Свіжий номер

Ідентичність: яка і чия?

Час ставати сильнішими

Стати автором

Єва Піддубчишин

За десятиліття — від невільника до Патріярха

(Брошура п. Еви Піддубчишин в англійській мові.)

Теза Е. Піддубчишин у згаданій 12 сторінковій брошурі така, що їх Блаженство Кардинал Йосиф Сліпий осягнув цю високу позицію серед Укр. Католицької Церкви не урядовим проголошенням Ватикану, а радше піднесенням до повищої гідности українськими мирянами і нашою церковною ієрархією. Ця еволюція — вона пише — відзеркалює історичну дійсність і фактичний стан двох доповнюючих себе факторів: Ватиканські провідні кола завжди були й є заздрісні за свої здобуті права, та другий історичний незаперечний факт, що усі східні католицькі патріярхати будувалися знизу, а не зарядженням Ватикану.

На початку цього видання подається коротко біографію їх Блаженства та Його наукові праці з ділянки Укр. Кат. Церкви. Його ролю як ученого й приклонника христіянської єдности, Його таємне висвячення на єпископа в 1939 р. з правом насліддя до головування в Укр. Кат. Церкві після Слуги Божого Митрополита Шептицького (1944 p.), Його засуд на совєтську каторгу в 1945 р. і Його звільнення та прибуття до Ватикану за посередництвом Папи Івана XXIII в 1963 р.

Дальше автор пише, як діяльність їх Блаженства причинилася до внутрішнього відродження Укр. Кат. Церкви у світовому маштабі.

Але українське відродження не принесло повної помісности для нашої Церкви, хоч Рим визнав їх Блаженство Верховним Архиєпископом і в 1964 р. проголосив, що «патріярхат є традиційною формою правління східних Церков». Ватикан не був готовий вважати Верховного Архиєпископа Кир Йосифа Патріярхом, бо такий акт суперечив би ватиканській політиці нав’язання співжиття зі Совєтським Союзом.

Верховний Архиєпископ мовчки терпів цю ватиканську політику аж до жовтня 1971 p., коли на Світовому Синоді Єпископів виголосив зворушливу промову про українських католиків, які «пожертвували ріки крови й гори трупів за вірність до Апостольської Столиці», але які тепер «… через дипломатичні договори … є ігноровані, як невигідні свідки минулого лиха.»

Авторка цитує неукраїнського церковного науковця, який підтримує права Верховного Архиєпископа й Укр. Кат. Церкви. Минулого року в часі семінаря на Фордгамському Університеті в Нью-Йорку о. Вілліям А. де Вріс (єзуїт) ствердив: «Мусить бути підкреслений факт, що патріярхати повставали знизу, а не були створені якимись декретами згори…: Є дуже важне, щоб Українці зрозуміли, що звичай створює право. Українці мусять витворити звичай і цей звичай створить їхнє право.»

Пані Піддубчишин твердить, що для Укр. Церкви звичай уже створив право. Українська ієрархія й миряни тепер уже вважають їх Блаженство за своєго Патріярха. Цей факт був затверджений під час Його тріюмфальної візитації по парохіях ЗСА, Канади й Австралії весною 1973 р. Громади українських мирян вітали їх Блаженство гаслами: «Вітай Патріярше» і «Слава нашому Патріярхові»… Ієрархія злучилася з мирянами у визнанні Патріярха: Єпископ Ярослав Ґабро з Чікаґо звертався до їх Блаженства офіційно: «Ваше Блаженство, Наш Патріярше». Інші Єпископи вживали того самого титулу.

Тому Ева Піддубчишин закінчує: «В червні 1973 p., Він (їх Блаженство Кир Йосиф Сліпий) вертається до Ватикану як Патріярх Йосиф І.»

Події Української Католицької Церкви в чужій пресі

Листи Папських Делегатів до українських єпископів із забороною дискутувати конституцію помісної УКЦеркви викликали найскорішу реакцію в самій Італії, де газета «Іль Темпо» /8 листопада ц.р./ надрукувала свій репортаж на підставі заяв Ватиканського Пресового Бюра. Незадовго журнал «Ло Спеккіо» за 19 листопада вмістив з цієї нагоди довшу прихильну для УКЦеркви статтю автора Джульєльмо Роспілioзі, яку друкуємо в цьому журналі в українському перекладі.

Кореспондент Ройтера, Андрув Тарновскі, помістив 24 листопада ц.р. добру інформативну статтю про змагання УКЦ до помісности в газеті «Вашінґтон Пост» п.н. «Ватикан відкидає українське прохання». З датою 11 листопада католицька газета в Лондоні «Де Таблет» помістила довшу статтю власної редакції про найновіші події в нашій Церкві п.н. «Загроза відірвання». Ця стаття заслуговує на увагу тим, що вірно і без промовчувань відзеркалює усі старання до помісности УКЦеркви у стосунках з Ватиканом.

Найбільше матеріялу у пресових агенціях і в американській пресі появилося з датою 26 листопада, безпосередньо по влаштованій нашим т-вом протестній демонстрації у Вашінґтоні. «Вашінґтон Пост» і «Сандей Стар енд Дейлі Нювс» друкували репортажі з нашої церковної проблематики переважно з поданих панею Евою Піддубчишин джерел, або людьми, яких вона до цієї акції змобілізувала. Крім того тематика нашої Церкви була темою двох /по дві сторінки величиною/ пресових повідомлень аґенції «Реліджес. Нювс Сервіс» в Йю Йорку, де також досить точно і об’єктивно представлено спір УКЦеркви з Ватиканом за помісність.

Католицька преса в Англії також інформує своїх читачів широко про справи нашого змагання до помісности користуючися нашими пресовими повідомленнями. «Католік Геральд», «Таблет», «Істерн Чирч Рев’ю» та «Кризостом» – це видання, які з власного зацікавлення поміщують вірні і неперекручені наші матеріяли.

Отець Володимир Андрушків, голова Братства св. Андрея, відбув декілька інтерв’ю з представниками католицької пресової аґенції, «Ню Йорк Таймс», та «Амеріка», що є органом отців Єзуїтів у ЗСА. «Амеріка» перед тим помістила з власної ініціативи обширну передовицю на теми нашої Церкви.

В світлі тих зібраних відомостей, а також і тих, що до нас не доходять, українське мирянство не може нарікати на мовчанку чужої преси, або на на якісь неокреслені ворожі сили, що завжди українську справу бльокують. Чужа преса говорить про нашу Церкву правду, об’єктивно і виразно. Претенсії можна натомість мати до української преси, а спеціяльно до католицької, яка протягом вісімлітнього інтензивного змагання до помісности УКЦеркви трактувала цю справу холодно спорадичними не завжди об’єктивними повідомленнями та без інтересу. Цілий епізод найновішого зовсім мало дипломатичного листа до наших владик не був в українській пресі як слід відображений, наче б ці справи відносилися до муринської а не української церкви. Це є доказом як глибоко вона /преса/ сидить, прямо чи посередньо, в пазурах ватиканських бюрократів.

Щасливим вийнятком являється тут серія статей проф. Г. Лужницького в щоденнику «Америка» чч. 211, 212, і 213, під наголовком «По їх вчинках пізнаєте їх», яка /серія статей/ своїм об’єктивним підходом до пекучих проблем нашої Церкви внесла багато ясности серед читачів.

Marginal notes by Eva Piddubcheshen

The author states that it is obvious that this booklet was meant more for export to Latin Rite dignitaries than for domestic consumption among Ukrainian Catholics. Its circulation among the faithful of the Ukr. Cath. Church remains very limited. Up to the time of this writing many Ukr. priests have not yet received it. Did Bishop Losten fear the reaction of the Ukr. People of God to the pamphlet he sponsored?

In the foreword to the booklet Bishop Losten writes: “The wide­spread movement among clergy as well as laity in regard to the establishment of a patriarchate for Ukr. Catholics welcomes this study in its endeavors to further that cause and light the way towards its most speedy attainment.” Not so long ago Bishop Losten described the movement for the Patriarchate as “small” and charged in press releases that it was “led by subversive elements.” How can The Quest for an Ukrainian Catholic Patriarchate serve the “most speedy attainment” of it when Bishop Losten finds it necessary to ask: “Is a patriarchate needed by the Ukr. Catholic Church at this time?” If the bishop still does not know the answer to this questions after the head of the Ukr. Cath. Church has twice requested the creation of such a patriarchate by Vatican Council II, after all the Ukr. Cath. bishops requested the Holy Father to raise the status of the Ukr. Cath. Archiepiscopate to that of a patriarchate, then the pamphlet he patronized can by no means be considered a contribution to the cause.

How can this booklet serve the welfare of the Particular Ukr. Cath. Church when Bishop Losten’s contribution encourages the establishment of a “Ukrainian Cath. Church beyond the confines of our Ukrainian homeland in the form of a major archiepiscopate or patriarchate”? His stance, strikingly similar to Moscow’s, would write off the existence of the Ukr. Catholic Church at its seat of origin. Is the bishop abandoning the defense of the rights of the Kiev-Halych Metropolia which are the legal basis of this Church’s autonomy? That is exactly what the Soviet regime desires! That is the line which certain Vatican circles have been following in kowtowing to Moscow since the Fourth Archiepiscopal Synod of Ukr. Cath. Bishops.

Bishop Losten argues that at the moment it is much more important for Ukr. Catholics to concern themselves “with the office of Majorr- Archbishop and its various implications, rather than with the office of patriarch.” There are reasons to fear that the bishop’s suggestion is merely an attempt to lull the Ukr. Cath. community into indifference to the ultimate goal, the establishment of a world-wide patriarchate for the Ukr. Cath. Church. Bishop Losten is one of the bishops whose nomination was so bitterly opposed by Ukr. Catholics in the United States because it was made by the Sacred Congregation for Eastern Churches without consultation, indeed without the knowledge, of Major-Archbishop Joseph SIipyj, the head of the Ukrainian Catholic Church. It could not be clearer that this procedure is in complete violation of the rights reaffirmed by the Decree on Eastern Catholic Churches promulgated by Vatican Council II. As nominee, Msgr. Losten was asked to postpone acceptance until the Synod of Ukrainian Catholic Bishops could act upon his nomination. He ignored the request of Major-Archbishop Joseph. He further confused Ukrainian Catholics by the commentary he wrote on the letter of Pope Paul VI of July 7, 1971, giving a negative answer to the request for the establishment of an Ukrainian Catholic Patriarchate. (Diakonia, VI, 4, 1971.) The sincerity of Bishop Losten’s defense of the rights of the Kiev-Halych Major-Archiepiscopate – the only quasi-patriarchate in the Catholic Church – is yet to be proven.

In one of his segments of the booklet Pospishil quotes John Cardinal Villot’s letter of October 29, 1971, which had a memorandum attached explaining the position of the Roman Curia in reference to the right of the Ukrainian Catholic Bishops to hold a synod. The “Appunto”, as this memorandum was called, denied the bishops the right to hold a canonical synod and invited them, insted, to hold “an assembly of Ukrainian Bishops – already existing and functioning under the name of ‘Conference of the Ukrainian Hierarchs’.” (p.69.) This “Conference” no longer existed. After the arrival of now Major-Archbishop Joseph Slipyj in Rome after his release in 1963 from internment in the labor camps of the Soviet Union, this conference reconstituted itself as a Synod. Pospishil concedes that the “Appunto” has the “character of an obligatory instruction” (p.67.), yet, when the bishops met in synod despite this “obligatory instruction” and the press described their meeting as “defiance” of the will of the Curia, he, in an evident attempt to escape reality, retreated into the field of semantics and termed the press reports a “Myth of Defiance”.

What is defiance? Nothing more or less than an act contrary to a specific directive. In this case, it is clear that a specific directive was given and an act contrary to this directive did occur. The bishops were informed that they lacked permission to hold a synod yet from a statement officially issued by the assemblage on November 1, 1971, the world learned that on the evening of October 31, 1971, the Ukrainian hierarchs commenced their “Synodal sessions” and re­quested the Holy Father to grant an “Apostolic Blessing for their work”. This announcement was released by none other than His Beatitude Major-Archbishop Joseph Slipyj. It was not information released by the representatives of the Ukrainian patriarchal movement. It was a communique issued by the highest authoritative spokesman of the assembled Ukrainian Catholic bishops. Only its translation was given by the undersigned who, together with other representatives of the patriarchal movement, was in Rome for the dedication ceremonies of the renovated church. It is, therefore, totally unfair to charge that any reporter “uncritically relied on information given to him by repsentatives of the Ukrainian patriarchal movement”, (p.71). A great credibility gap is created by such an inaccurate statement. Such serious lapses in any segment of presentation naturally create doubts as to the accuracy of the rest of the study.

Further reluctance to face the facts of the situation is evident in Pospishil`s statement that “the name itself given to an assembly does not confer any legal character. Only if the Ukrainian bishops would have claimed legislative powers for their enactment independently from a subsequent confirmation by the Roman Curia would their gathering acquire the legal quality of a legislative synod nothing in this nature was attempted by anyone.” (p.71).

The fact is that canon law empowers episcopal synods to function on two levels: electively and legislatively. The monsignor is correct when he notes that the November Synod of the Ukrainian Hierarchy did not enact legislation. What he omits, however, is a matter of his­torical record which totally undermines his case: namely, that the synod solemnly established an endousma (Permanent) Synod consisting of five members: the Major-Archbishop (ex-officia), the Metropolitans of Winnipeg and Philadelphia, Archbishop Ivan Buchko of Rome, and Bishop Andrew Sapelak of Argentina.

Pospishil’s arguments against the legislative character of the Fifth Archiepiscopal Synod are completely negated by the fact that Major-Archbishop Joseph VII convened the first meeting of the Permanent Synod in July, 1972. The communique which it issued called upon Ukrainian Catholics to “preserve and nourish whatever strengthens the autonomy of our Patricular Church, especially the Synodal decisions” and directed them to “avoid and refute all that threatens this autonomy”. It reported that the bishops studied a draft constitution for the Ukrainian Catholic Church which would be submitted to all the Ukrainian bishops for consideration. This Permanent Synod issued a pastoral letter refuting the false and tendencious presentation by spokesmen for the Soviet Union of the history of the Union of Brest and the pseudo-Synod of Lviv of 1946. By what logic does Pospishil choose to claim that the act which established this Permanent Synod lacks “legal quality of a legislative synod”?

The quest for an Ukrainian Catholic Patriarchate

/by Victor J. Pospishil and Hryhor M. Luznycky Philadelphia 1971/

The author, V. J. Pospishil, in four articles of this brochure discusses the canonic aspects of the Major Archiepiscopate and the Patriarchate, and prof. H. M. Luznycky the historical aspects of the same subjects. The introduction to this brochure is written by Bishop Basil Losten, but the brochure is sponsored by an unfamiliar “Ukrainian Publications” of 820 N. Franklin St., and not the Metropolitan’s Office. Because of the absence of complete identification of the publisher, it is not clear whether the authors express only their own views or to what extent they reflect the position of the Metropolia. The brochure is significant in that it provides a direct answer to many unclairified aspects of the contemporary movement for the Patriarchate by placing these aspects in the light of Church canons and historical perspectives. The value of this brochure should be established with respect to internal matters and external relationship of the Ukrainian Catholic Church.

Concerning internal Ukrainian affairs, the movement for the Patriarchate clearly is given the platform of an ecclesiastical law. From Father Pospishil’s interpretation of these laws, there is obtained certain degree of assurance for independence of the Ukrainian Catholic Church. The attempt of the author to remain loyal to the ruling body in the Vatican and at the same time, to attain a maximum of rights for the Ukrainian Catholic Church, places the author in a self-initiated irreconcilability. However, the work of the author seems to present the Philadelphia Metropolia in a more favorable relationship to the movement of the Patriarchate i-n comparison to its undefined position concerning the Patriarchate two years ago.

Father Pospishil first criticizes the so-called territorial principle concerning the Patriarchate, exposes the expansion of latinism in the territories of the Eastern Churches, affirms that the decrees of the Second Vatican Council are ignored, and acknowledges the legality of the Ukrainian Catholic Church Synods. Advocating maximum extension of rights of the Major Archiepiscopate for the whole of the Ukrainian Rite regardless of territorial boundaries, the author intends to be content, because it appears that the right to give us a Patriarchate is held only by the Pope. Following this, the author presents some positive resolutions for the Ukrainian Catholic Church. He truthfully explains the national and political motivation of the movement for the Patriarchate, criticizes the lack of. recognition of the Synods by Cardinal Fuerstenberg, and negatively evaluates the representation of the Ukrainian Catholic Church by three metropolitans at the Papal Synod of Bishops, where there should have been only one representative – the head of our Ukrainian Catholic Church. It is evident that even these modest terms presented in the brochure will never have consent from the Vatican Curia.

Concerning the external political aspects of the Ukrainian Catholic Church Father Pospishil’s presentation and conclusions are unconvincing, minimal and weak in comparison to what has been published on this subject by prof. M. Chubatyj, prof. B. Markus, and Father G. Maloney. Self-contradictions decrease the value of this work in the eyes of critical non-Ukrainian readers (and this brochure is designed primarily for them) and because of this, the Patriarchal movement, which the author tries to defend, is harmed. When the author at one point establishes the legality of the Synod, later criticizes Cardinal Fuerstenberg for not recognizing the Synod and then asserts that the Synod has no right to nominate its own bishops, then the credibility of such a work is in doubt. An obvious loyalty to the sway of the Eastern Congragation, to the two challenged nominations of bishops, and personal criticism of, the Archbishop Major (this criticism has reached epidemic proportions now), all this constitutes a category highly debatable, arbitrary, and non-canonical in nature.

The following is a critique of Monsgr. Pospishil’s position written by Father G. Maloney with marginal notes by Eva Piddubcheshen.

«Автономія Патріярхів і верховних єпископів у Католицькій Церкві»

Семінар на актуальні теми сучасного становища й оборони прав помісности УКЦ, що відбувся у Фордгамському Університеті в Ню Йорку 15-го липня 1972 року.

Стараннями активної референтки зовнішних зв’язків та інформації нашого Т-ва пані Еви Піддубчишин 15-го липня цього року було влаштовано цей цікавий, актуальний і потрібний семінар. Цими трьома прикметниками можна без перебільшення назвати ню-йорську імпрезу тому, що добрі оборонні матеріяли для нашої церкви потрібні сьогодні більш як коли. І ми їх одержали саме в час нехтування й відмови нам старих і нових прав на помісність. Ми одержали їх від кваліфікованих авторів високого наукового рівня, від спеціялістів ділянок церковного права, історії і політики, а головно від людей об’єктивних, бо неукраїнців. Матеріял науковий, обґрунтований, без домішки емоцій, і тим його вартість не знизиться і в майбутньому, коли актуальна тепер ситуація мінятиметься в різних напрямах. Він буде виданий брошурою, по англійському, і завданням управ відділів нашого Т-ва буде поширення тих оборонних матеріялів поміж усіх родин, без різниці на вживання мови, а спеціяльно серед тих людей що з різних причин є ще досі не заінтересовані у життєвих справах їхньої церкви.

Зрозуміло, що ці матеріяли будуть поширені насамперед у зовнішному світі; чужа преса, чужі ієрархії церков, бібліотеки, архіви, університети, інститути, а опісля і на нашому внутрішньому форумі. Слід ствердити, що чужі видавництва й чужі вищі церковні достойники приймуть такі публікації охоче, відповідять на них листами, читають їх уважно і запізнаються основніше з проблемами нашого церковного життя. Це виявилося в минулому. А щоб не постав при тому якийсь непотрібний злосливий абсурд, приміром такий, що ми радо учимо усіх чужинців а про своє власне знання не дбаємо, тоді слід солідно попрацювати над тим, щоб семінаріяльні матеріяли були не тільки масово поширені серед наших родин, але щоб кожний мирянин читав їх, дискутував їх і засвоїв собі їх. Поки немає вигляду на кращу зміну в стосунку до нашого сучасного положення ані до долі нашої церкви, то тим більше кожний свідомий мирянин мусітиме озброїтися у знання з різних ділянок церковного життя і вміти ним орудувати, бо на них може майбутнє накласти ще більше праці і відповідальности. З невігласами сьогодні не рахуються. Поширення і використання усіх тих публікацій, що їх тепер Крайова Управа приготовляє і висилає до відділів це одна із основніших точок сучасної програми Т-ва.

Це не є таємниця, що влаштування такого семінара, спровадження доповідачів з Европи, гонорарі авторам, редагування і друк видання, і висилка його у світ даром – це великий кошт, й його хтось мусить покрити. Видавничий плян Т-ва вимагає понад 15 тисяч долярів, бо кожний чужий автор, коли він один із небагатьох спеціялістів у світі має свою, так сказати, ставку. При тому постає два гострі питання: перше – чи позбутися можливості оборони прав нашої церкви найкращими науковцями з цієї ділянки, а якщо ні, то друге – чим усю цю акцію оплатити. В зв’язку з тими питаннями пропонуємо уважним читачам прочитати відозву Крайової Управи Т-ва на 2 сторінці цього журналу і розпочати активний спосіб думання в її напрямі.

Управам відділів, активним мирянським діячам і членству, спеціяльно з Ню Йорку і його підміських околиць, з нагоди відбутого семінаря належить серйозніше упімнення. Хоч, на щастя, учасників з других околиць призбиралася сотня, то їхні місця на семінарі світили пусткою, а запрошені чужі науковці говорили доповіді до порожніх крісел, і це не одинокий вияв їхньої «активности». Тому належало б з цілою серйозністю очікувати, що така діяльність здобуде для нас таку помісність, яку одержала наша єпархія в Бразилії.

Семінар відкрив голова Т-ва др. М. Навроцький, вступне слово говорила пані Е. Піддубчишин, а модератором семінаря був др. Т. Бирд. Під час перерви слово про доповідачів виголосив проф. М. Лабунька.

Доповідачі і теми семінаря були такі:

Отець Проф. Вільгельм де Вріс: «Походження східніх патріярхів і влада римських Папів». Отець де Вріс, чина оо. Єзуїтів, професор теології й історії та декан Понтифікального Орієнтального Інституту в Римі. Підчас ІІ-го Ватиканського Собору був консультором німецького єпископату у східніх проблемах. Отець де Вріс є автором численних наукових праць.

Проф. Йоган Мадей: «Права УКЦ гарантовані Берестейською Унією». Проф. Мадей є дорадником німецького єпископського комітету для екуменічних проблем та президентом т-ва «Зустріч зі Східніми Церквами». Він є автором книжки «Кірхе цвішен Ост унд Вест» та «Лє патріярхат украінієн», як також много інших, в яких дав доказ своєї наукової об’єктивности та позитивного наставлення до справ УКЦ.

Отець Проф. Джордж Малоні: «Теперішній канонічний статус УКЦ і її майбутнє». Отець Малоні є членом Інституту Папи Івана XXIII, редактором «Діяконії», автором наукових праць і розвідок, як також членом Американської Єпископської Комісії для діялогу римо-католиків з православними.

Отець Алексій Фльоріді: «Роля України в останніх совєтсько-ватіканських дипломатичних відносинах». Отець Фльоріді викладав на Фордгам Університеті в Ню Йорку та на філософічному факультеті університету в Сан Павльо в Бразилії. Працював науково на Колюмбійському університеті. Колишній співробітник єзуїтського журналу «Ля сівіта католіка» та член італійської асоціяції журналістів. Отець Фльоріді є дуже добрим знавцем комуністичної системи, автором численних книжок і статей. Всі три Отці доповідувачі є членами ордену оо. Єзуїтів.

Звідомлення про семінар друкувала передовсім чужомовна преса: Catholic Herald, London, Eastern Churches Review, London, Religious News Service, New York, Catholic Free Press, Worchester, Mass., Eastern Catholic Life, Passaic, The Catholic Transcript, Hartford; Українська преса друкувала частинно вислані їй повідомлення про семінар, але своїх кореспондентів на семінарі не мав жадний український часопис. Українські католицькі часописи «Америка», «Шлях» та «Нова Зоря» не помістили висланих їм матеріялів, ні жадного слова про те, що такий семінар відбувся.

Публікації, які варто набути

В останніх часах появились дві публікації, яких темою є сучасне становище Української Католицької Церкви. Вони займаються поодинокими епізодами й важнішими – може вже й історичними подіями, які в теперішних часах формують дальшу дорогу і майбутній розвиток нашої знедоленої Церква. Події ці, яких свідками є усі ми, згублюють свою популярну актуальність, бо нові акції і нові події відсунуть їх із нашого круга наших щоденних заінтерисувань, та нової безпосередньої уваги. Поодинокі заяви компетентних церковних достойників, пресові повідомлення, деклярації, чи просто організовані заходи важнішого значення скоро забувається. Немає під руками преси з минулих років. Не існує зложена в якомусь архіві, або бібліотеці документація, і людина, яка бажала б щось про них довідатись – стає безрадною.

Тому публікації, які збирають ввесь матеріял з останніх літ в систематичному опрацюванні, варто придбати кожному зацікавленому мирянинові і мати його завжди під руками. Бо завжди існує критично потреба розглядати сучасні події, пов’язувати їх з тим, що діялось в минулому на те, щоб дати проекцію на будуче.

Для загальної характеристики цих видань слід додати й те, що всі вони побачили світ лише завдяки ініціятиві авторів і на їхній власний кошт. Через невідрадні обставини внутрі нашої Церкви, через певний натиск зі зовні, як також через брак зрозуміння до видавничих справ наших Владик в ЗСА – весь тягар документації та інформації ширшого загалу паде на плечі самих публіцистів. Вони сповняють цю функцію з повним розумінням обов’язку служіння Церкві й Народові а громада повинна це зрозуміти і належно оцінити.

«І БЛАГОСЛОВИ СПАДЩИНУ ТВОЮ»

«…AND BLESS THINE INHERITANCE», by Eva Piddubcheshen.

Introduction by G. A. Maloney, S.J. Published by Friends of

the Ukrainian Catholic University in Rome. New York, N.Y.

Erio Hugo Printing Co., Schenectady, N.Y., 1970. 6ij. p.

У цій публікації пані Ева Піддубчишин зібрала ввесь актуальний матеріял пов’язаний із розвитком нашої Церкви за останніх декілька років і усистематизувала його в наукову композицію, виявляючи взаїмозалежність, або несумісність поодиноких акцій, та подаючи джерела відомостей і цитат. Праця документно з’ясовує відношення між Верховним Архиєпископом Української Католицької Церкви та Римською Курією на базі постанов II Ватиканського Собору. Вона висвітлює також становище поодиноких наших Владик, та ролю і значення мирянських організацій в церковному житті, а зокрема в житті нашого Товариства. Авторка висвітлює підложжа, на якому дійшло до скликання Архиєпископського Синоду Українських Єпископів в Римі, осінню минулого року, і висвітлює також заходи Священної Конґреґації для Східніх Церков в цілі уневажнення цього Синоду.

Авторка розпочинає свою працю описом протестаційної демонстрації в Філядельфії 7-го грудня 1969-ого року, коли то на святкування десятиріччя Філядельфійської Митрополії маніфестаційно незапрошено Голови Української Католицької Церкви, Верховного Архиєпископа, Кардинала Йосифа Сліпого.

Вступне слово до цієї праці написав о. Джордж Малоні, єзуїт, директор Фордгамського Інституту для Східніх Церков. Він ствердив, що на базі Декрету про Східні Церкви, затвердженого II Ватиканським Собором, Верховний Архиєпископ Кир Йосиф Сліпий має патріярші права, а постанови скликаного ним Архиєпископського Синоду наших Владик мають зобов’язуючу силу для всієї нашої Церкви. Він вважає, що усі наші єпископи у співпраці з Верховним Архиєпископом повинні без зволікань реалізувати постанови Синоду.

Пані Ева Піддубчишин є працівником науково-дослідчого Інституту в ділянці політичних наук при Колюмбійському Університеті. Вона – довголітня католичка діячка, бувша редакторка англьомовного «Шляху» в Філядельфії, організатор Ліґи Американської Католицької Молоді, та Товариства «Обнова». Будучи діяльною на громадській ниві, вона була вісім років секретарем УККА і Пан-Американської Конференції. Зараз вона є Головою Товариства Приятелів Українського Католицького Університету в Римі /яке фірмувало це видання/, а на останньому з’їзді Товариства за Патріярхальний Устрій пані Піддубчишин була обрано членом Краєвої Управи, де вона виконує обов’язки референта інформації.

Її працю в англійській мові використано широко для зовнішних акцій , про що мова в іншій статті цього журналу.

Замовлення на її книжку слати на адресу:

Eva Pidducheshen

1+23 West 118 Street

New York, N.Y., 1002?

 

«Незабутні українські: дні в Римі»

/Спостереження і вражіння очевидця/

Автор цієї книжки, заслужений душпастир, отець Володимир Тарнавський /Едмонтон, Канада/ оформив свої враження з подій в Римі осінню минулого року та враз із ілюстраційним матеріялом видав книжкою у 80 сторінок.

Посвячення Собору Святої Софії, важливі зібрання, а головно відбуття Архиєпископського Синоду наших Владик з’ясовані тут з великою точністю, якщо йдеться про факти та з патосом, відчуттям і благородністю – якщо йдеться про публіцистичні вартости книжки.

Суб’єктивні переживання з нагоди тих історичних подій і численні зустрічі з різними людьми з усієї діяспори на тлі деґресій у недавне минуле на Рідних Землях, творять цю книжку цікавою не тільки для читача, що в Римі не бував, але й для самого учасника тих подій, що із-за короткого тривання паломництва не зміг схопити надто багато вражінь. Автор заставляв читача переходити з ним з одного місця Вічного Міста в друге, від події до події, переживати з ним історично-важливі хвилину, познакомлюватися з різними людьми, Владиками, священиками, мирянами з різних країн, а навіть малими дітьми із декількох осередків нашої діяспори, а на тлі розмов з ними відчути силу, яка єднає нас усіх по всьому світі в один віруючий український нарід.

Вартість книжки в тому, що її Автор хоч не професійний хронікар безпосередньо і щиро відмічує подію за подією, а яко священик та учасник паломництва, щирою душею переживає історичні хвилини та описує їх із подробицями, на які багато учасників навіть не звернуло уваги. Кожна подія є вміло віднотована не лише зором, але душею доброго душпастиря, який турбується не лише своїми паломниками з далекої Альберти, але також долею всієї Української Церкви, що ось, на його очах переживає період тріюмфу та величі.

Влучний вступ до книжки написав о. др. Іван Гриньох.

По книжку о. Тарнавського, що продається ціною 2.50 дол. звертатися на адресу:

Rev. Wolodymyr Tarnawsky

11301 96th Street

Edmonton 18, Alberta CANADA

На новому відтинку

Слід відмітити, що ця акція це не тільки ініціятива згаданих пань, але також їхній кошт друку й пересилки. Досі лише невелика кількість загально відомих в нас жертводавців – діячів мирянського руху – зложили свої датки на цю ціль безпосередньо на руки авторки, та наше товариство асиґнувало суму 200 долярів. Дальша акція поширення цієї брошури поміж тих, кому потрібно, стараннями наших людей по відділах і місцях повинна покрити щонайменше матеріяльні кошти ініціятивним паням.

Із обширної кореспонденції, одержаної як реакцію на вислані брошури, віднотовуємо сьогодні голоси трьох патріярхів східніх Церков:

/Оригінал по-англійському/ «Я одержав Вашого інтересного листа від 29 червня 1970 p., як і книжку Еви Піддубчишин «І благослови Спадщину Твою», про конфлікт між Українською Католицькою Церквою і Священною Конгрегацією для Східніх Церков. Ви напевно знаєте, що я є добрим приятелем їх Еміненції Кардинала Йосифа Сліпого, головно коли йдеться про Собор і Синоди. Я думаю, що він може все в Римі зробити, будучи персона ґрата. Всі Східні патріярхи очікують якоїсь розв’язки. В часі нашої слідуючої поїздки до Риму в жовтні 1971 року, я є певний, що усі патріярхи зможуть зайняти становище до вашого випадку. Ми маємо певну ідею в цій справі і будемо молитись аж до часу нашої поїздки до Риму.

Мої найкращі побажання для Вас і для наших благословенних приятелів із Української Католицької Церкви…»

/Ориґінал по-французькому/ «Я одержав Вашого листа від 29 червня цього року, в якому висловлюєте Ваші жалі про певні проблеми, що були піднесені на II Ватиканському Соборі, і які не були здійснені в стосунку до української спільноти. Якщо матиму нагоду говорити про це в Римі – зроблю це дуже радо. В дійсності – дуже важко займатися такими пекучими проблемами кореспонденційно…»

/Ориґінал по-англійському/ «В додатку до листа, висланого моїм Єпископом-помічником дня 8 липня 1970, я пишу, щоби поінформувати Вас, що я прочитав брошуру «І Благослови Спадщину Твою». Я дискутуватиму цю справу із заінтересованими, щоби усі зрозуміли ситуацію, і зроблю що лише зможу, коли поїду до Риму наступного жовтня…»