о. І. Музичка

Св. Анна – мати Богородиці

Діло рятунку людства, як це бачимо з історії спасення, Бог здійснює серед нас, людей, при помочі людей і робить це покликаннями і вибором осіб, яких посилає з відповідними завданнями до ізраїльського народу, який теж вибрав, щоб в ньому здійснити свій плян визволення людства від гріха. Так покликав Бог арамійця Авраама десь біля 1900 року перед приходом Христа-Месії і його нащадків, з яких вийшов ізраїльський нарід, з якого мало прийти «благословення для всіх народів світу» — Спаситель — Христос. Так потім дивно вибрав і покликав Мойсея, який пройшов через єгипетське виховання на дворі самого фараона і потім вивів своїх братів з єгипетської неволі, зорганізував це плем’я в нарід і довів його до землі, яка мала стати його батьківщиною. В цій землі впродовж тисячі років Бог кликав пророків, навіть царів, якими той народ провадив, вчив, грозив, готуючи його до визначеної цілі — приходу Спасителя світу. Не думаймо, що ті, яких вибирає Бог, включно зі самим народом, були якісь генії, найкращі, великі серед людей, славні чи багаті. Дуже часто навпаки! Ми часто слово «вибраний» розуміємо — «найкращий». Так не є. Слово «вибраний» у Св. Письмі означає — взятий з багатьох, і Бог у цьому випадку не дивиться на наші людські високі прикметники… Одинока вимога Бога: цей вибраний є такий, що схоче, щоб Бог був з ним, щоб чинив Його волю для Божого пляну. «Я буду з тобою» (Вих. З, 12); «Я бо пильную моє слово, щоб його здійснити» (Єр. 1, 12). Так поступив потім теж і Христос, який вибрав і покликав Апостолів, «яких собі вибрав» (Ді. 1, 2), які пішли продовжувати й поширювати його діло аж до кінців землі (Ді. 1, 2). Не всі й не все, хоч покликані і вибрані (включно зі самим ізраїльським народом), сповняючи вірно Божу волю, як треба було. Деякі гірко спроневірились. Нагадаймо першого царя Савла, багатьох царів, пророка Йону чи Юду…

Серед численних покликань і вибраних осіб в історії спасення є серед нас непомітною Мати Пречистої Діви Марії — св. Анна. Прамати, як називає її наша Літургія, Господа Ісуса. Невідома вона тому, що її ім’я не подибується на сторінках св. Письма, згадуються радше батьки Йосифа, мужа Марії, бо такий був традиційний звичай у жидів і жидівських родоводах. Про св. Анну знаємо тільки дещо, що передала традиція перших християн і перших століть та так звані «апокрифічні євангелії», яких автори любили такі невідомі сторінки історії і на основі слабких відомостей з дійсности залюбки доповняли їх часто фантастичними або напівімовірними розповідями, звичайно послуговуючись подібними ситуаціями зі св. Письма, вживаючи засади, що Бог діє сталими законами життя для добра людей.

Батьків Марії треба було вибрати. Ішлось про велику відповідальність, як теж і гідність. Вони, зокрема мати, мали бути «сосудом ізбранним», як потім Павло, як і інші, що мали сповнити велике діло у Божих плянах. Відповідальність матері Марії була, очевидно, велика. Треба було виховати, бодай в дитинстві, тую, що потім буде теж, зовсім по-людському, виховницею Ісуса, треба було знайти особу, що берегтиме в дитинстві тую, що була єдиною споміж нас — непорочною, навіть без знаку якогось гріха вже від свого зачаття. То була унікальна дитина, і треба було для неї унікальної Матері. Такою була св. Анна. В додатку ще треба додати, бо св. Анна не могла знати, що її дитина Марія матиме такі велетенські завдання і має такі незвичайні прикмети. Св. Анна могла тільки догадуватись про своє і своєї дочки якесь окреме покликання, як це зараз побачимо.

Св. Письмо і тим самим церковна традиція знає деякі знаки покликань таких відповідальних перед Богом людей. їхні батьки були звичайно люди в старшому, а то й похилому віці, то були, коли ішлось про матерей, неплідні вже жінки «у старості своїй»: Сара — жінка Авраама, Анна — мати першого пророка Самуїла, Єлисавета — мати Предтечі Івана і ін. Неплідність і несподівана вагітність у Старому Завіті була знаком, що дитину кличе Бог, бо він єдино міг дати серед неможливого можливе — життя дитинці, і дитина ця потім належатиме Богові. Бог дав дитині життя, батьки це знали і в це вірили і згодом віддавали дитину на службу Богові згідно з її покликанням. Таке було переконання.

Ще один знак, і св. Письмо за Традицією називають це: «були праведні». Це значить — чинили все, що Бог висловив у Законі і пророками, чинили точно Божу волю, жили Богом, у Бозі і з Богом. Такими були Йоаким і Анна, батьки Марії, і це з підкресленням повторяє наша Літургія. Вправді апокрифи кажуть, що Йоаким був праведний, багатий, давав всякі пожертви на святиню, але священик, знаючи, що він бездітний, а це вважалось Божою карою і відкиненням, не прийняв одного дня Йоакимової жертви, як пожертви з рук негідного перед Богом чоловіка. То стало причиною великого жалю, почуття пониження перед людьми у обоїх старих подруг, і вони у великому покаянні і покуті просили Бога милосердя і благословення і так стали батьками Марії, а св. Анна стала матір’ю найбільше вибраної і покликаної споміж нас. Анна отримала відповідальність великої виховниці Пречистої, Марія стає для своєї матері великим даром Божим, що стане даром для всіх людей світу та його історії. В ізраїльському народі і дійсності — це єдина жіноча постать з таким високим покликанням. Інші жінки, що сповнили теж деякі вчинки окремої вартости, є так мало помітні в історії спасення. Марія одинокий великий виняток.

У батьків Марії, зокрема у мами св. Анни (мама у всіх народів у вихованні дитини відіграє основну ролю) бачимо велику пошану до цього дару Божого. Таким очевидним доказом на те є з певністю факт (хоч подають його тільки апокрифи), що старі батьки Марії по кількох роках віддають її на дальше виховання до єрусалимської святині. Знаємо, як усі на світі батьки важко розлучаються зі своїми дітьми, найчастіше ради дальшого виховання. Батьки бачили якимсь чином, що і вік їхній і береження тієї незвичайної вже в дитинстві дитини не дозволяє їм продовжувати її виховання. Вона має жити близько присутности Божої біля святині. Подібно було з малим Самуїлом — пророком, якого батьки віддають під опіку священиків. Іван Предтеча теж малим іде в пустелю (можливо, до славних ессенів у недавно відкритому Кумрані у пустелі). Хотілось би догадуватися, що батьки Марії повторяли часто у своїх розмовах слова: «Нехай виховується, як того хоче Бог!». Потім ці слова повторить Марія до вістуна з неба в часі свого Благовіщення: «Нехай станеться мені, як того хоче Бог» (Лк. 1, 38). То, мабуть, відлуння слів св. Анни, які могла часто казати маленькій Марії, коли треба було їй іти до єрусалимської святині.

Кілька років родинного виховання під рукою св. Анни були потрібні для Марії, щоб потім біля тринадцятого року ЇЇ життя бути готовою стати дивною і виїмковою нареченою і жінкою праведного теслі Йосифа в Назареті, що стане тільки законним ЇЇ чоловіком і законним батьком в очах людей Божого Сина. Виховання св. Анни і потім в святині було основою великого рішення Марії, коли вона відповідає сміливо архангелові: «Якже воно станеться, коли я не знаю мужа?» (Лк. 1, 34). Сліди виховання св. Анни бачиться, з якою певністю і вірою приймає Марія слова ангела: «Дух святий зійде на тебе, і сила Всевишнього тебе отінить» (Лк. 1, 35). Св. Анна знала про творчу Божу силу з власного досвіду.

А виховання для різних домашніх робіт? Коли святиня давала теж практичне виховання для різних робіт для святині, це виховання під рукою священиків теж, уживаючи сучасного слова, було богословське, на основі св. Письма, що бачимо у гарній пісні Марії: «Величає душа моя Господа». Виховання св. Анни бачимо у домашній господарці Марії в Назареті, коли вона дбає про практичне життя Божого Сина, Його одежу, прохарчування і щасливе його життя в родинному колі серед, можливо, не дуже великих достатків.

Св. Анна стала виховницею Непорочної, берегла свій дар і скарб людства,щоб її дочка стала потім у практичному житті гідною Матір’ю Спасителя, хоч сама не знала усіх Божих таємниць у її Дочки. Коли дивимось на Марію, дивімся теж завжди і на скромну і так мало знану її Маму, риси якої, прикмети, праведність і частину святости знайдемо в Марії. Св. Августин казав, що все, що має, завдячує своїй добрій матері Моніці. Св. Анна передала вихованням чимало прикмет своїй Дочці, якими Марія виховувала теж і Спасителя світу і нас своїм прикладом життя, материної жертви і словами, яких не багато нам залишила, хоч великої вони вагомости є для нас, бо Марія теж наша духовна Матір!

У нашому українському сучасному благовістуванні (дехто чомусь на західній кшталт вживає слова «євангелізація»… Якесь воно таке штучне-грецьке в нашому контексті. Чому не вживати наше древнє — «благовість», «благовістування» на означення всякої проповіді і катехизи?) на еміграції, в Бразілії появилось нове згромадження Сестер-Катехиток. Основник — о. Ананевич, родом з Галичини вибрав для цього Згромадження Опікунку св. Анну. Не знаю про о. Ананевича багато, але одне, здається, вистачить, щоб мати для нього велику пошану: думав глибоко, коли найшов таку Покровительку для свого і першого з такою ціллю в нашій Церкві Згромадження Сестер! Бачив, що св. Анна виховала для нас і для світу Марію-Богоматір, яка приготовила для нас Благовість! Належиться св. Анні бути опікункою тих, що понесуть цю Благовість у формі катехизи між наш нарід! Гарний і добрий вибір Опікунки для тих, що будуть займатись катехизою, Христовим вихованням-наукою, що будуть виховувати дітей для Христа. Блаженніший Патріярх Мирослав-Іван переніс кілька Сестер з цього Згромадження з Бразілії в Україну, і вони почали вже успішно свою діяльність у Львові. То велике діло, велика відповідальність, бо Україна серед своїх криз, духовної руїни потребує вже, на першому місці, виховання в Христі, виховання нової людини в Христі, бо, цитуючи слова Папи Івана-Павла II з його енцикліки «Сотий Рік», навіть «соціяльне питання не має своєї справжньої розв’язки поза євангелієм» і всякі людські «новості» можуть тільки в євангелії знайти свій простір правди і належної моральної позиції. Україна потребує нового, чи радше, давнього свого християнського виховання на руїнах понівеченої марксизмом-комунізмом справжньої духовости української Людини…

Яка ж була вимога для виховання Непорочної, яку виховувала св. Анна? Марія мала виховуватись єдино для Бога. Ізраїль знав, що він живе під проводом і опікою Божою. Кожний ізраїльтянин знав, що має жити Божими заповідями, бо то вимога Заповіту-угоди з Богом від їхнього батька Авраама. Але враз із тією ціллю були в часах життя Марії серед її народу теж інші різні цілі. Були люди, що жили для мамони і наживи, і їх потім осуджуватиме Ісус. Були, що викривили Божу ціль в Ізраїлі і великі месіянські Божі цілі замінили на політичні-революційні для остаточного знищення всяких окупантів і встановлення ізраїльського царства на їхніх руїнах. Були нечислені, що жили для того, щоб кожної хвилини сповняти ними видумані дрібниці у Мойсеєвім законі, жити буквою ними інтерпретованого того Закону і тим хизуватись. Були різні. Марія виховувалась для Бога, якого вона була даром для світу, хоч св. Анна про те не була свідома, і це бачиться зі слів Марії: «Ось я Господня слуга!» (Лк. 1, 37). Знала, ким вона є перед Богом. То овоч виховання!

Марія виховувалась у свідомості, що жити треба для високих цілей, а Її Син скаже потім «щоб бути світлом світу» (Мт. 5, 14). Марія у своїй радості у своїй пісні «Величає» бачитиме це у такім світлі: «Він — Господь — виявив потугу рамена свого, розвіяв гордих у задумах їхніх сердець» (Лк. 1, 51). Задуми й ідеї гордих людей, що живуть тільки своїми самолюбними мріями, не є гідні людини, бо їх розвіває Господь, як полову. Горіти шляхетними ідеалами і високими цілями людини є її гідністю перед Богом. Високі людські ідеали — то ціль усіх шляхетних душ. Наш Олесь писав: «Не можна жити куркою з крилами орла».

В ізраїльському вихованні важним було бажання жити для спасення, його очікувати. Ісус потім скаже: «Яка користь людині, як світ цілий здобуде, а душу свою занапастить» (Мт. 16, 26). Спасення душі — то ціль всієї нашої активности, праці, мрій і сподівань. Марія прийшла на світ, щоб стати Матір’ю нашого спасення і нашого Спасителя. Вона мала жити тією думкою, якою жив і її праведний муж Йосиф, як і кожний праведний ізраїльтянин. Йосифові пригадує ангел у сні цю правду: «Йосифе, сину Давида, не бійся узяти Марію, твою жінку, бо те, що в ній зачалось, походить від Святого Духа. Вона породить сина,і ти даси йому ім’я Ісус, бо він спасе народ свій від гріхів їхніх» (Мт. 1, 20-21). 1 Марія у своїй славній пісні скаже: «Він (Господь) пригорнув Ізраїля слугу свого, згадавши своє милосердя» (Лк. 1, 54).

Тому вона теж виховується у святині, щоб перлини ізраїльського родинного виховання закріпити і поглибити в домі Отця її Сина. Основи цього з певністю положила в її непорочну душу її мама — св. Анна. Тому св. Анна повинна бути такою високою опікункою тих, що формуються для виховання других. Сестри-Катехитки св. Анни тепер в Україні мають добру і певну Опікунку і Покровительку та провідницю з неба! Треба їм дати велику піддержку, а молоді наші дівчата, що хотіли б стати церковними вчительками і виховницями, шукаючи, на яку життєву дорогу їм ступити, можуть легко цю дорогу знайти в цьому монашому Згромадженні для так важної справи, як виховання нового покоління у нашій вільній Україні.

Сьогодні в Україні, без пересади, виховання є першої ваги і потреби. Комунізм у своїх стараннях виховати і створити «нову людину», яку почали його теоретики звати «савєтскій челавєк» («гомо совєтікус»), виховали чудовище, монстра. Зник наш колишній добрий чоловік, чи навіть добродушний наш дядько — чесний, працьовитий, правдомовний, прямий, справедливий, побожний. Появились натомість за останніх сімдесят років інші дикі прикмети: лінивство, злодійство, брехливість, пияцтво, хитрість, крутійство, безбожність, розпуста, злочинність та інші моральні лиха. Ці речі ростуть і на Заході, власне через те, що заникло правдиве християнське виховання, а стала виховувати молодих «вулиця», погані фільми, погана література, хворобливі морально телевізійні програми і розхристана свобода без пошани до Бога і почуття відповідальности перед Ним. Хто внесе нове виховання і приверне вихованню його справжні ідеали? Єдина Церква Христовим Євангелієм може це зробити! Найкраще може вона це зробити своїми монашими Чинами і Згромадженнями, які спеціялізуються в ділянці виховання і шкільництва і добрим духовенством-священиками. В Україні вже почалась ця гарячкова праця, але дуже малими силами, засобами, недостатньо вишколеними виховниками-катехитами. Нам треба духовних виховників-священиків, монахів і монахинь. Виховної праці на здорових засадах з Богом, в Бозі і для Бога не дасть нам ніхто, щоб виховати справжню людину з її первісним образом і подобою Божою і її високими цілями бути спадкоємцем Божим, а на землі співробітником Божим у ділі сотворення і спасення, сказав би св. Павло, у державі чесною шляхетною і творчою людиною, яка хоче бути братом кожній іншій людині, шляхетним патріотом свого народу, творчою на кожнім пості свого життя і покликання зокрема в родинному житті, а над усе хотіти у всьому бути, як хоче цього Бог, як це ми бачили в житті св. Анни у її вихованні своєї великої Дочки — нашої Заступниці й Покрова!

Не жаліймо своїх дітей, коли вони хочуть служити Богові для таких високих цілей! Господь ушляхетнює, оздоровляє, відновляє народи своїм словом через свої покликання, своїми вибраними для великих діл людьми. Не загороджуймо ніколи дороги для тих, що хотять іти за Господом і його покликом бути духовними виховниками свого народу. Нехай у цій виховній праці будуть нам поміччю покров України і її Володарка Пречиста Діва Марія і її велика мати-виховниця св. Анна.

Примітка: Це є поширена гомілія для Сестер-Катехиток св. Анни у Львові в день їхньої небесної Опікунки. Їм цю статтю присвячую з вдячністю.

Проповідь у Хрестопоклонну неділю

Прийдіть, вірні, поклонімся життєдайному дереву!
На ньому бо Христос, Цар слави, підніс до первісного блаженства
тих, кого ворог віддалив від Бога (Стихира на утрені).

Церква — мати і учителька — уживає Літургію не тільки, щоб нею віддати Богові найбільшу прославу, але теж, щоб при помочі Літургії своїх дітей вчити, духовно формувати і переживати з ними таїнства св. Віри, Літургія — це чудовий засіб, щоб вчити і виховувати.

Знаменитим прикладом і доказом на те є, Дорогі Браття і Сестри, хоч би Великий Піст, який серед багатьох духовних цілей є «часом покаяння», тобто часом духовної надприродньої переміни, щоб душі наші процвітали Божою благодаттю і щоб ми могли зі св. Павлом сказати: «Вже не живу я, а живе в мені Христос» (Гал. 2, 20). Літургія закликає збагатитись духовними подвигами, очистити душу від всякого гріха, щоб стати гідними пережити Христові страсті і стрінути св. Пасху!

Досі ми бачили у цьому пості, як справді методично і мудро св. Літургія ставить нам перед очі справжню побожність-і розкаяння митаря, показує нам, що гріх — це потоптання любови Отця, як це вчинив блудний син і мало не загинув поза батьківським домом, ми бачили нашу відповідальність перед Богом на Його останнім суді, ми бачили практичну програму покаянних діл і зразки правдивої віри і ось в самій середині Посту, сьогодні св. Церква ставить перед нами дуже драматично святий Хрест, Хресне Дерево. Літургія вишуканими поетичними словами каже нам: прийдіть, погляньте, вірні, — то Дерево, на якому Христос приніс вам життя, на ньому вмер, щоб ви жили, то ціна-викуп, який Христос дав за цілий світ, за кожного з вас! Чи є більша любов, чи є більший доказ любови, коли хто своє життя дає за других? Припадьмо зі сльозами і зложім доземний поклін Тому, що таке таїнственне діло вчинив для життя світу! Той Хрест Літургія виносить, ставить його посеред Церкви, подекуди навіть у природній величині, і наші вірні, розуміючи це своєю чутливою вірою, справді зі сльозами приступають і цілують це Дерево, знаючи, що йому завдячуємо наш рятунок-спасення.

«Радуйся, Живоносний Христе!» — це літургічний оклик сьогодні в багатьох стихирах і після нього чуємо багато високих висловів на прославу Хресту і про все те, що ми цим Хрестом отримали. Найбільший з тих висловів — «живоносний», «Животворящий Хрест» — тобто той, що оживляє, що приносить життя. Щось було загинуло, всохло, вмерло або ледве при житті осталось перед певною загибіллю — і ось оживає, наново жиє! Що це означає? Про яку смерть ідеться? Очевидно, про смерть духовну, яку приносить гріх, через який душа відвертається від Бога, тратить його і вже більше не живе тим життям, до якого вона сотворена. Це справжня смерть і на іншу назву вислід гріха не заслуговує. Ми бачили напевно спаралізовану людину, яка не може рухнути навіть пальцем — її м’язи чи нерви руху заникли-загинули зовсім. То така людина живе, але в ній завмерла всяка активність, всякий рух.

То смерть діяльности, руху організму. Це справжня смерть частини людини. Такою є теж смерть в душі, коли в ній нема Бога, Божої благодаті, коли гріх в ній зруйнував Божу дію, хоч тіло функціонує. Такими ми були всі перед приходом Христа, такими ми є, коли мали нещастя впасти в тяжкий гріх, який розриває нашу приязнь з Богом. Хто приніс життя душам, хто вернув їм Божу присутність? Христос, дорогі Браття і Сестри, і тільки Хр. Бог міг це зробити. Хотів Він це вчинити на Хресті своєю смертю, як про це каже нам св. Петро у своїм листі: «Він сам у своїм тілі виніс наші гріхи на хрест, щоб ми, вмерши від гріхів, жили для справедливости-праведности, бо ми його ранами зцілились» (1 Пет. 2, 24). Це каже Петро — свідок тієї таїнственної смерти на Голготі. Чи ж не треба нам за те повернене нам життя цілувати в сльозах це дерево, бо ми були вмерли, а ним ми воскресли до життя в Бозі через смерть Ісуса Христа.

Те дерево Хреста, перед яким стоїмо навколішки сьогодні, немов каже кожному з нас: на ньому Він помер за тебе! Він, Христос, Богочоловік, найкраща істота в історії людства, той, що його знали як найбільшого добродія між людьми, великого Пастиря і Вчителя, про якого св. Петро об’явленням Отця Небесного сказав у присутності усіх учнів: «Ти Христос, Син Бога живого!» (Мт. 16, 16). Він вмирає у жахливих муках на цій поганській шибениці за мене, за тебе, за кожного з нас, за всіх! Св. Павло так реалістично це переживає, роздумуючи: «Навряд чи хто за праведника хотів би вмерти та остаточно ще за доброго може і хто був би готовий вмерти, а Христос умер за нас, коли ми ще були грішниками» (Рим. 5, 7). Великий св. Павло своїм умом так розумів те слово — вмер за нас! Тією смертю ми стали знову великими істотами на землі з великими завданнями і великою гідністю дітей Божих, і тієї гідности ніхто нам не може забрати і потоптати! ІІ Ватиканський Собор це з підкресленням вчить: «Христос, що за нас всіх вмер і воскрес, може людині через Духа свого уділити світла і сил, щоб вона була здатна відповісти своєму найвищому покликанню!» (РН ч. 58).

Христос хотів такою смертю за нас вмерти. Така була воля Отця, якій Він підчинився і це була в той далекий час смерть довгого конання, найганебніша, бо нею карали тільки невільників і чужинців за гидкі злочини. Його смерть була тоді глупотою і ганьбою для багатьох, а для нас, християн, те Дерево стало силою Божою і мудрістю (1 Кор. 1, 17-14). Те хресне Дерево стало Його престолом-троном, з якого Він видимо володіє у світі, бо як же ж багато тих хрестів розсіяні по всій землі побожними руками і де їх лихі люди повиривали-поруйнували, вони знову появились, бо хрест — то справді Христовий трон — знак Його володіння на землі, а його кров на ньому — то дорогоцінні самоцвіти-рубіни Його любови до нас, з якою Він за нас вмирав. Христос з Хреста володіє світом, бо на ньому Він світ врятував, нас, людей, здобув для життя вічного, ним переміг диявола і гріх, хрестом переміг і злих людей, що бажали в засліпленні в історії Йому смерти і думали, що смерть стане для Нього ганебним кінцем. А Хрест став Його славою і перемогою, і нашим щастям!

Та, мабуть, найбільш зворушливе є інше означення Хресного Дерева, тих двох шматків дерева, на яких був прибитий наш Господь. Ось воно, дорогі Браття і Сестри, у словах самого Христа близько Його страстей: «Син Чоловічий прийшов не щоб йому служили, але щоб послужити й дати життя своє, як викуп за багатьох» (Мт. 20, 28). Викуп? В старину, коли когось засудили на кару смерти, він міг викупитися; коли хтось попав у неволю або був невільником, міг теж викупитись грішми, золотом чи сріблом. Той гріш, те золото був викуп. Христос заплатив Хрестом, Хресним Деревом за нашу волю, за наше визволення. Св. Петро це слово Ісуса запам’ятав, бо потім писав у своїм листі: «І знайте, що ви були викуплені від вашого суєтного життя… не тлінним золотом чи сріблом, але дорогоцінною кров’ю Христа» (1 Пет. 1, 18). Св. Павло над цим викупом роздумує часто у своїх листах і до свого учня Тимотея пише: «Христос Ісус видав себе самого як викуп за всіх» (1 Тим. 2,5). Дорогі Браття і Сестри! Ми куплені Христовою кров’ю, Хресне Дерево — це ціна нашої волі, нашої вічности, нашого спасення! Тому воно в такій пошані серед християн, тому сьогодні припадаємо перед ним ниць, щоб висловити нашу подяку за таке велике визволення, за такий викуп.

Св. Церква своєю Літургією виносить на середину храмів це святе Дерево і говорить до нас: ось ціна, якою ти куплений для вічности! Ось ціна, якою ти викуплений і вже більше ти не раб диявола, не засуджений, а визволений — вільний! Ось ціна того, хто заплатив за тебе любов’ю і посвідчив це своєю кров’ю. Хрест — це великий знак любови, бо тільки з любови можна віддати життя своє за других, як викуп!

Впадемо перед тим животворним Деревом, заплачмо перед ним з вдячністю, бо на ньому помер Він — наш Спаситель, щоб ми жили у вічності в домі Отця Його на віки вічні. Амінь!

о. І. Музичка

Діяспора в очах України

В Україні з’явився твір «Українська діяспора», написав його Ф. З. Заставний, видало львівське видавництво «Світ» у 1991 році на 120 сторінок. Видавництво «Світ» — це видавництво Львівського Державного Університету ім. Івана Франка, і праці подібного змісту про українців у різних країнах світу в майбутності будуть появлятись. Україна вперше по відзисканні своєї волі почала об’єктивно цікавитись долею своїх синів, розкинених по цілому світі. Ось короткий огляд цього важливого твору про нас на чужині.
…українців, тобто 20% усіх українців світу. Це одна з найчисленніших діяспор: 6 мільйонів поза межами України по теренах колишнього СССР і 4 мільйони по інших країнах і континентах світу. (Радянські статистики подавали 5 мільйонів по світі і 11 мільйонів на теренах колишнього СССР поза Україною).
Зв’язок українців-емігрантів з Батьківщиною по Першій і Другій світовій війнах аж до весни свободи тому шість років не існував і щойно з подихом свободи виникло зацікавлення українською еміграцією, яка відіграла чималу ролю у події відзискання державности України. Україна мало знала про своїх синів, що залишили її з різних причин впродовж останніх сто двадцять років. Навіть не знала, скільки їх живе поза межами, та й українці на нових своїх поселеннях теж не знали, скільки їх опинилося на чужині, скільки вмерло і народилося, а скільки засимілювалося і зникло серед чужинців. І в Україні, і серед нас повно статистичних недокладностей, перебільшень, промовчувань, а загалом — мало документів про те, а ті, що є, недосліджені. Доведеться демографам попрацювати дуже, щоб створити менш-більш близький до дійсности образ. Ще найкращі інформації повинні б дати Церкви і наші християнські громади, га, на жаль, вони дають їх якраз найменше, і недавній «Шематизм Української Католицької Церкви», що його дбайливо зладив о. д-р Д. Блажейовський у Римі, на пункті статистики є свідоцтвом нашої недокладности і нестаранности такі статистики творити. А може тут криється у нас дивна боязнь перед статистиками, які є, можливо, проти нас?.. Коли ж мова про діяльність української діяспори, то тут справжня дивовижа: інформація радянських часів є вкрай негативна, з болючими епітетами про нас на чужині, наші ж еміграційні часто-густо як не перебільшені, то вкрай недокладні, часто із самими світлами, без тіней. Все це виправити і подати точніший образ дійсности та насвітлити його відповідно — ось завдання наших науковців на Україні і в діяспорі. Книжечка Заставного дає гарний почин в Україні. На еміграції така праця над цим питанням триває вже біля сорок років. Ждемо і на «Енциклопедію української діяспори», яка готується в Чікаго з багатьма співробітниками.
Новий твір має чотири розділи: Слово до читачів, Вступ і 5 «Додатків». Все це добре органічно і змістовно побудоване в цілість.
Автор зробив добре, що зразу в першому розділі пояснив термін «українська діяспора» і його вживає, щоб уникнути часто двозначних або й менше влучних (якщо не сказати — недолугих …) назв для українців, що живуть поза межами своїх етнічних земель. Книжечка говорить тільки про українців поза межами України у світі, а, виглядає, автор приготовляє окрему працю про українців на теренах бувшого Радянського Союзу.
На тридцяти сторінках другого розділу автор подає коротко невеселу історію, принаймні у своїх початках, нашої діяспори, починаючи згадкою великої журби про еміграцію у Івана Франка. Помітне тут опрацювання статистики діяспори, і мова цього розділу є дуже яскрава, а для вченого-демографа — цінна. На основі законів чи принципів демографії можна б осягнути цифри, близькі до дійсности. Читається цей розділ («Еміграція з України») з цікавістю.
Діяспору творили українці з західніх земель України. Першими були закарпатці, лемки, а згодом галичани і буковинці. Українців центральних земель змушувала заселювати Росія свої південні, східні землі і Сибір. Ось деякі цифри: до Першої світової війни з Західньої України і Волині виїхало 700-800 тисяч осіб. До США поселилось тоді 360 тисяч.
Але на іншу річ звертає увагу Ф. Заставний. Галичину покидали наші люди тисячами, і рівночасно заселювали її поляки. В 1900 до 1910 pp. численність польського населення в Галичині зросла на 19,4%, а численність українців на 8,9%. «Особливо високими темпами зросла численність польського населення в Тернопільському і Львівськомсу воєвідствах, де воно в 1931 р. становило відповідно 36,7% і 31,2% від усього населення» (ст. 13). Ми не росли численно або росли дуже повільно. Близько до Другої світової війни природній приріст населення Галичини дуже впав — 8 осіб на 1000!
До Першої світової війни наші люди емігрували, шукаючи землі і праці для прожитку. Зразу по війні почалась політична еміграція. В 1921 р. до західньо-европейських країн виїхало лише 100 тисяч осіб. На Чехо-Словаччині постав найбільший студентський центр з емігрантів (2300 студентів!). Згодом багато з них прийшли рятувати в Галичині економію, сільське господарство у агрономії, кооперації, торгівлі. Біля 30 тисяч виїхало в тих часах (1920) до Польщі, 50 тисяч до Берліну.
Від 1919 до 1948 pp. виїхали до Канади — 71 тисяча, Аргентіни — 49 тисяч, Франції — 35 тисяч, США — 11 тисяч, Бразілії — 8 тисяч.
Разом виїхало по війні всього 240.000 осіб. Це з Галичини. З Волині і Полісся виїхало разом 50 тисяч осіб: в Аргентіну виїхало 21 тисяча, в Канаду — 12 тисяч.
Зі східьньої Галичини (Бойківщина, Покуття і Лемківщина) виїхало тоді 160 тисяч осіб: до Франції — 56 тисяч, до Канади — 48 тисяч, до Аргентіни — 31 тисяча, до США — 21 тисяча.
Із Закарпаття виїхало: в Канаду — 6 тисяч, в США — 5 тисяч, в Аргентіну — 3 тисячі.
З Буковини виїхало 12 тисяч, в тому числі 11 тисяч до Канади.
Що з того зосталось по сьогоднішній день, важко вгадати. За статистикою, яку подає о. І. Нагаєвський , у Франції начислено 16,500 українців, а на ділі, виглядає, й половина того не дає знаку життя тепер.
По Другій світовій війні ці цифри емігрантів збільшилися. До Північної Америки поселилося 150-175 тисяч, до Південної Америки 35-40 тисяч, до Західньої Европи 65-75 тисяч, до Австралії 25-30 тисяч. До Англії виїхало 28 тисяч, в тому числі і полонені Дивізії «Галичина».
Твір Заставного говорить і про еміграцію по 1980 році, головно жидів з України (близько 70 тисяч!). Автор додає розумно: «Матеріяли про численність зарубіжних українців досить обмежені і, як правило, вимагають суттєвих уточнень» (ст. 23). Причиною цього є мала інформація, мішані подружжя (важко встановити етнічність дітей!) змішування національности (етнічна і державна приналежність), асиміляція, яка принесла найбільші втрати для нас. Автор подає таке: в Канаді за 1961 до 1971 pp. населення зросло на 18,2%, а українців зросло тільки на 2,6%.
Автор розрізняє дві категорії «емігрантів»: українці і особи українського походження. Ці останні — це народжені вже в даній країні свого поселення з подвійною, немов, ідентичністю — державна приналежність і етнічне походження. Це, на жаль, бачиться сильно у нашій українській дійсності («я є аргентінець, американець, бразілієць, мої діди були українці»…). Серед жидів та ірляндців, для прикладу, такого немає. Жид, ірляндець, де б народився, каже, що він жид, ірляндець (хоч і серед них є винятки). Це робота асиміляції, проти якої наша діяспора кинула свої всі можливі сили: зберігання мови, звичаїв, культурно-історичні надбання, а головно Церква, творення шкіл, курсів, організація громад, товариства, преса, друковане слово. Автор згадав суботні школи в Австралії, а, здається, найкраще були зорганізовані українські суботні школи в Англії, чого в творі не згадано. Українці дали доказ високої організованости серед інших діяспор, з якими ділили долю. Очевидно, національно неграмотні в такому організованому житті не брали участи і пропадали в хвилях асиміляції. Україна, на жаль, в тій праці не могла нічим помогти, бо була в ситуації повної ізоляції від світу, як і ввесь СРСР.
Асиміляція в багатьох країнах наших поселень була виразно політичною з боку кількох держав, які, виглядає, не бажали собі національних меншин (славний «мелтін пат», як звали це в Америці — США). Такими зокрема були Польща і Румунія в часах сталінщини. Української мови не вільно було вивчати. Це була офіційна політика з ціллю асиміляції, і всяка культурно-просвітнянська робота була обмежена чи й заборонена. Звідти теж недокладні статистики: офіційно в Румунії вважалось, що живе там 70 тисяч українців, а насправді було 100 тисяч, а може й 300 тисяч. В Польщі оцінювалось по різному: 300, 350 і 600 тисяч українців! Автор не згадує також і своєрідної «індоктринації», якої вживалось в цілях асиміляції в початкових школах і вищих, вмовляючи в дітей, хто вони є і якою є їхня батьківщина, не та, що їхніх батьків… Це було в деяких країнах Південної Америки.
Автор уважає, і це правильно, що відзискання нашої державности повинно тепер помогти, щоб цей процес асиміляції спинити відповідними зв’язками України з її дітьми на чужинах. В цьому поміч дадуть, як і давали на еміграції, наші наукові інституції, про які ми, на жаль, не все дбали і про них не все пам’ятали, й тому наша наука була все фінансово бідна…
Автор не забуває вказати і на те, що діяспора жила духом з Україною, головно з її трагедіями: фіктивні судові процеси українських патріотів, арешти, русифікація, а зокрема голод в 1933 р. Офіційна пропаганда голосно по світі твердила, що ніякого голодомору не було (і такі великі часописи як «Нью-Йорк Таймс» в те вірили і повторяли!), а противні твердження вважались наклепами українських буржуазних націоналістів. Діяспора помагала морально своїй поневоленій Батьківщині. Ця допомога була широкою і вагомою і залишиться світлим фактом в історії України. Останньо в ланцюгу трагедій є і Чорнобиль, і реакція діяспори була гідна. Державність України відкриє нову добу в історії діяспори, і над цим вже радять різні конференції, форуми га конгреси. Створений зв’язок між діяспорою і Україною внесе нові струмені життя для обох сторін.
Третій розділ твору — це цінна статистика, яку варто подати, бо працьовитий автор над нею потрудився. Вона напевно недокладна, але з усіх наших досі може бути найбільше близька до дійсности, хоч не показує вона наших втрат і усіх наших здобутків. Автор при кінці у окремому «Додатку» подає табелю розселення українців (Додаток ч. 2, ст. 94-97): США — 1,200,000 (з русинами), Канада – 1,000,000 , Аргенгіна — 220,000 , Бразілія – 155,000 , Парагвай — 12,000, Уругвай — 10,000, Венесуеля — 3,500, Польща — (теж 350 і 600 тисяч), Румунія — 70,000 (повинно б бути 300,000), Чехо-Словаччина — (з русинами), Мадярщина — 3,500, Югославія — 55,000 (з русинами), Франція — 35,000, Англія — 35,000, Німеччина — 22,000, Австрія — 6,000, Бельгія — 5,000, Швеція, Голяндія, Норвегія, Швайцарія – 1,000, Австралія – 35,000, Нова Зеляндія — 500.
Автор у цьому розділі статистики подає теж і коротку історію деяких поселень (напр., докладно у Польщі) або теж інші статистичні інформації про розміщення, працю тощо. Статистику конфесійних груп подає автор тільки в США і в Канаді. Такі статистики у нас або не існують, або є дуже не акуратні.
В останньому розділі автор говорить про по гребу зв’язків української діяспори тепер, коли Україна є самостійною державою. На першому місці це є зв’язки для національно-культурного розвитку. Україна давала б діяспорі духовну допомогу. Діяспора ж могла б давати Україні матеріяльну допомогу, і автор подає слова українського журналіста з Америки М. Коця, який пропонує, щоб українці на еміграції себе оподаткували з метою допомоги: « Тобто конкретно визначити, скільки він (українець діяспори) із свого річного прибутку має вносити в фонд допомоги Україні. Я б назвав його навіть не фондом, а Скарбницею України» (ст. 78).
(Нічого в тому нового, так поступають в світі жиди. Чи ми б такими були усі, треба б сумніватися. Старше покоління було жертвенне, але воно вимирає, а нове покоління такої прикмети не має). Допомога ця була б взаємна, бо Україна теж в деякий спосіб могла б помогти матеріяльно еміграції (автор пропонує: висилати до Бразілії машини, трактори взамін на каву…). Виміна людей для взаємопомочі теж була б корисною.
Автор додає в цьому розділі і критичну думку про «союзний договір», тобто пропозиції декого, щоб творити далі федерації суверенних республік. Автор цитує позитивні речення з творів Леніна про українську самостійність, яку наголошував хитрий Ленін (хоч СРСР ніколи про це й не думав). Автор принаймні речево думає, що до таких договорів «слід підходити дуже зважено» (ст. 83). Або: «Немає сумніву в тому, що з підписанням такого договору не слід поспішати — спочатку республіка повинна стати суверенною і створити умови, щоб її народ не розсівався по світі…» (ст. 85).
Дуже корисними для тієї праці є «Додатки». Є їх п’ять. 1. Коротка характеристика історично-географічних та етнографічних земель України (Галичина, Волинь, Полісся, Поділля, Буковина, Покуття, Підкарпатська Русь, Західня Україна, Гуцульщина, Бойківщина, Лемківщина, Закарпаття, Підросійська Україна). Підхід до тих назв — історичний. 2. Табеля розселень (подано вище у скороченні). 3. Нелегальні військові формування з часів Другої світової війни та перших повоєнних років і їхні керівники. 4. Русь, Велика Русь, Мала Русь, Україна, Україна-Русь. 5. Діяспора кримських татар. У нелегких деяких проблемах, описаних у «Додатках», автор хоче бути об’єктивний і безсторонний.
Твір, хоч об’ємом такий малий, є першою і дуже корисною працею про українську діяспору, що появився в Україні, і сподіватись треба, що стане він скромним предтечею більших студій і вичерпних праць про українців на чужинах та їхнє значення в складній історії України XIX і XX сторіч.

Проповідь на Благовіщення

Радуйся, Благодатная, Господь з Тобою!
Благословенна Ти між жінками! (Лк. 1, 28)

Наш славний київський митрополит Іларіон у своїм «Слові» на честь Володимира має дуже гарні слова про князя Ярослава, який побудував на Золотих Воротах в Києві церкву Благовіщення.

Перша церква в Україні присвячена цій великій події історії спасення, якої днесь празник торжественно святимо. Іларіон хоче бачити цю свою церкву, наче б вона говорила столичному городові ті самі слова привіту Архангела до Марії: «Радуйся, благодатна, Господь з тобою»,— . а до Києва: «Радуйся, благовірний городе, Господь з тобою!». Благословенна думка доброго князя, що посвятив свій город і свій народ Марії!

Привіт Архангела, дорогі Браття і Сестри, був не тільки привітом, але й великою вісткою для Марії і для цілого світу, до цілої земської історії! Господь перебував зі світом і людством своїм Провидінням тисячі років до тих слів, перебував окремо зі своїм народом, з якого мало вийти благословення для всіх народів, але в моменті, коли Архангел привітав тим своїм привітом Марію в Назареті, почалося інше перебування Господа з людьми: Він особисто, як Богочоловік, прийшов до нас і між нас в історії, прийшов до нас і почав з нами перебувати в окремий, постійний і навіть видимий спосіб, роблячи нас своїми братами через Марію, а з людства родину Божу, Люд Божий. Наш Іларіон дивиться на свій город Київ і хоче, щоб слова Ангела до Марії відносились теж і до благовірного города: Господь з тобою!

Гарна проповідницька і поетична думка, але при тому має в собі і велику правду: у Благовіщенні небо звістило Марії, світові, людству, що на землю приходить Спаситель, рятунок, і Спаситель буде Сином Марії і Сином Всевишнього, Сином Божим і царствуванню Його не буде кінця! То зміст сьогоднішнього празника, сьогоднішньої радісної для всіх події, якою почалось так довге світом вичікуване наше спасення Божим Материнством Марії. Справді, до тієї хвилини було довге, томляче і болюче і при тому сумне вичікування, а «днесь спасення нашого початок»,— співає Церква, бо Син Божий стає Сином Діви, кличмо разом Богородиці з Ангелом: Радуйся, Благодатная, Господь з Тобою…

Світ чекав довгі тисячі років тієї хвилини. На початку нашого існування ми, мов блудний син з Христової притчі, залишили батьківський дім Отця небесного, гріхом зірвали наше родинне благодатне життя з Богом і в грісі почали жити самостійно без Бога, грішно, в забутті про нашу велику гідність дітей Божих, в злобі між собою не як брати однієї великої сім’ї, а як злющі звірі, що ненавистю, кривдами і жорстокими війнами себе нищили взаємно. З першим гріхом згодом з роду в рід почалось навіть наше здичавіння в забутті про добро, до якого ми в любові були створені. Яке ж велике було це здичавіння, яке приніс перший гріх, наша схильність до гріха. Навіть поганські поети якимось дивом бачили це велике вселюдське нещастя в грісі і терпіння людства через гріх і волали, як це гарно описане в грецькій драмі-трагедії поета Есхіла, що народився понад п’ятсот років перед приходом Христа, і поема ця зветься «Прометей закутий», яку недавно видали в українському перекладі в Україні. В цій драмі Гермес, посланець богів, каже нещасному Прометеєві:

Стражданням цим (твоїм) не дожидай закінчення,
Покіль з богів котрий у тяжких муках цих
Тебе заступить і в Аїд безпромінний
За тебе зійде.

Дорогі Браття і Сестри! Навіть поганський світ чекав, хоч точно не знав, на кого, хто він буде, як принесе визволення, як змінить життя людини, як перемінить лукавство людей. А окремий нарід Ізраїль знав, на кого чекає, знав зі слів Божих — слів великої обітниці, що прийде потомок від жінки, яка розчавить голову тому, що приніс у світ гріх, з ним смерть і терпіння, а з ними і замкнену до щастя вічність. Той дивний нарід знав, на кого чекає і чому. Він мав слово Боже, історичними подіями Бог себе йому об’явив і до нього словом говорив. Поганський же світ жив у щоденних моральних терпіннях і темряві, які приносило звиродніння через гріх, не знав, чому терпить, що і чому треба йому очікувати від своїх богів, як і коли закінчиться те очікування і чи закінчиться — не знав…

Для Ізраїля і через нього до світу Господь посилав пророків, посланців Божих і то нераз в найтяжчі й найтемніші часи історії, щоб вони пригадували про цей рятунок з неба. Нераз ті пророки, у відміну від поганських поетів, дуже точно казали, що «діва зачне і породить сина і дасть йому ім’я Емануїл, що значить «З нами Бог» (Іс. 7, 14), що він народиться у Вифлеємі (Мі. 5, 1), а останній пророк Малахія 450 років перед закінченням того важкого очікування сказав, що прийде посланець і приготує дорогу Спасителеві і той посланець буде Ілля перед тим днем Господнім — страшним і великим (Ма. 3,1). А потім 450 років небо мовчало і не було більше пророка…

Аж ось в тихім і біднім домику в Назареті появляється посланець з неба і сповіщає Діві Марії велику і радісну вістку. Спасення вже ось перед світом, вона має стати його Матір’ю — потрібна її згода на те! І її згода закінчить те велике і довге історичне очікування спасення і сповниться те, що останній пророк казав про людство: «Вони будуть моїми в той день, що я готую, стануть моїм скарбом, я їх помилую, як чоловік милує свого сина» (Мал. З, 17).

Ось ця хвилина! Марія тільки дивується з тривогою, як це станеться, бо хоча вона вже заручена, а в ізраїльськім побуті це вже має силу подружжя, вона посвятила себе перед Богом остатись дівою до смерти і про те знає її муж — праведний Йосиф. Ангел з великою точністю, і при тому теж бачиться його велику пошану у мові до тієї молоденької Діви з Назарету, їй вияснює: «Дух Святий зійде на тебе і сила Всевишнього осінить тебе, тому й Святе, що народиться, назветься Син Божий» (Лк. 1, 35). І велике закінчення очікуваного спасення завершується благословенними словами згоди Марії: «Ось я слугиня Господня, нехай зі мною станеться по твоєму слову!» (Лк. 1, 38).

Слідкуючи за словами-поезією нашої Літургії, дорогі Браття і Сестри, враз з її співом, видається, наче прорвалась якась велика гать-тама і ринули з великою силою міцний спів-музика-дзвони зі словами: «Радуйся, вівтарю вогненний, радуйся, престоле Царя Небесного, радуйся, горо неторкнена, радуйся, захисте всешляхетний, в тобі бо тілесно поселилась повнота Божества благословінням споконвічного Отця та співдіями Святого Духа, радуйся, Благодатна, Господь з Тобою!». Такий великий славень тій згоді і Благовіщенню!

Це значення сьогоднішньої події Благовіщення, благословенної вістки, це велич сьогоднішнього празника, це зміст, щастя і сила нашої радости, радости Церкви і всього світу. Прийшло спасення через Діву Марію, прийшло його проголошення через вістуна з неба, прийшло благословення закінчення великого очікування! Благословенний день, коли Бог зійшов на землю в лоні Діви через Святого Духа і з її благодатною згодою!

Зі словом Спаситель-Ісус задзвеніло в історії і друге щасливе слово, що сповістило нам прихід Спасителя,— Марія! Велике і благословенне ім’я, через яке ми отримали ім’я — Ісус-Спаситель! Марія, ім’я в списку жіночих імен стало найславнішим, найбільш уживаним, зокрема в нас в Україні, найбільш оспіваним поетами, музиками і мистцями. Хотілось би в цю хвилину нашого празника нагадати захоплення цим іменем нашого великого поета Максима Рильського. Максим Тадейович писав: Єсть ім’я жіноче, м’яке і ясне;

В йому і любов, і журба, і надія,
Воно, як зідхання, бринить весняне: Марія!
Як запах фіялки в осінній імлі,
Як пісня дівоча в снігах і завії,
Зорею сіяє над смутком землі: Марія!
Нехай у серці святе погашу,
Нехай упаду в беззмістовній борні я,
Та слово востаннє, що я напишу:
Марія!

Те щасливе ім’я, що стало в історії безсмертним, бо принесло спасення і світло, і перемогу у всіх людських змаганнях, в хвилині, коли завершиться наше життя і теж наше особисте велике очікування спасення у вічності, нехай буде в нас останнім: Маріє, Мати мого спасення!

Наукова Конференція про Папську енцикліку «Сотий рік» у Львові

Заплянована Конференція про Енцикліку Папи Івана-Павла II «Сотий рік» відбулась в днях 9, 10 і 11 червня ц.р. у приміщеннях Львівського Лісотехнічного Інституту і Франківського Райвиконкому м. Львова — обидва Інститути при вул. Пушкіна. Конференцію запляновано влітку і восени минулого року за ініціятивою Українського Католицького Університету ім. папи Климента в Римі. Ентузіязм зорганізувати таку Конференцію був серед чільних професорів Львова і до організації приступила група таких наукових інститутів: Український Католицький Університет — Рим, Львівський Лісотехнічний Інститут, Львівський Інститут Прикладного і Декоративного Мистецтва, Львівський Університет, Інститут Суспільних Наук Академії Наук України в Києві, Наукове Товариство імени Шевченка, Вища Духовна Семінарія, ЧСВВ у Львові, Львівська Духовна Семінарія Української Православної Автокефальної Церкви та Клюб Української Греко-католицької Інтелігенції у Львові. Зголошених на Конференцію доповідей було 64. Відчитано на Конференції 42 доповіді.

Інавгураційна сесія почалась вранці о год. 10 при участі понад 200 осіб. Блаженнішого Мирослава-Івана заступав архиєпископ Володимир Стернюк, прибув теж запрошений польський архиєпископ Львова Маріян Яворський. Від УАПЦ весь час Конференції був присутній митрофорний протоієрей Віталій Політило. Запримічувалось у часі Конференції, що наше греко-католицьке духовенство взяло слабеньку участь. Дуже численну участь взяли наші Сестри-Служебниці, зорганізовані в катехитичному русі у Львові.

Конференція почалась молитвою «Отче наш», яку відспівав хор професорів Львівського Інституту Прикладного і Декоративного Мистецтва. (Недавно були в Римі!). Конференцію відкрив ректор Лісотехнічного Інституту Володимир Кучерявий. Короткими словами він вказав на вагомість Енцикліки «Сотий рік» і вагомість цієї Конференції, що відбувається в Україні, де комунізм потерпів по сто роках, від його засудження папою Левом XIII, свій історичний крах. По відспіванні національного гимну Владика Володимир прочитав привітальну телеграму від Св. Отця, в якій папа висловив «живе задоволення за ініціятиву, яка насвітлює основні принципи соціяльної науки Церкви, щоб в сучасному світі продовжувалось жертвенне старання для піднесення людства, його розвитку і солідарности згідно з християнськими засадами».

Папа переслав Конференції і українському народові Апостольське благословення. (Блаженніший Мирослав-Іван був по Синоді в Римі).

Слово від Блаженнішого Мирослава-Івана прочитав Владика Володимир. Блаженніший пригадав у своїм слові «столітню боротьбу Церкви в обороні робітництва, прав і гідности людини, справедливости, на які пішов був підступно наступ нової науки — соціялізму і комунізму, в сітях якого опинилась і наша Україна в останніх три чверті століття з важкими і трагічними наслідками».

Привітальне слово для Конференції прислав президент України Леонід Кравчук. Президент писав: «Енцикліка «Сотий рік», аналізі якої присвячена Ваша Конференція, дає глибоке розуміння гуманности і християнського милосердя. У цих незглибинних цінностях закладена суть життя. Сподіваюсь, — писав президент, — Конференція сприятиме нагромадженню ідей, спонукатиме до розвитку суспільної науки, стане стимулом до подальших пошуків істини, співпраці вчених України з їх колегами із зарубіжних країн».

На інавгураційній сесії зараз по вступних формальностях були прочитані такі доповіді: о. Івана Музички — «Справжня наука про людину — основа соціяльних наук»; проф. Володимира Воловича з Києва — «Соціяльні проблеми України»; польського архиєпископа Львова Маріяна Яворського — «Гідність людини — основа вчення енцикліки «Сотий рік»; проф. Андрія Пашука зі Львова — «Проблема свободи особи в енцикліці «Сотий рік». По обіді почалось читаня інших доповідей, як позначено в програмі, але вже з дискусіями. Дискусії були живі, цікаві і до поставлених тем. Це було пленарне засідання Конференції в перший день.

10 червня засідання Конференції відбулось у трьох секціях: філософії і політології — 11 доповідей; історії і економії — 14 доповідей і секції культури — 7 доповідей. В кожній сесії брало участь 40 до 45 і більше осіб.

По обіді учасники Конференції відбули екскурсію двома автобусами до манастиря оо. Василіян в Крехові. Взяли там участь у молебні з проповіддю о. Теодосія Янкова, оглянули з поясненнями древні пам’ятки цього манастиря, повечеряли і довго ввечері провели час в розмовах і дискусіях з монахами. З окремим захопленням вийшли з манастиря науковці з Києва і Луганська. Вони мали інакші уявлення про манастирі і монахів, і їм атмосфера манастиря у Крехові дуже подобалася.

11 червня відбулась дискусія «Круглого стола», якою провадив о. І. Музичка з таким пляном на основі енцикліки: погляд у минуле — чому на наших землях комунізм знайшов грунт і проіснував три чверті сторіччя; погляд у сучасне — якими ми вийшли на свободу по крахові комуністичної системи; погляд у майбутнє — як творити нашу майбутність. Жива дискусія перейшла межі пляну і тривала три години! Лишила вона помітний слід на численних присутніх.

Дещо з тієї дискусії:

а) Чому на наших землях комунізм знайшов грунт?

Насильством, великий занепад духовости і релігійности перед більшовицькою революцією, повна бездуховість, гіпертрофія національної ідеї росіян, сильна і спритна пропаганда (і при тому брехлива!) комуністичних ідей. Комунізм здобув собі державу і втримував її тільки насильством, силою, страхом і терором (хоч Ленін твердив, що він є проти всякого вжитку сили…).

б) Якими ми вийшли на свободу?

По скількох роках твердої неволі і диктатури, ми не знаємо, що таке свобода і що з нею робити, як з нею жити. Не знаємо, що таке демократія, бо в нас вмовляли, що СССР є найдемократичніша держава в світі. Не вміємо стосувати т.зв. «плюралізму», який так успішно вживають тепер на Заході. Але появилось велике бажання шукати істину (це в інтелектуалів), а з цим бажанням пізнати справжню людину (дати відповідь, хто така людина?). В колись працьовитої української людини згубилась прикмета (треба б сказати — чеснота!) любови до праці (зокрема в селянина, що при тому любив землю!). Цікава увага: не вміємо тепер радіти успіхами ближнього (зросло самолюбство?), немає в нас знання рівности між людьми. Появились такі дві погані прикмети: заляканість і ненависть до законів — це не прикмети свобідного громадянина. Появились погані суспільні недуги у високому степені: алькоголізм, аборти і злодійство… То спадщина комунізму.

в) Що нам робити для майбутности?

Поставити сильний наголос на вихованні молоді, рятувати її. Виховувати відчуття святого, священного, тому розбудити релігійність (тут був закид в сторону Церков, що досі на цьому пункті релігійного виховання мало зробили, не беруть участи в державному будівництві, проповіді священиків слабенькі, які не вчать ані не виховують). Закид частинно слушний, але священство усіх Церков є бідне духовно й інтелектуально і годі такого виховання від нього сподіватись. В Україні покутує перестаріле вже давно поняття про священика, що він є особа культу, і так його офіційно звали. За совєтської дійсности привикли вчити дуже обмежено або й відвикли вчити, бо було заборонено. Тому поставлено такі вимоги: привернути християнські вартості життя людини, піднести економію країни. Змінити гасло, що його часто сьогодні повторяється: не правова держава, а морально-правова держава. Здійснювати ідеологію демократичного націоналізму. Плекати вдячність до інтелігенції, що взялась до відбудови державности, до віднови справжніх людських і християнських вартостей життя людини. Поєднати духовне з національним, діяти і працювати не з песимізмом, а з оптимізмом. Понести християнську віру в нарід.

Це більш-менш думки й ідеї, які виникли в дискусії «круглого стола».

На кінцевій сесії Конференція ухвалила:

а) Кваліфікувати Конференцію як постійну на майбутнє про соціяльне питання і Церкву;

б) Створити постійний Комітет для наступних наукових конференцій і популярно-наукових доповідей, створити редколегію для видання Збірника доповідей Конференції;

в) Висвітлити роботу Конференції в засобах масової інформації;

г) Наступну Конференцію відбути в травні 1994 року на тему: «Церква і світоглядний антропоцентризм»;

г) Вислати телеграму подяки за благословення для Св. Отця і привіт з подякою для президента України.

Конференція закінчилась концертом духовних і світських пісень хору професорів Інституту Прикладного і Декоративного Мистецтва під батутою маестра Володимира Льорчака і при участі оркестри театру ім. Заньковецької. В часі перерви першого дня Конференції співав хор дітей при парафії св. Онуфрія, що зробило велике враження на гостей з Луганська, бо в них така річ покищо неможлива при великім процесі і вислідах русифікації. Окремо відзначив закінчення Конференції концертом Інститут Прикладного і Декоративного Мистецтва у своїх приміщеннях хором малих дітей, хором дівчат-бандуристок Марійської Дружини Львова.

Організаційними справами (помешкання для гостей, харчування і ін.) зайнявся успішно і вдало Лісотехнічний Інститут. (Це був найкращий Інститут у ділі лісотехнічних наук в бувшому СССР і в близькому майбутньому цей Інститут стане Академією. Його ректор В. Кучерявий мав знамениту доповідь про екологію в енцикліці «Сотий рік», і то не тільки про екологію в природі, але в другій частині — про екологію душ!). Декораціями Конференції (герби, написи, прикраси) займався Інститут Декоративного і Прикладного Мистецтва. Цей же Інститут (ректор Е.Мисько — скульптор) — зорганізував у часі Конференції чепурну виставку мистецьких творів малярства, скульптури, іконопису й архітектури своїх професорів і студентів. Свою успішність Конференція завдячує дуже пильній праці секретаря Комітету Михайла Гайковського, доцента Лісотехнічного Інституту.

Додати треба, що старанням Конференції вийшла друком в українській мові енцикліка «Сотий рік».

Конференція була великим успіхом. Великі похвали дали їй наші київські вчені, що їх доповіді і участь у дискусії дали Конференції високий рівень. То був успіх Церкви і її соціяльного вчення, яке починають в Україні студіювати (енцикліку «Сотий рік» студіювали в ООН!). Виразно бачилось пошану, признання, подив до теперішнього Папи Івана-Павла II і його науки та оборону прав і гідности людини. (В світі починають звати його «свідком Людини»). На великому столі історії може кожний бачити різні соціяльні науки — від старинної Греції і поганського Риму, февдалізму, капіталізму, лібералізму і комунізму і науку Церкви, базовану на Євангелії, на людській особі і її гідності. Християнство, Церква створила «великий рух для оборони людської особи і охорони її гідности, що в різноманітних історичних подіях помогло створити більше справедливе суспільство або, принаймні, перешкодило несправедливостям і їх обмежило». З наукою Церкви почався рух оборони вартостей і прав людини. Церква все стояла в обороні бідних, до висоти чесноти було піднесене убожество і його практикувало монашество, проповідуючи його своїм життям. Церква була все проти акумуляції багатства в руках небагатьох. Нагадати хоч би славні проповіді св. Івана Золотоустого проти багатіїв, що прикрашували своїх мулів золотом, а не бачили біля своїх брам напівживих бідолах. Наука Церкви в енцикліці «Сотий рік» підкреслює суспільне значення приватної вартости. Всі добра землі є для всіх і для кожного — це думка про приватну власність папи.

Крах комунізму змушує кожного поглянути на вартості, які подала історія, які не добачала часто людська химерність і самолюбство. Сто років науки, старань і боротьби Церкви за робітництво, за мир в світі, за справедливість, за оборону людської гідности і Божого ладу в світі дало доказ, що Церква справді має слова життя вічного. Пригадати б треба, що Лев ХІІІ засудив соціалізм і комунізм в 1891 році, Пій XI назвав комунізм «звироднілою наукою», комунізм і скрайні соціялізми бачили в Церкві свого ворога число один. Пригадати треба б хоч би зажерливі атаки на Церкву наших галицьких радикалів, які, на жаль, не бачили своєї короткозоросте, не бачили здорової науки Церкви, а захоплювались Марксом, не бачили через кордон жахливої колективізації в Україні і народовбивство нелюдським веденням держави і її господарки під проводом науки Маркса-Леніна, не прислухувались до простої і практичної науки Слуги Божого Митрополита Андрея, що від появи енцикліки Лева XIII «Рерум новарум» постійно вчив про суспільні питання життя народу, вишколював своїх священиків, щоб підносити свій нарід з убожества і господарського примітивізму. (На Конференції цьому питанню були присвячені кілька доповідей).

Завданням священиків є вчити про суспільні питання, про працю, про значення приватної власности, про справедливість. Священики мусять йти за вказівками Церкви і вивчати грунтовно філософію, соціологію і пов’язані з ними питання. В недавнім посланні Папи Івана-Павла II «Пасторес дабо вобіс» папа вичисляє всі ці потрібні науки в священичім вишколі. В нас так мало зацікавлених соціяльними і філософічними науками, науками про державу, про етику, політологію і тому всякий ідеолог легко вишуканими словами і риторичною демагогією (стилю Леніна) здобуває собі учнів і послідовників. Церква здобуде собі свій давній авторитет, коли буде працювати з гаслом «відновити все в Христі».

Нам треба для наукових цілей організувати і виховувати нашу католицьку інтелігенцію, наше освічене мирянство. Коли ми, священики, не можемо на всіх ділянках науки мати спеціялістів, подбаймо, щоб наші миряни, вчені в цих ділянках, прийшли нам з допомогою і понесли в нарід науку Церкви в соціальних питаннях. Владики повинні лишити всякі упередження до зорганізованого мирянства. Миряни в соціяльних питаннях, ідучи за наукою Церкви і її вчительською властю, можуть бути добрими апостолами в цьому питанні. Інакше, хто ж це буде робити при такім обмеженім числі священиків? Тепер в Україні маємо чудових інтелігентів, що могли б стати кандидатами на добрих мирян Церкви в організованому мирянському житті.

Треба нам придбати для Церкви добрих мирян інтелектуалів. Коли немає священиків для наукових цілей, дбаймо про мирян для тих завдань. Чи не наше тут лихо, що між нашим єпископатом і мирянством є широка і холодна віддаль в атмосфері недовір’я, і через те мирянське поле в нас пустіє або плекаємо біля себе мирян, які нам, а ми їм тільки виголошуємо компліменти і творимо «братства взаємної адорації»… Самі духовні особи нічого не вдіють в теперішніх потребах. Плекаймо, виховуймо вже тепер справжніх мирян в дусі постанов II Ватиканського Собору і енцикліки теперішнього папи «Христіфіделес ляїці». Не можемо обмежитись тільки до мирян «патріярхальників», наче б тільки те одне питання в нас існувало і було єдиним завданням мирян. Існує велике число проблем в нашім житті, між ними соціяльні питання.

Наша Конференція у Львові в червні цього року ці питання торкнула, викликала зацікавлення, дала ініціятиву. Наш Президент на це теж звернув увагу, коли писав у своєму листі-привіті до Конференції: «Міжнародня [Ваша] Конференція з таких проблем особливо своєчасна тепер, коли наша молода держава переживає складний період виходу з економічної кризи, становлення політичної стабільности, налагодження ритмічної державнотворчої праці. Сьогодні, як ніколи, важливо зберегти спокій, міжнаціональну і міжконфесійну злагоду, щоб усім мобілізуватися на втілення високої мети — утвердження державної незалежности України і побудову правового демократичного суспільства». Папа Іван-Павло II своєю енциклікою «Сотий рік» нам про ці завдання пригадує і вчить. Це частина нашої проповіді і її маємо чинити всі, про неї дбати цілим церковним Організмом — духовенство, миряни і «усі люди доброї волі, а зокрема віруючі».

Дозвольте теж слово…

Радо прочитав я допис маестра Володимира Пайташа в чепурнім і молодім нашім місячникові «Благовісті» в Польщі з лютого 1992 р. під заголовком «Літературна мова в Літургії». Тема мене цікавила ще в тридцятих роках, і ми, молоді гімназисти, ставили питання нашому катехитові о. Теодосієві Кудрикові, «чому не правити Служби Божої в українській мові». Очевидно, чули ми давню відповідь: «Не можна, старослов’янська мова — то священна мова». Але добрячий наш катехит додавав: «Наша літературна мова ще розвивається, ще не устабілізована, треба почекати…». І це було правдою. В гімназії увійшов був правопис і мовний пурітанізм тодішнього професора Івана Огієнка. Захоплення його граматикою, а головно лексикою, було в нас високе, але дуже скоро цей запал заник і ми вернулися до нашого Сімовича і академічного правопису. Але над питанням перекладів нашої Служби на рідну мову ми дискутували часто.

По Другім Ватиканськім Соборі прийшов час на рідну мову в Літургії і більшість з полегшею прийняли цю «новість», хоч вона втиснула в нашу Літургію теж інші чужинецькі «рідні мови» як англійську чи еспанську. Латиняни кинулись завзято усувати латинь з протестами старого покоління. Крига рушилась і можна б сказати з Асником: «Пшежитих кшталтуф жаден цуд нє вруці до істнєня»…

Не довго довелось ждати (хоч і перед Собором були вже спроби) і появились переклади (не дуже вдалі) о. Щудла — редемпториста. Під його впливом я в моїй парафії почав перекладати стихирі Вечірні, Водосвяття, Утрені Страстей. Чому? (Як і о. Щудло, не питаючи дозволу єпископа, бо замість дозволу була б прийшла заборона…). Я приготовляв для тих Богослужень тексти в церковно-слов’янській мові, відбивав їх на циклостилі, але спостеріг, що це справляє великі труднощі для вірних у читанні тих текстів і його незрозумілих слів. Вірні просто ламали собі язики, коли з трудом їх читали чи радше співали (а спів не приймає затримки). Коли переклав ці тексти, спів пішов зразу легше, а люди раділи, що розуміють те, що співають. З появою перекладу Літургії Блаженнішого Патріярха Йосифа ми всі зраділи і зразу почали співати по-українському, чим теж попав я в неласку у властей. Чому ж було ждати? Але труднощі не позникали. Підложити спів до слів не все було легко у так званім «обичнім пінію», тобто не «восьмигласнім співі», який без труду можна стосувати до будь-якого тексту, в будь-якій мові. Коли ж підкладати переклад до музики композиторів, трудність виникає дуже велика. Треба б тоді якомусь доброму поетові створити зовсім свобідний переклад, що не було б добре у текстах св. Письма зокрема. І тут я при думці п. Пайташа. Народній спів можна б підставити і треба під нові переклади, хоч тут і там виникнуть труднощі і незугарності. А як бути з композиціями, які є складніші музично для інакшого тексту?

У першому випадку народніх мелодій, здається, треба зробити таку загальну увагу для всіх наших перекладачів. Гарно воно дбати про солідний переклад, зберігати акуратно зміст слів, зберігаючи богословську думку текстів і літургічного духа. Але як зі співом? Я мав нагоду спостерегти, як відбувалися переклади, які ми сьогодні уживаємо, а можна це спостерегти також у старо-слов’янських наших галицьких виданнях з минулого, що все береться до уваги, але мелодій і співу не враховується в перекладах чи виданнях (наприклад «зірки» по відповідних фразах раз ставлять, раз ні або ставлять їх зле і не все вони відповідають мелодіям гласів, зокрема так зв. «подобних»…). Виглядає, уважали, що дяки з мелодіями «якось собі раду дадуть самі».

Така думка чи радше засади, для перекладів чи видань не були правильні і з неї потім виходили музичні дивовижі (їх все в нас було чимало, наприклад, в «Отче наш» лучили і лучать далі в одну фразу: «як на землі так і на небі хліб наш насущний дай нам днесь», — наче б на небі нам буде дальше потрібний насущний хліб! Прислухайтесь, як співають у вашій церкві, і побачите нісенітницю, яку співають! Хоч співають часами таке і там, де б повинен бути кращий зразок і для інших.

Перше прохання до перекладачів: уважайте попри філологію і на музику-спів. Нерозважним перекладом справите музикознавцям клопіт, але створиться і анархія та розбіжності, які в спільнім нашім народнім співі не повинні бути. Їх і так багато, і помножувати їх не потрібно.

Поважний клопіт є в композиціях. Я підтримую думку Пайташа. Текстів у скомпонованих творах не міняти, не перекладати, а лишати їх і співати їх у старо-слов’янській мові. (Нагадаймо при тому, що ще є в нас цілковито занедбаний і вже на чужині майже забутий ірмологічний спів. Перекладати його тексти, головно у так зв. «канонах» є справжньою мукою, а ще більшою переклади вже створені підставляти під ці старі мелодії…).

Латиняни поступили так і не підложили ще перекладів на свої григоріянські мелодії з великою шкодою для вжитку цього теж прадавнього співу, який тепер у них заник. Як не легко є співати чи підложити переклади до якоїсь клясичної мелодії «Аве Марія». Ніякий співак на це не погодиться і співає далі по-латині. Нехай для нових наших текстів-перекладів, коли вони стануть вже устабілізованими, наші молоді і нові композитори пишуть музику, а старі співаймо в старій мові! Тії молоді люди п. Пайташа, хоч напевно знають літературну українську мову і воліють її мати в Літургії, в композиціях відчули потребу залишити тексти у їхніх оригіналах. (Напевно також хотять далі співати «Кіріє елейсон» по-грецькому чи й «Хрістос анесті» і не вимагають перекладу). Як виглядали б псалми композицій Бортнянського? Вийшло би «каліцтво» і в музиці, і в ритміці.

Все ж таки щось треба б перекласти в Літургії для хорів. Щоб уникнути труднощів з перекладами для музики-співу у композиціях, дуже придались би архаїзми і у словах, і у граматичних формах, які є в літературній мові. (Наприклад, здовжені прикметники, як: єдиную, сущую, нероздільную, єси і ін.) Лишаючи їх, музика була б вдячною нам, а й переклад збагатився б. Архаїзми, на мою думку, потрібні в Літургії і корисні в ній. Вони не чужинці ані в Літургії, з якої у великім числі вийшли, ані в нашій мові, до якої історично належать і відіграли в ній поважну ролю. Існують, на жаль, філологи, що виступають проти архаїзмів. Письменники їх зовсім не цураються. З мови, думаю, таки їх не викинемо, вони потрібні, деякі літературні жанри без них не обійдуться, головно поезія (і дивує мене, що один наш поет виступив проти архаїзмів у Літургії).

А Літургія — це поезія. Чи будемо перекладати такі слова як: амінь, Господь, алилуя, Саваот, благословенний, Бог-отець, агнець, преподобний, град, істина і багато інших. Та й архаїчні граматичні форми не такі то вже погані або й чужі: которий, милость, вольний-невольний, Господу замість дивного у співі Господеві (і музика протестує!). Шевченко любив архаїзми чи старо-слов’янізми і багато їх вживав. Чи будемо його тепер поправляти, бо хтось у Бразілії тих слів не розуміє? Не входячи в якусь глибшу філологію, таки може бути ясно кожному, що в описах чогось древнього, старинного архаїзми з того часу таки просяться, щоб їх вживати, і письменники так роблять. Раджу прочитати український переклад Сервантеса «Дон Кіхот» (Київ, 1955).

Архаїзми в цьому перекладі — насолода при читанні, без них твір був би блідий і згубив би увесь свій середньовічний кольорит. Ось деякі бодай: зерцало, сладострастя, язичество, лицезріння, поприще, благоденство, благоговіння, вмістилище, порачити, епітимія, рать, утолити, трепет, брань, проронити, скрижалі, сокрушити, супостати, гласити, буйство, худородство і ін. Перекладач вибрав для еспанської старини слова української древности. І з успіхом! Галичанин все те повикидав би як кацапщину… Не добре… Не добрий є принцип для перекладу: перекладати щоденною і зрозумілою мовою. Є така мова? Погляньте в деякі наші газети і побачите, скільки там щоденного і зрозумілого для нашого читача…

Архаїзми — це не чужинецькі слова, хоч і можуть бути такими, історично взявши. Вони могли служити якійсь древній культурі, увійшли в нашу мову і в ній залишилися, коли мова йшла вперед у своїм розвитку, увійшли і в літургічну мову і служили Церкві, Літургії, катехизмові, проповіді, релігії. Вони служили (латинські, грецькі, навіть польські в нас в Галичині чи Правобережжі) і багато з них мова, немов здоровий організм, їх повикидала. Інші залишилися, і на деякі ми лютуємо… Наприклад слово «Унія», «уніят». Ми їх прийняли, уживали, а тепер зненавиділи і воюємо проти них, а противники ними нас колять. І таке буває в цікавій історії слів і мови.

В нас зненавиділи слово «православний», а воно добре, зовсім не погане слово, навіть корисне, хоч би хтось його надуживав, не бувши «православним». Але всяке між нами, людьми, буває. (Навіть таке диво: слово «православний» хтось не любить, але вбравши його в чужинецькі штани і чумарку, каже «ортодоксальний» і не чинить гріха… Всяке буває.). Архаїзми належать, отже, до нашої мови. Вони наші. Скажу більше, навіть щось парадоксальне: велике число з них стали в нас мучениками! Доказ? Ось він.

Наш відомий і працьовитий філолог проф. О. Горбач (Німеччина), хоч сам він проти архаїзмів у Літургії, тобто в її перекладах, видав у 1985 році прецінний твір, з якого залишилось «в живих» може кілька штук. Це «Історичний словник українського язика». Його видала була група наших вчених в Харкові-Києві в 1930-1932 роках. Хотіли видати, а вийшов у світ тільки перший том до букви «ж». Плян був видати словник усіх українських слів, які находились в найдавніших пам’ятках нашого письменства аж до XIX сторіччя. В наших українських творах! То була не легка праця, бо треба було часами і відсепаровувати якісь слова, що потрапили до нас від білорусів, поляків, старослов’янської мови чи і від росіян.

Зараз по появі цього вартісного видання в першому його томі в 1933 році, видрукований наклад сконфісковано і стягнено з продажі, а недруковані ще рукописи наступних томів знищила відповідна сталінська «бдітєльна» цензура за філологічний патріотизм. Можна уявити собі, яка доля стрінула редакторів (між ними був і М. Зеров).

Вони наважились на документах доказати, що велике число слів російської мови є українськими словами з документів української старовини. Яка конспірація! Ці слова в більшості є сьогодні архаїзмами і про їхнє походження залюбки будуть студіювати мовознавці. Потерпіли і вчені, і слова, і словник… А ми б їх викидали.

А є між ними: благо, благовірний, благовістити (наші молоді, що залюбки хапають інші чужинецькі слова, дуже люблять «євангелізувати» і в Україні питають, що це таке), — вельми, властолюбіє, восплакати і багато інших. Чому б їх не вживати, коли це потрібно і корисно? Недавно в нас виникла мала авантура у зв’язку з поправками перекладу св. Літургії Блаженнішого Патріярха Йосифа власне через те, що коректорам не подобались за численні архаїзми і вони ретельно взялись їх усувати, хоч таки чимало їх залишили, бо їхній принцип видався і їм за радикальний. Побачимо, як будуть думати в майбутньому наші перекладачі. А варто добре подумати і порадитись зі справжніми філологами з Києва.

Блаженніший Йосиф хотів у своїх перекладах своєї Літургічної Комісії зберігати архаїзми. У вступі до Літургії св. Василія Великого (теж архаїзм — Василій, а не Василь!) Блаженніший писав: «Хоч церковно-слов’янська мова не вповні є зрозуміла сьогодні, все одно чимало її слів і мовних зворотів мають велике значення для перекладів і тому не слід ними нехтувати. Вони краще віддають древнього богословського й молитовного духа правд віри, ними висловленого, вони надають окремого поетичного й літургічного змісту молитвам і тим підносять думку та почування богомольця на висоти небуденні, а надприродні, що є важною ціллю молитви і благочестя». Маємо одного священика, якого кидає в пропасницю на звук цього слова «благочестя», а воно гарне наше слово, що й знаходиться враз зі своїми похідними словами в згаданім вище словнику.

Подумати тільки, що деякі з тих архаїзмів були у вжитку в цій Літургії вже понад тисячу років (св. Кирило і Методій)! Не буду, очевидно, боронити усіх архаїзмів, які вжила та Літургічна Комісія Блаженнішого. Деякі були таки вже дуже перестарілі чи для сучасного вуха разючі, як кустодія, різка, ропотати, судище чи судилище, сиріни, времена і ін. (В такий самий спосіб є разючими і сучасні позичені в чужинців слова, наприклад: «наклали на Ісуса руки і арештували Його» (Мт. 26, 59). Чи як хтось хотів дуже зрозуміло перекласти інший вислів з євангелиста Івана: «Симон Петро… накинув одежу… і кинувся в море», — переклад: «а Петро — шубовсь у море»… (Ів. 21, 7). Ні, то не жарти, а факти, і ними хочу зілюструвати, що принципи перекладів не можна так легко упростити і вважати їх правильними тому, що вони дуже ясні і переконливі.

Коли хтось ставить закид, що архаїзми є незрозумілі, відповім: скільки ж слів, справді українських, можна не знати і вони для пересічного українця, головно на чужині, є незрозумілими, для молоді на чужині. Але ж не в усіх нас словник рідних слів є великий. Читайте Барки «Свідок», знайдете всі слова там зрозумілі?! А в нашій пресі, яку читає звичайний наш робітник зі скромною освітою, аж кишить від чужомовних слів (і непотрібних!), які також є незрозумілі для народу, як голокост, інфляція, девальвація, а в Україні вже появився «бріфінг» і всяке інше дрантя. Коли можна вивчити такі нові і чужі слова, чому не можна вивчити наших старих і рідних слів сивої давнини? Ні, таки вживайте в наших церковних книгах у перекладах архаїзми, старо-слав’янізми і не йдім на дешеву буденщину, їхня роля є таки велика і за них будуть вдячні музика, композитори і поети. Як вражав би переклад «Господи, помилуй» на «Пане, помилуй». (Як будете тепер в Україні, прислухайтесь, як вони вимовляють слово «пан», «пане» або наше галицьке «прошу пана». Як цікаво звучить в них те слово в голосі, в тоні, слово, яке було таке незвичне і зненавиджене півсторіччя і це лишило слід навіть у вимові).

Ще одна увага (за яку може накинуться на мене критики з киями!): а що, якби поступити так, як роблять латиняни (але не тому, що вони так роблять!). Чи не варто б час до часу якісь дуже торжественні св. Літургії, архиєрейські наприклад, у великі якісь річниці відслужити по старо-слов’янському? Екзотика, дивацтво, додатковий труд? Хоч я від молодости був за українською мовою в Літургії, але не можна її викинути от так на смітник, наче б її не було ніколи на світі. Вона відіграла велику ролю в нашім минулім, в нашій духовості і навіть культурі. Маймо до неї пошану. Щось з неї збережім деколи, хоч би, як це пропонує корисно п. Пайташ, в церковних творах наших композиторів з минулого. Тим віддамо вдячність тій древній літургічній мові за її корисну службу згадаємо мільйони наших предків, що нею молились…

А на кінець хочу поправити помилку п. Пайташа. Він цитує два речення із вступу до «Апостола» і думає, що вони собі противорічать. Якщо б і добачувати якусь двозначність, то можна б поставити це на рахунок недосконалого стилю, але речення ніяк не є противорічними і значення їхнє є цілковито противне до того, що його бачить чи подає п. Пайташ. Друге речення доповнює перше! Треба було замість крапки по першім реченні поставити кому і почати підрядним реченням зі сполучником «бо»! Тоді буде ясне і не «противорічно». Поставмо тепер обидва речення побіч із злучником «бо» і читаймо з ним або без нього, тоді читач побачить, чи є противенства: «Передусім збережено точність і вірність перекладу з нашого церковно-слов’янського тексту, бо свобідний переклад може бути подекуди суб’єктивним і не завжди вірним». А ще наступне речення розвіває всяке непорозуміння, яке добачив п. Пайташ, і воно звучить: «Сам текст св. Письма є надхненний Святим Духом, а свобідний переклад, що є часто поясненням, не має цього дару».

Літургічна Комісія була за точними перекладами «Апостола» і «Євангелія», як їх видали для нашого літургічного вжитку у Римі (на прохання Митрополита Андрея). Власне Комісія і зокрема Блаженніший Йосиф були проти свобідного перекладу, тобто «суб’єктивного». Чому б було трошки призадуматись, що перекладачі не були такі наївні, щоб признатись в такий нерозумний спосіб, що перекладали суб’єктивно і неточно і признались до того зразу на вступі, що наробили помилок, щоб потім з того був заколот у Церкві… Та ж слова «може бути» в другому цитованому реченні виразно вказують, що це речення не є самостійне, а змістом пов’язане з попереднім. Так все буває, коли якісь речення вириваються з контексту. Покійний Блаженніший особисто був дуже вимогливий, щоб перекладати акуратно, зберігаючи архаїзми, стиль, синтаксу, порядок слів і не лишати «ніже тії коми»…

Всі переклади в світі є недосконалі і римський теж. Роблено їх в поспіху з думкою, що прийдуть краще справлені. Все таки вони є кращі, як всі інші, що появились перед ними в різних частинах світу і викликали протести, критики і різні крайні погляди (один священик договорився до того, що написав книжечку: «Яка мова Господу Богу наймиліша»)… Перша спроба справити цей переклад недавно не була успішна (може і тому така законспірована вона була)… Помилки можуть бути в найкращому перекладі, зокрема коли ідеться про архаїзми. Різні чинники можуть вмішатись при тому. Ось цікавий приклад з тропаря в тому ж «Апостолі» з 1 вересня (початок церковного року). Добре зробили, що усунули архаїзм «літо», що означає в старо-слов’янській мові «рік». В тропарі трапилася помилка коректора, мабуть і з гарного поетичного старо-слов’янського вислову «вінець літа», у перекладі — «вінець року», вийшло «кінець року»… Але зараз на наступній сторінці коректор не добачив і лишив «вінець року» в кондаку індиктіону… Трапляється, і якийсь старий дяк на поселеннях міг би пояснити, що слово «індиктіон» означає, що скінчилося літо і наступила осінь…

Забута подія 1917 року

(Закінчення з грудневого числа 1991 р.)

Ленінська революція — це був «звір з безодні», випущений серед людей, як писав Бердяєв. До різні долучився голод. Екзарх Леонід писав до Митрополита: «Моліться, моліться, дорогий Владико, за нас нещасних! Ми зогнили, як підмочена гума, і смердимо, як труп. Дякую Сотворителеві, що Він нас ще досить мало карає». Але Екзархат існував, почав рости, знайшов чимало прихильників серед православних і ще 30 травня 1918 року зорганізував величаву процесію по вулицях Петербургу з нагоди празника Пресвятої Евхаристії.

Була це остання релігійна маніфестація, що її дозволила «совєтська власть». Звіти,які пише о. Леонід до Митрополита Андрея, свідчать про великі духовні успіхи Екзархату. Немає тільки покищо доволі священиків для тієї праці. Ленінська революція покищо не перешкоджувала. Появляється друковане слово Екзархату. (Це ще не часи НЕПу!).

Нововибраний патріярх Тихон не тільки не ставився вороже до російської «унії», але й радий їй, молиться за її успіхи, готовий співпрацювати для її успіху і благословить православний клир на таку співпрацю з католиками (не хочеться вірити!), хоч в Петербурзі голод, але о. Леонід пише, що новий катехизм тепер потрібний більше, ніж хліб! Творяться нові католицькі парафії східнього обряду, у Москві справа «унії» стояла краще, ніж у Петербурзі. Росте число «конвертитів», появляються герої тієї унії (як о. Патапій Емельянов).

Правда — недовір’я до латинян і Риму існує: «Кто же поверит в благосклонное отношение Рима к восточной миссии?». Історія довго пам’ятає гріхи минулого, Рим повинен це знати і цього не легковажити. Коли читати історію тих перших місяців Екзархату, стає ясно, чому Митрополит був такий оптиміст в описах можливостей з’єдинення на російському грунті, чому так рожево дивився він на поворот цілої Росії на католицизм. Не міг врахувати тільки одного, чого не враховував тоді — ленінської революції і її висліду (цілковито недемократичного). В атмосфері тодішніх релігійних рухів, хоч з перешкодами і різними труднощами, творилась і почала успішно рости і українська православна автокефальна Церква від 1918 року. Перші спроби і різні методи в 1918 і 1919 роках, щоб знищити Церкву в Росії, більшовикам відразу не вдались. Зрештою, тоді вони на те ще не мали часу. Російське православіє мало сильне коріння в народі, хоч час потім зробив своє і вислід бачимо сьогодні. Стосували тоді методи розбиття Церкви (прогресивна і консервативна!), стосували зразу вже тоді сильну пропаганду проти релігії, священиків, манастирів і Церкви, конфіскувались церковні дорогоцінності, почались публічні судові процеси проти священиків. «Для Церкви прийшли часи Діоклеціяна. То не гіпербола, а факт», — писав о. Леонід до Митрополита при кінці 1918 року. Серед такої хуртовини нарешті аж 24 лютого 1921 року Митрополит добився до Риму і одержав потвердження російського католицького Екзархату (мав великі перешкоди дістатися до Риму з боку італійського уряду, російських та польських політичних кіл!), і його приїзд прийняла нова католицька громада з великою радістю: «Радости і вдячности Богові нема границь! Так багато і так гарно, що поневолі приходить страх: чи не устроїть сатана якоїсь нової пакости?», — пише о. Леонід Митрополитові (кореспонденція йшла через фінляндський консулат). В повороті, врешті, до Львова сумну ролю відіграв польський уряд…

Від 1922 року Екзархат помалу переходить в катакомбну Церкву, починаються дошкульні провокації більшовицької влади. Методи відомі, вони стали потім «історичними» в боротьбі держави з Церквою і релігією. 23 березня 1923 р. відбувся суд над екзархом о. Леонідом і іншими. Почалась серія арештів чільних російських католиків, хоч латинська Церква користувалась правом на існування. В 1926 році випустили на волю латинського архиєпископа і 13 священиків. Отець Леонід сидить в тюрмі. На інтервенцію жінки пролетарського письменника Максима Ґорького його під умовою випускають на волю і він живе в Калузі. Він бачив коротко руїну католицької парафії в Москві.

Ще цього самого року його знову схопили і відправили на три роки в соловецьку тюрму. По цій тюрмі його висилають на Пінегу, в 1931 році він знову в тюрмі в Архангельську півроку, восени 1931 року — знову заслання в Котлас і в 1934 році він звільнений і переїжджає у В’ятку, де і помер у березні 1935 року смертю ісповідника.

Це був кінець російського католицького Екзархату, що його оснував і здобув Митрополит Андрей. (Подібний мученицький шлях пройшла і наша Автокефальна Українська Церква, якій смертельний удар завдала теж ленінська революція вже за часів Сталіна).

III

Російський католицький Екзархат східнього обряду, створений Митрополитом, не існує. Є по світі росіяни-католики східнього обряду. Чи є такі в теперішній радянській Росії — годі щось точно сказати. Вони помалу появляються. З тих, що пам’ятають роки Екзархату і революції, вже хіба нема нікого, а коли і є, не можуть дати будь-якої ознаки життя. Треба б вірити, що є «прозеліти» і є вони серед православних російського єпископату, як би можна догадуватись з автобіографії о. Михайла Гавриліва, ЧСВВ: «Кожна людина — це перш за все історія» (видана в Римі в 1987 р. і дісталась до нас тоді «зеленою дорогою»). Він твердить, що таким був митрополит Нікодим (той, що помер перед папою Іваном-Павлом І). Говорив би про те в якійсь мірі і той великий ентузіязм кардинала Віллебрандса в сучаснім екуменізмі у відношенні до російської православної Церкви. Та це тільки здогади, в які нелегко повірити.

Однак, ніхто досі у всіх діялогах, розмовах і писаннях не згадує нічого про Екзархат 1917 року і о. Леоніда. А треба б не тільки згадати, але домагатись його віднови, його свободи, його існування по його Голготі, домагатись номінації Екзарха для росіян-католиків. Про вірних того Екзархату не треба б журитися. Коли він усталиться і різні власті приймуть його відродження, вірні появляться зразу. Остаточно міг би мати над ним, принаймні на початку, власть львівський наш Митрополит, як це було у випадку Митрополита Андрея. (Хоч ці власті забрав потім Папа Пій XII).

Проста логіка! І основана на скромнім, майже непомітнім записі в папськім Шематизм і цілого католицького світу, що зветься: «Annuario Pontificio»: «Russia (а. 1917). Russiae-Esarcato per і cattolici di rito Bizantino in Mosca». Вид. 1991 p., стор. 1013.

Це у списку всіх Апостольських Екзархатів світу. Нотатка дуже коротка, суха урядова, але правничо вагома. Це рівнозначне з «Рома льокута»!

Для певности є ще один авторитетний запис Конгрегації для Східніх Церков «Орієнте Каттоліко» з 1974 року. Там на сторінці 290 подані точні інформації про те, що «в 1917 році Митрополит Галича Андрей Шептицький силою окремих властей, одержаних від св. Пія X, установив для Росії Екзархат обряду візантійсько-слов’янського і номінував першого Екзарха свящ. Леоніда Фьодорова (1879-1935). Але наступаюче большевицьке переслідування жорстоко відтяло (так!) розвиток народження Екзархату. Фьодоров був дуже скоро арештований і ув’язнений. Помер у злиднях у В’ятці 1935 року. Від того часу не було більше вісток про російську католицьку спільноту. Митрополит Шептицький номінував у 1940 році Екзархом для Росії свого власного брата Климента Шептицького, який помер у 1952 році в тюрмі у Володимирі». Тут кінець тієї важкої цитати. Нехай читають її тепер в РСФСР.

Та остання цитата — це багата і багатомовна інформація. Екзархат російської католицької Церкви — твір Митрополита Андрея — існує легально і кожної хвилини може блиснути життям. Може? Ніхто про це покищо не говорить. Навіть теперішній папа, що вже призначив п’ятьох латинських єпископів для СССР і напевно чекають нові кандидати. Але дивуватись треба, що, в першу чергу, нема мови про це з боку російської і в екуменічнім діялозі (який перервався через справу повороту наших церков, які забрала російська православна Церква по 1946 p.). Не говориться про цей Екзархат в урядових ватиканських колах. Не говоримо про той Екзархат і ми, українці, хоч цей твір нашого великого Митрополита. Чомусь про те не говорив в минулому ані Митрополит Андрей, ані його Наслідник. Чому така здержливість? У Львові був цілий архів, вся документальна історія того Екзархату. Писав про нього ректор Богословської Академії о. Йосиф Сліпий, але дуже коротко, сухо, обмежившись тільки до самого петроградського Собору, хоч мав під рукою ввесь архів, який в тридцятих роках переписав князь П. М. Волконський за дозволом Митрополита, і на основі цього архіву маємо сьогодні знамениту працю диякона Василія в російській мові — «Леонид Федоров», що його видали наші Студити в Римі в 1966 р. Це перша велика публікація про цю велику справу.

Догадуватись можна, що, здається, невільно було про цей успіх Митрополита тоді писати і говорити голосно (чи не вільно і тепер?). То був час нового екуменізму і нової праці для Росії, яку почав по війні скомпромітований згодом єпископ Мішель д’Ербіні. Думаю так тому, бо маємо цікавий факт, що говорить між рядками. В грудні 1934 року Пій XI у своїм «Моту пропріо», «виявляючи свою печаливість до народів Росії» (так!) доручив, щоб славна «Комісія для Росії», створена десять років раніше, займалась тільки росіянами, «які пробувають на батьківщині». В цьому документі вихвалюються «високохосенна діяльність преподобного Брата Михайла д’Ербіні, що виявив в цій речі особливий досвід, пастирську проворність і шляхетне змагання». (Той самий д’Ербіні приніс у 1926 році вістку про арешт о. Леоніда Фьодорова і так легкодушно тоді про це сказав у своїм репорті: «Засланий на Соловки, сам собі винен, бо поїхав до Могилева, хоч і зобов’язався не займатися пропагандою». Так поводились тоді ті, що самі хотіли «навертати» Росію, маючи до цього немов виключне право. Того самого д’Ербіні усунув той самий Папа Пій XI, деградуючи його з усіх функцій і засуджуючи його на церковний «домашній арешт» до кінця життя).

Серед тієї дивної атмосфери «не-говорення» це папське «Моту пропріо» про «Комісію для Росії» Митрополит подав до відома своєму духовенству 9 березня 1935 року. Того самого дня Митрополит подав також іншу документальну вістку, що 7 березня того ж року помер у В’ятці Леонід Фьодоров, «як правдивий ісповідник за віру». І Митрополит пише: «З його смертю зникає перший ієрархічний зверхник і голова російської католицької Церкви, що правдоподібно ще на довгі літа лишиться без зверхника. Осиротілу Церкву мусимо тепер ще усильнішими молитвами піддержувати, упрошуючи для неї і святих покликань і такого положення справи, в котрому буде можливе Святішому Отцеві іменувати наслідника Покійника. Отець Екзарх Леонід був зв’язаний з нашою Церквою і з нашою Епархією багатьма дуже тісними зв’язками, а тому його смерть є і для нас причиною правдивої і глибокої жалоби». Так писав великий Митрополит. Стільки мав він нагоди пригадати всім новим екуменістам в той час про своє діло, що стало погребане враз із праведником о. Леонідом. Про дію і твір Митрополита мовчали тоді в Римі і тому мовчали і в Львові.

Чи і сьогодні треба мовчати? Чому не вимагати віднови цього Екзархату? Вимагати повинні в першу чергу російські католики на еміграції. Це їхній обов’язок.

Існують якісь таємниці, якими оповита вся ця справа, як і все Росія була і є якоюсь незрозумілою таємницею і загадкою, як казав колись Черчіл.

Ще інше питання теж для нас важне і варте окремої дискусії: чи є справді шанси для навернення Росії на католицизм? (І з розмислом уживаю таких і не інакших слів. Про Україну скажу: «відновлення вселенської єдности», бо Київ став християнським перед сумним розділом у Вселенській Церкві в 1054 році, значить став християнським ще у вселенській єдності. Московщина стала християнською пізніше по розділі). Очевидно, відповідь, базована на якихось коньюнктурах нашого мислення, не має значення, бо питання «навернення» — то питання дії Божої ласки, яка «віє, куди хоче, і шум її чуєш, але не відаєш, звідкіль приходить і куди йде» (Ів. З, 8). Треба вірити, що посіяне Митрополитом Андреєм зерно не пропало, його оптимізм про можливості навернення Росії не був наївним чи безпідставним. Він на ці справи дивився Божими очима своєї глибоко духовної душі. Щось десь діється в людських душах не за людськими впливами і поштовхами, а ще менше за людською «політикою» — східня вона чи західня. Хотілось би, щоб в тих процесах «призабутої» події з 1917 року «грала свою ролю наша Україна і українська католицька Церква, бо вони були для нашого північного сусіда частим вчителем в історії (чого хіба ніхто не заперечить!). Але ми тими вчителями маємо бути вільними і державно самостійними, щоб ми принесли тій півночі іншу духовність, яка дає справжню свободу в Христі, іншу справедливість та іншу правду, що їх не принесла жовтнева революція, що їх Росія впродовж століть згубила, але їх, як і всі народи в світі, прагнула.

о. І. Музичка

Христові страсті (4)

Ми бачили досі сумну нашу участь у Христових страстях. Ми Христа зраджували, били, вінчали терням, прибивали на хрест. Це діялось нашими гріхами. Цікаво відмітити, що три з половиною сторіччя перед Христом грецький філософ Платон казав, що коли появиться на землі досконалий і справедливий чоловік, злі люди його розіпнуть. Це дуже логічна думка, і її дійсність можна бачити в житті. Чому зла людина, підла, негідник, розпусник — ненавидить доброго чесного чи шляхетного? Його гріх бунтується проти добра! Так сталося з Христом, і не вагаймось думати, що думка про нашу участь у Христових терпіннях є якоюсь побожненькою фразою.

Тому тепер у Великім Пості хочемо брати участь у Христових страстях в інший спосіб, не завдаючи Йому болю нашими гріхами, але співстраждаючи з Ним у нашому розкаянні із бажанням не давати Христові поцілунок Юди, але з розбійником говорити: «Пом’яни мене, Господи, коли прийдеш у Твоє Царство». Це свята і блаженна участь у Христових страстях.

Була одна особа, присутність якої в часі Христових страстей додавала Христові окремого болю, але не через її гріхи. Та Особа гріхів жодних не мала. Була одна особа, що брала участь у Христових страстях не розкаянням, бо каяття їй не було потрібне, але Вона справді з Ісусом страждала, співтерпіла і брала в Ісусових страстях особисто участь. То Мама Ісуса, Пречиста, Преблагословенна Марія — Богомати. Єдина, одинока споміж нас, що в такий цілковито винятковий спосіб брала участь у Христових страстях. Вона непорочно зачата, без першого гріха цілого людства і без будь-якого особистого гріха не могла своїми гріхами спричинювати біль Ісусові. Але Ісус, як найкращий споміж синів людських, переживав біль, коли бачив її в часі своєї хресної дороги, коли бачив її під своїм хрестом. Який син не відчує болю в своїм серці, коли бачитиме свою маму, що по-материнському переживає терпіння своєї дитини? То був додатковий біль Ісуса на вид болю і сліз своєї Матері. Щоб той біль — свій і Марії — зменшити, Ісус на хресті своїми спаленими від гарячки устами каже до неї, вказуючи очима на одинокого свого учня під хрестом Івана: «Жено — це син твій, це мати твоя». Марія співстраждала зі своїм Сином, як Мати, Вона під хрестом також складала тоді свою материнську жертву. Ми можемо співстраждати з Христом нашим покаянням, Вона співстраждала своєю материнською любов’ю. В нашім українськім католицькім календарі є празник Состраждання Богородиці, яким кінчиться квітна тріодь, в третю суботу по Зісланні Св. Духа.

Коли Ісус вибирався востаннє до Єрусалиму на свою вольную страсть, у тій групі враз з апостолами були також деякі жінки, матері кількох апостолів, була між ними і Марія. Вони всі вибрались на єврейське свято Пасхи. Тоді Ісус знову пригадав своїм учням про те, що «Він буде виданий поганам і насміхатимуться з нього, і зневажатимуть його, і плюватимуть на нього, і бичувавши його, уб’ють його, та третього дня він воскресне» (Лк. 18, 32-33). І Лука додає до цього сумного образу, що апостоли не зрозуміли нічого з того, про що він говорив (18, 34). Чи Марія чула ті слова? Як чула, напевно їх зрозуміла, і її материнське серце стиснулося. Чи це не початок і її терпінь? Вона ж єдина знала, хто Ісус, в її пам’яті були слова Симеона, а й Архангела, який казав їй: «Він буде великий і Сином Всевишнього назветься, Господь Бог дасть йому престол Давида» (Лк. 1, 32). Кожний ізраїльтянин знав, що ці слова означають у пророків.

В Єрусалимі Марія з жінками примістилась у знайомих, мабуть десь біля дому матері Марка, в хаті якої правдоподібно відбулась остання вечеря. Вона чула про тріюмфальний в’їзд Ісуса до Єрусалиму і неспокійно дивувалась, бо довідалась напевно вже раніше про ворожі настрої архиєреїв і книжників з фарисеями. Вона довідалась і про те, як Ісус бичем повиганяв з святині купців і міняйлів. Можливо, що з Ісусом перебувала Вона і в Лазаря і його сестер. Можливо, що відчувала, що в тих днях не може залишити свого Сина. Як виглядала хвилина, коли близько півночі, коли жінки робили в гостинній кімнаті порядки по вечері, прибіг задиханий котрийсь з апостолів і зі страхом сповістив, що Ісуса схопили в Гетсиманії, зв’язали й повели до архиєреїв. Перший меч прошив Її серце. То була перша ніч без сну. Близько світанку приплівся Петро, увесь сплаканий, і впав зі сльозами до Її ніг. Прийшов Іван і сповістив про засуд зі словами надії, що не все ще пропало, бо синедріон не має права видати кари смерти, і вже ось зараз буде суд у Пилата. Не оповідав подробиць, щоб не ранити серця Матері.

Побігли жінки на судище Пилата, побачили здалека вид Ісуса зі словами того римського урядовця: «Ось чоловік…». Як прийняла це Марія? І тоді похід на Голготу. Чи потрапить хто описати почування матері в такій ситуації? Марія йшла разом із іншими жінками, що плакали. Помогти Ісусові було нічим. Іван, маючи знайомства в домі архиєрея, був увесь час з Марією і пішов разом з нею під хрест. Матір римські вояки припустили близько.

Як поводилась Марія під хрестом в час смерти, похоронів, при закриванні гробу? Наша Літургія в кількох місцях описує ті почування Матері. Вони болісні й незвичайно чутливі змістом, ті описи… «Днесь зряще тя непорочная Діва, на кресті, Слове, визвишаєма, ридающе матернею утробою, уязвляшеся серцем горці і стенящи болізненно із глибини душі, лице со власи терзающе, взиваюше жалостно». А Ісус немов відповідає: «Не ридай мене, мати, зрящи во гробі… востану бо і прославлюся…».

Іконописці, різьбарі представляють той біль матері на вид страшного беззаконня над Її Сином Ісусом. Це речі не до опису. Може деякі наші матері могли б частинно розказати, що і як мати переживає в такі хвилини. Марія переносить тії терпіння мужньо, з любов’ю, повторяючи свої слова, якими Вона стала Матір’ю: «Нехай станеться мені, як того хоче Бог»…

І ми спричинили біль Марії і той додатковий біль Ісусового серця на вид терпінь Його Матері. Усі зневаги і непошана до матерів наших, до тієї особи матері, що з волі Божої приводить на світ дитину, годує її, виховує, береже, — то гріхи, що ранили серце Ісуса і непорочне серце Марії. І скільки в світі тих зневаг і непошани до матері, до материнства. Мати — це співробітниця Божа в продовжуванні існування людства. Від матері залежить існування народів, фізична і духовна якість членів народу, кількість народу. Кожний з нас завдячує своє існування, життя і здоров’я своїй матері. Чи не належиться їй за те наша любов і пошана, а брак цього — це зневага проти матері і Бога, що її такою дивною і чудовою створив!

Чи є пошана до матері в світі, в народів? Чи материнство було все честю, славою і гордістю в історії? Не все. Сьогодні панує втеча від материнства в різний спосіб. Які це страшні гріхи до вбивства включно. А пошана самого слова «мати»? Наш Шевченко каже, що це «великеє, найкращеє слово». І є цілі народи, що придумали для цього слова лайку, «ругань», чомусь на зневагу матері і це для прокльону… Який це жах і гидкий гріх, і злочин з найкращого слова, з найдостойнішої істоти, якою є мати, чинить плюгавство. То причина терпіння Ісуса разом зі своєю Матір’ю. То також терпіння душі, серця, які є важчі, чим терпіння тіла. Марію звемо також Скорбною Матір’ю.

Роздумуймо і про Богоматір в часі страсного тижня. Про це вчить нас Літургія. В часі свого розп’яття Ісус віддав Її за Матір не тільки Іванові, але й усім нам, як Матір нашого Спасення. Ми спасенні народились разом з Церквою на Голготі, серед страстей Господа і терпінь Його Матері. Скажім перед Розп’яттям слова тієї старої народньої нашої пісні, в яку поетично вложені слова жалю Марії:

Страждальна Мати під хрестом стояла,
Стала ридати, словами промовляти:
«Ой Сину, Сину, за яку провину
Переносиш нині тяженьку годину
На хресті?

Дуже давня це побожна практика стояти з Марією під хрестом. Один східній ігумен, якому перервали молитовну візію, відповів збентежений: «Моя думка була там, де стояла Богомати в сльозах, дивлячись на хрест і Спасителя. Я також так хотів би плакати». Будьмо і ми з Марією у Велику П’ятницю під хрестом, повторяючи все молитву: «Претерпівий за нас страсти, Ісусе Христе, Сину Божий, помилуй нас».

Гомілія в неділю по Просвіщенні

«З того часу Ісус почав проповідувати» (Мт. 4, 12)

Сьогоднішньою неділею, яка зветься неділею по Просвіщенні-Богоявленні, наша Літургія завершує довший період з життя нашого Спасителя від Його Народження до хвилини, коли Він закінчив своє укрите життя в Назареті, як тесля в Йосифовій робітні, «сповнив всяку правду» перед Йоаном над Йорданом, де відбулося публічне проголошення Ісусового виступу й Ісус приступив до сповнення волі свого Отця — «оповістити час Господнього помилування» (Лк. 4, 19). Почав Він це своєю проповіддю, яка тривала потім безнастанно, аж поки вознісся на небо з останніми словами-наказом до апостолів: «Ідіть навчіть всі народи» (Мт. 28, 19).

Ісус був спершу і згодом серед більшости людей відомий як вчитель равві з Назарету. Поки частина його слухачів повірить, що Він справді очікуваний Месія, що Він той, що приніс слова життя вічного і спасення як Божий Син, всі знали про Нього, що він вчитель, мандрівний вчитель і то досі неперевершений, «бо він навчав як повновладний, а не як їхні книжники» (Мт. 7, 29). А знаменито сказав про Ісуса як вчителя Його потаємний учень, що приходив ніччю — гебрейський аристократ і вчений Нікодим: «Равві, ми знаємо, що ти прийшов як учитель від Бога» (Ів. З, 2). А навіть Його вороги не заперечують Його великого вчительського авторитету, бо кажуть: «Учителю, ми знаємо, що ти говориш і навчаєш правильно, і не дивишся на лице, але навчаєш Божої путі по правді» (Лк. 20, 21). Дорогі «Браття і Сестри! Можна б подивляти нашого Спасителя, як справді великого Вчителя, та сьогодні звернім увагу тільки на Його велику працю серед нас — Він проповідував і вчив і це Його завдання проповідувати і вчити лишив Він своїй Церкві аж до кінця нашої історії на землі.

(1) Ми майже ніколи не думаємо, якою вагомою і сильною в нашім житті є мова, слова, якими комунікуємося, передаємо собі взаємно знання і почування, передаємо здобутки минулого й сучасного людства для нащадків і майбутнього, творимо ними культури й цивілізації, а найважніше хіба є те, словом, мовою, думкою ми комунікуємось і держимо зв’язок зі самим Богом і Бог теж з нами! Це останнє — то непонятна річ в нашій людській історії, таїнство! Бог своїм Словом сотворив світ, дунувши в нас свого Духа життя, Він дав нам, нашій душі тую прикмету духа (не матерії!) творити слова, думку і бути нею в контакті з Богом. Бог і згодом, навіть по нашім упадку в Адамі, до нас говорив через наших співбратів, яких ми звали пророками, передавав нам словами свою волю, свої вказівки для життя, свої заповіді, свій Заповіт, з якого прийшло спасення і благословення для всіх народів землі. Та найбільшим таїнством цього є те, що те Боже Слово, яким постав світ, вся вселенна, прийшло в історії до нас, сталось людиною-чоловіком і Він говорив до нас! Вчив нас особисто! Лишив нам свою науку, слова життя вічного, лишив радісну вістку для життя з Ним тут, на землі, і у вічності! Це не гра слів чи риторичний засіб оповідання, але це історична дійсність Христос, Бог-Слово вчив серед нас, проповідував. І до нього бігли тисячі, слухали Його, забуваючи про свої обов’язки, забуваючи про поживу і працю. Бо бачили, що є в кого вчитися, бо бачили, що без тієї науки не можна бути справжньою людиною з її гідністю і ціллю життя. Чи потрапимо знайти якогось іншого вчителя в історії, що був так притягаючим і його наука так змінила світ і людину, щоб її життя могло стати мирним, справедливим, творчим, щасливим і радісним?

(2) Христос вчив тільки приблизно три роки. Інші земські вчителі могли б почванитися більшою кількістю років. Та чи проповідь Христа перервалась з Його відходом із землі? І тут знову дивне диво, що теж є нашим християнським таїнством. Дорогі Браття і Сестри! Христос єдиний міг як вчитель сказати: «Небо і земля пройдуть-минуться, а слова ж мої не пройдуть» (Мр. 13, 31). Це можемо бачити вже по двох тисячах років. Він передав своє слово-науку своїм апостолам і вони в Його імені, заступаючи Його Особу, як би це був Він сам (бо це означає слово «апостол»!) проповідували, продовжували Його проповідь, їхніми устами Христос далі проповідував, але вже на більшому просторі, не в малій країні Палестини, а в великій римській імперії зі завданням бути Христовими свідками, посланцями і вчителями «аж по край землі» (Ді. 1, 8).

З яким почуттям відповідальности Апостоли понесли Христову проповідь у світ, бачимо в особі св. Павла. Він не зважає на ніщо, він немов одержимий Христа ради, знає тільки одне: проповідувати Христа і то розп’ятого! І каже: «Горе мені, коли б я не проповідував Євангелія» (1 Кор. 9, 16). Своїм коринтянам він каже таке дивне слово: «Мене Христос послав не хрестити, а благовістити-проповідувати!» (1 Кор. 1, 17). А про те, що його проповідь є дійсно Христова, з неба, як казав Никодим, Павло каже: «Коли б ангел з неба проповідував вам інакше від того, що ми вам проповідували, нехай буде проклят!» (Гал., 1, 8). Христову проповідь, згодом і на письмі, понесли апостоли в світ, і вже первісна Церква знала, вірила і була того певна, що наслідники апостолів — єпископи, а з ними священики, проповідують і продовжують дальше Христову науку, Христове навчання.

(3) Сказане в сьогоднішній Євангелії — «Христос почав проповідувати» — справді був початок велетенської проповіді, яка триває досі і поширилась по цілім світі новими успішними засобами, які створила людина: друком, іконами, фільмом, радіо, телебаченням, мистецтвом. Яка могутня проповідь великого Вчителя, який проповідує і вчить своєю Церквою, яка ім’я Його носить, яку Він лишив продовжувати Його діло до кінця віків, як і каже ІІ Ватиканський Собор: «До народів послана Божим велінням Церква, щоб бути загальною Тайною спасення, — послушна наказові свого Засновника і, відповідаючи внутрішнім вимогам своєї вселенськости, старається проповідувати Євангелію всім людям. Бо й самі таки апостоли, на яких була основана Церква, йдучи слідами Христа, проповідували слово правди і зродили Церкви. А завданням їхніх послідовників є вчинити це діло тривким, щоб Господнє слово ширилося та звеличувалося і по всій землі було проповідуване і встановлене Боже Царство» (Про місійну діяльність ч. 1).

Яка велика і благословенна проповідь, якою завершив для нас своє Об’явлення через свого Сина наш Отець Небесний! Проповідь про наше спасення, про життя вічне з Христом, про благодать і істину, якими, як казав наш Іларіон Київський, — «вся страни благий Бог помилував і нас не презрі, восхоті і спасе ни і в разум істинний приведе». І не перестає ця проповідь дзвеніти по цілім світі! І не може її ніяка сила ні заборонити, ні спинити, ні заглушити, ні розбити, ні оклеветати, ні висміяти, ні заперечити. Бо це проповідь для гідної, вільної в Бозі людини, яка постала Божим Словом, коли Бог сказав: «Сотворім людину на наш образ і на нашу подобу» (Бут. 1, 26), для людини, «яка не живе самим хлібом, а кожним словом, що виходить з уст Божих» (Мт. 4, 4), для людини, що потребує жити словом віри, яка проповідується (Рим. 10, 9) і остає «близько тебе в твоїх устах і в твоїм серці» (Рим. 10, 8), для людини, яка хоче й потребує запевнення в своїм житті, в терпіннях, змаганях, «що слово Господнє пробуває повік» (1 Петр. 1, 25).

Дорогі Браття і Сестри! Слухаймо проповіді, слухаймо Христові слова в будь-якій формі, приймаймо їх, жиймо ними з вірою, бо на те Христос прийшов, щоб ми словом Його спаслися, творили Його Царство на землі і до Небесного прямували. Коли одного разу дехто з народу і навіть кілька учнів Христових не могли прийняти Його слів про те, що Він дасть своє тіло і кров народам на поживу, і покинули Його через те, ніби жорстоке слово, тоді то Христос спитав своїх апостолів: «Невже і ви хочете відійти?» Петро відповів: «Господи, до кого нам іти: у Тебе слова життя вічного» (Ів. 6, 67-68). Скажім і ми: Приймаємо слова Твоєї проповіді, Господи, бо Ти єдиний маєш слова життя вічного. Амінь.

о. І. Музичка

Проповідь на Введення в Храм Пречистої Діви Марії

«Величаєм тя, Пресвятая Діво, богоізбранная Отроковице, і чтем в храм Господень вхожденіє Твоє».

Нехай благословенний буде цей день, в якому можемо з глибини серця, як добрі і щасливі діти, принести наші пісні, хвалу і прославу нашій небесній Матері, Богородиці Марії в Її празник Входу в єрусалимський храм. Щасливі ми, що наша Східня Церква цей празник в честь Марії встановила, поставила його між дванадцятьма великими празниками в році, які бачимо на наших іконостасах. Приносимо їй сьогодні хвалу щирими і чистими устами з подивом великим для Її вибраности поміж нас, з подякою до Божої Премудрости, що хотіла Її берегти для спасенного діла в єрусалимській святині, близько Святая-Святих. Для Марії не буде ніколи забагато празників, забагато прослави. Дитина, що любить свою матір, хоче перебувати часто, постійно в її присутності, хоче говорити їй безнастанно те «найкращеє в світі слово» — Мамо!

Дорогі Браття і Сестри! Цікавий історичний цей празник. Немає про подію входу Марії в храм найменшого натяку в євангеліях. Празник зродився на основі апокрифічного євангелія Якова, яке описує життя Марії від її зачаття. Сліди цього неавтентичного євангелія бачиться в нашій Літургії. Подія входу в храм є немов легендою, яка якимсь чином появилась в Церкві і традиція це оповідання передала, а згодом Літургія поетично описала. У легендах є все якесь зерно правди, то не цілковиті вигадки, то не самі фантазії. Побожна думка хотіла більше знати про Марію, як це описано скупо в євангеліях, які радше мали на увазі тільки особу Христа і то не все за словами євангелиста Івана: «Є ще багато іншого, що зробив Ісус, то як би воно було записане кожне зокрема, гадаю, що й самий світ не вмістив би написаних книг» (Ів. 21, 25). Тому то в традиції і переказах появилась думка про те, що Марію, трирічну дівчинку, її батьки віддали на виховання до єрусалимської святині. Річ не надзвичайна, не небуденна і не неможлива в ізраїльськім побуті. Біля святині виховувались тії, що себе хотіли посвятити Богові або батьки хотіли віддати їх на таку службу. Відомий випадок в Старім Завіті з пророком Самуїлом. Іван Предтеча також своє дитинство провів у своєріднім манастирі у Кумрані, у пустелі. Вхід Марії до святині і її перебування там виповняє велику прогалину в її житті від народження аж до відомих з євангелії її заручин з Йосифом.

Празник постав спершу на Сході і таки в Єрусалимі і поширився дуже скоро по всіх Східніх Церквах, за винятком тих, що не визнають Марії Богородицею. На латинський Захід прийшов цей празник аж у XI сторіччі і дали цей празник Заходові східні манастирі, що на Заході тоді появились.

На Заході теж цей день не є празником, а радше літургічною згадкою, коли на Сході цей празник належить до обов’язуючих, з предпразденством і попразденством.

Першу згадку про те свято в честь Входу Марії в храм маємо з першої половини VІ сторіччя, коли цісарський історик Прокопій описує посвячення величавої церкви на честь Введення в Єрусалимі. Археологічні розкопки виявили величавість тієї святині цісаря Юстиніяна. На жаль, знищили її цілковито перси в 614 році. Свято було спочатку льокальне, а згодом поширилося на сусідні країни. В Царгороді вже славний поет, що створив кондаки, — Роман Сладкопівець з VІ сторіччя згадує у своїм гимні Введення разом з різдвом Марії. Здається, подію Введення святкувалось спершу разом з Різдвом Богоматері. Здається, теж в 730 році в Царгороді цей празник став окремим празником і таким увійшов у календар Володимирової Руси по її охрещенні. Отці Церкви часто про подію Входу згадують. Це був нормальний звичай в Старому Завіті віддавати своїх дітей на службу і виховання у святині.

Тут для нас важним сьогодні буде спитатися, чому це мало статися з Марією? Поставивши таке питання, дорогі Браття і Сестри, легко знайдемо відповідь самі, а при допомозі Літургії побачимо глибину Таїнства Марії і Божого з Нею промислу для нашого спасення. Якщо б навіть ішлось про легенду, то за нею криється глибока правда про Марію і її підготовку до велетенського й найсвятішого Її завдання стати Матір’ю Божою, Матір’ю Спасителя світу. Вона була вибрана душа споміж нас, окремо Богом вибрана і Богом приготована для Божого завдання. Можливо, що на Заході вважали, що великий наголос на Непорочнім Зачатті Марії вистачає, щоб показати те Боже старання, щоб Марія була тим «сосудом ізбраним» для Божого Сина. Тому в них Вхід в храм не став значною празничною подією в Літургії. Великий наголос на празник Введення на Сході тільки потверджує те, що Марія направду мусіла бути у прикметах своєї пречистої душі такою окремо вибраною, що від третього року життя до чотирнадцятого, коли Вона стає перед своїм Благовіщенням, вона перебуває не серед світу, а у святині, де перебував Бог — Ягве серед свого народу. Шляхетні, дорогоцінні речі зберігаються в цінних і безпечних схоронищах чи високомистецьких шкатулах. Особа Марії не мала перебувати серед гамірного і пустого світу, Її місце було у святині, бо Вона, як співає наша Літургія, мала стати «одушевленним кивотом, що мав вмістити невмістиме Слово», вона сама мала стати «Храмом одушевленним святої слави Христа Бога нашого, єдина в женах благословенная, чистая», Вона — «пророків проповідь, апостолів слава і мучеників похвала і всіх земнородних обнова», Вона сама мала перебувати там, де надхнення набирали тії ж пророки в розмові з Богом, де апостоли враз з Її сином згодом будуть теж брати участь у великих прославах Бога старого і нового Ізраїля. Тому літургічна поезія не щадить слів, порівнянь, торжественних описів і поетичних перебільшень, щоб вказати на цю вибраність, окремішність Марії, які вимагали окремого піклування, береження, виховання і підготовки. Одна із стихир Літургії каже прямо, що Марія вводиться Святим Духом і то до Святая Святих, де міг входити тільки ієрей і то тільки раз у рік; святі Ангели, св. Гавриїл Її кормлять, бо Вона принесе велику зорю, яка просвітить тих, що сидять у темряві. Вона входить у супроводі дів, свічок, щоб священно виховуватися, щоб стати «всіх Владики божественним престолом, палатою, сідалищем і ясним помешканням». То все слова Літургії. Загалом Літургія празника Введення якась зовсім інакша, як інші служби в честь Марії. Здається, неначе у її стихирах повно музики, співу, радости, торжества, величі, тріюмфу, руху, чогось унікального серед людей, це неначе якийсь барвистий, повний шляхетних звуків прерізних інструментів хоровод, що заохочує долучитися до цього блискучого концерту-гри. Марії належало бути в святині Всемогучого Бога з таким тріюмфом і радістю вселенної. Це вислів захоплення її вибраністю!

Марія мала до свого великого завдання стати Божою Матір’ю приготовитися. Не диво, що християнське передання ставить Її перебування у святиш від третього року її життя аж до Її заручин з Йосифом, який бере Її під повну опіку і від цього одержав він свій титул Обручника і Опікуна Марії. Всяке високе і шляхетне покликання вимагає дбайливої підготовки, окремого виховання, яке часто відділює особу від решти світу, щоб в повній концентрації духовних сил, з цілковитим зусиллям набути все те, що дароване покликання вимагатиме. А тут ішлось про виїмкове, пресвяте покликання — стати Матір’ю Божого Сина. Марія росте в благодаті Божій в атмосфері святині, Марія пізнає Божі об’явлені таїнства Старого Завіту, пізнає Бога, якого милість спливає з роду в рід на тих, що бояться його як всемогучого Володаря, Марія вивчає все, що потрібно буде, щоб бути Матір’ю земною для небесного Сина, щоб справді через те, що створив для Неї Всемогутній, її ублажали всі роди! Читаючи уважно Її пісню «Величає душа моя Господа», бачиться вплив науки, що відбувалась у святині, на Марію.

Церква потім буде наслідувати цю подію. Своїх покликаних Христом синів до служби у священстві чи монашестві, своїх дочок, що їх кличе на службу до себе, Церква виховує, підготовляє довго і дбайливо в семінаріях, новіціятах, дбає про духовні вправи для них на самоті в уєдиненні, щоб в тишині і молитві, в постійній присутності Вчителя у Пресвятій Евхаристії вони виховували свого духа, і з новими здобутими надприродніми силами духа у благодаті йшли будувати Боже Царство.

Принесім сьогодні велику й радісну прославу Володареві світу і Володарці України і просім єдиного: щоб своєю матірною рукою Вона привела для нашої Церкви багато духовних покликань, — священичих і монаших, — і помогла їх в присутності свого Евхаристійного Ісуса приготовити і посвятити на великих і святих женців на Його ниві, на великих воїнів Його Божого Царства на землі.

« Previous Page

Рубрики

Свіжий номер

Князь Острозький і народження унії

Час ставати сильнішими

о. І. Музичка

Рубрики

Підпишись на нашу розсилку