Помісність УГКЦ

The L’Osservatore Romano of January 6, 1972. reports that the Apostolic Exarchate for Ukrainians of the Byzantine rite residing in Brazil has been «elevated to an Eparchy with the title of St. John the Baptist of Curitiba for Ukrainians, rendering it suffragan of the Metropolitan See of Curitiba.»

The same issue of the periodical also reports about the promotion «to the Eparchal See of St. John the Baptist of Curitiba for the Ukrainians, His Excellency Most Reverend Giuseppe Martenez OSBM, titular Bishop of Soldaia and Apostolic Exarch for the Ukrainians in Brazil» and about the promotion «to the titular Episcopal See of Caffa the Reverend Efrem Basilio Krevei, Provincial Superior of the Basilian Order of St. Joséphat In Brazil, appointing him at the same time Coadjutor, with the right of succession, to the Eparch of St. John the Baptist of Curitiba for the Ukrainians.»

The tragic meaning of these appointments for the Ukrainian Catholic Church is clear. The newly created eparchy of Curitiba in Brazil has been, in effect, separated from the Ukrainian Catholic Church and placed under the Jurisdiction of the Latin Archbishop of Curitiba, Brazil. It is obvious that the recent efforts of our hierarchy, (namely the fifth Archiepіscopal Synod of the Ukrainian Catholic Church), to mantain the autonomy and integrity of our Church are being challenged by the Congregation for Eastern Churches. The Latin rite monsignore in Rome are gradually liquidating our Church and incorporating it into the Latin Church. They have chosen the Ukrainian Catholic Church in Brazil as a pilot project for Latinizatіon after their efforts elsewhere met with a dismal failure. The editorial board of the Voice of the Ukrainian Community hopes that our hierarchy united under the leadership of His Beatitude Major Archbishop, Josyf Cardinal Slipyj will take a firm stand in this matter and place the Ukrainian Catholic Eparchy in Brazil under her lawful and legal Jurisdiction, namely that of the Ukrainian Catholic Church.

Vatican Sources reported recently that the Reverend Miroslav Stefan Marusyn has been appointed the new Apostolic Visitator for the Ukrainian

Faithful who reside in Europe and lack a hierarchy. As far as we know, this nomination was also made by the Congregation for Eastern Churches without consultation or consent of the permanent synod of the Ukrainian Catholic Church.

Дня 17 лютого, цього року, в день народження Верховного Архиєпископа Кир Йосифа Сліпого, Божественна Літургія була відправлена у церкві святих Сергія і Вакха, при площі Мадонна де Монті. Її відправляли Митрополит Максим Германюк, Архиєпископ Іван Бучко, Єпископ Іван Прашко з Австралії, Єпископ Андрій Горняк з Англії, нововисвячений Папою в латинському обряді Єпископ Єфрем Кривий, о. др. Мирослав Марусин,о. Володимир Андрушків, та були ще присутні також отці Студити, Селезіяни та Василіяни.

Під час літургії промовляли: Архиєпископ Іван Бучко та Єпископ Іван Прашко. На кінці промовляв Верховний Архиєпископ.

Після Богослужби відбулося скромне прийняття для єпископів, гостей і мирян. Під час прийняття вітали Верховного Архиєпископа отець В. Андрушків, др. 3. Ґіль, др. В. Пушкар, др. І. Ковальський – Німеччина, Ярослав Деременда – Англія, та інж. Є. Гарабач – Німеччина.

На усі привіти і промови відповів Верховний Архиєпископ зворушливою промовою, яку у переписі із магнітофонної стрічки скорочено подаємо на 12-тій сторінці цього журналу.

Під час кількаденного перебування у Римі усі прочани, з Америки й Европи, відбули збірні та індивідуальні авдієнції у Верховного Архиєпископа.

Зібрані з цієї нагоди представники мирянських і громадських організацій відбули свої наради у Римі, і видали комунікат до сучасного положення Української Католицької Церкви. Цей комунікат також друкуємо у цьому журналі. /Стор. 14/.

Патріархальне товариство; стало від певного часу предметом гострої критики декількох організацій і осіб. Вправді, не так предметом критики в нормальному розумінні цього слова, а радше предметом кпин, гулікань, перекручень його цілей, спотворювання його акції і виразної упертої та заїдлої дискредитації. Критикувати товариство можна і треба кожному скільки завгодно. Але у нашому випадку ми критики діяльности майже не маємо, а маємо злобне намагання створити невірний і викривлений образ патріархального товариства і його керівних діячів, щоб принизити насамперед їхню працю, а при тому і їх самих. Як вже стало відомою практикою, — уся праця й акції т-ва скеровані в напрямі реалізації ідей і плянів Верховного Архиєпископа. Акція дискредитації товариства вживається критиками підсобним, посереднім кроком: у головній атаці на Верховного Архиєпископа, бо, як виявляють критичні публікації, до нього адресовані усі найбільш злобні й цинічні виступи.

Відрізняємо дискусію над політикою, цілями, акціями й методами товариства, яка може бути корисною не тільки для дискутуючих сторін, але й для посторонніх читачів, від речей недискусійних, таких, як приписання комусь неіснуючих гріхів, пояснювання явищ у противному від їхнього природнього значення напрямі, або таки просто засипання противника епітетами, злобою або закритими у фальшивому представленні подій негативними висновками. Автори такої критики розраховують на один незаперечний успіх – на те, хто більше наговорить. Або у нашому випадкові — опублікує, бо це культурніше виглядає. Відповідь, або дискусія в цьому випадку дійсно неможлива, що бажаємо продемонструвати прикладом на початку цієї статті.

Противники патріярхального товариства широко /«Америка», «Українське Життя», «Свобода», «Шлях», деякі відомі нам радіопрограми/ розголосили, що т-во вуличними демонстраціями хоче створити патріярхат. На ділі, то товариство демонстраціями бажало в даних часах лиш виявити наглий, негайний і гострий протест проти одної чи другої акції Ватиканських чинників, і то тому демонстраціями, що другі методи протесту виявилися неуспішними, а ще інші не були в той час товариству доступні. Отже, не патріярхат т-во творило на вулиці. Такий факт жахливого перекручення події і їх цілі вказує на дві речі:

1. Автори цілево і передумано не обдискутували інших метод і акцій т-ва, ані других плянів його дії /неначе вони не існували/, щоб принизити і обіднити т-во і його лідерів в очах читачів до одної лише дії, або зробити їх безвідповідальними.
2. Автори відмовляючися дискутувати працю т-ва в цілій ширині переконали читачів, що їхніми дійсними намірами була не дискусія про значення праці т-ва, але дорогою виелімінування цілої суми істотних факторів встановлення неґативної опінії про т-во, його лідерів, і що найважніше, посередньо й про Верховного Архиєпископа.

Ця маленька деталь, яку ми коротенько проаналізували, виглядає багатьом самозрозумілого, такою, що над нею не треба дискутувати, але для других, коли вона стане джерелом інформації і довір’я — це маленька траґедія. А сума таких маленьких траґедій – це наша велика траґедія. Це усе наше т.зв. організоване суспільне життя.

Чому?

Не знаємо чому й тому беремось до висвітлення декількох основних точок «дискусії!» і яку у названих вище часописах, і інших, завели пан Т. Лапичак: та пані М. Рудницька, і інші.

Політичний фактор число 1.

Перед у закидах патріархальному рухові політичности веде більшевицька сторона силами підрадянських і сателітних авторів у заінтересуванні пропаґандивно і суспільно виправдати ліквідацію УКЦ в Україні. Не з мотивів релігійних, а чисто політичних, загарбницьких і узурпаторських вони усій праці Верховного Архиєпископа, а при тому і мирянам, послідовно нав’язують політичні цілі ось такі «Суть позиції Ватикану зрозуміти не тяжко. То був крик господаря: мовляв, надто вже виграють уніяти зі своїми політичними плянами. Римська Курія дала зрозуміти, що не потерпить існування в своїй системі якоїсь незалежної організації на чолі з патріярхом. Споконвіку писалась у Ватикані своя історія, писалася для власних потреб «історія» України. В даному разі зіткнулися дві різні «школи» фальсифікаторів – ватіканська i українська буржуазно-націоналістична…»

«Одне слово, Кардинал Тіссеран штовхає і Сліпого і все його оточення на більш реалістичний шлях, бо фікція з Києво-Галицьким патріярхатом, є голим політиканством…»

«Грім з ясного неба, мабуть, менш оглушив би українських буржуазних націоналістів, уніятських єпіскопів і самого Сліпого, ніж лист Кардинала Тіссерана…» /«Людина і світ» ч.1, 1972, С. Даниленко/.

А пані Рудницька цю тему представляє, так: «В дійсності, мирянський рух не має нічого спільного з релігією. Він є наскрізь політичним феноменом і виводиться у прямій лінії від західньо-українського націоналістичного підпілля 30-тих років. Та сама ідеологія, та сама мораль, той самий тип ментальности, та сама фразеологія, ті самі методи…» /«У.Ж., ч. 19/.

Або ще й так: «Мені дуже не подобається, що УКЦерква розполітикована до крайности і то в дусі вузького шовінізму й нетерпимости».

…«Я рішуче засуджую факт, що на церковний терен перенесено методи боротьби з фізичним насильством включно. Мені дуже не подобається співпраця Верховного Архиєпископа з екстремними політичними групами та віддання в їх руки «мирянського руху…» / «У.Ж., ч.20/.

В дискусії над тими становищами хочемо обійтися без зайвих імплікацій, але бажаємо піддати під увагу читачів мотиви дії большевицької сторони, і пані Рудницької. Перша сторона приписує політику церкві на те,щоб легше було її приписати співпрацю з ворогами Рад. Союзу, а з тим оправдати жорстоку її ліквідацію. Вона, больш. сторона, цілево в жадній своїй енунціяції навіть словом не спімне, що це таки була і є церква, інституція духового порядку, об’єднання в справах віри й обряду, дорога спасіння душ. Ця сторона церкви у них не існує і тому нормальної дискусії на цю тему з большевиками не може бути.

Пані Рудницька приписує політику нашій церкві з невідомих нам мотивів, але з нею розумна дискусія може бути тоді, коли вона виявить докази співпраці Верховного Архиєпископа з екстремними групами. Але заки це буде зроблено, то треба насамперед вияснити, чому «співпрацю деяких ієрархів /і то не в справах патріярхату/ з екстремними групами», про що пані Рудницька не сміє не знати пишучи погромні статті, не тільки що промовчано, але й пришито Верховному Архиєпископові. Цікаво чому большевики громлять «епіскопів і Сліпого», а пані Рудницька самого Сліпого?…

Не можемо визбутися враження, що тут йшлося таки про кинення темного світла, а не про дискусію й вияснення таких відношень компетентних чинників, як єпископи, другі високі духовні чинники, ватиканські бюроктати, пані Рудницька, Верховний Архиєпископ та інші. Мало того, большевики і пані Рудницька, однаково цілево оминають аспекти духовий, релігійний, обрядовий, пасторальний, конституційний, канонічний і історичний, а обоє трактують церкву виключно як одну функцію політичної сфери.            Пані Рудницька, коли бажала б, мала багато нагод протестувати проти вмішування політики до церкви, аналізуючи дію СКВУ, УККА, чи навіть газети «Свобода», але вона того не зробила. Вважала, що ніде тих влізливих політичних моментів не було, лиш у Верховного Архиєпископа, і рішила,так як большевики, почати руйнувати його на тому тлі.

Політичний фактор число 2.

У своїй газеті і в своїй статті п.н. «Про правильний шлях боротьби» пан Лапичак цитує «Америку», що патріярхальне товариство — це «двійкарська демаґоґія», і там же подає, що «Координаційний Комітет Товариства за Партіярхат» є під впливом бандерівців, а «Товариство за Патріярхальний Устрій УКЦ» є під впливом двійкарів», і вони взаємно підставляють собі ноги.

А пані Рудницька додає питання: «Чи за його /проф. Маркуся/ руїнницькою роботою як публіциста і церковного діяча, за його подвійною бухгалтерією та методами дискусії стоїть його партія? /Щоб не було непорозуміння – Маркусь «двійкар»/».

Коли б ми мали поважну дискусію з поважними людьми, то ми просили б їх не так свобідно поводитися з їхніми твердженнями, прикладами і поглядами, а більше сконцентруватися на доказах. Ось тут, замість того, щоб без надуми приліпити комусь партійництво /а це читачі популярно розуміють як найогиднішу методу суспільного поступування/, треба було б відповісти на питання «чому» і подати докази. Такі докази можуть бути, і з ними обов’язково треба було б ознайомити громадянство. Їх можна мати або у формі свідчень членів, управ т-ва за останніх кілька років, або у формі письмових тверджень, протоколів або звітів із праці товариства, де було б доказано, як то товариство використовувалось в практиці для цілей «двійкарських». Ми з повним респектом ставимося до довголітньої політичної і публіцистичної праці обох критиків т-ва і сподіваємося, що якісь факти партійництв у них знайдуться. Тоді подумаємо про відсіч. Але коли ні, тоді з прикрістю і болем в серці ствердимо, що маємо до діла з фальсифікаторством і підленькими наклепами».

Надії на об’єктивне дискутування ролі людини з окресленими політичними поглядами у церковному житті наші дискутанти наразі не дають. А шкода!

Що вони про нас думають?

Патріярхальне т-во існує як організована одиниця, що виконує свої статутові завдання власними силами й незалежно від організацій немирянського руху. Товариству вдалося досі провести велику організаційну та інформаційну працю серед громадянства і зустрітися з його активною піддержкою і симпатіями лиш тому, що його лідери говорили народові правду, а не агітували, чи лякали когось. Щоб говорити правду, треба її знати і для цього т-во користується силами високого наукового рівня, як своїми так і чужими. Завдяки їм воно змобілізувало й випустило друком оборонний матеріял нашої церкви, якого вона ще досі не мала. Наші дискутанти цього не бачать.

Для них товариство – це «болільники патріярхату, що виходять на вуличні демонстрації, вилазять на мітингові трибуни, чи хуліганять у церкві» /Лапичак/, або «бачать церковні справи лиш зі своєї жаб’ячої перспективи…» /Рудницька/. Підозріваємо, що відкиненням від уваги читачів більшости акцій т-ва і зосередженням критики лиш на демонстраціях автори хотіли заховати перед ними дійсний образ т-ва, і представити його применшеним, викривленим, мізерним. Підібрана принижуюча термінологія цю тенденцію поглиблює. І хоч як нам ясні і безспірні «шляхетні» наміри авторів, ми в наївності нашій все ж таки хочемо розумно дискутувати.

Факт демонстрацій найбільше болить наших критиків. /Видно, що більше нічого в діяльності т-ва вони критикувати не можуть/. Демонстрантів вони називають хуліґанами й людьми без перспективи. Дозволимо собі заперечити цю номенклятуру наших опонентів тому, що усі ці демонстранти є передовсім повними членами своєї церкви, вони мають почуття прив’язаности до неї, вони боліють її долею, і вони з розмислом, а не з аґітації протестують проти кривд, які незаслужено їхній церкві діються. Так вони це розуміють, бо таке значення мають факти, що приходять до їхнього відома. Вони могли б не демонструвати, і прийняти якусь іншу успішнішу методу дії, коли б хтось, скажімо із впливових публіцистів чи колишніх відомих політичних діячів зумів переконати їх фактами і аргументами і відмовити їх від демонстрацій. Але чи здібні наші опоненти на таку працю?

Шановний читач сміло може поставити авторові закид в наївності, бо він підозріває своїх опонентів у шляхетних намірах, яких вони ніколи. не мали. Не можна ж припускати, що автори Лапичак-Рудницька так щиро бажали переконати у поглядах демонстрантів, що з великих резерв їхнього журналістичного і політичного досвіду вибрали аж методу лайки й ліплення епітетів «болільник», або «хуліган». А це ще раз підтверджує, що не про дискусію їм йдеться, а про демонстрацію читачам їхньої безмежної і неоправданої люті.

А що ми про них?…

Демонстрували не тільки прості люди, яким зухвалість може пришити «жаб’ячу перспективу», але демонстрували інтелігенти, священики, студенти, професори, професіоналісти й політичні діячі різних переконань, бо в тому вони бачили ціль і протест, насамперед проти того, що руйнує нашу церкву зараз, і домагання реалізації належних її прав. І врешті, коли хтось здобувається на протест, бо демонстрація – це велика відповідальність за усі евентуальні невдачі її – то чи не було б першочерговим завданням публіцистів вірно поінформувати публіку про усі аспекти акції, проаналізувати їх, і тоді зібратися на загальне обговорення у пресі? Нічого з того ми не мали від наших двох визначних публіцистів, лиш неґацію. Коли у Ватикані ліквідують прямо один за одним прояви помісности УКЦеркви, обмежують і обтинають права Верховного Архиєпископа, висвячують нам єпископа в латинському обряді, передають нашу церкву під владу латинського митрополита — наших двох визначних публіцистів і вірних цієї руйнованої знедоленої церкви на протест не стало. Навпаки. Вони лають тих, що з цієї причини протестували. А це вже забагато й тут фальш не піде. Бо кожна гідна і чесна людина має обов’язок протестувати тими методами, які її доступні. А кожен пігмей, раб, опортуніст, людина без хребта, без лиця свідомо акцептує зневагу її найвищої духової цінности Церкви, вважаючи адміністративне розпорядження ватиканського бюрократа найвищим її законом.

Шановним читачам напевно не тяжко догадатись, що авторові не вистарчає матеріялу на критичне двостороннє продискутування поглядів на наше товариство, не говорячи вже про всестороннє, що є у наших умовах недосяжним ідеалом. Бракує йому творчої альтернативи, якої гоноровим постачальником повинна бути шановна опозиція, чи наші визначні критики.

Її /альтернативи до діяльности нашого товариства/ не було, і тому наша безпредметова дискусія має такий нудний, непродуктивний і яловий характер. Вони /критики/ говорять своє, а ми своє. Читач не багато з того скористає, за що обі сторони повинні в нього вибачитись. В таке нас вманеврували.

Її /альтернативи/ немає навіть тепер, після того, коли др. Лапичак в його газеті ч. 10 за 1971 рік збирався накреслити точки програми рятунку церковної ситуації, не здобувшися на щось ориґінальне-нове, чого вже перед тим наше товариство не пробувало. А шкода, бо як би такий ясний і позитивний концепт у противників нашого товариства існував, то може б вони, замість нас, одержали довір’я у тисяч «загітованих» демонстрантів. Бо вони, ці тисячі, лінію повного, вірнопідданчого і безкритичного акцептування курійних доручень, /а це лінія нової дивної «ад гок» спілки Лапичак-Рудницька/ відкидають як негідну.

«Ватикан»

Не тільки брак реакції наших опонентів на руїнницькі заходи Ватиканських курійних чинників, але пряме рачкування перед ними: «Мені дуже не подобається боротьба Верховного Архиєпископа з Ватиканом, яка підірвала повагу УКЦеркви в Апостольській Столиці…» «Я не можу захоплюватися фактом, що серед українського громадянства поширилися в застрашаючих розмірах протикатолицькі настрої, внаслідок розповсюдження відомостей про нібито ворожу УКЦеркві та українському народові політику Ватикану…» /Рудницька, «УЖ» ч.19/.

Могла б у нас бути спільна база дискусії, коли б ми устійнили що це таке Ватикан і Апостольська Столиця. І навіть якби ми устійнили, то тоді постане питання чи ці поняття сталі, незмінні, а чи не мінялися вони протягом історії. Колись папа Урбан VII заявив нашому народові, що «через вас, моїх русинів, я стараюся навернути Схід»… а сучасний папа цілує хрест в руках Нікодима. Колись папа Пій XII написав був «Послання до народів Росії». На рішучий протест і то навіть драматичний протест Архиєпископа Кир Івана Бучка в декілька місяців пізніше появилося папське послання «До Українського народу», того самого папи Пія XII. Отже, Апостольська Столиця вміє мінятись, як їй цього треба, лиш, на жаль, не завжди туди, як пані Рудницькій бажалось би.

Ватикан, або Апостольська Столиця – це у пані Рудницької курійний бюрократ, нижчої або вищої ранґи, який видає адміністративні доручення своїм підвладним, або й часом виплачує гроші… У мирян, тих із «жаб’ячою перспективою», Ватикан і Апостольська Столиця це: Берестейські Артикули, це «In Universalis Ecclesiae Regimine» 1807, це акти «Apostolica Sedes», «Cleri Sanctitati» і це врешті акти «Orientalium Ecclesiarum» Собору Ватиканського Другого.

Перестаньте, дорогі Панство, чарувати людей Ватиканом, і його опікою для УКЦ, а говоріть зрозумілою мовою або читайте і розумійте ці права, бо це ж дійсний Ватикан і дійсна Апостольська Столиця, або промовчуйте усі ці акти вперто, клякайте й кадіть ватиканським бюрократам, коли вашої рабської нищости на це вистарчає. I нe божеволійте, коли широкі маси народу, без вас, студіюють і розуміють за що їм боротися, і як.

/закінчення буде/

Rights of Major-Archbishop Joseph Cardinal Slipyj,
only Major-Archbishop in the Catholic Church, challenged

The Ukrainian Catholic Bishops throughout the world received from the Apostolic Delegate of their respective countries of residence a letter challenging the validity of the action taken by Major-Archbishop Joseph Cardinal Slipyj, the head of the Ukrainian Catholic Church, in sending to his bishops a text of an Archiepiscopal Constitution for the Ukrainian Church for their comments and eventual acceptance. The bishops received the letter in mid-September, but, as in case of the letter from Maximillian Cardinal de Fuerstenberg, Prefect of the Sacred Congregation for Eastern Churches, dated December 1, 1969 and the October 29, 1971 letter from Jean Cardinal Villot, the Cardinal Secretary of State, they maintained silence about it. Nevertheless, news about this most recent letter leaked just as had the news about the earlier letters.

The September letter was forwarded to the Ukrainian bishops by the various Apostolic Delegates at the request of Cardinal Villot by «mandate of the Holy Father» It reads:

It has been brought to the attention of the Holy See that His Eminence Cardinal Slipyj has sent to the bishops of the Ukrainian rite for their comment and for eventual publication the text of an «Archiepiscopal Constitution of the Ukrainian Church.» By mandate received from our Holy Father, His Eminence the Cardinal Secretary of State requests me to bring to your knowledge the followings:

1. The drafting as well as the forwarding of that text have occurred without the knowledge of the Hоly See; neither was the same sub-sequenty informed by His Eminence Cardinal Slipyj about the matter.
2. No juridical title apt to legitimate such a «Constitution» can be found particularly because the Ukrainian Church is not constituted as a patriarchate, and, as a whole, has no intermediate jurisdictional structure between the episcopal and the papal authority.
3. Referring to the Ukrainian Church as «autonomous» is neither juridically perspicuous nor does it conform to the customs of the other Eastern Catholic Churches.
4. Consequently, the Holy See cannot accept such «Constitution» as canonically workable.
5. On the other hand, the same Holy See would not be opposed to a consultation between the Ukrainian bishops in view of updating the legislation of their Church, particularly for improving the structure of their present episcopal conference. Such a consultation, however, should be made with due respect to the dogmatic postulates of the Catholic Church and without prejudice of the competence of the Holy See and, naturally, in harmony with the work entrusted to the new Commission for Drafting the Code of Eastern Canon Law. In such a consultation the problem of erecting a patriarchate of Ukrainian rite cannot be brought into discussion because of the already known pronouncement of the Holy See upon this matter.

The Major-Archbishop, Joseph Cardinal Slipyj, did not receive a copy of this letter just as he had not received a copy of Cardinal Villot’s letter of October 29, 1971.

The controversy between the Vatican and the Ukrainian Catholic hierarchy commenced with Cardinal de Fuerstenberg’s attempt to invalidate the Fourth Archiepiscopal Synod of Ukrainian Catholic bishops held in-Rome from September 29 through October 4, 1969.

On October 25, 1969, following protocol in practice to that date, Cardinal Slipyj forwarded to the Congregation (of which Cardinal de Fuerstenberg is Prefect) a report of the synod together with a petition to the Holy Father to elevate the Major-Archbishop of the Kiev-Halych Metropolia to the status of a patriarch.

On December 1, 1969, Cardinal de Fuerstenberg replied that no one in the Ukrainian Catholic Church has the right to convoke a «legislative or elective synod.»

A synod of bishops of the Eastern Catholic Churches is no breach in church discipline. It is standard procedure and a practice recognized by the Holy See. The challenged synod was held in accordance with the Decree on Catholic Eastern Churches and the Decree on the Pastoral Office of Bishops. Article 10 of the first mentioned decree states that all rulings of the Council in reference to patriarchs are equally applicable to major-archbishops. The Ukrainians have the only major-archbishop in the Catholic Church. Slipyj was recognized as such on December 23, 1963 by the very Congregation which now challenged his right to call a synod.

Major-Archbishop Joseph Cardinal Slipyj replied to Cardinal de Fuerstenberg`s letter on December 15, 1969. In it he wrote:

The decisions of more than 21 bishops are law to us. Your Eminence can think as he wishes. We have clarified the position of our Church. In fact, therewith, a great gap between the clergy and the people has been closed. The Church has been fortified in the face of the threat of danger from within and from without… I must say that it is not a matter of defending my modest person, the galley-slave archbishop, but of defending the thousand-year rights of our Kiev-Halych Metropolia.

The confused bishops found themselves in a pinch between the endeavors of their Major-Archbishop supported by the majority of the clergy and the laity and the inclination to follow the will of theVatican Mass meetings, rallies, and demonstrations in support of the position of Cardinal Slipyj made them realize that the good of their flock demanded that they uphold the rights of their Particular Church. This helped move them to support the endeavors of the Major-Archbishop.

This development was not in line with Soviet-Vatican diplomacy geared to a dialogue at the sacrifice of the Ukrainian Catholic Church in Ukraine. On July 7, 1971, Pope Paul VI wrote to Cardinal Slipyj explaining why «at least at this time» it was impossible to establish a patriarchate for the Ukrainian Church.

Cardinal Slipyj called upon the Ukrainian Catholics throughout the world to accept the Pope’s temporary decision but to continue to strive to implement the synodal system of administration for their Church, with the ultimate goal of establishing a patriarchate. With the world synod of bishops meeting in Rome, the Ukrainian cardinal called the Ukrainian hierarchy to Rome for October 30 and 31, 1971 for the dedication of the renovated Church of SS. Sergius and Bacchus and the celebration of the 375 anniversary of the Union of Brest and the 325 anniversary of the Union of Uzhorod by which the Ukrainian Church reestablished her affiliations with Rome and in which certain rights were guaranteed the Ukrainian Church by the Holy See. Fears arose at the Vatican that this could be an attempt to hold another synod of Ukrainian Catholic bishops. These were heightened by Cardinal Slipyj1s criticism on October 23, 1971 at the World Synod of bishops in the presence of Pope Paul VI. He broke the silence he had maintained since his release from the Soviet Union in 1963 and critically spoke of Vatican-Moscow diplomacy for fifteen minutes. He complained that the Vatican had silenced him for diplomatic reasons. «Because of church diplomacy we are impeded. Ukrainian Catholics have sacrificed rivers of blood and mountains of bodies because of their loyalty to the Church. They still suffer severe persecution. What is worse, there is nobody to defend them. Ukrainian Catholics are ignored as inconvenient witnesses of past evils. We have become an obstacle to church diplomacy….People say that Cardinal Slipyj does nothing for his Church. But, what can he do?

Arriving in Rome for the scheduled celebrations, the Ukrainian bishops received a letter from Cardinal Villot. Dated October 29, 1971, this letter reminded them of the Vatican opposition to the convocation of a «Canonical Synod embracing all the Ukrainian bishops.» Hundreds of Ukrainian Catholics attending the celebrations waited with bated breath. What would the bishops do? They stood their ground. Major-Archbishop Joseph Cardinal Slipyj called a synod and all the Ukrainian bishops at Rome attended it. On November 1, 1971, the Presidium of the Synod issued a press comminique to the effect that «fifteen Ukrainian hierarchs under the leadership of His Beatitude Major-Archbishop Joseph Cardinal Slipyj» on October 31 commenced

«Synodal sessions, and they ask the Holy Father for an Apostolic Blessing for their work.» The blessing did not come. The bishops as a body were never received in audience by Pope Paul VI. The Ukrainian bishops concluded their synodal sessions with the establishment of a Permanent Synod of five members to minister to the needs of the Ukrainian Catholic Church. The bishops agreed that an Archiepiscopal Constitution for their Church should be drafted and submitted to them for consideration.

In the year that passed the Permanent Synod held its first session, a draft constitution was submitted to the bishops for consideration.

As a result of these developments, the Vatican is once again challenging the Ukrainian bishops and opposing their actions. Learning of Cardinal Villot’s letter to the Ukrainian bishops, the Society for a Patriarchal System in the Ukrainian Catholic Church has written every Ukrainian Catholic bishop that the letter they received from the Vatican Secretary of State is now a «public secret» and that a stand worthy of the offices they occupy is expected of them. The Society is making plans for .action to «encourage» the weak of will to stand in defence of the rights of the Ukrainian Catholic Church and the honor and prestige of Major-Archbishop Joseph Cardinal Slipyj.