Latest Issue

2(502)2024

Час ставати сильнішими

Стати автором

Віра – запорука перемоги

Після того, як настає війна, життя суспільства та окремо взятої особи змінюється. Ранок 24 лютого 2022 року був саме таким днем – російська федерація розпочала повномасштабне вторгнення на територію незалежної України. Війна принесла жорстокість і страждання, хаос і безлад, антигуманність і смерть. Однак важкі реалії війни продемонстрували приклади величезної доброти та людяності, самопожертви та волонтерства, світової солідарності та євангельської чеснотливості.

Одним із місць, де можна досвідчити силу Святого Духа, який діє через людину, є недобудований собор Святого Миколая УГКЦ в Харкові. Храм, який ще донедавна не мав своєї поштової адреси, оскільки місцева влада не вважала за доцільне надати йому окремий адресний номер, став одним із найбільших центрів видачі гуманітарної допомоги харків’янам, які залишилися в жорстоко понівеченому місті без засобів до існування. Особою, котра своєю працею надихала інших на служіння, є екзарх Василій Тучапець – очільник Харківського екзархату Української Греко-Католицької Церкви, який залишався у Харкові в найскладніші періоди війни. До складу Харківського екзархату входять суміжні з Росією області України: Харківська, Сумська, Полтавська, частина з яких довший час перебувала під окупацією або піддавалась та піддаються антигуманним артилерійським обстрілам, як і, для прикладу, сам Харків. Безумовно, пережите в Харкові під час цієї війни потребує документування. Рефлексії та досвід треба зберегти й донести до світу і наших нащадків. Адже, з одного боку, в словах владики Василія представлений власний досвід життя і служіння у страхітливих умовах війни, а з другого – владика є голосом багатьох українців, котрі живуть у час цього лихоліття. Тож виникла ідея поєднати свідчення єпископа з власними богословськими і пасторальними пошуками та видати невелику книгу під назвою «Пошук миру під час війни». Книга ця на останній стадії опрацювання. А наразі пропонуємо читачам «Патріярхату» фрагмент майбутнього видання, яким є свідчення нашого хороброго співбрата у вірі – єпископа Василія.

Харківський екзарх Василь Тучапець. Фото: vaticannews.va

На війну в Харкові люди реагували по-різному. Скажімо, я не чув жодного схвального відгуку про напад Росії, не було якоїсь позитивної реакції, що все дуже гарно, добре. Переважно всі були негативно налаштовані. Найперше люди були шоковані, що Росія розпочала з Україною війну, бо Харків – місто, тісно пов’язане з Росією. З Бєлгорода люди постійно приїжджали до Харкова, харків’яни їздили туди, був дуже живий обмін. Тому напад справді став для них шоком. Усі люди, з якими я спілкувався в ті перші дні, висловлювалися негативно, що Росія розпочала війну. Натомість я не сказав би, що наші парафіяни чи ті, що ходять до церкви, були якось негативно налаштовані проти Росії, бо все ж таки від релігійності людини також дуже багато залежить. Люди не схвалювали напад, але я не побачив у них неприхованої злоби, ненависті. Парафіяни об’єднувалися, аби одні одним допомогти в цей час, старалися щось робити для протистояння агресії. Але, наприклад, спілкуючись із людьми поза нашою громадою, я відчував їхню сильну озлобленість.

Пригадую випадок із одним чоловіком. Його мама мешкає в моєму під’їзді на першому поверсі, а він жив за 70-80 кілометрів від Харкова. Якось увечері я приїхав із церкви, зайшов у під’їзд, а він стоїть біля під’їзду з іще одним сусідом, розмовляє. І звертається до мене: «Батюшка, дай мнє какую-то работу, а то я здєсь сопьюсь». Я кажу: «Що сталося? Приходьте до нашого собору, в нас є робота, треба допомагати розвантажувати машини, роздавати допомогу». А він: «Вот я занімался бізнесом 70 кіломєтров от Харькова» (я так зрозумів, що він мав ферму, вирощував свиней). І веде далі: «Прішлі еті кацапи і всьо унічтожилі». В словах того чоловіка було дуже багато агресії. Але, як бачимо, він не хотів перебувати в депресії, хоча втратив усе, чим займався роками, над чим працював. Хотів щось робити, а не сидіти склавши руки чи пиячити. Згодом цей чоловік почав до нас приходити, допомагав розвантажувати гуманітарну допомогу. Мав менеджерські здібності, знав, як сортувати продукти, різні речі, також допомагав нам багато при церкві. Одного разу каже: «Я нєвєрующій чєловєк», але через якийсь час зайшла мова про парафію, парафіян, і він запитав: «А ви откуда знаєтє, может, я тоже вашим парафіяніном стану?» Тобто змінилося і його ставлення до церкви, до парафії, взагалі до Бога… Воєнна ситуація змінює людей. Я бачив дуже багатьох, що змінилися через війну.

Щоправда, одного разу до нашого храму прийшла старенька жінка і розмовляла з однією нашою жінкою, пані Надією. І ця старенька спитала: «А почєму Зелєнскій не уступіл Путіну?» Це фактично єдиний випадок, який знаю, що людина підтримувала Росію, вважаючи, що не потрібно чинити спротив.

Особливо помітно, що ця війна змінила стосунки між людьми, навіть між родичами, які жили в Харкові та Бєлгороді. Коли харків’яни почали з росіянами говорити і почули, що ті підтримують Путіна в усьому, то просто розірвали з ними будь-які контакти.

Під час війни говорити про радість важко, тому що ми щодня упродовж багатьох місяців перебували під обстрілами. Через небезпеку люди були напружені, думали, що робити: втікати, ховатися чи ще щось. Також у місті багато дітей, батьки думають, чим їх зайняти, бо школи не працюють, дитсадки не працюють, нічого для них немає. Діти або в підвалах, або десь по школах ховаються чи ще в якихось місцях. Тобто всі перебувають у напруженій атмосфері, в непевності й страху. Але навіть у такій ситуації варто шукати позитивні моменти або створювати такі умови, щоби людина почувалася більш-менш нормально.

Пригадую, як до нашого собору Святого Миколая у Харкові приходили люди і питали, як ми набираємо волонтерів, які співпрацюють з нами. Ми відповідали, що до нас люди самі зголошуються, приходять і кажуть: «Дайте нам щось робити, щоби ми не сиділи вдома, тільки й думаючи про ці обстріли». Просто психологічно неможливо це все пережити. Тож люди шукали вихід із такого стану, приходили до нас, допомагали розвантажувати машини з гуманітаркою, сортувати речі, а потім роздавали їх іншим. Волонтери, які долучилися, були дуже перейняті цим, бо бачили, що це добра справа, що люди беруть гуманітарну допомогу і дякують. Тобто є обмін позитивними емоціями. Виходить, що навіть під час війни не всі пригнічені чи перелякані, а є й позитивні моменти: люди йдуть до храму і зайняті якоюсь доброю справою, і це вже викликає добрі емоції, приємні почуття на тлі страху й небезпеки.

Для нас це був особливий досвід що люди самі приходили до нас і просили дати їм роботу: «Будь-що дайте мені робити, тільки щоб я чимось був зайнятий». Зголошувалися косити траву на церковному подвір’ї, прибирати територію біля церкви чи ще щось. І ми старалися ніколи їм не відмовляти, приймали їх.

Пригадую, якось до нас прийшли дві сім’ї з дітьми. Зо п’ятеро дітей було. Прийшли по підтримку та допомогу, зокрема продуктами, солодощами. Ці мами розповідали: «Ось ми сидимо в укриттях, навчання у дітей дистанційне. Вони вчаться-не вчаться, сидять і деградують у цих підвалах». А я подумав, що з тими дітьми варто почати навчання. Ми запропонували батькам, аби вони приводили дітей, а ми у визначений день організуємо для них ігри, майстер-класи. Це також сприятиме тому, щоби вивести дітей зі стану загального пригнічення і страху. Насправді діти сильно піддаються страху, як чують обстріли або вибухи, дуже чутливо реагують.

Зустрічі для дітей ми почали проводити при нашому соборі двічі на тиждень у середу та неділю. Приходило близько сорока осіб, аби побавитися, поспілкуватися. Результати були відчутні, це можна було відразу зауважити. Одного разу бабця привела онука. Коли цей хлопчик прийшов уперше, сидів і не реагував, хоча проходив майстер-клас, та й сестричка кликала його до компанії. А в нього – жодної реакції. Інші діти між собою спілкувалися, говорили, щось робили, а він тільки сидів. Наприкінці заняття ця дитина почала трошки реагувати. Зазвичай на завершення зустрічі ми пригощали дітей чаєм, печивом. Уже під час другої зустрічі хлопчик почав активніше брати участь в цих заняттях, а тепер приходить і нормально спілкується з іншими дітьми. Тобто ці спілкування, зустрічі допомагають дітям подолати наслідки страху, який вони переживають під час бомбардування. Тому я помітив, що дуже важливо в такий момент, щоби люди все ж таки зустрічалися, спілкувалися, допомагали одне одному. Щоби не було так, що хтось сидить закритий у хаті й сам переживає ці події. Ми зауважили, що люди, які приходять по гуманітарну допомогу, стоять у черзі та спілкуються. Це для них певна психологічна терапія, яка допомагає переживати наслідки війни.

Люди гостро переживають цю війну, важко переживають смерті близьких. І знову ж таки тут багато що залежить від людини: якщо вона релігійна, віруюча, то переживає це в один спосіб, а якщо далека від Церкви чи невіруюча то в другий.

До нашого собору приходили матері, чиї діти загинули на війні. Якось навідалася жінка, яка живе недалеко від нас, її син загинув. Вона прийшла, щоби помолитися. Каже: «Мій син загинув, і то буде дев’ятий день, хочу помолитися за нього, за упокій його душі». Вона дуже важко переживала його смерть, але водночас у неї не було озлобленості через його загибель. У неї було відчуття, що він загинув не за будь-що, а як Герой захищаючи Україну. Під час розмови жінка наголошувала, що він пішов на війну і загинув за Україну. Тобто в неї було почуття гідності, гордості за сина. А ще ця жінка сказала цікаву річ: «Дайте мені молитовник українською мовою, бо я ходила колись у російську церкву і молилася старослов’янською. Тепер не хочу молитися старослов’янською, не хочу молитися російською, хочу молитися українською»

Пригадую ще такий випадок. На парафіяльну сторінку у фейсбуці нам написали, що на «Азовсталі» в Маріуполі 9 травня загинула дівчина з Харкова Оксана. Загинула в одному зі сховищ. У бункері їх розбомбили спочатку авіабомбами, відтак фосфором спалили це все. Їхній командир зателефонував через кілька днів і сказав мамі, мовляв, так і так, ваша дочка загинула. Для матері, звісно, то була велика втрата, велике горе. Вона пішла у Благовіщенський собор, щоби помолитися за дочку, але чомусь не домовилася з ними. Тоді подруга загиблої написала нам, дала адресу мами, щоби з нею зустрітися, поспілкуватися і помолитися за її дитину. Ми поїхали до цієї жінки, зустрілися. Вона розповідала про свою дочку. Я сказав, що, може, дівчина не загинула, всяке може бути, може, жива. Мама відповіла, що, зі слів командира, там усе було під завалами, що Оксана таки загинула. Бажання матері було молитися, бо що вона ще може зробити для дочки тепер? Я кажу: «Молитва – це тепер найбільше, чим ми можемо їй допомогти». Потім вона приїжджала на Службу Божу, на панахиду, щоби помолитися за доньку. Призналася нам, що вона росіянка, родом з Бєлгорода. Друга її сестра жила в Харкові, а третя залишилася в Бєлгороді. Коли почалася війна, вони телефонували до Бєлгорода, казали сестрі, що з російської сторони напали, обстрілюють місто, що люди вмирають, гинуть від цих обстрілів. І почули відповідь рідної сестри: «Ето всьо фєйкі, не вєрьтє, ето нєправда». А потім відрубала: «Так сказал Путін, так надо!» З того часу харків’янки перестали спілкуватися з рідною сестрою, ріднею в Росії, розірвали будь-які контакти.

Варто сказати, що люди навіть у такий тяжкий момент ідуть до Бога, звертаються до Нього, щоб якось пережити втрату близької людини, дочки чи сина. Хочуть пережити втрату не з якоюсь безнадією, відчаєм, а з надією, що їх діти не вмерли без користі, а загинули, захищаючи свою Батьківщину, свою землю. Отже, підтримка з боку Церкви, спілкування допомагають пережити втрату найближчих.

Нещодавно загинув чоловік нашої парафіянки. Був під містом Богородичне біля Святогірська, на Ізюмському напрямку. Снаряд розірвався недалеко. Вона приїхала в той же день до церкви, щоби помолитися, поспілкуватися. Тобто віруюча людина зовсім по-іншому реагує, переживає це все, я б сказав, і з надією. Не впадає у відчай, не нарікає, не озлоблюється на Бога, на всіх і на все. Хоча чоловік і загинув, але за благородну справу. І Господь також винагородить його за цей геройський вчинок. Дружина розповідала, що чоловік був простим працівником, із 2014 року як волонтер їздив допомагати нашим військовим. А коли почалася війна, одразу пішов у військкомат, щоби його взяли в тероборону. Першого разу йому відмовили, пішов удруге – знову відмовили, лише коли прийшов утретє взяли. Спочатку чоловік перебував у теробороні Харкова, відтак перейшов у Збройні сили України і був відправлений на Ізюмський напрямок, де й загинув. Коли приїжджали його побратими, то розповідали про постійні обстріли, що це досить важко сприймати, бо не знаєш, де цей снаряд розірветься.

Скажу, що люди психологічно нелегко переживають цю війну. Один хлопець із нашої молодіжної спільноти потрапив під обстріл, коли бомбили в Харкові управління поліції та СБУ. Ракета розірвалася в приміщені, і він залишився живий, але впав із четвертого поверху. Був увесь поламаний. Спочатку перебував у госпіталі, лікувався у Львові, на Закарпатті. Вже ніби відновився фізично, повернувся у свій підрозділ, а психологічна травма залишилася. Він казав: «Я думав, що дам собі з цим раду, але було важко». Хоч і не брав участі в бойових діях, бо ще не мав підготовки, втрата побратимів ще більше поглибила психологічну травму. Цей хлопець просив, аби я приїжджав, розповідав про різні моменти. У нього відчувався посттравматичний синдром. Така людина поки не може воювати.

Коли я приходив у лікарню, підходили інші хлопці, щоб над ними помолитися, благословити їх. Розповідали свої бойові історії. Тобто бачимо, що, з одного боку, є травми фізичні, а з другого психологічні, які теж нелегко пережити. Обстріли, втрата побратимів… Таке хлопці переживають досить важко. І в цих ситуаціях важливим є супровід Церкви, щоби їм допомогти, розмова зі священником. Я бачив, як вони з великою прихильністю ставляться до отців, просять за них помолитися, благословили. Тому супровід, допомога священників, капеланів дуже важливі для наших військових у виході з цього стану. Коли люди переживають страждання чи навіть смерть близьких, віруючі роблять це радше з надією, не відходячи від Бога, не нарікаючи. Вони, навпаки, приходять до Бога і мають від Нього підтримку та допомогу, починають ще частіше ходити до церкви, частіше молитися, і це допомагає їм пережити біль втрати.

Єпископ Василь Тучапець, отець Михайло Лесів та прессекретарка Харківського екзархату Уляна Тимчук під час інтерв’ю, яке лягло в основу майбутньої книги «Пошук миру під час війни». Фото: Львівська духовна семінарія Святого Духа УГКЦ

На превеликий жаль, війна триває, страждання мільйонів українців не припиняються (цей текст пишеться під час звучання сирени повітряної тривоги), відповідно, пропонована стаття не претендує на остаточні висновки й оцінки. Просимо сприймати прочитані рядки як досвід українця (а таких десятки мільйонів!), який ділиться своїми переживаннями і в світлі Христового Євангелія пробує їх переосмислити. Ми не даємо оцінок, лише своїми словами та працею хочемо наблизити день, про який говорить пророк Ісая: «І ділом справедливості мир буде, а плодом справедливості – спокій та безпека довічна. Народ мій житиме в оселі миру, в житлах безпечних і в осідках спокійних» (Іс 32.17-18), бо розуміємо, що саме справедливість є передумовою миру.

Підготував о. Михайло Лесів, проректор Львівської духовної семінарії Святого Духа, УГКЦ, завідувач кафедри пасторального богослов’я Філософсько-богословського факультету УКУ

 

Share:

Popular articles