Володимир Хіцяк

Пастка успішності

Чому будь-які розмірковування про успіх, незалежно від того, з якою метою ви це робите – пишете філософський трактат чи відповідаєте на невинне запитання дитини, в наш час є небезпечними? Небезпечними не в сенсі загрози самому мислителю, а тому, що майже завжди здаватимуться неповними без… Тут я би хотів залишити невеличку інтригу, запропонувавши читачеві самому проаналізувати інформаційне тло «успіху» і спробувати відшукати незмінний елемент будь-якого розмірковування про успіх. Ми це зробимо трохи далі.

Повернімося, власне, до трактатів, які так полюбляли писати філософи минулого. Спробуйте серед них знайти трактат «Про успіх». Є про мистецтво воєнних перемог, про розраду філософією, про мистецтво лікування та ще багато практичних і не дуже трактатів про все, що завгодно, але не про успіх. Сюрприз? Навряд.

Будь-який трактат із назвою «Про успіх» середньовічному читачеві (та й навіть багатьом сучасним) видаватиметься незрозумілим, а назва його – неповною. Адже про успіх у чому йдеться? «Про успіх за- галом. Про успішний успіх. В житті. В бізнесі. В стосунках», – скажуть вам сучасні мотиваційні спікери та гуру саморозвитку.

Але річ у тім, що успіх сам собою доволі абстрактне і не дуже зрозуміле поняття. З другого боку, ця абстрактність і дозволяє наповнювати зміст усім, чим завгодно, а сучасні засоби масової інформації допомагають «продавати» практично будь- яке наповнення.

І тут ми повертаємося до першого нашого запитання: чому розмірковування про успіх є до певної міри небезпечними? Відповідь проста: від вас обов’язково вимагатиметься рецепт успішності. Не просто поговорити, а запропонувати читачеві алгоритм: роби так – і станеш успішним. Зауважте, мало хто наважиться запитати: успішним у чому і що є мірилом успіху?

Що таке «бенчмаркінг», або До чого тут успіх?

Маркетологи і фахівці з продажу часто використовують термін «бенчмаркінг», і я хотів би коротко пояснити, яким чином він може бути пов’язаний із нашим розумінням успіху. Узагальнюючи, бенчмаркінг – це розуміння того, що робиться на ринку, або ще простіше – порівняння себе з іншими гравцями. Береться якийсь показник або величина і все інше порівнюється стосовно неї. В бізнесі успіхом часто вважають не ріст як такий, а зростання у порівнянні з конкурентами.

Це дозволить нам дещо по-іншому глянути на сучасну концепцію «успіху». Якщо проаналізувати, що більшість людей розуміє під цим словом, то, власне кажучи, й отримаємо «бенчмаркінг». Тобто успіх перетворився на порівняння. Мовляв, я успішний тому, що мої показники (дохід, кількість автівок, дипломів чи публікацій) перевищують «середні на ринку». З другого боку, успіх став «товаром», який треба продати, тому й створюється його медійна привабливість.

Звернімося до історії, навіть не до такої далекої. Що було успіхом у повоєнний час? Залишитися живим, зберегти дім, з’єднатися з сім’єю, мати сяку-таку їжу, одяг. Людей, до яких поверталися живі (хоч і покалічені) батьки, яким вдавалося втримати хоч якусь господарку, вважали успішними. Що вважали успіхом у «лихі» 1990-ті? Хоч якийсь «бізнес», що дозволяв не голодувати, вступ у будь-який вищий навчальний заклад, переїзд до великого міста.

Теорія «бенчмаркінгу» у визначенні успіху свідчить про те, що не існує чітких його критеріїв. Це суто індивідуальне сприйняття, на яке впливає оточення, тренди та масова інформація.

Успіх vs Щастя

То чи існує успіх як такий і що таке «успішність»? Якщо проаналізувати сучасні тренди в бізнесі, корпоративній культурі, особистому розвитку, то побачимо, що пік популярності «успіху» вже позаду. Можливо, подекуди за інерцією ще діє мантра про «успішний успіх», але вже стало зрозуміло, що успіх – дуже капризна і заплутана концепція. Тут поєднуються як техніки з продажу (тренінги «Як стати успішними»), так і пригнічені бажання, а то й комплекси, окремих людей. Недаремно існує старий жарт про те, як стати успішним: продати щонайбільше тренінгів про те, як стати успішним.

У наші дні людина все частіше звертається до базового концепту свого буття – щастя. Успіх потребує порівняння (бенчмаркінгу), тла, на якому ми принаймні виглядаємо успішними. Щастя переважно «тихе», вплетене в нашу щоденну дійсність і не потребує фестивальної маніфестації.

Не дивно, що щораз більше досліджень проводять саме про щастя. В корпораціях появляються посади «менеджера зі щастя» (Happiness manager). Ідея проста: успіх – це те, про що нам говорить (або й нав’язує) світ; щастя – це те, що відчуваємо ми, або ж, іншими словами, повнота буття.

Успішність – це свого роду ідеологія, яка лежить в основі «цивілізації споживання», адже саме обсяг споживання в таких світоглядних координатах часто є мірилом «успіху». Щоби краще зрозуміти різницю між успіхом і щастям, достатньо поставити собі запитання: чи завжди успішна людина є щасливою? Чи можна вважати щасливу людину успішною?

Тривалість успіху

Початок спасіння, Нового Заповіту, був дуже провальним. З точки зору логіки людини ніщо не віщувало тривалості цього почину. Маргіналізовані мандрівники народжують свого первістка в геть непривабливих (навіть для того часу) умовах, згодом він збирає гурт таких же маргіналів і помирає ганебною смертю. Це зайняло 33 роки. Надто багато для сучасної людини, яку вважають лузером, якщо до певного віку вона не зробила кар’єри, не придбала житла чи не отримала вагомого статусу з погляду свого оточення.

Але таким чином Творець ввійшов у нашу реальність, зробив нашу історію своєю. Бог, на відміну від відомої стратегії управління змінами «вісім кроків Котлера», не обіцяє швидких перемог. Принаймні ці перемоги не такі атракційні, бо стосуються передусім наших душ. Але Бог на все має час. Причому цю фразу краще інтерпретувати не як «Бог нікуди не поспішає», а як факт, що Бог є Творцем і власником часу, що Він має право вділяти час кожному з нас і кожній події за своїм замислом.

Тому жити повноцінно у кожен конкретний момент – це щастя; оцінювати моменти життя, зі страхом мовлячи: «Як, я й досі не успішний?!» – це погоня за успіхом. Гонитва за ілюзіями найчастіше буває виснажливою, коли всю марноту та ілюзорність людина починає усвідомлювати аж наприкінці свого земного шляху, коли справді не залишається часу на щастя.

Володимир Хіцяк, академічний менеджер програми з управління технологіями, LvBS

Якість праці – якість життя

Компендіум Соціальної доктрини Церкви містить дуже цікаву думку «Праця – фундаментальний вимір людського існування як участь не тільки у справі сотворіння, а й у справі відкуплення» (§ 263). Застановляючись над питаннями бізнесу базованого на християнських засадах, не можемо обійти увагою питання підходу до праці з позиції християнина. У розмові з Володимиром Хіцяком, Керівником Центру етики і технологій LvBS, про якість праці підхід, можливо, є більш бізнесовий, ніж богословський, проте, саме ці думки варто «приміряти» до себе аби краще служити справі відкуплення через діла рук своїх. Зрештою, за тими самими правилами здійснюється і праця в структурі будь-якої церковної спільноти. Варто зуміти це побачити…

– Пане Володимире, задля того, щоби побачити точку, в якій перебуваємо, почну з питання про характеристику того чи українці сьогодні зважають, а чи не зважають на якість власної праці?

– Ми ще не маємо якихось кількісних чи якісних досліджень того, як українці ставляться до праці, принаймні я про них не знаю, і тому те, що будемо говорити, це більше рефлексії. Мені здається, що ми, як і у всьому іншому, на півдорозі. Часто можна побачити, що діють моделі поведінки, «успадковані» з Радянського Союзу. Наприклад, коли важливо отримувати «получку», але не заробляти, ходити на роботу, але не працювати. Оцей поведінковий злам ще триває. Ми на жаль, не відірвалися від цього пострадянського якоря, який подекуди досить сильно тягне нас донизу. Це ставлення до праці залишається постсовєтським.

Як я це бачу? Популярним є питання: «А скільки ти отримуєш?», але між отримувати і заробляти є суттєва різниця. Власне, це програмує людину на ставлення до праці. Заробляти означає, що я отримую щось взамін за мою працю.

З іншого боку, не можна сказати, що все так погано, бо попри цю тяглість, яка тяжітиме над нами якийсь час, українці багато їздять закордон і треба відзначити, що вони є одними з найзатребуваніших працівників у ближньому і дальньому зарубіжжі. Недарма Кабінети міністрів та Уряди цих країн змінюють правила під українських робітників – згадаймо Польщу, Чехію, Німеччину, Італію. Тому сказати, що в нас погано зі ставленням до праці, не можна. В нас є ментальний злам, який інколи змушує людину в Україні працювати гірше, ніж вона працює закордоном. І не завжди причина в заплаті. Людина може мати тут зарплату, близьку до тієї, яку б отримувала закордоном, але працює гірше, бо тяжить спадщина і ментальне сприйняття України, як держави нижчого сорту, де можна собі дозволити не особливо напружуватися, де можна застосовувати певні неформальні ходи, як то не купувати, а діставати; не ходити на роботу, а отримувати зарплату. Оця схильність по-іншому працювати закордоном і по-іншому – на батьківщині, це ментальна хвороба, тяглість психологічного надламу. Мені здається, що ми з цього вже виходимо і рухаємося в бік більш прагматичного ставлення до праці.

– Ви сказали про різницю між отримувати і заробляти. Власне, це такі зовнішні стимули до праці. Але мали б бути внутрішні стимули добре виконувати роботу?

– Почнімо з того, що людина за природою – творець. Ми створені на образ і подобу Божу, отже маємо те зерно творчості і в кожній людині закладене прагнення розкритися, самореалізуватися. І це – основний драйвер. Бо коли я хочу щось зробити – це, як в зерні є потенціал вирости до колосу, а в бутончика є потенціал розкритися у квітку, так і в людини є потенціал, який дуже гучно промовляє, щоби творити. Праця є, по суті, способом творення. Найбільший дисонанс, коли праця не дає людині змоги розкритися, а є простою необхідністю забезпечити виживання. Тоді починається те, що ми називаємо вигорянням. Але коли робота є способом розкриття потенціалу, то це дуже сильно мотивує людину.

– Перетин творчості і компетентності – це одні з необхідних характеристик для ефективного бізнесу. Але цього творчого підходу до праці пересічним українцям все ще бракує (за винятком ІТ-сфери чи у компаній, які мають виразну пов’язаність з західними партнерами). Як навчити людей більш творчо підходити до виконання своїх обов’язків, адже без цієї творчості ми постійно пастимемо задніх?

– Те, про що ви говорите, – частина так званої японської моделі «ікігай», згідно з якою, ми є успішними тоді, коли збігаються чотири елементи: те, що ви любите робити, те, що потрібне людям, те що приносить дохід і те, що ви добре вмієте робити. Іншими словами: пристрасть або хобі, місія, покликання і навички. Коли все це збігається однаковою мірою, то це баланс – ікігай. Є дохід, є самореалізація, мене це драйвить, подобається це робити, я бачу суспільну корисність, тобто місію, і вважаю це своїм покликанням. І питання, як зробити так, щоб людина розкривалася, реалізовувала свій творчий потенціал? Часто ми звужуємо розуміння слова «творчість» і ділимо професії на творчі і не творчі, такі як сантехнік, де треба просто добре знати технічну сторону процесу і добре її виконувати. Але творчість – це не техніка, це ставлення до того, що я роблю. Можна бути геніальним творчим сантехніком і можна бути тотально позбавленим творчості письменником. Це бачимо на прикладі літератури соціалістичного реалізму, коли нібито творчі люди, заробляли. Там не було ніякої творчості, вони просто заробляли гроші. Був шаблон, від якого не можна було вправо-вліво відійти і з’являлося щось, що було товаром, а не продуктом творчості. Я веду до того, що творчість є ставленням до того, що я роблю, те, що мене драйвить, де я можу побачити багато різних варіантів, де можу продумати наперед результат, зрозуміти, що відбудеться за певних умов, тобто відстежити якісь причинно-наслідкові зв’язки, знайти неординарне рішення проблеми.

Я автомобіліст і інколи мені доводиться бувати на станціях техобслуговування автомобілів. Там я часом бачу, наскільки автослюсарі, які там працюють, є творчими людьми. Здавалось би, така практична сфера, як ремонт автомобілів, але часто там включається ота творчість, бо треба знайти нешаблонний, нестандартний підхід до проблеми, а без творчості, залучення далеко не технічних способів мислення, не обійдешся. Так людина теж відкриває свою творчість. Чи ти ремонтуєш авто, чи сієш пшеницю, чи викладаєш у бізнес-школі, чи ти журналіст – якщо ти бачиш далі, ніж поточне завдання, яке тобі треба зробити, ти вже творчий.

– Значною мірою якість моєї праці теж залежить від того, чи я себе знайшов, чи знаю, що є моїм покликанням. Як писав Григорій Сковорода, – сродна праця. У мешканців пострадянського простору з цим проблема, порівняно з іншими країнами?

– І погоджуюся, і ні, бо ці проблеми є всюди. Людина дуже часто і дуже довго, а часом до кінця життя, розривається між тим, що їй подобається: до чого вона має схильність, і тим, що змушена робити, щоб отримувати якийсь дохід. Це трагедія глобального світу. Коли людина робить щось з примусу, то, зазвичай, ефективність і продуктивність дуже швидко падає. Складно довго вдавати. Я апелював би тут до людей, які тільки починають свій життєвий шлях, бо це нагода не наробити помилок. Не обов’язково, як Сковорода, мандрувати автостопом і півжиття шукати своє покликання, чи робити те, що мене не може прогодувати, але мені воно подобається. Я впевнений, що кожна людина здатна знайти баланс між тим, що їй подобається і тим, що потрібне на ринку праці. Але цей баланс треба шукати якомога раніше. Треба теж не боятися в певний момент сказати собі «стоп», і розвертатися в іншому напрямку. Слід позбутися постсовєтської звички все життя працювати у сфері, в якій отримав фах, незалежно від того, подобається мені ця робота чи ні.

Не обов’язково відмовлятися від того, чого ти навчився, адже цю навичку в певні моменти, кризові моменти, можна використати. Йдеться про те, щоби шукати баланс на перетині пристрасті і того, що потрібно на ринку праці: того, що я вважаю своїм покликанням і того, що вмію робити. Зробити собі таку матрицю і співставити, не боятися експериментувати. Можна поволонтерити і зрозуміти, чи такий напрямок роботи мені підходить, молода людина, яка ще не має обов’язку утримувати сім’ю, може експериментувати, щоб себе розкрити, але вона може навпаки – закритися, як мушля, вважаючи, що от я отримав раз на все життя освіту і подобається мені це чи ні, я буду займатися тільки тим, бо змінювати щось – страшно.

– Про протестантів кажуть, що вони найкращі, найретельніші працівники, і це так, бо вони живуть за формулою: успішний в праці чи бізнесі – значить благословенний. Чи ця формула є такою вже правильною?

– Я вважаю, що так, успіх – це дійсно благословення Боже, проте ми часто спотворюємо саме розуміння того, що таке успіх. Успіхом вважається обмежений набір показників: якщо ви заробили мільйон до тридцяти років, якщо стали генеральним директором до сорока, якщо об’їхали весь світ до сорока п’яти… Якщо нема цього всього, ви – лузер. Я вважаю, що нема універсального визначення слова успіх, не можна якісь шаблони накладати на всіх людей. Успіх – це дуже індивідуально. Чи був успішним Іван Павло ІІ? Очевидно, що був, попри те, що бути лідером цілої Церкви – це тягар. Чи була успішною бабуся в галицькому селі, яка виростила дітей, внуків, яка прожила з чоловіком у шлюбі 75 років і не розірвала його через якісь труднощі? Так, очевидно. Важливо те, що людина сама робить критеріями свого успіху. Небезпека полягає в тому, що ми починаємо копіювати і підлаштовуватися під чужі, накинені згори, лекала. Якщо я відчуваю себе реалізованим, вмиротвореним, але якась галочка у нав’язаному списку «критеріїв успішності» не виконана, то чи маю вважати себе неуспішним?

Християнство дає чітке розуміння успіху. Успіх – це коли я ходжу з Богом. Коли відповідаю на його заклик, коли розумію своє покликання і свою місію, як людина, і цю місію реалізовую. Все інше – дуже людське, маніпулятивні техніки, що схожі на накинений медіями ідеал краси – 90-60-90. Багато людей на це ведеться.

– Якість праці – якість життя. Формула проста, але рідко люди задумуються над її глобальністю і важливістю для всіх і кожного. Якби Вам дали завдання зробити цю формулу гаслом для українців, що Ви взяли б за основу, які інструменти використали б?

– Є багато складових елементів цього завдання. Одним з них, очевидно, є культура взаємовідносин між працедавцем і працівником. Тут теж не можна сказати, що хтось один робить все правильно, а інший – все погано. Маємо проблему як у підприємницькому середовищі: великому та малому, так і з боку працівників. В принципі, ми вже маємо таке гасло і часом його використовуємо. Знаєте, майстер чи виробник, який хоче підкреслити якість свого продукту, пише, що «Зроблено, як для себе» або, коли продають будинок, то пишуть: «Ремонт робили для себе». Апріорі тут зрозуміло, що для себе не можуть зробити погано, бо цим користуватися мені і моїй сім’ї.

Ви згадували про протестантську етику, яка насправді є просто євангельською етикою, коли я тлумачу іншу людину, як ціль, а не засіб, коли ставлюся до ближнього, як до себе самого і коли розумію, що навіть якщо не бачать люди, то Бог бачить все, що я роблю і як я роблю. Можливо, протестантам вдалося цю матрицю опустити на нижчий рівень, рівень конкретного індивідуума. Це було пов’язано не лише з богословськими концепціями, а й із середовищем, де протестантизм розвивався, зокрема середньовічною Німеччиною. Там теж була особлива політична ситуація, по-іншому, ніж деінде, розвивалися міста, цехи, наука тощо. Це наклало відбиток. Дещо по-іншому було в католицькій Європі.

Складно собі уявити, що, мовляв, запустимо якусь рекламну кампанію, після якої всі захочуть працювати на совість. Це нереально. «Халявщики» є всюди, ухилятися від роботи можуть і німці, і американці, і поляки. Зрештою, важко працювати – це не в природі людини, воно не є органічним. Творчість – так; вона у природі людини, а от рутинна праця – ні. Пояснення цього криється в первородному гріху, бо до первородного гріха єдиним заняттям людини було пізнавати і прославляти Бога. Праця додалася після гріхопадіння. Тобто, ми маємо й далі пізнавати і хвалити Господа, але вже існує необхідність праці. Інколи це вступає у протиріччя. Якщо ми маємо можливість не робити щось, ми не будемо робити. Вихід з цього – коли працю розглядаємо як творчість, самореалізацію. Коли я збудував будинок, то бачу результат власної праці, свою творчість, те, що я задумав. Тобто, в якомусь сенсі я стаю деміургом. Коли людина має цю можливість – стати деміургом, тоді вона по-іншому ставиться до праці. Чому у великих корпораціях часто виникає проблема з кадрами? Бо там все надто бюрократизовано і працівники почуваються гвинтиками. Так, їм платять хорошу зарплату, вони мають чудові умови праці, але не мають можливості творити. Вони приходять, виконують поставлені їм завдання і повертаються додому. Є люди яких влаштовує така рутина, але з плином років і цей механізм починає давати збій, бо людина може й хотіла б далі так працювати, проте, ментально не може – починається вигоряння.

– Ціле Святе Письмо пронизане темою праці, багато фрагментів стосуються робітників і роботи. Але ми звикли сприймати їх алегорично і не прив’язувати до щоденного життя і нашої конкретної праці. Також соціальна доктрина Католицької Церкви містить чимало фрагментів, присвячених праці. Як на мене, нам бракує популяризації соціальної доктрини, відкриття людям очей на те, що праця є складовою нашого вічного спасіння.

– Католицька Церква є одним з авторів ідеї соціальної гармонії, що прийшла в західне суспільство після ІІ Світової війн. Якщо ми пригадаємо другу половину ХІХ століття, то це був період страшних конфліктів і протиріч між найманою працею і великим капіталом. Тоді ж зародилися всі ліві рухи, революційні ідеї, ідеї насильства. У відповідь на це папа Лев ХІІІ видав енцикліку «Rerum Novarum», яка була дуже вчасною і містила прагматичні, прикладні рецепти того, як вийти з цього клінчу. Ситуація була паталогічною – великий капітал не збирався йти на поступки, була дика економіка, ціль – заробіток, люди – засіб заробітку. А наймані працівники хотіли все й одразу, по суті те, що ми маємо зараз. На жаль, тоді до Церкви не дослухалися і це вилилося у криваве ХХ століття, яке почалося з кривавих революцій і увійшло в свій пік у 1917 році. З іншого боку, якби тоді великий капітал дослухався до енцикліки «Rerum Novarum» і соціальний пакт відбувся швидше, ми не дійшли б до того кривавого досвіду, який отримали. Церква була одним з піонерів ідеї соціального балансу, ідеї економіки win-win, де всім добре, де всі переможці.

В українському варіанті церковного вчення не можемо забувати Митрополита Андрея Шептицького, зокрема про його лист «Як будувати рідну хату». Він дуже багато писав про відповідальність, про належне ставлення до праці, про пошану приватної власності. Мені здається, Церква зараз має продовжувати цю лінію Лева ХІІІ і Митрополита Шептицького, хоча сьогодні додаються ще інші виклики, на які Церква мусить реагувати. Аналогічну ситуацію до тієї, яка була з протистоянням капіталу і найманих працівників, маємо зараз з глобальними інтересами великого капіталу і проблемами довкілля. Це коли закривають очі на проблеми довкілля, бо «зараз нам треба заробляти», а все інше колись вирішиться. Йдеться про те, що Церква завжди була одним з тих перших голосів, які попереджали про небезпеку і давали рецепти. Пригадаймо навіть відозву єпископату УГКЦ щодо необхідності виплати заробітної плати працівникам у 1990-ті, коли місяцями люди не отримували своїх грошей.

– Якщо підходити чисто бізнесово, від чого залежить якість праці, як мотивувати людей не лише зовнішніми стимулами?

– Доведено, що якість праці залежить від двох простих складників: гігієнічний пакет і мотиваційний пакет. Викладач Гарвардської бізнес-школи Клейтон Крістенсен підійшов до розуміння двох фундаментальних основ якісної праці: мотиваційні стимули і гігієнічні стимули. Під останніми мають на увазі базові потреби людини в їжі, питті, одягу, помешканні, безпеці. Якщо ці потреби будуть задоволені, людина принаймні не відволікатиметься від роботи. Друге – мотиваційний чинник. Тут дещо складніше, бо до мотивації належить не лише зарплата і винагорода, а якщо винагорода, то не лише фінансова. Перше – розуміння цілісності, для чого я це роблю. Коли працівник бачить трохи більшу картину, ніж те, що він от зараз повинен робити, він працює краще. Бо інколи рутинні завдання втомлюють, і вони втомлюють до тих пір, поки людина не побачить сенс своєї роботи. Тут доречний армійський жарт «копати звідси, і до обіду». Так буває і в бізнесі, коли працівникам не ставлять перед очима сенс того, що вони роблять, а просто – маєш зробити, і все. Але праця буде ефективнішою, коли людина бачить її сенс. Вона має бачити трохи далі, ніж ту деталь, яку вона виготовляє, чи дзвінок, на який відповідає. Коли це є – ефективність праці збільшується.

Далі – це звичайно умови праці, в яких людина працює, а також бізнес-етика і корпоративна культура – розуміння компанією цінностей. Насправді, цінності є дуже важливою річчю. Багатьма дослідженнями доведено, що компанії, які мають цінності і їх дотримуються, з точки зору ефективності, з погляду продуктивності праці – кращі. Кращі, оскільки з’являється ціннісна мотивація.

Навіть зараз, в часі карантину, легко уявити критичну ситуацію, коли компанія тимчасово перестає виплачувати заробітну плату. В компанії, яка не базована на цінностях, коли закінчується єдина мотивація – гроші, працівник починає працювати погано чи навіть шкодити. Все базувалося на фінансах. Тож поки вони є, людина працює, а коли закінчуються фінанси – людина йде.

Зовсім по-іншому буває тоді, коли в бізнесі є корпоративна культура і цінності. Тоді працівник розуміє, що його праця не є товаром. А це дуже важливо. В такому випадку праця – це теж самореалізація, тобто я отримую щось більше, ніж заробітну плату, я отримую простір для творчості, для реалізації своїх ідей. Я отримую зворотній зв’язок, розумію, для чого я це роблю. Є компанії, які під час пандемії долучалися до соціальних проєктів, підтримували лікарні, закуповували обладнання. Впевнений, що їхні працівники відчувають свою причетність до чогось більшого, ніж тільки виробничий процес; що такий бізнес є відповідальним, і працівники тоді готові ділити цю відповідальність з бізнесом.

Сенс і пошук відповідей на питання «Для чого я працюю?» буде завжди і ми цього не уникнемо, тому працедавцям важливо мати ці відповіді, вміти пояснити, показати роль працівника в кінцевому продукті чи в місії компанії. Я думаю, працівникам компанії Ілона Маска приємно усвідомлювати, що вони долучаються до чогось такого, чого ще не було. І нехай вклад конкретно кожного не дуже великий, але цей вклад є. В інших бізнесах – те саме.

Є така відома притча про двох мулярів, які обтесували каміння. До них наблизився перехожий і запитав: «Що ви робите?» Один відповів втомлено і роздратовано: «Чи ти не бачиш?! Камінь тешу». А інший сказав гордо: «Собор будую». Це якраз відповідь про сенс і якість праці.

Розмовляла Ліда Мідик

«Межі існують, і для людини добре їх розуміти»

Сучасні технології, різноманітні ґаджети і девайси – це те, що стало нашою повсякденністю. Майже в кожного з нас є смартфон, потужність якого була захмарною реальністю для власника домашнього комп’ютера ще 20 років тому. Ми можемо бути онлайн 24 години на добу та вирішувати за допомоги сучасних технологій одночасно кілька завдань у різних куточках світу. Сьогодні ведуться розмови навіть про створення електронного уряду. Оскільки машина може ухвалювати рішення, враховуючи більшу кількість даних, аніж людина, та бути більш об’єктивною (а ще й байдужою до корупційних махінацій!), на думку прихильників такого розвитку подій, слід віддати долю нашого майбутнього в умовні руки досконаліших створінь. Які питання постають у цьому контексті перед Церквою? Гово- римо про це з керівником проекту «Етика і технології Львівської бізнес-школи Українського католиць- кого університету» Володимиром Хіцяком.

– Скажіть, будь ласка, чому взагалі постає питання етики і технологій, адже технології покликані нам помагати, а не шкодити?

– Питання етики завжди постає, щойно людина починає впроваджу- вати якісь інновації або взагалі наближається до певних меж. Етичні виклики – це, власне, питання меж, а технології допомагають ці межі розсувати, а часто навіть йде мова про подолання меж «людськості», тому питання етики присутнє. Ми завжди намагаємося дати відповідь на запитання: чи це добре, чи погано? Чи це зашкодить, чи ні? Технології для більшості користувачів до певної міри є загадкою, а те, що покрите таємницею, викликатиме супутні запитання, в тому числі: як воно вплине на мене? Де межі? Чи завдасть шкоди?

– А можете навести приклад такого «виходу за межі», який спричиняє проблему?

– Можемо згадати часи пізнього Середньовіччя і раннього Модернізму. З винаходом ткацького верстата постало питання добробуту фермерів. Згадаймо вислів Томаса Мора «вівці пожирають людей». Розвиток суконних мануфактур в Англії спри- чинив так зване «обгороджування» (а точніше – захоплення) общинних земель, і багато дрібних землевласників перетворилися на жебраків або пішли працювати на ті ж таки мануфактури. Згодом були побоювання, що телебачення повністю замінить театр і так далі…

Зараз питання меж стоїть дуже гостро, адже розвиток технологій дозволяє вийти як за межі видимі, так і за межі невидимі: наприклад, осво-єння космосу чи відтворення геному. Більше того, ми є свідками спроб відтворити, а краще сказати створити нові сутності, наприклад, суперінтелект, який своїми можливостями перевищуватиме інтелект людський. Відповідно тут теж є межа, бо постає питання: хто ми є, яка місія людини, яка її ідентичність? Особливо коли йдеться про концепцію трансгуманізму, тобто ідею злиття людини і машини в єдину сутність. Ідеться про майбутнє людства як такого: яка наша місія, наше призначення, як можемо себе ідентифікувати?

– Але науковець заперечить і скаже, що створення таких меж гальмує науку, бо розбивання, руйнування цих меж і є рухом науки вперед. Він скаже, що етика і наука – це дві різні категорії, які не треба зіставляти, не треба ставити перешкод науці…

– Звісно, не треба гальмувати науку, але якщо науковець відповідальний, він поставить перед собою два запитання: що я роблю і для чого я це роблю? Завжди є кінцева мета – чого я хочу досягти? Окрім мети, є ще питання засобів, тобто якими засобами я її досягну? Хоча з історії знаємо, що питання засобів хоч і завжди актуальне, та іноді ігнорується. Всі тоталітарні режими, які «благовістили» світле майбутнє для певної групи людей, стверджували, що засоби не важливі, важливою є мета, до якої ми прийдемо. Досвід людського буття вже довів, що ігнорування засобів призводить до великих проблем, до великих трагедій.

– Ви згадали про штучний інтелект. Наскільки небезпечним є створення чогось такого, що здатне думати, як людина, ухвалювати рішення?

– Я не вважаю, що штучний інтелект є небезпекою, небезпекою є його безвідповідальне використання. Небезпекою є наше легковажне переконання, що меж не існує і все можливо та дозволено. Кожна тверезомисляча людина сама собі постійно дає відповідь на ці запитання щоденно: де моя межа, де межа моїх дій, моїх втручань?

Штучний інтелект не є небезпекою сам по собі, небезпекою є, якщо це можна так назвати, цілковита передача людських повноважень машині.

– Машина буде більш відсторонена, більш об’єктивна в ухваленні рішень, адже кожен із нас має свої слабкості, свої вподобання, а машина буде вільною від цього.

– Вона буде вільною не тільки від цього, а й від розуміння того, що є людське буття і яка його кінцева мета. Ми навряд чи колись навчимо машину мислити повністю, як лю- дина, найбільше, що машина може, це імітувати. Вона отримує якісь історичні дані, вчиться і, базуючись на цих даних, видає певні рішення, які ми використовуємо у своєму щоденному житті. Чи може машина стати людиною? Не може! Вона може тільки імітувати, що вона людина. Коли ми це забудемо і почнемо сприймати цю імітацію як звичну реальність, от тоді буде небезпека, бо ми добровільно віддамо машині те, що не може бути передане, те, що не може бути відтворене в якійсь іншій сутності.

В людському бутті, як унікальному бутті, очевидно, є щось таке, що ніколи, ні за яких обставин не може бути відтворене в іншій сутності, бо воно підірвало 6 значення цієї сутності. Машина є нашою допомогою, вона є чимось рукотворним, але ми не є рукотворні. В нас є своя, унікальна місія.

– У Станіслава Лема в «Големі XIV» є машина, здатна навчатися, Робот досягнув такого розвитку, що взяв і відключився, йому все це стало нецікаво. Тобто ми можемо створити таку машину, яка не буде лише імітувати, а перевершить нас, буде створювати якесь нове знання, додавати щось доброго?

– Схожі машини вже є. Проаналізуймо наш триб життя, коли ми зранку встаємо, то зазираємо до нашого смартфона, щоб подивитися, яка буде погода і відповідно до цього одягаємося. На google-maps дивимося, де є корки, і плануємо маршрут чи час виїзду. Це і є штучний інтелект, просто в цьому випадку ми говоримо про дуже прості побутові речі. Але той самий штучний інтелект, ті самі машини допомагають нам вирішувати набагато важливіші, глобальні проблеми. І в чому криється небезпека? Ми можемо створити машину, яка вчиться, тобто запустити так зване «машинне навчання» (machine learning). Алгоритм передбачає, що машина буде вчитися на певних даних, які ми їй даємо чи які вона обсервує з оточення, з мережі, з розпізнавання емоцій, жестів. Машина це акцептує, оцінює і, базуючись на цих даних, продукує певні результати. Де тут проблема? Machine learning це до певної міри «чорний ящик», і людині доволі складно відстежити, Як машина вчиться, які зв’язки вона створює між різними частинами даних, яку вагу присвоює кожному з них і чому. Тобто маємо такий собі парадокс в наших силах запустити систему, яка буде навчатися у схожий спосіб, як це робить людина, але практично неможливо «розшифрувати» сам процес навчання.

Є дуже багато сервісів, які вміють оцінювати і класифікувати величезні масиви даних, і по суті, побудова штучних нейромереж, штучного інтелекту не є чимось таким, що ви- магає значних ресурсів. Ми можемо створити таку машину, і зараз є для цього багато можливостей. Той же Google виклав у вільний доступ платформу Tensor Flow для побудови і навчання нейромереж. Це означає, що практично кожен може побудувати свою нейронну мережу.

– Але ж машина може стати расистом?

– Так, були розробки, які, базуючись на певних даних, вирішували, що люди з певним кольором шкіри мають більшу схильність до злочинів. Машина бере дані з нашого люд- ського життя, з нашої людської історії. Є такий цікавий парадокс: коли ми говоримо про гарне, світле майбутнє, яке збудуємо, то все ж говоримо про нього в термінах минулого, тому що нашу оцінку чи сподівання від майбутнього будуємо на досвіді, а його коріння – в минулому, в історії.

– А як щодо поєднання людського і машинного, тобто коли створюються комбінації істот? На- скільки це загрозливо, наскільки ці технології зараз розвиваються і як можуть бути впроваджені у життя? Які наслідки вони можуть мати?

– Це ще одна ділянка особливих досліджень чи особливих побоювань оте потенційне злиття людини і машини. Є ціла філософія трансгуманізму, яка говорить, що це класно, що ми рано чи пізно до цього прийдемо і в такий спосіб вирішимо всі проблеми людей, наприклад, досягнемо безсмертя.

Як ми вже говорили, чи машина буде тією ж сутністю, що й людина, чи тільки імітуватиме? Тобто брати певні зразки поведінки, дані й імітувати. Найімовірніше, це буде тільки імітація, а не окрема сутність, окремий суб’єкт, людина. Це буде дуже досконала імітація нас самих. Небезпека, я б сказав, полягає у потенційній здатності машин самовідтворюватися, тобто створювати наступні генерації машин без людського контролю. Скажімо, інженер корпорації Sun Microsystems Біл Джой, відомий своєю публікацією «Чому майбутнє нас не потребує?», вважає неконтрольовану реплікацію машин найбільшою загрозою людському родові.

– Серце б’ється, мозок працює, але є якийсь чип, що дозволяє людині, котра хвора і забувається, орієнтуватися в просторі. Я бачив людей, які ходять з такою картою, і вона підказує, куди рухатись. А якщо таку карту помістити в мозок?

– Навколо цього питання зараз ламають списи дослідники, філософи, розробники таких систем: де є межа «збагачення» тіла людини? Існує два підходи. Перший: оснащення різноманітними технологіями, нанотехнологіями, чипами потрібне, але допускається, що воно потрібне тільки для виправлення певних несправностей організму (наприклад, хвороба Альцгеймера чи якась інша недуга мозку). Чип у такому випадку може перебрати на себе частину функціональності організму. Другий підхід ліберальніший, який виходить із припущення: добре, ми від цього нікуди не дінемось, тому нехай всі мають можливість себе оснастити, «апгрейднути» всіма технологіями, які тільки будуть доступні. Тут, власне, є небезпека створення ще більшої нерівності. Так, це відповідальність кожної людини щодо свого тіла і своєї психіки – як вона себе як вона себе оснастить і які можливості здобуде. Але є інший бік – суспільний, соціальний. Ми вже зараз бачимо, що в людей різні можливості, особливо коли говоримо не про одну країну, а порівнюємо різні країни. Для когось – як щодня міняти щомісяця айфон обідати, а хтось не має доступу до найнеобхіднішого… А тепер уявімо собі ситуацію, що створюється група людей, які оснащують своє тіло, свій мозок технологіями, і є група людей, які не можуть цього зробити. Відповідно розрив між ними сильно збільшиться. Банальний приклад працевлаштування: є два кандидати, один оснащений різними чи- пами, на ходу перекладає з трьохсот мов, проводить складні обчислення, має здатність до левітації, а інший є прихильником природності людини і додатково не «збагачує» себе пристроями. Відповідно це теж його вибір, але ці люди в нерівних ситуаціях. Ідеться, можливо, навіть не про вибір, а про доступ: одні мають доступ, інші не мають. До речі, у спорті принцип обмеження вже давно працює допінги заборонені, існує суворий контроль.

Та важливішим від питання нерівності є питання ідентичності: де ми залишаємося людьми, а де перестаємо ними бути? Адже неконтрольоване оснащення тіла чи мозку, по суті, дорога в нікуди – втрачається будь-який сенс «бути людиною».

– Зупинити все це ми, звісно, не можемо, але чи є в людства ресурс контролювати такі технологічні процеси? Як цей контроль відбувається на сьогоднішній день? Люди, які працюють над такими розробками, враховують етичні питання?

– Думаю, враховують, тому що це зачіпає всіх. Ми бачимо, що від людських проблем страждають усі: і бідні, і власники багатомільярдних статків. В таких розробках часто спрацьовує кураж, як ми це називаємо, технологічний детермінізм: все, що може бути винайдене, повинно бути винайдене. Нам же цікаво подивитися, що вийде, як це розвиватиметься? І це захоплення випереджає наші аналітичні здатності. Під впливом цього куражу нам хочеться відкрити щораз більше нових знань і в цьому куражі ми пропускаємо момент, коли варто зупинитися й проаналізувати, що з цього буде, як воно відгукнеться в майбутньому.

Промовистим прикладом тут є Азіломарські (від назви міста) принципи штучного інтелекту. Буквально в січні відбулася глобальна конференція розробників штучно- го інтелекту, де були присутні дуже впливові особистості такі як Стівен Гокінг, Деміс Хассабіс чи Рой Курцвейл, тобто люди, які займаються або наукою, або розробкою нових технологій. Було прийнято 23 принципи штучного інтелекту і, по суті, вони вперше на такому рівні проголосили етичні принципи розробок цієї технології. Це свого роду проголошення напрямків руху в розробці та впровадженні штучного інтелекту.

– Але завжди знайдеться такий собі «містер Путін», який може використати, і вже сьогодні дуже потужно використовує, різні гібридні методи війни і може використати технологічні досягнення, не зважа- ючи на жодні етичні принципи…

– Звичайно. Додам, що є ще одна етична проблема, яку порушує такий швидкий розвиток технологій, – вони стають щораз доступнішими, легшими для відтворення.

– Сахаров, створивши водневу бомбу, потім жалкував про це.

– Воднева бомба – це трішечки інший тип технологій. Чим відрізняється цей тип технологій, який маємо сьогодні, від ядерної зброї, Ресурсами. Ядерну бомбу ми в цій кімнаті не зробимо, а створити робота чи машину, яка працює на штучному інтелекті, не проблема. За два роки можна навчитися мови програмування і математичної статистики, тоді питання створення своєї нейромережі, робота чи машини на штучному інтелекті питання короткого часу. Технології стали доступними, і це проблема, бо вони стали доступними для всіх, у тому числі й для диктаторів, для їхніх режимів…

– Наприклад, у Китаї все під тотальним цифровим контролем.

– Так, людина стає більш залежною від технологій, в тому числі й від влади в авторитарних країнах. Стирається межа між приватністю і інтересом бути захищеним. З одного боку, міста оснащені камерами спостереження, а з іншого права на приватність. Нема ще вирішення питання межі між приватністю і відкритістю.

– Середньостатистичний українець має певний набір технологій: інтернет, ноутбук, мобільний телефон тощо. Чи на цьому рівні виникають питання етики? Як правильно користуватися цими засобами? Чи створюють вони загрозу?

– Жодна технологія сама по собі не створює загрози. Штучний інтелект створює загрозу виключно в процесі використання. На такому побутовому рівні це можуть бути хакерські атаки чи крадіжка даних про банківські рахунки, дані про картки, номери телефонів, використання приватних даних з метою шантажу тощо.

Це може бути, але я б тут говорив про загрозу неконтрольованого занурення в ці технології. Я колись розмовляв із одним венчурним інвестором, дуже цікавою людиною, і він сказав, що для нього загрозою є поширення віртуальної реальності. Може настати момент, коли більшість людей, слабовольних, слабохарактерних, які не контролюють свого життя повноцінно, створять у віртуальній реальності свій світ, у який тікатимуть від реального життя. Вони навіть не матимуть потреби з нього виходити. Особливо якщо буде гарантований базовий дохід, про який зараз багато говорять. Вкупі віртуальна реальність і базовий дохід дають можливість створити свій світ і не виходити з нього. І це буде цілковито інша реальність, ніж те, що є зараз: ігроманія, залежність від соцмереж тощо. Це буде багатовимірна реальність, збагачена ефектами присутності, яка відтворюватиме наші таємні мрії і фантазії, занурюючи нас у них. Це створює ризик для людських стосунків. Навіть у щоденному побуті ми інколи втрачаємо контроль над цими моментами.

Є ще третя проблема, яку ми рідко зауважуємо, але вона може дуже сильно затуманити нам майбутнє. Це наша здатність ухвалювати рішення. Ми щораз більше покладаємося на «напівфабрикати» рішень, які нам пропонують машини, а не «сирий матеріал», який беремо, аналізуємо, опрацьовуємо, на основі чого ухвалюємо рішення. Ми зараз тішимося, що ухвалюємо рішення самостійно, але насправді ми це робимо на готових «напівфабрикатах»! Те, що я раніше говорив: ми не знаємо, як машина продукує рішення, як вибудовує зв’язки між даними. Машина нам «випльовує» якесь рішення, ми його аналізуємо і формуємо начебто-своє-рішення. Кажемо їй: «Дякую, я оцінив твою допомогу, ти мені все правильно підказала». Машина отримує нашу реакцію як зво- ротний зв’язок, як нові дані для себе, тобто сигнал від нас «роби це далі». І в кожному наступному нашому рішенні частка машинного буде що- раз більшою. Коли ми втрачаємо цей свій шлях ухвалення рішень, ми вже не ухвалюємо рішень, а тільки апробуємо їх на основі виданого на екрані! Вже згадуваний Біл Джой писав у своїй статті, що ми можемо прийти до ситуації, коли в нас не залишиться іншого вибору, ніж прийняти рішення машин, і на цьому етапі ми навіть не зможемо їх вимкнути, бо це буде рівнозначно самогубству.

Коли ми щоразу клікаємо на «прийняти», здебільшого не задумуємося над тим, куди ці рішення ведуть. Тому важливо, аби людина залишила за собою здатність конт- ролювати весь цикл вироблення і ухвалення рішень. Вважаю, це буде найзатребуваніша компетенція майбутньому.

– А як Церква повинна ставитися до технологій: активно висловлюватися чи дистанціюватися?

Роль Церкви, на мою думку, ключова, адже вона несе сакральні знання про людину та її місію. Священні Книги про ці межі, про які ми вже говорили, в дуже цікавий, алегоричний спосіб нагадують: дерево пізнання добра і зла в раю, Вавилонська вежа, Ноїв ковчег тощо. Це пригадування про те, що межі існують і для блага самої ж людини добре їх розуміти, діяти в цих межах, бо вони охороняють нашу людську ідентичність.

Церква повинна, я вважаю, активно використовувати технології. По-перше, для того, щоб розуміти, що це таке, по-друге, для того, щоб могти вести діалог з розробниками, бо часто є стереотипне враження, що технології створюють жадібні комерсанти, які хочуть побільше заробити, не замислюючись над тим, до чого ці технології призведуть. Так не є! Насправді це часто жертовні люди, які у свій спосіб хочуть добра людству, хочуть урятувати світ, хочуть привнести у нього щось нове. Так, інколи вони випускають зі своєї уваги багато важливих речей, тому потрібна платформа для діалогу. Треба розуміти, що відбувається у сфері нових технологій, де є оті больові точки. Розробники часто ці точки теж відчувають, але вагаються, що обрати: гіпотетичне благо людства (оскільки є проблема, яка людству болить, і важливо її вирішити) чи етичні застереження. Коли щось болить, ми часто закриваємо очі на все інше і намагаємося подолати біль. Так є і з технологіями: нас болить, ми бачимо, що та чи та технологія може цей біль зменшити, і ми кидаємося її впроваджувати, не залишаючи можливості зупинитися і проаналізувати наслідки. Особливо це стосується біотехнологій, технологій у медицині, бо там реально болить. А Церква, власне, несе інтегральне знання про сутність болю і страждання, про милосердя і співучасть кожного з нас у досвіді іншого, і тут питання: чи страждання і біль іманентні людській природі, чи вони можуть бути подолані? Чи смертність іманентна людській природі, чи вона може бути подолана? Нам треба про це говорити. Часто виникає проблема, коли ми приймаємо тільки мову математики чи природничих наук і починаємо нею спростовувати, доводити та відкидати все, що в цю реальність не вписується. Але мова математики чи мова науки – це всього-на-всього одна з формальних систем, яка не є повною, що доведено знаменитою теоремою Гьоделя про неповноту, і вона нам ніколи не дозволить до кінця розказати про іншу дійсність, ту, пізнання якої є поза можливостями формальних систем математики, мови. Є інша реальність – реальність наших відчуттів, як у Церкві це називають, духовна реальність, яка не може бути описана за допомоги традиційної та доступної для нас системи знаків і значень.

Володимир Хіцяк – магістр філософії та богослов’я, випускник Українського католицького університету. Впродовж семи років працював експертом з PR та марке- тингових комунікацій у міжнародній телекомунікаційній компанії. Координує дослідницький проект «Етика і технології», який започаткувала Львівська бізнес-школа УКУ.

Розмовляв Анатолій Бабинський

Рубрики

Свіжий номер

Садочок, створений Революцією Гідності

Час ставати сильнішими

Володимир Хіцяк

Рубрики

Підпишись на нашу розсилку