Помісність УГКЦ

/Доповідь виголошена під час Свята Помісности у Вінніпеґу,
19 листопада 1972 року. Скорочено/

Входить в традицію нашої української канадської спільноти рік-річне відмічування свята помісности нашої Української Католицької церкви. Ми у Вінніпегу започаткували ці святкування в Катедрі св. Володимира і Ольги в 1970 р. і в той спосіб тоді ми бажали відмітити та вшанувати першу річницю IV Архиєпископського Синоду нашої Ієрархії. В минулому році ми відмічували дуже величаво вже другу річницю цього синоду враз з Всеканадійським З’їздом Рад Українських організацій за Патріярхат УКЦеркви. Сьогодні, це вже не тільки 3-тя річниця IV Синоду, але одночасно перша річниця V Архиєпископського Синоду, який своїми рішеннями доповнив ухвали IV Синоду та покликав до життя Постійний Синод нашої Церкви та вивершив нашу Церкву в Синодальне Правління Верховного Архиєпископства, яке своїм правним змістом в нічому не різниться від формального патріяршого правління Східньої Церкви.

Ці процеси росту й оформлення відбувалися і відбуваються в дусі Декрету II Ватиканського Собору про Східні Церкви та Гарантованих Апостольською Столицею постанов Берестейської Унії і відвічних традицій правління Київсько-Галицької Митрополії.

Треба тільки радіти, що Декрет про Східні Церкви, який як документ підписаний папою ввійшов в життя 21 січня 1965 р. і глянув ласкавим оком на Східні Церкви, пов’язані доґматичними та правними вузлами Апостольською Столицею і знову відновив цим Церквам ті права, які той чи інший спосіб були відняті наслідком різних політичних ускладнень. Уважаємо, що звідси й починається нова сторінка новітньої історії нашої Церкви, якою ми, українська католицька спільнота вільному світі, так дорожимо.

Другий Ватиканський Собор вніс в життя вселенської Церкви ще щось типове, чого не було впродовж століть у попередніх соборах цієї церкви. Це зворот до минулого та аналіз помилок цієї Церкви, що у висліді зродило велику ідею екуменізму. Прийшло до замирення навіть історичними і політичними ворогами цієї Церкви. Послідовно, духом екуменізму Римської Столиці повіяло теж в сторону Московської Патріярхії та її столиці Москви-Заґорську.

Українці, а зокрема українці-католики, досвідчені історією своєго народу та своєї Церкви мали і мають ціну Російській Православній церкві, яка кроваво ліквідувала та інспірувала до ліквідації Української Католицької Церкви на Лівобережжі та Правобережжі у 18 та початках 19 століття та продовжувала подібну працю згодом на Волині, Холмщині та Підляшші. В новітніх часах вона пішла кровавим наступом на Українську Католицьку Церкву вже під кермою Російської Патріярхії большевиків з наміром, щоб цю Церкву угробити на всіх землях країни. Немає тут достатнього місця згадувати ті важкі удари, які понесла ця Церква нашому народові та з’єдиненим з Апостольською Столицею, а все ж таки киньмо хоч кількома циферними даними з нашої території, щоб наглядно побачити ці колосальні втрати. Тільки в 1734 – 1754 роках належало до Української Католицької Церкви /тоді Руської Католицької Церкви/ 10 мільйонів душ. Між Дністром і Богом 1768 р. вирізано около 300 священиків. Тільки в самому Умані в тому часі вимордовано около 400 студентів Василіянського чину а їх трупами загачено всі криниці цього міста. Свої воювали зі своїми. Уся Україна стікала кров’ю.

Коли Українська Церква XVI і XVII віків була іграшкою державно-політичних спекуляцій Польщі і Москви, то у XVIII столітті вона стала тереном терору, терпіння і пролитої крови під опікою московську царів. Цей розбій повторився ще з більшою інтенсивністю після II світової війни на Західньо-українських землях. Про ці новітні жертви згадуємо, бо вони всім добре відомі. Тому зі зрозумілих причин українці-католики не могли нічого доброго сподіватись від екуменізму під Заґорськом. Все таки в своїх серцях вони несли покору та сподівання на добру волю Апостольської Столиці, яка ніколи не повинна забувати тих мільйонових жертв крови і терпінь, які були зложені на жертівнику єдиної вселенської церкви. Не падали вони духом навіть і тоді, коли з поза кулюарів Римської Столиці в 1969 р. стали протікати вісті що Рим і Москва на спільних конференціях діляться сферами релігійних впливів. Не падали духом, бо не вірили, що свята релігійна справа же бути проміняна на марний політичний реквізит на якомусь політичному торзі. Від 1969 року до 1971 не великий шмат часу, коли то на національному соборі в Заґорську московський патріярх Пімен «проголошував» в приявності представників Апостольської Столиці уневажнення Берестейської Унії, і то без найменшого слова протесту зі сторони цих представників.

В обличчі цих важних історичних фактів та досвідчень можемо собі усвідомити, чим є для нас труд нашої ієрархії на чолі з Блаженнішим Йосифом, щоб провід нашої Церкви спочив в руках нашої ієрархії, щоб не тільки обрядові питання, але теж адміністраційні були скупчені під одним проводом, щоб була стійка єдність нашої Церкви, без уваги на те, де частини цієї Церкви не перебували б. Важливим теж те, щоб я живе тіло нашої Церкви не ділити політичними схемами і що Церква наша є одною, чи вона в Україні, чи в розсіянні. Все це атрибути нашої церковної помісности, що має за собою вже тисячлітню історію, почавши від історичного Митрополита Іларіона аж до нашого Блаженнішого Йосифа.

Ми знаємо з історії Церкви та цілого народу, що може дати ростові спільноти своя керма, що собою представляє однородній організм а теж його механічні конґльомерати, що може собою дати єдність, а що розпорошення. Це зокрема пересвідчуємось в історії нашої діяспори, де наша Церква виставлена на різні від’ємні впливи свого довкілля. Тому зі зрозумілих причин ми, мирянство, коли бачимо цю ситуацію, хочемо дати максимум зусиль, щоб ті вартості, які містять поняття помісности Української Католицької Церкви, скріпити одноцілим українським релігійним фронтом. Ми хочемо бути запліччям для тих, які хотять бачити нашу Церкву живою та невмірущою.

Такі святкові відмічування, які ми сьогодні відбуваємо, наголошують не тільки потребу такої душевної маніфестації, але є також нагодою піти глибше в проблему та шукати в ній нових відповідей на питання наших днів.

Найперше я хотів би відповісти на запит, чому Московський Святіший Синод в минулому, а тепер Московський патріярх Пімен, так запопадливо заходяться коло питання української Церкви? Чому історія нотує постійну агресію цієї Церкви на наше релігійне життя? Чи дійсно є це диктоване почуттям релігійної місії цієї Церкви, а чи може за фасадою так званого «руського православ’я» криється щось більше як сама релігія?

З історії знаємо, що церква Московщини відокремилась від Київської Митрополії в 1448 p., а вже 1589 р. був зорганізований Московський патріярхат, який не мав жодного відношення як до Української Церкви так Берестейської Унії. Це є одна історична правда. Друга є та, що Московський патріярхат став в скорому часі інструментом московської, а згодом всеросійської імперіяльної державної політики. Іншими словами, він став одним з департаментів русифікаторства нашого народа. Наша історія доказує, що жадна інша інституція російської імперії не потрапила зламати стільки хребтів українському народові та нанести русифікаційного намулу в українські води як саме Російська Православна Церква.

Тут мова може йти не тільки про манастирі, ієрархію, школи і церкви в Україні русифіковані Російською Православною Церквою. Відпоручники цеї Церкви до Канади вели таку ж саму політику серед українських піонерів та кавальцювали живий український організм. Згадаймо тільки працю архимандрита Арсенія Чеховцева /нашого малороса Чаговця/, єпископа Немиловського /також малороса/ та численних інших.

Сьогодні в Україні під кермою Російської Православної Церкви немає ані однієї української православної духовної семінарії, але російська є. В Києві в церквах відбуваються богослуження та проповіді російською мовою, зате української немає. Ми часто говоримо і пишемо про ліквідацію Української Автокефальної Православної Церкви в Україні совєтським режимом, і це правда, але забуваємо при цьому додати, що в ліквідації УАПЦ принимали активну участь ієрархія і священство Російської Православної Церкви. Все це роблено не під кутом релігійних інтересів, але чисто імперіяльно російських. Коли не вдалася поїздка митрополита Філарета за кордоном, щоб з’єднати Російській Православній Церкві симпатії українських православних Церков у світі, тоді пішов шантаж цих Церков перед Константинопільським патріярхом Атенаґорасом, а згодом перед нововибраним патріярхом Димитрієм І. Все це разом говорить, що тут не йдеться про суть самого православія, а тільки про його політікум. Сміємо зробити заключення, що кожна Церква в Україні, якщо вона не матиме російського характеру по формі та змісту – буде поборювана Російською Православною Церквою, бо Церква ця в століттях свого існування несла зі собою імперіяльний дух самодержавія без огляду на те, чи це самодержавіє було царське чи пролетарське. І саме тому ведеться така важка атака цієї Церкви та її протекторів на помісність нашої Церкви та на її спроби оформити себе в патріяршу корону. Ця атака йде тайними та відкритими каналами. Але з цієї сторінки історії, як для українців католиків, так українців православних, повинна бути одна незаперечна наука. Ці дві українські Церкви мусять шукати більшого екуменізму та дружнього діялогу, як це було досі. Обом Церквам повинні присвічувати далекойдучі ідеї великого митрополита Петра Могили про один український патріярхат. Не місце тут говорити про форму і зміст цього патріярхату, бо це пісня майбутнього, а покищо хай мир і співпраця панують між цими двома дочками однієї матері Церкви.

Здавалося б, що в обличчі тих історичних проб та гекатомбних жертв Української Католицької Церкви, римо-католицький світ повинен схилити чоло перед цією ісповідною церквою, але так не є. Ми могли б багато пожалітися на адресу римо-католицьких церков наших сусідів, які безсоромно використовують наше незавидне положення. Згадаймо тільки нашу релігійну ситуацію в Польщі, де біля двісті тисяч вірних не мають свого єпископа. В українській мові не друкується не то що богослужебних книг, але навіть бідненьких молитовників. Не краща ситуація в Чехословаччині. Коли говорю про ці важкі проблеми нашої Церкви, то не на те, щоб викликувати співчуття в других народів чи Церков. Тим більше не на те, щоб ширити упадочний настрій. Навпаки, ці образи ставлю перед тих, які ще сьогодні бажають ходити чужими стежками або думати позиченим розумом, і які ще сьогодні не подали своєї руки допомоги в будові нашої помісности та нашої церковної єдности.

Був час, що ми знаходили зрозуміння та допомогу у Святішому Престолі. Однак це, що діється останньо на цьому достойному форумі, переходить всякі міри чорних дум. Ще недавно читали ми листи про неможливості встановлення патріяршого правління в нашій Церкві. Акцент переставлено на Верховне Архиєпископство, бо ж воно навіть в світлі канонів Східньої Конґреґації має всі правні дані на зреалізування. Ми всі пригадуємо собі, коли в 1963 році в дні 23 грудня появився Декрет Східньої Конґреґації, в якому було сказано, що Митрополит Галицько-Львівський є Верховним Архиєпископом і що верховні архиєпископства /в світлі Клері Санктітаті/ користаються такими самими правами, що патріярхи. Для цього навіть цитовано канони 324 до 339 з Клері Санктітаті. Наша Ієрархія, яка є виразником бажань і почувань народу, працювала по цій лінії. Вона відбуває низку синодів, які кінчаються ухвалами Четвертого і П’ятого Синодів. Все це робиться також у згоді з постановами акту Берестейської Унії, в дусі Декрету про Східні Церкви та врешті згідно з постановами самої Східньої Конґреґації. Врешті наша Ієрархія виносить однодушні постанови про Синодальне Правління Верховного Архиєпископства, щоб вкінці зі секретного листа нунціїв Апостольської Столиці довідатися, що Ватикан повністю заперечує Помісність Української Католицької Церкви. Консеквентно мусимо ствердити, що такого реґресу ідеї і думки в нашій історії та історії нашої Церкви не нотовано досі зі сторони Апостольської Столиці. Того рода листи, хай їх і підписують найвищі достойники, близькі до Святішого Отця, вносять тільки неспокій в народі та створюють «одіюм популі», яке канонічне право надзвичайно поважно трактує. Ця одіозність посилюється тим більше, що тенор листа Секретаря тану Еміненції Війо спрямований на оскаржування нашої Ієрархії. Можливо, що помиляємось, бо оперуємо не ориґінальними документами, а тільки пресовими комунікатами. Але як можна пояснити такий пасус про наші синоди, що «Така нарада повинна відбутися з належним пошануванням доґматичних вимог Католицької Церкви та без пересуду компетенцій Апостольської Столиці».

Ми всі з преси знаємо, скільки заяв відданости складала публично наша Ієрархія Апостольській Столиці та її Голові Святішому Отцеві.

«Вестерн Кетолік Репортер» обширно писав недавно про Ватиканську бюрократію. Ми думаємо, що це за м’який вислів на адресу тих, що опрацьовували листа для Еміненції Війо, а який, як видно, підписав опрацьовану матерію без більшого вглиблення у справу. Там не тільки бюрократизм, але груба іґноранція.

Коли роздумуємо над тим усім, що є довкола нас у третю річницю IV Архиєпископського Синоду та першу річницю V Архиєпископського Синоду, приходиться повторити євангельський вислів «і зненавидять вас ради імени моєго».

І ми горді за нашу ієрархію, ми горді за нашу страдну Церкву, що ставить чоло неправді на Батьківщині та таврує лож у вільному світі й одночасно шукає шляхів оборони свого «я». Близько чотири сотні років переслідують її, тортурують, вона стікає кров’ю там на рідній землі, але у вільному світі вона цвіте, розвивається. Саме ради цього дальшого розвою відбуваються синоди та схвалюються життєві постанови. Покликується до життя Перманентний Синод, щоб провадив цю Церкву серед небезпечних Скил та Харибд нашого часу.

Усі ми, вірні нашої Церкви, в цей момент єднаємось думками в цілому світі та клонимо наші голови перед живучими смолоскипами нашої віри, що їм на ім’я українські катакомби. Сьогодні світ мало знає про них, бо дехто не хоче знати, але історія ще про них заговорить так величньо, як заговорила про перших християн.

Ми в розсіянні сущі також спішимо в це велике свято з нашими думками до нашого Первоієрарха Верховного Архиєпископа Блаженнішого Йосифа, про якого Іван Франко сказав би:

«Блаженний муж, хто йде на суд неправих
І там за правду голос свій підносить,
Що безтурботно в сомнищах лукавих
Зацілілі сумління їх термосить.»

Це він – цей Блажен Муж серед «ґвалту й гуку стоїть, як дуб серед бур і грому». Якщо так стоятимемо ми, мирянство, духовенство на чолі зі своєю Ієрархією, нас не зломлять жадні буревії і не подолають єхидні кручі. Тільки так можемо крокувати до досконалости та тріюмфу нашої Церкви. Ми свято переконані, що сила Божої Справи мусить взяти верх!

/Доповідь, виголошена на зборах священиків Т-ва Св. Андрея. Скорочено./

Українська еміграція в діяспорі повинна працювати для найважливішої релігійно-національної ідеї, яка мусить бути змістом її політики. Наші суспільні організації, церкви, школи та родини мають святий обов’язок цю найважливішу ідею защіплювати в народі. Праця над релігійно-національним освідомленням нашого народу серед оточення різних націй і їх ментальних властивостей – це наш обов’язок і конечність часу.

На сучасності не можна будувати будучини, лиш на гармонійній злуці минувшини з сучасністю. Коли будемо будувати наше релігійне життя на сучасності, а відкинемо здобутки минувшини, як прадідівську культуру, традицію, мову, обряд та інші здобутки творчого духа наших предків, то самі будемо котитися до пропасти асиміляції і денаціоналізації. Коли виточиш кров із живого організму, то організм перестане жити. Забереш людині, народові, його національну свідомість він дістане ментальність народу-асимілятора.

Сотні й тисячі наших вірних пропали і шлях їх повороту навіки замкнений. Дух асиміляції опанував уже церкви, парафіяльні школи, організації і навіть родини. Звичайно, цього діла доконують такі наші духовні і світські провідники, які мають чужу ментальність. Свідомість походження, місце уродження, обряду і поняття ідентичности ще не творять релігійно-національної свідомости. Свідомість національна посідає, любить, і плекає свою питому культуру релігійну, національну, політичну, мистецьку. Вона є суттєвим змістом і основою творчого ума кожного народу. Нарід може стратити мову свою, але свідомості національної не мусить.

Українська нація має в своїй душі глибоку віру та любов до свого і не легко піддається деструктивним впливам місцевого оточення, яке має гнилі ідеї, доляровий маєстат, і безцільне розгнуздане життя. Той неоепікуреїзм, який будується на сучасності – це моральна руїна і загибель для тих, що його приймають, як норму свого життя. Його прихильники тратять остаточну, вічну ціль життя та стають в суспільному національному житті нації каліками.

Щоб зберегти себе перед тією моральною і релігійною деструкцією та від тих ідей, нам треба розбудовувати, закріплювати і плекати наше релігійне, культурне, політичне й економічне життя в діяспорі. Це є святий обов’язок і категоричний імператив у нашому народньому житті.

Нам треба за всяку ціну задержати український дух та українську ментальність у нашій церкві, парафіяльних школах, в релігійних і національних організаціях. Наша церква, як католицька, не відмовляє участи усім католикам інших обрядів у наших св. літургіях, але ми рішуче противимося їх членству, і на цю концепцію ми ніколи і під ніякими умовинами ми не погодимося. Приспішена майоризація призводить до повної асиміляції нашої прадідівської церкви, а це є духовим і національним самогубством українців в Америці.

Наша Церква має свій питомий український національний обряд, опертий на нормах обряду східніх церков, та має свій специфічний національний дух і ментальність. Наш обряд рідний і притаманний для парохіян-членів українців, тут народжених, і нероджених тут, але пов’язаних з нашою церквою тисячолітньою традицією, зв’язками крови, мови, традиції, звичаїв та обичаїв та іншими національно-культурними надбаннями. Берестейська та Ужгородська Унії, якими Українська Церква злучилася з Вселенською Церквою виразно та категорично окреслюють наш східній обряд, вже століттями зукраїнізований, календар, свята, пости, мову та дисципліну, одним словом, її внутрішню структуру. Їх постанови зобов’язують донині. Самоозначення в ряді східніх церков і самоуправа обов’язують і досі.

Апостольська Столиця не вмішувалася у внутрішню дисципліну і самоуправу церкви; вона мала обов’язок берегти їх та боронити перед державними властями. Численні папські декрети забороняли змінювати обряд і переходити на інший та противилися майоризації і асиміляції вірних нашої української церкви.

Архиєпископські IV і V Синоди, відбуті в Римі, виразно постановили, що літургічними мовами Української Католицької Церкви є мова церковно-слов’янська, з прийнятим в Києво-Галицькій Митрополії виголошуванням, та українська.

Уживання чужих мов не допускається, хіба виникне потреба і то крайня і то за згодою і благословенням патріярха помісної Церкви. Тільки дияконські частини можуть бути в чужій мові і то в дуже наглих і коротко триваючих випадках, але ніколи постійно. Українська Католицька Церква має свою літургічну мову, чи то старослов’янську, а чи українську, і більшість вірних рішуче і безкомпромісово не погодиться на впровадження чужих мов в наші богослуження або латинські практики, що їх насильно впроваджують таки наші священики.

Зміна мови у св. Літургії не відповідає нашому обрядові і зміна слов’янського тексту на інший: англійський, німецький, французький, причиняється до усунення тисячолітньої традиції і призводить до безсумнівної асиміляції і денаціоналізації вірних. На такі експерименти українські вірні не погодяться, бо таке поступовання доведе до анархії і до ще більшої кризи в лоні української громади. Наша церква є тісно зв’язана з народом і творить з ним нерозривний духово-національний моноліт.

Карпато-руська Католицька Церква в ЗСА не грає жодної ролі в дипльоматичних переговорах Ватикану з Москвою, бо вона вже давно втратила свого національного духа та стала лиш етнічною групою серед інших національних груп в діяспорі. Правда, вірні тієї групи задержали глибоку віру і обряд, але втратили свого національного духа через брак свідомих світських і духовних провідників. Там є культурно-національна загибіль і нема продовження народнього духа.

Політичні потягнення Москви і діялог з Ватиканом під плащиком екуменізму мають ціль не так релігійну, як політичну – знищити українську духовість, як національну підставу нашої Церкви. Є тенденція викинути слово український, а наш прадідний чудовий український обряд заступити словом візантійський. Український народ не знає такого обряду, але таки добре знає свій український обряд, який є спільний як для українців католиків, так і для українців православних. Якраз лиш український обряд може зблизити православних і нас, а зміна назви обряду віддалить нас і то назавжди.

Ми будуємо величні храми Божі, парохіяльні школи, мешкання для священиків, церковні залі, а не будуємо релігійного і національного духа в наших вірних. Ми, священики, як духовні провідники своїх вірних не можемо допустити до асиміляції їх в якусь етнічну групу з чужою назвою і обрядом. Не закладаймо цвинтаря історії нашого українського народу, а його тисячолітню релігійно-національну культуру не кидаймо в глибокий темний гріб забуття. Не гасімо духа в своїх церковних громадах, але підтримуймо його своїм рідним українським словом, українською молитвою, розмовами із своїми вірними, бо так Бог від нас цього жадає. Це справа Божа, якій ми не можемо протиставитися. Щоб ми могли свою місію в діяспорі виконувати краще, наш Блаженніший Митрополит Кардинал Кир Йосиф VII бореться за помісність Церкви, за її релігійно-національного духа і одверто жадає від священиків і вірних задержати прадідівську релігійно-національну традицію, мову, обряд, свята, пости, а головне, релігійно-національну свідомість священиків і вірних. Він став для нас українців пробудителем українського в наших церквах та організаціях, заборолом перед асиміляцією і денаціоналізацією, оборонцем наших релігійно-національних справ на світовій арені народів і вказує нам шлях до реалізації його глибоких плянів.

Наші незмінні постуляти мусять бути такі:

1. Задержати тисячолітню традицію нашої Церкви, а то є обряд, календар, мову старослов’янську, свята, звичаї і обичаї релігійно-національної натури.
2. В церквах виголошувати проповіді, розпорядження в рідній мові, хіба зайде конечна потреба – то в чужій мові.
3. Урядовою мовою в ректораті, тобто в канцеляріях, має бути жива рідна мова, а не чужа, бо вірні належать до української Церкви і є членами українського народу, а священик є сином його.
4. Українських дітей учити релігії в їх рідній мові і обряді і послуговуватися підручниками релігії і молитовниками, виданими нашими духовними властями, а не латинськими.
5. Не учити наших дітей релігії разом з дітьми латинського обряду.
6. Священик повинен говорити до дітей їхньою мовою, а не чужою, спеціяльно коли дитина свідомих родичів говорить по-українському. Буває так, що учителька-монашка говорить з батьком дитини по-українському, а звертаючись до дитини, зразу переходить на англійську мову. Дитина підносить до батька здивовані очі і відповідає їй по-українському, бо вона є національно свідома. Наші вірні будували парохіяльні школи на те, щоб своїх дітей зберегти від асиміляції, прищепити їм свій народній дух, навчити своєї мови, релігії, щоб стали вони добрими вірними своєї Церкви й народу. Гроші, жертва і праця родичів піде на марне через злий добір учителів, монахинь чи священиків, що самі провадять нове українське покоління до денаціоналізації.
7. Закладати школи українознавства і добирати національно-свідомого учителя, щоб своїм знанням з історії і літератури запалив у дітей вогонь любови до своєї церкви та до свого безталанного народу.
8. Щоб зберегти нашу молодь від винародовлення треба її втягнути до школи українознавства, і самому священикові учити релігії та навіть історії і літератури. Підтримувати молодечі та студентські організації, виголошувати промови й доповіді, бо добром налите серце дитини ніколи не захолоне.
9. Висилати кандидатів на священиків до українського католицького університету в Римі, де є богословський факультет. На це він там існує, щоб покликані до священства юнаки готувалися на високовартісних священиків не з саксонсько-латинською ментальністю, а таки українською. Тоді не треба буде їздити по школах і намовляти дітвору до духовного священичого чи монашого служіння, бо діти цих проблем не розуміють. Використовувати добру релігійно-національну пресу. Українські молитовники, казки, байки, думи козацькі, оповідання добрий пастир повинен мати у себе вдома або в парохіяльній бібліотеці.
10. На означення нашого обряду не уживати назви візантийський український католицький обряд. Візантийського обряду взагалі не було, а був грецький. Були обряди церков, Ecclesia Slovenica і Ruthena а ніколи не було «Бізантіна». Наші прадіди називали свій обряд руським, тобто українським, греко-католицьким, але ніколи візантійським. Було Imperi Byzаntii але ніколи Ecclesia byzantina, i навіть нині православний патріярх носить титул «Царгородський патріарх», грецький, православний, а не візантійський. В ім’я чого робиться?

Товариство священиків імени св. Андрія повинно бути чуйним і всі ті некорисні практики для нашої Церкви й народу. Треба включатися в змагання за помісність своєї Церкви, щоб ми, священики, не заложили цвинтаря історії нашого народу.

Австралія, дня 22. лютого, 1973

Ми, представники українських католицьких мирян з різних країн світу, присутні на Нараді Мирян, з нагоди 40-го Міжнароднього Євхаристійного Конґресу, в Мельборні, Австралія, що проходить під загальним кличем: «Любіть один одного, як і Я возлюбив вас» та під українським кличем: «За христіянську Україну!», стверджуємо, що наша Українська Католицька Церква на Рідних Землях зведена в катакомби, а у вільному світі, під сучасну пору, находиться в загрозливому становищі асиміляції, затрати української духовости та різних перешкод у її розвитку й змаганні за свою помісність і патріярший устрій. Така ситуація вимагає зорганізованої протидії, що в свою чергу вимагає єдности і співпраці всіх Членів нашої Церкви: Єрархії, Духовенства і Мирян. Зокрема стверджуємо абсолютну конечність зорганізованої дії українських мирян в усіх країнах поселення у формі Світової Федерації Українських Католицьких Мирянських Організацій і Товариств у якнайтіснішій співпраці з Єрархією і Духовенством. Одною з головних цілей такої Федерації, крім координування діяльности Світського Апостольства своїх складових організацій, була б всестороння піддержка ідеї завершення Помісности Української Католицької Церкви Патріярхатом у тісній співпраці в цьому напрямі зі Світовим Товариством за Патріярхальний Устрій УКЦеркви.

Ми звертаємось до Постійного Синоду Помісної Української Католицької Церкви подбати про те, щоб Тимчасова Рада Мирян, затверджена Синодом, заініціювала акцію за здійснення такої Світової Федерації Українських Католицьких Мирянських Організацій, Товариств і Братств.

На Нараді Мирян рішено вислати привітальну телеграму Святішому Вітцеві й Верховному Архиєпископові Кир Йосифові VІІ – Голові ПУКЦ-ви.

Рівнож, на цій же Нараді Мирян рішено вислати до Святішого Отця листа з підписами Мирян з Австралії і паломників на Євхаристійний Конґрес у справі Українського Патріярхату.

/Слідують підписи учасників/

Столітня історія Євхаристійних Конґресів зачалась від дня святих Петра і Павла 1873 року, коли в одної побожної францужанки, Марії Марти Тамазіє зродилась ідея рятування світу від гріхів при помочі Пресвятої Євхаристії: «Де почитається Бога – там росте любов, а ті що беруть участь у почитанні Пресвятої Євхаристії, захоплюються приміром служіння Господеві й любови своїх ближніх, та поширюють цю ідею на цілий світ». І хоч це була особисті ідея одної побожної жінки – Церква присвоїла собі її і вже за вісім років пізніше відбувся в Ліль, Франція, перший світовий Євхаристійний Конґрес.

Від 18 до 25 лютого ц.р. відбувся у Мельборн, Австралія, 40 Міжнародній Євхаристійний Конґрес. Ця імпреза, яка повторяється періодично, має велике моральне значення для вірних і скріплюючий вплив для Католицької Церкви взагалі.

Оцінюючи цю імпрезу сьогодні з аспекту УКЦеркви й потреб її вірних конечно віддзеркалити її значення принайменше у трьох істотних ствердженнях.

Перше — це вартість Євхаристійного Конгресу як духово-релігійного чинника в церковній функції. Згідно з кличем Конґресу – «Щоб ви любили один одного, як Я полюбив. Вас»… це була маніфестація віри, відданости християнським, ідеалам, духової обнови та спрямування християнського релігійного життя на майбутнє. Хоч як традиційно по консервативному велася уся підготовка до Конгресу то практично не вдалося організаторам зберегти імпрезу перед яскравими виявами болячок сучасности, як війна, несправедливості, дискримінація, нерівності та нужда. Соціяльні, побутові та політичні течії сучасного світу вже давніше заставили Церкву займатися деталями буденщини її вірних і змінили подекуди її традиційний духово-релігійний характер на уряд соціального забезпечення.

Як багато в цьому відношенні Конґрес був успішний, відповідь старається дати єзуїт о. Кеннет Бейкер, у часописі «Кетолік Реджістер» від 18 березня, 1973 року, в статті під наголовком «Екуменічне намагання послабило Конгрес». Він пише: «Це перший раз в історії Конгресу не було процесії з найсвятїйшими тайнам на широку скалю. Цим католики заплатили ціну, щоб одержати на Конґрес трохи протестантів. Місто /Мельборн, Ред./ сподівалося біля сто тисяч народу, а прибуло всього лиш 27 тисяч. У пропаґандивній частині Конґресу говорилося недвозначно, що капіталі це лихо, яке веде до експлоатації бідних, а соціялізм і комунізм це освободження і добро для бідних. Усі частини програми Конґресу були добрі окремо, але вони не творили одної гармонійної цілости. Для мене це виглядало як намагання змішати воду з оливою, або кислі огірки з морозивом. Виглядало, що вживається Пресвятої Євхаристії для цілей інших, ніж почитання Господа Бога. Були голоси, що мельборнський Конґрес знівечить цей рух, який започаткувала Марія Тамазіє, бо він розвинувся у зовсім щось інше від первісної ідеї.»

Український учасник Конгресу мав нагоду бути учасником і очевидцем загального духового піднесення й відчути приналежність до католицького світу, але він шукав там не за заспокоєнням нескомплікованих щоденних життєвих потреб, але за чимсь більшим, вищим, за суттєвішим. Він їхав до Австралії, щоб побачити на очі посеред католицького інтернаціоналу свою рідну непоборну Церкву, представлену там її найвірнішими синами – її єрархією. Він бажав побачити її там у всій красі, якої не видно сьогодні на її землях, і яку тяжко доглянути в розсіянні. Про цей аспект Конгресу свідчить ствердження друге.

Хронологія процедури цього другого аспекту, назвімо його умовно зовнішнім оформленням української участі в Конгресі, така:

3-го січня Верховний Архиєпископ вислав листа до Святішого Отця в справі його виїзду до Австралії. 22-го січня ц.р. він одержав листовну відповідь, /лист ч.1/, а 31-го січня — паспорт. Зміст листа ч.1. такий:

Ваша Еміненціє !

Це є у зв’язку з Вашим листом з 3-го січня, в якому Ваша Еміненція поінформував Святішого Отця, що Вас запрошено до участи в Євхаристійному Конґресі в Мельборні для відправи Святої Літургії прохаючи про необхідну авторизацію.

Найвищий Архиєрей, після дбайливого розгляду питання, не має застережень щодо відвідин Вашої Еміненції того міста, якщо метою відвідин в Мельборні не є жадні інші цілі, як тільки вказана, що поїздка матиме виключно обрядовий характер та що вона відбудеться згідно з духовим і Євхаристійним значенням того торжественного міжнародного святкування.

Його Святість не має сумніву, що Ваша Еміненція виключить інтенції осіб робити заходи, які не є літургійні та які можна б інтерпретувати як натиск на Апостольську Столицю у справах, які не є згідні з існуючим законом.

Він дуже добре розуміє, як невідпорідно і шкідливо було б, якщо б Ваша Еміненція навіть мимовільно втручався в ту велику маніфестацію побожности і віри.

Вдячний Вашій Еміненції за увагу до його чемности, Святіший Отець висловлює свою добру волю та бажає зі свого серця, передати Вам Апостольське Благословення, як вираз Небесних Ласк. Він бажає Вам щасливої подорожі. Маніфестуючи Вам також мої власні добрі побажання, дозвольте мені з цієї нагоди знову потвердити мою глибоку пошану. Від Вашій Еміненції дуже відданого, в Бозі,

Й. Війо.

 

3-го лютого Верховний Архиєпископ вислав листи до усіх українських єпископів з проханням прибути до Австралії на Конгрес.

5-го лютого він мав авдієнцію у Святійшого Отця, а 9-го лютого одержав листа ч.2, який звучить так:

Дорогий Кардинале Сліпий !

Мені доручив Святіший Отець висловити Вам його найкращі побажання для приємної і духовно багатої подорожі до Мельборну з нагоди Міжнароднього Євхаристійного Конгресу, де будете брати участь у врочистій Святій Літургії.

Його Святість просить Вас передати його привіт для улюбленої української спільноти в Австралії. Йому жалко, що він сам не може бути з ними особисто, і Святіший Отець молитовно бажає, щоб вони одержали якнайбільше благословень від Євхаристійного Господа впродовж цього часу особливих благодатей.

Мені припала честь передати Вам бажання Його Святости, щоб Ви уділили в його імені для українців католиків в Австралії окреме Апостольське Благословення. Остаюсь із особистими побажаннями всього добра.

Ваш відданий у Христі, Кард. Ж. Війо.

 

В часі між 9 і 15 лютим Секретар Стану Кардинал Війо вислав до єпископів УКЦеркви копію листа до Блаженнішого, /лист ч.1/, із супровідним письмом такого змісту:

Ваша Ексцеленціє!

Згідно з вказівкою моїх Зверхників пересилаю цим листом Вашій Ексцеленції, для Вашої особистої інформації, тільки-що одержану копію листа, що його в останньому часі переслав Його Еміненція Кардинал Секретар Стану до Його Еміненції Кардинала Верховного Архиєпископа Львівського. Лист є відповіддю нашого Святішого Отця на прохання Кардинала Сліпого взяти участь у Міжнародньому Євхаристійному Конгресі в Мельборні.

Відображений щойно епізод вимовний. Римська бюрократія, із відкликом на папський авторитет, не здала свого іспиту. Оба листи відзеркалюють мінливість думки, незручність положення й суттєву неокресленість. Це дипломатичний промах. Наш Блаженніший переступає через усі ці штучно створені бюрократичні перешкоди і твердо прямує до своєї цілі. А деякі його єпископи не виявляють єдности становища й думки, конечних в тому місці і часі.

І третє ствердження, назвімо його умовно внутрішнім, таким, що визначається впливом на внутрішні відносини церкви і її вірних. Євхаристійних Конгресів було вже сорок. До жадного з них наша церква не приходила в так загрозливих умовах свого життя, як тепер. Чи усі компетентні за українську участь в Конгресі зрозуміли її як слід?

Українська частина програми Конґресу проходила під кличем «За Християнську Україну»! Цього роду інтернаціональна імпреза могла бути не тільки моментом духового піднесення але й форумом апелю до сумління світу в обороні нашої церкви на Україні, в обороні її єдности в діяспорі, в обороні її історичних прав, які протягом століть нам безцеремонно обдерли, та врешті й форумом домагань патріярхату для УКЦеркви, як конечного духового й організаційного засобу вдержання її при житті. До того передовсім треба було якнайчисленнішої участи нашого духовенства та ієрархії, які під проводом присутнього там Верховного Архиєпископа Кир Йосифа VII могли б ці життєві справи винести перед світове форум, перед всією католицькою Церквою та перед заступленими на Конгресі чинниками. Це була одна з небагатьох нагод засвідчити перед цілим світом, що Україна і її Церква живуть, і вмирати не хочуть. Але видно, що у всіх компетентних до цих справ людей круті й дипломатичні виводи Кардинала Війо у листі ч.1. взяли верх перед трагічною долею їхньої церкви.

Господарі українського сегменту Конґресу, Високопреосвященний Кир Іван Прашко і його вірні зробили усі можливі приготування. Делегати нашого товариства, /др. М. Навроцький та др. Л. Рудницький/, активно включилися в організаційну й публіцистичну роботу, що ще більше оживило всю акцію. А перший крок Верховного Архиєпископа на летовищі Мельборну, оваційні привітання його та опісля пресові інтерв’ю, як також опісля участь їх Блаженства в імпрезах Конґресу документували участь нашої церкви у ньому в духовному і політичному аспектах, проти інтенцїї листа ч.1., автора Кардинала Війо.

Говорячи про мирянський бік справи, Конґрес був нагодою щирої і теплої зустрічі вірних із декількох віддалених країн поселення у гостинних австралійців. Конструктивно пройшли збори мирян, скликані Об’єднанням Українських Католицьких Організацій, тим разом при пильній участі й увазі представників священства та ієрархії. /Збори схвалили резолюцію, яка поміщена нижче/. Влаштовано там також виставку про переслідувану церкву, яка була широко інформативною виставленим матеріялом. Усі конгресові функції їх Блаженства відбувалися при масовій участі вірних, а концерт і бенкет, що мав тисячу осіб, випав імпозантно.

40-й Інтернаціональний Євхаристійний Конґрес і участь УКЦеркви у ньому залишаться свідками її живучости, а то й невмирущости.

Протягом останніх літ,так на сторінках преси,як і у виді пашквілів та анонімів, появляються різні «еляборати», яких зміст є обчислений на дискредитацію Голови УКЦ. Щоб заощадити труду та зусиль на майбутнє усім анонімістам, пашквілянтам і т.п. Крайова Управа рішила подати до відома свій погляд та становище до того рода «творчости».

На сірому тлі нашої негеройської емігрантщини – блистить висока постать нашого Архипастиря Кир Йосифа VIІ-го, що за словами латинського поета «збудував собі пам’ятник тривкіший від криці». Збудував собі його Він на сторінках історії Української і Вселенської Церкви і в наших серцях. Збудував Він його своїм терпінням, ділами і далекосяжними візіями — ідеями.

І того пам’ятника не знищить ворог української Церкви й народу і не знищать його піґмеї-землячки ані нікчемними інтриґами, ані анонімами та пашквілями, якими вони обкидають його, ради мамони, чи подразнених амбіцій, чи прямо з невіжества й глупоти, збаламучені лже-пророками й вождями.

Публіцистка пані Мілена Рудницька, на сторінці 395-тій своєї книжки «Невидимі Стигмати», писала:

У величній процесії Христових наслідувачів іде й найбільший мученик сучасности, Первосвященик Української Церкви.Він несе хрест такої кошмарної величини й важкости, що його рефлекс освітлює нашу добу. Бо хрест — це не тільки символ страждань, але й символ найвищої жертви та найсвятішої любови, любови, що спасла світ. Власне кажучи, хрест, що його несе Первоієрарх, це не тільки його обобистий хрест, але й хрест замученої Української Церкви.

Іде спокійною, твердою ходою, непохитний, нездоланий…

Дня 25. VI. ц.p. на сторінках чікаґівського часопису «Українське Життя», появилась стаття тієї ж самої авторки під наголовком: «Криза чи провал». Авторка, звільнивши сама себе /вживаючи її ж таки слів/ «від загально прииятих правил такту», робить все можливе – при помочі нелогічної та незгідної з правдою аргументації, щоб переконати всіх, що за кризу в УКЦ одиноко відповідальним є ніхто інший а сам Голова УКЦ !

Пашквільний рівень та стиль цієї статті, заставляє нас запитати – ради чого авторка книжки «Невидимі Стиґмати», рішила власним пером здеґрадувати себе саму на старі літа, з рівня здібної публіцистки, до позему юрби піґмеїв – землячків та Кочубеїв, які болотом і камінням клевети пробують знищити та оплюгавити, на втіху наших ворогів, світлу й нам усім дорогу постать нашого Первоєрарха.

П’єдестал, на якому стоїть серед «Христових наслідувачів» – «НАЙБІЛЬШИЙ МУЧЕНИК СУЧАСНОСТИ, ПЕРВОСВЯЩЕНИК УКРАЇНСЬКОЇ ЦЕРКВИ» високий і недосяжний ! – Недоояжний для болота й каміння клевети, навіть того, яким пробувала обкидати Його, «обновлена» авторка книжки «Невидимі Стигмати», забуваючи про власні слова, що: «На святих подвижників слід дивитись очима віри…»

Цим ствердженням Крайова Управа Товариства за Патріярхальний Устрій УКЦ бажає закінчити цей жалюгідний епізод, сподіючись, що в майбутньому ні один чесний та культурний редактор-українець, не помістить на сторінках свого часопису подібного eляборату, навіть з під пера пані Мілени Рудницької. Бо обов’язком кожного редактора є знати де кінчається свобода думки й слова, а де зачинається брук і риншток.

За Крайову Управу Товариства за Патріярхальний Устрій У.К.Ц.
Др. Мирослав Навроцький, Голова
Др. Леонід Рудницький, Секретар

І. Привітання

1. Учасники – делеґати й присутні на З’їзді гості, члени Товариства за Патріярхальний Устрій УКЦ, рішили вислати привіт від З’їзду Святішому Отцеві Папі Римському Павлові VI, в якому прохають Його вставитись за переслідуваних братів у вірі та за Терплячу Церкву взагалі. Делеґати також прохають благословення для праці Товариства для добра Української Католицької Церкви.

2. Учасники З’їзду висловили свою щиросердечну подяку Верховному Архиєпископові, їх Блаженству Кир Йосифові Сліпому за Його сердечний привіт З’їздові, та ще раз зложили заяву своєї синівської відданості Первоєрархові Української Католицької Церкви з нагоди Його Вісімдесятиліття, обіцяючи й надальшe віддано працювати для добра своєї Церкви й народу.

З. Президія п’ятого З’їзду, члени новообраних керівних органів Товариства, делеґати від себе й від усього членства Товариства щиросердечно вітають Кир Василя Величковського із його звільненням із тюрми – неволі та з прибуттям до Вічного Міста.

4. Президія й учасники цього Загального З’їзду Товариства вітають від імені широкого мирянського руху Ієрархію Української Католицької Церкви, а особливо тих українських Владик, які гідно й з великим почуттям історичного моменту й кризового стану нашої Церкви на цьому етапі Її розвитку, як і буття нашого народу в загальному, відстоюють належні права нашої Церкви – Її помісности та великих духових і культурних скарбів. Вітаємо цих наших владик в першу чергу за їхню готовість і в майбутньому дальше очолювати змагання нашого народу за його краще майбутнє та за завершення організаційної структури нашої Церкви патріярхатом. Велика громада українських вірних з великим признанням клонить свої голови перед тими Владиками й устами своїх делегатів на цей З’їзд заявляє одностайну й віддану співпрацю та допомогу у вже згаданих змаганнях, як і у постійній і послідовній праці над піднесенням духового, релігійного життя нашої громади вірних.

5. Делеґати З’їзду з приємністю вітають братські організації, що включились у змагання за Український Києво-Галицький Патріярхат та стали в обороні прав помісности нашої Церкви, як також в обороні мови, обряду й традицій нашої віри. Наше привітання належить в першу чергу Проводові й членам Товариства Священиків Української Католицької Церкви ім. св. Андрея; дальше – Управі Світового Товариства за Патріярхальний Устрій УКЦеркви; Централі Комітетів Оборони Мови, Обряду й Традицій УКЦеркви; Студентському Комітетові «Ад Гок» у ЗСА; Краєвим Товариствам за Патріярхат у країнах Европи, Південної Америки й Канади; вкінці – всім іншим, що їх тут не вичислюємо, – товариствам, організаціям, інституціям та поодиноким людям доброї волі, що їхня праця причинилась до успіхів всього мирянського руху.

II. Становище й постанови стосовно загальної ситуації Української Католицької Церкви під сучасну пору.

1. Делегати З’їзду з приємністю відмітили успіхи Української Католицької Церкви на шляху до закріплення Її помісности в лоні Вселенської Церкви за останні два роки:

а/ Відбуття V-гo Архиєпископського Синоду за участю всіх українських католицьких владик, що змогли на нього прибути. Є це великий крок вперід у змаганнях за вдержання єдности й одности УКЦеркви у цих несприятливих для нашої Церкви й народу часах, в яких більше, як колинебудь, така єдність є необхідною.

б/ Створення Постійного Помісного Архиєпископського Синоду, що повинен стати останнім кроком на шляху до завершення структуральної побудови нашої Церкви із синодальним правлінням та патріархом, як її Первоєрархом.

в/ Винесення проблеми буття й існування Української Католицької Церкви на широкий фон міжнароднього життя і співжиття в першу чергу завдяки виступам на Папському Синоді Верховного Архиєпископа в обороні прав нашої Церкви й народу. Участь у цьому Синоді та виступи інших українських владик /Митрополита Кир Амврозія Сенишина із ЗСА та Митрополита Кир Максима Германюка з Канади/ також найшли належний відгомін у засобах масової комунікації багатьох країн світу.

г/ Факт, що справою Українського Патріярхату та іншими проблемами нашої Церкви мусіли зайнятись найвищі чинники Римської Курії, а особливо сам Святіший Отець Папа Павло VI, і то декілька разів за останніх декілька років, також відмічуємо як успіх актуалізації проблем УКЦеркви, хоч і з жалем, що вислід цього заінтересування не йшов по лінії потреб і бажань української ієрархії, маси вірних і загалу української громадськости.

2. Делеґати З’їзду стверджують рівночасно з прикрістю, що зусилля і змагання української католицької ієрархії і загалу вірних не дали поки що належних успіхів у побажаному засягові:

а/ Особливим ударом для українських вірних була відмова піднести до гідности патріярхату Верховне Архиєпископство УКЦеркви, висловлена Папою Павлом VI, в його листі від 7-го липня 1971 року до Верховного Архиєпископа, їх Блаженства Кир Йосифа VII. Мотивування відмови в першу чергу політичними причинами було особливо болючим для українського загалу.

б/ Священна Конґреґація для Церков Східніх Обрядів під проводом кардинала Максиміліяна де Фюрстенберґа виявила повну неґацію помісних прав УКЦеркви та поставилась вороже до змагань нашої ієрархії, священства й вірних в обороні тих прав, як також до змагань за патріярхат, чого доказом є численна документація та ряд практичних потягнень, які виразно спрямовані на шкоду нашої Церкви й народу, як нпр:

–        лист до їх Блаженства від 10 квітня 1970 р., в якому заперечується правосильність IV-гo Архиєпископського Синоду від 1969 року;
–        номінація єпископів у 1971-му році для американської провінції без відома й згоди Верховного Архиєпископа;
–        номінація єпископа для Бразилії 1972-го року;
–        номінація апостольського візитатора для українців у Західній Европі 1972-го року;
–        й вкінці підпорядкування Куритибської єпархії латинському місцевому архиєпископові, що виразно вказує на намагання розбити єдність УКЦеркви, що в дальшому майбутньому буде рівнозначне із її ліквідацією в країнах поселення.

При тому Делеґати З’їзду відмічують, що й інші відповідальні чинники Курії виявляють недоброзичливі наміри супроти УКЦеркви, як про це наочно свідчить заборона відбувати V-ий Архиєпископський Синод зі сторони Секретаріяту Стану /лист від 29-го жовтня 1971 р. до українських владик зібраних в Римі за підписом кардинала Жана Війо/.

3. Беручи до уваги повищий стан українського церковного життя під сучасну пору, учасники цього чергового делегатського З’їзду Товариства за Патріярхальний Устрій УКЦеркви у ЗСА вважають за відповідне ствердити наступне:

а/ Поруч з єпископами й священиками, третім складовим чинником Церкви є її миряни, які, згідно із стародавніми українськими християнськими традиціями та згідно з постановами Вселенського Собору Ватиканського її, мають право й повинність нести співвідповідальність за долю своєї Церкви,

б/ Відчуваючи на собі таку співвідповідальність, миряни взяли на себе важкий обов’язок стати в обороні прав своєї Церкви як також виявили велику активність у змаганнях за Києво-Галицький Патріярхат. В обох випадках миряни вдавались до засобів, що були їм доступні й конечні серед невідрадних обставин і загрозливих подій. Делеґати стверджують, що засоби ці були оправданими, а семилітня видержливість у цих змаганнях вказує на силу мирянського руху в цілій діяспорі.

З’їзд уважає за відповідне сказати своє слово особливо по відношенні до таких загальних питань УКЦеркви:

а/ Змагання за закріплення помісности й за патріярхат УКЦеркви не закінчені. Тому З’їзд уважає, що мирянський рух в цілому повинен посилити зусилля, щоб осягнути намічені цілі. Делеґати свідомі, що без наполегливих старань всієї української католицької ієрархії цих цілей осягнути неможливо й тому апелює до цієї ієрархії та священства, щоб спільними силами й з більшою рішучістю стали в обороні прав УКЦеркви, як і своїх власних, та щоб поробили нові заходи в Апостольській Столиці, які змінили б її наставлення до справ помісности і патріярхату нашої Церкви.

б/ Український загал розцінює створення Постійного Архиєпископського Синоду як особливе досягнення УКЦеркви, але рівночасно стверджує, що Синод покищо не виказав потрібної зараз живучости та не вжив заходів, щоб позбутись шкідливої курателії над нашою Церквою Східньої Конґреґації та стати діючим, а не тільки формальним, керівним чинником УКЦеркви. Учасники Загального З’їзду стверджують із непокоєм, що існує поважний розрив між заявами й ділами деяких владик – членів Постійного Синоду. Участь членів Синоду в архиєрейських свяченнях о. Кривого з Бразилії в Римі 13 лютого 1972-го року є ілюстрацією того, що Постійний Синод не діє згідно з постановами й духом IV-гo і V-гo Архиєпископських Синодів.

в/ Учасники цього Загального З’їзду заявляють в своєму імені, як також в імені всього членства Товариства та широких кругів українського мирянства, що миряни не будуть визнавати в майбутньому своїми владиками тих кандидатів, що не будуть обрані Звичайним чи Постійним Архиєпископським Синодом УКЦеркви.

г/ Учасники З’їзду звертаються із слідуючим проханням до Постійного Архиєпископського Синоду:

–        закінчити працю й проголосити публічно статті Конституції УКЦеркви;
–        забезпечити в цій Конституції належну співучасть мирян в нашому церковному житті; а особливо участь представників організованого мирянства в нарадах Архиєпископських Синодів;
–        вирішити справу участи в нарадах Архиєпископських Синодів представників світського священства й монаших чинів;
–        відбувати сесії Постійного Синоду й проголошувати звідомлення з них;
–        приступити до номіновання і висвяти відповідних кандидатів на владик, де для цього існує потреба;
–        приступити до висвяти жонатих кандидатів на священиків;
–        вирішити справу церковного календаря так, щоб ціла УКЦерква святкувала святочні дні в той сам час;
–        приступити чимскоріше до підготови Собору УКЦеркви.

III. Становище й постанови стосовно церковного й релігійного життя у ЗСА.

Учасники Загального З’їзду Товариства стверджують, що затяжний горизонтальний і вертикальний конфлікт, який існував від років серед усіх складових частин УКЦеркви американської провінції і який грозив розбиттям і анархією, зліквідовано в великій мірі після цього, як відбувся V-ий Архиєпископський Синод.

Делегати З’їзду й Товариство в цілому свідомі того, що тільки спільними зусиллями всіх складових елементів УКЦеркви й широкого загалу українського громадянства можна й потрібно вдержати одність і єдність УКЦеркви та успішно змагатись за закріплення її помісности в цій країні у зв’язку із Матірною Церквою на Рідних Землях та з іншими її одиницями в країнах поселення. Тому Товариство є за тим, щоб зліквідувати чимскоріше внутрішні фронти та наслідки конфлікту, який заіснував у минулому в першу чергу через намагання Східньої Конґреґації забезпечити собі контролю над долею нашої Церкви взагалі, а у ЗСА зосібна. Ці намагання проявились особливо гостро в часі номінування і свячення нових владик для американської провінції у 1971 році.

Учасники – делегати Загального З’їзду уважають однак за відповідне вказати на ряд недомагань церковного життя у ЗСА, що б наслідком специфічних умов і певних тенденцій, яким належить присвятити належну увагу та чимскоріше їх виелімінувати. Вони такі:

а/ занепад релігійного життя в цілому серед української громади, а серед молоді особливо; б/ брак доросту до священичого й монашого стану;

в/ денаціоналізація церковного життя, а головно денаціоналізація молоді у парафіяльних і монастирських школах;

г/ застарілі засоби й методи пасторального богословія, що відбивається на браку належної духовної опіки над вірними, а особливо над молоддю в доростаючому віці, коли така опіка є особливо потрібною;

ґ/ брак належного контакту між пастирями /єпископами і священиками/ та громадою вірних.

4. Учасники З’їзду уважають, що цим неґативним проявам можна й належить зарадити в слідуючий спосіб:

а/ належить на всіх щаблях церковного життя в цій країні здійснювати постанови Архиєпископських Синодів, особливо IV-гo і V-гo, що причиниться до скріплення авторитету єрархії і священства в цій країні, як і до скріплення авторитету Церкви взагалі;

б/ спинити денаціоналізаційні процеси в школах і забезпечити доростаючу українську молодь відповідною духовною опікою в особах молодих і високоосвічених духовників. В очах молоді ніщо не може заступити приклад доброго молодого священика;

в/ подбати про те, щоб кандидати священичого й монашого стану одержали якнайкращу освіту та виховання в дусі традицій та культури УКЦеркви. Тільки так виховані священики, монахи й монахині зможуть виховати належно слідуючий доріст і потрібну зміну на свої місця;

г/ підібрати відповідних жонатих кандидатів і висвячувати їх на дияконів та священиків, щоб тим способом могти поповнити тепер і в майбутньому невеликі ряди священиків – в більшості вже похилого віку, які із зрозумілих причин не можуть сповняти своїх і так великих обов’язків супроти великого числа вірних. Вважаємо, що збільшення числа священиків спинить відхід вірних нашої Церкви до інших церков, чи взагалі від Церкви й релігії;

ґ/ затіснити зв’язок між пастирями нашої Церкви й громадою вірних у всіх аспектах церковного життя та забезпечити мирянам участь в ньому на всіх щаблях та у всіх важливих питаннях судьби нашої Церкви в цій країні.

IV. Становище й постанови в організаційних справах Товариства.

1. Делеґати 3-го Звичайного Загального З’їзду Товариства за Патріярхальний Устрій УКЦеркви стверджують із задоволенням, що діяльність Товариства за останню каденцію двох років значно поширилась і поглибилась, а питома вага українського мирянського руху в УКЦеркві и серед загалу суспільства помітно зросла. Проведені масові з’їзди, маніфестації, демонстрації, численні збори й наради під кличами оборони помісности й змагання за патріярхат УКЦеркви спопуляризували Її проблеми серед найширших кіл українського й не-українського громадянства і в той спосіб винесли їх на міжнародню арену.

З’їзд із задоволенням стверджує, що уступаюча Управа Товариства проводила свою діяльність на всеукраїнській громадській базі, завдяки чому вона змогла змобілізувати довкола програми Товариства найширші маси вірних усіх професій і всіх ґенерацій. Особливо потішним явищем в тому відношенні є те, що у мирянському русі зактивізувались – середнє покоління і молодь, народжена й вихована поза межами України, в чому належить добачати запоруку росту й розвитку УКЦеркви, як основи морального й національного виховання майбутніх поколінь. Також дуже корисною виявилась ініціятива керівних органів Товариства в напрямі затіснення зв’язків на базі спільних змагань між новоприбулими й тут народженими поселенцями. Цю позитивну працю належить продовжувати ще з більшою інтензивністю і в майбутньому.

З’їзд з признанням відзначує, що попередня Управа Товариства досягла поважних успіхів у ділянці зовнішніх зв’язків і інформації та вважає доцільним згадати такі з них:

а/ налагоджено зв’язки з світовою пресою та з пресовими, телевізійними й радієвими аґенціями;

б/ приєднано приятелів чужинців – священиків і світських знавців проблем східніх з’єдинених Церков. Делеґати сподіваються, що нова Управа матиме можливість цю ділянку праці успішно поширити й збільшити.

З’їзд зобов’язує новообрані керівні органи Товариства посилити організаційну працю так, щоб збільшити кількість членства й відділів. З’їзд поручає:

а/ перевести в цілій країні пропаґандивну кампанію з ціллю поширення ідеї помісности та змагання за патріярхат УКЦеркви;

б/ відбувати збори мирян в кожній парафії та постаратись про те, щоб в кожній громаді існував відділ Товариства як також щоб повстали інші церковні організації вірних, як: братства, Марійські дружини молоді та інші парафіяльні згромадження;

в/ приступити до організування вишколів організаторів мирянського руху та мирянських організацій взагалі;

г/ здійснити постанову Мирянського З’їзду від червня 1971 року про скликання Конгресу українців католиків у ЗСА, щоб обміркувати можливість однієї мирянської організації в цій країні;

ґ/ затіснити співпрацю з братськими мирянськими організаціями, що поділяють ідеї Товариства у змаганнях за помісність і патріярхат УКЦеркви, так в цій, як і в інших країнах поселення української діяспори;

д/ Дати належну піддержку праці тимчасових керівних органів Світового Товариства за Патріярхат, подбати про його реорганізацію так, щоб забезпечити участь у ньому всіх існуючих краєвих Товариств за Патріярхат, та оформити відповідно його постійний діючий провід.

V. Становище й постанови стосовно завдань мирянського руху із повищих завдань виникають зобов’язання мирян такого порядку :

а/ співвідповідальність враз із владиками й священством за долю нашої Церкви на Рідних Землях і в діяспорі та за рівень релігійного життя громади;

б/ співвідповідальність за релігійне й національне виховання молоді в усіх школах, що є під наглядом церковної влади в цій країні /цілоденні початкові, середні, а також суботні школи, як і всі вищі навчальні заведення – каледжі й семінарії/;

в/ співвідповідальність за виховання і усвідомлення дорослої молоді й старших громадян про важливість Церкви й релігії в житті народу; про важливість актуальної релігійної проблематики. Допоміжними в цьому відношенні можуть бути доповіді й дискусії на теми історії УКЦеркви й Православної Церкви в Україні та на біжучі теми, як нпр. відношення між різними віровизнаннями, становище Апостольського Престолу до УКЦеркви й т.п.;

г/ організувати спільні зустрічі, дискусії і святкування із православними братами, щоб себе взаїмно краще пізнати й могти постепенно усувати ці різниці, що нас ділять;

ґ/ нав’язати тісну співпрацю з владиками й священиками задля кращої господарки фінансами й іншими матеріяльними надбаннями УКЦеркви в цій країні, як також для того, щоб відтяжити священиків від неплідної бюрократичної праці й тим самим дати їм можливість присвятити більше часу своєму власному духовному удосконаленню та кращій опіці над вірними. Така співпраця забезпечить кращий розподіл фондів між витратами на матеріяльні цілі й на духові потреби; уможливить будову Божих храмів за кращими стилістичними й естетичними зразками як дотепер, а також кращу опіку над ними, як і над школами, манастирями й сиротинцями; вона напевно забезпечить більші приходи та збільшить жертвенність вірних і тим самим допоможе краще забезпечити матеріяльно священиків та кваліфікованих учителів у школах. Живим прикладом в тому відношенні може послужити парафія св. Володимира і Ольги в Чікаґо.

VI. Додаткові рішення і ствердження.

Делеґати 5-го Звичайного Загального З’їзду Товариства рішили, щоб від З’їзду вийшло письмо до кардинала Жана Війо, секретаря стану Ватикану, з протестом проти потягнень Курії стосовно Куритибської єпархії і Апостольської Візитатури в Західній Европі УКЦеркви, як також з домаганням, щоб Апостольська Столиця зревідувала своє становище до помісности і патріярхату нашої Церкви.

З огляду на те, що президент ЗСА в недалекому майбутньому відвідає Совітський Союз, З’їзд рішив звернутись до нього окремим письмом з проханням інтервеніювати в справі УКЦеркви на Рідних Землях, як також у справі арештів українських культурних діячів.

Делеґати Загального З’їзду стверджують з прикрістю, що за останні декілька місяців мали місце випадки виступів проти Верховного Архиєпископа, як також проти мирянського руху, зі сторони чужих чинників, та зі сторони деяких секторів нашого суспільства, які вже в минулому зневажали його достойну Особу та явно й скрито старались знівечити осяги, що їх досягла УКЦерква під його проводом від часу його прибуття до Риму. З’їзд закликає українських мирян протиставитись тим ворожим і шкідливим намаганням з такою самою рішучістю, як дотепер.

З’їзд рішив відкликати представників Товариства до т.зв. Координаційного Комітету за Патріярхат ЗСА та Канади /трьох обраних членів Президії та одного делеґованого Управою Товариства, як і інших членів цього Комітету/ і тим самим уважає його, як таким, не діючим. З’їзд доручив новообраній Управі повідомити інших членів Управи цього Комітету про це рішення окремим письмом.

За Президію 5-го Звичайного Загального З’їзду Товариства за Патріярхат у ЗСА:
Мирослав Лабунька, голова
Богдан Ясінський, секретар

За Резолюційну Комісію:
Роман Ільницький
д-р Роман Осінчук

В суботу, 25 грудня минулого року, на саме Різдво за григоріянським календарем, парохіянам церкви св. Анни у Воррінґтон, Пенсильвенія, роздано стінний відривний календар на 1972 рік, і колядник, мабуть укладу місцевого пароха, отця Роберта Москаля. Одне й друге – це річ прийнята в Америці, але…

На верхній частині цього календаря написано в українському перекладі ось що: «Католицька Церква св. Анни Візантійсько-Українського обряду» 1545 Істон Ровд, Воррінґтон, Пенсильвенія», а на нижній, відривній: «Церковний Стінний Календар на 1972 рік із мартирологією візантійського обряду», отже вже без додатку «українського». Воно й не дивно, бо ця частина календаря видана видавництвом Візантійської Семінарії у Пітсбурґу за апробатою архиєпископа Коціска та архидієцезального цензора монс. Дунди. Що ж, поширювати виданий другою архидієцезією календар не гріх, лиш звичайний нетакт, який може навіть причинитися до ширення баламутства, бо неодин мирянин, прочитавши на ньому оцю апробату готов подумати, що нема у нас Митрополита Сенишина, а є Архиєпископ Коціско…

Від довгих років Сестри Василіянки при Ліндлей Авеню у Філядельфії друкують у своїй друкарні відривні календарі обох стилів. Чому отже наші духовні власті не подбають про те, щоб вони були поширені по всій нашій митрополії? Не друкують Сестри, так тоді це може зробити видавництво «Америка». В цей спосіб можна й грошей придбати, і запобігти інколи невдатним імпровізаціям місцевих парохів.

Колядник, мабуть укладу о. Москаля, попереджений вступом його ж таки пера за підписом «Фадер Баб». Щоб словечком він згадав у ньому про Мовчазну Церкву і про терпіння власного народу, але де там! Видно, що цей нарід йому не такий близький, коли нашу стару колядку «Бог Предвічний», якою у нас звичайно починалось колядування, поміщено аж на чотирнадцятій сторінці, бо на першій поміщено по-англійському «Тиху ніч». Колядка це не погана й поширена по цілому світі, але, хто ж за нас співатиме «Бог Предвічний», коли в Україні не дають, а тут нею покидаються? Ірляндці, чи може італійці?…

Чи і в цім випадку наші церковні власті не могли б видати загальний колядник для вжитку всіх, або офіційно поручити один із уже виданих, бо колядування у нашій церкві – річ не маловажна.

Як кожного року, так і 1971-го Сестри Василіянки на Факс Чейс у Філядельфії видали річник їхньої школи – Манор Джуніор Каледжу, в якому на шостій сторінці помістили портрет Святійшого Отця, а на наступній сторінці – три світлини: Верховного Архиєпископа Кир Йосифа Сліпого, Митрополита Амброзія Сенишина і… Кардинала Кроля. Очевидно, що Кир Йосиф VII у Сестер Василіянок ще не заавансував на Верховного Архиєпископа УКЦеркви і тому під його світлиною є напис :»Гис Еміненсі Джозеф Кардінал Сліпий». Як дивно большевицькій владі на Україні не пролізе крізь горло слово «Верховний Архиєпископ»; нашим сестрам Василіянкам також. А як це сталося, що Сестри Василіянки кооптували Кардинала Кроля до нашої церковної ієрархії – це вже залишиться таємницею їхньої дипломатії, якщо це так можна назвати. Митрополит Сенишин для Сестер – це чомусь тільки «Метрополітен-Арчбішоп оф Філядельфія – Бизантин Райт».

Отче Парох,і Сестри Василіянки, та усі ви, що крутите назвою нашого обряду й іменем нашої церкви, коли нам не вірите, то прочитайте собі листа Святійшого Отця до нашого Верховного Архиєпископа від 7 липня, 1971 року, в якому він між іншим написав таке:

«При цій нагоді, Преподобний Брате, прийми запевнення нашої певної, повної батьківської опіки й любови до Тебе й Католицької Церкви Українського обряду»… А може ви й Святійшому Отцеві не вірите, або може поправити його хочете?…/ВМ/