Синод єпископів УГКЦ

Letters to Fathers of the V Synod

November 1, 1971

Your Beatitude, and
Most Reverend Fathers of the Synod;

We received the announcement of the opening of the Fifth Archiepiscopal Synod of the Ukrainian Catholic Church in Rome with great joy and elation. In our own name, in the name of the lay and community organizations which we represent, and in the name of the Ukrainian Catholic laity in general in the entire world who have been informed about this joyous event, we greet this illustrious gathering of Ukrainian hierarchs.

We wish the Synod the greatest success in its deliberations and trust that, for the welfare of the Ukrainian Church and People, the accepted resolutions will be realized and implemented in all our metropolias, eparchies, exarchates, and parishes.

At the same time, in accord with the existing traditions of our Church, we request the Presidium of the Synod to admit the representatives of the laity so that they may make known to the Synodal Fathers the desires of those whom they represent’.

We are convinced that only close cooperation among the hierarchs, priests, and the members of the monastic orders will guarantee the implementation of the resolutions of this Synod and all the previous ones.

We reiterate our pledge that the organized Ukrainian laity and our civic organizations are ready to cooperate very closely with the leadership of our Church and all the local bishops in matters relative to the development of the religious life of our people.

With sentiments of deepest gratitude, we are In Christ

George Karpinsky
Zynowij Gill
Roman Osinchuk
Stephan Proсук
Myroslav Labunka
Vasyl Markus
Petro Bilaniuk
Leo Rudnуску
Luboslava Shandra
Daria Kuzyk
Eva Piddubcheshen
Myroslav Nawrockyj
Romana Nawrockyj
Yaroslav Kryviak
Yaroslav Myndiuk
Daria Myndiuk
Volodymyr Bociurkiw
Ivan Pur

* * * * * * * * * *

Praised be Jesus Christ!

November 1971

To the Archiepiscopal Synod
of the Ukrainian Catholic Church
c/o His Beatitude,
the Major Archbishop Joseph Cardinal Slipyj

Your Beatitude,
Most Reverend Excellencies,

We, the undersigned representatives of organized Ukrainian laity and civic organizations, who attended the solemn festivities held in Rome on October 30-31 on the occasions of the 375th anniversary of the Union of Brest and the 325th anniversary of the Union of Uzhorod in conjunction with the dedication of the renovated Church of SS. Sergius and Bacchus, deem it appropriate to acquaint you with the views and the desires of the Ukrainian people.

The Ukrainian Community is gravely disturbed by the latest impediments placed by the Vatican Secretariat of State to convoke the successive Archiepiscopal Synod. We consider this a violation of historical rights, the established order of the Particular (self governing) Ukrainian Catholic Church, as well as, an inimical act towards our martyred Church dictated by political expediency.

In spite of everything, we believe, that You, our Bishops, have a sacred duty during this critical time, to defend the rights of our Church, which have been safeguarded by thousand year old traditions, by the Union of Brest and the Decrees of the II Vatican Council. The entire Ukrainian community is impatiently awaiting the immediate convocation of the planned (proposed) Fifth Archiepiscopal Synod. We request the Synodal Fathers, now assembled in Rome, to review the following matters in particular:

1) To confirm and to implement the resolutions accepted at the Fourth Archiepiscopal Synod in regard to the Particular (self governing) and Patriarchal Systems of the Ukrainian Catholic Church.

2) To insist that the Apostolic See respect the provisions of the Union of Brest concerning the rights of our Church, including the election of their bishops.

3) To reject the exclusion of territorial jurisdiction in favor of the personal, jurisdiction of the Major Archbishop over all the Ukrainian Catholics in the world.

4) The spiritual well-being of the faithful today necessitates the preservation of the tradition of a married clergy and rejects most emphatically the forceful introduction of celibacy in new countries.

5) To restore the tradition of the participation of the laity in the government of the Church on all levels of ecclesial structure – Central Council of Laity, Eparchial and Parochial Councils, Church Brotherhoods and Sisterhoods, etc.

6) To consolidate the cooperation of the Church with socio-civic organizations, especially in the field of native education, youth organizations, as well as the preservation and development of Ukrainian culture.

7) To develop the ecumenical contacts and practical cooperation with the Ukrainian Orthodox Church.

8) To safeguard the support and the best operation of the Ukrainian Catholic University of St. Clement which was given over to the Archiepiscopal Synod.

9) To accelerate the resolving of the most painful conflicts among the hierarchy, monastic orders and laity in some countries.

10) Regardless of the letter of Pope Paul VI dated July 7, 1971 and the temporary difficulties in the matter of the creation of the Ukrainian Catholic Patriarchate, to continue relentlessly our striving for the ultimate achievement of our Church with a Kievo-Halyckij Patriarchate.

We deem it necessary to underscore the fact to the Synodal Fathers, that the Ukrainian laity and civic organizations have contributed greatly and have sacrificed much in the development of the Ukrainian Catholic Church. We voice great fear, if the Synod should not take place, or if it would not bring positive decisions which it would not be able to implement; indifference to Church problems; the lessening of contributions or even in particular cases, the departure of the active element from the Ukrainian Catholic Church.

However, we trust, that the Ukrainian Bishops will do all in their power during this critical period to fulfill their historical mission in regards to the Church and People.

With wishes for success in the works of the Synod, we remain with deepest respect

In Christ,

(The signatures of the representatives of the organizations follow. Ref. page 14)

Cardinal Villot`s letter and a memorandum, which were delivered by a special messenger to all the Ukrainian bishops, assembled in Rome, 30th October, 1971.

October 29, 1971

Excellency,

The Holy Father has been informed that the Ukrainian bishops have been called to Rome for the 30-31 of the current month to be present at the blessing of the restored church of SS. Sergius and Bacchus and to unite to discuss some actual and urgent problems.

Due to the great benevolence with which the Holy Father follows the activities of the Ukrainian Church, I have been comissioned to recall certain points of primary importance which are explained in the memorandum which I am permitted to send to Your Excellency.

I take this occasion to express to Your Excellency my sincere respect.

To His Excellency
(Marne of the bishop)
(with enclosure)

Most devotedly,
G. Card. Villot

Документи:

Лист від представників мирян,
висланий до кожного присутнього в Римі
Владики Української Католицької Церкви

Рим, 30 жовтня, 1971 року.

Ваше Високопреосвященство!

Нижчепідписані представники мирян, зібрані на римських торжествах Української Помісної Католицької Церкви 30 – 31 жовтня, довідалися; про демарш до Українських: Владик Секретаріяту Стану їх Святости у справі заборони відбуття Архиєпископського Синоду.

В обличчі грізного стану й історичної відповідальности ієрархії за дальшу долю Української Церкви просимо і закликаємо Вас не піддатися цій незаконній пресії, постояти твердо за права самої ієрархії й цілої Церкви та, не зважаючи на це, відбути заплянований Архиєпископський Синод.

Відчуваємо, що без Синоду буде важко після повернення зустрічатися і співжити Владикам, священикам і провідним діячам зорганізованого мирянства із загалом наших вірних.

Цей тривожний апель доводимо до Вашого відома в почутті відповідальности за стан у нашій Церкві.

Віддані Вам у Христі,

др. Зиновій Ґіль, др. Роман Осінчук, інж. Степан Процик, проф. Мирослав Лабунька, проф. Василь Маркусь, др. Петро Біланюк, др. Леонид Рудницький, Любослава Шандра, Дарія Кузик, Ева Піддубчишин, др. Мирослав Навроцький, др. Романа Навроцька, др. Ярослав Крив’як, др. Ярослав Миндюк, др. Дарія Миндюк, др. Володимир Боцюрків, інж. Іван Фур, Юрій Карпінський

* * * * * * * * * * *

Пресові комунікати з Риму

Рим, 1 листопада 1971.

Після торжественного посвячення української церкви святих Сергія і Вакха та врочистого відзначення 375-тої річниці Берестейської і 225-тої річниці Ужгородської Уній з участю 15 українських Владик під проводом Блаженнішого Верховного Архиєпископа Кардинала Йосифа Сліпого, українські Владики почали тут учора ввечорі, 31 жовтня 1971 року, свої синодальні наради та просять Святішого Отця про апостольське благословення для їхніх праць.

Президія Синоду

Рим, 2 листопада 1971.

Українські Католицькі Владики, зібрані на своїх Синодальних Нарадах в Римі, – оцим заявляють, що вони діють під проводом Верховного Архиєпископа і Кардинала Кир Йосифа, згідно з рішенням Другого Ватиканського Собору, в любові пошані і відданості до Св. Отця.

Рим, 5 листопада 1971.

Після посвячення відновленої церкви Жировицької Богородиці і Святих Сергія і Вакха в Римі, дня 30 жовтня, та по відзначенні 375 річниці Берестейської і 325-річчя Ужгородської Уній, Архиєрейською Службою Божою усіх зібраних Владик і святочною Академією, розпочалися в неділю вечором, дня 31 жовтня, чергові Синодальні Наради Українських Владик, що ними проводив Блаженніший Верховний Архиєпископ Української Церкви, Кардинал Йосиф Сліпий.

Під час своїх Нарад Українські Владики створили Дорадче Тіло для Верховного Архиєпископа, так званий Постійний Синод, зложений з чотирьох Владик, крім Верховного Архиєпископа.

Головною точкою Нарад було передискутовання начерку Конституції для Української Католицької Церкви. Окрім цього порішено деякі біжучі справи Української Церкви.

Українські Владики, зібрані на Синодальних Нарадах, звернулись до Духовенства і Вірних Української Церкви Спільним Пастирським Актом з нагоди святкувань Берестейської та Ужгородської Уній, підкреслюючи їхню дальшу життєвість для Українського Народу мимо усіх переслідувань і заперечень.

Синодальні Наради закінчено дня 5 листопада.

ПРЕЗИДІЯ Синодальних Нарад.

* * * * * * * * * * *

Рим, 1 листопада 1971р.

Слава Ісусу Христу!

До Архиєпископського Синоду Української Католицької Церкви на руки Блаженнішого Верховного Архиєпископа і Кардинала Кир Йосифа Сліпого

Ваше Блаженство,

Високопреосвященні і Преосвященні Владики,

Ми нижчепідписані представники організованого мирянського і громадського життя, які прибули на ювілейні торжества в Римі 30-31 жовтня з нагоди 375-річчя Берестейської і 325-річчя Ужгородської Унії та посвячення храму Святих Сергія і Вакха, уважаємо за відповідне подати до Вашого відома і погляди і побажання українського загалу.

Українська спільнота поважно стурбована останньою забороною Секретаріяту Стану їх Святости відбути черговий Архиєпископський Синод. Уважаємо це порушення історичних прав та устійненого правопорядку Помісної Української Католицької Церкви, подиктованим радше політичними міркуваннями.

Не зважаючи на це, уважаємо, що Ви, наші Владики, маєте святий обов’язок у цей критичний час відстояти права нашої Церкви, забезпечені тисячлітньою традицією, Берестейською Унією та декретами Другого Ватиканського Собору. Вся українська спільнота нетерпеливо очікує негайного відбуття заплянованого П’ятого Архиєпископського Синоду.

Звертаємося до Отців Синоду, зібраних тепер у Римі, розглянути зокрема такі справи:

Підтвердити і перевести в життя постанови, винесені на 4-тому Архиєпископському Синоді стосовно помісности і патріяршого устрою Української Католицької Церкви.
Домагатися від Апостольської Столиці респектування артикулів Берестейської Унії щодо прав нашої Церкви, включно з вибором власної ієрархії.
Заперечити виключність територіяльної юрисдикції на користь персональної правовласти Верховного Архиєпископотва над всіми українцями католиками у світі.
Добро душ вірних на сьогодні вимагає збереження в дусі традиції жонатого клиру і послідовного опрокинення насильно впровадженого целібату в нових країнах.
Відновити традицію співучасти мирян в управлінні Церквою на всіх щаблях церковної структури /Головна Рада Мирян, єпархіяльні та парафіяльні ради, церковні братства і сестрицтва тощо/.
Затіснити співпрацю Церкви з суспільно-громадськими чинниками, особливо в ділянках рідного шкільництва, молодечих організацій та збереження і розвитку української культури.
Розвинути екуменічні зв’язки та практичну співпрацю з Українською Православною Церквою.
Забезпечити піддержку та якнайуспішніше діяння Українського Католицького Університету ім. Папи Климентія, переданого Архиєпископському Синодові.
Сприяти розв’язанню наболілих конфліктів в деяких країнах між ієрархією, монашими чинами та мирянами.

10. Не зважаючи на лист Папи Павла 5-го з 7 липня 1971 р. та тимчасові труднощі у справі створення Українського Католицького Патріярхату, продовжувати наполегливо змагання за завершення структури нашої Церкви Київсько-Галицьким Патріярхатом.

Вважаємо за потрібне зазначити Отцям Синоду, що українські миряни та організоване громадянство зробили великий вклад і жертвенність у розбудову Української Католицької Церкви. Висловлюємо тривожні побоювання, якщо б Синод не відбувся або не виніс позитивних рішень та не був у стані перевести їх у життя, що це могло б привести до занепаду віри, збайдужіння до справ Церкви, упадок жертвенности, а навіть в і окремих випадках до відходу активного елементу від Української Католицької Церкви.

Ми однак сподіваємося, що українські Владики зроблять все можливе, щоб в цьому критичному часі виконати свою історичну місію супроти Церкви і Народу.

Залишаємося в глибокій пошані, з побажанням успіхів у працях Синоду та християнським привітом.

Мгр. Омелян Коваль – За Евролепську Президію Секретаріяту CKBУ / Коорцинаціиний Осередок Українських Центральних Громадських Установ в Европі / Центральна Управа Спілки Української молоді;

проф. Петро Зелений – За Європейську Конференцію Мирян / Український Християнський Рух / Товариство за Патріярхат в Бельгії;

інж. Євген Гарабач – За Український Християнський Робітничий Рух / Товариство за Патріярхат в Німеччині;

інж. Василь Олеськів – За Громадський Комітет за Український Патріярхат у великій Британії / Союз Українців у Великій Британії;

д-р Романа Навроцька – За Світову Федерацію Українських Жіночих організацій;

Ольга Муссаковська, Любослава Шандра – За Централю Союзу Українок Америки;

Ольна Тоїлашівська – За Українську-Американську Жіночу Допомогову Організацію в Нью-Йорку;

Д-р Юрій Цегельський, Юрій Карпинський – За Організацію Української Молоді і «Пласт»;

проф. Леонід Рудницький – За Осередок Наукового Товариства ім. Шевченка в Фіялдельфії;

Ева Піддубчишин – За Товариство Прихильників Українського Католицького Університету – Нью-Йорк;

Дарія Кузик – За Світове Товариство за Патріярхат;

Д-р Зіновій Ґіль, інж. Степан Процик, Василь Пасічняк – За Крайову Управу Товариства за Патріярхат в Америці;

д-р Роман Осінчук проф. Миослав Лабунька – За Раду Мирян Товариства за Патріярхат в Америці;

проф. д-р Петро Біланюк – За Централю Комітетів оборони обряду, традицій і мови Української Церкви в США і Канаді;

Юрій Карпинський – За Студентський Комітет ад гок за Патріярхат;

Любослава Шандра – За Громадський Комітет дії за Патріярхат УКЦеркви та Діловий Комітет для відзначення Другої річниці Архиєпископського Синоду в Чікаґо;

д-р Василь Маркусь – За Координаційний Комітет Українських Організацій Канади і Америки за здійснення Патріярхату / Асоціяція Української Католицької Преси;

д-р Мирослав Навроцький – За Українське Лікарське Товариство Північної Америки – Відділ в Пенсильванії/

* * * * * * * * * * * .

Слава Ісусу Христу!

Рим, 5 листопада 1971 р.

До Архиєпископського Синоду Української Католицької Церкви
на руки Блаженнішого Верховного Архиєпископа і Кардинала
Кир Йосифа Сліпого

Ваше Блаженство, Високопреосвященніші і Преосвященні Владики!

Хоч згідно із традицією нашої Церкви представники мирян все брали участь в синодальних нарадах, то ми, представники мирян Української Католицької Церкви зі жалем стверджуємо, що й 5-ий Архиєпископський Синод відбіг від тої традиції. Мимо наших старань ми не мали нагоди виступити особисто на 5-ому Архиєпископському Синоді перед Високопреосвященнішими і Преосвященними Отцями Синоду, щоб висловити і вияснити наше становище відносно ряду питань, що тісно в’яжуться із дальшим розвитком нашої Української Католицької Церкви та працею мирян для неї.

Але ми все ж таки не сумніваємось, що заторкнені нами питання стануть предметом глибоких студій і розважань Отцями Синоду. Ми вважаємо, що ці справи, з огляду на свою актуальність і важливість, заслуговують на повну увагу Отців Синоду.

Просимо прийняти вислови нашої синівської відданости і остаємо з глибокою пошаною і християнським привітом

Інж. д-р Петро Зелений, голова делегації мирян

Члени делеґаціі: проф. д-р Петро Біланюк, д-р Ева Піддубчишин, Романа Навроцька, Юрій Карпінський

* * * * * * * * * * *

Ваше Блаженство, Голово Синоду,
Високопреосвященніші і Преосвященні Владики, Отці Синоду!

Нав’язуючи до вже поданого Синодові листа від мирянських і громадських організацій з 1 листопада 1971 року, бажали б ми нині, як делегація мирян, уточнити та поширити деякі точки цього листа.

1. Видається нам, що основною причиною теперішніх труднощів у нашому церковному житті є обставина, що постанови IV і попередніх Архиєпископських Синодів не були переведені в життя. На жаль, навіть не були вони належно спопуляризовані серед загалу вірних. В цьому також не дописала українська католицька преса. Щоб не бути голословними, дозволимо собі вказати на деякі приклади: досі нестворено Беатифікаційного Осередку, усіх інстанцій церковних судів; не поставлено належно справи «Фонду Церкви в потребі» і т.д.

2. Саме в 375-ту річницю Берестейської Унії, яку тепер врочисто відзначаємо, приходиться ствердити, що Українська Католицька Церква істотно віддалилася від того первісного стану Східної Помісної Церкви, якою вона була і повинна бути. На протязі останніх століть поступово поширено законодавчу і адміністративну владу Римської Курії, яка своїми законами та розпорядженнями нарушувала самоуправління і традиційні права та привілеї Української Католицької Церкви, наприклад, призначування єпископів, впровадження обов’язкового целібату, видавання літургічних книг. Крім цього, накидувано нам латинську богословську думку, чужу нашій ментальності, впроваджено західні канонічні норми та літургічні форми, щоб найбільше зблизити нас до латинського обряду, західної церковної структури та духовости.

Причиною цього стану було те, що латиняни ніколи не розглядали церковну єдність як об’єднання двох братніх помісних Церков. У висліді запанувала відома теорія уніятизму замість правдивого католицизму. Щойно Другий Ватиканський Собор привернув правильне розуміння церковної єдности, а тим самим правдивого католицизму, побудованого на обрядовому, богословському і культурному плюралізмі, проте, в єдності одної Христової віри.

3. Переходимо далі до наступної точки, яка є основним аргументом Римської Курії проти створення Українського Католицького Патріярхату. Це є принцип територіяльної юрисдикції. Цей принцип у модерному плюралістичному суспільстві є нелогічний і непрактичний.

Рухи населення, культурний обмін, співіснування різних мов і культур, як теж змінені політичні та соціяльні обставини вимагають, щоб суворий територіяльний принцип заступити персональною юрисдикцією проводу кожної Помісної Церкви над всіма членами тої ж Церкви та обряду у цілому світі. Зрештою, вже від давніх століть персональний принцип входив у практику церковної юрисдикції та й сьогодні стосується у багатьох випадках. Тому ми уважаємо, що потрібно все зробити, щоб усунути цю позірну перешкоду для створення єдиного і неподільного українського патріярхату.

4. Пекучою проблемою нашої церковної дійсности є справа священства. Щоб практично зберегти єдність нашої Церкви, уважаємо, що є потрібним, аби формація наших священиків з цілої діяспори відбувалася в одному дусі та по можливості в одному центрі, в ніякому разі в латинських семінаріях.

Ми вже згадали про впливи латинської Церкви на виховання і на родинний стан священиків. Вповні доцінюючи значення для Церкви дівицтва, як однієї з форм християнської досконалости, ми повинні також визнати великий вклад жонатого священства у розвиток нашої Церкви.

З огляду на привернення традиційних прав і форм нашої Церкви, жонате священство повинно бути і в майбутньому нормою, а не вийнятком. При цьому не слід забувати, що жонатий клир, творячи священичі роди, був постійним джерелом української інтелігенції, в тому і священичої. Ця інтелігенція виразно причинилася до поглиблення релігійного життя народу, його культурного та господарського розвитку.

В сучасну пору Українська Церква знайшлася в положенні, яке вимагає впровадження добровільного целібату та збереження інституції жонатого клиру.

5. Від самого початку існування християнства в Україні, співучасть мирян в церковному житті та організації широко практикувалася, включно до участи в церковних соборах. Велику ролю відограли церковні братства в історії нашої Церкви, зокрема в її критичних періодах.

Тому вважаємо, що сьогодні є конечністю відновити традиції співучасти мирян в управлінні Церквою на всіх щаблях церковної структури, себто у формі Головної Ради Мирян, єпархіяльних і парафіяльних рад, церковних братств, сестрицтв, тощо. Про значення цього переконалася і Латинська Церква, яка поступово притягає мирян до участи в церковному управлінні.

6. Українське суспільне життя було завжди тісно пов’язане з Церквою та релігією. І сьогодні, головно, в поселеннях немислимим є збереження та розвиток української спільноти без активної співдії церковних чинників, головно в ділянці шкільництва та виховання молоді. В ряді випадків, на жаль, роля нашої Церкви не здійснюється належно, а є навіть прояви її негативного впливу. Ми уважаємо, що саме Українська Католицька Церква повинна змагати до припинення асиміляції та відчуження нашої молоді від української культури та мови. Потрібно тісної співпраці священства та Владик із зусиллями громадських та освітніх установ, а головно молодіжних організацій у цьому напрямі. Наша Церква повинна більше, як досі, сприяти розбудові освітніх заходів, розвиткові науки, видавництв, музеїв та всіх тих починів, які скріплюють національну свідомість і гордість нових поколінь українців поза батьківщиною.

7. Не менш важливою є також праця нашої Церкви в екуменічній ділянці, яка відкриває широкі можливості діялогу, головно із православними українцями, та практичної співпраці. Наприклад, були б дуже корисними спільні зустрічі і наради ієрархії, священиків і мирян обидвох Церков. На довшу мету слід подумати про деякі спільні Богослужбові тексти, переклади Святого Письма, можливість молитовного єднання в Божих храмах обидвох віровизнань. Приктичними і актуальними є утворення спільної шкільної системи та організації виховання, а також спільні виступи в обороні християнства на Україні.

Така співпраця і взаємини між двома віровизнаннями одного народу вже широко практикуються серед західних народів.

8. У зв’язку з прийнятою перед двома роками постановою Синоду про перебрання Українського Католицького Університету у власність і відання всьому єпископату видається конечним, щоб ця установа була завершена організаційно, посилена викладацьким персоналом, а зокрема, мала постійний наплив студентства. Необхідним є також забезпечення Університету постійними фондами, чим можна б запевнити бюджет університету та нормальне плянування академічної та наукової, і видавничої діяльности цієї єдиної сьогодні у світі української католицької високої навчальної установи.

9. Бажаємо порушити ще одну, дещо делікатну і болючу справу. Не є таємницею, що в деяких країнах та осередках існують у нас ще недоладки між групами мирян, священиками та ієрархією. Наслідки цього явища доволі сумні та небажані. Не входячи в ґенезу цих конфліктів та ферментів, до яких, так чи інакше, були причасними і деякі активні миряни серед нас делегатів на Синод, ми бажаємо ствердити, що наступив час закінчити період внутрішніх непорозумінь та привернення внутрішнього злагіднення відносин і примирення й впорядкування спільними зусиллями багатьох недоладків. Заявляючи з боку мирян готовість працювати в цьому напрямі, ми одночасно просимо Владик і священство зробити все, щоб уможливити усунення труднощів та створити атмосферу відновленого довіря і співпраці. У висліді попередніх конфліктів не може бути переможців і переможених, а лише маємо стати спільно в покорі перед величчю ідеалів нашої Святої Церкви, та навчені досвідом минулого повинні ми забути багато обопільних звинувачень. Відновлена єдність нашої Церкви та скріплена її помісність на патріархальній системі і синодальному управлінні можуть бути заразом ґарантією привернення того, що ми за останні роки втратили.

10. І, врешті порушимо питання піднесення Верховного Архиєпископства до гідности Патріярхії. Беручи під увагу делікатність питання, українські миряни всеодно не думають зрезиґнувати з дальших заходів за осягнення цієї цілі. Арґументи, висунені проти встановлення нашого патріярхату в сучасних умовах, не є вистачальні, щоб їх можна було прийняти за переконливі. Ці арґументи є радше політичного, як канонічно-богословського, історичного чи душпастирського характеру. Тому слід українським Владикам та богословам дати науково обосновану відповідь на ці арґументи і тим створити тривкі підстави для дальших змагань за створення Київсько-Галицького Патріярхату.

Порушені тут питання піддаємо під ласкаву увагу Отцям Синоду, як вислів наших турбот за добро Церкви і її майбутній розвиток. Зокрема уважаємо конечним, щоб цей Синод, подібно, як і попередні виступи наших Ієрархів, особливо ж Верховного Архиєпископа на Папському Синоді, присвятив увагу долі наших братів та їх Церкві на землях України. Цей Синод і ми всі повинні піднести голос в їх обороні та домогтися перед світовою опінією від пануючого там режиму привернення релігійних прав та повної свободи віровизнання, а точніше відновлення Української Католицької Церкви. Доля нашої Церкви і народу в Україні повинна бути предметом уваги не лише цього Синоду, але кожночасно і журбою всієї Церкви на поселеннях – Владик, священства і мирян!

V архиєпископський синод

Умови розвитку організаційних і структуральних справ нашої Української Католицької Церкви дуже специфічні й вагомі не тільки через певну реформу мислі у Вселенській Церкві, якої частиною являється наша Українська Католицька Церква, але й через її власні ускладнення внутрішнього і зовнішнього характеру. Специфічні вони тому, що належать до комплексу церковної політики на найвищому рівні, зазублюючись в аспекті конституційному із століттями прийнятими і практикованими централістичними засадами Вселенської Церкви, а в політичному аспекті з функціями силових відношень міжнароднього значення. Разом із зовнішними ускладненнями рівночасно формувалися й визрівали внутрішні, в душах і мисленні її духовних і мирянських кадрів. Усі ускладнення заключалися в конфліктності поглядів на суть, функцію, ролю й ідею нашої церковної організації, її структуральної стабілізації та існування й розвитку в майбутньому. Тому, що дія нашого Єпископату була несистематична й нескоординована, у членів його панувала замкненість, через що болюче відчувався брак повної інформації, як також і тому, що куріяльні чинники Апостольської Столиці не змарнували ні одної нагоди, щоб не затирати слідів і доказів існування нашої Церкви в практичному й легальному аспектах, положення нашої Церкви було доволі загрозливим. Починаючи від декількох уже літ кожна корисна й обдумана ініціятива у нашу користь ліквідувалася в зародку, так що дійшло навіть до знаного кожному епізоду весною цього року, коли виїзд Верховного Архиєпископа з Риму до Канаду був практично унеможливлений. Кожне передчасне виявлення плянів натрапляло обов’язково на негайну торпедуючу реакцію одного чи другого відділу Римської Курії і життєві справи нашої Церкви ускладнювалися все більше. При тому можна було виразно спостерегти ще один стратегічний засіб куріяльних чинників, що доволі сподобався декому із наших, – це протягування справи на час, який аж ніяк не працював для нас на користь.

Серед такої непевності і песимізму, поглиблених листом Папи Павла VI про неможливість признання нашій Церкві патріяршого устрою, в дуже короткому реченці миряни дізналися про підготовку Верховним Архиєпископом посвячення відремонтованої церкви святих Сергія і Вакха в Римі, та про відзначення історичних церковних дат – 375-ліття Берестейської Унії і 325-річчя Ужгородської Унії. І в такій майже безнадії, без жадного запрошення й підготовки, як також і без фанфар і пропаганди, в середу 27 жовтня вирушив з Філядельфії один літак прочан до Риму, з ціллю бути присутніми на заплянованих імпрезах та оглянути при цій нагоді Рим, спеціяльно український Рим. Ця скромна група паломників, що не жаліючи свого часу ні гроша зібралася із різних віддалених міст Америки й Канади не усвідомляла, що вона може бути свідком чогось важливішого за нормальне обрядове посвячення церкви. А події саме так укладалися: не так давно Верховний Архиєпископ Кир Йосиф Сліпий разом із двома Митрополитами, Кир Амброзієм Сенишиним із Філядельфії та Кир Максимом Германюком із Вінніпеґу, своїми рішучими виступами на Папському Синоді в обороні нашої знедоленої Церкви на Україні і в опозиції до політики Ватикану супроти комуністичних країн здобули собі визнання у всього християнського світу; в цей сам час їх Блаженство гостював у себе високих достойників церковного й політичного світу, спеціяльно східніх патріярхів; відомо було також, що до Риму на посвячення церкви були попрошені усі наші Владики, та що між ними велись вже певний час зустрічі й розмови, а Папський Синод Католицьких Єпископів, що вже тоді добігав свого кінця, своєю тематикою, і вагомістю створював ідеальну нагоду для того, щоб Владики найбільш знедоленої і переслідуваної помісної церкви, Української Католицької Церкви, невід’ємної складової частки Вселенської Церкви, сказали перед світом їхнє слово в її обороні та поставили їхні тверді кроки для збереження її на майбутнє. Свідомість зважувала тоді значення кожного такого складового елементу витвореної ситуації, за, чи проти добра нашої Церкви, і опановувала почуття кожної присутньої тоді в Римі людини. Під час торжеств прочани й молились в тому наміренні, щоб довше уже така замкненість, невідоме, непевне не тривали, та щоб люба наступна година принесла щось цікавіше, важливіше. Лист Кардинала Війо, Секретаря Стану, в якому він покликаючись на листа Папи Павла VI пригадував нашим Владикам про те, що Верховний Архиєпископ не має авторизації скликувати Архиєпископський Синод, лиш звичайну Єпископську Конференцію, тяжив великим тягарем у душах наших людей, багато з яких готовили себе морально до негайного, і якнайрішучішого протесту. Цей лист, який притемнив своїм змістом усі гарячі надії прочан, друкуємо в перекладі по-англійському на іншому місці цього журналу. Він був доручений усім нашим Владикам окремим ватиканським післанцем. Не доручено його Верховному Архиєпископові.

Переживаючи ці хвилини з жалем, неспокоєм, болем та нетерпінням зібрані в Римі члени Крайової Управи нашого Товариства, разом з представниками мирянських організацій Европи почали діяти у двох напрямах: внутрішньому й зовнішньому.

Оформлені заздалегідь делегації відбули негайно ряд авдієнцій з присутніми тоді в Римі нашими Владиками, під час яких обговорювано значення кожної події, яка відбулась, обдумано положення нашої Церкви серед усіх наявних позитивних і неґативних явищ, та ще раз основно висловлено Владикам невідкличне прохання створити єдність між собою й оформити організаційно помісність Церкви. В цей саме час були виготовлені і доручені Владикам індивідуальні письма, та окреме письмо до Верховного Архиєпископа. Опісля було виготовлене ще одне письмове становище представників організацій до Синоду, в якому ще раз запевнялося наших Владик про гаряче й рішуче бажання організованого мирянства відбути в цю історичну хвилину Архиєпископський Синод, який одинокий може бути гарантією єдности й помісности Української Католицької Церкви в майбутньому. /Гляди відділ «Документи»/.

В цілі запевнення наших Владик про те, що за ними і за їхніми акціями стоїть усе організоване мирянство, телефонами з Риму було зааранжовано висилку телеграм мирян і організацій із кожної країни до їхніх Владик про конечність ? Синоду Українських Єпископів і про повну підримку народу в цьому напрямі. Як можна було завважити, листоноша із площі Мадонна де Монті доручував адресатам сотні таких телеграм. Кожний Владика напевно зрозумів, що не тільки скромна група паломників у Римі, але й весь розкинений по світі народ не стоїть осторонь змагань за правопорядок у нашій Церкві, глибоко переживає ці трагічні хвилини і долучує свій голос до історичних подій у Римі.

Найінтензивніше й найуспішніше працювала комісія зовнішніх зв’язків і преси в складі: пані Е. Піддубчишин, проф. Л. Рудницький, проф. В. Маркусь, проф. М. Лабунька, проф. П. Біланюк та Ю. Карпінський. Зараз на другий день після прибуття до Риму від цієї комісії кожному учасникові Папського Синоду Єпископів було доручено пакет інформаційного матеріялу, що включав журнал «За Патріярхат» ч.18., переклад статті о. Дж. Малоні із того ж журналу по-французькому, листа Кардинала Війо від 29 жовтня цього року, копії голосів світової преси на тему Української Католицької Церкви і її положення, видрукований памфлет про положення нашої Церкви по-англійському, від наших громадських організацій у Великій Британії, та, згідно з вимогою протоколу, чемностеве супровідне письмо до кожного адресата. /Вправді неможливо було влаштувати доручення тих матеріялів Отцям Синоду в будинку нарад, бо там якось довідались про їхній зміст і адресантів. Але скоро знайдено й використано другу можливість – Синодальне Організаційне Бюро/.

Основну роботу ця комісія проробила на форумі інтернаціональної преси, радіо й телебачення, про що наші читачі мали нагоду переконатися у кожній країні їхнього замешкання. Вміле й достовірне подавання стосовних матеріялів зацікавило міжнародніх журналістів, які з повним довір’ям ставилися до наших людей, і вичікували нераз по шість годин на сходах будинку при Мадонна де Монті, щоб одержати й використати відомості про події в нашій Церкві. UP, AP, Reuter, DPA, Prance Press, ASCO видавали в цей час по декілька повідомлень. Ню Йорк Таймс писав про це п’ять разів. На руках референтки публікацій Крайової Управи, пані Е. Піддубчишин, знаходиться 164 публікацій на теми нашої Церкви від усієї столичної преси світу. Католицька аґенція зі зрозумілих причин не видала ні одного комунікату.

На ділі весь ентузіязм і сподівання прочан не були передчасні ані надаремні. Хоч уже в суботу 29 жовтня і неділю 30 жовтня усі вони знали, що в приміщеннях церкви святих Сергія і Вакха відбуваються наради єпископів, то без офіційного комунікату й без «необережного» вислову когось із наших Владик неможливо було знати щось про форму ані про зміст нарад. Щойно перший комунікат, який 1-го листопада в год. 7-мій вечером о. др. І. Хома прочитав по-українському, а пані Е. Піддубчишин рівночасно перевела по-англійському для присутніх журналістів, спричинив у всіх хвилю духового піднесення і сльози радости. /Усі комунікати – гляди відділ «Документи»/. Про цю хвилю вони напевно не забудуть до кінця свого життя. Наступні комунікати про обережні, але тверді кроки нашого Єпископату і про рішення Синоду облетіли блискавкою весь світ.

Що ж до конкретних осягів у Римі то ми, як організація мирянського загалу не тільки що радіємо, але й сміємо рахувати їх сповненням великої частини програми нашого товариства і резолюцій багатьох мирянських форумів. З певністю й радістю можемо бути свідомі того, що

Осягнено повну єдність Церкви на базі єдиної віри, традицій і обряду. За це ми молились, працювали й боролися.
Осягнено помісність Української Католицької Церкви на базі належних їй прав, силою і волею усього нашого Єпископату. Це було нашим найщирішим бажанням, і за це ми змагалися.
Осягнено внутрішню згоду нашого Єпископату, який усуненням непорозумінь скріпився морально й організаційно, ставши тим здібним до рішучих історичних кроків, навіть в обличчі скрайно негативних умов у Ватикані і зовнішньому світі. Це нас морально будує. Цього ми очікували довго.
Осягнено порозуміння щодо двох новосвячених Владик у Філядельфії. Хоч осягнено його дорогою внутрішніх договорень Єпископату і процедура залишиться таємницею, миряни мають доволі переконливих фактів щоб вважати цю справу закінченою. Треба лиш жаліти, що ця процедура не відбулася на початку травня цього року, коли на широко виявлене бажання загалу мирянства оба Номінати їздили до Верховного Архиєпископа до Риму.
Створено постійне Синодальне Правління нашої Української Католицької Церкви у складі п’ятьох Владик: їх Блаженство Верховний Архиєпископ Кир Йосиф Сліпий – доживотний Голова Синоду, Високопреосвященніший Архиєпископ Кир Іван Бучко, Високопреосвященніший Митрополит Кир Амброзій Сенишин, Високопреосвященніший Митрополит Кир Максим Германюк і Преосвященний Єпископ Кир Андрій Сапеляк.

Черговий етап активности нашого товариства, що тривав від IV-ro до V-ro Синоду, закінчився 1-го листопада. Нове положення вимагатиме’ від товариства перевірки його програмових засад, укладення нової чер- говости акцій та нового унапрямлення праці й акцій мирянства. Не є це метою цієї інформаційної статті заглиблюватися у програмові деталі товариства, лиш ствердити необхідність певної модифікації напрямних діяльности й методів праці товариства. Коли вже є зведена верхня форма будівлі, тоді дбається про виповнення її корисним змістом. Організоване мирянство мусітиме внести в цю ділянку основний вклад своєї позитивної праці. В об’єднаній і впорядкованій церкві крім нормального розвитку релігійного життя створиться краща ситуація для заспокоєння також і культурних та громадських потреб вірних.

Звичайно, не все стається раптово і несподівано. Це стосується і впорядковання нашого церковного життя. Ми вже мали IV-тий Синод. Із його постанов не здійснено нічого. І як багато треба було внести ще організованого зусилля, праці й матеріяльних засобів до скликання V-гo Синоду. При тому немає зараз виглядів на те, що небо над площею Мадонна де Монті ясне, та що там не збираються грізні хмари. Немає також певности в тому, чи гладко прийде здійснення схвалених історичних синодальних постанов, та чи усі ми, ієрархія, духівництво і мирянство встоїмось твердо на своїх позиціях під евентуальним напором куріяльних чинників. Знаємо, наприклад, що в деяких духовних осіб країн Европи існують сумніви що до того, чи був це Синод а чи конференція. Відомо також, що під час V Синоду і після нього багато наших Владик ходили до Східньої Конґреґації. /Не ходили туди Владики з Канади, Преосв. Іван Прашко з Австралії та Преосв. Ярослав Ґабро з Чікаґо/. Знаємо також, що позиція Владик під час візити у Східній Конґреґації не зовсім відповідала становищу Владик помісної церкви – членів і учасників її Архиєпископського Синоду. Трапилися також вислови деяких наших Владик перед кореспондентами чужої преси та перед Філядельфійським Кардиналом Крулем, /який заявив про це у своєму виступі на філядельфійському телебаченні 15 листопада цього року/, що вони не брали участи у канонічному Синоді а лиш у звичайному засіданні, у звичайній до нічого не зобов’язуючій конференції.

Вже навіть у посинодальній дійсності кожний уважний громадянин спостеріг, що пастирське послання з нагоди закінчення V-гo Синоду Українських Єпископів не було прочитане в усіх наших церквах, а лиш в деяких. Виходить, що такого синодального доручення не було, або як і було, то деякі отці духовні дозволяють собі його ігнорувати. Також справа поминання імені Верховного Архиєпископа під час божественних літургій, згідно з його канонічним становищем, ще дальше не впроваджена у практику, і відбуття V-гo Синоду нічого тут не направило.

Усі такі явища ніяк не гармонізують із піднесеними настроями у мирян з нагоди історичних подій у Римі а радше диктують їм обережність. Можливо, що треба виждати, щоб розбурхане море нашого церковного життя затихло поволі, то тоді не буде в ньому місця на двозначні події. А тимчасом організоване мирянство мусітиме виявити ще глибше заінтересування церковним життям, подвоїти свою чуйність і дальшими зусиллями дати повну підтримку під розбудову щойно здобутої помісности. Воно мусітиме бути готове на дальші жертви і на дальшу мобілізацію сил для захисту й оборони здобутих позицій від всяких несподіваних ударів, звідкіля вони не походили б.

Звернення до Ієрархії, Священства і Вірних Української Католицької Церкви в Америці

Рада Мирян та Крайова Управа Товариства за патріярхальний устрій Української Католицької Церкви висловлюють (від імені З’їзду Мирян, що відбувся в Нью-Йорку 19 червня 1971 року, своє стурбування та незадоволення постійними обмежуваннями й заперечуваннями прав Помісної Української Католицької Церкви. Вони зокрема складають на руки Високопреосвященних Владик – Митрополита Кир Амврозія, Єпископів Кир Йосифа та Кир Ярослава – заяву затривоження за існуючий стан у нашій Митрополії, вислів недовір’я до низки їхніх потягнень або браку акції, де вона була потрібна, та підносять голос протесту проти ряду болючих фактів, які сталися в нашій Церкві в останньому часі. Зокрема ми відкидаємо і засуджуємо:

а/ Невизнавання Архиєпископського Синоду з 1969 року Апостольською Столицею, нехтування та невиконування його постанов нашою Ієрархією в Америці та, всупереч цьому, адміністрування українсько-католицькими єпархіями без уваги на зверхність Верховного Архиєпископа;

б/ Участь Владик Української Американської Провінції в закритих конференціях єпископів т.зв. «візантийського обряду», що відбувалися із засекреченими цілями й постановами без відома та апробати Верховного Архиєпископа;

в/ Виконування доручень і здійснювання політики Східньої Конґреґації супроти нашої Церкви із шкодою для цілости Помісної Української Католицької Церкви;

г/ Самовільні і незаконні зміни календаря, літургічних приписів, Богослужбової мови, подекуди й назви нашої Церкви та невидання виразного доручення священству поминати Блаженнішого Верховного Архиєпископа в Богослужбах як Первоієрарха УКЦеркви;

ґ/ Брак реакції Владик на виступи проти інтересів нашої Церкви й образ нашого народу кардиналами Максиміліяном де Фюрстенберґом, Євгеном Тіссераном, Яном Віллебрандсом та архиєп. Августином Кассаролі;

д/ Повне занедбання опіки над Українським Католицьким Університетом в Римі та сприяння йому посиланням туди своїх кандидатів на священство;

е/ Приготування номінації оо. Івана Стаха і Василя Лостена на єпископів-помічників Філядельфійського Митрополита без згоди і з поминенням Архиєпископського Синоду та Верховного Архиєпископа;

є/ Проведення насильних свячень у Філядельфії з повною іґноранцією побажань Верховного Архиєпископа про відкладення цих свячень та проти волі мирянства;

ж/ Незапрошення Блаженнішого Верховного Архиєпископа на чергові відвідини своїх вірних в ЗСА і брак всякої реакції з боку Владик на поновне, майже ув’язнення у Ватикані Голови нашої Церкви Блаженнішого Кир Йосифа;

з/ Зловживання становищем Владик через публікування в пресі та оголошування з амвони, як також розповсюджування у пастирських листах невірних інформацій та образливих наклепів на мирян;

и/ Зловживання пресою, яка перебуває під контролею Владик, постійним оприлюднюванням невірних і односторонніх інформацій, а також затаюванням правдивих фактів з життя і змагань нашої Церкви за помісність і її права;

й/ ігнорування частих прохань мирян і мирянських організацій про зустріч із Владиками з метою обговорення усіх пекучих питань нашої церковної дійсности.

Оцінюючи поступування наших Владик в Америці за таке, яке не сприяє єдності і помісності Української Католицької Церкви та загрожує під сучасну пору самому її існуванню, Рада Мирян та Крайова Управа Товариства за патріярхальний устрій уповноважені цим 3’їздом Мирян звернутися до духівництва і мирян нашої Церкви із закликом розпочати нову скоординовану акцію для рятунку того, що ще в нашій Церкві в Америці сьогодні вдається рятувати. Обставини, які дозволяли довший час нашим Владикам використовувати нашу добру волю і льояльність та моральну і матеріяльну підтримку при послідовній і свідомій їхній діяльності проти інтересів і добра нашої Церкви, мусять докорінно змінитися.

В обличчі цього, ми в повній відповідальності наслідків та в надії на зміну ставлення нашої ієрархії до життєвих справ нашої Церкви, закликаємо мирянський загал:

1. Припинити лояльну підтримку усім трьом українським американським Ієрархам аж до часу повного функціонування Архиєпископського Синоду та визнання ними Верховно-архиєпископської влади Кир Йосифа Сліпого;

2. Не повинуватися їхнім адміністраційним розпорядженням, не приймати до відома їхніх пастирських листів та явно і негайно реагувати на їхні дії, незгідні з єдністю і помісністю нашої Церкви;

3. Не запрошувати їх на громадські з’їзди, конвенції або національні свята: для цих функцій запрошувати ідейних і відданих справі помісности і патріярхату українських католицьких священиків;

4. Не прохати у них Благословення з нагоди посвячення нових будівель чи відбуття ювілеїв або інших імпрез;

5. Всюди, де можливо, під час візитацій чи при офіційних появах Владик, висловлювати своє незадоволення, виявляти свій протест проти їхньої церковної політики;

6. Припинити підтримку тим заходам і підприємствам, які є під безпосередньою контролею Владик, і зате посилити фінансову допомогу усім іншим корисним ініціятивам та установам, що служать єдності нашої Церкви;

7. У всіх тих парафіях і церквах, де парохи відмовляються співпрацювати з вірними щодо фінансової господарки та де не здійснюються постанови нашої вищої влади – Архиєпископського Синоду, застосувати економічні санкції щодо тижневих датків вірних на церкву. У цій справі З’їзд Мирян пропонує окрему постанову до зреаізування;

8. Не визнавати і не підтримувати жадного кроку та дії Владик, якими вони відкрито чи приховано намагаються оформити Церкву т.зв. візантійсько-американського обряду та включити нас до неї;

9. Застосувати бойкот до преси і видань, які не є прихильні ідеям Помісної Української Католицької Церкви, зокрема до преси, контрольованої ієрархією: належить відсилати назад такі видання та висловлювати свій відкритий протест проти їх змісту;

10. Індивідуальними і збірними листами, резолюціями зборів, телеграмами та іншими заявами постійно реагувати на всі акції єпископів і окремих священиків, які йдуть в розріз із цією заявою-закликом, протестувати проти їхньої політики та закликувати до зміни дотеперішнього становища.

Для переведення цієї акції будуть покликані на місцях окремі комітети чи організації з ініціятиви вже існуючих мирянських товариств та із включенням найширшого кола свідомих українців католиків. Очікуємо співпраці в цьому з боку свідомого українського католицького священства в Америці.

З’їзд Мирян уповноважує Раду Мирян та Крайову Управу Товариства за патріярхальний устрій УКЦеркви відкликати частково або повністю ці санкції та заходи в міру цього, як українські католицькі Владики в Америці підпорядкуються Архиєпископському Синодові і Верховному Архиєпископові УКЦеркви, почнуть здійснювати його постанови та погодяться співпрацювати з мирянством в ділі скріплення, відродження і зміцнення єдности нашої Помісної Церкви в Америці та у світі.

Текст меморіялів до Святійшого Отця від священиків і від мирян

5 грудня 1970

Владика Люїджі Раймонді

Апостольський Делеґат до Сполучених Стейтів Америки

3339 Массачусеттс Авеню, Н.В.

Вашінгтон

Ваша Екселенціє,

В загрозливі часи, які переживає Українська Католицька Церква в Сполучених Стейтах Америки, ми, підписані священики Стемфордської Єпархії, бажаємо висловити наше занепокоєння з приводу теперішньої її ситуації і вияснити декілька стосовних факторів. Ми уклінно прохаємо Вашу Ексцеленцію взяти ці наші ствердження до уваги й переслати цей документ нашому Святійшому Отцеві Папі Павлові.

1. Під впливом Декрету про Східні Католицькі Церкви, що був прийнятий Другим Ватиканським Собором, рух за створення патріярхату Української Католицької Церкви, а тим самим і помісности, постійно зростає.

2. В зв’язку з посвяченням Собору Святої Софії в Римі усі українські католицькі Єпископи, за вийнятком одного, зібралися були під проводом Верховного Архиєпископа й Кардинала Йосифа Сліпого на ІV Архиєпископський Синод, що тривав від 29 вересня до 4 жовтня 1969 року.

3. Прийняті на тому Синоді постанови були широко розголошені українською пресою у вільному світі. І хоч українські вірні вважають їх для себе законом наші Єпископи однак їх не здійснюють.

4. Ця нерішучість у проголошенні законочинности тих постанов, що були прийняті на Синоді, створює все більше напруження в рядах вірних, що досягає тепер кризового моменту.

5. Без огляду на наші заходи внести замирання в цій ситуації ми не можемо більше контролювати наслідків цього напруження між вірними без співпраці зі сторони наших Єпископів; тим більше що з незрозумілих для нас причин наші Єпископи мовчать у цій справі.

6. Як священики що знають своїх людей ми можемо запевнити, що їхні дії в цій справі є спонтанні і заслуговують признання як змагання за справу, що піднесе релігійного духа й скріпить нашу церковну організацію. Будь яке намагання очорнити ці дії, наче б вони були інспіровані ворогами Бога й Церкви було б великою кривдою для наших вірних.

7. Ми глибоко стурбовані цілою ситуацією, і нам залежить на тому, щоби поділитись ось цим нашим занепокоєнням із Святійшим Отцем.

Ми маємо честь, Баша Ексцеленціє, залишитись з пошаною,

о. Михаїл Курило
о. Николай Дереш
о. Петро Огірко
о. Богдан Смик
о. Юрій Гнатишак .
о. Лев Ліщинський
о. Богдан Волошин
о. Ярослав Шуст
о. Михайло Горошко
о. Володимир Андрушків
о. Клементин Прийма
о. Зенон Павлович
о. Николай Вояковський
о. Володимир Ґавліч ЧСВВ
о. Павло Теодорович
о. Іван Мак
о. Андрій Назаревич
о. Онофрей Волянський

До Його Святости Папи Павла VI у Ватикані

Ваша Святосте!

Ми, миряни Української Католицької Церкви, прибули сьогодні, 5 грудня 1970 року, до Вашінґтону, щоб скласти Вашому Представникові, Архиєпископові Люїджі Раймонді вияви нашої льояльности до нашого Верховного Архиєпископа Кардинала Кир Йосифа Сліпого і нашу підтримку рухові за патріярхальний устрій нашої Церкви.

Ми пригадуємо Вашу присутність і Ваші заяви з нагоди посвячення Собору Святої Софії у Римі минулого року, які нас втішили й підтримували в прямуванні до нашого патріярхату. Одначе, заяви Кардинала Тіссерана й виразна політична лінія Кардинала де Фюрстенберґа виявлені впродовж минулого року вразили й обурили нас і змушують нас висунути питання про ставлення Апостольского Престолу до нашої Церкви.

Відбуття Четвертого Архиєпископського Синоду української католицької Ієрархії в Римі /29 вересня – 4 жовтня 1969/ було відрадною подією, яку захоплено привітали й підтримали наші комітети в усьому світі. Але, як нам відомо, Кардинал Максимільян де Фюрстенберґ вважав за відповідне заявити, що цей Синод, – скликаний і відбутий згідно норм проголошених на ІІ Ватіканському Соборі, – був нелегальний і неважний. У висліді цієї незвичайної заяви, яку ми не розуміємо і ке сприймаємо, багато схвалених нашою Ієрархією на цьому Синоді постанов не були виконані членами Української Католицької Ієрархії у Сполучених Стейтах Америки.

Кардинал Тіссеран у свойому вражальному й занепокоювальному листі від 26 липня 1970 виявив свій погляд, що «Україна це не традиційна назва… у політичній історії», та що «немає історичного обґрунтовання для надання Київо-Галицькій єпархії особливого титулу». Яка гостра суперечність між цим історичним примітивізмом і словами, що Ви їх виголосили з нагоди надання кардинальської гідности нашому Митрополитові Кир Йосифові. Ви говорили про Вашу «глибоку пошану до нього й до усієї української нації». Ми не раз втішалися Вашою батьківською уважливістю у Ваших висловах про надання нам «високого представника /нашої/ єдности,… міцного осередка релігійного й національного життя», та Вашим заохочуванням до цієї нашої єдности, щоб ми були «національно живими». Ви пророкували нам розвиток і ріст у добрих і великих діях нашої «боротьби за збереження національної окремішности». Ми ніколи не припускали, що в коротці нам доведеться змагатися за цю окремішність з членом Вашого Папського двору.

Наставлення цих визначних представників Римо-Католицької Церкви, – неприхильне нашій Церкві й нації та загрозливе самому їхньому добротриванню. – Є цілковитим запереченням довгої низки освідчень і розумних дій у користь нашої Церкви, що їх виявили Ви й Ваші славної пам’яти попередники протягом останніх тридцяти років. Одначе ми воліємо, – замість бути розчарованими заявами Кардинала де Фюрстенберґа та Кардинала Тіссерана – звернутися до освідчень іншого пов’язаного з Конґреґацією Східніх Церков прелата, сина Сходу, Кардинала Акація Коусса. Він багаторазово стверджував, також у публікаціях, що Українська Католицька Церква повинна мати свій патріярхат.

Ми, звичайно, напружено свідомі й глибоко засмучені тим, що кардинали, які говорили й писали з такими прикрими наслідками про нашу Церкву, мали також успіх, використовуючи людські слабості в культивуванні духа сервілістичного кар’єризму серед деяких наших слабших ієрархів, як також серед деяких членів наших чернечих чинів. Господньою ласкою їхній вплив був незначний, але їхнє високе становище уможливило їм хибно представляти почування переважної більшости вірних українців-католиків, які є непохитними прихильниками Кардинала Кир Йосифа Сліпого як безсумнівного голови Української Католицької Церкви.

Ви, Святійший Отче, недавно писали до Генерального Секретаря У-Танта, захищаючи право усіх народів і громад на вільний розвиток, відповідно до їхніх матеріальних, інтелектуальних і духових спроможностей. Ви багаторазово стверджували Ваше переконання, що постанови ІІ Ватиканського Собору повинні служити «не так завершенню, як вирушенню до нових осягнень». Ви сказали, що «зерна життя посіяні з буття Церкви мусять зростати й осягнути повного достигання». Разом з іншими Отцями Собору Ви писали в Декреті про Східні Католицькі Церкви про Ваше «гаряче бажання заснувати нові патріярхати там, де виявиться потреба».

Немає необхідности пригадувати Вам про вірність, яку виявили українці-католики до. Престолу Петра і про жертви, які вони понесли задля єдности з цим Престолом, – хоч би тільки під час Вашого життя. Немає більш відданих синів і дочок Церкви, як ті чоловіки й жінки, які стверджують свою приналежність до українського обряду, і які визнають Верховного Архиєпископа Кардинала Кир Йосифа Сліпого за свого батька й провідника.

Чи Ви, Святійший Отче, можете сумніватися у правильності й потребі патріярхального устрою і правління для громади, яка нараховує шість мільйонів вірних? Українська Католицька Церква об’єднує багато більше число вірних аніж п’ять інших обрядів разом, – а вони пишаються патріярхальним устроєм. Справді, Українська Католицька Церква становить сімдесят п’ять відсотків усіх східніх християн, що нині перебувають у єднанні з Апостольським Престолом у Римі. Чи ж дивно, що при наявності цих підстав українці-католики зживають таких висловів, як «несправедливість» і «зрадливість», коли говорять про відношення Апостольського Престолу в останніх місяцях до нашої громади?

Святійший Отче, вже рішуче запізно на побожне красномовство. Надто часто представники Апостольського Престолу ламали приречення, не розуміючи, – як видається – ані Ваших, ані Святого Собору бажань. Сумніви, розчарування і журба, що їх переживали українські вірні останні дванадцять місяців були ще більш поглиблені дипломатією представників Апостольського Престолу, яка стверджувала побоювання, що Українську Церкву не тільки використовують і безоглядно вживають як пішака задля уявних здобутків, але що й саме добробуття Української Церкви фактично перекреслене із-за політичних користей.

Святійший Отче! Ви є цією єдиною особою, що спроможна змінити ці почування зневіри й розчаровання які глибоко огорнули нашу громаду. Тепер йдеться не про що менше, як тільки про віродостойність Апостольського Престолу і про єдність Католицької Церкви. Ватиканський Собор попіклувався про мандат на наш патріярхат. Наша Ієрархія згромаджена на Синоді формально проголосила своє бажання, щоб наша Церква була завершена патріярхатом. Наші вірні однодушно підтримують такий устрій. Не покидайте ж Української Церкви в добі, коли вона дає все нові лави чоловіків і жінок щоденно наражених на мучеництво за їхню християнську віру й їхню відданість Католицькій Церкві.

Подайте нашому Отцеві, Верховному Архиєпископові Кардиналові Кир Йосигаозі Сліпому, вияв Вашої охочости, щоб, – згідно зі східнім звичаєм і практикою, – наш патріярхат міг би бути проголошений в наступному році.

У печалі й надії,

др. З. Ґіль
др. В. Пушкар
др. Р. Осінчук
мґр. Е. Піддубчишин
др. Р. Навроцька

Коментар про неплідний соборчик

Сучасне життя нашої церковної спільноти ставить особливі вимоги до наших священослужителів та владик. Ці вимоги дотичать не лише духовних та пасторальних кваліфікацій священослужителів, але також самої програми церковної праці. Діється це тому, що наша спільнота складається з людей, що стоять на різних соціальних, культурних та інтелектуальних щаблях, що живуть серед різного оточення, та що стимульовані II Ватиканським Собором та постановами Архиєпископського Синоду Українських Католицьких Владик – ясно домагаються заспокоєння духово-релігійних потреб.

І при такій ситуації сам священик не в силі упоратись із завданням. Він потребує напрямних, бо труднощів та проблем у нього багато. Ось деякі з них: як зацікавити наукою Ісуса Христа свою паству, що часто має кращу освіту, ніж він сам; як пояснити деякі біблійні оповідання студіюючій молоді, що має високе знання в біології та природничих науках; як задержати відчужену від суспільства молодь; як примінювати вчення Христа до вимог вірних, що терплять різні недостатки; як притемнити зовнішний блеск Церкви в користь духовних вартостей; як розв’язати проблему двомовности літургійної мови, що на цьому терені є плавбою між Сциллею та Харибдою; яке становище зайняти до перенаселення в світі; як пояснити деякі церковні «правди», що їх вчені теологи беруть під сумнів; чому владики не реалізують постанов Синодів Українських Владик; яке їх становище до Матери-Церкви в Україні, Помісности Української Католицької Церкви, Її Патріярхату; яке їхнє відношення до особи Верховного Архиєпископа; екуменічного руху та відношення до православних братів; як зарадити втечі вірних до інших обрядів та Церков; як врятувати упадаючий церковний спів, звання дяко-вчителів, і таке інше? Таких питань і їм подібних є більше і на них священослужителі шукають відповіді.

Зрозумілим є, що «думаючі» священики потребують відповіді на повищі питання негайно. І вони сподівались їх одержати, коли в дні 22 жовтня ц.р. вибирались на Соборчик у Філядельфії. На жаль, гірко розчарувались. Замість інструкції, ті священики, що відважились взагалі заторкнути пекучі питання, зустрілись з повною мовчанкою приявного ВПреосвященнішого Владики-Митрополита та заявою предсідника, що він, предсідник, не є компетентний давати відповіді. Це так зневірило приявних, що на другій сесії, вже не багато з них залишилось бо вони чимскорше роз’їхались додому.

Дійсно нас огортає заздрість, коли ми спостерігаємо запал, з яким римо-католицькі владики взялись до праці над усучасненням їхнього обряду та як різко з часу II Ватиканського Собору змінилась їхня пасторальна та наукова робота серед вірних.

Чому у нас все ще панує феодальна система інерції і невіжества? Чому послуговуватись ігноруванням духових потреб священиків та мирян в пастирській праці? Як далеко зайдемо, послуговуючись неуцтвом? Чи не є очевидною потреба інтелектуальної підбудови у нашій епархії-митрополії? І чи могли заспокоїти духові потреби священиків два запрошені оо. Василіяни, що живуть відокремлено від мирян та священиків-душпастирів та не відчувають їхніх духових потреб? Чи нема у нас вчених теологів, що їм дорога наша Церква і та роля, що Вона повинна відіграти в по-Соборовому часі? Коли ж діждемося усучаснення?

Ми вважаємо, що і ми можемо знайти відповіді на поставлені вгорі питання. Нам лише треба взяти за вихідну точку і базу Постанови Архиєпископського Синоду Українських Католицьких Владик. Там знайдемо не лише відповіді на потреби дня, але також базу для плянування і на будуче.

У першу річницю Синоду

При кінці опублікованих Синодальних Постанов у «Благовіснику» Ч.1-4, стор. 128, читаємо таке:

«Щоб постанови цього нашого Синоду мали бажаний успіхами повинні найперше щиро молитись до Всевишнього за їхнє здійснення. Крім цього треба,щоб усі наші Отці духовні,чернечі спільноти,та всі миряни прийняли їх не тільки словами, але щоб ціла наша Церква, тобто вcі її вірні, в почутті відповідальности за всі наші митрополії, єпархії, екзархати й церковні громади старалися спільними силами, під проводом своїх Владик з Верховним Архиєпископом, їх переводити в щоденне життя. Бо тільки тоді зможемо зберегти органічну одність нашої Помісної Церкви в усіх країнах світу і тільки таким чином ми зможемо сповнити наше післанництво серед українського народу й в лоні цілої Вселенської Церкви. Інакше, наша Церква без свого Верховного Проводу ще більше поділиться на митрополії, єпархії, екзархати, парафії й церковні громади та, позбавлена життєвої одности, поволі розплинеться в чужому морі.

Тому, щоб правильно взятись за виконання цих синодальних постанов, треба завжди пам’ятати, що пошана й довір’я до свого церковного проводу, зрозуміння і пошана до поглядів інших людей та щире бажання помогти своїй Церкві можуть принести більше користи для справи, як метушливість, критика, легковажне осуджування і вороже взаємнопоборювання. Зокрема справа піднесення Верховного Архиєпископства нашої Церкви до гідности Патріярхату, яка так дорога нашому Єпископатові, вимагає, щоб уникати всього, що могло б вийти на шкоду нашій Церкві.

У наведеному виявлено дві інтенції одної методи введення в життя Синодальних постанов. Одна – що охоплює позитивні елементи, як молитва, відповідальність за «наші митрополії, Єпархії, екзархати й церковні громади», яка повинна бути здійснювана «під проводом наших Владик і Верховного Архиєпископа», збереження органічної єдности нашої Церкви і її Верховного Проводу,як також пошана й довір’я до свого церковного проводу, і до поглядів інших людей. І друга інтенція – це елімінація негативних елементів із церковного поля, таких як «метушливість, критика, легковажне осуджування і вороже взаємопоборювання». Прояви обох моралей знаходимо у першому посинодальному році і тому виринає делікатна проблема – як говорити про конечні і актуальні справи Церкви без того, щоби створилась «метушня і критика».

Минулого року українські Владики, під проводом Верховного Архиєпископа здвигнули морально своїх вірних, піднесли їх надії на покращання становища української Церкви й заведення правопорядку, змобілізували їхні душі, уми й матеріяльні засоби для творення нової дійсности, – єдности і структурального вивершення церковної організації. Це не втерта порожня фразеологія. Тут йдеться дійсно про врятування і збереження нашої церковної організації і її тисячлітньої традиції від заходів на її загибіль, дорогою тимчасового модифікування поодиноких її елементів та структурального роздрібнення. Численне паломництво, а в слід за ним усе мирянство одержали від своїх Владик не тільки духову надію але й друковані пляни і вказівки що до дальшого розвитку церковного життя. За один рік надійшов час запитатись устами тих паломників і мирян – що з того здійснено на сьогодні і що їм дальше діяти? Запитатись наших дорогих Владик, які нам цю надію дали.

Це також і час на підрахунок протипатріярхальних заходів Римських чинників. Ще Архиєпископський Синод Українських Владик добре не закінчився, як уже Східня Конґреґація почала заперечувати його легальність. Кардинал М. де Фюрстенберґ твердив,що це не був Синод а лише конференція, бо скликання такого Синоду вимагало дозволу Святійшого Отця, та вимагалось присутности Владик з-поза залізної куртини. Тому – твердив він – це не був Синод, а радше корисна конференція без жадних правничих /канонічних/ прероґатив. В слід за тим Архиєпископ Маріо Бріні з доручення Кард. М. де Фюрстенберґа повисилав письма до Апостольських Делегатів у кожній країні поселення наших мирян, в яких доручав повідомити усіх заінтересованих про те, що Синод Українських Єпископів не є визнаний Синодом. 20 грудня минулого року Апостольський Делеґат у Вашінґтоні одержав копії переписки Кардинала де Фюрстенберґа із Верховним Архиєпископом на тему леґальности Синоду із новим запевненням про його неважність. До речі, кожний український Владика одержав від Апостольського Делеґата в країні свого поселення таку ж саму кореспонденцію. У квітні цього року від Східньої Конґреґації прийшли дальші повідомлення про те, що справу українського патріярхату відложено на певний час.

Майже в цей самий час українськими політично-громадськими чинниками було проголошено, що Впр. Кир Амброзій, одинокий дисидент, долучив свій підпис до прохання Синоду Святійшому Отцеві про піднесенням нашої Церкви до гідности Патріярхату. Ця подія не змінила практично нічого у нашому церковному житті, ані в легальному аспекті церковної організації.

В цьому році акція зверхництва Сх. Конґреґації у нашій Церкві продовжувалась без уваги на спірність наявних церковних законів і постанов. Широко говорено було про те, що деяких Владик у ЗСА пляновано перенести на нові місця, а деяких нових іменувати. Що Впр. Амброзій поїде на стало до Риму, його місце у Філядельфії мав би зайняти Кир Йосиф Шмондюк, а місце у Стемфорді мало б бути тоді для Кир Ярослава Ґасфа. До Чікаґо мав би прибути новий Єпископ, номінований із таких кандидатів: о. Лостєн, о. Савка, о. Монастирський, о. Федорович та й інші, яких уже людська уява могла ставити. А вже цілком реальними й неуявними були листи від Апостольського Делегата у Римі, Архиєпископа Раймонді, до деяких довірених його серед наших священиків, /це нормальна процедура перед номінацією нового єпископа/, за опінією для декого із названих священиків-кандидатів. Досі нічого в цій ділянці не здійснилось, і, як можна догадуватись, вища церковна влада рішила припинити цей процес. Згідно з. постановами II Ватиканського Собору і Синодом Українських Єпископів відбутим на базі тих постанов, право номінувати єпископів, яке на базі передсоборового закону бажала здійснити Східня Конґреґація, належить Верховному Архиєпископові. Але й Верховний Архиєпископ не направить сам ситуації без виразного і практичного попертя його усіми Владиками, тими, що підписали постанови Синоду і дали їх в руки своїм вірним.

З обширної переписки, яку посідають члени нашої управи, ми мали нагоду запам’ятати один фраґмент: «Чи ви чули про соборчик у Гартфорді? Отець Чомко мав відвагу запитатися чи нас, священиків, зобов’язують передсинодальні постанови, чи посинодальні. Його духовний зверхник дав йому коротку відповідь, що Синод не зобов’язує бо незатверджений, і Папа його відкликав… По цій самій ідейній лінії ідуть доручення Філядельфійського Владики, поки що не виявлені прилюдно, щоби отці не брали участи в жадних святкуваннях днів помісности, які мирянські комітети їх не ініціювали б. Намагання нашої мирянської делегації говорити в цих справах з Владикою залишились безуспішними.

І тепер з однорічної часової перспективи треба нам зробити перевірку становища нашої Церкви і дати собі відповідь на питання – що в ній тепер діється. Чому Високопреосвященні і Преосвященні наші Владики підняли осінню минулого року свій народ до ентузіязму, праці і кращих надій, а потім замовкли, відгородились від народу, не виконали ні одної букви їхніх власних постанов і залишили своїх вірних серед невияснених конфліктних церковних потягнень, без пояснень? Чому вони не візьмуть керми церковного життя у свої руки саме тепер, коли історична доля поставила їх у центр подій і нагородила їх можливістю створити правопорядок в ньому на базі приписаних нам прав і постанов, а воліють залишатися лише мовчазними адресатами листів від Східньої Конґреґації? Чому життєвими справами нашої Церкви мають займатися «некомпетентні і крикливі» миряни, а не Ієрархія та духовенство? І що в цій ситуації залишається діяти нам, мирянам, крім молитов, прохань, і розчарованих святкувань /без участи Владик/ одноліття знаменної події, яка через невияснену нерішучість її співтворців готова залишитись без реального значення.

Можливо, що наступний посинодальний рік буде конкретнішим і конструктивнішим, і, можливо, він таки приведе до збалансованого правопорядку у нашій церковній організації.

Постанови, прийняті Архиєпископським синодом під проводом Блаженнішого Верховного Архиєпископа й Кардинала Кир Йосифа

Синод складає належний поклін Св. Вселенському Архиєреєві Папі Павлові VI
і заяву пошани та послуху,

І. Справа українського патріархату.

1. Виразно станувши в часі Вселенського Собору Ватиканського II на патріархальних началах в устрої і правлінні Помісної Української Церкви, які – устрій і правління – від віків зберігаються в усіх Помісних Церквах Сходу, в тому числі і в Київсько-Галицькій Митрополії, Синод рішає на цих канонічно-правних началах виконувати свою пастирську службу у правлінні Української Католицької Церкви в усіх країнах поселення її вірних під проводом Верховного Архиєпископа згл. Патріарха як помісного Голови.

2. Конституція й устрій українського патріяхату є такі_, як і інших патріярхатів на Сході, з узглядненням властей Київсько-Галицького Митрополита до Берестейської Унії.

3. Синод рішає вислати письмо до Святішого Вітця, підписане всіми Владиками, з проханням піднесення Верховного Архиєпископа Української Церкви до гідности Патріарха.

4. Синод поручає Українському Католицькому Університетові видати окремі праці і студії в цьому напрямі.

II. Український Католицький Університет ім. св. Климентія Папи

5. На предложення Верховного Архиєпископа Кир Йосифа Архиєпископський Синод приймає під опіку, на свою власність і відповідальність «Український Католицький Університет ім. св. Климентія Папи» в Римі, при вулиці Боччеа ч. 4-78.

6. Синод з радістю і признанням прийняв до відома звіт про наукову і велику видавничу працю Українського Католицького Університету, а зокрема готовість Університету видавати також серії проповідей, як і інших богословських підручників.

7. Щоб дати нашим отцям духовним, монахам і монахиням, а також і мирянам, нагоду познайомитись з умовинами життя й апостольської праці на рідних землях і на поселеннях, Синод доручує Українському Католицькому Університетові влаштовувати богословські, душпастирські, катехитичні і ін., відповідно до потреби, курси для підготування працівників на Сході і на поселеннях.

8. Синод поручає: Українському Католицькому Університетові створити Осередок постуляційних студій, якого завданням буде збирати матеріяли і підготовляти беатифікаційні і канонізаційні процеси українських праведників.

ІІІ. Літургічні й обрядові постанови.

9. Синод гаряче поручає і твердо кладе на серце отцям духовним, монахам і монахиням та всім виховникам поучувати і звертати окрему увагу вірних, а передусім молоді, на красу, велич і духа нашого обраду, його особливе значення в житті Вселенської Церкви і українського народу; вивчати свій обряд і його літургічні мови, старославянську та українську. Треба безумовно провадити усю виховно-релігійну працю в дусі свого обряду і піддержувати прив’язання до нього, закликаючи всіх вірних до пильного зберігання всіх його традицій і плекання його церковної, музики, архитектури, іконографії та всіх форм його релігійно-мистецького вияву.

10. При тому треба постійно пригадувати нашим вірним, а зокрема молодому поколінню, що згідно з навчанням II Ватиканського Собору всі вірні є рівнож безумовно і стисло обов’язані не тільки зберігати свій обряд, але його розвивати, закріплювати, поширювати і удосконалювати /Декрет про Східні Церкви, 6/.

11. Наші Владики, отці духовні, черці і черниці, повинні сміло боронити прав візантійсько-українського /київсько-руського/ обряду і пригадувати вище наведену постанову II Ватиканського Собору всім тим, хто посмів би її порушувати.

12. Літургічними мовами в Українській Католицькій Церкві є мови: церковно/старо/-словянська з прийнятиму Київсько-Галицькій Митрополії виголошуванням та українська.

13. Синод приймає до відома і схвалює українські переклади Євангелії, Апостола і Божественної Літургії св. Йоана Золотоустого, видані Блаженнішим Верховним Архиєпископом.

14. Усильним бажанням Синоду є, щоб Міжєпархіяльна Літургічна Комісія під проводом Блаженнішого Верховного Архиєпископа продовжувала переклад на українську мову і інших літургічних книг нашого обряду, як Требника, Часослова, тощо, та дальших частин св. Письма.

15. Синод приймає до відома і одобрює приготоване літург. Комісією видання Архиєратикону.

16. В доповненні до постанов попереднього Архиєпископського Синоду з 1965 року про вживання інших мов, як старословянська й українська, в служенні св. Літургії, тобто читання Апостола, Євангелії, виголошування проповідей, Вірую, Отче наш, Вірую Господи, теперіший Синод дозволяє вживати інших мов також у дияконських частинах, це значить, в усіх єктеніях з прошеннями і відповідями вірних, якщо в храмі служиться більше св. Літургій і якщо заходить таки справжня потреба. Синод, силою загального рішення дозволяє Впресв. Митрополитам і Владикам поза митрополіями вживати інших мов за попереднім узгідненням і благословенням Блаженнішого Верховного Архиєпископа.

17. В зв’язку з повищим рішенням, Синод поручає Впреосв. Митрополитам і Владикам поза митрополіями предложити відповідний літургійний переклад у відносній до місцевих потреб мові Верховному Архиєпископові, щоб його можна було видати з благословенням на користування ним.

18. Відносно святкування свят в Українській Католицькій Церкві, Синод, беручи до уваги нові суспільні і економічні умовини життя і праці наших вірних та звільнення вже іншими помісними католицькими Церквами їхніх вірних від деяких приказаних свят, постановляє в дусі канонів II Ватиканського Собору: 3 днем 1 січня 1970 р. обовязуючими для вірних нашої Церкви є наступні святкові дні:

1/ Всі неділі в календарному році.

2/ Різдво, Богоявлення, Великдень, Зіслання Св. Духа – по одному дневі /перший день/.

З/ Найменування /Обрізання/ Г.Н.І.Х.

4/ Благовіщення Пречистої Діви Марії.

5/ Вознесення Г.Н.І.Х.

6/ Успення Пресвятої Богородиці.

В ці свята всі вірні є в совісті зобов’язані брати участь у Службі Божій і інших церковних богослуженнях, вислухати проповіді та здержатися від тяжкої фізичної праці, а єпископи й парохи, зглядно їх заступники, є обов’язані жертвувати Службу Божу за єпархіян, парохіян і своїх вірних та виголосити проповідь. Очевидно, що від цих обов’язків допускаються звільняючі причини /недуга, службові чергові обов’язки, фізичні перепони, і ін./.

В усі інші свята священики є обов’язані відправити Служби Божі і виголосити проповідь для вірних в догідну пору /вранці або ввечері/, щоб могли святкувати ті вірні, що бажають і можуть. Одначе таке побожне і давнім звичаєм освячене святкування тих свят, брати участь в Службі Божій і церковних богослуженнях та повздержуватися від тяжкої фізичної праці, не обов’язує в совісті, а священики не є зобов’язані жертвувати Службу Божу за нарід.

19. Попередня постанова що до посту остає в повній силі для цілої нашої Церкви і всякі виломи є незаконні /пор. «Благовісник» 1966, ч. 2-4/.

20. Належить надалі зберігати прадавні звичаї і приписи нашої Церкви відносно посвячення Великого Мира і Антимінсів у Великий Четвер.

21. Згідно з первісною традицією в Київсько-Галицькій Митрополії Велике Миро та Антимінси посвячував Митрополит як Голова Помісної Української Церкви і передавав їх Епархам Митрополії. Тому Владики, які на бажання утримували б Святе Миро чи антмінси від Верховного Архиєпископа, поступали б в дусі тієї традиції.

ІV. Покликання до священичого стану.

23. Беручи до уваги надзвичайно великі духові й організаційні потреби нашої Церкви та відносно дуже мале число священиків, ченців і черниць, щоб могли відповісти цим пекучим потребам, Синод закликає всіх отців духовних, чернечі мужеські й жіночі спільноти, та всіх вірних Української Католицької Церкви, щоб поглибили і зміцнили працю на полі покликань до духовного й священичого станів в наших родинах, школах, організаціях і установах в тому глибокому переконанні, що Бог кличе на свою особливішу службу численних і спосібних юнаків і юначок з нашого українського народу. Наша Церква, наша родина, наша школа і преса, наші установи і ціла українська спільнота мусять їм в цьому помогти молитвами, виховними впливами, усвідомленнями, заохочуваннями, поученнями і матеріяльними засобами.

24. Наша Українська Католицька Церква рішає і на дальше заохочувати і виховувати кандидатів до священичого стану так, щоб вони приймали св. Тайну Священства в безженності і могли всеціло посвятитися праці для Бога, Церкви й народу.

Одначе при тому наша Церква обстоює свою давню традицію допускати до священства теж кандидатів у жонатому стані.

25. З цього огляду, а також з огляду на великий брак священиків, Синод постановив звернутися до Святішого Отця Папи Римського з проханням, щоб Священна Конґреґація для Східніх Церков відкликала заборону для нашої Церкви в Америці й Канаді висвячувати кандидатів у жонатому стані.

V. Душпастирська праця.

26. Згідно з рішенням Собору Ватиканського II /завдання і життя священиків II, 4/, що головним завданням Єпископів і їх співробітників-священиків, є голошення Христової Євангелії всій тварі, Синод зобов’язує всіх Отців Душпастирів совісно виконувати цей, Христом вложений, обов’язок і тому проповідувати кожної неділі і свята та використовувати до цього також і інші нагоди як вінчання, похорони і др. Задля того належиться дуже дбайливо приготовляти і випрацьовувати духовні науки, пристосовуючи Слово Боже до щоденних потреб, вимог та умовин сьогоднішнього світу.

27. В тій цілі духовні Отці повинні покористуватися зразковими підручниками і проповідями всесвітньої богословської літератури, а передусім відповідними виданнями Католицького Українського Університету.

28. Не менше важним завданням духовенства є навчання катехизму. Велику поміч в цьому напрямі дали і дають ченці і черниці. Дуже помічним в катихизації є Катехизм, виданий Верховним Архиєпископом. Синод поручає його горяче усім для науки, тим більше, що він належить до найкращих видань того роду у Вселенській Церкві.

29. В цілі успішної помочі духовних Отців своїм Єпископам у виконуванні їхнього пастирського служіння в проводі повіреного їм стада, Синод поручає, щоб згідно з постановами Собору Ватиканського, II /Христос Господь 27; Завдання і життя священиків 7/ були утворені у всіх єпархіях «Ради пресвітерів».

30. Для всебічного пізнання духовних і організаційних потреб Божого люду та намічування практичної програми апостольської праці у всіх наших єпархіях, розуміючи при цьому завжди і екзархати, повинні, згідно з постановами Ватиканського Собору II /тамже/, також постати і діяти «Пасторальні Ради» з участю представників єпархіяльного і чернечого духовенства, представниць жіночих чернечих спільнот та мирян.

31. В дусі синодальної відповідальности за духове добро і розвій цілої нашої Української Католицької Церкви на Україні і в різних країнах світу на поселеннях та в дусі національної солідарности в піддержуванні духових і культурних потреб цілого українського народу, Синод рішає поширити і скріпити збіркову акцію на «Церкву в потребі», передусім в часі Великого Посту, щоб могти успішніше прийти з поміччю нашій Церкві в тих країнах світу, де вона її найбільше потребує. Зібрані жертви належить відсилати до Бл. Верховного Архиєпископа, який їх буде розділювати потребуючим.

VI. Організація мирян.

32. Архиєпископський Синод висловлює признання нашим церковним і громадським товариствам, організаціям і установам мирян, які в дусі християнського апостоляту беруть активну участь у праці Української Католицької Церкви та посвячують для неї свої найкращі сили.

33. Все ж таки, щоб краще відповісти сучасним потребам нашої Церкви, Архиєпископський Синод поручає всім товариствам, організаціям і установам присвятити ще більше уваги апостольським, національним, суспільним і виховним питанням нашої української спільноти. В цьому повинні активно помагати і стояти в передових рядах духовні отці і чернечі мужеські та жіночі згромадження.

34. Всі ті товариства, організації і установи, оперті на єпархіяльній основі, повинні через своїх представників входили до Головної Ради українських католицьких мирян, яка має чим скорше себе уконституувати.

VІІ. Виховання молоді.

35. В повній свідомості своєї високої і важкої відповідальности за релігійне і національне виховання нашої молоді, Синод закликає духовних отців, батьків, згромадження ченців і черниць та всі українські церковні і громадські товариства, організації і установи, основувати і піддержувати українські діточі садки, цілоденні і вечірні школи, літні табори, курси українознавства, Український Католицький Університет з його Філіали, щоб дати можність нашій молоді вивчати українську мову, історію, культуру і традицію свого народу. Зокрема Синод доручає таке виховання, яке зміряє в цілості до того, щоб в дусі християнської віри і релігії, пізнання свого обряду з усіми його духовними і культурними скарбами займало перше місце в теорії і її приміненні.

36. Архиєпископський Синод доручає, і піддержує також матеріяльно ідею всесвітніх З’їздів української католицької молоді в цілі кращого самопізнання, зрозуміння проблеми цілої нашої Церкви і народу та намічення програми спільної дії.

VIII. Зовнішні зв’язки.

37. Згідно з постановами Собору Ватиканського II /Декрет про екуменічний рух/, Архиєпископський Синод рішає розпочати в тих єпархіях і екзархатах, де ще до тепер цього не вчинено, і піддержувати вже існуючі, екуменічні церковні і громадські зв’язки і розговори з Українською незєдиненою Православною Церквою, духовними і мирянами та з іншими християнськими церковними спільнотами і віроісповіданнями.

38. В цілі успішної екуменічної акції Владики мають створити, в своїх єпархіях окремі екуменічні Комісії з відповідними вказівками і засобами.

39. Рівнож задля того Синод звертається до Верх. Архиєпископа Кир Йосифа, щоб він започаткував сходини представників Східніх Церков.

ІХ. Правничі постанови.

40. Архиєпископський Синод установлює Трибунал Церковного Суду ІІІ інстанції для подруж і інших справ з осідком в Римі. Його творять українські європейські Владики під проводом Верховного Архиєпископа.

41. Йдучи слідом за постійною практикою цілої Вселенської Церкви, Синод перестерігає вірних і відраджує їм мішані подружжя, тому що вони стають дуже часто нагодою і причиною до релігійної, обрядової і національної байдужности для подруг і їхніх дітей.

42. Архиєпископський Синод установлює Трибунал для беатифікаційних процесів, зложений з європейських Владик під проводом Верховного Архиєпископа.

43. Архиєпископський Синод звертається до Єпископів латинського обряду, щоб самі зберігали і видали своїм священикам доручення зберігати рішення Соборового Декрету в справі зміни обряду.

Х. Пастирське Послання

44. Для загального звідомлення і подання постанов для Духовенства і вірних, для об’єднання, скріплення і піднесення духа Синод рішив видати спільне Пастирське Послання.

Листівка – поширена перед Вашінґтонською маніфестацією

Достойні Громадяни !

Єдність, помісність і патріярхат Української Католицької Церкви – це головні цілі, для осягнення яких постав мирянський рух, зокрема Товариство за Патріархальний Устрій Української Католицької Церкви. Тому й заіснувала вимога до зорганізованого мирянства вивчати, запізнаватися й розуміти історичні та правні аспекти положення Української Католицької Церкви сьогодні, щоб могти належно діяти в напрямі здійснення цілей мирянського руху.

Згідно з тим ми, миряни Української Католицької Церкви, опираємо наші організовані акції на:

Незрушимих традиціях і спадщині, що забезпечує нашій Церкві самоуправу, як це потверджує історія на прикладах митрополитів Іларіона та Клима Смолятича, і як це було потверджено постановами Берестейської Унії;
На визнанні Святішими Отцями усіх тих прав нашій Церкві й на іменованні Його Святістю Папою Павлом Шостим (на базі тих прав) Митрополита Кир Йосифа Сліпого Верховним Архиєпископом Української Католицької Церкви – по чину рівноправним із патріярхами;
На постановах ІІ Ватиканського Собору, зокрема на Соборовому Декреті про Східні Церкви,
і на численності вірних нашої Церкви на Україні і в Діяспорі.

Принимаємо, що ці історичні, правні й фактичні підстави є нашим законом і нашою істиною й рішуче відкидаємо й протиставляємось:

Намаганні Римо-католицьких національних церков обабіч залізної заслони взяти під своє зверхництво розсіяних по світі вірних Української Католицької Церкви, а особливо зорганізовані частини нашої Церкви-Матері;
Намаганні Московської Патріярхії мати дорогою екуменічних а чи політичних засобів який небудь посередній чи безпосередній вплив на існування й розвиток Української Католицької Церкви, чи будь-котрої органічної її частини;
Намаганні Римської Курії задержати при допомозі віджилих і незобов’язуючих більше параграфів контролі над Українською Католицькою Церквою та позбавити нас наших прав;
Вмішуванні Конгрегації для Східніх Церков у внутрішні справи Української Католицької Церкви дорогою:

а. Недопущення до Синоду Українських Єпископів, (1967 рік);

б. Невизнання IV Синоду Українських Єпископів, (1969 рік);

в. Натиску на українських Владик виконувати доручення Східньої Конґреґації, що є противні авторитетові й владі Верховного Архиєпископа та постановам IV Архиєпископського Синоду.

Сучасний стан, що постав дорогою позбавлення нас належних нам прав Римськими Властями, накинення нам волі Римської Курії, та повної іґнорації нас, як народу, вважаємо за несприятливий а то й шкідливий для дальшого розвитку нашої Церкви, й тому будемо маніфестувати при кожній нагоді нашу здецидовану поставу в обороні єдности, помісности й патріярхальної системи Української Католицької Церкви, – як також нашу вірність Верховному Архиєпископові Української Католицької Церкви, їх Блаженству Кир Йосифові Сліпому, й Синодові Українських Єпископів, як найвищій владі нашої Церкви.

Шановні Громадяни – Вірні Української Католицької Церкви!

Заманіфестуймо ці наші незмінні постуляти усьому світові, а зокрема Апостольському Престолові дня 5 грудня цього року нашою численною участю у поході перед палату Апостольського Делегата у Вашінґтоні – їх Ексцеленції Архиєпископа Люїджі Раймонді!

Добро нашої Церкви й нашого народу вимагає нашого голосу!

Листопад, 1970 року.
Заповіти наших мучеників вимагають нашої дії!
Спішім до Вашінґтону на день 5 грудня і станьмо там одною міцною організованою громадою
ЗА ЦЕРКВУ ХРИСТОВУ! ЗА ВІРУ ПРАДІДІВСЬКУ!

Крайова Управа Товариства
за Патріярхальний Устрій Української Католицької Церкви

« Previous Page

Рубрики

Свіжий номер

Як вишивка на підризниках стала «вишивкою козацької старшини»

Час ставати сильнішими

Синод єпископів УГКЦ

др. З. Ґіль др. В. Пушкар др. Р. Осінчук мґр. Е. Піддубчишин др. Р. Навроцька

Рубрики

Підпишись на нашу розсилку

др. З. Ґіль
др. В. Пушкар
др. Р. Осінчук
мґр. Е. Піддубчишин
др. Р. Навроцька