Василь Маркусь

Минулий, 1996 рік був особливо важливий і відзначений не тільки релігійними, але й науковими та культурними установами і центрами, з нагоди великої історичної події в житті Української Католицької Церкви — підписання акту Берестейської Унії 1596 року. Протягом цілого року в містах Канади й Европи збиралися богослови та науковці різних ділянок для студій передумов та історії Унії, а також для викладення окремих точок зору та поглядів щодо цієї події у спектрі сьогодення. Що стосується України, то там була зорганізована спеціяльна програма з циклу Берестейських Читань, яка охопила найвіддаленіші куточки Західної та Східної її частин, Буковини та Причорномор’я. Підтримуючи цю традицію, 6 грудня 1996 року Ля Саль Університет у Філядельфії, ПА, вітав учасників та гостей чи не останньої міжнародної конференції з нагоди відзначення 400-ліття Берестейської Унії.

Відкриваючи конференцію, проф. Леонід Рудницький, подякував організаторам і спонзорам — Науковому Товариству ім. Шевченка та Релігійному Товариствові Українців Католиків Свята Софія, які причинилися до проведення конференції. Наради відкрив особливою молитвою за християнську єдність капелян університету брат Чарлс Ехелмаєр. Для привітального слова Рудницький покликав проф. Даніеля Бирка, колишнього президента Університету, який дуже прихильно ставиться до української спільноти і вже протягом багатьох років бере участь у різних українських святкуваннях та імпрезах. Професор Бирк наголосив, зауважаючи що з проголошенням незалежносте, Україна прийшла також до свободи релігії і тепер важливим є витягнення та роз’яснення основних аспектів церковного життя українського народу, одним з яких є Берестейська Унія. Також це є нагода для кращого зрозуміння історії та релігії Східної Европи.

Програма конференції була насичена цікавими виступами та дискусіями. Професор Джефрі Келлі (Ла Саль Університет) відкрив першу сесію, яка почалася із зачитання проф. Ендрю Доланом (Темпл Університет) доповіді отця Петра Біланюка (Коледж св. Михайла, Торонтський Університет) на тему: «Греко-Латинський Собор в Ніцеї і Німфайон (1234) і остаточний роскол між латинською та візантійською Церквами». «Виринає питання: — зазначує автор, — коли була втягнена у роз’єднання церков наша рідна русько-українська церква? Чи наша рідна зробила якийсь акт, що його можна би назвати формальною схизмою?… Це дуже важливе питання, бо ніхто за нашу Церкву не може мати права зробити таке рішення…» А далі в цій доповіді ми можемо бачити докладну, історичну аналізу подій цього часу, яка дає вичерпну відповідь на питання коли дійсно трапився розрив і в чому полягала необхідність Унії: «Процес, що довів до остаточної схизми між римською і візантійською церквами почався ще в підапостольських часах і раннєхристиянських схизмах. За папи Віктора (189-198) прийшло до великого непорозуміння за дату пасхи і до викляття деяких східних єпископів; осудження єресі Арія Нікейським Собором у 325 p.; христологічні контроверзи та єресі і схизма монофізитів і несторіян після Халкедонського Собору у 451 p.; виникнення патріярхатів і постійний зріст папського примату, що кінчались зударами державної і церковної влади. Дальше, перенесення царської столиці зі Старого до Нового Риму, тобто Царгороду у 330 p.; папо-цезаризм папи Лева І і його наслідників; Акацієва схизма від 484-519 p.; кілька століть контроверсії за вставлення філіокве до Нікейсько-Царгородського Символу Віри; непорозуміння і заколот за Патріярха Фотія і Собор у Царгороді у 869 і 870 роках. Постійне мовне, богословське, культурне і політичне роз’єднання між сходом і заходом».

О. Біланюк подав теж стислий огляд подій 1054 р. Він ствердив, що «відновлення Римської Імперії за Карла Великого і Оттона Великого, втрата земель у північній і центральній Італії в користь новостворених папських держав та інші проблеми викликали ворожу атмосферу між сходом і заходом та їх церквами. Богословські, культурні та літургічні розходження між латинською та візантійською Церквами довели до потреби прямих переговорів. Переговори закінчились буллею викляття з церкви Патріярха Керулярія, що її без жодного мандату написав Кардинал Гумбертус де Сільва Кандіда і поставив на головному престолі у соборі Святої Софії у Царгороді. До речі, папа Лев IX помер 19 квітня 1054 p., а булля була датована 16 липня того ж року, отже вона була неважна, бо кардинал зі смертю папи перестав бути його легатом. Скликаний синод Керулярієм, що викляв з церкви латинян, був теж неважний, бо репрезентував лише царгородський патріярхат, а не всю східню церкву. Мало того патріярхи Олександрії і Єрусалиму не одобрили того викляття, а Петро Патріярх Антіохійський присягнув, що зробить усе можливе, щоб прийшло до порозуміння між двома церквами». На завершення о. Біланюк підсумовує: «Отже не в 1054 р. але в 1234 р. прийшло до остаточної схизми, бо у 1245 р. папа Іннокентій IV писав, що схизма заіснувала «в нашому часі, лише кілька літ тому». Собор 1234 р. не знайшов жадного відгомону в Київській Церкві, бо там не було зацікавлення роздорами і схизмами. Крім цього вже в 1223 р. починається монгольський тиск, а дальше т. зв. «татарське лихоліття», що завершилось упадком Києва в 1240 p….

…Отці Берестейської Унії розуміли її як обновлення єдности церкви з підапостольських часів, як теж обновленням, поширенням і уточненням рішень і практики Флорентійського Собору. Можна твердити, що від апостольських часів аж до Берестейської Унії скитсько-русько-українська церква не була у схизмі ні зі східними, ні зі західними церквами, бо не зробила ніяких схизматичних матеріяльних чи формальних актів».

Наступними доповідачами були о. Олександер Баран (УВАН, Вінніпег) з доповіддю: «Вплив Флорентійського Синоду на Берестейську Унію», та о. Ігор Мончак (Український Католицький Університет в Римі) з темою: «Артикули Берестейської Унії», який подав обширну інтерпретацію документу унійного договору. Після заслухання доповідачів почалася дискусія, в якій приймали участь проф. Дейвід Ґолдфренк (Джорджтавн Університет), проф. Джефрі Келлі, о. Олександер Баран, о. Ігор Мончак і ін.

Друга сесія конференції, під проводом професора Томаса Бирда (Квінс Коледж), була присвячена викладенню двох точок зору що до історичного та політичного впливів Унії на стан релігії в Україні. В диспуті з цього питання взяли участь єп. Української Католицької Церкви в ЗСА Володимир Паска та єп. Української Православної Церкви в Америці Всеволод. Головною темою виступу єп. Паски, під назвою, «Берестейська Унія 1596 в контексті релігійної та церковної тяглости», було дослідження історичних моментів передумов Унії, її наслідки та висновки. Він переглянув деякі артикули Унії заключивши, що істотним і першочерговим вислідом Унії 1596 було реальне висвітлення відносин між ієрархіями та повернення Церкви України і Білорусі до Римської Апостольської Столиці. Це дало можливість навести порядок і покінчити з непорозуміннями, які точилися між духовими особами цього часу.

Дещо з іншої точки зору підійшов до питання Унії єп. Всеволод. Він наголосив, що потрібно реально дійти по-справжньому щирої згоди і об’єднати свої зусилля у спільному загоюванні розколу, який роз’єднав Київську Церкву між східним православ’ям та римо-католицизмом. На закінчення Владика Всеволод з надією та оптимізмом закликав до спільної молитви та «динамічного екуменізму, який не дозволяє нам залишитися полоненими нашого минулого».

Приявним на цій сесії владик був Митрополит Степан Сулик, первоєрарх УКЦ в США.

Третю, і останню сесію, керівником якої був проф. Альберт Кіпа (Мюленберґ Коледж, Аллентавн, ПА), розпочав проф. Дейвід Ґолдфренк. В доповіді під назвою: «Берестейська Унія в традиції царсько-російської історіографії» було подано цікаве опрацювання та аналіза історіографічних матерялів російських та українських істориків 19-го та 20-го сторіч та висвітлення їх поглядів щодо Берестейської

Унії. Між ними були: Соловйов, Ключевський, Максимович та Грушевський.

Наступні доповіді виголосили проф. Василь Маркусь (НТШ А) на тему «Церковні Унії в Бересті і Ужгороді: паралелі та переоцінка подій» і проф. Томас Бирд, який проаналізував тематику Берестейської Унії в папських документах.

У приміщенні Каплиці Університету Ла Саль, де була проведена конференція, був репрезентований ряд локальних університетів та інституцій, а саме: Делавар Університет, Пенсильванійський Університет. Темпл Університет, Джорджтавн Університет, Менор Джуніор Коледж, Іммакулята Коледж, Квінс Коледж (Н. Й.) та Кінгс Коледж (Вілкс-Беррі, Па). Між зацікавленими слухачами були теж професори та студенти Університету Ля Саль, УВУ і УКУ та представники української громади міста Філядельфії й околиці.

Назагал конференція відбулася у жвавій та доброзичливій атмосфері як з боку доповідачів, так і з боку слухачів. В перерві між першою та другою сесіями учасники і гості мали можливість познайомитися ближче, і детальніше зупинитися на питаннях, які їх цікавили, в часі невимушеної обстановки спільного обіду, підготованого організаторами конференції. А також була нагода придбати книжку о. Ігора Мончака «Автономна Київська Церква» в українській та англійській (видавництво т-ва Св. Софія) мовах й інші матеріяли про Церкву в Україні.

На завершення можна додати, що для кращого і глибшого ознайомлення з роботою конференції, а також більшого зрозуміння факту Унії в англомовному світі, плянується видрукувати усі доповіді враз із додатковими матеріялами, які стосуються договору Берестейської Унії 1596 року.

Марта Васильців

(Передруковано з бюлетеню Комісії зв’язку й інформації
закарпатських українців у діяспорі (КоЗІ) за березень-квітень 1993 р.)

Церковні відносини на Закарпатті дуже переплітаються з політичними. Церкви там, так чи інакше, втягнені і в політичні програми та концепції. Обидві головні Церкви краю не відіграють до кінця конструктивної ролі в державобудуванні. А деякі дрібні церковні згромадження так само мають свої диспозиційні центри і «матірні» об’єднання поза Україною і Закарпаттям.

Майже ціла Православна Церква Мукачівсько-Ужгородської єпархії стала на позиції митр. Володимира Сабадана і залишилася (чи то з мотивів відкинення митр. Філарета Денисенка, чи у зв’язку із традицією православного русофільства на Закарпатті) в рямках Московського Патріярхату. Там ніяких змін на користь УАПЦ юрисдикції Патріярха Мстислава чи Київського Патріярхату Філарета годі сподіватися. Якщо якісь зміни постануть, то лише у зв’язку з повним розв’язанням усіх спірних питань в Українській Православній Церкві. Покищо виглядів на це немає.

Проти єдности Греко-католицької Церкви в Україні

Греко-католицька Церква в цьому відношенні переходить глибоку кризу, і так само в ній не видно близької розв’язки. Правлячий єп. Іван Семедій від початку перебував під впливом тих церковно-політичних установ та достойників, котрі не бажали бачити ієрархічну єдність закарпатських греко-католиків з усією Україною, зокрема з Києво-Галицькою Патріярхією чи ще формально Верховним Архиєпископством. Це були закордонні чинники — угорські греко-католики і ціла Римо-католицька Церква в Угорщині, котра бажала за всяку ціну не допустити до юрисдикційної єдности українських греко-католиків, покликуючись на формальну історичну залежність Мукачівської єпархії від Остригомського Примаса. Так само словацький греко-католицький єпископ Пряшева Ян Гірка бажав би утримувати якісь зв’язки з закарпатською церковною одиницею, яка не буде українською, але інтернаціональною, бо йдеться йому (й римо-католикам та урядовим чинникам Словаччини), щоб затратився український характер греко-католиків на Пряшівщині. Таку тенденцію підтримує і т.зв. візантійська ієрархія закарпатського походження в Америці, бо вони, як вогню, бояться юрисдикційного пов’язання з УГКЦерквою. Очевидно, що така позиція деяких заінтересованих партнерів також на руку Ватиканові, бо це послаблює УГКЦеркву та її прагнення до патріярхату. Тому Ватикан віднайшов плятформу т.зв. єпархії «окремого права» («суі жюріс»), яка не належить до нікого, тільки прямо підлягає Римові. Єп. Семедісві така концепція припала до серця, бо він також «первоієрарх», а його церква не підлягає радикальним галичанам…

Релігійний і національний спротив

Серед патріотичного духовенства й мирян Закарпаття це викликало опір, який не менше гострий, як був рух за Патріярхат в УКЦеркві. Зорганізовані довкола Єпископа-Ісповідника віри, Івана Маргітича, ці вірні почали льояльно, але послідовно змагання за єдність УГКЦ та приналежність до неї Мукачівської єпархії. Почали організовуватися священики й вірні, висилано петиції до Риму, були акти відкритої непокори правлячому єпископові, як і з його боку, заходи репресій (пор. заборону висвяченим в Галичині закарпатським священикам служити на Закарпатті, відмову владичих прав єп. Маргітичеві, якого єп. Семедій уважав тільки сільським священиком).

До справи мусів умішатися Рим через своїх нунціїв у Москві й Києві. Але заклики до послуху авторитетові Церкви та аргументи, мовляв, Рим знає найкраще потреби вірних, не допомогли. Мукачівська єпархія була де-факто поділена, священики, клірики та вірні й цілі парафії відмовляли послуху правлячому єпископові. Єп. Семедій був неуступливим, а Рим вагався, на яку стати, чи зробити концесію українській стороні, або далі послідовно підтримувати єпископа і ризикувати, що буде відкритий розкол і вийде скандал. Семедій був готовий на таку конфронтацію, бо був зобов’язаний «собратам» з Ньїредьгази, Пряшева й Пітсбурґу. Всі вони мали свої інтереси у збереженні окремішности Мукачівської єпархії. До них пристали й ті в Будапешті, Празі чи Братіславі, як також на Закарпатті, що не бажали аби цей край належав до України!

Розчаровані протектори

У цій тихій, а то й більш відкритій боротьбі сталися останнім часом деякі маловідомі факти. Недавно померлий в Пітсбурзі митрополит Тома Долинай був одним із великих протекторів єп. Семедія. Як практичний американець, він сугерував Семедієві збудувати семінарію в Ужгороді на 100 студентів, дати до неї льояльних професорів, включаючи також із сусідніх держав, і звідси він буде мати надійне духовенство, аби опиратися українським «апетитам». Пляни зроблено, єп. Семедій приїхав до Америки, тут зібрав десь з триста тисяч долярів. А багаті американські єпископи (в тому й римо-католицькі) ще пообіцяли йому подвоїти суму.

В Ужгороді, за допомогою словацьких і угорських фірм, запляновано цілий комплекс будинків не лише семінарії, але й духовного центру з церквою на Мінайській вулиці. Проект вже далеко заавансований. Але єп. Семедій замість проекту на 700-800 тисяч дол. розпочав будівельний комплекс на два з половиною мільйони американських долярів, очевидно очікуючи з Америки необмежений доплив «зелених». Коли це дійшло до відома митр. Долиная, він написав різкого листа до Семедія, пригадуючи йому, що він надужив довір’ям, односторонньо змінив пляни (невідомо, під чиєю намовою) і що американська ієрархія не прийме на себе таких зобов’язань. Він нагадав ужгородському єпископові, щоб змінив пляни та повернувся до узгідненого проекту на 700-800 тисяч. Копія листа митр. Долиная є в посіданні КоЗІ. Тепер ще не відомо, хто буде наступником пітсбурзького митрополита і чи він перебере на себе великі видатки за будівлі на Мінайській вулиці. Між іншим, в тому семінарійному комплексі мало б бути 18 гаражів. Не знаємо тільки, чи запляновано для студентів теології також 18 автомашин…

Чи Ватикан змінює думку?

Ще одна подія сталася в єпархії. Приїздив папський нунцій з Києва на ще одну візитацію. Попередньо, як він приїжджав, то збував основні питання мовчанкою, покликуючись тільки на волю Святої Столиці, яка найкраще знає, що потрібно народові і вірним. Закликував до послуху папі і правлячому єпископові і, очевидно, боронив принцип єпархії «окремого права». Але це нічого не допомогло.

Тепер у лютому він дещо змінив тон і вдався до компромісу. Появився лист до єпископів, священиків і вірних Мукачівської єпархії, закликуючи їх до злагоди в дусі тимчасового полагодження конфлікту, яке полягає ось у чому:

1. Рим уважає розв’язку, що Мукачівська єпархія має спеціяльний статус і не належить до Галицької Митрополії, за тимчасову.
2. Обидва єпископи-помічники, які досі не мали юрисдикції, наділяються окремими повноваженнями: єп. Маргітич стає генеральним вікарієм (синкелом.) для вірних і парафій (і, очевидно, священиків!), котрі себе заявляють українськими. Єп. Головач матиме таку ж юрисдикцію над вірними, парафіями і священиками, котрі себе не визнають українцями (крім кількох румунських і словацьких, є на Закарпатті понад 20 угорських греко-католицьких парафій, а ясно, до цього числа будуть включені ті, що себе уважають «русинами»),
3. Висвячені молоді священики з Закарпаття в Івано-Франківському та Львові, що їм єп. Семедій заборонив служити на Закарпатті, будуть допущені працювати в парафіях Закарпаття.
4. Архиєп. Франко закликає до спокою і миру, повторюючи, що ця розв’язка тимчасова та що Свята Столиця свідома, що Закарпаття є частиною Української Держави і що цей факт мав би бути взятий до уваги при остаточному вирішенні юрисдикційно-канонічного статусу Мукачівскої єпархії.

Як розуміти нове потягнення Ватикану?

Песимісти вважають, що це є дальшим крутійством з боку Ватікану, який не хоче допустити до патріярхату і включити в його склад Закарпатську Греко-католицьку Церкву. Для заспокоєння української сторони надано якусь юрисдикцію Маргітичеві, але ординарієм далі залишається Семедій і в монархічній Католицькій Церкві буде воля останнього. І ще є питаням, як у практиці ця вікарська правовласть мала б здійснюватися і що до неї буде належати.

Оптимісти думають, що Рим мусів піти на компроміс і зробив певні концесії, а вже від самих українців залежить, чи і наскільки з цього скористають. Так, як Семедієві допомагають закордонні неукраїнські єпископи, єп. Маргітичеві мала б усяко сприяти українська греко-католицька ієрархія. Ця розв’язка тимчасова, і з-поміж рядків можна вичитати, що Рим врешті-решт погодиться на те, щоб в рямках визнаної Ватиканом держави вірні одного обряду мали свою канонічну єдність.

Питання тільки, у якій це формі буде: чи як окрема історична єпархія в рямках Галицької Митрополії, або ж як паралельна Закарпатська митрополія з двома або трьома єпархіями, також у рямках Помісної Української Греко-католицької Церкви.

Подвійні оптимісти думають, що в цьому контексті мала б бути розв’язана і справа Українського Патріярхату, який номінально міг би бути креованим десь в 1995-96 роках (400-ліття Берестейської унії), проте із вузькою автономією, скоріше ще як один номінальний східній католицький Патріярхат.

Щоб цей затяжний і довгий конфлікт та змагання українських католиків завершилися корисно для УГКЦеркви та для Української Держави, повинні добре попрацювати не лише керівники тієї Церкви, але й державні чинники, бо ця справа церковно-політична, й уряд України мусить мати ясну концепцію церковного управління та взаємин між Католицькою Церквою і незалежною державою Україна.

Ще інші церковно-політичні факти на Закарпатті

Очікуються дальші організаційні та структурні зміни в Католицькій Церкві на Закарпатті й Україні. Більше, як натяками, з Риму дали знати, що римо-католики на Закарпатті (угорці, німці, словаки) мали б одержати окрему римо-католицьку єпархію та єпископа. Можливо, спочатку це буде окрема адміністратура або вікаріят. Тепер вони є в юрисдикції нунція. Він же натякав у своєму останньому зверненні до Владик і вірних Мукачівської єпархії, що Свята Столиця після цього буде настоювати, щоб греко-католицькі єпископи України та шість римо-католицьких і один прелат, вірменський, творили єпископську католицьку конференцію України. Конференція разом з нунцієм мала б мати доволі ширші компетенції. Дехто здогадується, чи це не мав би бути сурогат українського патріярхату…

Другою зміною буде іменуваня (чи вибір) кальвіністського єпископа для Угорської Реформованої Церкви на Закарпатті. Ця церковна спільнота вже де-факто залежала і належала до матірної Церкви в Угорщині. Саме через цей свій центр, звідки дістають пасторів та культурно-матеріяльну допомогу, мадяри будуть також утримувати найтісніші зв’язки із своїми земляками за кордоном. Сам цей факт ще не був би шкідливим для української держави, але за певних умов це може бути використане угорською ревізіоністичною політикою. Тому треба буде на це звернути увагу, щоб контакти мадярів між Угорщиною і Закарпаттям не переходили меж релігійного та культурного опікування.

Здається, немає слів, ні фарб, якими можна передати ці унікальні події, переживання і почування, які відбувались на вулицях Києва і Львова у ці виняткові дні першої річниці незалежности України. Все це сталось, як сон. Тому рік пролунали перші слова проголошення незалежности, самостійности і соборности української держави, як несподівана блискавка над українським небосхилом, а сьогодні відзначуємо один рік її життя. Незалежність української держави з’явилась, як мітичний Фенікс, до нового, творчого життя. Тому рік, коли до нас у діяспорі долітали слова деклярації — проголошення незалежности України навіть не могли подумати, що через рік будемо брати безпосередню участь у святочному відзначенні однорічного життя молодої незалежної української держави, що доведеться свобідно, без страху гуляти вулицями Києва і Львова, ходити стежками великих українських князів і гетьманів, подивляти красу Києва та чудового Дніпра. Справді, краса Києва і Дніпра прямо очаровує людину, але, на жаль, трагедія Чорнобиля відстрашує людей насолоджуватись хвилями Дніпра. Забруднення вод Дніпра є пострахом для населення.

Під кінець серпня майже всі київські готелі були переповнені гостями із східньої і західньої діяспор. Тим разом для гостей Київ був іншим, бо учасники, що прибули на Всесвітній Форум Українців, почувались, як у себе дома, на своїй вільній і незалежній батьківщині. Це особливе почуття, якого ми дотепер ніколи не мали, бо навіть як приїжджали перед тим, як туристи, то ми все були чужинцями для офіційних чинників. Вже сама Українська Авіялінія, що була на трасі Нью-Йорк — Київ, викликала в українських пасажирів певну гордість, що ми не останні, що ми не є безбатченки. Правда, літаки закуплені від поляків з польськими написами, але через гучномовці вже звучить українська мова, хоч обслуга на літаку між собою вживає російської мови. На українському летунському майдані Бориспіль довга процедура. Делегатів і гостей на Всесвітній Форум Українців з рамени оргкомітету зустрів В. Якимець, який подав поточні інформації і призначення до готелю. Подав, який є офіційний курс доляра і на чорному ринку, остерігаючи, щоб бути обережним з чорним ринком, бо є фальшиві купони.

Всесвітній Форум Українців

розпочався 21 серпня 1992 року молитвою «Боже великий, Творче всесильний» у палаці культури «Україна». Це гарна і репрезентативна споруда з просторою залею і сценою. Перед тим від 18 до 20 серпня тривала реєстрація учасників-делеґатів і гостей, яка відбувалась у Міжнародньому центрі культури і мистецтва.

За президіяльним столом засіли члени Оргкомітету, президент Леонід Макарович Кравчук, деякі члени уряду та запрошені гості. Офіційне відкриття Всесвітнього Форуму Українців зробив голова Оргкомітету Микола Жулинський, який в коротких словах привітав учасників форуму.

Слід звернути увагу, що чомусь організатори Всесвітнього Форуму Українців не передбачили, щоб таку особливу подію, крім відспівання пісні, започаткувати наради молитвою, щойно на залі запрошено двох присутніх на залі владик Митрополита Української Католицької Церкви Максима Германюка і Митрополита Української Православної Церкви київського патріярхату Філарета Денисенка, які разом проказали молитву «Отче наш».

Після цього довшу промову виголосив президент Л. М. Кравчук. На жаль, промова президента до справді святочної атмосфери причинилась до зайвого несмаку. Йдеться про те, що на такого роду форумах не варто вносити полемічні нотки, не варто розправлятись зі своїми політичними противниками, а що найгірше, не варто їх називати по імені.

Отже, тут ішлось про «Рух», який розколовся, а розкол приписано Чорноволові. Можливо, що це і незаперечна правда, але це не було місце про це говорити. Цей факт викликав серед присутніх несмак, а серед деякої частини пряме обурення, і на залі почулися вигуки: «бу-у, бу-у…». При цьому можна сказати, що президент Л. Кравчук має поганих дорадників, а що гірше, поганого промовописця. На жаль, це завважується і в інших промовах президента.

Після цього слідували дальші доповіді, серед яких слід назвати доповідь президента Республіканської асоціяції українознавців Івана Дзюби, яка була найбільш концептуальна, глибоко осмислена. Вона була на потребу сьогоднішнього і завтрашнього дня.

Можна тільки висловити жаль до президента СКВУ Юрія Шимка, який мав говорити на тему «Західня діяспора: завдання і перспективи діяльности», чомусь трішки розминувся з темою. Замість говорити про перспективи, дав лекцію президентові Л. Кравчукові, що і як треба діяти, а на закінчення прочитав меморандум, який пляновано особисто вручити президентові Кравчукові. (Для інформації слід подати, що Ю. Шимко був організатором і очолював делегацію, яка складалась з біля 25 осіб, для зустрічі з президентом Л. М. Кравчуком, щоб вручити згаданий меморандум, яка, на жаль, вийшла не надто щасливо).

Там знову була викладена лекція Л. Кравчукові. Також була мова про підписання договору Л. Кравчука з Б. Єльциним, як факт доконаний, що не відповідало правді, бо це була тільки одностороння пропозиція з російської сторони. З цього можна зробити заключення, що дехто їхав на ці святкування не для того, щоб підкреслити і віддати належне за пройдений однорічний період незалежности України та визначити її перспективи на майбутнє, але, щоб поширювати свої вузько групові чи особисті інтереси.

На особливу увагу заслуговував виступ члена Координаційної ради Товариства «Славутич» Олександра Руденка-Десняка, який у своєму слові розказав багато цікавих моментів з життя українців у Москві та на терені Російської Федерації. Вказав на багато різних труднощів, які має українська меншина в Росії. Українська діяспора на Сході потребує окремої уваги й допомоги. Чи сьогодні молода українська держава буде здібна і спроможна цю допомогу подати, трудно сказати, а тим більше під сучасну пору, коли є багато різних першочергових завдань до виконання. Такі виступи і їм подібні вказували для учасників форуму про складність проблем української меншини у розсіянні. Ці проблеми зовсім інші від української діяспори на Заході. Найбільше відчутними є економічні проблеми, які не можна легко розв’язати.

О дванадцятій годині дня, того ж 21 серпня, на останньому поверсі палацу культури «Україна» відбулось пресове звідомлення з проведених нарад Форуму для закордонних журналістів, яким провадив начальник відділу інформації Міністерства закордонних справ України Володимир Л. Чорний, а також відповідав на питання Іван Драч.

Після обіду дальше проводились наради. Виступали з короткими промовами поодинокі особи. Серед них виступав генеральний секретар закордонних справ УГВР Микола Лебедь, який розказав про дію українського резистансу під час Другої світової війни. Далі виступали Іван Драч, Павло Попович (Москва), Дмитро Павличко, Богдан Гаврилишин, Василь Маркусь, Павло Мовчан, Олександр Гарканець (Казахстан), Мирослав Маринович,Юрій Колєсніков, Лариса Скорик, Вячеслав Чорновіл, Михайло Горинь, Костянтин Морозов, Юліян Тамаш й інші. Післяобідня сесія тривала до шостої години вечора. Треба відмітити, що це було велике перенасичення виступами. Слухач не мав фізичної спроможности всього схопити. Серед виступаючих було чимало таких, які не мали що сказати. Під тим оглядом організатори були замало селективні. На жаль, мало з виступаючих додержувались передбаченого регляменту.

На закінчення першого дня нарад Всесвітнього Форуму Українців відбувся концерт творчої молоді «Рок-Академія» популярної музики «Молода Україна», що відбувся у залі Міжнароднього центру культури і мистецтва. Можливо, концерт сучасної музики не дуже відповідав для цього слухача, але з цього можна було зробити дуже виразний висновок, що під тим оглядом мистецько-музичної творчости Україна не відстає від того напрямку музики на Заході. Слід підкреслити, що програму концерту розпочато молитвою і молитвою закінчено, що також має свою вимову.

Другий день нарад, себто 22 серпня, до обіду відбувався по секціях, яких було всіх вісім. Кожна секція мала своє окреме приміщення, розкинені по Києву. Якщоб наради секцій були б відбувались в одному будинку, то можна було б брати участь на кількох, а так можна було бути виключно на одній. На секціях обговорювалось багато різних актуальних проблем. Крім цього були «круглі столи», яких було шість, також розкинених по різних місцях. Мені довелось бути на міжконфесійній секції, що відбулась у домі Спілки Українських Письменників. До речі, заля виявилась замалою. Тут в основному зібрались переважно владики, священики, пастирі і миряни різних конфесій, які активно виступили та висловлювали цікаві думки.

Ось деякі думки, що були висловлені на форумі цієї секції. Довше вдумливе слово, треба підкреслити, спонтанне слово, бо до нього не приготовлявся, виголосив о. д-р Іван Музичка. Зайняв слово митрополит Володимир (Сабодан) з Української Православної Церкви, який тепер сидить у Київській Лаврі. Він сказав — наша розмова буде дружня і приязна. У Церкві не було іншого шляху, як іти з своїм народом. Чи хтось змінив наш світогляд? Останньо у церкві чомусь замість Тарасового слова «обніміте» часто чуємо розпни, розпни… Ми розуміємо дію політиків. Ось у Луцьку замкнено церкву, там автокефальники намагались забрати катедру для себе. Де ж тут миротворчість? Церква повинна спиратись на християнських ціннощах.

Митрополит Філарет (Денисенко) у своєму слові наголосив, що у незалежній державі повинна бути незалежна Церква. Знаємо, що у ранніх роках нашого християнства греки старались настановляти своїх митрополитів, але наші князі старались мати своїх, українських владик. Отже йшла боротьба за незалежність. У 1654 р. Росія доклала всіх зусиль, щоб Київську Русь приєднати до Росії. Держава не може бути незалежною, як Церква є залежною. Нагадав, що Українська Автокефальна Православна Церква, що постала у 1918 році, не вдержалась. Нагадав, як по православних церквах виклиналось ім’я Івана Мазепи. Українська Автокефальна Православна Церква Київський Патріярхат бажає відновити, історичний патріярхат…

Патріярх Мстислав сказав, що тут були висловлені цінні думки. Як бачимо, церковні справи є дуже важкі. Український народ є розкинений по цілому світі, а що ми думаємо про державу, про богослов’я… Церква може тільки сослужити з державою, але держава не може вмішуватись у церковні справи. Держава накидає своїх кандидатів, так було в минулому і так є сьогодні. Державі не обійтися без Церкви…

Сергій Білокінь розказав, на основі простудійованих документів, як НКВД нищило християнську Церкву.

Митрополит Максим Германюк ствердив, що ми повинні змагати до цього Господнього «щоб усі були одно». Ми не повинні нікого оскаржувати, нікого не осуджувати, кожний це скаже сам перед Богом. Ми повинні себе шанувати, ми мусимо разом сходитись, себе поважати, молитись і себе взаємно пізнавати. Скажім собі, що ми бажаємо жити спільно.

Мирослав Маринович, відомий дисидент, висловив жаль, що митрополія УАПЦ під час святкування 1000-ліття християнства Руси-України не знайшла спільної мови зі сторони католицької ієрархії… Одна жінка закликала, щоб в першу чергу помирились священики. Знову ж інша жінка з Дніпропетровського звернула увагу, що на 70 відсотків українців немає на своїй землі ні одної української церкви, а всюди панує дух російської церкви. Виступало багато представників євангельсько-баптистських з’єднань, які закликали до молитви.

Безперечно, така міжконфесійна зустріч була б куди більше корисна, якщо б для цього було призначено більше часу, але і це було корисне, що одні на одних подивились і взаємно себе послухали і побачили, як багато треба працювати для того, щоб відродити віру в Христа і змагати до того Господнього — «щоб усі були одно». Час наглив і не давав можливости все якслід передумати й глибинно осмислити, бо треба було кінчати.

У пообідніх годинах у палаці культури «Україна» відбулось урочисте засідання Верховної Ради та уряду України на пошану Дня Незалежности України. На цьому форумі президент Леонід М.Кравчук, у відміну до попереднього дня, виголосив чудову, глибоко осмислену святочну промову, яка викликала бурю оплесків. Після цього запрошено до слова президента УНР у екзилі Миколу Плав’юка, який виголосив річеве коротке слово, стосовне до хвилини часу, відмічуючи факти, чим екзильний уряд займався на чужині, яку проводив працю, щоб належно інформувати чужинецький світ про Україну. Передаючи мандати екзильного уряду президентові України Леонідові Кравчукові, сказав, що з цією хвилиною перестає існувати екзильний уряд УНР. Це справді була зворушлива хвилина, яку учасники піддержали довготривалими оплесками. Після цієї церемонії у вечірніх годинах відбувся величавий концерт, у якому взяли участь багато різних співочо-музичних і танцювальних ансамблів. Це був вияв високого рівня музичного, хорового і танцювального мистецтва. Можливо, було б куди краще, якщо б були обмежились до клясичного хорового і музичного мистецтва, а балет і гопак відклали на інший раз.

На жаль, організатори на неділю, 23 серпня, не передбачили відповідного часу на молитву — Службу Божу, себто на подяку Всевишньому Господеві за всі блага. Незалежно від того, що праці Форуму продовжувались, частина мирян, священиків і владик УКЦеркви зібрались біля церкви на Аскольдовій могилі, і там була відправлена торжественна Служба Божа. В той же самий час також була відправлена Служба Божа під дзвіницею при Покровській вулиці 6, де є офіційна парафія Української Католицької Церкви, парохом якої є студит о. Валерій Шкарупський, яка підлягає юрисдикції Патріярхові Мирославові-Іванові Любачівському. Перша згадана парафія, якої парохом є о. Ігор Онишкевич, ЧСВВ III ступеня, що означає одружений священик, яка невідомо чому підлягає єп. Дмитеркові у Івано-Франківську. Це виглядає трохи парадоксально, але така є дійсність. Можемо поставити питання, що шукає в Києві Владика Дмитерко? Чому о. Ігор Онишкевич поза відомом Глави УКЦеркви Патріярха Мирослава-Івана творить ще одну парафію, коли така вже була і є? Без сумніву, є місце для всіх, але не слід починати історії від себе. Ось у Казахстані шукають і просять священика і не знаходяться ті, що посвятились працювати у Божому Винограднику.

Наради Всесвітнього Форуму у неділю закінчились спільною вечерею. Треба відмітити, що багато виступів на форумі були безпотрібними й зайвими, бо вони своїм змістом нічого не вносили до тієї скарбниці, яка тому рік відродилась — української державности. Це саме можна сказати про виступи у понеділок, 24 серпня, на Софійській площі. Ті, що на Софійській площі, намагались вирішувати дальшу долю України, міняти уряд, закривати прозорі кордони, організувати українську армію і проводити свої особисті чи клікові порахунки, звичайно, помилялись, бо цих питань, які, звичайно, треба вирішувати, але в жодному випадку не на такому форумі. Цей форум на Софійській площі мав заманіфестувати факт, що Україна появилась на мапах світу як самостійна, незалежна українська держава.

На закінчення можна поставити питання, чи Світовий Форум Українців осягнув те, що перед собою ставили організатори? На мою скромну думку, він розминувся з ціллю, але зате був блискавичною лекцією, як улаштовувати подібні імпрези на майбутнє. Учасники форуму роз’їхались з різними почуттями, але залишився незаперечний факт, що молода українська незалежна держава існує, росте і розвивається, може не так скоро, як дехто цього собі бажає, але незаперечно росте, а це є найбільш істотне.

Всесвітній форум українців у Києві закінчився створенням Української Всесвітньої Координаційної Ради (УВКР), до якої делегують по чотирнадцять представників від західньої, східньої діяспор і України. Ця Рада буде діяти між всесвітніми конгресами.

Львів по-своєму відзначив річницю незалежности України

Сотні тисяч львів’ян і околиць відкриттям пам’ятника Тарасові Г. Шевченкові, за спорудження якого боролись довгі, довгі роки, відзначили першу річницю незалежности України. Здавалось, що хмарна з дощем погода переб’є і відстрашить львів’ян, але над сподівання на той час і небо трішки прояснилось, і львів’яни масово заповнили Проспект Свободи і всі сумежні вулиці. Хмари людей прибули, щоб бути безпосередніми учасниками тієї небуденної події, на яку древній Львів чекав сотні років, а водночас з тим, щоб підкреслити і відзначити, що український народ після довгої неволі став господарем на своїй прадідній землі. Це справді ціла симфонія людських почувань, які поруч всієї складности різних проблем молодої — однорічної незалежної української держави були тими промінчиками, які вказували шлях до українського сонця, до кращого завтра.

На Проспекті Свободи майоріли українські синьо-жовті прапори, у етер неслись святочні слова — відкриття посадника міста Львова Василя Шпіцера, святочні промови, молитовні, народні і на слова Т. Шевченка пісні, чудово виконані різними мистецькими ансамблями міста Львова. Це була справді унікальна і незабутня хвилина радости, радостей у житті, довгому і страждальному житті українського народу. Сповнилось ось це Шевченкове: «Будеш, батьку, панувати…».

Можна б тут було говорити про сам пам’ятник, який не всім сподобався, а зокрема українській діяспорі на Заході, але це вже не має значення. Покищо стоїть сам пам’ятник Т. Шевченкові, а фасада, яка буде ще добудована, може додасть певної мистецької завершености і може при тому згубляться соцреалістичні вплив и на мистецьку творчість пам’ятника. На жаль, і тут, у Львові, деякі промовці, а маємо тут на увазі Валентина Мороза, який не відчув духу часу, що це був час не на політику і критику президента Л.Кравчука, але на слово, присвячене великому генію української нації Т. Шевченкові. Поминаючи всі недоліки, Львів гідно відзначив першу річницю незалежности України величавим відкриттям пам’ятника Т. Шевченкові.

У Львові відбувся Світовий Конгрес Мирян

Світовий Конгрес Мирян, що відбувся у Львові у будинку Профспілок, при вул. Володимира Великого 50, слід також розглядати в аспекті подій відзначення першої річниці незалежности України та перепохоронення св.п. Патріярха Йосифа. До речі, слід підкреслити, що Світовий Конгрес Мирян, що відбувся 25 і 26 серпня 1992 року, є незаперечним плодом зерна, яке засіяв св.п. Патріярх Йосиф. Організаторами Конгресу Мирян були Українське Патріярхальне Світове Об’єднання (УПСО) і Мирянські Організації у Львові, а господарями були львів’яни.

У Конгресі взяло участь сто сімдесятвісім осіб, у тому сто двадцять з України і п’ятдесятвісім осіб з діяспори.

Наради Конгресу, які відкрив депутат до Верховної Ради України і один з членів Оргкомітету по відбутті конгресу Михайло Косів, розпочато молитвою. Продовжуючи, М.Косів привітав Владику Филимона Курчабу, о. Івана Дацька і голову Львівської Ради Миколу Гориня, які зайняли місця у президії, присутніх отців та всіх учасників. «Вчора, — сказав М. Косів, — ми святочно відкрили пам’ятник Т.Шевченкові, закінчивши одну фазу наших змагань, сьогодні ми ставимо черговий крок у релігійно-церковному житті і стоїмо перед похороненням св. пам’яти Патріярха Йосифа».

Після відкриття Конгресу Владика Курчаба прочитав привітання від Патріярха Мирослава-Івана, яке друкуємо на іншому місці. Микола Горинь привітав конгрес від Львівської обласної Ради, підкресливши, що на шляху нашої національної і релігійної незалежности впало багато жертв, яких трудно почислити. Сьогодні покладаємо великі надії на зародок мирянського руху в Україні, перед яким стоять важливі завдання. Голова УПСО Василь Колодчин, який також зайняв місце в президії, склав щире привітання для учасників конгресу, підкресливши, що ми, тут присутні, а ще більше неприсутні, є духовими дітьми світлої пам’яти Патріярха Йосифа і зійшлись тут, щоб спільними силами продовжувати візію й ідеї Патріярха Йосифа. Після привітів предсідник М. Косів попросив цілу низку осіб до почесної президії. Дальше слідували запляновані доповіді.

Першу доповідь на тему «Релігійне відродження в Україні як один із основних факторів розбудови української незалежної держави» виголосив Михайло Косів. Доповідач проаналізував ситуацію релігійного питання в Україні, яка вона була в далеко і близько-минулому і яка під сучасну пору. Підкреслив, що українське політичне життя багато покладало на духовно-релігійне відродження. Підкреслив, що до релігії повертаються вчорашні атеїсти-комуністи. Відмітив, що на Україні є біля 170 костьолів. Доповідач цікаво схопив і представив релігійно-церковні питання в Україні.

Отець д-р Іван Дацько у своїй доповіді на тему «Легалізація Української Греко-католицької Церкви: проблеми й перспективи» підкреслив, що легалізація стала більше академічною, але дійсність є іншою. За все те, що сьогодні маємо на релігійно-церковному полі, ми можемо тільки завдячувати Божому Провидінню. Сьогодні УГКЦерква начисляє п’ять мільйонів вірних. Слід зупинитись над питанням про відношення держави до Церкви, про дипломатичні відносини Ватикану з нашою Церквою та в загальному з Україною. Поставив питання, як нам прямувати до релігійної єдности в Україні. Марґінесово згадав про велике число абортів й проблеми корупції та хабарництва, що сильно негативно впливає на розвиток соціяльного життя. Без сумніву, треба б також визначити ролю української діяспори. Церква сама без уряду не може переводити більших проектів. Доповідач підкреслив, що коли Церква буде тісно співпрацювати з мирянами, то наш екуменізм буде успішним.

У міжчасі Конгрес обрав комісії: до номінаційної обрано Романа Чмелика, Олександра Пришляка, Івана Гречка; до статутової обрано Олександра Пришляка, Михайла Косіва, Василя Колодчина, Ярослава Гавриха й Ігоря Матушевського; до резолюційної обрано Миколу Галіва, Рому Гайду, Сидора Тимяка, Лесю Храпливу-Щур, Леоніда Рудницького, Василя Маркуся, Костюка і Юзьківа.

Д-р Дмитро Степовик, відомий з своїх писань та виступів на релігійно-церковні теми, говорив про «Проблеми християнського екуменічного руху в Україні». Доповідач чітко визначив проблеми Церкви, вдаючись до богословських критеріїв. Висунув думку, що атеїзм є також своєрідною релігією, бо посідає деякі релігійні елементи. Також відмітив, що в останньому часі миряни перебирають принципи душпастирювання, а особливо і наполегливо шукають спільної мови і активно проводять екуменізм у нашій Церкві, підкреслюючи, що всі ми є православні по вірі і католики по любові. Католики повинні перестати критикувати православних. Ми повинні дальше змагатись за визнання патріярхату УКЦеркви у Римі, продовжувати екуменічний рух, не вносити місцевих конфліктів до Церкви. Висловлені думки Д. Степовиком заслуговують на окрему увагу, бо це дорога для того «щоб усі були одно».

Отець Мирон Бендик у своїй співдоповіді на тему «Легалізація Української Греко-католицької Церкви: проблеми і перспективи» підкреслив, що треба дальше змагати до повної регабілітації Української Католицької Церкви, як також порушив пекуче питання церковної власности, яка була перед 1946 роком. Тоді всі церкви в Західній Україні належали і були власністю УКЦеркви. Розв’язка цього питання є дуже трудною, але треба шукати різних можливостей, щоб її знайти. Також підкреслив, що деяким наших священикам в Україні перешкоджає комплекс підпільности. Це справді дуже складне питання.

Іван Гречко, що є головою Клюбу Католицької Інтелігенції, говорив про «Християнізацію культури і духовних вартостей в Україні». Доповідач цікаво осмислив свою тему. Відмітив, що наша Церква, а точніше ієрархія, не дуже цікавиться мирянським рухом і не сприяє його розвиткові. Шкода, що немає мирянської преси, яка б могла підносити релігійно-церковні проблеми мирян, підкреслив доповідач.

Першою сесією керував Михайло Косів, а другою Леонід Рудницький. Надзвичайно цікаву і глибоко продуману доповідь архимандрита Любомира Гузара (який не був присутній через смерть мами) на тему «За відродження духовости, за християнську Україну» прочитав Олександер Пришляк. Доповідач підкреслив, що допомога для Церкви — це допомога для нас самих. УКЦерква мусить сьогодні дивитись не на Галицьку частину, але на цілу Україну. Така повинна бути візія нашої Церкви. Ми можемо ставити перед собою питання, чому Господь дозволив на такі великі наші жертви? Відповідь на ці й інші питання дає нам ясну картину, як далеко ми є позаду у богословському відношенні. Треба пам’ятати, що вороги Церкви не знищать її, бо це Божа Установа.

Отець д-р Іван Музичка говорив про «Ідею українського патріярхату в житті та діяльності Блаженнішого Патріярха Йосифа Сліпого». Слід підкреслити, що доповідач о. Іван Музичка належить до тих небагатьох священиків, який вміє словами кольоритно накреслити ситуації, проблеми і силюетки людей. Доповідач розгорнув широке полотно, на якому барвисто представив широку творчість Патріярха Йосифа та його унікальну візію про УКЦеркву.

Д-р Михайло Димид, як знавець канонічного права, говорив на тему «Канонічно-юридичне завершення процесу формування нашої Церкви, усталення її місця у Церкві Вселенській». Доповідач до цих питань підійшов з правної точки зору. Він відповідними прикладами і посиланнями на документи доказував, що УКЦерква повинна була вже давно мати своє патріярше завершення.

Проф. Василь Маркусь доповідав на тему «Принципи побудови стосунків поміж Церквою і державною владою». Тема важлива, і доповідач її цікаво представив. Доповідач оправдано обстоював, що держава не повинна втручатись у церковні справи.

На другий день конгресу доповідали: Василь Колодчин про завдання мирянського руху, а Микола Галів — «Для чого створюється мирянські організації у світі. Їхня мета і принципи діяльности». Рома Гайда з’ясовувала питання поновного входження українських релігійних організацій у світові структури мирянських організацій. Тут в першу чергу йшлось про відому міжнародню організацію «Пакс Романа». Цікаво представив ролю мирян в Українській Католицькій Церкві о. мітрат Роман Ганкевич. Про досягнення і проблеми добродійної організації, відомої під назвою «Марійський рух», в Україні доповідала Стеф. Шабатура. Д-р Борис Ґудзяк говорив на цікаву тему — участь молоді у церковно-релігійному житті. Треба радіти, що участь молоді в релігійно-церковному житті в Україні без порівняння є більшою, як у діяспорі. Леся Xраплива-Щур говорила про християнську родину і ролю в ній жінки. Про суспільну етику та християнську соціяльно-економічну програму в пристосуванні до української дійсности доповідав проф. Володимир Мокрий. Кінцевою доповіддю була «Українська Церква і громада у світі», яку виголосив Роман Кравець.

З повищого видно, що Світовий Когрес Мирян заторкнув широкий вахляр релігійно-церковних проблем. Слід завважити, що програма, поза всяким сумнівом, була перенасичена. Дослівно не було часу на обговорення хоч деяких питань, а це велика шкода, бо напевно дискусія і форма запитань були б увипуклили і доповнили не одну з виголошених доповідей.

Під час другого дня нарад був учасником конгресу патріярший архимандрит о. д-р Іван Гриньох, довголітній співробітник Патріярха Йосифа, якого привітав предсідник нарад Михайло Косів. Отець Іван Гриньох щиро привітав учасників конгресу, підкресливши, що нам треба постійно переображуватись, як про це говориться у празник Переображення Господнього. Наша Церква не є Церквою Галичини, але Церквою вселенського християнства. Христова Церква вічно переображується, оновлюється і є живою творчою Церквою.

Олесь Пришляк зреферував статут створеної нової організації: «Світовий Християнський Конгрес Української Греко-католицької Церкви».

Після прийняття статуту обрано управу, якою керуватиме двоє співголов, якими є Михайло Косів — Україна і Василь Колодчин — діяспора, США, заступниками голови обрано Ігоря Матушевського — Україна й Олега Гнатюка — Польща, секретар — Роман Чмелик —Україна, скарбник — Ганна Іваниць — Україна і двоє членів: Борис Ґудзяк — США і Богдан Трояновський — Україна.

Передбачена також Головна Рада, до якої мають делегувати своїх представників мирянські організації в Україні і діяспорі. Число делегатів визначає статут. До Контрольної Комісії вибрано: Анізія Кравчук, Мельник, Р. Кравець, М. Гуменюк, М. Косів і Анна Мороз. У Конгресі взяло участь 180 осіб, у тому 120 з України і 58 з діяспори.

Микола Галів прочитав випрацьований резолюційною комісією текст резолюцій, які за незначними завваженнями прийнято. Текст резолюцій друкуємо на іншому місці. В імені Конгресу Василь Колодчин висловив щиру подяку Оргкомітетові, а зокрема Лесі Крип’якевич, за її особливу дбайливість та організаційну підготовку. Конгрес закінчено молитвою.

У патріяршій палаті катедри св. Юра, о годині 6 вечора відбулася авдієнція учасників Конгресу у Патріярха Мирослава-Івана. Обидва співголови, Михайло Косів і Василь Колодчин, поінформували патріярха про відбутий Світовий Конгрес Мирян, який закінчився створенням Світового Християнського Конгресу УГКЦеркви. Після цього Патріярх Мирослав-Іван подякував за інформацію, розказав про проблеми Церкви та спроби за визнання Апостольською Столицею патріярхату нашої Церкви. На закінчення Патріярх побажав обраній управі Світового Християнського Конгресу успіхів у праці та уділив усім патріярше благословення.

Відбувся у Львові сьомий з черги З’їзд делегатів УПСО

27 серпня 1992 р. у Львові у залі Профспілок, при вулиці Володимира Великого 50, відбувся сьомий з черги з’їзд делегатів Українського Патріярхального Світового Об’єднання, у якому взяло участь двадцять один делегат та гості. З’їзд відкрив голова УПСО Василь Колодчин, привітавши учасників з’їзду, та попросив о. мітрата Романа Ганкевича провести молитву. З’їздом керувала президія у складі: Олександер Пришляк — голова, Роман Кравець — заступник, Василь Никифорук і Оксана Тарнавська — секретарі. Після прийняття порядку нарад обрано комісії: до номінаційної увійшли Ярослав Гаврих, Микола Когут, Леся Храплива-Щур, Олександер Пришляк, Іван Бобин; до верифікаційної увійшли Рома Гайда, Антін Ґралюк і Сидір Тим’як; до статутової увійшли Роман Кравець, Василь Маркусь, Сидір Тим’як; до резолюційної увійшли Микола Галів, Рома Гайда і Василь Колодчин.

З огляду на обмежений час уступаючі члени управи склали дуже короткі усні звіти, а письмові були передані до секретаріяту. Першим звітував голова Василь Колодчин, який підкреслив, що його праця була складною, бо приходилось робити різні поїздки до Англії, Австралії, Канади і двічі на Україну, відмітив відбуті засідання та участь у різних спільних громадських акціях. Микола Галів склав звіт з редакційної праці, вказуючи на труднощі у праці, а також сказав кількома реченнями про працю адміністратора д-ра Володимира Пушкара, який хоч був у Львові, але занедужання недозволило йому особисто скласти звіту. Леся Храплива-Щур склала звіт з пресової референтури. Був прочитаний звіт Контрольної Комісії Ігоря Гайди з переведеної контролі, у якому була подана пропозиція на уділення абсолюторії. Дальше слідували короткі інформаційні звіти з поодиноких країн. За Австралію звітував Антін Ґралюк, за Англію — Роман Кравець, за Бельгію Микола Когут, за Німеччину Іван Бобин, за США Рома Гайда, за Канаду о. мітрат Роман Ганкевич, за Союз Братств і Сестрицтв Василь Маркусь. Дальше слідувала коротка виміна думок над заслуханими звітами.

На внесок Контрольної Комісії, піддержаний у залі, уділено абсолюторію уступаючій управі УПСО. Тому що обрані комісії, такі як статутова і резолюційна, не мали можливости працювати, прийнято пропозицію резолюційної комісії, щоб з’їзд УПСО прилучився до прийнятих резолюцій, які були прийняті Світовим Християнським Конгресом УГКЦеркви. Пропозицію прийнято, а статутова комісія буде працювати між каденціями. Номінаційна Комісія подала наступний склад управи УПСО: Василь Колодчин — голова, Мирослав Лабунька (США), о. Роман Ганкевич (Канада), Роман Кравець (Англія), Юрій Конюшко (Австралія) — заступники голови; Володимир Баран (США) — секретар, Анатоль Ромах (США) — скарбник, Леся Храплива-Щур (Канада) — пресова референтка; члени ради: Антін Ґралюк (Австралія), Антін Хлопецький (Аргентіна), Ярослав Гаврих і Маркіян Шептицький (Англія), Іван Бобин (Німеччина), Оксана Бережницька, Рома Гайда, Дарія Кузик, Василь Маркусь, Василь Никифорук, Олександер Пришляк, Леонід Рудницький, Сидір Тим’як (США); Мирон Барабаш, Мирослав Гладишовський, Методій Кінах, Павло Копачівський, Степан Петелицький, Роман Рожак, Ярослав Сиваник (Канада), Кирило Митрович (Франція), Союз Братств і Сестрицтв Омелян Басюк (США). Контрольна Комісія: Ігор Гайда (США) — голова, Юрій Буцяк (Англія), Рома Дигдала і Любомир Калинич (США), Іван Равлюк (Англія) і Оксана Тарнавська (Австралія). Товариський Суд: Микола Кушпета (Канада) — голова, Михайло Василик (Аргентіна), Михайло Марунчак (Канада), Богдан Шарко (Німеччина), Микола Щупляк (Англія).

Редактор «Патріярхату» — Микола Галів, адміністратор — Володимир Пушкар (США). Номінаційна Комісія: Іван Бобин, Ярослав Гаврих, Микола Когут, Олександер Пришляк і Леся Храплива-Щур. Запропонований склад був прийнятий. Голова Василь Колодчин подякував за вибір і з’їзд закінчено молитвою, яку провів о. мітрат Роман Ганкевич.

Доволі болюче сьогодні в Україні питання відноситься до складних церковних справ, а саме, хто і які позиції займає, яке відношення все це має до національної ситуації і який вихід з кризи, бо така заіснувала. Постараюся подати свої спостереження не лише, як я ці речі останньо бачив в Україні, але також як я їх досліджував на протязі довгих-довгих років. Проблема релігії на Україні і релігії в Радянському Союзі мене цікавила також фахово, як політолога; на протязі довшого часу це був предмет моїх досліджень, про що я написав кільканадцять статтей українською і англійською мовами, мав доповіді і брав участь у різних дискусіях. Хотів би я представити цю справу так, як вона зараз виглядає, «сіне іра ет студіо».

На Україні існують тепер три релігійні організації-структури: Російська Православна Церква (тепер під назвою Українська Православна Церква). Це є церква Митр. Філярета в системі Московського патріярхату. Вона була колись цареславною, потім абсолютно опорту­ністичною і пристосованою до режиму Сталіна-Хрущова-Брежнєва, за що мала упривілейовану позицію серед інших релігійних об’єднань. За останні два роки, коли виринула можливість в Західній Україні відновлення Греко-католицької Церкви, радянський режим всіляко намагався тій Церкві сприяти. Віддав їй закриті досі церкви, допомагав їх реставрувати, зміцнював позицію РПЦ і, що більше, Філярет Денисенко, сам українець, навіть намагався в дечому трохи українізувати цю Церкву, зокрема в Західній Україні. На Великій Україні ця Церква дальше залишається російською. І, на жаль, та Церква не дуже численна на Східній Україні. Там ви їдете 30-40 км. по селах і містах і не бачите церкви. Колись там були чудові церкви, окраса східньоукраїнських пейзажів й історичні пам’ятки; за. радянських часів їх поруйновано, вежі з будинків усунено, а самі будівлі замінили на склади та інше. Окремі історичні пам’ятки, які вдалося зберегти, тут-там ще існують, скажемо, між Києвом і Черніговом, в Козельці, де є дві церкви, одна діюча, а друга як історичний пам’ятник; в Каневі — пам’ятник княжої церковної архітектури (нечинна церква). Поза тим, дальше на східніх областях є міста з понад стотисячним населенням без єдиної православної церкви, в той час, коли на Західній Україні ви зустрічаєте відкриті церкви чи не в кожному селі.

Хоч у певний час їх і тут закривали, але зараз вони в більшості відкриті. Так само побільшили єпископат у тій Церкві на Україні. Тепер є вже 18 єпископів Української (Російської) Православної Церкви на Україні. Варто спитатися, наскільки вона українізована. Вже раніше появлявся в Києві журнал «Православний Вісник» українською мовою. Видано молитовники, а тепер «Новий Заповіт» українською мовою. Проте, з огляду потреб релігійної літератури, це краплина в морі. В принципі, вживаються синодальні видання служебників і на Східній Україні в основі мовою Літургії є церковно-слов’янська з російською вимовою, а проповідь виголошують російською мовою.

Під Києвом якось проїжджали ми попри одну церкву увечері. Побачивши, що двері відкриті, ми зайшли до церкви. Всередині церква прекрасна. Служиться вечірня, може з двісті людей у церкві, на 90 процентів жінки, чудово співають хором. Але вся відправа ведеться російською вимовою. Те саме в соборі св. Володимира в Києві. Великий прекрасний собор. Туди я часто заходив і серед тижня. Собор відкритий цілий день. Людей чимало, дехто засвічує свічки, інші моляться, інші оглядають, як туристи. Там продають свічки, іконки, літературу. Ніби появилася нова газета «Вестник Украинской Православной Церкви». Давно заповіли, що це має бути тижневик українською і російською мовами. Хотів придбати цю газету, але завжди мені казали, що її нема. У вітрині вивішено перше число російською мовою.

Варто згадати ще один епізод з цього самого собору в Києві. Володимирський собор, осідок Філярета, це твердиня москвофільства і російськости на Україні. Сюди в більшості приходять росіяни, хоч є і наші українці. Людей доволі багато навіть в будень. На празник Святого Юрія служив вікарій єпископ Йонафан, сам росіянин. Філярет перебував тоді в Заґорську як містоблюститель померлого Патріярха Пімена. Цей єпископ служив і виголосив російською мовою таку скандальну шовіністичну проповідь, що аж було прикро, що це в християнській церкві. Він говорив, що сьогодні, в день св. Юрія, нам треба озброїтися в зброю Великомученика проти ворогів наших, що в овечій шкірі ходять між нами, як вовки. А ці вовки «нєкіє» автокефалісти. Всяко наставляв віруючих проти українства, а Церкву на Україні, яка нібито прийняла назву Української Православної Церкви, називав «наша Святая Русская Православная Церковь». Варто згадати, що людей було повно, в тому й уніформованих солдат, молоді, старших. Слід нам зрозуміти, що в СССР люди різних категорій горнуться до Церкви, одні з цікавости, інші з духової порожнечі, шукаючи за якимось глибшим сенсом життя.

В Західній Україні Російська Православна Церква такою не могла бути. Там її керівництво зробило крок назад. Там ця Церква зберегла свій український характер, а саме багато зразків галицького обряду, вимова церковно-слов’янської мови — українська, пісні ті самі, як були, великодні, страсні і т.д. Ми були там на відправах Страстного тижня в різних церквах. Правили на подвір’ї собору св. Юра, бо сам собор був закритий. Мова про богослуження цієї церкви, яка є під Філяретом. Служив єпископ Іриней з священиками, були навіть монахи з Почаєва. Було досить людей, не скажу, що багато, але людей було, що не можна ігнорувати. Греко-католики казали, що це були люди, привезені з різних сіл, що було годі перевірити. Але цілком певно, що між ними були й львів’яни, співали гарно, зокрема жінки, страсних галицьких пісень. Православні монахи з Почаєва, відомий осередок русофільства, у Львові говорили по-українському. Але всім відомо, що ця Церква служила режимові і московському патріярхатові та з національного боку не є надійною.

У зв’язку з тим, у Західній Україні люди, які себе уважають православними і з різних причин, і священики, і вірні рішили залишитися такими, зробили крок, який мало хто очікував. Вони відвернулися від російського православ’я і звернулися до автокефалії. Тоді, як одні переходили до Греко-католицької Церкви, частина парафій, священиків і вірних, залишаючися православними, проголошували, що переходять на автокефалію. В тих умовах зірвав з РПЦ Владика Йоан Боднарчук, хоча фактично відновителем автокефалії в Галичині був о. Василь Ярема. Це є колишній греко-католицький священик, вже в поважному віці, з нормальною богословською освітою і, наскільки можна судити з одного інтерв’ю, розважний; він висував серйозні причини свого кроку. За ним пішло чимало священиків, середнього і молодшого віку; це люди, які вже здобули освіту в православних семінаріях і академіях Ленінграду, Одеси, Москви. Вони здебільшого одружені, які вже мають певне становище й забезпечення в добрих парафіях. Наші люди жертвенні, священикам живеться непогано. І релігійні переконання, і особиста настанова до релігії, яку вони вже не сприйняли особисто, бо були дітьми в час ліквідації Греко-католицької Церкви або вже й родилися у новій вірі, і соціальні мотиви привели до того, що вони заявилися за Православною Автокефальною Церквою.

Деяка частина священиків рішилися повернутися до Греко-католицької Церкви. Вибір в одному і другому випадку був вільний. І тут примусу ніхто не міг стосувати, бо обидві Церкви були і ще є у відносно безправному становищі. Якщо священик рішив перейти до Греко-католицької Церкви, порадився з «двадцяткою» чи з більшістю вірних, звичайно, вже не було великого опору. Як священик заявив, що церква переходить, кілька там могло лишитися невдоволених. Як вже рішали, що залишаються православними, то ще стояло питання — із Філяретом і Москвою чи пристають до новоутвореної УПЦ. Прихильники автокефалії ведуть релігійну пропаганду з національних позицій: нам нарешті треба прийняти віру предків, відновити нашу козацьку національну Церкву. Багато з колишніх греко-католиків це послухало. Ми знаємо, що 45 років проминуло, і теперішня зріла генерація — це люди, які охрестилися в православній Церкві і які до того православ’я призвичаїлися. Яка для них різниця між Греко-католицькою і галицькою Православною Церквами? Майже ніяка. В переповнених церквах Галичини ті самі співи, ті самі піснопіння, українська мова, храми чудово прикрашені вишивками. Спочатку, поки Церква була, так би мовити, режимна, то патріотичним елементам було незручно, бо там не було синьо-жовтих прапорів. Але сьогодні в Автокефальній Церкві синьо-жовті прапори і автокефалісти Галичини, так само, як і РУХ, ідуть разом, хоч УАПЦ має претензії до РУХ-у, що він більше заступається за греко-католиків.

Отже, сьогодні ми маємо ситуацію, що існує в Галичині УАПЦ із своїми сімома єпископами, яких швидко висвячено, а як вже відомо, що собор тієї Церкви в Києві вирішив створити Патріярхат і обрав Блаженнішого Митрополита Мстислава Києво-Галицьким Патріярхом. Які будуть дальші канонічні і політичні кроки щодо залеґалізування Патріярхії, важко сказати; чи буде спільний собор Церкви в Україні і в діяспорі, як і коли відбудеться інтронізація Патріярха, чи то залишиться лиш одностороннім актом, як це було з оголошенням, яке українці-католики зробили в Римі в 1975 p., це ще ми не знаємо.

Зараз виглядає, що українська автокефалія стала на принципі патріярхату. Про це стало відомо в розмовах із деякими священиками, з якими я говорив у Галичині. Виглядало, що ідеалом для них є національний Патріярхат «без Риму і без Москви» і такий виклик вони кидали греко-католикам. Мовляв, сьогодні ми є першими, вчинили історичний крок, а ви, греко-католики, які хотіли патріярхату й не хотіли, вже не можете монополізувати свою національну вищість…

В час нашого перебування в Києві ми були свідками великої маніфестації Української Автокефальної Православної Церкви. Особисто я був захоплений організованістю, участю, служінням і настроями. Але це не була Київська Автокефалія. Організаторами й учасниками маніфестації були, в принципі, галичани, що хотіли звернути на себе увагу, бо про них думалося, що вони не є існуючим фактором. їх приїхало біля восьми тисяч різними засобами комунікації; вони взяли участь і провели дуже зорганізовано цей акт-поминки ліквідації УАПЦ Митр. Липківського і вшанування жертв процесу СВУ. Взяло участь сімдесят священиків, три єпископи, чудово відправили Богослуження на Володимирській Гірці, що тривало біля трьох-чотирьох годин, а потім проведено процесію, яка хоч не була санкціонована, все таки відбулася без всяких інцидентів. Церковно-національний хід з хоругвами і національними прапорами дійшов до Софійської площі, і там відбулося жалобне зібрання. Це була ініціятива насамперед галицьких автокефально-православних. Автокефалістів на Великій Україні є дуже мало. Діють два священики в Києві і поза Києвом. Є окремі зародки-ядра православних автокефальних громад в Дніпропетровському, Миколаєві й деінде, але нема священиків. Організована УАЦП існує в Галичині. Не хочу оперувати цифрами. Мені видається, що є між 200-300 священиків із парафіями, які прийняли автокефалію. Православні кола подають дещо вищі цифри, вдвічі стільки. Але вони, на жаль, не вибираються на Схід України. Це зрозуміло, чому. Священики УАПЦ жонаті; в Галичині забезпечена їм екзистенція. їхати на Велику Україну може нежонатий священик, без дітей, який може хоч де перебути. Відомо, які є легальні умови пересування в Радянському Союзі. Вас мусять офіційно приписати, треба мати квартиру і т.д. Владика Володимир Романюк, тепер з титулом Владики Ужгородського і Хустського на Закарпатті, не має там ні однієї парафії. А туди треба їхати і контактуватися з патріотично наставленими священиками. Мені казав, що його місійним тереном є Велика Україна, але він живе в Косові.

Сучасний стан УКЦ назагал відомий. Вона має тепер сім єпископів в Галичині, трьох на Закарпатті. Між греко-католиками в Україні існують різні течії: одні більш проримські чи прозахідні, інші просхідні. Митрополит Стернюк і його ближче оточення, єп. Филимон і єп. Юліян належать до східньої орієнтації. Як ви берете участь у відправах у Преображенській церкві, маєте уяву, що ви в соборі Святої Софії в Римі. Владики Дмитерко і Василик є більше західньої і такими є багато з колишніх підпільних священиків. Єп. Василик навіть зовнішньо одягом робить враження римо-католицького архиєрея; в міжконфесійних поглядах — ригорозний щодо православних — безкомпромісово наставлений.

Також чин Василіян, очевидно західньої орієнтації, має поважну групу священиків і братів. Тепер вже відомо точно, скільки вони нараховують. Усіх біля 110, в тому числі коло 60 священиків, а решта брати і новики. Діють редемптористи та студити (монаші спільноти східньої орієнтації). Існує цілий ряд жіночих згромаджень. Головною силою Греко-католицької Церкви в Галичині чи в Західній Україні є монаші чини; це люди, які повністю так чи інакше працюють для Церкви. Цього не можна очікувати від одружених священиків. Світські священики також є, але вони із дуже старих або з тих, що перейшли із православ’я. Велика більшість має проблему з духовною освітою — одні набули якусь освіту приватно, наприклад, від старшого священика, а інші недостатню освіту в православних російських семінаріях. На цю ситуацію браку належної богословської освіти всі жаліються.

Це саме у православних церквах. Один з Владик має десь понад 60 священиків, в тому одна третина у похилому віці, які вже не можуть займатися місійною працею. В тій області Закарпаття творення греко-католицьких парафій сповільнене прямо через брак священиків. Ситуація не є блискучою, але існує глибока віра і бажання ту Церкву відновити. Українські політичні кола підтримують більше греко-католиків не тому, щоб дискримінувати православних, тільки вони доцінюють факт 45-річного переслідування УКЦ і те, що їй зроблено величезну кривду. Більшість рухівців думає, що церкви, де є більшість греко-католиків, повинні бути віддані їм. На тлі боротьби за церкви і приміщення виникла боротьба, про яку нам відомо, на жаль, не завжди об’єктивно. Вона, на щастя, не мала таких розмірів і ексцесів, як тут і там говорять про якісь бійки, смертні жертви, майже релігійну війну.

На еміграції ці речі переборщується з обидвох сторін. Це все треба б перевірити. Як виходило з розмов із різними людьми, конфронтація ведеться полемікою, на жаль, на низькому рівні. Як це проходить принайменше на Львівському терені, ілюстративним було явище перед собором св. Юра в час перед святами. Обидві сторони поводилися досить цивілізовано. На протязі кількох днів перед собором були дві групи, одні служили (офіційна православна церква), інші маніфестували за відкриття собору св. Юра. Між ними хлопці із СНУМ-у із синьо-жовтими пов’язками, як порядкова служба, щоб не довести до конфронтації. А міліція аж за огорожею. Але все було в порядку. Одні співали собі на горі, а другі вдолині. Одні робили демонстрацію, один громадянин вже кілька днів голодував за Греко-католицьку Церкву, а інший (священик) вияснював своє. Але за три-чотири дні страсних і великодніх богослужень не було ніякої сутички. Всі церкви у Львові були повні. В Преображенській церкві відправи йшли з трьома єпископами; від Великої П’ятниці до другого чи третього дня Великодня повно народу. Успенська церква, автокефальна православна, теж повна. Та й інші церкви, Петра і Павла, П’ятницька, Миколая й інші також повні. До речі, о. П. Ярема і його помічники продавали в Києві картки для будови катедрального собору у Львові.

Три, фактично чотири, церкви у Львові є греко-католицькі, три автокефальні і дві в руках т.зв. Руської Православної Церкви. А за собор св. Юра, як відомо, тепер йде боротьба. (Вже передано УКЦеркві — Редакція). Треба собі усвідомити, що нелегка справа тих віровизнань, але і не безнадійна. Маю враження, що ми іноді їх перебільшуємо. Релігійна боротьба не належить до найшляхетніших, і український народ вже не одну пережив, але їх не можна розв’язати за однією формулою і накиненою розв’язкою в користь одних або других. Світські кола намагаються впливати, щоб до цього не дійшло. Проте, обопільно ведеться невластива пропаганда, і про це треба дуже щиро говорити. Православні закидають католикам, що акція за регабілітацію УКЦеркви — це польська затія, мовляв, хочуть нас польонізувати. Ось вже Ярузельський приїжджав до Львова, поляки готуються повертатись до Галичини, і т.д., а дорога до цього йде через Греко-католицьку Церкву.

Уважаю, що такої історичної нісенітниці прямо собі годі уявити. Якщо хтось в Галичині був і твердо стояв за національні права, в тому і проти поляків, то це Греко-католицька Церква. І не можна говорити, що Шептицький був «винятком», бо всі з нас знають історію Галичини і Західньої України, де ціла Церква твердо постояла в обороні національної самобутности. А з другого боку, мені видаються дуже невластивими закиди автокефальникам, що їх ініціятива творення в Галичині УАПЦ — це інспірація КҐБ. Я такі закиди чув. Думаю, що це не відповідає правді.

Хто автокефальник? На мою думку, це люди, які щиро хочуть бути православними й знайти своє оформлення в Українській Автокефальній Православній Церкві, а не в режимовій православній. Ці переборщення, а особливо у версії, яку чуєте від простолюддя, які трошки начиталися якоїсь літератури, католицької чи православної (в тому із російських джерел), доходять до абсурду. Автокефальники на Україні, зокрема Галицькій Україні, не є ані агентами, ані чужою інспірацією. Ці явища породили складні умови наших часів. Що КҐБ може розігравати ці суперечки між одними і другими, то інша річ. Якщо більше мутної води, то ясно, що там буде намагатися влада накидати свою волю і компромітувати не лише обидві українські Церкви, але й релігію взагалі. Мовляв, релігійним фанатикам треба комуністичних посередників, арбітрів. Думаю, що скоріше чи пізніше (було б краще, якби скоріше) дійде до якогось розумного замирення на підставі таких принципів:

1. Приналежність до Церкви — це є справа сумління, і кожний вирішує сам за себе;
2. Українськими Церквами, з національного погляду й історично, є і Греко-католицька, і Українська Православна, але не та сьогодні псевдо-українська, яка ще продовжує російську традицію (екзархат Московської патріярхії);
3. Кожна церковна спільнота має право на свою діяльність на усій території України, як також може оформитися у таку канонічну структуру, яка їм відповідає. Не було властивим, що деякі православні кола відкидали ідею українського католицького патріярхату, як і сьогодні греко-католики тут і там не мають підстав оспорювати у творенні Патріярхату УАПЦ;
4. Боротьба між Церквами шкідлива, а з погляду християнської моралі неетична, бо ж християнська релігія вчить толеранції і взаємної пошани, людської гідности, свободи одиниці;
5. Вона шкодить національному добру і сучасним інтересам України. Коли сьогодні є шанси добитися важливих політичних досягнень, не сміємо відкривати цього зайвого конфлікту, який нас послаблює.

Це усвідомлюють собі вже деякі священики і єпископи, але далеко не всі. Більше свідомими цього є світські кола. На жаль, видається, що священики готові менше зробити, як світські люди. Священики з обидвох, чи і з трьох боків тут прямо зацікавлені власними безпосередніми інтересами. Тому думаю про вирішальний третій чинник. Маю на увазі людей з РУХ-у, з теперішньої демократично вибраної місцевої влади, які повинні б піднестися понад свої особисті симпатії чи антипатії і діяти в ім’я спільного добра. Ці люди, насамперед, є справді відповідальними національними діячами. Якщо вони щось скажуть, як вони порадять і схочуть бути посередниками та запросять зацікавлених до спільної розмови, то це би допомогло. Також допомогла б діяспора, католицька і православна ієрархії, якщо зуміють піднестися понад часткові інтереси. Але здається, що в діяспорі немає зусилля позитивно впливати на розв’язку, справу залишено невтрально: нехай там все те вариться. Воно завжди вивариться, бо час є найкращим лікарем, але воно може нас коштувати забагато.

Цю болючу у нас тепер справу я намагався представити імпресіоністично, але дуже конкретно і подекуди може разючо. Може, воно не було повним і об’єктивним, бо не все ми ще знаємо. Але одного мені годі закинути, що ці речі представляв я, завиваючи їх у папірці. Навіть до такого контроверсійного і сенситивного питання, як релігійний конфлікт, слід підходити дещо холодно і більше з розумом, аніж з перечуленими емоціями чи з погляду вже віджилих догм. Українська громада в діяспорі, хоч релігійно поділена, але на протязі довшого часу знайшла релігійний мир, співіснування, а часто й конструктивну співпрацю. Цього бажаємо й нашим землякам в Україні. Якщо можемо (а я таки думаю, що можемо, і то в значній мірі!) допомогти нашим землякам і одновірцям знайти спільну мову, дійти до розумного виходу із сліпого кута, створити справжню християнську атмосферу й розрізняти великі речі від малих у наших змаганях до кращої долі нашої ще далеко не вільної і незалежної України, в тому дусі діяти та впливати на Україну, то ми б з честю виконали наш емігрантський національний і християнський обов’язок.

Переживаємо надзвичайну добу в історії нашої Церкви, про що ще недавно могли тільки мріяти. На наших очах відбувається пробудження народу, і цілком реальною стає візія незалежности і самостійности України. Українська Греко-Католицька Церква на рідних землях, жахливо гноблена й поставлена поза законом і публічним існуваням на протязі 44 років, сьогодні зголосилася до життя, бореться за рівні права і маніфестує ще в боротьбі свою волю бути собою.

Не місце тут розводитися про причини й аналізувати складні умови цього зрушення. Важливо констатувати, що долею людей керує вища сила Божого Провидіння, яке нас не опустило, та що людські спільноти кують самі собі долю. Розумно сказав один із наших дисидентів кілька років тому на зустрічі з президентом Реґеном у Москві: «Будемо мати стільки прав і свободи, скільки самі здобудемо».

Частина вкладу наших братів і сестер в Україні у змаганні за легалізацію й відновлення нашої Церкви величезна. Без героїчних Владик і священиків, без повної жертвенности рядових мирян та без дії Комітету захисту прав Української Греко-Католицької Церкви годі було дійти до сьогоднішнього етапу, ще все незадовільного, але такого, що відкриває нові можливості змагань та дальші здобутки. Але і вклад Церкви-Дочки в діяспорі — нашого Синоду Владик, духовенства, ченців, черниць, нашого активного мирянства, всього Божого люду не слід недооцінювати. Помимо наших недомагань, помилок і слабостей, все таки українська діяспора, зокрема та, по великому ісході після Другої світової війни, — багато зробила.

Ми зберігали нашу Церкву живою поза совєтською контролею, ми її розбудували; вона стала для наших братів надією та опорою, що не все пропало, а для зовнішнього світу УКЦерква на Заході завжди нагадувала Церкву-Страдницю, супроти якої не лише ми, українці, але й інші християни, маємо великий борг. Як нерозгадано і таємничо повело Боже Провидіння, що Глава тієї Церкви з’явився серед нас, став перед світом її автентичнішим свідком, боровся на Заході за її відновлення на протязі 22 років та ще прикладом призвів до зміцнення і відновлення нашої діяспорної Церкви! Не бачити в цьому могутній Божий палець — це не мати віри в те, що Бог керує всім, а нам, земним істотам, не завжди дано це зрозуміти.

Боротьба за повне законне і вільне існування нашої Церкви в Україні ще не закінчена. Вона набирає інших форм і метод, її далі треба вести ще більш обдумано, розумно і з посвятою, уповаючи на Божу ласку. Знаємо і щораз сильніше чуємо, які труднощі ставить нашій Церкві совєтський режим, який не по власній волі зробив уступки, та як перешкоджає цьому (мабуть, із ще більшим завзяттям, вартим іншої релігійної діяльности!) режимна Російська Церква.

Але нам тут, а ще більше нашим рідним, треба витримати в боротьбі, поступово змагатися за дальші досягнення і виявити навіть більше, як досі, розуму, витривалости і второпности.

Ідеться, насамперед, про творення парафій-громад (чи їх реєстрування), про здобуття храмів, організацію парафіяльного життя у всіх ділянках, про зміцнення в глибину і ширину нашої Церкви в Україні. Ми не самі в цій боротьбі. Апостольська Столиця, хоч нераз маємо до неї претенсії і жалі, а особисто Вселенський Архиєрей, Папа Іван-Павло II, зробили багато в обороні нашої Церкви в Україні та для її розбудови в діяспорі. Але вони самі цього не зроблять та й інакше могли б влаштувати свої взаємини з Російською Православною Церквою і Кремлем, аніж нам би це хотілося. Тому наша участь у боротьбі, наш власний вклад конче потрібні!

Процес легалізації Української Греко-Католицької Церкви складний і затяжний. Це потриває ще кілька років, поки зможемо говорити про сяку-таку нормалізацію. Хотілось би звернути увагу на кілька аспектів, щоб реально бачити наші перспективи і можливості.

Режимові в СРСР вигідно залишити розв’язку взаємин між нашою Церквою та існуючою там Православною самим церковним чинникам, мовляв, греко-католики слабші, а православні (сьогодні під підступною етикеткою автономної Української Православної Церкви) є в стані «щасливих власників» (беаті посседентес), до того ще ці останні сталися зручним знаряддям влади. Добре, що з нашого боку притягнено ще й римських чинників (аби тільки вони твердо боронили наших інтересів!) та легальний провід всієї нашої Церкви на чолі з Патріярхом Мирославом-Іваном. Важливо, щоб була єдність думки ієрархії в Україні і в діяспорі, щоб ні тут, ні там не дати себе нікому розіграти. Не сміє бути виломів, а тільки одна узгіднена лінія, навіть якщо це не є «по-моєму».

Розумні компроміси в кожній ситуації природні й потрібні. Вони там можуть бачити правильніше деякі справи (зі свого боку), а нам звідси деякі складні питання міждержавних і міжконфесійних взаємин можуть бути виднішими.

Одночасний вихід на релігійну і суспільну сцену УАПЦ в Україні треба нам потрактувати розумно і відповідально. Ніхто з українців-католиків не противиться відродженню цієї, так само переслідуваної, Церкви на традиційних землях, де діяло останнім часом православ’я. Але вже бачити відновлення цієї Церкви в Галичині (майже суцільно католицькій до 1946 p.), це вже не так легко прийняти українцям-католикам, що стільки натерпілися. Проте, вище національне добро і засади свободи сумління (за що ми самі так наполегливо боролися) вимагають, щоб ми пошанували самовизначення окремих віруючимх і цілих громад. Якщо хтось із колишніх греко-католиків, а тим більше їхні діти, вже охрещені в православній вірі, бажають лишитися православними, а тим паче якщо вони оформлюють свою окрему автокефальну церковну організацію, то це треба респектувати. Очевидно, якщо хтось прикривається «Українською Православною Церквою» тільки для того, щоб не допустити відновлення Української Греко-Католицької Церкви або щоб вдоволити імперіяльну політику Московського Патріярхату, то це треба розкривати і вияснювати. Але й тут нам не слід боротися світськими методами.

Найболючіша проблема розподілу церков­ного майна повинна бути розв’язана нормально прийнятими методами — справедливим і чесним волевиявленням самих людей. Мабуть, не вдасться провести нашу радикальну лінію, щоб все повернулося до стану з-перед 1946 р. Так само ми, українці греко-католики, не можемо прийняти цинічні претенсії режимної Церкви, мовляв, можете реєструватися, сходіться приватно на Богослуження або будуйте нові церкви, бо стан посідання сьогодні непорушний.

Такі об’єкти, як собори, манастирі, що їх можемо відновити, зрозуміло, повинні перейти до відновленої УГКЦеркви автоматично. Це — мінімальне направлення великої кривди. Семінарії, бібліотеки, деякі культурно-релігійні об’єкти, оскільки вони потрібні для нормальної дії Церкви, мали б бути віддані у користування потерпілих власників. Тим більше, що більшість цих останніх є в посіданні держави, яка — якщо хоче бути правовою державою — повинна це засвідчити ділом.

З церковними спорудами і приходськими будівлями, де вірні в подавляючій більшості заявляться за однією чи другою церковною структурою, було б неважко знайти розв’язку. Вирішує виразна більшість. Гірше є там, де самі віруючі поділені 40-60% чи навіть 30-70%; там треба впливати, щоб більшість, яка має у своїй диспозиції храм, знайшла «модус вівенді» з меншістю, гарантувала їй право користування храмом, а меншість взяла на себе пропорційне несення обов’язків. Тут треба виробити духа порозуміння, справедливости й терпимости. Якими ж християнами мали б ми бути без цих чеснот?! Але цілком певно, що режим і його Православна Церква не завжди і всюди готові на це. Звідсіль — боротьба. З нашого боку, треба мати чесний підхід й в усьому мати чесні руки! Це дасть нашим людям моральну перевагу! Важливо також, щоб референдуми відбулися чесно, відкрито і справедливо. Залишаючи право кожному на чесне агітування серед своїх прихильників, однак не можемо допустити до розбурханих пристрастей, підступних кроків, фальшування дійсної волі людей. Підозріваємо, що березнева справа розв’язки цих питань т.зв. чотиристоронньою Комісією саме тому скінчилася невдачею, що режимова Православна Церква не мала щирого підходу до цих справ.

Варто пам’ятати нашій (українській католицькій) стороні, щоб там, де є справжня ініціятива прихильників автокефалії і їх приєднати до цього полюбовного вирішення суперечок на рівній основі.

Є в нас ще інші болячки у цих великих справах «поєдинку» з православними. Не все гаразд і на нашому власному подвір’ї. Деякі «тверді» католики готові викидати східні властивості з нашого обряду, залишаючи його «гібрідом». Викидаючи визначення «православних» християн, цупко тримаються різних латинізаційних нововведень, щоб тільки не так, як у православних. Дехто забуває, що така тенденція дуже на руку Російській Православній Церкві і режимові, який готов визнати «католицьку Церкву візантійського обряду» в Західній Україні, але не помісну самобутню Українську Церкву в єдності з Апостольським Престолом. Потрібно спокійно і переконливо ці речі роз’яснювати, впертих переконувати, але й толерувати різниці поглядів. До цих справ треба мати велике вирозуміння; воліємо оминути непотрібні конфлікти, аніж творити нові фронти. Час і спокійний підхід багато чого загоять і вияснять.

Завдань на відтинку віднови нашої Церкви так багато, що для всіх є місце прикласти руки. Якщо у великій мірі основний тягар боротьби за легалізацію лежав на плечах мирян, то вони й у відбудові церкви повинні взяти значну участь. Уявляємо собі, що Комітет захисту прав Церкви і його місцеві представництва перетворяться у церковні братства і сестрицтва (зав’язком цього вже є Сестрицтво «Милосердя»), які зможуть відіграти позитивну ролю у відродженні нашої Церкви в Україні. Те, що у цій фазі включилися у змагання за легалізацію наші інтелігенти, в тому числі багато молоді, зможе стати великою силою і перевагою цієї Церкви. Наші ієрархи в Україні, монаші чини і священики повинні це використати і сприяти вирощенню сильного мирянського руху. Самі священики і монашество, навіть якби вони були ідеально підготовані, не подолають великих завдань християнізації нашого так понівеченого суспільства. Про це повинні дбати й ті з церковного проводу, які мають вплив на відносини в Україні.

Як виглядає досі, наша Церква має добрі шанси скористати з доброї волі і підтримки нашого громадсько-політичного проводу. Наприклад, мудрі чинники РУХ-у чи обрані народом урядові кола (депутати, голови місцевого управління) можуть бути дуже допоміжними. Речники Церкви повинні знайти розумну рівновагу між тим, що громадське, народне, і тим, що вже належить до сфери політики. Не слід відмежовуватися від народніх справ, як це, наприклад, дехто робить на Закарпатті, гадаючи, що «невтральна» Церква скористає з ласк режиму, як також не є розумним змішувати церковні справи з цілком виправданою політичною активністю, яка все таки належить до світських.

Перед нами стоїть велике завдання піднести релігійний рівень народу в Україні, поставити краще богословську підготовку духівництва, забезпечити матеріялами й посібниками богословські курси, завтрашні семінарії, створити солідну релігійну пресу, пустити в рух видавництва релігійної літератури.

В цьому відношенні очі наших рідних на батьківщині звернені на співвітчизників у діяспорі. Чи почали ми виконувати це завдання? Існують завдяки зовнішній допомозі наші радіомовлення, але й вони викликують багато до побажання. Наша католицька преса, хоч чисельна в діяспорі, назагал дуже слаба. Єдиний священичий журнал, що його заініціював Покійний Патріярх, зачинено, «Дзвони» перестали виходити. Не маємо належної духовної поживи для себе, а що ж говорити про наших вірних різних прошарків в Україні?!

Вже треба б нам подбати про солідний християнський свідоглядовий періодик в Україні з участю авторів з діяспори. А на це нас стати, тільки треба візії, концепції і — найважливіше — більше праці, а менше слів!

Очевидно, чимало робиться — висилка релігійної літератури, практична допомога, відвідини звідти сюди і навпаки. Може за цим прийде й формація теологічних кадрів з України закордоном та перебування наших богословів чи й духовно наставлених світських людей звідси в Україні. Покищо це майже не реалізується. Боюся, що потенційні кандидати з діяспори не спішаться з такою допомогою нашій Церкві.

Віддання Собору св. Юра чи інших святинь в руки природніх і законних власників, ще більше релігійно-національних маніфестацій чи навіть відвідини Папи в Україні не багато допоможуть, якщо не буде нашої власної доглибної праці, наших подвоєних зусиль, щоб виконати велике завдання християнізації нашої батьківщини.

В українській пресі цими днями появилися цікаві матеріяли про відродження Української Автокефальної Православної Церкви на нашій батьківщині. З усіх матеріялів про цю знаменну подію найважливішим є звернення Преосвященного Іоанна Боднарчука, що очолив Львівську Епархіяльну Раду УАПЦ. Дозвольте мені, як українському католицькому мирянському діячеві, висловити до цієї події і згаданого документу свої міркування, не ототожнюючи їх із ставленням українських католицьких організацій і установ, з якими я пов’язаний чи співпрацюю.

Насамперед, треба українцям-католикам привітати зусилля братів-православних оформити свою рідну Церкву на автокефальній основі супроти накиненої нашому народові Російської Православної Церкви. Сподіваюся, що так само вірні УАПЦ в екзилі прихильно сприймають змагання українців-католиків відновити в правах насильно ліквідовану Українську Греко-Католицьку Церкву.

Намагаюся в цьому дусі українського екуменізму та релігійної толеранції зрозуміти також «Звернення» Владики Іоана. Дехто з українців-католиків затривожений окремими висловами «Звернення», котрі, якщо вирвані з контексту, могли б бути зле інтерпретовані. Особисто вважаю, що православний ієрарх має право підкреслювати незалежність УАПЦ від кожної чужої церковної влади. Але, чи залежність українців-православних від православного російського патріярха можна порівнювати з приналежністю українців-католиків до Вселенської Католицької Церкви і Апостольської Столиці, в цьому можна сумніватися. Властиво, статус Помісної УКЦеркви в рямках Католицької Церкви є радше близьким до того, що його вбачає Владика Іоанн у стосунку Православної Київської Митрополії до Вселенського Константинопільського Патріярха перед 1686 p., коли, як він уважає, Українська Православна Церква була самостійною.

Більше насторожує місце у «Зверненні», де владика Іоан ставить перед нашими земляками в Україні (мабуть, заодно перед тими, що уважають себе православними, та тими, що в душі є і хочуть бути католиками) дилему — «чи залишатися під керівництвом Російсько-Московської Православної Церкви, чи перейти під керівництво Римської, також не рідної нам, Церкви, чи, може, нарешті усвідомити те, що пора вже самому стати господарем в своїм домі без вказівок і керівництва зі сторони…». Якщо цей заклик стосується тих вірних, які були і є православними і мали б визначити себе в УАПЦ (а хтось хотів би перетягнути їх на католицизм), то навіть таке формулювання ще можна б зрозуміти. Однак, кривдячим воно є для тих в Україні, котрі православ’я ніколи не прийняли по-справжньому, а при легалізації Греко-Католицької Церкви бажали б належати до «віри батьків» (а для них є це вже близько чотирисотлітньою традицією!). Так само історично не є обгрунтованим уважати Церкву, яка в обличчі полонізації і мадяризації зберегла український характер значної частини західніх українців, за таку, що служить чужим інтересам.

Мабуть тому, що цей пассус не був зручно формульований, газета «Українські Вісті» (ч. 43, 5 листопада 1989 р.) випустила співставлення Московської Патріярхії і Римської Церков. Там це місце звучить так: «І ось сьогодні, через триста три роки, український народ стоїть перед вибором, чи залишатися під керівництвом Російської, також не рідної нам Церкви, чи, може, нарешті усвідомити те, що пора вже самому стати господарем в своїм домі…». Випущено в «Українських Вістях» свідомо чи несвідомо: «… чи перейти під керівництво Римської, також не рідної нам Церкви…».

Особисто не маю великих застережень, що Єпископ Іоан звертається до віруючих в Україні «приєднатися до складу УАПЦ», хоч дехто під цим розуміє і греко-католиків. Усвідомлюю собі, що частина колишніх греко-католиків чи їхніх синів-священиків, вихованих у православних духовних школах, схочуть залишитися православними, а в даних умовах свобідно виберуть УАПЦ, а не УКЦеркву. Такі, припускаю, є і будуть і в традиційно греко-католицьких областях Галичини і Закарпаття. Тому, логічно, можуть постати, як це є у випадку Львівського Епархіяльного Управління УАПЦ, церкви і єпархії цієї нашої національної Церкви і на західньо-українських землях. Разом з тим і українські греко-католицькі парафії можуть виникнути на Східній Україні, де поселилося чимало греко-католиків, або з осіб іншого віровизнання чи й колись нерелігійних, котрі захочуть визнавати християнську релігію в Католицькій Церкві. Україна в релігійному відношенні повинна бути плюралістичною, бо це випливає з нашого пошанування людських прав та розуміння демократії.

В цьому дусі православні, католики та протестанти різних відтінків і визнавці інших релігій чи навіть люди нерелігійні (а такі на Україні є і будуть!) повинні змагати за повну свободу релігійних переконань та церковно-канонічного самовизначення. Слід відкинути крайній прозелітизм, релігійний фанатизм та виключність, з якого боку вони не виходили б, бо це шкодить гармонійному співжиттю різних груп суспільства та й самим засадам релігії, зокрема християнської.

Так бажав би я розуміти зокрема останню частину «Звернення» Владики Іоана, де він уточнює відношення очолюваної ним УАПЦ в Україні до українців греко-католиків:

«Виступаючи з цим зверненням, хочу визначити своє відношення до своїх братів і сестер по вірі і крові — українських католиків. Вважаю, що вони мають повне право для визнання своєї віри, і висловлюю надію, що між Українською Православною і Українською Католицькою Церквами будуть братські відносини, відносини миру і любови, як заповів своїм послідовникам Господь наш Ісус Христос».

Я певний, що православний Владика Іоан розуміє під цими греко-католиками не лише нас в екзилі, але і своїх співбратів і співвітчизняників в Україні, які тепер боряться за легалізацію УКЦеркви. Наведене ствердження для мене є істотним і більш міродатним, як деякі висловлені погляди православного Владики про характер відносин Української Католицької Церкви до цілої Католицької Церкви і Риму та її ролю у нашій історії.

З висловами пошани

Василь Маркусь

Заходами Наукового Товариства ім. Шевченка у Нью-Йорку
6 грудня 1986 року був висвітлений фільм з святкувань 40-річчя т.зв. «возз’єднання» Української Католицької Церкви з Російською Православною Церквою. З невідомих причин організатори цього вечора не подали дійсної теми фільму, заповівши, що буде висвітлений фільм про архітектурні пам’ятники Львова. Цей фільм був накручений австрійськими кореспондентами,
що мали на той час бути у Львові і робити фільм та переводити інтерв’ю. Австрійські кореспонденти мали офіційне запрошення і дозвіл. Звичайно, саме відзначення т.зв. «собору» було інспіроване й аранжоване офіційними чинниками, але поруч з цим завважувалась деяка спонтанність, яка не дуже мусіла подобатись аранжерам, що поставили УКЦеркву поза буквою закону.
Цей фільм передавала австрійська телевізійна мережа. Пресовий комунікат підписаний Францем Кеслером. До речі, цей відео-фільм не можна пустити на звичайні американські телевізійні апарати, для цього потрібно мати європейську систему. Господар вечора, Василь Калинович, представив Леоніда Рудницького, у посіданні якого знаходиться цей фільм і який постарався випозичити в університеті відповідну європейську телевізійну апаратуру і міг все це нам задемонструвати. На початку Л. Рудницький зробив короткий вступ, розповівши загальний зміст фільму, і зазначив, що за технічне переведення відповідає його син Никола, який з свого завдання дуже добре вив’язався.

Редакція

Нижче передаємо загальний огляд австрійського кореспондента і його розмови-інтерв’ю з приводу святкувань з київським митрополитом Філаретом і польським священиком у Львові. Кореспондент ставив цікаві питання, але, як завважується з відповідей, то розмовники часом оминали прямих відповідей, або ж відповідали не до теми. Дуже вражала велика кількість вірних, це є багатомовний факт. Ці питання варто студіювати, аналізувати та робити належні висновки. Біда в тому, що це все є інспіроване й ізольоване від впливів західнього світу. Під цим оглядом ті самі аранжери також відповідно приготують і 1000-річчя хрещення Руси-України. Незаперечним залишається факт, що, крім офіційної режимової православної Церкви в Україні існує і катакомбна Українська Католицька Церква, яку польський священик називає «інші вірні». Трудно заперечити цей факт, і він має також вагому вимову.

На телевізійному екрані показано фрагменти краєвидів Львова, а після цього барвисті картини церковних відправ у катедрі св. Юра.

Спочатку австрійський кореспондент подав коротку історію про Львів. Підкреслив, що це місто по-різному називають. Українці називають Львів, поляки — Львув, росіяни — Львов, а німці — Лемберґ. Обличчя Львова все було залежне від того, хто в ньому панував. Львів є столицею Галичини. На тлі фільмових кадрів з міста Львова кореспондент подавав історично акуратні інформації та пояснення. Він сказав, що мешканців Львова можна порівняти з мешканцями Заходу. Тут можливо побачити культурний вплив і залишки Габсбурзької імперії. Це можна відчути навіть сьогодні, хоч число національностей в часі останньої війни зменшилося. Католицька катедра і каплиці є показом ґотичного стилю і ренесансу. З багатої єврейської культури взагалі нічого не збереглося. Головні фасади на площі міста нагадують багатство минулого. Елегантні готелі, розкішні крамниці, ресторани і книгарні.

Єзуїтський коледж є свідком релігійного конфлікту, що мав місце в тій частині міста, де взаємна культура мала своє місце. Релігія була інструментом культури, політики і національної єдности Львова з Заходом. Латинський хрест зберігся. Самі будинки тепер є власністю комуністичної верхівки. Висвітлюючи палату Митрополита Андрея, автор підкреслює, що це була резиденція Митрополита Львова (Шептицького). Кореспондент пояснює, як Українська Католицька Церква прийняла авторитет Папи під час унії у Бересті 1596 р. В 1946 p., коли Сталін керував Радянським Союзом, уніятська Церква була розв’язана і включена до Російської Православної Церкви. На Зелені Свята православна російська Церква святкувала контроверсійну річницю «возз’єднання».

Кореспондент подає свої спостереження святкувань. Двадцять тисяч людей прийшло до катедри св. Юра, які не могли там поміститись. Багато з них прийшли в українських національних строях. Ця церква є визнана українською національною церквою. Єдність з папою створила культурну єдність з Заходом. Коли Львів став частиною Радянського Союзу через поділ Польщі в 1939 p., там була велика нагінка на уніятську Церкву. Коли остаточно гітлерівська армія окупувала Україну, багато українських націоналістів дивились на німців, як на своїх визволителів, між ними була частина ієрархії і вірні Української Церкви. Фатальна, облудна надія.

Кореспондент подає історичні факти з Львівського псевдо-синоду в 1946 р. Він підкреслює, що рівно сорок років тому подібна церемонія відбувалась у катедрі св. Юра. Уніятська Церква була «возз’єднана» з Російською Православною Церквою. Картини, показані тут, були ті, які найбільш трудно осягнути, це історичні документи тих подій. Майже вся ієрархія уніятської Церкви була звинувачена у коляборанстві з німецькими окупантами і була арештована. Церква була зломана, деморалізована під сильним політичним тиском.

В тій ситуації створилась ініціятива ліквідувати українську уніятську Церкву і сполучитись з Російською Православною Церквою. Одним з ініціаторів цієї спроби розв’язати Церкву був о. Гавриїл Костельник, священик уніятської Церкви. Разом із іншими він скликав кілька синодів, які були негативно наставлені до унії з Католицькою Церквою в 1596 р. Легальність цих синодів все була заперечувана Католицькою Церквою. Уніятська Церква була під політичною пресією, а заарештовані ієрархи не мали можливосте взяти участи в дискусіях.

Тут є історична неточність. Пропозиція про ліквідацію Церкви була, мовляв, прийнята одноголосно. Тут при цьому був показаний на фільмі історичний фрагмент, коли о. Костельник проголошував ліквідацію, було чути його голос. Картина була дуже понура, без ентузіязму.

Дальше кореспондент говорить, що Костельник був убитий кілька років пізніше у цій церкві, як піонер «возз’єднання» з Російською Православною Церквою. Сьогодні люди говорять, що убивник діяв в імені Ватикану. Правдоподібно, Костельник був жертвою українських націоналістів, які в той час ще вели боротьбу проти радянської сили. Тут слід завважити, що кореспондент, мабуть, не знав, що о. Костельника не вбили у церкві, але біля церкви, коли він йшов додому, і що його не вбили з наказу Ватикану, ні українські націоналісти, але ті самі, що аранжували «возз’єднання», себто НКВД. На це вже сьогодні існують достовірні факти, яких не можна заперечити. Дальше кореспондент говорить, що політика єдности Церкви є також критично оцінювана католицькою стороною, учасниками Ватиканського Собору II. Стратегія створювати окремі Церкви і з’єднувати їх знову, до чого Католицька Церква створила дух екуменізму. Сьогодні Костельник є мучеником, і питання єдности залишається критичною точкою у завершенні екуменізму між Католицькою і Православною Церквами.

Після цього була передана розмова кореспондента з київським митрополитом Філаретом (Денисенком), що її перевів той самий кореспондент.

Питання: Питання уніятської Церкви на протязі довгого часу є перешкодою між вами і Католицькою Церквою. Як ви бачите ці відношення тепер?

Відповідь: Ми бажаємо розвинути наші відносини у братерський спосіб, тобто Унія, як засіб об’єднання католиків з Православними Церквами, мусить бути включена у наших відносинах.

Питання: На які конкретні кроки ви сподіваєтесь сьогодні з боку Католицької Церкви?

Відповідь: Ми сподіваємося, що Католицька Церква беззастережно відкине Унію, як передумову наладнання відносин між Католицькою і Православною Церквами.

Питання: Чи ви вірите, що Папа Іван-Павло II прийме цей підхід?

Відповідь: Я вірю, що все переважно залежить від Папи. Папа у своїх останніх промовах сказав, що Унія є важливою в історії і що вона не втратила своєї важливости й дотепер. Ці ствердження Папи Івана-Павла II викликали неспокій в Православній Церкві. Представники Православної Церкви виготовили відповідний документ в Женеві відносно Унії і прозелітизму.

Питання: Як ви знаєте, на Заході, у Відні й Римі та в інших містах, живуть українці-католики, які не брали участи у «возз’єднанні», але які все ще вважають себе українцями-католиками. Які взаємовідносини у вас з ними як екзарха України і як ви почуваєтесь відносно їх церков?

Відповідь: Ми трактуємо їх як братів у християнській любові так, як ми трактуємо всіх християн і членів інших релігій. Ми є об’єднані в християнській любові, а це торкається також християн-українців. Якщо ми критикуємо їх, то ми маємо на увазі тих в католицькій ієрархії, які сіють недовір’я, фалшують історичну правду і не роблять корисного вкладу в розвиток братніх відносин між Церквами. Якщо справа торкається українців-католиків у Відні, то я мав дуже добрі відносини з ними в час, коли я був єпископом у Відні, і я вірю, що вони залишились такими досьогодні.

Питання: У вашій промові тут, у Львові, ви висловили дуже жорстоку критику щодо цих вірних. Ви звинуватили їх у співпраці з німецькими окупаційними силами під час війни і в малій активності тепер для послаблення напруження і прагнення до миру.

Відповідь: Так, ми критикуємо факт, що Українська Католицька Церква співпрацювала під час війни з німецькими окупантами. Ми також критикуємо під час нашої урочистої зустрічі тих керівників Української Католицької Церкви, які ще сьогодні не спромоглись зробити корисного вкладу своєю активністю до братніх відносин між Церквами. Вони очорнюють нас і нашу соціалістичну батьківщину; вони співпрацюють з українськими націоналістичними організаціями і в такий спосіб вони провадять політичну активність, яка не є сприятлива для братерства, навпаки, вона далі посилює ворожнечу й ненависть. Як християни ми повинні відкинути і засудити це.

До цього інтерв’ю поданий наступний коментар:

Російська Православна Церква зайняла позицію, навіть коли вона є уразливою для неї ж. Під час величавих святкувань річниці ліквідації уніятської Церкви церковні достойники сиділи поруч з репрезентантами радянської влади в незвичайній гармонії. Продовжуючи замирення Сталіна з Православною Церквою після Другої світової війни, тільки Хрущов намагався через адміністраційні чинники драстично обмежити силу Церкви. З того часу це є чутливе питання, що його обминають. Безсумнівно, труднощі існують дальше. Все частіше в офіційних колах говориться про посилення ідеологічної боротьби проти релігії. Багато церков залишились замкненими. Держава все ще затримує призначення паперу для друкування церковних публікацій. Наприклад, немає Біблії в Україні в національній мові. Але в останніх кількох роках Православна Церква більше й більше просувається в офіційні пресові органи. Навіть офіційна газета «Ізвєстія» написала про святкування у Львові. З другого боку, Церква підтримує економічну політику Горбачова і його політику роззброєння.

До церкви у Львові ми випадково приїхали, коли відбувався шлюб. Ми мали можливість робити фільм без зайвих бюрократичних труднощів, і ніхто з учасників не відмовлявся з нами говорити.

І дальше продовжує кореспондент, що незалежно від активної антирелігійної пропаганди у різних засобах комунікації і школах, всі церкви, не тільки православні, реєструються. Б останньому році є певний зріст і заінтересування релігією. Кількість баптистів у Львові в останніх кількох роках зросла від 200 до 2,000. Для них існують труднощі одержати дім для молитви, який міг би вмістити таку кількість вірних. У підсумку, згідно з інформаціями православного священика, число вірних в Україні швидко зросло на протязі останніх років. Проте, немає жодних статистичних даних. Образ вірних також змінився. Вже більше не домінують хустки старих жінок на фотах; багато молодих людей можна також побачити у церквах. Вірні не можуть бути членами партії. Атеїзм є вимаганий для членів партії. Активна релігійна праця є заборонена для молодших, коли вони не є в супроводі старших. Але багато людей хрестять своїх дітей. Церква тримає в таємниці тих, які бояться негативних наслідків. Проте, на вулиці пара новоженців, що вийшли з церкви, викликали велике зацікавлення і несподіванку присутніх, що можна було побачити по виразі обличчя тих людей (автобус з людьми, що проїжджав).

Служба Божа в римо-католицькій церкві Пресвятої Діви Марії

Парафія Римо-католицької Церкви у Львові складається приблизно з 30,000 вірних, майже всі говорять польською мовою, як своєю рідною. Служба Божа відправляється чотири рази денно. Звичайно церква є переповнена. Для католиків це є складна ситуація. Вони вважаються поляками, а поляки були довгий час володарями. Національне почуття було від незапам’ятного часу змішане з релігійними почуваннями. Навіть уніятська Церква, що визнає папу, не вірить польським католикам з приводу національних міркувань. Тільки небагато вірних українців-католиків знайшли нову церкву в зв’язку з ліквідацією їх Церкви. Зокрема по селах уніяти часто-густо залишились без Церкви. Держава відмовляє їм реєстрацію як окремої релігійної громади. Без реєстрації практика релігії вважається нелегальною. Люди (українці Католицької Церкви) про це рідко говорять.

Інтерв’ю з польським пастором Львова о. Камілієвським

В захристії католицької церкви пастор говорить про сучасну ситуацію.

Питання: Уніятська Церква була розв’язана 40 років тому. Чи ця проблема ще існує сьогодні, і чи є дійсні випадки, які маніфестують це?

Відповідь: Ситуація у Львові й околиці є наступна: найбільша частина вірних уніятської Церкви прилучилась до Православної Церкви. Вони належать до неї тепер, вони відвідують свої Літургії. Мале число прийшло до нас (себто до Римо-католицької Церви — Ред.). Вони прийняли наш календар, наші свята, вони роблять все те, що ми робимо. Я знаю, що інша частина вірних, третя частина, не належать ні до православної Церкви, ні до римо-католицької Церкви. Вони не ідуть до Російської Православної Церкви і вони не бажають прийти до нас, бо ми є поляки, а вони не вважають нас за своїх. Я є переконаний, що для цих людей релігія має другорядне значення, для них найважливіше є національне питання. Ці люди не відвідують ні православних, ні католицьких церков, але я вірю, що їх є небагато.

Питання: Але, очевидно, вони все ще існують, навіть після 40 років. Що ви думаєте про них? Чи ви вважаєте їх за ваших братів, що вони є для вас?

Відповідь: У Львові й околиці немає національних проблем. Всі національності мають бути респектовані, і всі люди, що мають свої переконання, можуть їх спокійно здійснювати. Тут є православна церква, католицька й інші. В Львові, для прикладу, існують також баптисти.

Питання: Ви репрезентуєте Римо-Католицьку Церкву, уніяти також визнають папу, як найвищий авторитет. Чи ця ситуація є проблемою сьогодні для вас у вашій співпраці з Російською Православною Церквою?

Відповідь: Ні, уніяти не є проблемою в наших відносинах. Ми знаємо наші завдання, а православні знають свої. Ми є як брати одні до одних. Ми є люди, що вірять в цього самого Бога і Христа в дусі екуменізму.

Звідомлення про манастир у Почаєві

Кілька сот кілометрів від Львова лежить чудовий Почаївський манастир — в забороненій частині, куди не дозволено чужинцям заходити. З нагоди відвідин митрополита святкування були зааранжовані у манастирі. Століттями він був заставою православ’я під коротким польським пануванням. Число монахів швидко змаліло. В навколишніх селах багато церков є замкненими, і вірні взялися паломничати до монахів. Державна влада підкреслює, що це не є без недовір’я. Ходять чутки, що манастир має стати музеєм. Відвідини православної ієрархії можна пояснювати як часткове змагання за існування Церкви.

Висновки: Святкування у Львові притягнуло численну участь людей — видимий доказ сили православної Церкви у Радянському Союзі. В делікатному балянсі національних сил це стало спадкоємцем Української Католицької Церкви після воєнних років в ролі Російської Національної Церкви, яка працює також в інтересі радянської влади. Це є також причина для її сили. Це не є опозиційна сила, така, як Католицька Церква у Польщі, але немає жодного сумніву, що тепер, як і перед тим, має силу внутрішня сила радянської держави.

* * *

Після цього учасники ставили питання, на які відповідав Л. Рудницький, а, крім цього, Василь Маркусь виступив з коротким коментарем до цілого фільму, відмічуючи цікаві місця окремих кадрів.

Місяць лютий б цьому році був винятково помітним у житті нашої Церкви. Як звичайно, сподівалися усі відзначити, хоч і скромно, уродини Блаженнішого Патріярха. Але тепер вони були надзвичайні, бо припали на 20-ту річницю його звільнення з радянських концтаборів і прибуття до Риму. Саме на цей час запляновано так само відбуття чергового звичайного синоду ієрархії нашої Церкви. Тому лютневі дні заповідалися в Римі цікавими. Хоч професійні заняття й попередня недуга не дуже сприяли мені виїхати до Риму, все таки вирішив я вирватися туди на тиждень і бути знову свідком важливих подій у нашій Церкві. Не помилився у своїх сподіваннях і був радий, що поїхав до Риму і провів там кілька цікавих днів та мав деякі корисні зустрічі.

До патріяршого дому на площі Мадонни приїжджаю, як до свого дому. Так нераз каже й Блаженніший Патріярх: «Приїжджайте туди, як до себе! Це наша українська власність, це шматок України в римському морі!». Сестри св. Анни, добрі господині обителі, сподівалися, що приїде разом і моя дружина. Але попередній плян їхати автом ми змінили, тим більше, що був великий наплив праці в редакції Енциклопедії в Сарселі, і не можна було взяти собі справжніх вакацій.

В Римі зустрів знайомих і співробітників з патріяршого руху, зокрема вже кілька днів раніше прибув д-р Б. Лончина, голова УПСО. На площі Мадонни також замешкали шість Владик, учасників синоду, його діловий секретар та кільканадцять прочан. Незабаром прибула ще група з Америки.

Провели кілька розмов з патріярхальними діячами (долучилися ще інж. В. Колодчин, секретар президії УПСО, ред. М. Хом’як, голова ради патріярхальних організацій Канади, М. Галів, редактор «Патріярхату», інж. Т. Кудлик, голова центрального Патріярхального комітету в Англії та інші).

Стояло перше питання, як замаркувати участь мирян з приводу Синоду. Було бажання, як у попередні рази, щоб представник мирян висловив погляди і пропозиції Отцям Синоду, щоб була прийнята якась делегація або хоч відбулася зустріч мирян з Владиками. Ніхто не бажав нічого «форсувати». Бажалося співпрацювати з владиками і керівниками синоду, не перешкоджати їм, а навпаки,— допомогти. Переважно розмовляючи з владиками по двоє (д-р Лончина і я), ми підносили думку про прийняття делегації, виголошення слова на Синоді чи при іншій нагоді — до синодальних отців. Владики (а таких індивідуальних розмов ми провели шість чи сім) прохали залишити їм вільну руку, не уживати «пресії» (хоч ми такі алюзії заперечували), відкладали можливу участь чи авдієнцію мирян у владик, членів синоду, на майбутнє. Дехто боявся, навіть з людей, прихильних до мирян і причасних до синоду, що це, мовляв, «лобіїнґ». Інші запевняли, що все йде добре на синоді, і що такий демарш мирян може скоріше пошкодити, ніж допомогти справі.

Залишаючи собі власну думку щодо цього, ми вирішили справді таки не настоювати, хоч, правду кажучи, деякі аргументи, якими б вони не були доброзичливими, не були переконливими. Ми вирішили подати на папері наші позиції і прохання та передати їх у формі меморіялу кожному єпископові ще під час синоду. Співпромовці були цим задоволені, хоч кілька владик таки дійсно не бачили причини, чому делегати УПСО не могли бути прийняті отцями синоду, як це було в 1969 р. на Четвертому Архиєпископському Синоді. Тому, хоч карикатура в «Лисі Микиті» про «участь мирян в синоді», може, задрастична, але якось подібне враження все це навівало.

Незалежно від цього, розмови з єпископами були ділові, вияснюючі і корисні для обидвох сторін. Порушено не одну справу: в одних речах владики вияснили свою позицію і вимоги, в інших — прийняли і краще зрозуміли наставлення організованого мирянства. Цілком певно, що устійнено чи, вірніше, продовжено діялог, розпочатий на різних етапах, а формально зафіксований участю частини ієрархії в ІV-ому Конгресі Мирян у 1982 р. Були й розмови та візити у найвищих чинників теперішньої Східньої Конгрегації. Годі було їх ігнорувати, мовляв, це не «наша влада», як це досі говорилося. Зрештою, й люди, близькі до оточення Блаженнішого, такі візити суґерували. І кардинал В. Рубін, префект Конґреґації, і архиєп. М. Марусин, діловий керівник справ, тобто особа, без якої ніщо тепер не діється в Українській Католицькій Церкві, виявили зрозуміння до наших суттєвих зауважень, думок і пропозицій. Від останнього ми довідалися, між іншим, про призначення на Крижевецького єпископа українця-русина о. Славомира Мікловша. Це, на мою думку, важливе призначення, бо досі говорилося у Ватикані (дехто переконував, що це була правильна розв’язка) про призначення хорватського кандидата, мовляв, повинна бути ротація між цими двома етнічними спільнотами. Були розмови і про потребу розв’язання конфлікту в англійському екзархаті по лінії душпастирських потреб вірних. У цьому відношенні зауважилося певну еволюцію в думанні наших ієрархів, як також офіційних осіб. Між іншим, не знайшла підтримки ініціятива єп. А. Горняка опублікувати листування між кард. Рубіном і Блаженнішим Йосифом.

Саме у зв’язку з цим листуванням існувало дещо делікатне відношення між нашим Патріярхом і головою Східньої Конгрегації. Відчувалося, що це небажана і неприємна справа, але з обидвох сторін також було наставлення ситуацію поліпшити. Символічно це сталося, коли кард. Рубін прибув на відзначення ювілею Блаженнішого, й вони на зустрічі обнялися. В Римі думають, що цю справу можна було внутрішньо полагодити, а непотрібного розголосу їй надали ті, що опублікували листування.

З архиєп. Мирославом Марусином ми ще порушували причини його неучасти в Синоді. Він пояснив, що його адміністративна позиція в Курії та брак душпастирської юрисдикції над українськими вірними (він же зрезиґнував з візитатури західньоевропейських громад поза екзархатами) не дає йому титулу брати участь у канонічному синоді. До того ж, його присутність мала б інтерпретуватися як втручання Конгрегації у справи Синоду. Таке вияснення можна прийняти об’єктивно.

Обидва митрополити мають вирозуміння до участи мирянського сектора у наших церковних справах, тільки уважають, що мирянські організації мають бути вбудовані в структуру Церкви, наприклад, як деякі крайові католицькі організації в Канаді, Австралії й Арґентіні, висловлюючи при цьому деякі застереження до характеру і побудови УПСО. Це було темою дискусій: представники УПСО намагалися переконати ієрархію, що це одинока організація, що має завершену понадкраєву структуру, що інших немає і, мабуть, скоро не буде, що треба хоч би на тимчасовій основі нав’язати співпрацю між ієрархією і патріярхальним рухом. Ці аргументи знаходили зрозуміння, але ще потрібно зусиль самих складових організацій Патріярхального руху, зокрема поширення діяльности і нав’язання практичної співпраці з ієрархією і духовенством, щоб саме УПСО виповнило існуючу прогалину.

Щодо перебігу самого синоду, то хоч він відбувався за зачиненими дверима, і учасники були зв’язані таємницею, зокрема не бажали говорити про постанови до часу їх затвердження Святішим Отцем, що стало легальною основою діяння синоду, то нас запевняли з усіх сторін, що синод проходив гармонійно, ділово і навіть у піднесеному настрої. Владики виявили респект і повна відданість голові Синоду, Блаженнішому Отцеві Йосифові, підкреслювали, що це завдяки його зусиллям нарешті відбувається визнаний Папою синод, що особа Блаженнішого є ключевою у єдності наших діяспоральних церковних одиниць та в її органічному і організаційному зв’язку з Церквою в Україні. Це підтвердили й жести новойменованих владик-кандидатів синоду, які склали заяву відданости Блаженнішому, і більшість з них прийняли з його рук хіротонію.

Синодальні отці одноголосно говорили, що існувала в час синоду гармонія, колеґіяльний дух і бажання співпраці між єпископами. Не було колишніх «таборів» і «фракцій», радше єпископи дискутували вільно чи голосували за внутрішніми переконаннями, а не по якісь устійненій «лінії» чи зразку. Обрано кандидатів на вакантні єпископські катедри. Обговорювано дальшу діяльність комітету підготови ювілею тисячоліття. Як виглядало з розмов, далі головою центрального комітету УКЦеркви мав би лишитися тепер наймолодший хіротонією єпископ Михаїл Гринчишин.

Саме його хіротонія Блаженнішим та уведення в уряд у Парижі 15 лютого були видатними подіями для нашої Церкви в Західній Европі. Ці події також відбулися в дусі порозуміння і співпраці різних чинників нашої Церкви. Номінат-єпископ, а згодом висвячений екзарх зробив жести в сторону Блаженнішого і реалістично дивиться на свою ролю і співпрацю з осередком в Римі та з мирянським рухом.

Діялог і обопільне зрозуміння є надто засадничими у таких ситуаціях. Багато справ можна полагодити у злагоді та компромісово, якщо є добра воля і людяно-християнське, а не леґалістично-адміністративне наставлення, а — ще, не дай, Боже,— коли беруть верх якісь амбіції. Екзарх Парижу має всі шанси добре вив’язатися з своїх нелегких обов’язків не лише церковного ієрарха, але й головного речника української спільноти у цьому важливому осередку. З його перших виступів та заходів, візитацій і зустрічей, які він досі мав, можна сподіватися, що це він виконає з користю для нашої Церкви і спільноти.

По тій лінії бажано нав’язати переважну співпрацю з нашими вірними і земляками в Югославії. Знов треба сподіватися, що певні позитивні кроки зроблено. Сам єпископ-номінат відвідав Блаженнішого Патріярха, а на його хіротонію до Югославії поїхали і деякі наші діяспоральні єпископи. Учасники синоду привітали владику Славомира разом від синоду, де він — треба сподіватися — займе належне йому місце.

Існує час на все — і на боротьбу, і на критику, і на виразні принципові позиції. Але життя й ситуації вимагають також злагоди, порозуміння, обопільних концесій і якихось компромісів. Здається, ми сьогодні в наших церковних справах перебуваємо на тому етапі, де після мобілізації енергій і декляративних заяв про наші права і претензії, треба виявити добру волю співпраці і злагоди. Роля і доля нашої Церкви насьогоді вимагають творчої праці, дрібних і щоденних зусиль усіх її складових частин, щоб її положення і дальший розвиток поліпшити на різних відтинках, маючи на думці добро душ її вірних та її нелегку ситуацію на українських землях.

Благословенний ювілей нашого Патріярха в Римі, атмосфера і наслідки синоду, дух співпраці, жести Апостольської Столиці, авдієнція синодальних отців у Папи і його батьківське слово (опубліковане згодом українською мовою на першій сторінці «Осерваторе Романо»), реалістична еволюція наших поглядів в сторону помісности і патріярхальної ідеї дають підставу нам твердити, що з’явився для нас промінь надії на римському обрії.

Василь Маркусь