Українська Католицька Церква на роздоріжжі /Стаття третя/

Частина перша

Частина друга

Наявний фермент, а подекуди й болючі конфлікти міх мирянами й духівництвом, в рядах колись зразково зорганізованої і впорядкованої Української Католицької Церкви в Америці, а частково і в Канаді, є реакцією на причини, які зродили подібні факти, а часто вже на самі наслідки. Як би хтось не мінімалізував кризи у взаєминах міх нашою Ієрархією і мирянами, вона існує, має глибокі коріння, реакція вірних виправдана, а наслідки цієї кризи далекойдучі і мабудь не дуже потішні. Не входячи глибше в аналізу причини і атмосфери цього ферменту, вирахуємо кілька головних причин його виникнення: а) неґативне ставлення Філядельфійського Митрополита до Верховного Архиєпископа, дезавування ним ідеї патріярхату і власні комбінації довкола концепції Американської Візантійсько-Католицької Церкви; б) літепле ставлення до патріярхату деяких других єпископів, нериразне їхнє відношення до юрисдикції Верховного Архиєпископа, а то й солідаризування з філядельфійською політикою; в) ініціативи по лінії латинізації й американізації чи англіканізації нашої Церкви, часто ведені закамуфльовано, але пляново; г) трактування деякими єпископами і священиками вірних і світського елементу в Церкві і поза нею /громадських установ і організації/ не в сучасному соборовому дусі, а в стилі давніх февдальних, австріяцько-бюрократичних чи новітніх айріських взаємин й відмова від всякого розумного діялогу з мирянами для устійнення спільних справ.

Деякі події, такі, як Собор і висунена справа патріярхату, а далі висліди Собору, стосовані у всій Церкві, прискорили кризу. Вона, ясно, не є тільки українським феноменом. Ферменти існують і в інших католицьких суспільствах і Церквах. Проте, наші конфлікти мають іншу природу. Вони стосуються не так розходження про шляхи усучаснення нашої Церкви, вони не виникли з якоїсь опозиції до Соборового Духу і постанов. Ідеться в нас про дві різні концепції сучасного й майбутнього нашої Церкви в діяспорі, її ієрархічного оформлення, її відношення до матірної Церкви, її українсько-візантійської істоти-форми і змісту. В цьому зударюються дві концепції: З одного боку, концепція відродження автономности, самобутности нашої Церкви, які вона поважно затратила, концепція єдности і одности усіх вірних християн українців, які перебувають у Вселенській Католицькій Церкві, концепція справжнього внутрішньо-українського екуменізму. А з другого, концепція пристосування до місцевих умов, концепція уподібнення до решти католицького оточення, у висліді, концепція роздрібнення ще нині єдиної Української Католицької Церкви, концепція асиміляції й уніформованости. На ділі, це не є ніяка позитивна концепція, а радше капітулянство і ліквідаторство, які часто прикривається фальшивими гаслами поступу, розвитку й «усучаснення» чи навіть «універсалізму».

За очевидні були деякі кроки, потягнення, а навіть ціла політика декого з нашого церковного проводу в Америці, щоб не бачити, куди все це веде. І виник, спонтанно, самотужки, в болях і розпачі – спротив. Коли заходам за утворення українського католицького патріярхату ставилися перешкоди найвищими Ієрархами, Комітет за український патріярхат фактично поширив своє завдання. Почав вказувати і на нездорові явища нашого церковного життя в ЗДА. Коли переведено нещасливу зміну календаря в чікаґівській Єпархії, утворився Комітет оборони традицій, який, не маючи змоги полагодити місцевий конфлікт мирно, загострив цей конфлікт в ряді інших засадничих справ. Ставлення єпархіяльного проводу долило оливи до вогню, і сьогодні ми маємо справу з явищем, недалеким від середньовічних релігійних воєн. Коли в Канаді деякі англізатори почали ставити на порядок дня «відукраїнщення» нашої Церкви, так само там виникли комітети оборони традицій і обряду.

Про релігійні справи заговорило громадянство, звичайні вірні, які досі лиш виконували свої обов’язки, довіряючи, що справи є в добрих пастирських руках. Але деякі пастирі недвозначно завели. І тоді рядовий громадянин, мирянин-інтеліґент і робітник піднесли голову. Всі відчули, що щось велике, істотне і святе загрожене, і що недіяльність рівнозначна з пособленням злу. До редакцій посипалися листи, почали писати статті не антиклерикали, але чесні і побожні вірні, часто й заангажовані в релігійних організаціях. Коли офіційна преса не містила цих голосів тривоги, коли їх редактори й видавці закривали й мінімалізували негативні прояви й потягнення церковних провідників, рядовий вірний не мав нічого іншого, як засіб самоорганізації і творення власної публичної опінії. В ряді осередків виникли товариства за патріярхальний устрій Церкви, комітети оборони традицій. З’явилися різні комунікати, листівки, неперіодичні й періодичні видання. В Торонті почали видавати періодик «За Рідну Церкву», в Чікаґо з’явився місячник «Мирянин», а крайове Товариство за патріярхальний устрій в ЗДА почало видавати свій квартальний «За патріярхат». Також частина світської преси промовила і за цей голос їй повинна бути вдячна наша громада. Проте, не вся преса виконала свій інформаційний і опінію-формуючий обов’язок, як належиться. Так звана велика преса промовчувала і промовчує істоту конфлікту, обходить Його і не використовує своїх можливостей вплинути на власть імущих, щоби схаменулися. Така сама позиція громадського проводу в Америці, головно лідерів УККА. Це не лише мовчанка, але мабуть і якась конспірація та незрозуміла і коляборація.

Поза і без УККА, зібралась група представників деяких професійних і громадських організацій і пробувала інтервеніювати у наших владик в Америці. їх делегація була деким прийнята, а деким цілковито ні. Дехто пообіцяв і дещо зробити, а дехто збув цю громадську інтервенцію гарними словами, роблячи дальше своє.

Але справа не притихала, бо вона й не могла припинитися на нічому. Громада далі ферментує; відбуваються збори, читаються доповіді на теми нашої церковної ситуації, приймаються резолюції. Важко мовчати, коли наш життьовий організм загрожений. Хто в таких умовах годиться на добровільну смерть без спротиву?!

Не могли ці справи поминути і СКВУ. Якби організатори всіми закулісовими ходами не намагалися усунути цієї справи з конгресового форуму, це їм не вдалося. Які б формальні і конвенційні перегородки цій справі не ставлено, вона промовляла болем делегатів з напівзакритими устами. Частина ієрархії, присутня на конгресі, відчуваючи настрої суспільства, спільно з братніми церквами українців некатоликів, ствердила ряд принципових речей по лінії саме затривоженої частини мирян-католиків. Не протестували проти цього навіть ті, які є причиною цього алярму. Певні розводнені резолюції, а ще більше окремі промови скрінінґованих промовців недвозначно прозвучали в унісон з криком болю і перестороги сьогодні активних мирян в ЗДА і Канаді. Позитивні виступи владик, Митрополита Максима і Архиєпископа Мстислава заля покрила оплесками. Промови речників Українського Християнського Руху, Австралії, Бельгії були однодушно підтримані. На згадку імени Блаженнішого Верховного Архиєпископа Кир Йосифа Сліпого присутні встали і віддали глибокий . поклін цьому живому символові не лише нашого мучеництва, але й нашої єдности і нашого майбутнього. Якими були настрої делеґатів і гостей СКВУ, варта порівняти оплески, що ними були зустрінуті на бенкеті два згадані владики – Максим і Мстислав, щодо позицій яких існує повне довір’я в громадянстві із оплесками що їх одержав філядельфійський Митрополит.

І все таки СКВУ не сказав такого твердого і ясного слова у насущних справах нашої релігійної ситуації, яке від нього очікувала вся українська громадськість в діяспорі та український народ в батьківщині. Цей голос був блідий, розводнений і половинчастий. А резолюцію про утворення патріярхату для Української Католицької Церкви навіть не вставлено в постанови пленарної сесії.

Ще одна змарнована нагода завдяки дивовижній ментальності і якимось закулісним махінаціям. А ясне і недвозначне становище СКВУ у цій нині засадничій справі для нашого майбутнього могло мати вплив не лише у Філядельфії, але і в Ватикані.

Не зважаючи на так багато розчарувань, на хвилеві невдачі там, де можна було сподіватися якогось успіху і повернення усієї справи до кращого, ситуація не є безнадійною і справа ще не програна. Рік тому «Вісті з Риму» писали: «Так то 1967 рік може стати роком зросту або упадку Української Католицької Церкви. Різні виломи з-під рішень Синоду Українських Католицьких Єпископів, проголошених в спільному посланні, дають нажаль основу до побоювань». /рік 5, ч 2, 30 січня 1967/.

Похмура перспектива, передбачена «Вістями з Риму» частково здійснилася. Наша Церква не промовила на Синоді Вселенської Церкви єдиним голосом, не відбулося засідань нашого єпископату, хоч підготовка до цього велася. Не виправдав надій і СКВУ. Проте, є певні явища і речі, які кажуть сподіватися, що якщо не в 1967, то ситуація зміниться на краще в 1968 і наступному роках.

Переважна опінія мирян в користь тих ідеалів, які нам дорогі, виразно зарисувалася. Цю опінію поділяє і велика частина духівництва в Північній Америці, ще – на жаль – застрашеного адміністративними санкціями супроти тих, хто виразно і отверто визначив би себе проти свого владики. Але як це довго може тривати, важко сказати. Примара «заслання до північної Дакоти» не може увесь час затуляти уста правді, притупляти сумління багатьох добрих священиків.

До якогось позитивного розв’язання конфлікту і ліквідації ферментів ніж самими владиками, й вірними та частиною ієрархії і священства, мусить врешті довести і саме загострений стан і прикрий характер, що його цей конфлікт набрав. Самі наші владики і Східня Конґреґація мусять усвідомити собі відповідальність за дальшу долю нашої Церкви в Північній Америці та виробити такий плян і програму, які єдині доведуть до замирення й узгіднення дотеперішних розбіжностей. Якщо конфлікт не мав би закінчитися ще гіршими наслідками /а прецеденси до цього добре відомі таки з Історії нашої Церкви в Америції/, всі відповідальні чинники мусять докласти всіх зусиль, щоб справи були налагоджені.

Головним і найважливішим засобом до поборення нинішньої кризи мали б стати наради Синоду Єпископів Української Католицької Церкви. Такий Синод мусить зійтися і повинно прийти недвозначне його підтвердження з боку Святої Столиці. Ми не можемо існувати без верховної церковної влади в національному масштабі, коли всі інші, сильніші і слабші за нашу церкву, таку владу оформили і Рим її визнає.

Усі владики повинні взяти участь в наступних нарадах Синоду і, скажім гостро, не мають чого повертатися до своїх єпархій, поки не розв’яжуть усі засадничі і наболілі справи нашої дійсности. Спільні постанови мають закріпити підписами, щоб було явно-славно, що всіх нас – єпископів, духівництво і мирян – зобов’язує. А хто з єпископів відмовився б взяти участь в Синоді, або пізніше не респектував би спільних рішень, автоматично поставить себе поза рямки Української Католицької Церкви. Його вірні, ті, які не бажають зривати з матірною церквою, які хочуть бути в повній єдності з Українською Помісною Церквою, матимуть повне моральне право вийти з його юрисдикції і творити такі форми церковно-релігійного життя та зв’язуватися з такою церковною владою, яка уосібнює цю єдину Українську Католицьку Церкву в Україні і в розсіянні.

Для цеї мети українські миряни, українські священики, усі не залякані і з почуттям відповідальности мусять бути активними. Нашу опінію, нашу критику, наші остороги мусимо підносити. Мирянство мусить бути краще організоване. Воно мусить працювати насамперед в Церкві і для Церкви. Комітети ад гок повинні переформуватися в церковні братства за нашою найкращою традицією заслужених братств 16-18 століть, які вміли постояти за Церкву, обряд, національну суть нашої віри, за культуру і народні права. Розпорошені досі голоси в доривочних виданнях, слова розпуки і болю мають визріти в повноцінну трибуну відповідальних українських мирян, які бажають не лише критикувати, але й творити позитивні вартості.

Український громадський і політичний провід повинні так само зайняти ясну позицію у справах, про які мова. Не може бути в цих справах, які мають засадниче національне значення, невтральности чи незаінтересування. Бо це могло б довести до нашого загального упадку, як суспільности, як народу. Це могло б мати величезні неґативні наслідки для нашої батьківщини.

Голос мирян, думка громадськосте повинні бути доведені до відома окремих єпископів і всього Синоду. Світські люди не братимуть участи в Синоді, бо – за нашою традицією і церковним правом – це справа ієрархії. Проте, погляди мирян мають бути викладені ясно і ними не можуть нехтувати ті, що покликані керувати Церквою.

Ми ще мусимо бути готові на жест пробачення і перепросьби. В ім’я Триєдиного Бога, в ім’я нашої Церкви і вищих інтересів народу, заподіяні собі кривди взаємно повинні забутися. Тон полеміки й образи, вражені амбіції і навіть вчинена моральна кривда в запалі полеміки є дрібними в обличчі миру, злагоди і гармонії, в обличчі тих великих перспектив росту нашої Церкви, які її очікують під єдиним проводом і на правильному шляху. Миряни, виконавши в трудний час своє діло, повинні бути готовими понести й моральну жертву, якщо це буде у вищому інтересі. Образово висловлюючись, повинні бути готові схилити чоло і стерти порох із сандала, який наступав на те, що їм було дороге!

Кінець.