Свіжий номер

2(502)2024

Час ставати сильнішими

Стати автором
Добромиль (Наполеон Орда)

Добромильська реформа: типові нетипові кроки

Потреба в реформі Церковні реформи, що їх запровадив австрійський імператор Йосиф ІІ (не без допомоги місцевих єпископів), на століття наперед визначили обличчя Української Греко-Католицької Церкви. Передусім це стосувалося ролі парафіяльного духовенства, для якого була заснована семінарія, якому був наданий статус державних службовців з відповідними привілеями і яке заохочували викладати в школах та гімназіях. А ось чернечий Чин святого Василія Великого, який перед тим більш ніж півтора століття був елітою Церкви, навпаки, прийшов до занепаду. Імператор скасував усі привілеї чернечих структур, підпорядкував монастирі владі місцевих єпископів і змусив монахів учитись в звичайних семінаріях. Чимало монастирів узагалі були закриті і перетворені на парафіяльні церкви. Кількість обителей скоротилася в кілька разів, а ті, що залишились (з трьома-чотирма монахами), бідували, не відіграючи значної ролі в церковному житті. Та й звістки про чернечі трапези з вином, картами і непристойними жартами свідчили про певні проблеми з дисципліною в ченців. Були, звісно, такі монастирі, як, наприклад, монастир у Дрогобичі з його славнозвісною школою, зі стін якої вийшов Іван Франко і ще багато хороших людей. Але ці обителі були радше винятком, аніж правилом.

Загалом ХІХ століття для українських греко-католиків було добою парафіяльних священиків. Автори «Русалки Дністрової», просвітники, поети, викладачі у народних школах, публіцисти, історики, архівісти, дослідники, навіть автор музики майбутнього українського гімну – все це парафіяльні священики, і саме з парафіяльних священиків вийшли єпископи-просвітники – від Івана Снігурського до Сильвестра Сембратовича. Парафіяльні священики були близькі до народу і розуміли його потреби, брали активну участь в громадському житті, засідали в Галицькому сеймі та австрійському Райхсраті. Але з 1860 року починають спливати недоліки парафіяльного духовенства. По-перше, священик, який викладав у школі, засідав у сеймі, працював у архівах, часто почувався більше громадським діячем, аніж священнослужителем. По-друге, оскільки свобода думки завжди приводить до плюралізму, в умовах російської пропаганди освічені священики часто заражалися москвофільством чи полонофільством. Звісно, більшість галицьких парохів тихо й сумлінно служили Богові у парохіях, але, враховуючи тисячолітній досвід, вочевидь, була потреба нашої Церкви в чернецтві – дисциплінованому, слухняному, повністю присвяченому своєму служінню.

Упродовж минулих століть монахи не раз ставали головною рушійною силою в піднесенні Церкви хоч на Сході, хоч на Заході. Згадати хоча б перших пустельників або клюнійські реформи. Греко-католики не були винятком: свого часу унійний Київський митрополит Йосиф Рутський, відчуваючи кадрову кризу і брак культурних осередків, вирішив зробити ставку на чернецтво і створити чернечий чин, подібний до латинських (тобто централізований, дисциплінований, з єдиним статутом та доступом до католицької академічної бази), але зі статутом і традиціями, заснованими на традиціях православного чернецтва. План Рутського спрацював. Василіяни були елітою унійної Церкви, з їх лав виходили єпископи, митрополити, богослови, багато монахів училися в Римі, де мали своє представництво, василіянські ігумени не поступались стосовно освіти латинським єпископам. При монастирях працювали семінарії та друкарні. Василіянином був мученик Йосафат Кунцевич, василіян катував Петро І у Полоцьку та Вільні. Одне слово, у XVII, особливо в XVIII столітті на них, можна сказати, трималася Церква. Звісно, такий порядок речей мав свої недоліки, адже василіяни намагалися підлаштувати під себе весь устрій унійної Церкви, зосереджували на собі всю систему церковної освіти та підготовки священиків. Як наслідок – будь-який єпископ чи митрополит не з василіян одразу наражався на потужну опозицію з боку Чину, а парафіяльне духовенство взагалі залишалось поза їхньою увагою. Разючий контраст між освіченими василіянами і темним білим духовенством був вигідний монахам, але не Церкві. Власне через це наприкінці XVIII століття унійні єпископи з таким ентузіазмом зустріли йосифінські реформи. Але в середині ХІХ століття багато кому здавалося, що Церкві потрібні не самостійні діячі, кожен з яких має свою думку з приводу церковного курсу, долі нації та особи митрополита, а «слухняні солдати», які чемно робитимуть те, для чого їх висвячували. Отже, Василіянський чин треба було змінити якісно (привчити монахів до дисципліни) і кількісно (залучити нових кандидатів).

Підготовчі кроки

Унійний митрополит Йосиф Сембратович і протоігумен Василіяянського чину Климентій Сарницький досить довго обговорювали необхідність реформи – і між собою, і з Папою Римським Левом ХІІІ, який замислювався над реформою василіян ще в 1860-ті роки. І ось настав 1882-ий – рік першого судового процесу над галицькими москвофілами, коли парохія в селі Гнилички під тиском москвофільської пропаганди вирішила перейти в православ’я. Тоді польські чиновники та журналісти використали це як привід для цькування Сембратовича і домоглись його усунення з престолу. Престиж української Церкви похитнувся, тож були потрібні радикальні кроки. Папа забирає Сембратовича до Риму, ставить митрополитом його племінника та однодумця Сильвестра і дає наказ розпочати реформу Василіянського чину.

Суть цієї реформи полягала в тому, щоб знову зробити Василіянський чин централізованим і незалежним від влади місцевих єпископів, а ряди ченців посилити кількома десятками єзуїтів, які здійснювали б керівництво орденом. Вони жили б за древніми православними правилами Василія Великого, подавали б приклад дисципліни і самовідданості, провадили б господарську діяльність, викладали б у школах, скеровували б новиків до різних релігійних навчальних закладів. А з часом, піднявши достатню кількість василіян, мусили б вийти з ордену і повернути керівництво справжнім василіянам. Тобто римо-католицькі монахи-єзуїти мали на певний час стати василіянами і керувати орденом, немов правдиві українські греко-католики!

Такий план виглядав досить нестандартним та сміливим, тож багато кому не подобався, адже фактично за цим планом кілька монастирів передавались в управління єзуїтам, більшість з яких були поляками. В умовах протистоянь українських і польських сил в пресі, у Галицькому сеймі та австрійському парламенті передача єзуїтам польського походження українських монастирів виглядала сумнівним кроком. Проти таких реформ протестували всі – і москвофіли, і народовці, і василіяни, і поляки! Кілька років відбувалися народні віча, складалися петиції з протестами проти реформи, але Папа з єзуїтами, а також протоігумен із митрополитом стояли на своєму.

Слід зазначити, що такий нетиповий крок уже мав місце в історії василіян. Ще в часи, коли Йосиф Рутський відроджував чернецтво в унійній Церкві, Папа Римський послав йому на допомогу кількох єзуїтів. Вони оселилися в напівзанедбаному монастирі пресвятої Тройці у Вільні і почали жити й молитись за правилами, що їх склав святий Василій Великий 1000 років тому. Їхній приклад захопив багатьох, до обителі почали приходити нові монахи, потім виникли нові монастирі, які об’єдналися в новий чернечий Чин у 1617 році.

Початок

15 червня 1882 року єзуїтам передали монастир у Добромилі, де був новіціят, тобто де майбутні монахи проходили послух. На той час у Добромильській обителі було лише три монахи і один новик, і то вони на знак протесту покинули монастир, залишивши єзуїтам порожній храм з келіями і напівпорожньою казною. Єзуїти на чолі з отцем Каспером Щепковським заселились, розібрались у фінансових справах, пробачили боржникам монастиря, небагатим селянам та міщанам борги і почали служіння. Жили вони дійсно за правилами святого Василія Великого, служби відправляли за візантійським обрядом, не боронили говорити українською, читати українські книги, уникали польщизни і латинщини. Водночас розпочали ремонт монастиря.

Система підготовки новиків була повністю перероблена: якщо раніше майбутні монахи йшли до львівської семінарії, висвячувалися і лише потім вступали до монастиря, то тепер навчання проходило вже в монастирських келіях, причому по-єзуїтському серйозно – рік у новіціяті, потім гуманітарний курс, потім два роки філософії, потім ще чотири роки богослов’я. Глибина і тривалість освіти залежали від старанності. Мови також вивчали по-єзуїтському: латиною писали вірші та виголошували промови і діалоги, грецькою провадили диспути і писали листи, німецькою виголошували проповіді. Найбільш здібних відряджали до Кракова для навчання в єзуїтській колегії на вищих філософських і теологічних курсах. Вихованці Добромильського новіціяту вчилися писати твори, організовували концерти духовної музики, тематичні вечори та академії.

До монастиря почали приходити нові монахи, і незабаром треба було будувати другий поверх келій для новіціяту. Добромильська реформа спрацювала, і в 1884 році подібну реформу провели в монастирі містечка Лаврів, а згодом у інших місцях. Новіціят перевели до Онуфріївського монастиря у Львові (який став головним осередком Чину), а згодом до Крехова. У Львові ж була запроваджена чернеча друкарня, яку згодом перенесли до Жовкви, де згодом вона стала найбільшою в світі українською друкарнею. Василіянський чин знову став тим, чим був: напівсамостійною дисциплінованою організацією з величезними ресурсами і величезним бажанням служити Церкві та своєму народові.

Вражаючі наслідки

Поступово єзуїти відходили від керівництва Чином, передаючи щораз більше важелів своїм українським вихованцям. У 1904 році вони проголосили реформу завершеною і остаточно залишили лави василіян. Новим протоігуменом став українець Платонід Філяс. За роки реформи кількість монахів збільшилась майже вдвічі (зі 173- ох до 234-ох), не кажучи вже про якість. Було засновано кілька нових монастирів та місії в Бразилії і Канаді, де існувала велика українська діаспора.

Василіяни знову стали потужною самостійною організацією з можливостями значно більшими, аніж мало парафіяльне духовенство. Тобто, як і колись, своєрідною елітою серед духовенства. Освічені монахи з належним європейським вишколом займали посади викладачів семінарій, державних шкіл, помічників єпископів. Виховні методи єзуїтів, доступ до їхньої академічної бази, а також загальне підвищення престижу Василіянського чину зробили свою справу! Єзуїти виховували в новиках любов до свого обряду, свого народу, своєї землі, так що з часом галицька інтелігенція змінила своє ставлення до чернечої реформи. Навіть Іван Франко, зазвичай прискіпливий, схильний до критики та гострий на язик, визнавав, що «…єзуїтський новіціат у Добромилі видав ряд мужів, що, не зважаючи на свій щирий католицизм, не тільки не затратили почуття своєї національності, але й поробилися завзятими народовцями».

Цікаво, що в 1920 році, після завершення Першої світової війни, до галицьких василіян звернувся отець Я. Хома, протоігумен греко-католицьких монастирів на Закарпатті. Він попросив галичан провести подібну реформу серед русинів по той бік Карпат. Галичани погодились і очолили закарпатські монастирі, що посилило культурний зв’язок Галичини та Закарпаття.

І якщо заходи Шумлянського або нововведення Замойського синоду були випадком, коли українська Церква проводила реформи власними силами і з власної ініціативи, а йосифінські реформи були нав’язані «згори» і лише випадково зіграли на користь Церкви, то Добромильська реформа – блискучий зразок того, як Рим здійснив «хірургічне втручання» в життя українців, зробивши те, на що в нас не вистачало ресурсів. А ще це блискучий приклад співпраці католиків східного і західного обрядів та участі Папи в церковному житті, що ще раз підтвердив правильність вибору, який зробили українці, прийнявши зверхність Апостольського Престолу та приєднавшись до Католицької Церкви.

А ще один із активних учасників Добромильської реформи – єзуїт Генріх Яцковський був духівником молодого Романа Марії Шептицького, і майбутній Владика Андрей став василіянином не без впливу єзуїта, який допомагав реформувати цей славний Чин!

Віктор Заславський, історик, співробітник Жовківського музею, публіцист

Поділитися:

Популярні статті