Свіжий номер

«Тайно образующе». Молитви візантійської Літургії як містагогія

Час ставати сильнішими

Стати автором

Василь Маркусь

Роля і місце священства у нашій боротьбі за релігійно-національну самобутність (ІІІ)

/Історичні паралелі та оцінка теперішнього стану/

Друга генерація священиків в Америці й Канаді так само прибула здебільшого з рідних земель, або, принайменше, хоч частково кінчила там Студії. Їх роля в національному житті вже не була така, як священиків-піонерів, бо структура нашої іміграції, складеної з «хлопа і попа» кінця 19 століття стала повніша: з’явилася активна світська інтелігенція, яка, часто у висліді боротьби, відбирала ініціятиву й провід еміґрації від клиру. Не входимо в аналізу цього явища, яку варто б зробити окремо, але одне певне: відсунуте від впливу у суспільних справах духівництво, воно розбудовувало свої позиції у церковних громадах, творило власні інституції, беручи приклад від місцевих римо-католицьких спільнот, при тому дедалі більше відчужуючися від головного русла українського життя. Перейнявшися за сильно духом організації й адміністрації та айрішсько-католицькою ментальністю влади й авторитету, священики й ієрархія призвели до атмосфери, в якій виникли ферменти, що призвели до різних розколів. Не без вини була тут політика Ватикану, зовнішні стимули, як також перенесення світськими діячами на терен Церкви методів і концепції боротьби із громадсько-політичного життя. Отже, для історика залишиться один факт незаперечним: Греко-Католицька Церква в Америці виявила менше відпорности на асиміляторські й латинізаторські пресії з боку чи й зсередини, як ті, що від Неї в кількох фазах відірвалися. А властиво, цей стан, чи тільки тенденції й були істотними причинами до церковних розколів. Маємо на увазі головно утворення Української Православної Церкви в США та Української Греко-Православної Церкви в Канаді.

Третя генерація українського католицького священства в Америці й Канаді, здебільшого виключно з місцевою богословською освітою, без солідного українського виховання, надає саме тепер тон нашому релігійному життю. Його формація /не з його вини!/ мало українська і мало східньо-католицька, а радше дуже пересічна «щасливих і успішних» американців 40 і 50-их років. Це люди у віці від 30 до 50 років життя, які навчилися адміністративного душпастирства, є добродушними і безтурботними завідувачами своїх «економій». Проблеми Вселенської Церкви й нашої, що виринули в 1960-их роках, їх може найбільше вдарили. Але вони, у своїй більшості, нездатні ці проблеми пережити, глибоко осмислити та подолати труднощі. їх до цього не підготовили єпископи, нічого з цього не дала їм школа, а спосіб їх життя такий, що й тепер їм важко чогось навчитися. Це є по-своєму щаслива у своїй «санкта сімпліцітас» священича генерація без проблем, яка, наприклад, має таке просте відношення до наших болючих проблем: «Пощо займатися Патріярхатом, пощо перейматися обрядом?! Наша Церква перетривала і без Патріярхату і так гарно/!/ розвивалася аж до митрополії, а обряд і так у нас найкращий…»

Присутність священства прибулого з еміграції після другої світової війни дала дещо відчутися в Канаді, але й там лише частково.

Якщо там справи стоять дещо краще, в цьому заслуга й ієрархії. В Америці новоприбуле священство, у своїй масі, сьогодні у віці понад 60 років життя, та його енерґія, досвід, українська формація тощо не були використані. Часто здібні, освічені й ідейні священики з вийнятковими можливостями та в силі віку залишалися поза всяким впливом; працювали не в осередку нашого церковного життя, а на його марґінесі.

Обтирання ними різних кутів по Пенсильванії, чи аж заслання до Дакоти й витворило у цих священиків почуття непевности, ментальність службістів, опортуністів, що трясуться за місце. Тому й не було кому піднести духове життя і нашу церквно-громадську проблематику на рівень на протязі останніх двадцятьох років. Фасада була оздоблена, а за нею світила порожнеча. Оце образ нашої Церкви. Наслідки цього ми бачимо сьогодні. Українського католицького духовенства в Америці, на жаль, не існує як фактора у життєво істотних справах нашого існування.

Якоюсь мірою є інакше на трьох інших теренах нашого поселення.

В Південній Америці, де вже діє друга священича генерація, з частиною священиків вже народжених в Бразилії чи Арґентині, роля, становище і наставлення самих священиків є ще іншими. Вони ніби перебувають ще в першій стадії, так би сказати, місіонерській свого душпастирювання, подібно, як це було до «першої війни в США. Тому там вони у проводі національно-культурного життя, тому вони більше чутливі на наші нинішні національно-релігійні проблеми дня. Австралія і Західня Европа мають першу генерацію і священиків, і ієрархії, яка більше зближена духово до материка і тому не має там наших американських болячок.

При аналізі теперішнього стану нашого духівництва поза Україною, корисним буде вказати на кілька прикладів, яку ролю відогравали чи відограють священики в житті деяких інших народів. Ідеться радше про приклади, де участь священства у національному житті тих народів чи національних груп була рішальною під кутом їх національного відродження чи самозбереження. Вибираємо лише кілька, і то найхарактерніших.

Відомо, що уряд ген. Франка в Еспанії воював не лише проти лівих течій в країні, але й проти національних меншостей, з яких деякі, як наприклад, катальонці, є доволі чисельним народом, із власною культурою та минулим. При всій популярності, якою у нас втішається режим Франка за його антикомунізм, не забуваймо, що цей режим різними засобами, терором, пресією, свідомою політикою централізації і асиміляції, винищував народи, культуру і мову катальонців і басків. В Катальонії і Баскії довший час дослівно нічого не могло друкуватися рідними мовами цих народів; ті мови були вилучені із публичного вжитку, а історія, культура і фолькльор тих народів заборонювалися.

Тоді як частина міщанства легкою еспанізувалася, зокрема середня кляса цих народів, й тим користала з багатьох економічних і соціяльних привілеїв та можливостей, єдино з народом залишилися священики. Церква у цих народів, не зважаючи на всі репресії, стала останнім притулком рідної мови і культури. У церковних піснях, у проповідях, у деяких напівлегально публікованих релігійних виданнях, єдино там збереглися катальонська і баскійська мова. Ясно, нею ще розмовляли селяни. Останнім часом помічується відродження баскійського і катальонського руху, цілком природне і логічне, бо не так легко централізаторам і шовіністам знищити душу народу. Саме священики, манастирі й Церква в тих провінціях є носіями національного відродження. Між переслідуваними, арештованими й судженими за народню працю є насамперед катальонські і баскійські священики. Манастир в Монтсеррат біля Барсельони став символом катальонського резистансу і неподатливости проти еспанських великодержавних заходів. Те саме на протязі тридцятьох років зауважуємо в рядах баскійського священства. Якщо нині знов помічується відродження національної свідомости в цих краях, то це слід завдячувати місцевому католицькому духівництву. Воно переклало літургічні книги на рідні мови, і Мадрід під пресією Ватикану був приневолений допустити їх вживання в баскійських і катальонських церквах.

Нагадаймо ще приклади бретонців чи ельзасців. Там також централізаторська політика Парижу змагає від років до винародовлення цих народів, до затрати їх мови й культури. Лише Церква й священики, «часто рядові, по селах, були тими, що ще зберігали рідну культуру. Інтеліґенція й середня міщанська кляса радо готові були францужитися культурно; але залишився ще простий народ і його природні провідники – священики. І сьогодні, коли знов відроджується національний і автономістичний рух серед бретонців і коли він захоплює навіть студентську молодь, то в цьому велика заслуга твердих, невгнутих, відданих народові священиків Бретонії.

Можна б помножувати приклади, а всі вони для нас надзвичайно повчальні. Згадаймо ще канадських французів. Хоч там існував і «ширший політичний рух та ширше суспільне запілля в обороні французькости цієї провінції, і тут Церква й священики – парафіяльні та в монаших об’єднаннях – причинилися рішально для вдержання і розвитку французького характеру, мови, культури, а посередньо і політичних прагнень Квебеку проти англосаксонської політики нівелювання й ізолювання франко-канадської меншости.

І ще один, ближчий нам, приклад. Автор цих рядків ближче ознайомлений із нинішнім станом словінської меншости в Італії. Є їх близько 120 тисяч в околиці Трієсту, Ґоріци, та т.зв. венеційських словінців. Хоч теперішня італійська конституція дає певні культурні права словінцям – школи, пресу, радіомовлення, і немало що з цього існує, все таки відбувається й денаціоналізація. Панівний італійський елемент натискає, а крім цього, з боку словінського населення, як і в випадку інших меншостей, є тенденція пристосування і асиміляції.

І знову ж, твердою опорою словінського життя, культури, церковно-мовної окремішности, є словінське священство. Доходить до дуже драстичних випадків, коли словінські вчителі, що вчать у дозволених урядом словінських школах, посилають своїх дітей, з опортуністичних причин, до італійських шкіл. А тими, хто закликає зберігати власне шкільництво, і всіляко підтримує національно-культурне життя, є саме словінські священики.

Цих кілька прикладів доводять, як багато залежить від Церкви і священиків та що не лише в нас очікується від церковнослужителів виповнити і національну ролю, а не, як дехто з-поміж асиміляторів підносить, мовляв, це тільки ми, українці, хочемо вмішувати Церкву в «політику»… Звичайно, не один із наших священиків, що не поступає так, як баскійські, катальонські, бретонські, квебецькі чи словінські священики, повинен червоніти й визначити собі виразне місце – де він: з народом, чи проти народу!..

Який же стан у нас тепер, у нашій Українській Католицькій Церкві на історичних українських землях та в розсіянні?

Ця аналіза, що її пропонуємо читачеві, не може бути повною і обґрунтованою соціологічними дослідами й підтвердженою статистикою чи вислідами якоїсь анкети. Але це є міркування, які базуються на довшому спостеріганні та на загальному ознайомленні із справами нашої Церкви, Її вірних і духівництва, після останньої війни. Кілька, радше відірваних думок характеристики, допоможуть нам збагнути це істотне питання – місце і ролю нашого священства у нинішньому житті народу.

Насамперед про духівництво в Україні. Греко-католицьке священство та свідоме українське православне духівництво в Україні після поновної окупації совєтськими військами в 1944 р. було зламане як суспільна, культурна, а навіть релігійна сила. Ті, які прийняли російське православ’я, мусіли стати його знаряддям і, навіть якщо національно свідомі не можуть бути носіями національної ідеї в Церкві. В найкращому випадку ще проповідують українською мовою, але жодної іншої ролі в українізації нині офіційної Церкви в Україні вони не виповняють. Ті, що не прийняли офіційного православ’я під фірмою Російської Православної Церкви в Україні, були фізично зламані, та в силу того, що їх поставлено поза законом, не можуть виповняти функції національного каталізатора. В приватних колах своїх впливів, поскільки дехто виконує релігійні функції, без сумніву, вони мають деякий вплив. Але зародки національного опору проти русифікації сьогодні в Україні є поза Церквою, офіційною чи нелегальною – серед інтелігенції, культурних діячів, студентства, чи осіб, які навіть включені в існуюче життя. Проте Церква – Українська Православна, так як вона була відроджена Митрополитом Липківським, та Українська Католицька потенційно є і можуть стати в майбутньому прапором спротиву і національної ідеї саме із-за Її історичного досвіду і ролі. В цьому відношенні Її шанують навіть ті з-поміж сьогоднішньої молоді, які мають дуже мало спільного з релігією у висліді свого виховання; проте шанують в церковній традиції українську культуру.

В Україні майже немає припливу нового священства. Єдина духовна семінарія в Одесі випускає смішно мале число готових священиків та й про їх національний хребет важко ручатися. Можуть бути одиниці, зформовані поза семінарією, хто потенційно можуть бути добрими священиками з покликання і національно свідомі. Але їх потенції могли б виявитися лише при забезпеченні свободи релігії у нашій батьківщині. На таку можливість розраховують і священики-місіонарі, що мали б прибути з-закордону християнізувати Україну, Про це часто говориться в окремих колах, чинах чи навіть в римській Курії. Це окрема тема й заслуговувала б на критичне обміркування. Тут скажемо лише таке: ті, що мають амбіцію діяти в майбутній Україні як місіонарі, чи то православні, чи католицькі, мусять мати чисте минуле і сучасне з національного погляду. Якщо хтось тут провадить «місійну» діяльність в іншому напрямі, тобто відчужує наших людей від своєї національної спільноти й культури, буде морально скомпрометованим. Крім цього, з чим він поїде, з яким культурним, обрядовим, духовим баґажем навчати наш нарід християнства, коли він тут перестав, або все робив, аби перестати, бути українцем?! В Україні християнізація буде іти в парі з відродженням національного і про це ті «чисті місіонері» повинні пам’ятати!

Що ж до двох сумежних з Україною комуністичних держав, де діє наша Церква і де вона має історичне коріння, бо була частиною всієї Української Церкви, тобто в Польщі і Чехословаччині, то тут доля нашого священства незавидна.

В Польщі знайшлося у висліді подій 1945-47 рр. майже сотня українських католицьких священиків, розкинених, безправних і без статусу. Вони, як могли, берегли свою чисто фізичну екзистенцію, але багато з них також намагалися служити своєму розкиненому стадові. Залежно від місцевих умов, подекуди вони могли відправляти для наших вірних, й так утворилися певні церковні осередки. Зараз формально існує таких осередків близько 40, без власної ієрархії, радше толеровані, аніж правно визнані так з боку держави, як і римо-католицької ієрархії. Ці священики виконують корисну працю, даючи нашим вірним релігійну опіку в своєму обряді. Але їх суспільна роля зменшилася і від них, в силу політичних умов, годі сподіватися чогось більшого.

Є побоювання, що в Польщі, якщо теперішня ситуація буде продовжуватися, ми не матимемо священичого дорибку. Без своєї церковної організації, духовної семінарії, там не виховуються українські католицькі богослови. Якщо й дехто з наших іде до семінарії, то до латинських, а звідти не вийдуть добре підготовані у справах обряду та національного виховання священики. Наші священики там, здебільшого, старші віком, а молодшого дорибку немає. Великий знак запитання висить над нашими парафіями в Польщі щодо їх дальшого існування.

/Продовження в наст. числі/

Роля і місце священства у нашій боротьбі за релігійно-національну самобутність (ІІІ)

/історичні паралелі та оцінка теперішнього стану/

Якщо йдеться про православних українців у Польщі, то наявне священство, хоч в більшості українського роду, просте русофільське і не плекає українського духа в Польській Автокефальній Церкві, яка складається з українців і білорусинів. Там є доповнення священства, бо двадцять років діє богословський православний факультет, але знов важко встановити, чи молоді випускники є національно свідомими. Радше ні, бо такими не є і їхні виховники. Зрештою, польські офіційні кола толерують цю Церкву, щоб Її на довшу мету полонізувати.

В Чехословаччині, де в 1968 р. формально відновлено Греко-Католицьку Церкву, ситуація дуже складна. Частина священиків, які в 1950 році прийняли православ’я, хоч національно не були свідомими, згодом прийняли часткову українізацію. Поряд з словацькими публікаціями для цієї. Церкви, друкувалися деякі речі й українською мовою, і частина духівництва, колишніх греко-католиків, як і нових випускників Богословського факультету в Пряшеві, щиро підтримала український курс.

На всякий випадок, зробили це щиріше, як їх владики. Що ж до більшої частини греко-католицьких священиків, які не прийняли православ’я, то вони, зберігаючи свій католицизм, прикривалися словацькістю й фактично увійшли в римо-католицьку Церкву. В 1968 р. вони включилися в рух віднови Греко-Католицької Церкви, але вже з позицій свого новоспеченого «словацтва», яке їх рятувало вісімнадцять років перед православ’ям. Більшість з них не була національно свідомою і перед тим. На всякий випадок, для них католицизм був важливішим від «руської» національности і Церкви. Вони сьогодні відпекуються від русинства чи українства, бо це нагадує їм насильну «православізацію» 1950-тих років. Крім цього, словацькість їх забезпечує перед новою можливістю «православізації». Цим то священикам дають повну підтримку словацькі римо-католицькі кола, і це вони висунули тепер монсиньора Гірку на ординарія Пряшівської єпархії. Національно свідомих українських греко-католицьких священиків в Чехословаччині є значно менше. їх зацьковують, проти них є словацька стихія і тиха антисовєтська пропаганда, бо там часто тепер утотожнюють руськість чи українськість з більшовиками, Росією, советчиною, а найновіше – із совєтською окупацією 1968 року. Таким чином, українське священство і відновлення Греко-Католицької і Православної Церков Чехословаччини опинилося у важкому положенні. Годі очікувати покращання ситуації тут, якщо політичні умови не зміняться. Але одна річ бачити важкий стан і принайменше про нього говорити правду, а друга – як це дехто з суперревних наших священиків і монахів робить на еміґрації – закривати очі на дійсність і твердити, мовляв, все те дуже гарно з відновленою Греко-Католицькою Церквою…

В Югославії, де наша Церква має забезпечені обмежені можливості дії, справи стоять краще. Тут священство віддане своєму народові і, побіч суспільних чинників, працює над збереженням національної свідомости. Є тут також доплив в ряди священиків і це одинока наша спільнота в діяспорі, яка видала низку священиків для інших єпархій чи екзархатів. На жаль, чисельно це невелика група нашого розселення /40-45 тисяч/ і тому не може відограти поважнішої ролі у всій нашій Українській Католицькій Церкві.

В країнах Західньої Европи живе понад сто українських католицьких священиків, в тому частина ієромонахів, що обслуговують близько вісімдесять тисяч наших вірних. Це в принципі священики-емігранти, хоч між ними є деяка кількість чужинців та вроджених за океаном. Духовну формацію частина з них набула на українських землях, а може більше як третина – вже на еміґрації. Є це назагал елемент національно свідомий, суспільно заанґажований і конструктивний. Крім душпастирської праці, в багатьох громадах несуть вони на своїх плечах тягар громадської й культурно-освітньої праці. Виховання молоді і українознавча освіта значною мірою залежить від них. Серед робітників-еміґрантів у Франції часто священик є єдиним інтеліґентом в середовищі наших людей у цілій околиці.

Такий самий склад і характер та й суспільна роля півтора десятка наших священиків в Австралії.

Дуже вийняткове становище і роля нашого духівництва в Південній Америці. Як взагалі на цьому континенті число священиків в порівнянні до кількости вірних дуже мале. Є це ще місійна територія серед наших людей, а священики є справжніми місіонарами. Мало тут організованих й устабілізованих осередків-парафій, а більше розкинених скупчень по хуторах на великі віддалі. Священик мусить виконувати піонерську працю, крім чисто душпастирської, й українську суспільну, виховну та освітню. Отці Василіяни в обидвох країнах були першими, що поклали основи під наше місцеве релігійне життя та організацію обидвох екзархатів. В Арґентіні більш як половина священиків це Василіяни, а в Бразілії майже три четвертини. Решта світське духівництво, а в Арґентіні – кілька Салезіян, до Чину яких належить і сам єпископ. Варта відзначити, що більш як половина цих священиків є вже уродженці Південної Америки. Назагал, є це високоідейний елемент, відданий Церкві і народові, з місіонерським духом і готовий послужити своїм вірним і спільноті.

В обидвох країнах священики беруть живу участь і в громадсько-культурному житті. Ці священики не є зіпсуті північно-американським добробутом та ментальністю адміністраторів фінансів і будинків. Тут є також високий відсоток покликань з яких найбільше користає Чин оо. Василіян, як також різні римо-католицькі чини й семінарії. Між іншим, в середовищі уроджених в Арґентіні й Бразілії священиків не підносяться жодні голоси про зміну літургічної мови на еспанську чи португальську. Вони є оборонцями українського характеру нашої Церкви. Для них голоси, підношувані деким в Канаді й Америці, є прямо незрозумілими. Це саме стосується погляду монахинь, сестер різних чинів, які майже поголовно вже уроджені в Латинській Америці.

Складніша є проблема з нашим священством в країнах Північної Америки. Говорячи про еміґрацію, ми обмежилися до характеристики лише українських католицьких священиків, бо ця стаття в кінцевій частині присвячена зокрема їм та їх завданням. Щодо Америки, то ми обмежимося знов лише до священиків українського обряду, себто тих, що працюють в. системі Філядельфійської і Вінніпеґської митрополій, залишаючи на боці Закарпатську чи т.зв. Мунгальську митрополію. Проблематика того священства дуже специфічна сьогодні і це не входить в рямки нашої статті та деяких наших висновків.

Приблизно 300 в Америці і 250 в Канаді, за станом в 1968 p., українських католицьких священиків – епархіяльних та ієромонахів – можна поділити на такі катеґорії: а/ старшого і середнього віку священики, які здобули освіту і часткову практику в Галичині чи Західній Европі; б/ священство середнього віку, уроджене в нових країнах і здебільшого з місцевим священичим вихованням; в/ молодші священики, випускники місцевих семінарій. Такий розподіл менш-більш відповідатиме й іншій характеристиці нашого духівництва, яку ми коротко хочемо представити.

1. З-поміж понад двістіп’ятьдесятьох священиків, які у висліді війни опинилися в Німеччині та інших західньо-європейських країнах, більше як половина під час переселенчої акції переїхала до США і Канади. Якщо ці люди, залишаючи рідні землі, були у силі віку, сьогодні вони вже в похилих роках, відійшли від життя, або відходять. Яким пригноблюючим може бути факт, що лише в одному місяці серпні цього року в Америці померло з цієї ґенерації шість священиків. Люди, які виїхали молодими священиками з України, нині вже є у своїх 50-тих чи 60-тих роках та ще вповні активні. До них приєднуються ті, які здобули теологічну освіту на еміґрації і сьогодні є в роках між 40 і 50.

Всі вони від 20 до 25 років попрацювали вже на еміґрації з чого головну частину священичого життя в заморських країнах.

Чим стала ця катеґорія священиків, що вона внесла у наше релігійно-національне життя, яка її роля, вага, впливи?

Немає сумніву, що це була патріотична група нашого священства, незалежно від того, чи вони стали священиками як жонаті, або неодружені. З повною українською формацією і високою свідомістю, вони могли багато внести у наше-церковне життя в Новому Світі. Але це сталося лише частково, і то лише в Канаді, де це священство було краще потрактовано, йому запропоновано впливові місця, воно було включене в адміністративні функції. І тут його роля досі важлива, а можливо й залишить воно слід на майбутньому нашої Церкви в Канаді.

Не так сталося в США. Тут політика епархіяльного, а згодом митрополичого управління була така, щоб новоприбулих священиків не допускати до впливів. Їм давано гірші парафії, радше як харитативний засіб аби «священик на вулиці не помер». Тільки два з новоприбулих священиків добилися сякого-такого впливу в оточенні філядельфійського архиепископа, а згодом митрополита. В такі установи як Велика Семінарія у Вашінґтоні чи Колегія в Стемфорді їх майже не допускали. Часто вже старші священики і з стажем з рідних земель висилалися десь на глуху провінцію, де ті люди не могли виявитися. Ряд жонатих священиків взагалі не були покликані до активної праці. Здібні проповідники й катехити, які у великих наших осередках з більшістю новоприбулих могли багато чого зробити, опинилися в малих пенсилванських парафіях, де їм не було легко пристосуватися до умов і людей другої і третьої ґенерації. Існувало якесь упередження в тут роджених священиків, яке передавалося ієрархією, до новоприбулих, і навпаки. Відкритих конфліктів зразу не було, але підшкірне тертя й непорозуміння існували. Вони вибухли у справжній фермент щойно пізніше.

Але найгірше було те, що не використано священиків інтелектуалістів, які прибули з Европи для вищої праці – в семінаріях, для катехізації, у видавництві чи навіть в церковній організації на вищому рівні. Розуміється, були вийнятки, і ми маємо на увазі при цій критичній аналізі більше Америку, аніж Канаду. Але одного годі простити ієрархії в обидвох країнах, а саме, що вона на початку 1950-тих роках не змоглася на перенесення Гіршберґської Духовної Семінарії /пізніше в Кулемберґу/ до Америки чи Канади й заснування тут з неї центральної семінарії, можливо з назвою і статусом Академії для Америки й Канади. Цей заклад, якщо був би існував, міг підготувати за останніх 15-18 років цілу плеяду нових священиків, справді підготованих в українському і східньому літургічно-обрядовому дусі до праці серед наших людей, а, може і в Україні.

Майже 20 років свого цінного життя колишні викладачі-теологи, як також і нові потенційні теологи, втратили. Це їх особиста втрата, але ще більшою є це втрата усіх нас. Цього годі зміряти числами і фунтами, але чийсь маловагомий мозок таки переважив на терезах ці наші потенційні духовні ресурси лише тому, що мав силу уряду. Факт, що не утворено по війні і взагалі досі української католицької високошкільної установи для підготовки нашого клиру в Америці і Канаді є непростимим гріхом і він досі жахливо відбивається на наших церковних справах.

Про цих, т.зв. краєвих чи європейських священиків, повторюємо, в Канаді ще відіграли й відіграють певну ролю. Зате в Америці, вони стали в більшості невикористаними ресурсами. Дехто зжився з новою ситуацією, пристосувався, а дехто навіть вмів прислужитися. Але, як цілість сила і потенції цієї групи були поважно надщерблені. А від неї багато чого могло залежати.

2. Друга категорія священиків існує в Америці й Канаді, але в США вона більш видна і з поважнішими впливами. Це водночас друга ґенерація наших еміґрантів. З покликання або із збігу обставин пішли вони в число 1930-тих і 1940-вих роках на теологічні студії, маючи українське виховання з рідного дому та від перших організацій і додаткових шкіл. Ці люди розуміли важке життя батьків і готові були зробити немало для його поправи. Але водночас ця ґенерація мала ще й інше: типовий «комплекс другої генерації» – відштовхнення від минулого, іміґрантського, соціяльно й культурно нижчого, та захоплення чужим. Це є ґенерація, яка бажає чимскорше асимілюватися. Не маючи глибшого, підбудованого інтелектуальною працею, національного усвідомлення, українство цієї групи людей було доволі примітивне. Але найбільшим лихом було, що ця катеґорія людей здобувала освіту в чужих семінаріях, за справді незначними вийнятками, які студіювали в Римі.

І по цих можна пізнати різницю! В чужому католицькому оточенні, зокрема з перевагою ірляндських впливів й ірляндської /краще: айрішської/ ментальности, свідомість цих людей була звихнена. Вони залишилися українцями, бо іншими не могли стати, вміли мову народу, бо були призначені йому служити, але духово від нього були відчужені і не хотіли нічого спільного з ним мати. В дійсності, вони підсвідомо зненавиділи українство й готові б всіляко з ним зірвати.

У цьому психологічному стані й криється сьогоднішня настанова багатьох до асиміляції, викреслення українства з нашої Церкви, намагання окриватися ширмою «візантійства», аби тільки не українство! Наслідки занедбань у вихованні цього покоління священиків ми відчуваємо тепер. Як буде в майбутньому, годі сказати, бо є ще катеґорія третя. На всякий випадок, сьогоднішні монсіньйори і прелати рекрутуються з цієї категорії, там є також кандидати на єпископів, там для декого є ідеальний тип сучасного, американського священства. Забувається все ж, що це є тип минулого і в латинському клирі. І проти нього саме тепер підноситься реакція не лише в нас, але і в латинників. Оскільки тут говориться про тип, а не про вікову категорію чи людей певного походження або місця народження, я не лише припускаю, але в особисто знаю цілий ряд вийнятків. Тому застерігаюся перед узагальненням.

3. Священство наймолодше рекрутується з різних сфер і шкіл.

В більшості, воно знов кінчає чужі школи, хоч дехто переходить через т.зв. українську семінарію. Дехто мав нагоду побувати кілька років у Римі, чи то в Колегії Святого Йосафата, чи то у Василіян. І тут, і там /зрештою, під тим самим проводом/ молоді кандидати на духовний стан мали змогу більше познайомитися зі світом, українським ї неукраїнським. Якщо не іншого, то позбулися вони комплексу «америка фирст». Рим допоміг їм відчути, що не тільки світа, «що за вікном». Не кажемо, що набули вони там справді таку формацію, яку би потрібно молодим і ідейним клирикам, майбутнім священикам Української Католицької Церкви в плюралістичній Америці чи Канаді. Але все таки їх формація краща як тих, що виховуються лише в Америці.

Походженням ці священики є різні: в більшості третя ґенерація, але подекуди й діти новоприбулих, хоч треба визнати правду старій іміграції, що новоприбулі не дали стільки покликань, скільки треба було. На це є цікаві соціологічні і психологічні причини, але не про це тут говорити. Ми констатуємо лише факт.

Ця ґенерація священиків чи ще клириків по семінаріях має дві цікаві властивості: перше, її українська формація, якщо ця молодь не пройшла українознавчої освіти, дуже низька. Часто ці молоді люди слабо володіють українською мовою. Друге, що вони вже не мають «комплексу другої ґенерації», тобто відштовхнення від свого пня, етнічної групи, а то й Церкви з окремим обрядом. Навпаки, в багатьох із них є бажання зрозуміти свою ідентичність, є шукання за своєрідністю і самобутнім характером українського Християнства. Інакше кажучи, є це вдячний матеріял для виховної богословської праці, правдоподібно, кращі кандидати до духовного стану, бо в більшості приймають рішення ставати священиками не під різними соціально-економічними пресіями, але з глибокого переконання. Але можливо, що й вони будуть тими, хто через невластиву формацію, з-за браку уваги до них з боку нашої Церкви, готові силою факту повністю відчужитися. Щоб так не сталося, ціла політика формування священиків в Північній Америці повинна б бути доосновно перевірена й поставлена на нову основу. Але це є одна із засадничих проблем із комплексу завдань чи наших аґенд на майбутнє, і тому відноситься до останньої статті з цього циклу.

/Закінчення буде/

Експозе Делегата Мирянських організацій др. Василя Маркуся на Синоді Українських Католицьких Єпископів у Римі, 1 жовтня 1969 року.

Блаженніший наш Первоієрарше і Господарю дому цього,

Високопреосвященніші Митрополите і Архиєпископи,

Преосвященні і Боголюбиві Єпископи,

Всечесніші Духовні Отці,

Члени Синоду Українських Католицьких Єпископів!

Важко нам, учасникам цих кількаденних українських урочистостей у Вічному місті, отрястися з багатства й різноманітности вражень. Але одне почуття переважає над усіма. Це були і є історичні дні та хвилини, можливо, історично переломові у житті нашої Церкви.

Коли в суботу Ваше Блаженство заповіли, що відбудеться Синод Українських Владик, неначе великий камінь упав з багатьох сердець, який нас, тут зібраних, і чи не весь український Божий люд пригнічував великим питанням – «буде чи не буде?»

Сьогодні Синод е дійсністю. Усунено реальні і сповидні перешкоди: наші Владики на чолі з їх Блаженством дійшли до спільної формули його переведення і – сподіваємося – знайдуть теж спільну концепцію щодо сучасного і майбутнього нашої Церкви. За це всім тим з-поміж Ієрархії, які причинилися до цього початкового успіху, належить від мирян сердечна подяка і доземний поклін.

Коли сьогодні представники мирян мають шану і привілей промовляти на Синоді Єпископів, то це великий і важливий крок у влаштуванні нових взаємин у нашій Церкві між єпископами і вірними – новий і такий бажаний для того, щоб віднова і самоствердження нашої Української Церкви послідовно реалізувалися. Культивована досі подекуди, головно за океаном, девіза для мирян «пей, прей анд обей» що зводила мирянську частину Божого люду до ролі пасивних статистів, заломилася. Це не означає, що ми бажали б усунути з практики ці гарні прикмети віруючого члена Церкви. Ні! Ми хочемо платити, і то більше, щоб наша Церква стала ще сильнішою і матеріяльно незалежною людською установою! Ми мусимо молитись, і то щиріше, бо ми, як духова і Божа спільнота, потребуємо більше духового начала і Божих ласк. Ми будемо і повинуватися своїй церковній владі й надалі – проте гідно, розумно і відповідально, але не сліпо! Та ми хочемо ще чогось більшого: співучасти і співвідповідальности за долю Церкви – на своєму місці і в своїй сфері дії та так, як диктує дух Божої спільноти – Церкви!

Рух, який почався в останніх кількох роках в лоні Української Католицької Церкви, не є революційний; він не є ніяким радикалізмом, протестантизмом чи іншим деструктивним явищем у нашій Церкві. Навпаки, зродився він з глибокої свідомости співвідповідальности й турботи за долю Церкви, за її зміст, за її живучість. Ідейні мотиви цього руху наскрізь конструктивні, а мета благородна, навіть, якщо тут чи там доходило до ферментів і небажаних конфліктів. Я б сказав, що цей рух і фермент, що, може, не завжди виявивсь у конвенційних формах та не завжди і не як слід був зрозумілий, є для нас благословенням.

Не для заспокоєння власного «еґо», не ради інших користей активізуються миряни в церковних справах. Вони бачать у Божій установі Церкві щось більше, як лише традиційну інституцію, що виконує корисну ролю для суспільства і яку тільки через це треба підтримувати. Ми бачимо у ній глибший і властивий лише їй зміст та післанництво заснованої Христом і живучої в Ньому спільноти. Церква є для нас не лише недільною конторою священика чи домом Церковного служіння. Це є духова спільнота, продовження наших особистих існувань у ширшому спільнотному існуванні, вона є нашим існуванням у Бозі.

Дивлячись так на ролю і місце мирян у нашій Церкві, мусимо визнати за ними статус творчих співвідповідальних членів, які з своїми Владиками і священством при пошануванні ієрархічної структури дбають за внутрішнє здоров’я, зовнішній ріст і всесторонній розвиток цієї Церкви. Така концепція вимагає іншого розуміння, форм праці й участи мирян у Церкві на різних щаблях її організації. Здається нам, що наявні тепер форми церковних організацій при парафіях, а може більше їх зміст, повинні бути по-новому схоплені, переставлені на інші методи й повинні поширити свій обсяг дії. Якщо йдеться про адміністративну сторінку парафії, левина частина цього повинна б перейти на світський елемент, даючи змогу духовним особам займатися більше душпастирськими завданнями і священнослужінням.

Більшою, ніж досі, мала б стати участь мирянства в єпархіяльному керуванні суспільно-релігійними, а то й фінансовими справами. Не думається тут про якесь встрявання у права ієрархії, застережені їм церковним правом, а радше про ряд інших функцій, де участь мирян більш, аніж побажана.

Важко з тим погодитися, що в багатьох наших єпархіях і екзархатах немає церковно-мирянської організації в єпархіяльному обсязі. Також ненормально, що кількісно найсильніша наша митрополія в ЗСА, складена з трьох єпархій, немає загальнокрайової централі, спільних з’їздів усіх українських католицьких організацій, спільної плятформи та спільного єдиного речника перед єпископатом. Ми вважаємо, що паралельно до уконституування Синоду Єпископів Української Католицької Церкви повинен постати також і координаційний осередок українських католицьких організацій мирян та священства.

Коли ми при згадці про духовенство, то бажалось би висловити одне засадниче побажання. В нашій Церкві на майбутнє має зрости також роля священиків. Вони мають нині багато розпорядної влади й адміністративних функцій, але лише щодо своїх вірних. Чому не визнати духівництва гідним мати вплив і на єпархіяльні справи? Є нові й цікаві форми притягання духовенства до вирішування і співкерування єпархіяльними справами, тільки ці нововведені форми не сміють бути фіктивними і лише для людського ока!

Мирянський і священичий чинники повинні виявлятися й у співпраці та керуванні загальними справами нашої Церкви хоч би так, як ці чинники були активними в організації римських урочистостей. Ми бажали б цю працю бачити інституційно оформленою. Теперішний Синод Єпископів, що – як відомо – має за завдання випрацювати конституцію Української Католицької Церкви, мав би включити постанови й виробити наше партикулярне церковне право, відроджуючи елемент соборовости у нашій Церкві. Конкретно маємо на увазі, щоб наша Церква, крім свого постійного Синоду Єпископів на чолі з Первоієрархом як правлячою інституцією, мала свій Собор, у якому були б заступлені єпископат, речники чернецтва, духівництва й вірних.

Коли ми при цій важливій справі патріярхального устрою нашої Церкви, то бажаємо ствердити, що ми, миряни, – і вірю – також священики й Владики – всі бажаємо Патріярхату не номінального, а дійсного, з повнотою прав і влади. Це значить практично, що нас не вдоволяє ще один титул для одного з наших Архиєреїв, але це має дати нашу самоуправу, нашу одність і наш спільний діючий церковний керівний осередок для всіх одиниць і вірних нашої Церкви й обряду у світі. Тому ми відкидаємо всякі спроби і підсувані концепції розводнити справу патріярхату. Для нас ідея Патріярхату в Україні й удільних церковних провінцій поза її межами є несприйнятною! Для нас поняття патріяршої території і суверенних позапатріярших одиниць – митрополій, екзархатів чи чинів, є чужим! Це, на ділі, не патріярхальний устрій, а продовження того поділу, самочинства, що існує досі. Ми є за автономію певних одиниць, за їхні привілеї, за те, щоб не задалеко вмішуватися у внутрішні справи, але ми рішуче проти всіляких т.зв. екземпцій від влади власного Патріярха ! Це істотне, якщо ми не маємо бути поділені, наставлені проти себе самих, якщо ми бажаємо перестати біти знаряддям кого іншого. Вирішуймо ми самі свої власні справи!

Це далеке від т.зв. автокефалії, що – ми чули вже й тут у Римі дехто недоброзичливо нам закидає. Ми є і повинні бути складовою частиною Вселенської Церкви під учительським урядом Її Голови та у тісній співпраці з Її головним управлінням. Але ми мусимо позбутися тієї підопічної ролі і мусимо перестати бути об’єктом адміністрування, чого ми зазнавали досі з боку деяких римських установ. Люди, які там сиділи, чи й сидять, брали мало до уваги наші інтереси та ще менше їх розуміють. Не розуміють вони, за малими вийнятками, і природи нашої Церкви. Щоб наша самоуправність не була лише паперовим статусом, мусить постати дійсний і діючий патріярхальний осередок з усіма необхідними установами. До того часу, поки він зможе ефективно діяти на Рідних Землях, звідки беруть корінь і наші дочерні Церкви у всьому світі, у золотоверхому Києві, мусить постати ще тут, і то чимскоріше, патріярший осередок.

На цьому римському горбку вже існує зародок патріярхії – українського католицького Загорська чи Фанару. Тут, поруч собору Святої Софії, мали б постати ще інші патріярші установи. Католицький Університет, що вже існує, нехай стане справжньою нашою центральною богословською школою для всіх митрополій та єпархій. Нехай Мала Семінарія стане підготовним закладом до Академії! Нехай тут постануть нові будівлі для поширеної бібліотеки, музею тощо! Нехай тут зберігається, розбудовується та твориться все те з нашої національної і релігійної культури, в чому нам відмовлено на землі батьків і дідів.

Я свідомий, що всі ці «нехай» вимагають фінансових засобів. Думаю, що вони є! Я не уповноважений робити обіцянки, але, знаючи добре наші ресурси і мету їх призначення, думаю, що до двох років спільними заходами ієрархії, духовенства, вірних, релігійних і національних товариств може постати десятимільйонний патріярший фонд для покриття з відсотків коштів утримування патріярхії. Це, розуміється, крім коштів на дальшу розбудову, на яку громада далі може і мусить бути готовою! В такому осередку бачимо рятунок для нашої Церкви, ґарантію її дальшого розвитку і віднови в одності й повноті. Інакше, вона буде нидіти і за деякий час стане лише нез’ясованим додатком до потужних римо-католицьких Церков в окремих країнах. Такий осередок повинен створитися нашими спільними зусиллями вже тепер, не зважаючи, чи зараз або лише десь завтра формально патріярхальний устрій мав би бути санкціонований, бо статус українського Верховного Архиєпископа з патріярхорівними правами вже дає нам можливість будувати помісність та цементувати єдність нашої Церкви.

Хотілось би врешті висловити ще одну думку. До неї зокрема надхнули нас слова нашого Первоієрарха, Блаженнішого Йосифа, виголошені пам’ятного 28 вересня Року Божого 1969. Слухаючи оце новітнє «Слово о законі і благодаті» Верховного Архиєпископа, ми відчуваємо глибокий сенс, призначення і своєрідність нашої помісної Церкви – Церкви святих Ольги і Володимира, Теодосія Печерського, Митрополита Іларіона, Кардинала Ізидора, мученика за єдність Святого Йосафата, відновителя українського православ’я Митрополита Петра Могили, Церкви західніх окраїн і Церкви центральних земель України, Церкви замучених українських православних і католицьких Владик, Церкви Слуги Божого Андрея і новітніх мучеників у катакомбах. Ця Церква має свою самобутність не лише щодо форми, але й глибокий органічний національний зміст із сильними підкладами візантійської обрядовости і слов’янської духовости. Ми це хочемо зберегти і розвинути. Ми бажаємо Божий твір народну культуру і духовість – не змарнувати, але збагатити. Для вселенськости Христової Церкви вони потрібні. Природне право і сама істота речей у пляні Божого Провидіння диктують нам збереження етнічних і культурних вартостей. Хто підважує єдність і національно-етнічний характер Церкви, нашого обряду і народу, стає співучасником духово-культурного Геноциду. Це противиться Божому й людському законові!

Не убиваймо душі народної, не збіднюймо великого і пишного Божого твору!

Скажу ще, що немає у цих наших намаганнях нічого з шовінізму чи якогось супернаціоналізму, як дехто нам закидає. Здається, що більше націоналізму є в заходах асиміляції нашої Церкви і зміни літургічної мови на нову мову, мову неукраїнського оточення. Збереження етнічної самобутности в багатонаціональних країнах, плекання культурного плюралізму, пошанування прав меншин є глибокими гуманними і християнськими засадами, про які говорив на Ватиканському Соборі один з присутніх тут українських Соборових Отців.

В тому дусі бажаємо і про те благаємо, щоб наш Синод віднісся до проблеми мови, народної культури і обрядової самобутности нашої Церкви.

Наша Церква стоїть і буде стояти до того часу, доки вона розвиватиме свою вікову традицію, про яку так переконливо говорив Святіший Отець у неділю. А наша традиція не лише візантійська, але й тисячолітня русько-українська, і її ми не сміємо розтратити!

Віримо, Дорогі Високопреосвященні Отці Синоду, що задушевні бажання українських мирян будуть здійснені цим Синодом не лише щодо структури і помісної форми нашої Церкви, але і щодо Її релігійно-національного змісту. Молитви Божого люду, його сподівання і тривоги супроводять Ваші наради разом з благанням від Всевишнього для них усіх Божих Ласк.

Щасти Боже Вам і нам!

Роля і місце священства у нашій боротьбі за релігійно-національну самобутність /Історичні паралелі і оцінка теперішнього стану/

 У наших змаганнях, що від кількох років точаться в діяспорі, а особливо на північно-американському континенті, за самоуправність і самобутність Української Католицької Церкви наше священство довший час було незаприміченим фактором. Громадська опінія і організовані громадські чинники цілком слушно вказували на ролю ієрархії у збереженні нашого обряду та національно-культурного характеру Церкви, як також ієрархія була предметом критики й домагань щодо направлення існуючого жалюгідного стану в нашій Церкві.

Але якось переочено, чи недобачено місце і ролю іншого чинника, в певному розумінні чи не найважливішого у цих наших змаганнях, а саме нашого духівництва. А воно фактично має першорядне відношення до усіх тих справ, про які сьогодні нам ідеться: збереження українськости нашої Церкви, забезпечення Її самобутнього характеру, чистоти обряду, впровадження синодально-патріяршого ладу, припинення тенденцій до асиміляції, тощо. Ніхто інший, як саме священики, є не лише душпастирями своєї пастви, але й тими, які надають тон, ініціятиву та впроваджують корисні заходи, або ж потурають чи навіть самі ініціюють різні латинізаторські чи інші чужі реформи. Священики мають сьогодні поважний авторитет серед вірних, вони мають можливість впливати на молодь, її організувати, давати їй напрям, вони покликані вести їм доручених вірних в такому чи іншому напрямі як люди, що їх цілий тиждень, а не лише вільні від праці години /як це є у випадку багатьох мирян/ присвячені своїй парафії, своїй громаді.

Виходимо із заложення, що священство виконувало у минулому ролю суспільних провідників, національних діячів та авторитетів. Можливо, не у всіх суспільствах саме така роля духівництва. Суспільства, які політично емансипувалися, стали повноцінними, можуть легко позволити собі на звуження ролі їх Церков до виключно «вівтарних справ». Нація і національна культура даного народу розвивалися і поза приходством, церковними інституціями, манастирською огорожею чи Владичою резиденцією. У нас, за незначними вийнятками, так не було. Не змінилося це й сьогодні, принаймні у відношенні до українства у діяспорі.

Теза про близьке поєднання церковного і національного підтримувалася в минулому, та й далі стверджується самими священиками та єпископами. В нинішній ситуації навіть колишні антиклерикальні елементи до цього прихиляються, бачучи величезний вплив і можливості Церкви у житті наших іміґраційних спільнот. Тому, від того, якими будуть наші Церкви в діяспорі, залежить і майбутнє усієї нашої спільноти.

Духівництво – біле і чорне – відограло у нашій Церкві у різних періодах, в різних регіональних умовах та в обидвох наших історичних Церквах – Католицькій /уніятській/ та Православній – досить різну ролю. Іноді священство було тим чинником, що поряд з деякими іншими групами населення, або може й лиш одиноке, рятувало нашу національну субстанцію, стояло на чолі змагання за збереження нас як народу і окремої Церкви. Нераз, в силу різних історичних умов, священство піддавалося пресіям, а згодом добровільно включалося у шкідливі процеси для нашого народу і самої Церкви, яким воно мало служити, змагаючи до їх винародовлення і затрати власного характеру. Воно було немов у авангарді руху за національно-релігійну самоліквідацію.

Українське духівництво 16-17 сторіччя, те, що підтримало унію, і те, що виступало проти неї, коли наш нарід втратив свій політичний провід – аристократію, відчувало обов’язок служити народові. Воно бажало рятувати по-своєму загрожену віру і народність. Унія могла бути в калькуляції поляків помостом до винародовлення та латинщення, проте, такою не стала, бо провідні українські і білоруські уніятські священики Почали діяти, використовуючи свій статус з’єдиненої Церкви, саме для оборони своєї віри й народу. Так само прямий стик з аґресивним католицтвом на українських землях причинився до відродження свідомости православного духівництва. Воно видало із себе низку діячів у 17 сторіччі, які були світилами національного відродження.

Проте вже в 18 ст. ситуація радикально змінилися. Уніятське священство під Польщею почало поступово піддаватися під вплив латинського і потурати польськості. Перед у цьому вів сильний Василіянський Чин. Особливо треба вказати на його ролю в освіті у 18 ст.; ряд шкіл, проваджених на Правобережній Україні Василіянами були розсадниками польської культури та засобом ополячення та й латинщення нашої Церкви. Саме ж священство, зберігаючи деякі свої привілеї, наприклад жонатий стан, приймало в побуті польську культуру і мову.

Цей стан тривав у Галичині подекуди до другої половини 19 ст.

На підросійській Україні сталося те саме. З ієрархічним підкоренням нашої Церкви Московському патріярхові велася свідома політика русифікації: з одного боку, передових українських православних духовних діячів висилали вглиб Росії, надаючи там їм єпископські катедри, а чи позиції викладачів богословських академій і семінарій. Біле ж духівництво поволі русифікувалося так само, як і греко-католицьке під Польщею чи згодом під Австрією полонізувалося. На Придніпрянщині цей стан набрав загрозливого становища і, за незначними вийнятками, зрусифіковані місцеві священики або прислані з Росії були по наших селах і містах найвідданішими прихильниками самодержав’я та обрусителями українського народу. Цей стан тривав майже до революції, а подекуди – на Волині – аж до другої війни, а в Польщі серед українців православних триває ще й зараз.

Греко-католицьке священство на Закарпатті у 18-19 ст., крім простолюддя, залишилося єдиною групою населення, яка ідентифікувала себе з «руським народом». Увесь культурний процес пробудження в другій половині 19 ст. зв’язаний з духівництвом. Так звані закарпатські «будителі» це все без вийнятку священики. Але швидко частина священиків, зокрема по містах і містечках, при консисторіях і в семінаріях почали відчужуватися від свого народу. Вони угорщилися і скоро потягли за собою масу сільського священства, яке, для соціального і культурного відрізнення від селян, приймали угорську мову, манери, а головно угорську «панську» /реакційно-февдальну/ ментальність. Цей стан тривав донедавна. Лише одиниці в 20 ст. працювали на народній; ниві й включилися до нового відродження Закарпаття в 1920-30-их роках. Чи не характерним був факт, що коли за автономної Карпато-української держави в 1939 р. створилося Товариство Українських Греко-Католицьких Священиків /національно свідомих/, на 450 священиків знайшлося лише близько 40 членів цього товариства; решта була мадяронська. Позитивну ролю на Закарпатті відограв у 1920-30-их роках Василіянський Чин, який єдиний зберігав церковно-релігійну єдність закарпатців з українцями Галичини в той час, як такої не було між єпископами.

На Великій Україні в роки національно-державного відродження і після цього, невелика, але активна група православного духівництва почала рух за релігійне усамостійнення Української Церкви. Українська Автокефальна Православна Церква є твором кращої частини українського православного духівництва і мирян, а не ієрархії.

Українське католицьке священство в Галичині, починаючи з половини 19 ст. стало осередком новітнього українського руху, зокрема на культурному полі. Проте, його присутність відчувалася і на суспільно-економічному та політичному відтинках. Не буде переборщенням, коли скажемо, що греко-католицьке священство Галичини відіграло вийняткову ролю в національному освідомленні й піднесенні українців на рівень нації. Аналогій треба шукати хіба в словаків, хорватів, словінців чи трансильванських румунів. Це духівництво, будучи жонатим, мало ще й ту перевагу, що не лише саме брало активну участь у процесі національного відродження, але й зуміло створити цілу верству, «остою руськости» чи згодом, українства, з якої вийшла і світська інтелігенція. Мені здається, що історик ще не оцінив належно місце і ролю галицького священства в процесі українського націотворчого процесу. Завдяки священству, рядовому і консисторіяльному, скоро й на єпископських катедрах, а то й на митрополичому престолі, з’явилися архипастирі-провідники, які в повному розумінні стали князями свого народу.

Якою була позиція і роля українського священства в нових країнах поселення, головно на північно-американському континенті? Сюди приїхали з кінцем минулого і початком нашого століття дві категорії священиків: а/ галицькі молоді ідеалісти, можливо, найпоступовіші з-поміж греко-католицьких священиків, які стали в осередку українського організованого церковного і національного життя; б/ закарпатські священики, здебільшого одружені, національно, за малими вийнятками, несвідомі, які, подібно, як це було вдома, бажали продовжувати свою соціяльно-економічну перевагу над масою іміґрантів. Консервативне, великопанське і зарозуміло-мадяронське духівництво з Закарпаття відчуло небезпеку динамічного і демократично наставленого галицького духівництва й тому почало боротьбу за впливи і стан посідання. Ця боротьба між священством з двох провінцій, а паралельно з тим і поміж горсткою світської інтеліґенції на регіональній основі, трагічно причинилася до розбиття нашої еміґрантської маси майже на дві «національності». Вмішувалися тут і зовнішні, некорисні нам чинники, напевно вчинено і неодну помилку з-боку свідомого українського духівництва, але в підсумку можна сказати: Якщо сьогодні українці розбиті на дві групи в Америці майже засимільованих закарпатців та українську етнічну групу, а головно, якщо цей розподіл болюче позначився на церковному відтинку /дві окремі церковні провінції/, то головна вина за це спадає на закарпатське, відчужене від свого народу священство.

/Продовження в наст. числі/

Українська Католицька Церква на роздоріжжі /Стаття друга/

Стаття перша

Коли велика частина українського духовенства на чужині, коли вірні нашої Церкви, коли й частина нашого єпископату хочуть рятувати нашу Церкву тут, на чужині, перед її повільною смертю – це природне і Боже право дітей Вселенської Церкви.[1]

Соборне послання усіх наших владик з 13 грудня 1965 р. так формулює місію нашої Церкви: «зберегти органічну одність нашого візантійсько-українського обряду на землях України і в зарубежжю, а тим також зберегти і цілість усьої Української Католицької Церкви в Україні й по всіх Країнах нашого поселення і в такий спосіб виконати високе завдання вложене на нас Богом і народом.»[2]

Це важливе ствердження, закріплене підписами усіх владик, не може бути пустою деклярацією, вбраною в гарні фрази. В ньому криється істотний зміст, зобов’язуючий усіх членів Української Католицької Церкви, її духівництво і мирян, а насамперед тих, що це соборне послання підписали.

Але чи так розуміють зміст Соборного послання усі, до кого воно стосується?

Щоб не бути голословним в деяких, може, прикрих закидах на адресу частини ієрархії і священства, наведемо декілька фактів. Цитовані тут факти трапились вже після соборного послання наших владик.

В минулому році три владики Америки видали спільну постанову про пости. Це є доволі важливе рішення в обрядово-дисциплінарних справах Церкви. Наші єпископи змінили дотеперішню практику обов’язкової п’ятниці як дня посту і дозволили вживання м’ясних страв того дня. Ця постанова не стосується якогось часткового порядку посту (наприклад, диспенза для однієї п’ятниці в році, коли припадає державне свято Дня подяки чи що), але утворює новий і постійний церковний закон, відмінний від тих, що зобов’язують решту вірних цієї Церкви. Переступлення компетенцій владик видається очевидним. І не є воно лише переступленням компетенцій. У наших умовах, це свідома дія на порізнення обрядово єдиної Української Католицької Церкви, бо від тепер у Канаді, наприклад, п’ятниця для наших вірних є днем, де піст зберігається, але не так воно є в сусідньому Детройті чи Боффало.

Якщо йдеться про мотиви і стимули такого рішення, то вони є дуже ясні. Перед постановою наших владик Америки подібне рішення було винесене американськими римо-католицькими єпископами. Не входимо в дискусію, чи й вони не переступили своїх компетенцій у Вселенській Католицькій Церкві, бо такі рішення таки повинні бути загальні. Проте, наші єпископи, до яких рішення американського єпископату не стосується, діяли із спонук пристосуванства, щоб приподібнитися до римо-католицьких вірних в ЗДА. Мабуть їх не турбувало те, що тим самим відчужуються від решти своїх таки рідних вірних у всьому світі. Хотіли вони цього, чи ні, але Митрополит і владики в Америці завдали перший поважний удар єдності нашої Церкви і в обрядово-дисциплінарній ділянці. Варто пригадати тут одні місце з соборного послання, стосовне до постів, яке всі три українські єпископи Америки підписали:

Що до Свят, постів і заказаних часів, це питання було рівно ж предметом Наших нарад. Але тому, що Вселенська Церква, підготовляє провірку обов’язуючих Свят, постів і священних часів та підготовляв в цій справі своє авторитетне рішення, наші відносні постанови в цій справі будуть проголошені в «Благовіснику»… До часу проголошення цих постанов треба всюди придержуватись до тепер існуючих практик.»[3]

З цього видно, що можливість змін в цій справі дискутувалася. Проте всі єпископи слушно уважали, що лише після відповідних напрямних всієї Церкви можуть бути прийняті партикулярні рішення в нашій Помісній Церкві. Три владики Америки змінили цю думку, скріплену їхніми підписами, і поспішилися впровадити в себе відмінну практику без авторитету всього нашого єпископату, зате, опираючися на авторитетові американського єпископату.

Вони поступили подібно, як і два закарпатські єпископи Пітсбурґу і Пассаїка, коли два роки тому видали свою постанову про скасування декількох традиційних свят нашої Церкви. І знов, ніяк інакше, як самособіпанством, треба скваліфікувати цю постанову. Це вже далеко важливіше рішення, як навіть свавільне впровадження англійської мови в богослуження. Ці два єпископи не консультувалися щодо своїх намірів із співбратами по обряді, українськими владиками Америки; перебуваючи в Римі, не пред’явили своїх пропозицій для спільного обміркування всього єпископату нашого обряду, хоч для них були завжди відкриті двері нарад наших українських владик. Діяли вони навмисне з метою більшого відокремлення від українсько-візантійського обряду. З прикрістю треба ствердити, що наша католицька преса невинно опублікувала це рішення двох закарпатських владик /вони вже навіть перестали вживати назву /«карпато-руські»/, замість того, щоб піддати її критичній оцінці.

Нагадаймо ще один, нібито дрібний, але не обіцяючий нічого доброго, факт. В невеликій місцевості, на території єпархії св. Отця Миколая в Чікаґо, наш єпископ відступив своїх вірних для утворення спільної візантійсько-Східньої парафії з вірних закарпатської єпархії та кількох з інших східних обрядів. Парафія належатиме до Пітсбурзького єпископа. Сам по собі це не значний факт. Але в своїх замірах і наслідках – дуже небезпечний і симптоматичний для певної політики. Йдеться бо про нову настанову ліквідації наших малих парафій, творення нібито спільних /бачите, який універсалізм!/ візантійських парохій, в яких затрачується всяка обрядова і національна самобутність вірних нашої Церкви. Не треба згадувати, що в цій першій і мабуть в майбутніх «скомасованих» парафіях буде плекатися якийсь мішаний візантійський обряд, самозрозуміло, в англійській мові. Цей перший крок у згаданому напрямі повинен насторожити усіх, хто дорожить єдністю і повнотою існування нашої Церкви.

В пляні збереження повної єдности нашої Церкви важко нам позитивно розцінити також один акт владик Канади. Ми прочитали в пресі спільну постанову про утворення в чотирьох канадійських єпархіях нашої Церкви діяконату. Це рішення іде по лінії загальних постанов Ватиканського Собору. Діяконат є позитивна і потрібна установа, є це відродження гарної і віками освяченої традиції Церкви перших століть. Модерна дійсність в багатьох країнах гостро вимагає такої допоміжної установи в Церкві, де люди, що ще не мають повного священичого, підготування і не прийняли тайну священства, могли б виконувати ряд так важливих і потрібних допоміжних функцій у парафії . Можна було очікувати, що і наша Церква в цілому прийме в себе, відповідно пристосовуючи до своїх традицій і нинішних умов, цю установу. Але ми чекали, що таке рішення винесуть усі владики на одному з чергових засідань Синоду українських єпископів. Воно могло мати більший авторитет і більший вплив навіть на самих вірних. В існуючій ситуації, коли потрібно скріпити, а не послабляти авторитет нашого єдиного церковного проводу, таке рішення мусіло виходити від Синоду і Верховного Архиєпископа. Так не сталося, і несвідомо цей крок наших Канадійських владик сприяє відокремленським тенденціям деінде.·

Розгляньмо ще одну справу, про яку іноді говориться, а то й пишеться. Наші владики різних країн беруть участь в конференціях римо-католицьких єпископів своїх країн. Ми не бачимо в цьому нічого невластивого. Наші єпархії чи екзархати мають багато спільних проблем з рештою Католицької Церкви даної країни. Питаннями, щодо яких усі католики повинні мати вироблену спільну лінію, є – наприклад – справа шкільництва, расове питання, загальні суспільні справи, в яких позиція Католицької Церкви повинна бути однакова і ясно стверджена. Подекуди участь наших владик у спільних національних конференціях католицьких єпископів ще й тим умотивована, що тут можна звернути увагу на наявність наших вірних у даній країні, на потребу наших парафій; часто з цих конференцій виходить практична співпраця і допомога Церкви місцевої більшости нашій розпорошеній релігійній громаді в меншості. Проте, ця участь наших владик має бути виразно зрозуміла римо-католицькою і нашою ієрархією. Національні конференції єпископів не можуть бути для нас авторитетом щодо церковної дисципліни, організації й обряду. Вони в ніякому разі не можуть заступити нашого спільного Синоду єпископів. Прикро, що подекуди є тенденції надавати більшого значення своїм крайовим конференціям єпископів, як своєму власному Синодові Помісної Церкви.

Як приклад такого нехтування наших спільних постанов і авторитету власної єпископської конференції може послужити справа так званого «фонду солідарности», який був утворений на одній з перших нарад наших єпископії у Римі під час Ватиканського Собору. Це був дуже шляхетний почин і, як засіб єднання і допомоги своїм братам в потребуючих країнах, був дуже прихильно зустрінутий мирянами. Були навіть оголошені збірки і один чи два роки такий фонд діяв. Вияв такої солідарности (одноразова річна збірка серед усіх українців в діяспорі на фонд, з якого потім центрально приділювалося тим парафіям і екзархатам, які є найбільше в потребі) мав не лише матеріяльну користь, але насамперед моральну. Від якогось часу про цей фонд нічого не чути; владики не дають розпорядження такі збірки переводити і гарні наміри закинені в забуття. Чому це так? Ось мале вияснення: один з наших владик, який разом з своїм екзархатом був би може найбільше скористав з цієї ініціятиви, бо справді українська громада і церковна організація в його країні потребує допомоги, заявив авторові цих рядків, що він не зацікавлений такою акцією «солідарности». Він, що-правда, проводить збірку на подібний загально-крайовий фонд, коли всі римо-католицькі єпископи в його країні роблять те саме, висилає зібрані гроші до спільної каси єпископату і звідти отримує для себе підтримку. Мене це глибоко вразило, бо даний український католицький владика, який напевно отримує допомогу з фондів зібраних його монашим чином серед українських вірних в різних країнах, повинен був першим повністю заанґажуватися за цим «фондом солідарности».

Це лише кілька прикладів, здебільшого, загально відомих, та не завжди як слід усвідомлених вірними, як то деякі наші ієрархи «не в один гуж тягнуть», і як то на ділі зривається єдність нашої Церкви.

 


[1] о. І. Гриньох, «Собор, який для нас не відбувся», Сучасність, ч. 10, 1967, стор. 109.

[2] Благовісник, рік ІІ, книга І, 1966, стор. 19.

[3] Благовісник, рік ІІ, книга І, 1966, стор. 21.

Українська Католицька Церква на роздоріжжі /Стаття третя/

Частина перша

Частина друга

Наявний фермент, а подекуди й болючі конфлікти міх мирянами й духівництвом, в рядах колись зразково зорганізованої і впорядкованої Української Католицької Церкви в Америці, а частково і в Канаді, є реакцією на причини, які зродили подібні факти, а часто вже на самі наслідки. Як би хтось не мінімалізував кризи у взаєминах міх нашою Ієрархією і мирянами, вона існує, має глибокі коріння, реакція вірних виправдана, а наслідки цієї кризи далекойдучі і мабудь не дуже потішні. Не входячи глибше в аналізу причини і атмосфери цього ферменту, вирахуємо кілька головних причин його виникнення: а) неґативне ставлення Філядельфійського Митрополита до Верховного Архиєпископа, дезавування ним ідеї патріярхату і власні комбінації довкола концепції Американської Візантійсько-Католицької Церкви; б) літепле ставлення до патріярхату деяких других єпископів, нериразне їхнє відношення до юрисдикції Верховного Архиєпископа, а то й солідаризування з філядельфійською політикою; в) ініціативи по лінії латинізації й американізації чи англіканізації нашої Церкви, часто ведені закамуфльовано, але пляново; г) трактування деякими єпископами і священиками вірних і світського елементу в Церкві і поза нею /громадських установ і організації/ не в сучасному соборовому дусі, а в стилі давніх февдальних, австріяцько-бюрократичних чи новітніх айріських взаємин й відмова від всякого розумного діялогу з мирянами для устійнення спільних справ.

Деякі події, такі, як Собор і висунена справа патріярхату, а далі висліди Собору, стосовані у всій Церкві, прискорили кризу. Вона, ясно, не є тільки українським феноменом. Ферменти існують і в інших католицьких суспільствах і Церквах. Проте, наші конфлікти мають іншу природу. Вони стосуються не так розходження про шляхи усучаснення нашої Церкви, вони не виникли з якоїсь опозиції до Соборового Духу і постанов. Ідеться в нас про дві різні концепції сучасного й майбутнього нашої Церкви в діяспорі, її ієрархічного оформлення, її відношення до матірної Церкви, її українсько-візантійської істоти-форми і змісту. В цьому зударюються дві концепції: З одного боку, концепція відродження автономности, самобутности нашої Церкви, які вона поважно затратила, концепція єдности і одности усіх вірних християн українців, які перебувають у Вселенській Католицькій Церкві, концепція справжнього внутрішньо-українського екуменізму. А з другого, концепція пристосування до місцевих умов, концепція уподібнення до решти католицького оточення, у висліді, концепція роздрібнення ще нині єдиної Української Католицької Церкви, концепція асиміляції й уніформованости. На ділі, це не є ніяка позитивна концепція, а радше капітулянство і ліквідаторство, які часто прикривається фальшивими гаслами поступу, розвитку й «усучаснення» чи навіть «універсалізму».

За очевидні були деякі кроки, потягнення, а навіть ціла політика декого з нашого церковного проводу в Америці, щоб не бачити, куди все це веде. І виник, спонтанно, самотужки, в болях і розпачі – спротив. Коли заходам за утворення українського католицького патріярхату ставилися перешкоди найвищими Ієрархами, Комітет за український патріярхат фактично поширив своє завдання. Почав вказувати і на нездорові явища нашого церковного життя в ЗДА. Коли переведено нещасливу зміну календаря в чікаґівській Єпархії, утворився Комітет оборони традицій, який, не маючи змоги полагодити місцевий конфлікт мирно, загострив цей конфлікт в ряді інших засадничих справ. Ставлення єпархіяльного проводу долило оливи до вогню, і сьогодні ми маємо справу з явищем, недалеким від середньовічних релігійних воєн. Коли в Канаді деякі англізатори почали ставити на порядок дня «відукраїнщення» нашої Церкви, так само там виникли комітети оборони традицій і обряду.

Про релігійні справи заговорило громадянство, звичайні вірні, які досі лиш виконували свої обов’язки, довіряючи, що справи є в добрих пастирських руках. Але деякі пастирі недвозначно завели. І тоді рядовий громадянин, мирянин-інтеліґент і робітник піднесли голову. Всі відчули, що щось велике, істотне і святе загрожене, і що недіяльність рівнозначна з пособленням злу. До редакцій посипалися листи, почали писати статті не антиклерикали, але чесні і побожні вірні, часто й заангажовані в релігійних організаціях. Коли офіційна преса не містила цих голосів тривоги, коли їх редактори й видавці закривали й мінімалізували негативні прояви й потягнення церковних провідників, рядовий вірний не мав нічого іншого, як засіб самоорганізації і творення власної публичної опінії. В ряді осередків виникли товариства за патріярхальний устрій Церкви, комітети оборони традицій. З’явилися різні комунікати, листівки, неперіодичні й періодичні видання. В Торонті почали видавати періодик «За Рідну Церкву», в Чікаґо з’явився місячник «Мирянин», а крайове Товариство за патріярхальний устрій в ЗДА почало видавати свій квартальний «За патріярхат». Також частина світської преси промовила і за цей голос їй повинна бути вдячна наша громада. Проте, не вся преса виконала свій інформаційний і опінію-формуючий обов’язок, як належиться. Так звана велика преса промовчувала і промовчує істоту конфлікту, обходить Його і не використовує своїх можливостей вплинути на власть імущих, щоби схаменулися. Така сама позиція громадського проводу в Америці, головно лідерів УККА. Це не лише мовчанка, але мабуть і якась конспірація та незрозуміла і коляборація.

Поза і без УККА, зібралась група представників деяких професійних і громадських організацій і пробувала інтервеніювати у наших владик в Америці. їх делегація була деким прийнята, а деким цілковито ні. Дехто пообіцяв і дещо зробити, а дехто збув цю громадську інтервенцію гарними словами, роблячи дальше своє.

Але справа не притихала, бо вона й не могла припинитися на нічому. Громада далі ферментує; відбуваються збори, читаються доповіді на теми нашої церковної ситуації, приймаються резолюції. Важко мовчати, коли наш життьовий організм загрожений. Хто в таких умовах годиться на добровільну смерть без спротиву?!

Не могли ці справи поминути і СКВУ. Якби організатори всіми закулісовими ходами не намагалися усунути цієї справи з конгресового форуму, це їм не вдалося. Які б формальні і конвенційні перегородки цій справі не ставлено, вона промовляла болем делегатів з напівзакритими устами. Частина ієрархії, присутня на конгресі, відчуваючи настрої суспільства, спільно з братніми церквами українців некатоликів, ствердила ряд принципових речей по лінії саме затривоженої частини мирян-католиків. Не протестували проти цього навіть ті, які є причиною цього алярму. Певні розводнені резолюції, а ще більше окремі промови скрінінґованих промовців недвозначно прозвучали в унісон з криком болю і перестороги сьогодні активних мирян в ЗДА і Канаді. Позитивні виступи владик, Митрополита Максима і Архиєпископа Мстислава заля покрила оплесками. Промови речників Українського Християнського Руху, Австралії, Бельгії були однодушно підтримані. На згадку імени Блаженнішого Верховного Архиєпископа Кир Йосифа Сліпого присутні встали і віддали глибокий . поклін цьому живому символові не лише нашого мучеництва, але й нашої єдности і нашого майбутнього. Якими були настрої делеґатів і гостей СКВУ, варта порівняти оплески, що ними були зустрінуті на бенкеті два згадані владики – Максим і Мстислав, щодо позицій яких існує повне довір’я в громадянстві із оплесками що їх одержав філядельфійський Митрополит.

І все таки СКВУ не сказав такого твердого і ясного слова у насущних справах нашої релігійної ситуації, яке від нього очікувала вся українська громадськість в діяспорі та український народ в батьківщині. Цей голос був блідий, розводнений і половинчастий. А резолюцію про утворення патріярхату для Української Католицької Церкви навіть не вставлено в постанови пленарної сесії.

Ще одна змарнована нагода завдяки дивовижній ментальності і якимось закулісним махінаціям. А ясне і недвозначне становище СКВУ у цій нині засадничій справі для нашого майбутнього могло мати вплив не лише у Філядельфії, але і в Ватикані.

Не зважаючи на так багато розчарувань, на хвилеві невдачі там, де можна було сподіватися якогось успіху і повернення усієї справи до кращого, ситуація не є безнадійною і справа ще не програна. Рік тому «Вісті з Риму» писали: «Так то 1967 рік може стати роком зросту або упадку Української Католицької Церкви. Різні виломи з-під рішень Синоду Українських Католицьких Єпископів, проголошених в спільному посланні, дають нажаль основу до побоювань». /рік 5, ч 2, 30 січня 1967/.

Похмура перспектива, передбачена «Вістями з Риму» частково здійснилася. Наша Церква не промовила на Синоді Вселенської Церкви єдиним голосом, не відбулося засідань нашого єпископату, хоч підготовка до цього велася. Не виправдав надій і СКВУ. Проте, є певні явища і речі, які кажуть сподіватися, що якщо не в 1967, то ситуація зміниться на краще в 1968 і наступному роках.

Переважна опінія мирян в користь тих ідеалів, які нам дорогі, виразно зарисувалася. Цю опінію поділяє і велика частина духівництва в Північній Америці, ще – на жаль – застрашеного адміністративними санкціями супроти тих, хто виразно і отверто визначив би себе проти свого владики. Але як це довго може тривати, важко сказати. Примара «заслання до північної Дакоти» не може увесь час затуляти уста правді, притупляти сумління багатьох добрих священиків.

До якогось позитивного розв’язання конфлікту і ліквідації ферментів ніж самими владиками, й вірними та частиною ієрархії і священства, мусить врешті довести і саме загострений стан і прикрий характер, що його цей конфлікт набрав. Самі наші владики і Східня Конґреґація мусять усвідомити собі відповідальність за дальшу долю нашої Церкви в Північній Америці та виробити такий плян і програму, які єдині доведуть до замирення й узгіднення дотеперішних розбіжностей. Якщо конфлікт не мав би закінчитися ще гіршими наслідками /а прецеденси до цього добре відомі таки з Історії нашої Церкви в Америції/, всі відповідальні чинники мусять докласти всіх зусиль, щоб справи були налагоджені.

Головним і найважливішим засобом до поборення нинішньої кризи мали б стати наради Синоду Єпископів Української Католицької Церкви. Такий Синод мусить зійтися і повинно прийти недвозначне його підтвердження з боку Святої Столиці. Ми не можемо існувати без верховної церковної влади в національному масштабі, коли всі інші, сильніші і слабші за нашу церкву, таку владу оформили і Рим її визнає.

Усі владики повинні взяти участь в наступних нарадах Синоду і, скажім гостро, не мають чого повертатися до своїх єпархій, поки не розв’яжуть усі засадничі і наболілі справи нашої дійсности. Спільні постанови мають закріпити підписами, щоб було явно-славно, що всіх нас – єпископів, духівництво і мирян – зобов’язує. А хто з єпископів відмовився б взяти участь в Синоді, або пізніше не респектував би спільних рішень, автоматично поставить себе поза рямки Української Католицької Церкви. Його вірні, ті, які не бажають зривати з матірною церквою, які хочуть бути в повній єдності з Українською Помісною Церквою, матимуть повне моральне право вийти з його юрисдикції і творити такі форми церковно-релігійного життя та зв’язуватися з такою церковною владою, яка уосібнює цю єдину Українську Католицьку Церкву в Україні і в розсіянні.

Для цеї мети українські миряни, українські священики, усі не залякані і з почуттям відповідальности мусять бути активними. Нашу опінію, нашу критику, наші остороги мусимо підносити. Мирянство мусить бути краще організоване. Воно мусить працювати насамперед в Церкві і для Церкви. Комітети ад гок повинні переформуватися в церковні братства за нашою найкращою традицією заслужених братств 16-18 століть, які вміли постояти за Церкву, обряд, національну суть нашої віри, за культуру і народні права. Розпорошені досі голоси в доривочних виданнях, слова розпуки і болю мають визріти в повноцінну трибуну відповідальних українських мирян, які бажають не лише критикувати, але й творити позитивні вартості.

Український громадський і політичний провід повинні так само зайняти ясну позицію у справах, про які мова. Не може бути в цих справах, які мають засадниче національне значення, невтральности чи незаінтересування. Бо це могло б довести до нашого загального упадку, як суспільности, як народу. Це могло б мати величезні неґативні наслідки для нашої батьківщини.

Голос мирян, думка громадськосте повинні бути доведені до відома окремих єпископів і всього Синоду. Світські люди не братимуть участи в Синоді, бо – за нашою традицією і церковним правом – це справа ієрархії. Проте, погляди мирян мають бути викладені ясно і ними не можуть нехтувати ті, що покликані керувати Церквою.

Ми ще мусимо бути готові на жест пробачення і перепросьби. В ім’я Триєдиного Бога, в ім’я нашої Церкви і вищих інтересів народу, заподіяні собі кривди взаємно повинні забутися. Тон полеміки й образи, вражені амбіції і навіть вчинена моральна кривда в запалі полеміки є дрібними в обличчі миру, злагоди і гармонії, в обличчі тих великих перспектив росту нашої Церкви, які її очікують під єдиним проводом і на правильному шляху. Миряни, виконавши в трудний час своє діло, повинні бути готовими понести й моральну жертву, якщо це буде у вищому інтересі. Образово висловлюючись, повинні бути готові схилити чоло і стерти порох із сандала, який наступав на те, що їм було дороге!

Кінець.

Українська Католицька Церква на роздоріжжі /Стаття перша/

Не віднині наша суспільність затривожена сучасним і майбутнім Української Католицької Церкви, зокрема тієї її частини, яка сьогодні оформлена поза Україною та тільки єдина діє вільно зі своєю повною ієрархією. Внутрішні процеси у нашій Церкві на протязі останніх трьох-чотирьох років, як і її сьогоднішня позиція в лоні Вселенської Католицької Церкви матимуть далекосягле історичне значення. Вони на десятки, якщо не на сотки років можуть перерішити долю нашої Церкви, а особливо її частини в діяспорі. Здається, не всі усвідомлюють собі переломовости цих подій. В них, якоюсь мірою рішається і наша національна проблема, принаймні тієї частини українства, яка знайшлася поза материком.

Проблема ієрархічної єдности і автономности УКЦеркви

Другий Ватиканський Собор розв’язав або намітив розв’язку низки наболілих справ у Вселенській Церкві, які вже давно чекали свого розв’язання. Однією з них є децентралізація центрального церковного управління та визнання національного характеру за церквами окремих народів-держав. У висліді, зросла роля національних єпископських конференцій, Літургія і мова були відлатинщені, а центральне керівництво Церкви почало поволі інтернаціоналізуватися.

Із цього розвитку і наша Церква могла скористати – максимально або хоч частково. Але може й програти. Ключі до такої чи іншої розв’язки наших проблем знаходяться насамперед в руках нашої ієрархії, священства, а то й світських. Із трьох згаданих можливостей, усі знаки кажуть, що на теперішній стадії розвитку наших справ ми програємо, і то фатально. Але про це згодом.

Загальний напрям до централізації давав нам змогу реставрувати свою колишню церковну самоуправу, втрачену так з вини нашої ієрархії, яка не боронила як слід своєї автономії, як також через запопадливість Ватиканської адміністрації прибирати все під свою контролю. Ми мали змогу звільнитися від всесильної опіки й контролі до деталів у всіх справах з боку людей в Східній Конґреґації, які не грішили знанням наших справ, і незавжди мали наші потреби на оці. На протязі півстоліття установа, яка керувала долею нашої п’ятимільйонної Церкви, не мала у своєму складі замітних українських працівників.

Ми мали шансу осягнути для нашої конференції єпископів статусу Синоду Владик за східнім правом. Ми мали добру нагоду закріпити за досі ще лише загально окреслюваною формою Української Католицької Церкви – канонічно оформлене становище Помісної /національної/ Української Католицької Церкви. І, врешті, не було виключено, що ця будівля могла бути завершена патріяршою структурою в дусі східніх традицій та задушевних прагнень великих синів нашого народу і Церкви.

Так бачили і визначили наші завдання також відповідальні і чільні ієрархи нашої Церкви поза Україною, а насамперед Верховний Архиєпископ Кир Йосиф Сліпий, який водночас є найвищим авторитетом УКЦерки в Україні. Піднесена ним ідея патріярхату та поступова реалізація потрійного пляну: Синод – Помісна Церква – Патріярхат, викликали велике піднесення й загріли усіх українців надією в ріст і майбутнє нашої Церкви.

Проте, тимчасові підсумки цих зусиль і прагнень є неґативні.

Саме існування Конференції Українських Католицьких Єпископів, яка оформилася ще кінцем 1950-тих років, а пізніше назвала себе Синодом Єпископів, сьогодні стоїть під знаком запитання. Очікувана сесія Синоду цієї осени не відбулася. Верховний Архиєпископ як голова Синоду бажав скликати таку сесію ще напередодні Синоду Єпископів Вселенської Церкви, про що свідчить ряд повідомлень і коментарів Українського Пресового Бюра в Римі. Ось що пишуть «Вісті з Риму» /число 2, рік 5-тий/:

«Тому належна підготовка до Синоду в цій першій половині 1967 р. є життєвою проблемою Української Церкви в цілості та кожної її єпархії чи екзархату зокрема. Синод бажає почути збірні думки широких єпископських угрупувань, а не так поодиноких владик, хай і найвизначніших. То ж завданням Синоду українського єпископату є виготовити спільно цю збірну думку, що справді відображувала б життя і потреби всієї української церковної спільноти. Коли б не вдалося з якихсь дрібних причин витворити цієї збірної думки, то поодинокі голоси будуть за слабі на цім великім зборі, їх заглушать проблеми інших спільнот і ми проґавимо останню нагоду виступати цілістю, одною спільною церковною громадою».

Однак частина наших єпископів не бажає собі дії такого Синоду, речника нашої єдности. Вперто кружляють вістки, які вже частково дісталися і на сторінки преси, що кількох василіянських владик внесли петицію до Східньої Конґреґації проти скликання сесії нашого Синоду. Поки ці вістки не будуть авторитетно спростовані, ми не маємо права їм не довіряти.

Ідея Помісної Української Католицької Церкви, яка була зафіксована у двох пастирських посланнях всього єпископату, зазнає поважного удару. Її підривають ще доки ця ідея встигла набути права громадянства між своїми і чужими таки ті, які підписували спільні пастирські листи. В Америці Митрополит А. Сенишин, при мовчанці або й згоді двох інших владик та при повній пасивності священства й індиферентності громадського проводу, лянсує ідею Американської Католицької Церкви візантійського обряду. З такого титулу офіційна преса наших єпархій реклямує участь Митр. Сенишина в загальному Синоді Єпископів /дивись «Шлях», «Нова зоря», «Америка»/.

Філядельфійський митрополит довго не давав свого підпису під спільні послання всього єпископату. Щойно коли виявилося, що ці послання і так появляться, архиєпископська канцелярія дзвонила до редакцій, щоби додати підпис Митр. Сенишина. Є ще ряд інших доказів, як наші деякі єпископи ідуть на відірвання окремих українських католицьких єпархій від матірнього пня. В той же час вони запопадливо зв’язують себе з римо-католицькою ієрархією в Америці. Треба припускати, що чинять вони це у повній свідомості наявних шовіністичних тенденцій своїх «старших братів» супроти етнічних самобутностей та обрядових різниць інших католицьких народів Америки .

Ідею Помісної Української Католицької Церкви послабив і Ватикан, який призначенням трьох учасників Синоду всієї Церкви від відірваних українських митрополій поставив під знак питання помісний характер нашої Церкви і її Синоду. Це тільки заохочує до дальших дій наших власних удільних князів. Дехто починає захоплюватися цим «досягненням» /три українці на Синоді!/. На ділі, це наша поразка. Українські Митрополити не становили єдиного голосу єдиної Української Католицької Церкви, так як німецькі, французькі чи американські. Вони тільки були речниками своїх митрополій /титулярні учасники/.

Якщо мова про патріярхат, то його на довго погребано в Куріяльних архівах, насамперед, таки нашими власними руками. З людського погляду зрозуміло, що римська адміністрація, головно із Східньої Конґреґації – як кожен бюрократичний апарат – бажає зберегти владу над найбільшою церквою східнього обряду. Незрозумілим є тільки те, що їм допомагають і наші ревнителі, яким завжди було краще під чужою, аніж під рідною владою.

Ще можна б зрозуміти мотиви вищої церковної політики /наприклад, опір православних патріярхів до креування нового українського католицького патріярхату/, якщо ті чинники, які підносять ці арґументи, виявили би до нас більше прихильности інакше. Чому Східня Конґреґація, а останньо і Секретаріят христіянської єдности противляться дійсній, а не титулярній Верховній архиєпископії?! Визнання повних прав і влади за Верховним Архиєпископом над усіми українцями католиками може статись кожночасно і без великих церковно-дипломатичних комплікацій із східними патріярхами. Видно, що Ватиканська адміністрація не бажає собі цього, а може й жаліє за вчиненим кроком /підтвердження становища Верховного Архиєпископа за Львівським архиєпископом/. Не бажають собі цього і щедрі централізатори з-за океану, впливи яких сьогодні сягають до кожної ватиканської канцелярії.

Замість єдиної Української Католицької Церкви – екзотичні додатки з «амброзійським обрядом» до місцевих церков

Американський римо-католицький єпископат виразно став на шлях власної автономізації у стосунку до Ватикану, а одночасно централізації в стосунку до тих відмінностей, які збереглися на території Америки. Одним з тих «анахронізмів» в очах ідеологів і реалізаторів єдиної потужньої Американської Католицької Церкви є східні обряди, зокрема Українська Католицька митрополія. А другим – етнічні римо-католицькі парафії, які нині смертельно загрожені з боку шовіністичної ієрархії і клиру. Українську Католицьку Церкву в Америці буде важче ліквідувати, як польські чи словацькі парафії, але й це можна буде зручно зробити, головно, якщо українська ієрархія буде податлива.

Останню можна приманити різними принадами, на які така чутлива людська честилюбивість. Мовляв, це вузькість виступати лише від українців; ви можете бути речниками усіх східніх обрядів, якщо приймете плятформу візантизму; ви повинні перейнятися місійними ідеями супроти інших східніх обрядів; намагайтеся це робити чимскорше, бо вам конкурують закарпатські русини… І уявіть собі, є багато таких, які йдуть на ці принади й будують вже собі ідеології довкола цих плянів.

Ясно, що в такому разі треба резиґнувати з українства, менше підкреслювати національний характер нашої Церкви /порівняй «Чікаґська пресова аґенція східніх обрядів»/, прийняти спільну англійську мову, а там і розводнити свої обрядові властивості.

Щo з того всього вийде за одну-дві ґенерації, не важко догадатися. Наше національне ім’я зникне на користь неіснуючого «візантизму» («cui bono»); наша ієрархія поволі перетвориться на суфраґанів місцевих латинських .єпископів, а за деякий час цілком стане зайвою. З нашого самобутнього обряду, розводненого в латинському з англійською мовою, не багато чого лишиться: може буде трохи більше кадила /якщо до того часу латинники самі не підсиплють і собі більше того кадила/, може дещо відмінне церковне облачення, може тут-там ще будуть вживатися здеформовані комерційністю ікони, якщо їх взагалі не усунуть серійно продуковані статуетки. Одним словом буде «амброзійський обряд» в Американській Католицькій Церкві.

/Щоби усунути всяке непорозуміння щодо інтерпретації тут вживаного терміну «амброзійський обряд», годиться нагадати тим, які припадково з цим неознайомлені, що такий обряд існує в римо-католицькій Церкві. Він доволі давній і його пов’язують з ім’ям св. Амброзія, західнього отця Церкви, що жив у 4 столітті і діяв як архиєпископ Міляну. Цей обряд, в оригіналі дуже гарний і своєрідний,а згодом поважно зримщений, вживається ще й нині при спеціяльних нагодах в деяких церквах Міляна. Його також називають «мілянським обрядом»/.

Така перспектива очікує й нас, таке майбутнє готують і нам та нашим дітям і внукам дехто з тих, що їх доля поставила керувати нашою Церквою в Америці. А якщо так станеться в ЗДА, то чи втримається від цієї спокуси і наша канадійська митрополія, екзархати Бразилії, Арґентіни тощо?

У висліді, те, за що боролися наші предки, перші поселенці, священики і вірні, що важкими зусиллями здобув для них Слуга Божий Митрополит Андрей – оформлення власної ієрархії, що сталося за високу ціну (кількракратні переходи наших предків на православ’я в Америці й Канаді), те, що нині є нашою гордістю і надією самозбереження, буде розтринькано і знівечено. В ім’я чого? Приманливого титула первоієрарха Американсько-візантійської католицької Церкви, який то титул може хиба стати вимінною монетою для того, щоб його вжити вперше і мабуть востаннє.