Католицької Церкви.

ІІ

Додаткові інформації і ствердження

Управа Товариства бажає доповнити Меморандум слідуючими додатковими інформаціями і ствердженнями, для вияснення поглядів українців-католиків на значення дорогої їм Церкви:

1. Українці-католики, в Україні і в багатьох країнах вільного світу, є свідомі тої особливої уваги, що її Апостольська Столиця виявляє до Української Католицької Церкви та до українського народу. Постаті Петрових Намісників останніх десятиліть та їхні діла збережені в пам’яті і викликають серед вірних почуття вдячности і признання. Постаті Пія XII та Івана XXIII назавжди залишаться в пам’яті українців-католиків тому, що вони у важкому часі української історії виказали багато зрозуміння для положення Української Католицької Церкви і української надії.

2. Ця постава прихильности до всіх українців, католиків і православних, виявилась головно під час і після другої світової війни. В час дуже несприятливої для цих людей міжнародної і на рідних землях ситуації, Святіші Отці подбали про духовну опіку і матеріяльну поміч. Апостольська Столиця допомагала й тоді, коли комуністичні режими підкоряли Церкву та посилено переслідували Її священиків і вірних. Доказом особливої уваги Апостольської Столиці до Української Католицької Церкви і української нації остане звільнення Верховного Архиєпископа Блаженнішого Кардинала Йосифа Сліпого із радянського ув’язнення. Українці свідомі і про інші вияви постійного дбання Святішого Отця про долю своїх братів, вірних і священиків, що дальше трудяться у дуже несприятливих обставинах на Славу Божу, голосять благовість потребуючим і часто посвячують свою свободу, а то й життя. Апостольська Столиця виявила безприкладну увагу до українців також тоді, коли вони покинули свою батьківщину і були позбавлені благородного впливу своєї Церкви. Щоб забезпечити духовну опіку, Апостольська Столиця створила нові єпархії і екзархати у різних країнах поселення українських емігрантів. За цю уважливість українці-католики є щиро вдячні.

3. Українці-католики є переконані, що Його Святість Папа Павло VI, і Апостольська Столиця, і на будуче будуть сприяти ростові Української Католицької Церкви. Українці-католики вірять, що світле майбутнє їхньої Церкви залежить від оцих умовин:

а) Признання юрисдикції Верховного Архиєпископа у всіх українських католицьких єпархіях і екзархатах.

б) Невідкладне скликання Верховним Архиєпископом Української Католицької Церкви Синоду всіх владик.

в) Збереження традицій і обрядової спадщини цеї Церкви.

г) Забезпечення однакового виховання кандидатів на священиків цеї Церкви, по можності в одній вищій богословській інституції.

ґ) Визнання Верховного Архиєпископа Патріярхом Української Католицької Церкви.

4. Українці-католики є переконані, що створення Українського Католицького Патріярхату стане запорукою внутрішньої єдности у їхній Церкві. Від самого початку Її існування, а також після Берестейської Унії 1595 p., Українська Католицька Церква втішалась привілеями і правами помісної – автономної Церкви у з’єднанні із Вселенською Церквою. Ті права були наново стверджені в «Акті Унії», а опісля потверджені Святішими Отцями Климентом VII в 1596 p., і Пієм VII , у 1807 р. Сьогодні римо-католики у різних країнах організують свої Церкви на національній основі, із національними Конференціями Католицьких Єпископів у проводі, а інші Церкви Східніх обрядів мають своїх патріярхів. В цей час Українська Католицька Церква, найбільша з усіх Церков Східніх обрядів є позбавлена цих історичних прав і привілеїв, якими Вона користувалась у минулому. Такий стан незвичайно турбує українців-католиків. Вони побоюються, що такий розвиток подій невідклично приведе до ліквідації їхньої Церкви у недалекій майбутності.

5. Вороги Вселенської Церкви стараються доказати, що мотивом Апостольської Столиці в стремлінні до єдности всіх християн, є політичні міркування, жажда володіння і бажання матеріяльних користей. Такі твердження можна часто стрінути у комуністичній пропаґанді і у псевдонаукових виданнях. Вони представляють унійний рух Української і Білоруської Церков XVI. ст. як експанзію римо-католицької Церкви у східній Європі, задля інтересів польської держави і Польської Церкви. Із другого боку, теперішні польські комуністичні історики доказують, що відмова Апостольської Столиці канонізувати польського короля М’єшка і, який охрестив Польщу в 966 p., була спричинена пронімецькою політикою середньовічних папів, які підтримували оттонський імперіялізм супроти Польщі і слов’янських народів. Ці історики тому так насвітліють потягнення Апостольської Столиці, бо вона звичайно надавала гідність святого всім королям і князям, які впроваджували християнство у своїх країнах. Сьогодні підкреслюється, що Апостольська Столиця заперечила святість св. Ольги, княгині Києва, яку почитають усі східно-слов’янські народи. Офіційно, Апостольська Столиця зачисляє княгиню Ольгу лише до «блаженних». Політична, ворожа пропаґанда використовує і цей факт як аргумент проти Апостольської Столиці.

Вороги Вселенської Церкви послуговуються такими прикладами на це, щоб доказати, що Апостольська Столиця дискримінувала слов’янські народи, саме тим, що не звертала належної уваги на їх церковні та національні права. Вагання Апостольської Столиці на ділі визнати патріярхальний устрій Української Католицької Церкви вони також використовують для поширювання нельояльности до Вселенської Церкви, Святішого Отця і Апостольської Столиці, та для поглиблення недовір’я серед не-католиків, головно слов’янських народів, які могли б стати учасниками екуменічного руху, започаткованого Другим Ватиканським Собором. Вони вказують, що помимо безприкладної вірности української католицької ієрархії і мирян Апостольській Столиці – до Української Католицької Церкви ставляться як до церкви другорядної категорії, а її потреби жертвуються для політичних і інших цілей; вказується, що Апостольська Столиця цілево удержує цю Церкву в стані організаційного і юридичного роз’єднання.

Ми переконані, що признання Українського Католицького Патріярхату розвіє ці закиди і створить основу майбутнього росту Української Католицької Церкви.

Ми хочемо замітити, що із Радянського Союзу і з інших т.зв. соціялістичних країн приходять вістки про зростання зацікавлення Святим Письмом, писаннями Отців Церкви, а також містичними, і аскетичними церковними творами. Це зацікавлення є зокрема наявне серед студентів вищих шкіл. Ми розцінюємо це, як вияв Божої Ласки і віримо, що ці шукання правди приведуть цих людей ближче до Бога і Його Святої Церкви. Виглядає, що законна Російська Православна Церква в СРСР цих людей не вдоволяв та що вони, хоча виховані у атеїстичному світогляді, спонтанно виказують заінтересування в шуканні правди і моральних вартостей. Ці люди шукають за чеснотами притаманними вчасному християнству, себто за життєвою святістю, вбогістю і готовістю священнослужителів і вірних дати свідчення своїй вірі. В очах цих людей, Католицька Церква репрезентує ідеали правдивого християнського життя. Тому якраз піддержка Української Католицької Церкви на заході і на Україні і признання Її важности так в минулому як і в майбутньому, причинилися б до ширення Христової Благовісті серед народів, що живуть під комуністичними режимами й є виставлені на впливи воюючого атеїзму. Хочемо вказати, що приклади із минулого потверджують цей наш погляд. Ми маємо на думці вікопомну діяльність нашого львівського митрополита, Слуги Божого Андрея Шептицького, серед росіян, коли був на засланні в Росії під час першої світової війни 1915-1917/, і після його звільнення.

7. Вважаємо, що теперішні обставини склались винятково сприятливо для визнання Українського Католицького Патріярхату. Відомим є, що в минулому Апостольська Столиця розглядала цю справу. В дійсності були прямі спроби визнати Український Католицький Патріярхат. Вони були безуспішні тому, що цьому спротивилася світська окупаційна влада у східній Європі, яка поневолювала і дальше поневолює Україну. Можливо, що колись в таких обставинах не було спроможности ту ціль осягнути. Але сьогодні, коли Апостольська Столиця не є зв’язана ніяким зобов’язаннями по відношенні до цих режимів, бо навіть не має з ними дипломатичних зв’язків, ми уважаємо, що це є якраз найбільш пригожий час для реалізації давнього пляну визнати Український Католицький Патріярхат. Ми побоюємось можливости наглих і основних ускладнень у майбутньому, які створять нові, непредбачені труднощі для Апостольської Столиці відносно цього визнання.

8. Ми бажаємо вказати на те, що нові українські еміґранти до ЗСА і других свобідних країн це є головно професійні люди і інтеліґенція, та що вони є зокрема вірні Українській Католицькій Церкві і є прив’язані до своїх релігійних і національних традицій. Вони причинилися до помітного росту своєї Церкви в багатьох країнах Заходу. Ці люди активно займаються церковними справами і уважають своїм обов’язком зберігати, обороняти і скріплювати столітні релігійні традиції і культурні надбання своїх предків. Тепер зокрема вони є стурбовані упадком ієрархічного авторитету у їхній Церкві.

9. Ми віримо, що здійснення єдности і помісности – автономії Української Католицької Церкви, в об’єднанню із Вселенською Церквою, та визнання Її Патріярхального устрою на ділі, спричинять підйом релігійного і духовного життя українців-католиків. Такий розвиток подій був би незаперечним і дальшим доказом особливої уваги Святішого Отця до Української Католицької Церкви. Неохота деяких українських католицьких єпископів визнати потребу юридичної і обрядової єдности Української Католицької Церкви та їхнє вагання щодо участи в Синоді українських єпископів під проводом Верховного Архиєпископа бентежить українських вірних. Це духовне замішання є небезпечне, саме тим, що воно може вкінці привести до байдужости, а то й до покинення Католицької Церкви, так поодинокими особами, як і групами. Невдоволення із теперішнього стану Української Католицької Церкви поширюється серед української молоді, спричинює огірчення, і між іншим, також брак священичих покликань. Ми уважаємо, що це вимагає особливої уваги зі сторони відповідальних чинників Української Католицької Церкви.

Теперішня хвилина конечно вимагає заспокоєння мирян, щоб загоїти поранення останніх літ, щоб запевнити відродження і нормальний розвиток Української Католицької Церкви. Це можна осягнути через юрисдикційну, адміністративну, обрядову і духовну єдність в цій Церкві. Скоре встановлення Українського Католицького Патріярхату буде не лише першим кроком до осягнення єдности в Українській Католицькій Церкві, але воно також причиниться до поглиблення релігійних цінностей серед українців-католиків в Україні і у вільному світі.

Товариство за Патріярхальний Устрій
Української Католицької Церкви – Крайова Управа

« Previous Page

Рубрики

Свіжий номер

Як вишивка на підризниках стала «вишивкою козацької старшини»

Час ставати сильнішими

Помісність УГКЦ

Рубрики

Підпишись на нашу розсилку