Latest Issue

2(502)2024

Час ставати сильнішими

Стати автором
Володимир Антонович у студентські літа: 1860 рік. За родинною легендою, майбутнього історика після народження в Чорнобилі у 1830 році охрестив греко-католицький священник, але у 1834-му з волі матері повторно охрестили у костелі в Махнівці на Вінниччині Джерело: wikimedia.org.

Володимир Антонович, Галичина і Греко-Католицька Церква.

На наступний рік припадає ювілей Володимира Антоновича (1834–1908) – класика української історіографії та видатного політика. Нешлюбний син польської гувернантки та угорського революціонера, лідер польського студенства Київського університету Святого Володимира 1861 року гучно порвав із польським середовищем, оголосивши свою сповідь у санкт-петербурзькій «Основі» і перейшов з католицизму на православ’я. В такому контексті на заявлену в заголовку тему варто було очікувати однозначної відповіді – антиподи.

Але насправді ставлення історика до Греко-Католицької Церкви однозначним не було. Зрештою, за родинною легендою Антонович народився 1830 року в Чорнобилі і спочатку був охрещений унійним священником, а 30 січня 1834 року в містечку Махнівка на Вінничині його охрестили вдруге – в костелі: ця дата й стояла в його метриці.

Визначальний вплив на Антоновича справили французькі просвітники. Саме ідеологія просвітництва сформувала раціональний світогляд історика. У Львові 1891 року він не без самоіронії сказав атеїстові Михайлу Павликовi: «я нiяких церков не признаю, а й то по кiлька раз у рiк iду до митрополита, цiлую його в руку та приймаю благословенство для того, що так менi бiльше сребреникiв приходить; менi за те платять». Як свідчать ранні праці Антоновича, а передовсім «Очерк состояния православной церкви в Юго-Западной России» 1871 року, історик вважав тоді Берестейську унію замахом на релiгiйну самобутнiсть українцiв, джерелом конфлiктiв у власне українському середовищі. Але водночас безконфесійність дослідника сприяла його віротерпимості. Відтак, поступово втягнувшись у галицьку політику, вчений не мiг не зауважити, що Греко-Католицька Церква є важливою ознакою нацiональної самобутності русинів-українцiв Галичини. До того ж Антонович підтримував таємні контакти з єзуїтами – настільки таємні, що про їхні подробиці він і словом не обмовився навіть своїй дружині Катерині Мельник, хоча був відвертий із нею в багатьох інших конфіденційних питаннях.

До того ж обставини змушували історика змінювати погляди не раз. 1880 року він уперше виїхав за кордон як ординарний професор (раз на п’ять років кожний російський професор мав право на закордонне відрядження бюджетним коштом) і прожив у Львові майже півроку. Галичина справила на інтелектуала колосальне враження. А ще більше враження справила Італія, у яку він просто закохався. Італійський фольклор нагадував Антоновичу український, а архикнязь Віктор Емануїл – майбутній король Італії – навіть згодом відвідував історика в Києві як кращого знавця історії та археології України. Напрошувалися паралелі: П’ємонту з Галичиною, а земель Неаполітанського королівства з Наддніпрянщиною. Так народилася концепція «українського П’ємонту».

Варто зазначити, що 1880 року Ватикан відкрив Антоновичу свої архіви. З дозволом на доступ туди йому посприяв професор Сальваторі, якого Катерина Мельник назвала у спогадах «великим клерикалом». Із Сальваторі українського вченого познайомив Іван Білозерський, який був одружений з італійкою і проживав у Римі. Там і застала Антоновича звістка про відкриття у Львові монахами Чину Божого Воскресіння (змартвихвстанцями) інтернату для українських гімназистів.

«Хто заперечує Русь, той Москву будує»

Орден Божого Воскресiння (Congregatio a Resurectione Domini Nostri Jesu Christi – Zmartwychwstańcy) постав у Римi пiсля польського повстання 1831 року з числа його учасникiв. Головне завдання, яке ставили перед собою ченці, – місіонерська праця. За папи Пiя IХ їхні мiсiї вiдкрилися в Болгарiї та Америцi. У 1879 році генерал змартвихвстанцiв Петро Семененко виклопотав в iмператора Франца-Йосифа дозвiл на дiяльнiсть свого ордену в Галичинi з метою заснування українського iнтернату, де виховувалися б максимально віддані Ватиканові католики східного обряду. Зауважу, що Чин Божого Воскресiння – спільний орден римо-католиків i греко-католиків. 6 листопада 1880 року газета «Дiло» повiдомила про купiвлю ним монастирського комплексу францисканок на вул. Пекарська. Львівський осередок змартвихвстанців очолив Валер’ян Калінка – колишній революціонер, фундатор краківської історичної школи польської історіографії.

Калiнка (1826–1886) народився в Болехівцях біля Кракова в сім’ї високопоставленого судового урядника. Навчався на філософському та правничому факультетах Яґеллонського університету. Входив до числа організаторів повстання 1846 року. Після його поразки перебував на еміграції, повернувся під час революції 1848 року, але в 1851-му знову емігрував. Упродовж 1851–1864 років був секретарем генерала Владислава Замойського, князів Адама і Константина Чарторийських – лідерів польської еміграції в Парижі. Після поразки повстання 1863 року пiд впливом змартвихвстанцiв захопився iдеєю католицької мiсiї на Сходi. У 1868 році прийняв постриг, а в 1870-му висвятився на священника. Наприкiнцi 1870-х отця Калiнку наблизив до себе вiденський нунцiй кардинал Людовiко Якобiнi. Саме тоді у Ватиканi виникла iдея створення iнтернату для греко-католикiв. Запальний Калiнка захопився нею, вважаючи, що для того, аби втілити задум спiльного фронту полякiв та українцiв проти Москви, потрiбно звернутися до молодi й цим забезпечити собi успiх у майбутньому. Як писав Калiнка в брошурі «Stosunek Polaków i Rusinów do Internatu Ruskiego XX. Zmartwychwstańców we Lwowie» (1884): «…виховувати русинiв на русинiв, з повагою до їх обряду, мови i народностi. [Цю програму] продиктувала проста справедливiсть, її рекомендував iнтерес Церкви i краю, а також внутрiшнiй голос сумлiння, який застерiгав, що Руси щось та належиться з нашого боку за минуле»; «якщо русинiв нема, то дякуючи такiй етнографiї, [Росiйська] iмперiя отримає вiдразу 15 мiльйонiв одноплемiнної людности … хто заперечує Русь, той Москву будує […] Отже, не тiльки почуття iстини, якого повинно нам вистачити, але сама розважливiсть i сам iнтерес Церкви, цивiлiзацiї i Польщi наказують нам визнати, що мiж Польщею i Росiєю iснує самостійний нарід, що не належить анi до першої, анi до другої, який не позбудеться своїх почуттiв i нацiональних особливостей в сучасних умовах, якщо не позбувся їх через довгi вiки; наказую служити йому щиро й старанно, незважаючи на його сьогоднiшнє ставлення, щоб i він поступово, коли почує себе часткою європейської спiльноти, служив загальнiй цивiлiзацiйнiй справi, як йому Бог призначив».

Греко-Католицька Церква на початку 1880-х років переживала далеко не найкращі часи. Автор фундаментальної монографії про реформу Чину Святого Василія Великого 1882 року отець Макарій Каровець назвав двадцятиліття перед реформою василіян «найтемнішим періодом в історії нашої Церкви». Він мав на увазі москвофільство і православні симпатії греко-католицького духовенства. Парадоксально, але в той час саме сутана священника була своєрідним символом москвофільської партії, тоді як народовську символізував сурдут службовця. «Становище народовської партії в краю, а особливо у Львові, – згадував Олександр Барвінський, – було тим трудне, а вплив їх на розвиток народних справ був для того вельми слабий, бо передовсім в капітулах не мали вони своїх представників, а через те в деканатах».

Антонович і Калінка

Поява змартвихвстанців у Львові інспірувала чергове польсько-українське напруження. Редактор «Діла» Володимир Барвінський погрожував Ватиканові у «Ділі»: «Терпеливість руського народа має свої границі. Горе тому, хто її надужиє» («Діло», 19 лютого 1881 року). Відомий громадський діяч отець Стефан Качала виcтупив тоді з гучним осудом Валер’яна Калінки на форумі Галицького сейму, а народовці спільно з москвофілами організували на честь отця Качали два гучні бенкети. Iван Франко якось іронізував у листі до Михайла Драгоманова, що проти змартвихвстанцiв «i зайцю положено бути смiливим». У 1889 році гостра дискусія в Галицькому сеймі щодо рубрики бюджету про фінансування інтернату спричинила поєдинок двох депутатів: українця Теофіла Окуневського та поляка Томислава Розвадовського.

Корнило Устиянович. Карикатура на інтернат змартвихвстанців: о. Калінка нацьковує дітей – майбутніх єпископа, гетьмана, Наполеона та урядника – на стовпи ідентичності галицьких русинів – юліянський календар, азбуку та візантійський обряд. Часопис «Зеркало», 1882, №2.

Протести були надто гучні, щоб на них не звернув увагу Володимир Антонович. Але на відміну від галичан він оцінив діяльність змартвихвстанцiв позитивно. У Римі вчений вiдвiдав їхню колегiю. Як згадувала Катерина Мельник, тоді в нього сформувалася думка, «що змартвихвстанцi справдi провадять у життя i виховання своїх учнiв, хоч клерикальнi, але щиро та мiцно нацiональнi засади для боротьби з московсько-обрусiтельською течiєю того часу». А Олександр Барвiнський в мемуарах стверджував: «З iнтернату змартвихвстанцiв вийшли ученики, котрi не вiдцуралися української народности i зайняли своїм поведенням i образованням поважнi становища в українському суспiльствi i розвинули корисну народну роботу». Один із вихованих змартвихвстанцями місіонерів – отець Микола Конрад – загинув як мученик радянського режиму і був беатифікований папою Іваном Павлом II під час його візиту в Україну в 2001 році.

У цій ситуації Антонович вирішив налагодити контакти з Калінкою. Їхнє листування виявити не вдалося. Вiдомо лише, що історик диктував листи до нього своїй дружині, яка пiдписувала їх псевдонiмом Ignaciusz. Вплив українського вченого вчувається в уже згаданій брошурi Калiнки «Стосунок полякiв i русинiв до руського iнтернату оо. Змартвихвстанцiв у Львовi». У нiй, зокрема, мовиться про позитивне ставлення до iнтернату руської iнтелiгенцiї. Логiчно припустити, що викладенi нижче мiркування належать саме Антоновичу:

«Як для iнших, так i для них iнтернат був явищем несподiваним i немилим; на його програму в цiлому не звертали уваги, однак i не закривали очi, навпаки, пильно слiдкували, старанно приглядалися i пiсля уважного i досить довгого спостереження вони дiйшли до переконання, що iнтернат не настiльки шкiдлива iнституцiя, аби з неї не можна було б витягнути жодної користи. «Русь, кажуть вони, потребує людей освiчених; завдяки їм хоч частково може вона повернути те, що давнiше втратила i здобути в краї поряд з полiтичним i соцiальне становище. Отже, якщо змартвихвстанцi нам постачатимуть таких людей, тим нам лiпше; це можуть бути цифри поважнi, якi увiйдуть до нацiональної спадщини. Добре i те, що цi вихованцi матимуть бiльше товариської тактовностi; бо не в кожному закладi її можна набути, а вона значить багато i полегшує шлях у свiт. А якщо та молодь перейме вiд змартвихвстанцiв трохи польських понять, трохи польського звичаю i навiть перейметься римським духом, не буде то довго; зможемо її переробити, коли увiйде помiж нас; добра руська кров вiдiзветься в них. Отже, нехай собi змартвихвстанцi провадять свiй заклад; то вода на наш млин. З іншого боку, не зашкодить, що голосно будуть їх пiдозрювати, оскаржувати i кричати на них; то ще бiльше стримає їх вiд полонiзацiйних захцянок, а при потребi можна буде i цей заклад помiстити в каталозi наших національних кривд». Одним словом, триматися пасивно i толерувати, трохи перешкоджати, але не багато, ото погляд цього табору».

Зауважу, що у Львові існував і гурт прихильників Валер’яна Калінки серед молодих українських політиків. До нього входив Франко, який залишив про отця Калінку теплий спогад.

Може видатися дивним, що Антонович так близько зійшовся саме з Калінкою. Але уважніший погляд на їхню приязнь дає підстави стверджувати, що між ними було чимало спільного як у істориків-позитивістів: революційне минуле, раціоналізм у науці, історію вважали «вчителькою життя», звинувачували шляхту в становому егоїзмі тощо.

Інтернат, Антонович та галицькі народовці

Антоновича приваблювала і перспектива мобілізувати до українського національного табору осіб окцидентального світогляду з непоборним імунітетом до цінностей «русского міра». Український вчений також невдало пробував створити щось на кшталт інтернату в своїй домівці, проте з трьох його вихованців нічого путнього не вийшло. Навпаки, один із них – Дмитро Піхно – став апологетом зросійщення. Проте в Антоновича вдома знову регулярно мешкали студенти, і в цьому новому виборі він уже був обережніший; а найкращою винагородою за його працю на цьому полі був, можливо, вінок на його могилі від одного з учнів зі стрічкою «Учителеві життя».

Так само й католицький месіанізм Калінки не перешкоджав контактам із ним. Про це свідчать непорозуміння, які виникли між Антоновичем та лідерами народовців Анатолем Вахнянином i Юліяном Романчуком під час чергового приїзду вченого з Києва до Львова в 1885 році. Як конфіденційно повідомляв Калiнка меценатцi iнтернату змартвихвстанцiв княгині Ядвiзi Сапiзi, розмова Антоновича з лідерами партії народовців щодо співпраці з поляками тривала вісім годин, але до нічого не довела. Наприкiнцi Антонович закинув спiврозмовникам, що вони даремно беруть участь у розв’язанiй проти змартвихвстанцiв кампанiї. «Як би їх шилом вкололи, – пише Калiнка і передає подробиці дискусії зі слів Антоновича. – Та ж то найбiльше нещастя!»«Для чого? Чи змартвихвстанцi полонiзують…?»«Принаймнi, бодай би полячили! Але виховують їх дiйсно по-руському, тому не можна заперечити, i в тому полягає все зло». – «Не розумiю, що в тому злого». – «Бо священники, що вийдуть з того закладу, то не будуть нашi священники, то будуть римськi священики!»

Приїзд Антоновича до Львова спричинив доноси на нього місцевої москвофільської преси. 31 липня 1885 року краківська «Нова реформа» навіть повідомила про арешт історика в Києві. Можливо, це перебільшення. Але в тому, що вчений був змушений давати пояснення «силовикам», сумніватися не доводиться. 1 листопада 1885 року він писав Драгоманову, що сподівається неприємностей, оскільки редактор «Слова» (основний пресовий орган москвофілів) Венедикт Площанський доніс росіянам, нібито у Львові він мав переговори з графом Войцехом Дідушицьким про приєднання України до Австрії. Відтак історик передав провід у започаткованих ним польсько-українських угодових контактах на предмет перетворення Галичини в «український П’ємонт» іншим особам.

Утім непомітно Антонович продовжував диригувати зведеним ним «оркестром» наддніпрянських, галицьких та польських політиків, поки не допровадив до проголошення польсько-української угоди на форумі Галицького сейму в 1890 році.

Заклад після смерті отця Калінки

Отець Калінка помер 1886 року. Його смерть вплинула й на напрямок діяльності інтернату. Нове керівництво проігнорувало національний аспект ідеї цього закладу, якому такого значення надавав покійний засновник. Зокрема, перевело мову врядування на польську й зосередилося на конфесійному вихованні українських школярів. Український церковний діяч отець Кирило Селецький, який відвідав інтернат у 1893 році, був обурений вилученням української мови настільки, що в листі до княгині Ядвіґи Сапіги писав: «І то має бути інтернат руський? Та це просто іронія! ОО. змартвихвстанці не впорались зі своїм завданням і зійшли на зовсім суперечливі католицизмові дороги. Легко може зауважити кожний, що католицизм у тій їх так великим коштом утримуваній інституції відіграє другорядну роль. Тут розходиться про полонізацію Руси, то дійсна ціль і завдання інтернату. Так було колись, так є й сьогодні, тому немає нічого дивного, що унія у нас пустила настільки слабке коріння».

Отже, наприкінці 1880 року ченці Чину Божого Воскресіння заснували у Львові інтернат з метою виховання греко-католицької молоді українськими католиками-патріотами. Однак галицький український політикум потлумачив цю ініціативу як «польську інтригу» з кінцевою метою сполонізувати Русь. Натомість діячі київської «Старої громади» в особі Антоновича, переконавшись у щирості змартивихвстанської місії в Галичині, налагодили зв’язок з їхнім керівником отцем Валер’яном Калінкою і за його посередництва шукали порозуміння з польським істеблішментом. Революціонер, історик і душпастир Калінка схилявся до угоди з патріотичних міркувань: на його думку, союз з українцями забезпечує полякам послаблення їхнього основного ворога – московський царат. Польська нація формувалася не тільки як спільнота етнічна, а й конфесійна та історична. Таким же шляхом, на думку отця Калінки, повинна формуватися й українська нація – спільнота не тільки етнічна, а конфесійна (греко-католицька) та історична (наявність окремого історичного досвіду). Саме тому він надавав такого значення інтернатові змартвихвстанців, вихованці якого мали окциденталізувати українське суспільство. Реалізувати задумане до кінця йому перешкодила смерть. Наступники Калінки зосередилися на конфесійному вихованні молоді, перевели врядування інтернату на польську мову, тож його вихованці проявляли себе в майбутньому як місіонери, а не політики. Тому після смерті Калінки Антонович перестав цікавитися змартвихвстанцями. А проте започатковані істориками угодові контакти тривали, допоки 1890 році не завершилися проголошенням польсько-української угоди проти москвофільства.

д-р Ігор Чорновол

 

 

Share:

Popular articles