Східні Церкви

Старання відновити дійсно східну католицьку еклезіологію в Церкві були важливими не тільки для УГКЦ – вони були доказом католицтва самої Вселенської Церкви. Боротьба Блаженнішого Йосифа Сліпого, митрополита Максима Германюка та інших не тільки втілювала напрямні Декрету про Східні Церкви, але й напрямні Декрету Unitatis redintegratio, себто заклик Собору відновити дух екуменізму. Парадокс полягає в тому, що сам Ватикан діяв протилежно до духу Собору. Але це стосувалося не тільки УГКЦ. Мелхітська Греко‑Католицька Церква перебувала в схожій ситуації. Післясоборові суперечки з Ватиканом про юрисдикцію, одружене священство та екуменічні ініціативи тривали й далі.

Повністю статтю читайте в друкованій версії журналу

У 2012 році минуло п’ятдесят років від початку найважливішої події ХХ століття в християнському світі – скликання Другого Ватиканського Собору. Чимало недавніх конференцій і публікацій були присвячені цій події: що доброго зроблено та які проблеми залишаються невирішеними. Для східних католиків такий перегляд результатів Собору мав би починатись із соборового Декрету про Східні Церкви, Orientalium Ecclesiarum. Тож у цій статті я аналізуватиму досягнення цього документа, його слабкі сторони та  основні проблеми, що існують нині (особливо для УГКЦ), а також те, в якому напрямку ми можемо рухатись далі.

Повністю статтю читайте в друкованій версії журналу

Історія Крижевацької єпархії, маловідомої, проте так чи інакше пов’язаної  з Україною, розпочинається майже в той самий час, коли єпископи українсько-білоруської Церкви на чолі з митрополитом відновили єдність із Римським престолом. Датою утворення першої структури східних католиків на території сучасної Хорватії є 1611 рік. Далеко не останню роль в ранній історії Крижевацької єпархії відіграв Методій Терлецький – один із учасників діалогу між митрополитами Велямином Рутським та Петром Могилою про створення спільного патріархату в Києві. Відомі слова Папи Урбана VІІІ «О mei Rutheni, per vos ego Orientem spero convertendum» («О мої русини, я сподіваюся, що завдяки вам Схід навернеться») були зверненні саме до Методія Терлецького, та найбільш вірогідно стосувалися його місії у Волощині, Далмації, Хорватії та Словенії.

Християнство в Хорватії

Хорватський народ, попри схожу з українцями історію в ХХ столітті, має з ним ще одну спільну рису. Хорватські поселенці, які на початку VII століття прибули на терени сучасних Сербії та Хорватії на запрошення візантійського імператора Іраклія (610 – 664 рр.), вийшли з передгір’я Карпат – регіону, який тепер зветься Галичиною. Змішавшись із місцевим слов’янським населенням, вони, зі слів історика Френсіса Дворніка, заклали підвалини теперішніх південнослов’янських держав Сербії та Хорватії.  Християнізація хорватів тривала від VII до ІХ століття. Перебуваючи під впливом одразу двох могутніх християнських центрів – Рима і Царгорода, хорвати все ж обрали римську форму християнства, проте й східна традиція також позначилася на їхній Церкві, передовсім у нехарактерному для латинської традиції багатоголосному літургійному співі та іконописі. Через апостола слов’ян святого Методія і з благословення Папи Інокентія IV хорвати прийняли і зберігали глаголицю в своїх богослужіннях, що на кілька століть стало «візитівкою» хорватського католицтва. Завдяки цьому протестантське «нововведення» щодо вживанні «народних мов» на противагу латині практично не справило враження на хорватів, бо вони й без того в літургійній молитві послуговувались «зрозумілою» мовою, не кажучи вже про проповідь. В політичному плані Хорватія стала незалежним князівством 879 року за князя Бранимира, а в 925-му князь Томислав став першим королем Хорватії і прийняв корону від Папи Івана Х.  В 1093 році хорватська Паннонія увійшла до складу Угорщини, а в 1102-му відбулась династична унія між Хорватією та Угорщиною, і хорвати фактично втратили незалежність. Загребська єпископія, яка нині є митрополичим центром хорватських католиків, сформувалася 1094 року, а 1852-го була піднесена до статусу архиєпархії і стала осідком митрополита.

Греко-католики

На території Хорватії, як уже згадувалося, майже відразу утвердилось християнство латинського зразка, тому біля витоків Крижевацької єпархії, яку часами помилково називають «Хорватською Греко-Католицькою Церквою», стояли не хорвати, а ускоки, котрих зараховують до сербського етносу. Після поразки угорського війська під Могачем турки захопили Угорщину, а хорвати перейшли під владу габсбурзької Австрії. І вже у 1530 році, рятуючись від турецького гніту, турецько-австрійський кордон перетнули перші біженці-ускоки, які були православними. Їх ще називали граничарами, бо жили на неспокійному кордоні і були вигідні австрійській владі тим, що могли боронити прикордоння від турків. Тож граничари були, так би мовити, «козацтвом» Австрійської імперії на кордоні з османами. Серед хорватів ті біженці не знайшли прихильного ставлення, але господар замку Жумберак дозволив їм оселитись у його володіннях. Саме тому цих греко-католиків часто називають «жумберчанами».

У 1611 році єпископ Симеон, архимандрит монастиря в Марчі (обитель стала осідком єпископів, тож цю унію часто називають Марчанською), зібравшись разом із вірними у Іваничі, проголосив єдність із Римом та склав католицьке ісповідання віри восени того ж року. Проте не поспішав розривати стосунки із Сербським патріархом в місті Печ. Для Сербської патріархії він і далі був «єпископом для емігрантів», як його поставили у 1609 році, єпископом «западних стран вретанія» (слово «вретанія» означало «тих, що живуть у еміграції»). Під кінець життя єпископа Симеона серед ускоків перебував василіянин із Самбірщини отець Методій Терлецький (згодом – єпарх Холмський). Таким чином Київська унійна Церква допомагала справі розвитку Крижевацької єпархії вже на самому початку її зародження. Наступник єпископа Симеона – Максим Предоєвич – підтвердив свою єдність із Римським престолом, проте знову ж таки поїхав у Печ до Сербського патріарха по затвердження. Через такі дії Рим утримався від визнання законності його поставлення. Подвійна лояльність марчанських єпископів до Рима і до Сербського патріарха – непросте питання. Але тогочасні джерела свідчать про унійні тенденції в середовищі сербського клиру (до унії з Римом приступили монастирі в Заваді (Герцеговина), Гопові (Славонія), громада в Паштровичах, навіть православний єпископ Чорногорії Мардарій). Турецький гніт примушував шукати православних захисту, і наслідком цього став лист сербських єпископів, писаний 1648 року, про їхнє бажання єдності з Римом. Але та ініціатива не увінчалась успіхом. Кілька наступників єпископа Максима Предоєвича чинили так само, як він: складали католицьке ісповідання віри і водночас їхали по затвердження у Печ. На думку отця Гавриїла Костельника (автора єдиної історії Крижевацької єпархії українською мовою), для марчанських єпископів ці речі були не надто суперечливими, оскільки вони глибоко усвідомлювали свою приналежність до східного християнства.  Натомість серед представників латинського єпископату панувала думка про те, що східний обряд і традиції згодом будуть замінені латинськими. Загребський латинський єпископ вважав марчанських єпископів своїми підлеглими, і така ситуація сприяла тому, що, дивлячись у бік Рима, «жумберчани» не забували про своє православне походження.

Формування єпархії

Першим єпископом, який остаточно розірвав стосунки із Печським патріархом, став Гавриїл Міянич, якого в 1667 році Рим удостоїв титулу глави єпархії Святого Михаїла Архангела в Марчі. Його наступник – Павло Зорчич – мав титул єпископа Плятейського, апостольського вікарія ускоків у Загребській єпархії. Він заснував семінарію в Загребі. Після єпископа Павла «жумберчани» пережили часи чергових потрясінь, зумовлених перенесенням Сербського патріархату до Карловців, за яким австріяки визнали владу над усіма християнами східної традиції в цьому краї. І хоча православний патріарх обіцяв не зазіхати на владу марчанських єпископів,  насправді так не сталося: в греко-католиків відібрали монастир у Марчі. А після того, як вони повернули цю обитель у 1739 році, її спалили.  Кількість ускоків-католиків у цей час різко зменшилася, проте саме тоді розпочалася за підтримки австрійського уряду колонізація Бачкерестура українцями-русинами із Закарпаття, котрі почали прибувати на околиці Бачки в 1746 році. 1752-го єпископом став виходець із Закарпаття Гавриїл Палкович. За часів єпископства Василя Божичковича 19 серпня 1777 року Папа Пій VI видав буллу, якою проголосив заснування Крижевацької єпархії,  а в 1801 році єпископ Сильвестр Бубанович переніс єпархіальний центр у Крижевці. Впродовж усього ХІХ  століття (аж до початку ХХ) Крижевацька єпархія збільшувалась і розвивалась головно за рахунок українців-русинів із Закарпаття та Галичини. Галицькі русини з 1900 року оселятися переважно в Славонії та Боснії.  У 30-х роках ХХ століття українці становили три чверті усіх вірних Крижевацької єпархії. Першим єпископом з числа наших переселенців став у 1914 році близький до Митрополита Андрея Шептицького  Діонізій Наряді, який дбав не лише про розвиток церковного життя, але й підтримував заходи щодо збереження національної свідомості українців-русинів.

Сучасність

Після утворення Югославії Крижевацька єпархія об’єднала усіх греко-католиків нової держави: до неї були долучені віряни з Македонії, а також румунських парафій на території сербського Банату.  В 1966 році осідок Крижевацького єпископа перенесли до Загреба. Македонські греко-католики є нащадками унії 1860 року. Проте через війни македонське вікаріатство було фактично знищене, а ті парафії, що залишились, відійшли у 1923 році до Крижевацької єпархії. Внаслідок припинення існування Югославії греко-католицькі громади в Македонії у 2001 р. були вилучені з-під юрисдикції Крижевців і зорганізовані в окремий Апостольський екзархат. Згодом у 2003 р. утворили Апостольський екзархат для греко-католиків Сербії з центром у Руському Керестурі (АК Воєводина). Нині до складу Крижевацької єпархії належать громади в Хорватії, Боснії та Герцеговині, Словенії.  Очолює її єпископ Ніно (Нікола) Кекич. Єпархія має статус sui iuris у складі Загребської митрополії. Згідно з офіційною статистикою, налічує 46 парафій з 22 тисячами вірних.

2 і 3 червня цього року в угорських містах Ніредьгаза і Гайдудорог відбулися святкування – 100 років тому (8 червня 1912-го) буллою Christifideles graeci Папи Пія Х була сформована Гайдудорозька єпархія для угорських греко-католиків. І хоч історія Угорської Греко-Католицької Церкви тісно пов’язана з Мукачівською єпархією та Румунською Греко-Католицькою Церквою, ще до свого юридичного оформлення вона мала особливі риси. А шлях, який здолала до часу свого визнання у 1912 році, є цікавим і неповторним порівняно з іншими Східними Католицькими Церквами

Рання доба

Перші сліди візантійської церковної традиції на території Угорщини можна знайти вже у Х-ХІ століттях. Існують відомості, що у Х столітті одна з місійних митрополій Константинопольського патріархату включала частину сучасної Угорщини. А в 952 році угорський князь Дьюла прийняв хрещення в Кон-стантинополі. Саме під його протекцією на угорських землях почали розвиватись церковні осередки візантійського обряду. Проте з приходом західних місіонерів поширення християнства в його візантійській формі серед угорців було зупинене. Перший король Угорщини Іштван, внук князя Дьюли, орієнтувався на Рим, звідки отримав корону від Папи Сильвестра ІІ в 1000 році, але не забував і про зв’язки з Константинополем. Іштван (Стефан) збудував монастир візантійського обряду неподалік міста Еспрема, а в самому Царгороді заснував центр для паломників із Угорщини. Син короля взяв за дружину візантійську прин-цесу. Цікавим є той факт, що під час правління короля Ласло, коли Угорщина була майже повністю римо-католицькою, угорським священикам дозволяли одружуватися, незважаючи на римські заборони, що свідчить про стійкі візантій-ські впливи ще в ХІ столітті. У цей період існувала й чимала кількість східних монастирів, в яких жили як місцеві уродженці, так і вихідці з Київської Русі, Візантії. У той же час в обителях Київської Русі часто жили монахи-угорці, наприклад, преподобні Мойсей Угрин та Єф- рем Новоторжський, а їхній брат св. Георгій Новоторжський загинув мученицькою смертю разом зі святим князем Борисом на ріці Альті. Християнство візантійського зразка на території Угорщини майже зовсім занепало аж після татаро- монгольської навали. З того часу східне християнство на угорських теренах є прерогативою виключно національних меншин: українців- русинів, румунів та сербів.

Мукачівська єпархія

Після внутрішніх міжусобиць по смерті київського князя Володимира Великого у 1015 році король Іштван приєднав Закарпаття до Угорського королівства. Місцева Мукачівська єпархія візантійського обряду, перші згадки про яку датуються 1491 роком, вже не входила до юрисдикції Київського митрополита (раніше вона, найбільш імовірно, була частиною Київської Церкви), проте її основа закладена місіонерами з галицьких земель, київських і подільських в XI – ХІІ століттях. Таким чином паралельно з місцевим угорським християнством східного обряду, яке з часом занепало на користь латинської традиції, на території Угорщини починаючи з XI століття існувала слов’янська єпархія візантійського обряду. Окрім слов’янського православного населення, в Угорщині, у Трансільванії, жили румуни, а після завоювання Сербії турками на угорські землі прибуло багато православних сербів. Самі ж угорці в XV столітті почали масово переходити на протестантизм. Серед тих, хто влився в протестантську реформацію, були й семигородські угорські князі, у володіння яких потрапила Мукачівська єпархія. Намагаючись контролювати всі процеси на підвладних територіях, угорські володарі почали грубо втручатись у життя православної єпархії, привласнивши собі право поставляти єпископів. Цей факт, а також активна місіонерська проповідь з боку єзуїтів та інших латинських орденів змусили мукачівських єпископів і духівництво шу-кати виходу з кризи. Після кількох десятиліть спроб і помилок в Ужгороді у 1646 році Мукачівська єпархія підписала унію з Римом, проте на цьому проблеми не закінчилися, а навпаки – розпочалися. Прагнучи отримати гарантії непорушності своїх прав з боку Риму і таким чином захиститись як від протестантського впливу, так і від латинського натиску, Мукачівська єпархія потрапила під безпосередню юрисдикцію угорського Егерського єпископа. Післяунійний період для Закарпаття можна сміливо назвати смутою: світські володарі намагались впливати на життя єпархії, Австрійська монархія прагнула тримати все під своїм контролем, а Егерський латинський єпископ хотів «довершити» унію цілковитою латинізацією і мадяризацією закарпатських греко- католиків. Це викликало неабияке обурення духівництва і вірян, які час до часу вдавались до радикальних заяв і повністю розривали стосунки з Егерським владикою. Так було майже до 1771 року, коли Рим вивів Мукачівську єпархію з-під юрисдикції латинського єпископа, залишивши її у підпорядкуванні Остригомського єпископа як митрополита. Саме в цей час не раз робилися спроби об’єднати закарпатців із галицькими греко-католиками. Такий план неодноразово поставав і в самому Римі, проте це суперечило політиці світської та церковної влади Угорщини.

Постання окремої єпархії

Невдачі, що супроводжували угорських очільників у спробах мадяризувати Мукачівську єпархію, спонукали до створення окремої угорської греко-католицької юрисдикції. Але то лише часткова причина появи Угорської Східної Католицької Церкви, оскільки в ХІХ столітті вже була значна кількість греко-католиків угорського походження. Протестанти, які у ХVIII столітті повертались у Католицьку Церкву, воліли переходити в Східну, а не в Латинську. Було багато й колишніх русинів, румунів та сербів, які поступово прийняли угорську ідентичність, проте залишились греко-католиками. Вже у середині ХІХ століття в середовищі цих мадяромовних груп виник рух за впровадження у богослужіння угорської мови, що, звісно, імпонувало угорській світській владі. Проте в Римі таких ініціатив не підтри-мували. Перший переклад Літургії святого Івана Золотоустого угорською з’явився у 1795 році, а протягом ХІХ століття було ще кілька видань.

У 1863-му в Гайдудорозі група угорців зібралася на нараду і написала листа до Мукачівського єпископа з проханням дозволити відправляти богослужіння угорською мовою. Але ні владика Василь Попович, ні Апостольська столиця, куди він передав прохання, цьо-го не дозволили. У 1866 році Рим «суворо заборонив» мадяризацію богослужінь. Проте вже у 1873-му за підтримки світських володарів був заснований мадярський Гай дудорозький вікаріат із 33 парафій, в яких неофіційно відправляли угорською. У 1896 році Рим знову офіційно заборонив мадярські бо-гослужбові книги. Ситуація почала дещо змінюватись після масового паломництва угорських греко-католиків до Рима в 1900 році. Надія зажевріла, проте Рим формально й далі заборони не скасовував, а українці, які жили на території вікаріату, протестували проти заміни церковнослов’янської угорською.

Добре усвідомлюючи, що Рим ніколи не піде на це, оскільки вважає літургійними тільки латинську, грецьку та церковнослов’янську (для слов’ян) мови, угорці вдались до хитрощів, заявивши про створення єпархії «грецького обряду». В Апостольській столиці погодились

із цим, зобов’язавши угорських гре- ко-католицьких священиків вивчати грецьку. Для цілковитого переходу угорських парафій на грецьку мову дали три роки. Нова єпархія була заснована 8 червня 1912-го. До неї увійшло 160 парафій: 68 з Мукачівської єпархії, 8 з Пряшівської, 83 парафії румунських Орадейської та Фагараської єпархій і одна угорська, в Будапешті. Осідком єпископа стало місто Ніредьгаза . Проте виконувати свої зобов’язання перед Апостольським престолом угорці не мали наміру, а Перша світова війна перекреслила навіть формальні спроби запровадження грецької мови у богослужіння. Після війни кількість парафій Гайдудорозької єпархії значно зменшилась через переділи територій у Східній Європі, але в 1924-му було сформовано Мішкольський екзархат для українських парафій, які з часом були мадяризовані.

Сучасний стан

Друга світова війна внесла свої корективи в життя угорської єпархії, оскільки після війни Трансільванія відійшла до Румунії. Але на відміну від греко-католиків у сусідніх Україні та Румунії угорські греко-католики, хоч і зазнавали обмежень з боку прокомуністичного повоєнного режиму, мали змогу легально існувати. Єпископ Міклош Дудаш (1939 – 1972) брав участь у ІІ Ватиканському Соборі. На сьогод-нішній день Угорська Греко-Като- лицька Церква має Гайдудорозьку єпархію та Мішкольський екзархат і налічує 290 тисяч вірних. Очолює Гайдудорозьку єпархію Петер Кочиш, а Мішкольський екзархат – єпископ Атаназій Орос. Однією з найбільших святинь Угорської Греко-Католицької Церкви, як, зрештою, й цілої Угорщини, є собор св. Архангела Михаїла в місті Маріа- поч, де зберігається чудотворна ікона Богородиці. 18 серпня 1991 року під час свого візиту в Угорщину Папа Івана Павло ІІ відвідав цю святиню та відслужив у ній Божественну літургію візантійського обряду.

Святі Кирило і Методій

Поширення християнства на території Чехії та Словаччини відбувалось на початку ІХ століття. Проте тільки після 863 року, коли на моравські терени прибула місія святих Кирила і Методія, християнська проповідь  досягла значних успіхів. Апостоли слов’ян прибули сюди на запрошення князя Великої Моравії Ростислава, який звернувся до візантійського імператора Михаїла ІІІ з проханням відправити проповідника: «такого єпископа й учителя.., який умів би вияснити їм правди християнської віри їхньою мовою».

У той час Велика Моравія охоплювала територію, на якій проживали різні слов’янські народи. Святі солунські брати прибули сюди вже маючи при собі тексти Святого Письма і богослужбові книги Східної Церкви, перекладені старослов’янською мовою та записані алфавітом, укладеним Константином (мирське ім’я святого Кирила). Так була закладена основа розвитку слов’янської літератури та культури загалом.

Однак їхня місія наштовхнулась на відомі труднощі, пов’язані з протидією латинського духівництва і єпископату. Під час свого візиту до Рима (де Кирило помер 869 року і був похований у храмі святого Климента) солунські брати побували в паннонського князя Коцеля. Згодом він відправив прохання до Папи прислати Методія для місії в Паннонії. Таким чином святий Методій був рукоположений Папою на єпископа і очолив Моравсько-Паннонську архиєпархію.

Але напади латинського духівництва на цьому не припинились. Методія навіть ув’язнили, і про його визволення клопотав сам Папа Іван VIII, який  звільнив його від усіх обвинувачень. Суть суперечок між солунськими братами та латинським клиром полягала у взаємних претензіях на право провадити місію на цих землях.

Занепад і відновлення

Після смерті єпископа Методія, який був папським легатом «ad gentes», для слов’янських народів, справа солунських братів занепала. Їхні учні під натиском представників Латинської Церкви пішли на південь – у Македонію, Болгарію та Сербію (деякі – на Русь), а єпархія візантійської традиції була знищена. Прискорило занепад східної традиції на словацьких землях і приєднання їх до Угорського королівства в ХІ столітті. Проте існують дані, що навіть з ХІ до XV століття східна традиція повністю не зникла, особливо на території Пряшівщини, де було багато русинів-українців. Тож подальша історія Словацької Греко-Католицької Церкви тісно пов’язана з історією Мукачівської єпархії.

Зі слів дослідника історії Пряшівщини Олександра Барана, з часів остаточного формування єпархії на Закарпатті жителі Пряшівщини, які належали до східної традиції, увійшли в її юрисдикцію. Таким чином східнохристиянська традиція на території сучасної Словаччини зазнала впливу як кирило-методіївської місії, так і київської християнської традиції через Мукачівську єпархію. Після укладення Ужгородської унії в 1646 році православні Пряшівщини разом із закарпатцями увійшли в єдність з Римським престолом. Але проблеми у відносинах із латинським духівництвом на цьому не скінчились…

Протягом XVII – XVIII століть Мукачівська єпархія виборювала незалежність від угорського латинського єпископату. Ця боротьба завершилась у 1771 році, коли Папа Климент XIV остаточно проголосив незалежність Мукачівської єпархії від латинського Егерського єпископа. До єпархії ввійшло 711 парафій і 560 тисяч вірян, котрі проживали на території Закарпаття, Пряшівщини, Мармарощини та Угорщини.

Утворення Пряшівської єпархії

Мукачівська єпархія через свої розміри мала доволі строкатий вигляд. Найбільшу її частину становили українці-русини, проте серед вірних було й багато румунів, угорців та словаків. Кількість парафій, наявність різних етнічних груп, а також політика угорської влади, яка намагалася всіляко ослабити Мукачівську єпархію, згодом призвели до її поділу. Однією з таких відокремлених частин стала Пряшівська єпархія. Спершу за ініціативи мадярської влади були утворені Мармароський та Сукмарський вікаріати Мукачівської єпархії, а в 1787 році на прохання Мукачівського владики Андрія Бачинського – Кошицький вікаріат на території сучасної Словаччини. Першим вікарієм став канонік Іван Пастелій. 1806 року осідок вікаріату був перенесений з Кошице до Пряшева. І хоча єпископ Бачинський виступав проти поділу самої єпархії, цей процес вже став невідворотним. За це виступали як певні сили в самій єпархії, так і мадярська адміністрація та церковне керівництво, що намагалось не допустити утворення греко-католицької митрополії в Угорщині. Внутрішні непорозуміння лише прискорили розділення. Утворення завершилось 1815 року рішенням цісаря Франциска І, який на основі «верховного права патронату» своїм указом виділив із Мукачівської єпархії 194 парафії (150 000 вірних) і таким чином заклав основу Словацької Церкви. Офіційно єпархія була проголошена тільки в 1818 році, коли 22 вересня оприлюднили рішення Римського престолу.  Пряшівська єпархія підпорядковувалася латинському митрополитові Естрегома. І лише 1937 року папа Пій ХІ своєю буллою Ad ecclesiastici підпорядкував Пряшівський престол безпосередньо Апостольській Столиці. Єпархія складалась головно з русинів-українців і словаків. Угорські громади в 1912 році увійшли до складу Гайдудорозької угорської єпархії. Першим Пряшівським владикою став Григорій Таркович. У 1880-му в Пряшеві була організована духовна семінарія, покликана готувати священиків для єпархії.

ХХ століття

У першій чверті ХХ століття на території Пряшівської єпархії пожвавився рух за перехід у Православну Церкву, який тривав і в Мукачівській єпархії. Проте до Православної Церкви приєдналась незначна кількість вірян. Після зміни кордонів у 1939 році до Пряшівської єпархії доєднали ще 80 закарпатських парафій. Паралельно з цими процесами світська влада намагалась «пословачити» русинів-українців, щоби надати єпархії виключно словацького обличчя. На захист української ідентичності став єпископ-василіянин Павло Гойдич, який відстоював право українців вивчати мову та берегти традиції. 1936 року за його ініціативи в Пряшеві відкрили українську греко-католицьку гімназію, що викликало обурення і протидію словаків.

Становище греко-католиків Словаччини в другій половині ХХ століття мало чим відрізнялось від становища їхніх співбратів на теренах, які потрапили під прямий чи опосередкований вплив комуністичного режиму. Після відновлення спільної держави чехів та словаків у 1945 році всі греко-католики Чехословаччини були підпорядковані Пряшівському єпископу.

Таким чином станом на 1950 рік Пряшівська єпархія включала Мукачівську адміністратуру та адміністратуру Чехії і Моравії. Проте вже у квітні цього ж року в Пряшеві відбувся організований комуністичною владою «собор», який проголосив приєднання греко-католиків до Православної Церкви Московського Патріархату. На «соборі» були присутні 5 священиків і миряни. Єпископів Павла Гойдича та Василя Гопка, а також духівництво єпархії заарештували. Владика Павло помер у в’язниці в 1960-му, а владика Василь, якого випустили на волю в 1968-му, відійшов у вічність 1976-го. Протягом 18 років загинуло 123 священики. Під час «Празької весни» 1968 року однією з ініціатив лідера чехословацьких реформ Олександра Дубчека було відновлення Греко-Католицької Церкви. На цю ініціативу відгукнулось 205 із 264 православних парафій, які вирішили покинути Православну Церкву (ці події стали однією з причин військового вторгнення в Чехословаччину СРСР).  Серед греко-католиків, однак, виникли певні непорозуміння, і єпархію очолив не владика Василь Гопко, який до того часу вже вийшов на волю, а новий єпископ Ян Гірка (у 1969 році). Нова хвиля «пословачення» спровокувала відхід українських парафій назад до Православної Церкви. Після відновлення діяльності греко-католицької єпархії постало питання майна, яке забрали православні. Незважаючи на те, що від 1968 року греко-католики здобули відносну свободу, лише після 1993-го їм повернули їхні будівлі. У часи політичних змін 1989 – 1990 років Греко-Католицьку Церкву повністю реабілітували. Відновила свою діяльність і семінарія, а в 1997 році у Пряшівському університеті відкрили греко-католицький богословський факультет.

Сучасність

Відновлення Пряшівської єпархії супроводжувалось її реорганізацією. У 1997 році утворили Кошицький екзархат, а рік перед тим зі складу Пряшівської єпархії виокремили Чеський греко-католицький екзархат (який нині не є частиною СГКЦ). 30 січня 2008 року Папа Бенедикт XVI оголосив про піднесення Пряшівської єпархії до гідності архиєпископії та утворення митрополії. До складу Словацької Греко-Католицької Церкви (митрополія sui iures) ввійшла Пряшівська, Кошицька та новостворена Братиславська єпархії. В Канаді діє словацька єпархія святих Кирила і Методія. На сьогоднішній день Церква налічує 275 парафій і 228 тисяч вірян. У ній 445 священиків, 45 монахів та 144 монахині. На навчанні перебуває 87 семінаристів. Предстоятелем Словацької Греко-Католицької Церкви є митрополит Іван Баб’як, архиєпископ Пряшівський, який очолив її в 2002 році. А двох єпископів-мучеників ХХ століття – Павла Гойдича та Василя Гопка – Папа Іван Павло ІІ проголосив блаженними 2001-го і 2003 року відповідно.