Берестейська унія

Вже від кількох років за ініціятивою Наукового гуртка істориків Ґданського Університету, Українського Християнського Братства св. Володимира в Ґданську відбуваються наукові конференції, присвячені українській проблематиці. Чергова конференція, яка відбулася 19 і 29 квітня 1991 p., була присвячена Берестейській унії та її наслідкам. Її співорганізатором у цьому році було теж Об’єднання Українців у Польщі та Воєвідський Осередок Культури в Ґданську. Брали в ній отже численну участь різні представництва, як українські, так і польські.

Конференцію без перебільшення можемо зарахувати до знаменних подій. Вона вперше після війни явно поставила це питання, віднеслася, на мою думку, об’єктивно до Берестейської унії, як факту історичного, глибоко пов’язаного з релігією, політикою, історією культури й філософії. Можливо теж започаткує загальні святкування чотирисотліття унії, яке припадає на 1996 рік.

В згаданому форумі брали участь українські й польські дослідники, прихильники й противники унії, українці греко-католицького і православного віроісповідання, теологи і представники світських вищих шкіл. У конференції брав участь чималий гурт молодих дослідників. Були також присутніми польський і український владика Іван Мартиняк.

З 16 передбачених програмою, виголошено 13 доповідей. В них здебільшого підсумовувався цей знаменний факт, яким була Берестейська унія. Маємо тут на увазі доповідь о. мгра М. Скірки «Унія і розвиток української культури. Між Сходом і Заходом», о. мгра Г. Сосни «Берестейська унія, її основа і перебіг», д-ра В. Мокрого «Берестейська унія в процесі синтезу візантійсько-української і латинсько-польської культури». Інші зосередилися на більш вузькій тематиці, окремих фактах, зв’язаних з унією. Ксьондз д-р К. Станецький зосередився на головних архітекторах унії, проф. В. Серчик у контексті Берестейської унії представив власну думку про толерантність («Берестейська унія, рефлексії про толерантність»), др З. Опацький простежив справу ліквідації унії, а студентка Й. Доманська — ситуацію уніятів у Польському королівстві XIX ст. Про неоунійну акцію в міжвоєнному часі говорив М. Копидловський, а про польську католицьку шляхту і її відносини до унії — мгр Е. Кізік. Три доповіді були присвячені унії на Підляшші (о. мгр Р. Пєнтка, д-р М. Рощенко, мгр Ю. Гаврилюк).

Після доповідей велась оживлена дискусія, але не завжди мала вона відповідний рівень, іноді зводилася до промов за або проти унії без належного умотивування. Лишається висловити щиру подяку організаторам конференції — Науковому гурткові істориків Ґданського Університету і зокрема членам Українського Християнського Братства св. Володимира, які займали в організації цієї конференції центральне місце.

д-р Ярослав Грицков’ян

Багатовікова традиція малювати наслідки Берестейської Унії тільки у чорних фарбах виробила в умах деяких учених і діячів Церкви справжній «антиберестейський синдром», який у країнах на схід від Берестя давно став, можна сказати, хронічною хворобою. Літератури «проти Берестя» нагромадилося за 400 років на цілу бібліотеку. Нема жодного сумніву, що у найближчі 5-10 років, з огляду на 400-річчя унії у 1996 році, згадана бібліотека солідно поповниться. Напівправдиві, а то й карикатурні трактування подій до і після 1596 року не тільки продовжуються, але, очевидно, де-інде досягнуть гіпертрофічних розмірів. Причин для цього цілком достатньо, і головна з них — легалізація Української Католицької Церкви.

Першою мишенню усякої стріли проти Берестя завжди була і є Українська Католицька Церква. Ніяких ран на святому Севастіяні не зрівняти з кількістю ран на її тілі упродовж 400 років цього перехресного обстрілу. Це чудо нової і новітньої історії, і одна із загадок промислу Божого, що вона вижила, живе і тепер воскресає, мов Фенікс. Уже одне це чудо повинно спонукати кожну неупереджену людину (і насамперед, молодих науковців Сходу і Заходу Европи, уми яких ще не засіяні плевелами традиційних ідеологічних установок для науки) — об’єктивніше розібратися у фактах та глянути на світло й тіні Берестя чесно і чисто.

Ми торкнемося лише вузького кола питань української (і частково білоруської) культури ХVІІ ст., які не узгоджуються із заученими хрестоматійними тезами, що латинізація, католицька експансія пригнічували, нищили національні традиції і духовні цінності східньохристиянської обрядовости українців і білорусів. Узяти хоча б один факт. Не збереглося донині жодної ікони з Наддніпрянської і Східньої України до середини ХVІІ ст., хоч ми знаємо зі свідчень, що іконопис тут був дуже розвинений. Але усі твори десь поділися: або знищені, або викрадені.

Ми не маємо ані одного взірця, щоб наочно судити, якою була українська ікона на схід від Дніпра до середини ХVІІ ст. А ось якою була картина на правобережних землях, що були пі для ні нібито «страшній латинізації». «Церкви одна від другої величніші, кращі, гарніші, вищі і більші; іконостаси, тябла (різьба) та ікони одні від одних кращі і досконаліші, навіть сільські церкви одна від другої краща».[1] «Ікона Владичиці там велична та прекрасна, вражаюча подивом розум; подібної ми ні раніш, ні після не бачили. Богородиця так чудово намальована, що ніби говорить; одяг її — ніби темночервоний блискучий оксамит, — ми ніколи не бачили подібного виробу, — тло темне, а складки ясні, як складки справжнього оксамиту… Її обличчя та уста дивують своєю красою: їм бракує лише слова… Господь, сидячий на її лоні, надзвичайно красивий: він ніби говорить».[2] «Малярі запозичили красу малювання облич та кольору одягу від франкських і ляшських малярів і тепер пишуть православні ікони вже навчені і досконалі».[3]

Це писано не італійцем і не поляком. Це писав усередині ХVІІ ст. сірійський православний архидиякон Павло з Алеппо, якому доводилося проїжджати землями України, супроводжуючи до Москви антіохійського патріярха Макарія. І описані ним ікони співпадають з тими, що й досьогодні збереглися по музеях і церквах Галичини, Волині, Поділля.

Акцентуємо увагу читача: Павло Алеппський писав це на початку 50-х років ХVІІ ст., тобто тоді, коли ще тривала українсько-польська війна 1648-1654 років, і краса українського мистецтва, для опису якої йому буквально бракувало слів, навряд чи могла бути створена у воєнний час, а швидше всього раніше, у період так званих «латинізації» й «католицької експансії». Не можемо також уявити, що переконаний православний архидиякон став жертвою католицької пропаганди, твердячи, що українські іконописці запозичили красу малювання ікон від франкських і ляшських малярів! І це пішло їм не на шкоду, а на користь, бо вони підвищили свій професійний рівень і стали більш «навчені і досконалі». Цим своїм свідченням, як і багатьма іншим, Павло Алеппський завдав багато клопоту тим історикам культури, які сповідували «кредо» про відрубність української та білоруської культур від Заходу і бажання цих народів ближче пригорнутися до «старшого брата» на Сході.

Як небезпечно переносити політичну і релігійну боротьбу (тобто узвичаєну в середньовічній Европі соціяльну дійсність) на явища культурних взаємозв’язків, свідчить трактування Віленської Академії як «п’ятої колони» Риму у Східній Европі, особливо після того, як Академія підпала під контролю ордену Товариства Ісуса Христа (єзуїтів). «Латинство, підкріплене єзуїтами, — писав у 80-х роках минулого століття історик Віленського манастиря Святого Духа Флегонтом Смирнов, — які щойно тоді появилися у Польщі, а в роки Люблінської унії прибули під військовим прикриттям як зовсім небажані гості і до Вільни, загрожувало православній вірі і народності — у переважній більшості російській. Латино-польській освіті треба було протиставити православно-російську, а для цього необхідно було заснувати і влаштувати училища та завести свої друкарні».[4]

Це типова для старої історично-церковної науки точка зору. Вона мало змінилася досьогодні, хіба стала більше заідеалізована. Але суть її одна й та ж: доброю є на всі часи і для всіх народів лише православно-російська освіта і православно-російська культура. Не просто православна, у розмаїтих грецьких, слов’янських, білорусько-українських варіянтах, а тільки російських. Отже, це ніяка не конфесійна установка, а національно-геополітична, прикрита завісою «ревностю по вірі», один з пунктів доктрини «третього Риму». Як відомо, ні латинство, ні присутність у Вільні ордену єзуїтів не були перешкодою для діяльности Віленського православного братства, для друкарні, яка видавала книги кириличним шрифтом для віруючих східнього обряду. Чи було щось аналогічне стосовно латинства і католицької віри у Москві й будь-де у Росії в ХVІ-ХVІІ ст.? Або по відношенню до будь-якого іншого віровизнання, окрім «русского православия»? Ні, такого не було і не могло бути. Так з чийого боку було більше віротерпимосте?

Критикуючи Віленську Академію як нібито осередок латинства на «не своїй території» і ніколи не даючи логічних доказів, що є поганого і неприйнятного для східньої людини у вивченні латинства, православні ієрархи зовсім не проти того були, щоб здобути у ній та інших латинських школах порядну освіту або послати туди на навчання зі своїх єпархій найбільш здібну молодь. Переважна більшість представників вищої церковної ієрархії Білорусії й України у ХVІ-ХVІІ ст. мали вищу західню освіту, чисто латинський (а в ряді випадків єзуїтський) вишкіл. Вони спокійно поверталися до своїх міст і робили блискучі кар’єри в лоні православ’я. Клясичним прикладом може бути особа Лазаря Барановича, який по закінченні єзуїтської колегії в Каліші й академії у Вільні став свого роду радником з латинських питань у православно-церковних колах, аж до московського патріярха. Він був ректором Києво-Могилянської Академії, містоблюстителем престолу Київського митрополита і, нарешті, Чернігівським архиєпископом. Добре знаючи латинську й польську мови, він писав ними свої вірші і повчання, проповіді і послання. У ситуації Лазаря Барановича важко було вберегтися від подвійної моралі — виконувати розпорядження «проти латин» і водночас носити в собі потаємну вдячність за одержану в тих же «латин» освіту. Роздвоєність відчутна на усій його діяльности, у писаннях, видавничих справах і доборі собі помічників. Одна з панегіричних поем («Воскреслий Фенікс», Чернігів, 1683) трактує розрив Лазаря Барановича з католицизмом і перехід його до лав войовничого православ’я як воскресіння Фенікса з попелу. Образ, звичайно, сильний, розрахований на ефектне враження. Але не позбавленою інтересу деталлю є та, що поему написали і проілюстрували гравюрами відомі «латинники» в українській культурі — поет Лаврентій Крощонович і мистець Іван Щирський.[5] Обоє вчилися у Віленській Академії і направлені туди не ким іншим, як Лазарем Барановичем. Подібних парадоксів на католицько- православному пограниччі було чимало; вони свідчать, що нагнітання пристрастей не було детерміноване різністю культур і нерозв’язними конфесійними проблемами, а підігрівалося штучно і переслідувало суто політичні цілі. У боротьбі ХVІІ ст. (спочатку словесній, а потім і на полі бою) рідко хто згадував про 33 артикули (статті) Берестейської Унії; люди уяви не мали, проти чого вони б’ються! Усе звелося до примітивної формули: католицизм означає підданство Польщі, а православ’я — Москві. Тут нічого не лишалося від принципів християнства, від віри у Бога. Це був трагічний наслідок злиття церковної влади з державною, мішанини матеріяльного з духовним.

Природньо, що культура, як найближча до духовного життя людини субстанція і не поглинена ще тоді секуляризацією, зберігала свою християнську ідентичність. У всьому регіоні культурні зв’язки розвивалися і міцніли, мов би не реагуючи на кризу національних, політичних і конфесійних відносин. Ні братства з їх школами і бурсами, ні стаціонарні й мандрівні друкарні, ні навіть заснована Петром Могилою Київська Колегія — згодом Академія (1632), — покликані задовольняти культурно-духовні запити українського й білоруського населення, не применшили ролі єзуїтської Віденської Академії в культурі, науці, освіті цих двох слов’янських народів, не кажучи вже про литовців і поляків. Система навчання у Київській Могилянській Академії будувалася на взір існуючих систем в академіях Кракова і Вільни. Упродовж усього ХVІІ ст., не зважаючи на війну 1648-1654 років, найобдарованіша молодь з українських та білоруських шкіл охоче подавалася до Вільна для завершення освіти або вдосконалення майстерности в поезії, ораторському мистецтві, музиці, малярстві, гравюрі.

З Віденської Академії бере свій початок білоруське й українське гравірування на металі — важлива галузь образотворчого мистецтва, пов’язана з оздобленням друкованих книг, розвитком ілюстрацій, а також графічного портрету і пейзажу. Справа в тому, що Віденська академічна друкарня єзуїтів мала добру технологічну базу для гравірування на металі — набори інструментів, шліфовані мідні платівки, варстати для друкування відбитків. Але у Вільні відчувався брак майстрів, котрі б, поперше, були добрими рисувальниками, а подруге, могли кваліфіковано перевести рисунок у гравюру. На початку і середині ХУІІ ст. друкарня мала таких людей; це були білорус Томаш Маковський і німець Конрад Готке. Дуже вправно працювали тоді і їхні помічники з числа литовців і місцевих поляків. А от у другій половині ХVІІ ст. з граверами високої кваліфікації справи погіршали.

І ось у 70-х роках Віленська друкарня «перехоплює» талановитого молодого українця, який після закінчення мистецької освіти у баварському місті Авгсбурзі повертався на батьківщину. Через це «перехоплення» запроваджен­ня гравюри на металі в Україні, зокрема у Києві, спізнилося принаймні років на десять. Але був тут уже істотний позитивний момент: Олександер Тарасевич (а це якраз він вертав з Авгсбургу) привіз у 80-х роках до Києва не тільки свій талант, а й набутий у Вільні досвід і, що не менш важливо, — інструментарій для гравірування на металі, який купив за зароблені гроші і якого так бракувало у друкарні Києво-Печерської Лаври.[6]

Ще зовсім недавно про Олександра Тарасевича було надто мало знань, щоб усвідомити його ролю у мистецтві й культурі Білорусії, Литви, Польщі й України кінця ХVІІ і початку ХVIII ст. Шість років (1672-1677 pp.) він провів у білоруському містечку Глуську, працюючи на замовлення маршалка Великого Князівства Литовського Олександра Полубинського. Головний підсумок цих років — проілюстрована 40 гравюрами книга молитов до Діви Марії “Rosarium et Officium Beatae Mariae Virginis” ,(ViInae, 1678)

Далі він десять років працював головним гравером Віденської академічної друкарні єзуїтів (1678-1688), піднісши за цей час віленську гравюру на таку висоту, якої вона доти ніколи не знала. Портрети литовських, польських і білоруських діячів, святі місіонери і мученики, які вкрили себе славою в лоні Римо-католицької і Греко-католицької Церков (блаженний Августин, блаженний Микулас Гедрайтіс Литовський, святі Антоній Флорентійський, Домінік, Гуго Англійський, Франциск Ксаверій, Димитріос Солунський, Клетус папа Римський, Кіріяк єпископ Єрусалимський, Йосафат Кунцевич єпископ Полоцький), численні герби, титули і фронтиспіси, заставки й кінцівки у книгах. Це є доробок мистця, який щедро віддавав свій талант для чужої, здавалося б, Церкви і чужої країни. Але Олександер Тарасевич був християнином справжнім, наділеним глибокою екуменічною свідомістю, тому з любов’ю і старанністю зображав святих, шанованих усіма Церквами й усіма християнізованими народами.

Найбільшою його працею у віденський період творчости було створення ілюстративного циклю із 42 сюжетів до латинської Божественної Літургії (Меси) у книзі Фугленція Дрияцького «Скарб найсвятішої життєдайної крови Ісуса Христа, збережений у високій жертвенній Месі», Вільно, 1682 р.

(“Thesaurus sacratissime vitae passionis praetiosissimi sanguinis Jesu Christi in augustissimo missae sacrificio depositus”, S.)., 1682).

Книга була кишенькового формату. Священики користувалися нею під час відправи Меси, а гравюрки Тарасевича правили взірцевим путівником, коли, як, у якій послідовності чинити священні дії.[7] Сам факт виходу цієї книжки спростовує багато чого з тверджень про «ворожість», «несумісність» православ’я і католицизму в ХVІІ ст. Видавці-єзуїти доручають мистцеві православного віровизнаня, українцеві, бути інтерпретатором латинської Меси, гравірувати взірцеві ілюстрації для католицьких ксьондзів! А православний Тарасевич, який вневдовзі стане намісником архимандрита Києво-Печерської Лаври (цієї твердині православ’я на Україні), — погоджується відтворити в образах усі етапи відправи латинської Меси!

Стало хрестоматійним твердження про те, що в ХVІІ ст. з найбільшою гостротою виявилася православно-католицька конфронтація. А діяльність Тарасевича і у Вільні, і згодом у Києві каже нам щось протилежне. І полемістам кінця XX ст. слід би, замість доводити, чиї догмати істинніші, звернути свої погляди до ХVІІ ст., до таких діячів, як Олександер Тарасевич зі своїми українськими й неукраїнськими граверами-помічниками, і такими, як видавці Віденської Академії. Не безплідні суперечки, а конкретна і взаємокорисна справа — то є пам’ятка духовної і культурної спільноти, створена на східньо-західньому, католицько-православному, але в усіх випадках істинно християнському терені. В образотворчому мистецтві Олександер Тарасевич зробив у ділянці зближення України із Заходом щось подібне до своїх земляків, київських монахів-поліглотів Єпіфанія Славинецького й Арсенія Корецького-Сатановського, укладачів першого українсько-латинського словника “Dictionarium Latino Slavonicum” (XVII).[8]

Він по суті також уклав «словник» зображень добре відомого йому мистецтва західніх країн, який дуже швидко увійшов у обіг українських і білоруських мистців барокко. З переїздом Тарасевича на Україну на запрошення архимандрита Варлаама Ясинського у 1688 році бачимо доречне входження в українське мистецтво античних алегорій, західньоевропейських середньовічних символів, метафор, геральдики, які до нього вживалися винятково рідко.

Якби українське (рівнож і білоруське) мистецтво перебувало у стані відчуження від європейських процесів, ці новації не були б сприйняті так просто і безболісно, без жодного спротиву, а навпаки, як щось близьке і зрозуміле. Ще у Віленській Академії Олександер Тарасевич створив гурток учнів, серед них ми бачимо його молодшого брата Леонтія Тарасевича, чернігівця Івана Щирського, поляка Лаврентія Крщоновича, литовських граверів, білоруса Максима Вощанка. Усі вони внесли істотні зміни у графічне мистецтво своїх народів, зокрема у вироблення національних варіянтів усеевропейського стилю барокко. Цікаво, що Тарасевич учив гравірувати тих студентів Віленської Академії, які опановували тут інші науки і мистецтва. Крщонович і Щирський вивчали курс поетики. Здається, один тільки Леонтій Тарасевич працював при академічній друкарні як професійний мистець. Інші готувалися викладати філософію, богословію, поетику, природничі науки. Створюється враження, що Віленська Академія спеціяльно була зацікавлена в тому, щоб дати всебічну й грунтовну освіту юнакам, які готувалися працювати для церков східнього обряду — греко-католицьких і православних. Якби Академія мала настанову, що ці церкви ворожі їй як чисто римо-католицькій школі, вона б ніколи не стала готувати для них спеціялістів. Очевидно, що такої ворожости не існувало на рівні науки й культури, бо академічна адміністрація не чинила утисків, перепон тим, хто з її стін ішов працювати у ті ж православні братства, школи, друкарні.

Як приклад, можна навести ставлення Академії до православного білоруса Максима Вощанка — одного із засновників гравюри на міді на білоруських землях. Граверство було побічним предметом для Вощанка, бо він вивчав інші науки. У реєстраційній книзі вихованців Віленської Академії записано, що 21 листопада 1672 року він одержав ступінь бакалавра з філософії та вільних мистецтв, а 14 липня 1673 року — ступінь магістра наук.[9] Звідси можна зробити висновок, що Максим Вощанко був здібною до науки людиною. Можна зробити і другий, ширший і суттєвіший висновок: якби керівництво Академії поставило собі ціллю робити якісь обмеження щодо Вощанка як до білоруса і некатолика, то він, мабуть, не зміг би упродовж одного року захистити дві наукові праці на одержання двох наукових ступенів. З другого боку, таке просування вперед на терені науки не можна розглядати, як заохочення, спонукання до переходу на католицьке віровизнання, оскільки Максим Вощанко залишився у лоні православ’я і в ньому ж таки виховав свого сина, теж відомого гравера при могильовській друкарні.[10]

Віленська Академія не стримувала й Олександра та Леонтія Тарасевичів, коли вони захотіли повернутися на Україну. Не конфіскувала їх цінного граверського приладдя, яке вони вивозили до Києва, рівно ж і багатьох ілюстрованих книг, які становили на той час справжній скарб.[11] Очевидно, Академія і в цьому випадку не виношувала потаємних плянів, щоб Тарасевичі повезли разом зі своїм добром «католицьку експансію» на Схід. Жодних підривних кроків з їхнього боку в історії не зафіксовано. Досить швидко і без особливих проблем ці вчорашні провідні діячі єзуїтської друкарні Вільни акліматизувалися у православних середовищах — хто у Києво-Печерській Лаврі й Києво-Могилянській Академії, а хто у Чернігівському Троїце-Іллінському манастирі. Ми не зустрічаємо в документах ні їхніх відречень від «католицького минулого», ні анатем, ні каяттів. Натомість — бачимо багаті плоди напруженої творчої праці на ниві українського мистецтва: десятки і сотні гравюр, гарно оформлені книжки, а також виховане ними молоде покоління мистців.

Здається, ніхто з православної сторони не цензурував привезених Олександром Тарасевичем альбомів з їх сотнями й сотнями західніх гравюр. Не провадилася їм ревізія для виявлення «несогласий» і «нестроений» з традиційною православною іконографією. Навпаки, ці альбоми стали цінними навчальними посібниками в Києво-Печерській майстерні іконопису, рисунку і гравюри протягом майже усього ХУІІІ ст.[12] Лавра їх так високо цінувала, що для того, аби перестерегти потенціяльних злодіїв від їх викрадення, отці монахи на альбомах писали буквально таке: «Сія книжица в фигурах єсть власная отця Антонія Тарасевича, намесника Печерского, отданая по смерти его до церкви Богоматери святейшей обители Киево-Печерской, которую ради потребы своєя должен єсть брати за благословением каждый. Кто дерзнул бы без ведомости й благословення стащиті оную или себе затаити, той непременно подлежит иметь вечное неблагословение и анафему». Такі написи зроблені, зокрема, на ілюстрованій Біблії Піскатора і на альбомі з гравюрами алегорій.[13]

Ми зовсім не збираємося доводити, що не було католицької, латинської, польської експансії на землі слов’янського Сходу. Вона була. І там, де провадилася грубо, брутально, без пошанування прав людини, мала більше негативних, ніж позитивних наслідків. Але чи все, що йшло з Риму, із Заходу взагалі (особливо в ділянках науки, мистецтва, освіти), варто без розбору відносити до негативних наслідків Берестейської Унії, ототожнюючи його з експансією? Приклад з Віленською Академією, її роллю в долі визначних робітників білоруської й української культур перестерігає нас від такого однобічного підходу до цієї проблеми. Учені повинні уважно проаналізувати усі факти, а не тільки тенденційно підібрані, щоб вималювати дійсну (а не спотворену сторонніми зацікавленими силами) картину взаємин народів у центрі Европи після Берестейської Унії — як у далекому, так і в близькому минулому.

[1] Путешествие антиохийского патриарха Макария в Россию в половине ХVІІ века, описанное его сыном архидиаконом Павлом Алеппским. Випуск 2 — Москва, 1897, ст. 28.

[2] Там само, ст. 41.

[3] Там само, ст. 41.

[4] Смирнов Ф. Виленский Свято-Духов монастирь. Вильна, 1888, ст. 1-2.

[5] Попов П. Панегірик Крщоновича Лазарю Барановичу. Невідоме чернігівське видання 80-х років ХVІІ ст. — У книзі: Ювілейний збірник на пошану академіка Д. І.Багалія. Київ, 1927, ст. 668-697.

[6] Степовик Д. Олександр Тарасевич. Становлення української школи гравюри на металі. Київ, 1975, ст. 10-13.

[7] Степовик Д. О неизвестных гравюрах Александра Тарасевича. — У книзі: Памятники культуры. Новые открытия. Ежегодник 1984 года. — Ленинград, 1986, ст. 228-239.

[8] Горбач О. Перший рукописний українсько-латинський словник Арсенія Корецького-Сатановського та Єпіфанія Славинецького. Рим, 1968.

[9] Рукописний відділ Вільнюського університету, фонд ДС-1, аркуші 401 і 495.

[10] Шчакаціхін М. Васіль Вашчанка — магілеускі гравер канця ХVІІ — начала ХVIII ст. Менск, 1925.

[11] Кілька альбомів з бібліотеки Олександра Тарасевича, привезеної ним із Заходу у ХVІІ ст., збереглося у Центральній науковій бібліотеці імени В. Вернадського Академії Наук України у Києві. Згідно одному старому реєстрові, там було 15 альбомів з 1705 гравюрами.

[12] Центральна наукова бібліотека Академії Наук України в Києві, збірка кушбушків, №№ XIX—36, ХІХ-74, ХІХ-116, ХХ-31.

[13] Жолтовський П. Малюнки Києво-Лаврської іконописної майстерні. Альбом-каталог. Київ, 1982. Степовик Д. Київська школа рисунка й живопису ХVІІІ ст. та її міжнародні зв’язки. — Народна творчість та етнографія, Київ, 1980, № 4, ст. 52-60.

Відзначення ювілейних Берестейської і Ужгородської уній у Львові

Ваше Блаженство,
Преосвященні Владики,
Високоповажані Пані й Панове,
Дорогі Колеги, Друзі й Подруги

Щиросердечно вітаю Вас від імени Наукової Комісії Синоду ієрархії Української Греко-католицької Церкви та від Організаційного Комітету у Львові на цьому Міжнародньому Науковому Слов’яномовному Конгресі, що присвячений 400-літтю Берестейської і 350-літтю Ужгородської Уній. Обидві ці дати — 1596 і 1646 закарбували важливі події в історії церковно-релігійного, культурного й суспільно-політичного життя українського й білоруського народів. Вони також остались не без відгомону й значення для сусідніх народів, в першу чергу польського й російського. Для українського й білоруського народів, що в тому ж часі не втішались суверенністю свого національно-державного життя і тим самим перестали бути підметом міжнароднього політичного життя. Церква, силою обставин, ставала носієм національних державно-політичних традицій, часто перебираючи на себе аґенди національної держави. І тому такі акти Православної Церкви в Україні й Білорусі, як Берестя та пізніше ще й Ужгород в Україні мали на той час і мають ще й сьогодні значення не лише як події, що заторкували релігійне життя двох слов’янських народів, не лише як акти юридично-адміністративні, що порушували інтереси двох вселенських релігійних центрів Сходу й Заходу — Константинополя і Риму, але також як акти політичної натури. Вони ж бо мали вплив на розвиток подій в ряді держав Східньої і Західньої Европи, як і Близького Сходу.

Кожна нова генерація будь-якого народу в світі відчуває потребу з’ясування та оцінки чи переоцінки наново важливіших подій історії свого народу. Така потреба для сучасної генерації українців і білорусів заіснувала саме тепер, коли йдеться про Берестейську Унію, а для українців ще й додатково у зв’язку з Ужгородською Унією, напередодні ювілейних дат: 400-ліття і 350-ліття від часу їхнього заключення. Актуальність цього питання — оцінки чи переоцінки наново цих актів сучасною генерацією — стала надто пекучою саме тепер вже хоч би тому, що Україна й Білорусь зараз незалежні, суверенні держави, де їхні громадяни втішаються свободою совісти, віри й релігійних переконань, де наука звільнена від панівної монопольної ідеології і політичної цензури. Настала, отже, унікальна нагода для цього, щоб учені спеціялісти розглянули минулі події України й Білорусі, як і сусідніх народів, а в тому й церковної унії: без гніву й упереджености. З цією метою і проводиться цей Конгрес.

Не випадково, хоч так може здаватись, запляновано цей Конгрес у вільному й завжди: вірному місті Львові. Місто це заснував король Данило Романович на честь свого сина Льва. Данило мав світлу візію майбутнього для нашої Батьківщини, де мали поєднуватись культурні й релігійні начала Сходу й Заходу. Він бачив пекучу потребу єдности всіх християн — східніх і західніх — для того, щоб зберегти європейську спільноту, її віру й культуру від заглади. Його змагання до єдности відомі. Це Данилова Унія, що була заключена без будь-яких зовнішніх впливів і спонук. У цьому (у цих змаганнях) суверен Галицько-Волинської Держави Данило Романович був не без успіхів. Потомки зберегли особливо пам’ять про корону Данила.

Львів — це багатовіковий центр політичного, культурного й релігійного життя Західньої України, її багатьох мільйонів мешканців, громадян Української Держави. Тут зараз находиться осідок глави Української Греко-католицької Церкви, що формально веде свій початок від актів Берестя й Ужгороду.

Я вдячний їх Блаженству Патріярхові і Кардиналові Мирославові-Іванові Любачівському та Синодові Ієрархії Української Греко-католицької Церкви за довір’я і честь, якими вони мене наділили, доручивши мені очолити Наукову Комісію Синоду й зайнятись підготовкою та переведенням цього Слов’яномовного Конгресу у Львові, як і чужомовного, що має відбутись через рік у Римі. Без всесторонньої їхньої підтримки й допомоги виконати це завдання було б неможливо.

Перед нами тиждень напруженої праці й серйозних роздумів над тим, яке значення мали й мають для наших народів події і акти з-перед чотириста та тристап’ятидесяти років. Вони здаються нам нераз далекі своєю давниною і рівночасно вражають нас своєю актуальністю нашого сьогодення.

З цією хвилиною уважаю Міжнародній Науковий Слов’яномовний Конгрес для відзначення 400-ліття Берестейської Унії і 350-ліття Ужгородської Унії відкритим.

Грецький поет-трагік Агатон (V століття перед Христом) і цитує його слова Арістотель у славнім творі «Нікомахейська Етика», каже, що і Бог не може зробити неіснуючим те, що сталося в минулому. То не богохульство, наче б Бог не був всемогутнім. Для кращого прикладу для неможливости існування противоріччя (нісенітниці) філософи подають неможливість створення квадратного колеса, але вислів Агатона зупиняє історика і тих, що в історика хотять вчитись щось у історії, якщо хочемо чогось в неї вчитися, бо наткнемося зразу на вислів Бальзака, французького письменника, який скептично і цинічно казав: історія нас вчить, що історія нас нічого не вчить… Вислови, приповідки, епіграми мають свою мудрість і нераз нелегку логіку і не все легко зрозуміти їх практичним людям. В історії таки вчимося, і треба нам в неї вчитись. Її факти-події сталися, були, мали якесь значення і тому стали історичними і, з Франком кажучи, «відстатися» не можуть, викидати їх з історії, нехтувати ними — було б нісенітницею.

На те хронікарі та історики нам історію списують та її пояснюють. То не прості списки чи описи фактів людського життя — дрібних, щоденних чи великих, всенародніх, то описи історичних подій, які єдино цей прикметник «історичний» мають. Бо подій у житті поодиноких людей і народів є більше, ніж піску на березі моря, але не всі вони є історичні, тобто такі, що належать до минулого і для опису. Мудрий грек створив слово «історія», яким хотів вказати тільки на факти з минулого, що сталися, і про них окремо розказано, їх описано, вишукано, визнано і досліджено. Багато напевно в житті Ізраїля людей в часі його кочовничого і осілого життя губили своїх ослиць на паші, але коли Савло згубив своїх ослиць, це довело до того, що він став помазаним на першого царя в Ізраїлі. Події мають свої значення і тим, серед великого числа подібних їм, вони стають історичними, бо рішають долі людей і народів. Самі факти не говорять про себе, як ми часто повторяємо, але історик нам на них вказує, описує, пояснює, поглиблює їхнє значення, вплив на життя тощо. Тому людина має історію, тварини її не мають, бо хоч і мають пам’ять, не вміють і не можуть нею нічого передати нащадкам. їм, зрештою, історія непотрібна, для їхнього життя вистачає їм вроджений інстинкт, виявлений чи набутий індивідуальний досвід і окремі прикмети, які помагають їм у різних потребах. Вони і не можуть творити науки, як це є в нас, людей, тому ми могли б теж зватись «історичними істотами». І це має величезне значення, бо в тій нашій історії до нас говорив сам Бог, в тій історії і прийшов до нас своїм воплоченням.

До чого те все? Кожний нарід, а навіть кожна особа має свій «історичний календар» і в ньому списані історичні події життя. Кожний з нас міг би такий свій власний — особистий календар зладити. Події, що те життя «творили», ним кермувалися, оставались в різних формах як своєрідна спадщина для наслідників. Нема майже року, щоб усе людство не відзначувало якусь подію з минулого, часто з думкою: минулому на славу, а сучасному на пересторогу… Кожний нарід має свій історичний календар, і варто його деколи переглядати. Бідні то народи, яких той календар короткий, мало їм відомий, його події призабуті, їхні полиці лиш з кількома томами підручників чи томів написаної історії, їхні музеї малі й бідні, їхні історичні ювілеї незамітні або нечисленні, їхні герої нікому невідомі…

Ми, український нарід, багатий на історичні події, тим самим і на ювілеї і, можливо, ми єдині, що складаємо пильно наші «історичні календарі». Сьогодні в Україні є дуже популярні календарі і календарики, що мають списані хронологічно різні наші історичні події, дати, згадки про великих осіб нашого минулого. Це знак, що ми спрагнені пізнати наше минуле, потребуємо його, і Шевченко не забув це вставити у своїм Посланії «І мертвим, і живим, і ненародженим…»:

Придивіться, лишень, добре,
Прочитайте знову Тую славу…
Все розберіть… та й спитайте
Тоді себе: що ми?
Чиї сини? Яких батьків,
Ким? Защо закуті?..

То є, здається мені, значення перегляду для кожного члена народу чи Церкви свого історичного календаря, відзначування історичних Ювілеїв.

Ми багаті на ювілеї, бо наша історія багата на переломові події, події криз, занепадів, руїн, неволі, твердої праці і боротьби за волю і самобутність. Так було в нашій минувшині як Нації і Церкви. Наша історія велика і цікава не тільки для нас самих, але й для других народів і чужоземних дослідників. Цікава вона зокрема тим, що в нашім Битії (нашу історію називаємо часто «Книга Битія українського народу» — назву взято зі св. Письма під впливом першого нашого історика літописця Нестора) різні вороги намагались нашу історію калічити, креслити, в різний спосіб підшивати, викривлювати, а навіть про її початки писати так, що ми радше є одним з російських чи польських племен і звідти появились назви «полудневі губернії», «Малоросія», «Малопольська», «Креси Всходнє» а навіть «хахландія»…

Перед нашими істориками лежить велетенська, майже сизифова робота, щоб тії недоречності виправити, доказати правду і науково її закріпити. Наше молоде покоління на еміграції, читаючи чужинецькі енциклопедії, часто із здивуванням питає, чому в таких авторитетних творах пишуться речі, про які ми зовсім інакше їм розказуємо і їх виховуємо: наш початок — то теж початок Росії-Московії, наші визвольні війни — то бунти і ребелії проти королів чи царів, чужі володарі — наші володарі, угоди з ворожими нам царями — то вічні злуки наших душ і тіл з ними як нашими батюшками і тим подібне. То завдання і праця направи для істориків, яка стане успішною в умовах нашої державности і свобідної науки.

Такою великою і вагомою церковною історичною нашою подією є і подія так зв. Унії нашої Церкви з Вселенською (не кажім з Римом), у якій ми прийняли наше християнство і від якої відлучились, навіть самі не знаємо, коли! Немає дати! Юридично з повним підданством належали ми до Царгороду, потім попали ми під московського патріярха, який і досі називає наш поворот до Вселенської Церкви як зраду, відступство, злуку з єретиками, запроданість. Кого? Від кого? Яким чином? То подія в очах християнського світу велика і важна, великого контроверсійного значення в своїм часі і вже чотири століття по сьогодні, навіть на політичному полі! То подія Берестейської злуки України і Білорусії (за виїмком трьох єпархій — Львівської, Перемишльської і Закарпатської, які прилучились до самої Берестейської Унії-злуки пізніше — тому нема три унії і три ювілеї, а один!) з Вселенською Церквою в 1595 році.

Сталось це під впливом гірких століть і переживань нашої Церкви, які цю злуку попередили, а згодом і трагічних, що по ній слідували, а в наші часи, коли різні опінії стараються значення цієї злуки применшити, понизити і навіть знеславити (і роблять це чомусь чужинці!), ця злука опинилась перед осудженням як перешкода до різних діялогів чи і непридатною як зразок для наших часів. Цікавий випадок, коли історична подія (якої не можна заперечити чи викреслити з історії) говорить мовою, яку вкладають в її уста її творці і згодом історики, і ця мова є чужою і незрозумілою для сучасників і свідків чотирьох століть її існування. А була це справді велика подія і великий крок наших єпископів, і треба нам це в цім 400-літнім ювілеї пізнати та правильно оцінити. То є завдання такого відзначування ювілею: зробити іспит з чотириста років існування цієї злуки, поглянути на її овочі, на її працю і те, що дала вона душам і народові в нелегких часах свого існування. Переглянути і невдачі, і негативи, які все трапляються, коли хтось діє в історії, а не піддається її розхитаним хвилям.

Як ми знаємо історію нашої Церкви і нашого християнства? Що знаємо і про цю велику і контроверсійну подію повороту нашого народу до вселенської єдности? Про відповідь не питаймо сьогоднішніх екуменістів-русофілів, а шукаймо її в листах наших Владик ще пару років перед тією пам’ятною датою. Хоч би лист наших єпископів до папи на Соборі в Белзі 1590 року. Про це написано чимало творів досі, хоч не всі вони доступні для звичайного читача. Першу велику і цінну історію унії написав перемишльський єпископ Юліян Пелеш у 1873 р. по німецькому. Твір науковий і досі авторитетний. Другий поважний і науковий твір про унію написав об’єктивно польський єпископ Едвард Ліковський в 1896 р. і переклад на українську мову появився в 1916 р. а потім є ряд артикулів, статтей більшого чи меншого формату та окремих глав у творах історії України або української літератури таких поважних науковців-істориків: Возняка, Грушевського, Єфремова, Іщака, Костомарова, Крип’якевича, Куліша, Лужницького, Мончака, Паславського, Соловія, Великого, Франка, Федорова, Хоми, Чижевського, Чубатого, Щурата, Блажейовського і останньо — Патріярха Йосифа та ін. Оцінки унії в них є різні — позитивні і негативні, але всі вони майже недоступні для звичайного читача, хіба у великих бібліотеках. Дуже багато теж є різних принагідних статтей в газетах і журналах. Чимало є праць в чужих мовах (між ними в англійській мові Оскар-Галецького). Пересічний читач з них скористати не може, і треба б ювілей використати, щоб про унію появилось кілька науково-популярних творів про її історію.

Чимало наших і чужинецьких творів насвітлює унію на свій лад, противники католицької Церкви впрост осуджують її. Найгострішу оцінку дають їй російські історики й публіцисти. Ось з найновіших оцінок: «Дві події в історії Русской Православной Церкви (!) знаменують собою кінець ХVI ст. Перша — радісна — встановлення на Русі патріярхату в 1589 р. Друга — пресумна. То т. зв. Берестейско-литовська унія 1596 року то є «воссоєдіненіє» західніх єпархій Русі (Росії?) з католицьким Римом». «Хто читає, нехай розуміє!» (Мт. 24, 15)…

Серед усіх тих творів — більших чи менших — і не про всіх авторів згадано, — своїх і чужих, — в часі цього ювілею матиме окреме значення твір, що його видав у часі цього ювілею Український Католицький Університет у Римі, а написав його в часі своєї гіркої недолі каторжника Блаженніший Патріярх Йосиф. То його історія нашої Церкви, в якій окреме місце має історія унії. Твір називається «Історія Вселенської Церкви в Україні», том IV, яким почалось це видання саме в часі ювілею, а згодом появляться інші томи у звичайному порядку. Твір писаний Блаженнішим у часі т. зв. «шарашки», а потім із зібраного матеріялу-конспекту в часі заслання, сконфіскувало його КҐБ, зберігався у судових актах («деле») і тепер вийшов на волю… Деякі частини цього твору можна читати для людей впрост на ювілейних зборах, концертах чи зібраннях про унію. Твір легко написаний не на основі джерел, а на основі літератури, яку дали Блаженнішому можливість вживати у московській бібліотеці для написання історії нашої Церкви в цілях унормалізувати коеґзистенцію Радянського Союзу з Ватиканом, а Блаженніший скористав, щоб у часі тієї своєї «шарашки» зладити повний твір історії, який (і не думав він про те!) придався нам п’ятдесят років пізніше як будуюча лектура про нашу Церкву і унію!..

Ювілей є нагодою, щоб цю подію пізнати й переосмислити в різний спосіб. Особисто кожний може щось прочитати в наших газетах і місцевих бібліотеках, і треба б такі твори набути. Але таких цікавих багато не буде. Найкраще й найуспішніше можна пізнати тую подію нашого минулого з публічних лекцій, відчитів і конференцій, які повинні наші миряни в часі цього ювілейного року зорганізувати, зокрема тому, щоб пізнати її справжню для нас вартість і чому саме стільки наклепів і осуджувань паде на цю подію зі сторони наших противників. Без сердитости, вживаючи аргументу славного англійского письменника і конвертита Ґ. Честертона, скажу: про жах і шкоди, які приніс нам марксизм-більшовизм зі своїм атеїзмом, ніхто не спішиться так завзято і пильно і з такою заїлістю писати як про унію, а вона все таки принесла нам стільки добра в збереженні нашого духа в боротьбі за нашу ідентичність, церковну самобутність і наше національне життя в Христі. І чого тій унії тільки не закидується нашими противниками, і як тільки, навіть жорстоко, її викорінювалося (недавно на наших очах!), скільки жертв вона зложила за Христову правду. Справді стає незрозумілим питання, чому деякі наші сусіди так ненавидять цю унію і так щиро бажали б викреслити її з нашої історії (вони кажуть — своєї!). Чому? Якби назбирати відповідні цитати, моторошно стало б. Слово «уніят» стало образливим словом навіть у Шевченка, хоч він має страшні слова і про іншу «унію» в Переяславі в 1654 році і її творця Богдана, «нерозумного сина» і ювілей тієї «унії» недавно так одним хором ми мусіли прославляти…

Скористаймо з ювілею 400-ліття нашої злуки з Вселенською Церквою зі збереженням і волею нашої помісности, самоуправи з Петром-скалою та ідентичности серед помісних Церков християнського світу. Зробім це зорганізовано. То нагода для мирян проявити свою любов до нашої Церкви і до правди. А правда важко терпить, коли її безневинно переслідують і єдиного хоче за словами Тертуліяна, щоб її пізнати! Організатори цього ювілею просять усіх єдиного — щоб бути людьми доброї волі і хотіти пізнати, чому в нашому народі сталося це позитивне явище — бажання єдности в Христовій Церкві. Коли шукалося доріг до рятунку нашої Церкви і народу зі свого занепаду, наші провідні люди (і в тому князь Острозький) були готові шукати порятунку і в протестантів, і кальвіністів. А найшли той рятунок у повороті до древньої єдности, своєї духовости, Літургії, церковного ладу і традицій. Зробили це при помочі зближення до Заходу і вселенської єдности, не в ізоляції від нього, (а в стилі наших перших князів християн!), щоб втекти від «схристиянізованого татарського царства» (слова не мої, а Бердяєва!) і зберегти свою ідентичність, бо, як каже сучасний молодий наш історик в Україні Іван Паславський, «Варшава завжди намагалася латинізувати Україну, а Москва — нав’язати їй своє православіє чи точніше «візантійсько-московський обряд», як назвав його Василь Стус (3 недавнього твору І. Паславського «Між Сходом і Заходом», ст. 39, який також варто б використати для популярних читань з нагоди відзначування ювілею унії»),

Відзначім Ювілей 400-ліття Берестейської Унії з тією ціллю: пізнати ту велику і вагому для нашого народу історичну подію, яку не викреслить ніхто враз з її овочами в нашій історії. Зацитую слова нашого молодого Владики Василя Медвіта, ЧСВВ: «За провідну думку, ідею наших святкувань ми хочемо взяти слова Святішого Отця, які він колись написав до Блаженнішого Патріярха Йосифа Сліпого, а пізніше повторив це до Блаженнішого Мирослава-Івана, що наша Церква має тисячолітню історію, традицію, як і все християнство України. Колись Святіший Отець виразно сказав, що ми є православні у вірі і католики в любові. Хотілось, щоб ці слова Св. Отця стали провідною думкою наших святкувань. Ми є православні у вірі тому, що наша віра сягає корінням тисячоліття хрещення, а католиками в любові, бо ми є у любові пов’язані з цілою Вселенською Церквою».

Так воно є! Церква є, за словами св. Ігнатія Антіохійського, замученого в Римі на початку другого століття, «Союзом Любови»! Зорганізуймо в тому дусі цей Ювілей Унії, який має те значення, хоч ми самі могли в історії нераз інакше це бачити чи розуміти під різними впливами. Зробім це — миряни спільно з нашими душпастирями і владиками, про помочі науковців, які поможуть доповідями, рефератами чи лекціями про цю подію. Використаймо згаданий вище твір Блаженнішого Йосифа.

Деякі наші поселення вже кілька місяців мають готовий плян такого відзначення цього ювілею і приступили до його реалізації. Таким є наше поселення в Польщі з Владикою Мартиняком! Є інші, що ще вагаються, радяться, бояться, щоб «не дразнити» православних (і так поступаючи, можемо радше їх образити, коли йдеться про наших братів!) і тому зовсім ювілею не будуть відзначувати… Даймо перед світом про подію злуки нашого народу з Вселенською Церквою в 1595 році нашими святкуваннями правдиву і щиру оцінку та вияв вдячности творцям цієї злуки, яка так багато пережила і натерпілась за Христову Правду за тих чотириста років!

о. І. Музичка

В російській історіографії, яка вплинула на більшість українських істориків, перехід
єпископів до унії традиційно трактується як змова зрадників, підкуплених єзуїтами та
польським урядом. Навіть найкращі із сучасних дослідників тієї доби інколи дозволяють собі такі вислови за відсутності будь‑яких документів, які підтверджували б той «підкуп». Зате якщо об’єктивно дивитися на тодішню ситуацію всередині православної єрархії, все одразу ж стає на свої місця. Річ у тім, що єзуїтам і королям не було жодного сенсу з допомогою хабарів заохочувати єпископів до унії – найкращим «агітатором» за перехід під владу Риму став сам Константинопольський Патріарх.

Повністю статтю читайте в друкованій версії журналу