Йосиф Сліпий

Проповідь Блаженнішого Патріярха Йосифа
на Зіслання Святого Духа — на Інавгурації XIII Вакаційного Курсу

В сьогоднішній Празник Зіслання Св. Духа врочисто співаємо прастару молитву до Святого Духа, в якій кажемо, що Святий Дух є «скарбом дібр», або, іншими словами, Він — третя особа Божа є тим, що роздає дорогі й важні для людини добра-скарби, потрібні їй для творчого життя і для життя душі та її вічної злуки з Богом.

Ісус Христос, обіцяючи апостолам Святого Духа, казав їм, що пішле їм Утішителя Духа, що ноього їх навчить: «Утішитель же, Дух Святий, якого Отець зішле в моє ім’я, навчить вас усього і все вам нагадає, що я був сказав вам» (Ів. 14,26). Це була велика втіха для апостолів і запевнення. Чи могли вони своїми людськими і слабими силами йти в світ самі й проголошувати Христа могутнім і культурним народам римської держави? Без окремого знання і сили це було неможливе.

І сталось те, що ми можемо спостерігати з точки зору двох майже тисяч літ. Коли Святий Дух зійшов на апостолів, того самого дня під впливом Петрової проповіді — і якої відважної проповіді — навернулось і охрестилось біля трьох тисяч душ, і християнська громада почала рости. Неможливе серед людей сталось можливим з Богом силою і дією Святого Духа. Проповідувалось Христове слово, навертались народи, творилась нова християнська цивілізація і культура, появились манастирі, школи і новий дух любови і нової гідности людини, яка в Христі одержала змогу статись дитиною Божою. Все те сталось дарами, поміччю Святого Духа, що став для світу скарбом дібр і подателем нового життя.

Для вас, молодих, це має велике значення. Щоб вступити самостійно в життя, треба збагатити себе у велику кількість духовних і фізичних засобів: знання, мудрости, розуму, здібности пізнавати труднощі життя, силу протиставитись людським лихам на землі, набути знання Бога і відданість Йому, щоб з цінним страхом відповідальности перед Ним провести творчо своє життя і осягнути Його у вічності. Це все є дари Святого Духа. А наш катехизм вичисляє ще й плоди дарів Святого Духа, як це нам подав святий апостол Павло, що є найкращим зразком і прикладом людини, яка діяла тільки силою Святого Духа. Ці плоди Святого Духа є надзвичайно важні для молодої людини. Ось вони: любов, радість, мир, терпеливість, добротливість, милосердя, віра, лагідність, поміркованість. А св. Тома Аквінський каже, що це тільки мала частина того, що для душі дає Святий Дух. Їх є куди більше.

Щоб ті дари Святого Духа отримати, треба Його про те просити, треба хотіти їх мати і треба для цього працювати і трудитись над собою. Бог нікому не відмовляє помочі, хто її просить — «Просіть і дасться вам». Сьогоднішній празник є спасенною нагодою для цього, є великим запевненням для цього.

Радію, що приїхали ви сюди, до Риму, щоб в цім українськім католицькім університеті шукати знання, знання духовного, пізнання Христової духовної спадщини на нашій рідній землі, в нашому столітті великих перемін. Майте велику віру у силу Святого Духа і в Його безмежні скарби, зокрема для молодої душі. Просіть їх сьогодні, а ваше бажання вчитись, ваша присутність тут вже є тим вашим щирим окликом до Святого Духа: «Прийди і вселися в нас і спаси душі наші». Амінь.

* * * * *

Слово Патріярха на відкритті в університетській залі

Дорогі панове професори, дорога українська молоде, дорогі гості!

Відкриваю цей тринадцятий з черги літній курс нашого католицького університету в Римі в двадцятий щасливий рік від його заснування. Радію з цього дуже, бо ніколи не сподівався я, що могтиму дочекатися такого ювілею цієї з таким трудом набутої обителі і твердині нашої католицької науки. Слава Богу за те, а Вам подяка, що так численно прибули. Нехай Святий Дух в цей празник Його зіслання зійде на Вас, осінить Вас і подасть Вам в цій обителі якнайбільше своїх дарів для Вашого щасливого життя у справедливому світі й у нашій вільній Батьківщині-Україні.

УКУ (26.6.1983)

Життя Вам не стелилося килимами,
Тяжка й самотня Вам лежала путь,
І все ж таки Ви Вашими думками
Зуміли людські душі сколихнуть.
Спасибі Вам! Нехай Господь Всевишній
Вас охраняє від усіх скорбот
І об’єднає нас, сліпих і грішних,
В один, нарешті, з’єднаний народ…

Дорогі Браття і Сестри!

Кожний нарід в своїй історії пережив і переживає щасливі і світлі доби свого життя і розвитку, але бувають і лихоліття, що їх приносять війни, поневолення, колись пошесті, сьогодні економічні кризи, а моральний упадок, занепад духовости і духовних вартостей підривають сили народів. Пропали в історії цілі народи, що жили несправедливістю чи коштом других народів, за словами псалмопівця: «Народи провалилися в яму, яку самі зробили; у сіті, які порозставляли, заплуталась нога їх» (Пс. 9,16). Та великою рідкістю буває, щоб за короткий час, за один рік і то в мирний час, вимерло з голоду вісім мільйонів людей і то на найкращім родючім чорноземі. Такий рідкісний і мабуть таки одинокий жахливий голод штучно витворив ворог на нашій рідній дорогій землі тому п’ятдесят років, і увійде він в історію як трагічний голод, що здесяткував великий нарід на Сході Европи.

Обставини тієї нечуваної трагедії такі, що за словами наших єпископів в Галичині, в часі того голоду в 1933 році — «на вид таких злочинів німіє людська природа, кров стинається в жилах». Жах тієї події тим більший, що голод той створено штучно і пляново; що навістило те беззаконня найбільш працьовитий наш нарід, що свою родючу землю любив як свою матір і злочином-гріхом вважав не від дати їй своїх рук, не жертвувати їй поту, не посіяти на ній плодючого зерна. Жах тієї події теж тим великий, що Европа й увесь світ про те знали і мовчали.

А таки сталося нечуване… Родюча земля не одержала свого насіння, його забрали силою-грабежем, змарнували його по-хижацьки чужі чиновники, і руки, які трудилися для того, щоб нагодувати мільйони, не одержали хліба, щоб жити,— і багата земля покрилася мільйонами трупів, які посіяв голод. Все те зроблено з єдиною ціллю і наміром — посіяти серед вільного народу страх і рабське підчинення властям і в той спосіб підкорити собі цілковито його душу, волю і зробити його рабом нової безбожницької системи. Це й було вислідом нової кріпосної системи, в якій паном став уряд-партія на чолі з безпощадним деспотом і наука, яка проголосила світові, що створить нову людину на терорі, трупах і страхіттях; наука, що виповіла війну Богові й Божим правдам, що в запамороченні від «успіхів» своїх злочинів плянувала і плянує поневолити в такий спосіб цілий світ. Наш нарід став жертвою найбільшого підступного історичного обману і насилля. Навістило нас те велике нещастя і трагедія, щоб наші жертви схаменули народи і спинили хижий похід нового кровожадного Антихриста в Европу і в цілий світ.

Дивні допусти Божі, та не нам діла Його судить… Коли згадуємо в глибокому смутку цю трагічну і пресумну подію голодової смерти наших братів і сестер в Україні тому п’ятдесят років, пам’ятаймо, що є, був і буде Бог з нами! Його суд вже впав на тих, що цей злочин готовили і його жорстоко здійснювали. Цей суд Божий висить і над головами їхніх спадкоємців. Жертви того голоду — це мовчазні свідки для світу, і ні в минулому, ні тепер, ні в найближчих роках немає оправдання для тих, що людоненависницьку науку комунізму і безбожництва сіяли і сіють по світі, щоб нищити в людині Божий образ, багном її сквернити, як казав Шевченко; топтати людську гідність і Богом дані кожній людині, права на життя, правду, свободу, мир і справедливість. Наші голодом заморені брати і сестри є вже судцями світу, що ловиться на великий комуністичний обман, за словами св. Павла: «Хіба ви не знаєте, що святі будуть світ судити» (1 Кор. 6,2). Штучний голод в Україні тому п’ятдесят літ — голос перестороги мучеників, що кличе до покаяння, до призадуми і навернення. Таким голосом свідчення і перестороги для вільного світу остався наш нарід з Божої волі по сьогодні нашими ісповідниками, мучениками, героями, каторжниками, гоненими і переслідуваними Христа ради. Те їхнє свідчення, починаючи від жертв голоду в 1933 році, маємо передати світові для перестороги і науки.

Молімось в цю сумну річницю за ті великі жертви. Над усе молімось, щоб їхні страждання, сльози, терпіння і смерть не були голосом вопіющого серед пустелі зматеріялізованого світу про єдину Божу правду, яка визволяє, про Христа, що єдино спасає і приносить народам мир і правдиве щастя в любові. Молімось, щоб вісім мільйонів наших жертв були рятунком для світу.

Коли Правда Божа остаточно просвітить народи, тоді пропаде підступ, брехня, фальшиві науки, лихоліття, тоді до Христа-Агнця, що помер за гріхи світу, «прийдуть народи в світлі Його, і царі землі принесуть славу і честь свою до Нього… Не ввійде до Нього ніщо нечисте ані той, хто чинить мерзоти і лож, але тільки ті, що записані в книзі життя Агнця» (Од. 21,24-27).

Благословення Господнє на Вас!

Дано в Римі при патріяршім соборі Святої Софії
на початку Чотиридесятниці 1983 року

+Йосиф, Патріярх і Кардинал

(Рим, 8 лютого 1983 р.)

Саме перед двадцятьма роками,— ми були 8 лютого 1963 р. напередодні знаменної дати, яка відкрила нову епоху в історії — незабаром тисячолітньої — нашої Церкви,— може, навіть вселенської Церкви. 9 лютого 1963 р. був зовсім несподівано звільнений, після 18 літ ув’язнення на 71-му році життя Владика Йосиф Сліпий, Архиєпископ Львова, Митрополит Галича — Голова Української Помісної Церкви. Блаженніший Йосиф був ув’язнений за свою непохитну вірність Апостольській Столиці. Безпосередньо після свого звільнення Митрополит Йосиф був цілковито вичерпаний і не сподівався, що зможе прожити більше, ніж кілька місяців. Із ним пройшли свою хресну дорогу приблизно 300,000 вірних. Як духовний Батько переслідуваних, він почував себе зобов’язаним залишатися для них прикладом. Проте найважча проба була таки йому самому суджена. Спокутували його пропозицією стати патріярхом православного Сходу — при умові зірвання із Апостольською Столицею. Владика Йосиф спротивився, залишаючись автоматично в душах і сумліннях вірних патріярхом мучеників.

І оце після важких та довгих років він увійшов поміж своїх вірних у діяспорі, наче жива легенда — він прийшов поміж них, щоб їх полонити візією на прийдешні століття, з єдиною надією, що його земляки зуміють зберегти єдність. Вони всі були зобов’язані дією єдністю своїм далеким братам, які були зненавиджені і переслідувані, але завжди у надії, що терплять за неподільну Церкву, як одна частина містичного Тіла Господнього. Ця істина, проповідувана і персоніфікована присутністю Його Блаженства, зробила його прихід незабутнім. Ця хвилина звільнення на волю зібрала нас і сьогодні, після двадцяти років.

Містична єдність з переслідуваними братами не дасться здефініювати ніякими законами, і вона не є висловлена у законах. Вона також не є проти законів, бо вона належить до іншої моральної категорії. Єдність випливає із непереборної любови, — любови правди, справедливости, миру,— любови переслідуваних, вибраних Господом та підтримуваних Господом, щоб прийшло Його Царство, щоб останні стали першими на славу Божу.

Після свойого звільнення виглядав Засланець радше на немічну людину, як це записали свідки, ніж на володаря душ із своїми далекосяжними плянами. І ніхто тоді не міг надіятися, що двадцятиліття звільнення відзначатиме наша спільнота разом з ним. Тим часом він розгорнув неймовірну активність з нечуваним динамізмом, що здивувало оточення і заскочило ввесь світ. Це не моє завдання, зрештою, ні час, ні місце не дозволяють хоча б перерахувати факти чи назвати деталі. Проте, важко було б промовчати одночасність відзначуваних роковин із сесіями Синоду Помісної Української Церкви, що оце від тижня щоденно відбуваються таки тут, у Римі, із активною участю всіх наших владик, які оточили в любові й у єдності свого духовного Батька. Адже Синод — це овоч та символ довгих зусиль Блаженнішого.

І у цій одночасності роковин та Синоду — друга причина нашої трапези, трапези, спільної із цілим нашим єпископатом, як запоруки відродження нашої Церкви і загальної релігійности на порозі тисячоліття християнства в Україні.

Але ж ця одночасність, яка нас так радує, зобов’язує: відзначування роковин в часі Синоду має відбуватися без зайвого розголосу, щоб різні зовнішні вияви пошани чи багатолюдні свята мирян не розбивали зосередження синодальних отців, так потрібного для успішности нарад, у висліді яких мали б з’явитися директиви на десятиліття.

Найближчі співробітники Його Блаженства вирішили тому підготовити ювілей у повній інтимності, — по-родинному й, власне, у родині; це було також бажання Президії Синоду, як теж насамперед — найдостойнішого самого Ювілята; це він бажав у цю хвилину залишитися у своїх думках із своїм стадом — десь далеко на рідних землях чи у концтаборах.

Але ж, з другого боку, саме цей спосіб відзначування ювілею дав нам змогу збагатити коло запрошених у іншім напрямі: він дозволив зібрати найвидатніші особистості з лона вселенської Церкви, які вже в минулому співдіяли із Його Блаженством, чи теж найвидатніших репрезентантів країн чи народів, що вже підтримували зусилля Ювілята.

Ми є дуже щасливі в цій хвилині, що можемо привітати тут так численно зібраних найсвітліших особистостей, які схотіли засвідчити особисто свою солідарність із Блаженнішим, із нашою Церквою, яка є у тривозі й небезпеці. Найсердечніше дякую повновласникам Державного Секретаріяту, Священній Конгрегації Східніх Церков й іншим префектам свящ. Конґреґацій, як теж їх ексцеленціям амбасадорам і членам дипломатичного корпусу. Дякую за ласкаву присутність. Зокрема наша глибока вдячність належиться нашим промовцям, які збагатять змістово наш вечір і яких по черзі попрошу до слова.

Заки це станеться, дозвольте мені ще скерувати кілька слів по-українському до моїх земляків, які жертвенно приїхали із різних країн, а які не розуміють ані по-італійському, ані по-французькому, в яких проходитиме дальша частина вечора.

Вищенадруковане слово В. Янева було виголошене французькою мовою. Нижче містимо текст слова, що було виголошене по-українському.

* * * * *

Дорогі Земляки,
Високопреосвященні Владики-Митрополити,
Преосвященні Владики-Ординарії,
Достойні Гості,
Дорога Молоде!

Вибачте, що зможу сказати ледве кілька слів.

Бажання самого Блаженнішого, Отців нашого Синоду й найближчого оточення Найдостойнішого Ювілята було, щоб двадцятиріччя його звільнення відзначувати якнайскромніше, коли в концтаборах і на засланнях дальше караються вірні, щоб своїм терпінням скріпити Містичне Тіло Христове. Тому нашим бажанням було це відзначення зробити теплим і родинним святом. Але за Промислом Божим наша родина побільшилася: на запрошення прийняти участь у нашій трапезі відгукнулися позитивно найвищі достойники вселенської Церкви — кардинали, архиєпископи із різних важливих дикастерій Курії, владики, а зі світських — амбасадори й відпоручники різних країн. В той спосіб виявили вони своє віддання для Голови нашої Помісної Церкви, засвідчуючи одночасно солідарність із нашими змаганнями. Ми їм вдячні, ми бажаємо якнайбільше сказати про себе, але також почути багато від них. Тому обмежені українські виступи.

Український мирянський світ вдячний за присутність на святочній трапезі всім українським синодальним отцям, бо в їх любові й пошані до Блаженнішого здійснюється практично справжня Помісність Української Католицької Церкви. Її єдність сягає понад простори, понад кордони й понад людські закони. Перший київський митрополит-українець Іларіон у своїм славетнім теологічнім творі о «Законі і благодаті» дав дороговказ і для нас: понад законом стоїть Божа благодать, базована на любові — на любові правди, справедливости, на любові брата, — наших братів і сестер, переслідуваних і гонених, які все віддали за єдність і віру. Це їм ми винні нашу любов і пошану їхньої жертви. Але ця любов обов’язує нас тут усіх, як підстава нашої єдности і сили. Любов владик між собою, любов владик до духовенства і мирян, мирян між собою і до владик. За ту любов треба повсякчасно молитися, зокрема за любов до нашого духовного Батька, що погордив патріярхатом апостатів, щоб нам дати візію українського патріярхату в єдності із Вселенською Апостольською св. Церквою.

Це йому завдячуємо й нинішній наш Синод, як овоч його двадцятирічних зусиль, перепон, труднощів, тривоги, упадків та вставань. Цей Синод напевно винесе в дусі візій Блаженнішого напрямні на десятиліття для здійснення справжнього екуменізму на європейському Сході.

Завдання велике — без Божої Благодаті його не здійснити. За цю Благодать наша молитва і дія – їх ми приносимо Найдостойнішому Ювілятові в його 20-ліття з дня звільнення після 18 літ терпінь.

Преосвященні Владики,
Дорогі в Христі Браття і Сестри!

«Глядіть, як добре і як любо, коли брати живуть укупі» (Пс. 133,1). Оці слова стоять тепер перед нашими очима, коли спільно відправляємо цю подячну Божественну Літургію і закінчуємо наш Священний Синод.

Дякую Вам, Дорогі Владики, що єдинодушно і в єдиномислії з ревністю пастирів Ви прибули на Синод і зі мною — Отцем і Главою Вашим, його завершили.

Ми сповнили Христовий наказ. Ми трудились, журились і радили над долею нашої Церкви, головно там, на нашій рідній Україні, але також і тут, на поселеннях. Ми стараємося усіма силами піти назустріч потребам Церкви Руси-України і наших добрих вірних. При тому ми завжди більше і більше навчаємося діяти згідно зі Синодальним Устроєм Східних Церков.

У ці дні ми в особливий спосіб відчули силу молитви усього Українського Божого народу, який молився і тривожився разом з нами за наше спільне майбутнє. Нехай Всемогучий Господь благословить Тебе від Сіону, Український Народе, за Твою любов до Бога, до своєї віри і до рідної Церкви.

Учора ми були у Святішого Отця, і всі ми відчули його щирість і любов до нас; ми одержали його Апостольське Благословення і ще більше скріпили наше переконання, що саме цей Папа Іван Павло Другий, з великої сім’ї слов’янських народів, щиро та постепенно бажає здійснити задуми великих Отців наших. Дай Боже, щоби Святіший Отець, відчувши єдність і єдиномисліє нашого Синоду, ще більше пішов з поміччю страждучим братам і сестрам нашим в Україні й на засланню і належно завершив і признав властивий нашій Церкві Патріярхальний устрій.

Одначе, Дорогі Владики, нам треба відчути дальший Христовий поклик: «Відчаліть на глибінь!» (Лк. 5,4). На глибінь наших традицій, наших прав, нашої духовости, глибінь мудрости Церкви, що була висловлена на Другому Ватиканському Соборі. На глибінь наших світлих попередників Іляріона, Клима Смолятича, Йосифа Веньямина Рутського, Петра Могили і Слуги Божого Митрополита Андрея Шептицького. Як ми відчуємо цю велич хвилі, як ми дальше будемо об’єднані, то ми дійсно стоїмо на світанку великого майбутнього, а саме остаточного завершення і визнання всією Вселенською Церквою Патріярхату Києво-Галицького і всієї Руси. Бо як вже я стільки разів повторяв: Український Патріярхат — то напрям Другого Ватиканського Собору, наш Патріярхат — це справа Божа, це — об’єднуючий чинник всієї Української Церкви і належне наше місце в родині Східніх Церков.

Це дійсно буде великий початок нашого другого християнського тисячоліття. Ми тоді сповнимо Христовий наказ «щоб усі були одно».

З тими думками вертайте, Дорогі Владики, домів. Передайте всім вірним нашої Церкви Благословення свого рідного Патріярха. Передайте їм мою духову злуку з ними; передайте їм мою любов.

Благодать Господа нашого Ісуса Христа, і любов Бога і Отця, і причастя Святого Духа нехай буде з тобою, Український Народе, Амінь.

Рим, Собор Святої Софії
13 лютого 1983

+ Йосиф Патріярх і Кардинал

Здається, що це було вчора, як у місяці лютім 1963 р. всі середники світової комунікації — преса, радіо і телевізія принесли несподівану вістку, що після 18 років заслання-каторги появився на волі, у центрі вселенського християнства — у Римі Митрополит Української Католицької Церкви Києво-Галицької Митрополії, Блаженніший Йосиф Сліпий. Людина, яка дотепер була всіми забута, й не було про неї навіть вістки, не було відомо, чи вона ще живе. Людина, що була зведена до якогось лагерного числа на далекій і холодній півночі, раптом немов ожила і стала відомою на весь світ. На передових шпальтах світових газет появились зворушливі вістки й повідомлення про несподіване звільнення сімдесятоднорічного Митрополита Йосифа Сліпого після відбуття 18-літньої каторги.

Українська діяспора прийняла цю вістку з великим захопленням. З радости й несподіванки наша громада не була спроможна належно скоментувати та оцінити того факту. З’явився серед нас Блаженніший Йосиф, голова й батько нашої офіційно зліквідованої Церкви, яка перейшла у підпілля. З перших днів появи на волі Блаженніший Йосиф став нашою гордістю. Наш дорогий Каторжник, Блаженніший Йосиф пережив, понад сподівання, перші дні на волі під час перших драматичних зутрічей з католицькими церковними достойниками у Москві, а згодом по дорозі до Риму і в самому Римі. Пригадаймо собі ці хвилини сьогодні, то, може, краще зрозуміємо і оцінимо його двадцятирічний побут на волі. Пригадаймо собі ті події, вони були глибоко зворушуючі й подивугідні.

Блаженнішого Йосифа з місця заслання до Москви супроводжував ось цей документ, що його містимо побіч під назвою: «Справка Н 187629», видана Міністерством Внутрішніх Справ Радянського Союзу. На цьому документі відмічено, що звільнений одержав п’ятдесят карбованців на дорогу з фонду визволення, дванадцять карбованців на квиток і сто шістдесят карбованців і 10 копійок особистих грошей. Ось стільки заплати одержав він за вісімнадцять років каторги. В цьому ж документі написано, що Блаженнішого Йосифа судив Верховний Суд Української Радянської Соціялістичної Республіки. Дивно, що «засуджений» по назві «українським судом», а відбував покарання не у своїй республіці, як також документ виданий на російській мові. Було б добре, якщо б українські правники, знавці радянського права, проаналізували цей документ ганьби Радянського Союзу в другій половині двадцятого сторіччя. Засуджено людину, що служила Христовій Церкві з визнанням Папи Римського, як вселенського архиєрея Католицької Церкви, й українському народові й за це була заслана на довголітню каторгу. Правда, в обвинуваченні Блаженнішого Йосифа і всім українським владикам підсувалось співпрацю з гітлерівською Німеччиною. Як же ця співпраця мала виглядати, коли український народ сам терпів під гітлерівським чоботом, і це всі наші владики бачили й старались робити все можливе, щоб допомогти своїм вірним. Радянські судді судили невинних людей, але вони повинні були першими судити кремлівських вождів на чолі з Сталіним, Молотовим й іншими, бо вони перші злигались і коляборували з Гітлером, ділили між собою Европу, роздирали Польщу, загарбали Литву, Латвію й Естонію і посягали по Фінляндію. На жаль, у світовій пам’яті факти того часу чомусь призабулись.

Отже, в першу чергу треба було судити Сталіна, а не невинних людей й християнських достойників. Під претекстом т.зв. співпраці з гітлерівською Німеччиною Кремль зліквідував Українську Католицьку Церкву, знищивши всіх її владик, серед яких одинокий уцілів Блаженніший Йосиф. В той час, коли на т. зв. львівському «соборі» з 1946 р. відбувалось «возз’єднання», а практично ліквідація нашої Української Католицької Церкви, Святіший Отець Пій XII мав відвагу й обов’язок гостро засудити цей акт. На жаль, цей трагічний і болючий для нас, українців, акт ліквідації нашої Церкви був повторно засуджений нашими владиками на останньому Синоді з кінця листопада і початку грудня 1980 p., але був уневажнений листом Папи Івана Павла II до московського патріярха Пімена, в якому було написано: «Про те, без будь-якого попереднього консультування, хтось дав знати до преси про проєкти, що обговорювались на синоді». (До речі, не «хтось», але Владика Андрій Сапеляк, який був за це відповідальний, крім того, це питання було на порядку нарад, що був затверджений папою перед синодом). Святіший Престол непохитно залишається на позиції, які він завжди зберігав у відношенні прав українців-католиків, шкодує з приводу такого опублікування, що мало місце ще перед тим, як я (розумій — папа) сам познайомився з цими документами, але він незабаром повідомив всі нунціятури в країнах, де існують громади українців-католиків, про те, що ці тексти не були одобрені й тим самим позбавлені будь-якого офіційного характеру. Одночасно була поставлена вимога не публікувати і не розповсюджувати цих документів. Ні один орган Святішого Престолу не згадав про це».

Чи справді Святіший Престіл непохитно стоїть по відношенні до нашої Церкви, заперечуючи «Торжественне засудження т. зв. львівського «собору» з 1946 р.» нашими владиками? Тут відповідь ясна.

Не хочеться вірити, що з Апостольської Столиці міг бути написаний такого змісту лист. Та хіба ж в цьому листі не можна бачити доброї волі та приязного наставлення до нашої Церкви? Два роки пізніше кард. Рубін мав настільки такту, щоб питати у листі, розісланому до наших владик і одну з копій до Патріяршої Канцелярії, за лояльність нашої Церкви й Патріярха Йосифа до Апостольської Столиці? А вісімнадцять років каторги було виявом чого? Яка інша римо-католицька Церква може дати більший доказ своєї лояльности, як українська?

Документ ганьби, який супроводжував нашого Блаженнішого Йосифа з каторги, тільки вказував на місце призначення — Москву, а що дальше… Тут вперше Блаженніший Йосиф зустрів папського післанця, тодішнього монсеньйора, а тепер кардинала Яна Віллебрандса. Зустрілися дві незнайомі особи. Блаженніший Йосиф з тяжким життєвим досвідом більшовицької системи поставився з упередженням до папського післанця. Попросив його з готелю на прохід, щоб можна було дещо запитати і переконатись, чи справді він є папським післанцем.

Про цю першу зустріч у Москві Блаженнішого Йосифа з Віллебрандсом описує у своїй книжці Джіякарі Чічолі під назвою «Утопія папи Івана»:

«Його (себто Блаженнішого Йосифа) реакція була драматична, здається, що він вирішив не виходити з готелю ні на крок. Віллебрандс натискав, що грозить небезпека уневажнення радянської візи. Сліпий запропонував компроміс. Він поїде до Риму, якщо йому будуть дозволені останні відвідини в його митрополичому місті. Але ж і це було неможливе. Два дні стояли проти себе в одній кімнаті годинами мовчки Сліпий і Віллебрандс. При кінці другого дня опір Сліпого раптово захитався. Він нічого не промовив. Віллебрандс обняв його. «Завтра візьмемо літака»,— промовив він. «Ні, цього я не стерплю»,— відповів Митрополит. Врешті Віллебрандс мусів купити залізничні квитки до Відня.

За тиждень, у неділю 10 лютого, Сліпий став перед Папою Іваном XXIII. Після молитви у домашній каплиці витягнув карточку, позначену багатьма червоними крапками — це були концентраційні табори, що розтягаються по східній Росії.

Папа бажав собі показати місце, де у концтаборі жив Митрополит. Сліпий вказав на місцевість і промовив: «Зі мною були католики й православні, а я був їх єпископом».

Це тільки один, дуже маленький епізод з приводу звільнення з каторги Блаженнішого Йосифа, але важливий, бо він нам прояснює тодішню ситуацію й обставини. Перед багатьма кореспондентами, журналістами і репортерами стояло відкритим питання: за яку ціну звільнили Блаженнішого Йосифа, які зроблено домовлення, чи це має означати зміну лінії в більшовицькій дійсності, зворот більше до гуманности тощо? Не багато було таких, що прийняли появу Блаженнішого Йосифа, як Боже Провидіння, як чудо у наш час, для здійснення якого Господь ужив смертних людей. Ці питання ще й сьогодні трудно багатьом зрозуміти. Для цього треба дальшої перспективи часу, щоб могти краще зрозуміти й оцінити ці події.

Незалежно від всього, але об’єктивно слід ствердити, що звільнення Блаженнішого Йосифа було зворотньою точкою в житті й розвитку нашої Помісної Української Католицької Церкви. В першу чергу наша Церква немов народилась у світовому, вселенському значенні. Наша Церква була невидною, але стала дуже голосною на Священому Вселенському Соборі Ватиканському II, яку гідно й достойно репрезентував Києво-Галицький Митрополит Блаженніший Йосиф.

В той же час до Священної Конґреґації для Східніх Церков було спрямоване питання такого змісту: Чи згідно з сучасним кодексом східнього церковного права слід вважати львівського Митрополита українців Верховним Архиєпископом? Східня Конгрегація одержала це питання і його розглянула. Конґреґація сперлась на двох старих папських документах і на сучасному кодексі східнього права. Першим документом була булля Папи Климентія УІІІ з 1596 p., з часів берестейської унії, у якому була Гарантована київським митрополитам верховна влада в Українській Церкві, між іншим і право творити й ліквідувати єпархії, призначати й усувати єпископів, засновувати постійний синод й очолювати його, переглядати і видавати літургічні книги і т.д. Другим документом була булля Папи Пія VІІ з 1807 р. з приводу відновлення галицької митрополії. В цій буллі підкреслено, що Апостольська Столиця визнає Галицьку Митрополію спадкоємцем Києва, отже по всім законам галицьким митрополитам належать всі права, що їх мав київський митрополит в хвилину прийняття договору під час унії з Римом. Крім згаданих документів Конґреґація сперлась також на сучасному кодексі східнього церковного права. На основі вищенаведених фактів Східня Конґреґація дала позитивну відповідь, і Папа Павло VІ затвердив рішення Східньої Конґреґації і наказав вписати його в Акти Апостольської Столиці, як законну заяву. Документ-деклярація, за підписом секретаря Східньої Конґреґації, кардинала Тести, мала дату 23 грудня 1963 р.

Багато дописувачів робить помилку, підкреслюючи, що папа підніс Блаженнішого до ранґу Верховного Архиєпископа, це не було підвищення, але привернення старого права нашій Церкві верховної влади над всією Церквою. До речі, влада, чи як в церковній термінології вживається термін «юрисдикція», Верховного Архиєпископа не спирається на принципі географічно-територіяльному, але на національно-обрядовому. Тоді, коли ватиканські чинники привертали старі права нашій Церкві, вони добре знали, що це означає, що вони не мали декоративне, але юрисдикційне значення.

Патріярх Йосиф у сфері його можливостей старався цими правами користуватись. Похідні факти від цього нам усім відомі.

Поруч з цим слід також підкреслити незаперечний факт, що ніхто не сподівався такого розвитку подій у нашій Церкві — ні ті, що Блаженнішого Йосифа випустили з каторги на волю, ні ті, які його приймали у вільному світі, у центрі вселенського християнства, у Римі. Ніхто не думав, що Блаженніший Йосиф після 18-літньої каторги, у похилому віці, з підірваним здоров’ям буде займатись будь-якою працею. Всі припускали, що він буде десь у затишку, спокійно доживати свого віку. Але понад сподівання, сталося протилежне. Наш Патріярх Йосиф підніс багатовікову цілину і почав її поступово й безперервно відновлювати і доглядати. За двадцять років свого багатотрудивого життя він створив непроминальні церковні й культурні надбання.

Щоб ми не чулись чужинцями у центрі вселенського християнства у Римі, Патріярх Йосиф воздвигнув храм Святої Софії, а поруч заснував Український Католицький Університет, що разом творять вогнище українського релігійно-церковного життя у Римі. Відкупив і відреставрував церкву святих Сергія і Вакха з чудотворною Жировицькою Божою Матір’ю і Патріярший Двір при Деї Монті у Римі.

Також оснував чисто український монаший чин Отців Студитів у Кастель Ґандольфо. Це ті незаперечні надбання, що будуть все підкреслювати наше національне і релігійно-церковне існування та присутність у Римі.

Непроминальним, вічним для грядущих поколінь залишається започаткований ренесанс нашої Помісної Української Католицької Церкви, що його основником є Блаженніший Патріярх Йосиф. Цей ренесанс народжувався у болях. На жаль, не всі його збагнули, не всі його зрозуміли і не всі збагнули його велике й вагоме значення.

Патріярхат — це свята і Божа справа, яка не замре, а буде вічно живою. Ім’я його основника, першого Патріярха Йосифа залишиться окрасою для вселенської Христової Церкви, світлим і незгасаючим в історії Помісної Української Церкви та українського народу.

Микола Галів

Цього 1979-го року мине 40 літ з того часу, коли один син Галицької Землі, Блаженніший Патріярх Йосиф, прийняв єпископські свячення з рук Слуги Божого Митрополита Андрея.

Сорок літ в житті народу це не довгий час, але за цей час багато змінилося. І ми самі змінилися. Пережиті терпіння народу нанесені німцями і москалями, наша боротьба проти них в обороні рідного краю в рядах похідних груп, УПА і Української Дивізії; досвід із тюрем, концентраційних таборів, заслань на примусові праці, ісход із України на чужину та врешті змаг в краях нового поселення за наше особисте і національне існування, залишили на нас знак хоч згоєних, але болючих ран — близни, які ще діють.

Усі ми пережили ці терпіння, та не в однаковій мірі. Терпів і наш Патріярх, та більше як хтонебудь з нас 18 літ в московських тюрмах і засланнях. На всіх нас залишилися від’ємні психічні сліди. Та на диво нам всім наш Патріярх, за виїмком досі болючих фізичних ран, при Божій помочі, охоронився від ран душевних і, як пророк, дальше глядить на свій нарід очима чистими, які ясно бачать завтрішні потреби народу та його нові шляхи і горизонти.

Це виявилося в час отупіння в 60 роках, коли українська діяспора почала ставати плесом тихої води і почав перемагати обивательський дух допасованости до чужих обставин так в нашій Церкві, як і суспільному житті, навіть серед колишніх борців за волю народу. Не було нікого, хто б вказав народові трудний шлях: бути іншими, бути собою.

В такій атмосфері, 1963 року в місяці лютому Бог післав нам ратівника. Блаженніший Отець Йосиф розбурхав спокійне українське плесо прикладом вогню своєї душі, що палить облуду і неправду. Він розбудив в нас почуття національної і християнської справедливости, яка ламає душевні брами і визволяє з духового закріпачення.

Патріярх Йосиф став уосібленням світлої історії нашої Церкви і народу. Він живе у Ватикані, але його серце в Києві і Львові, там у Святій Софії і у Святім Юрі. Він вийшов з народу і для нього віддав усе, що мав: свій труд, свої мислі і любов. Він в черговості за великими митрополитами Могилою, Шептицьким поклав печать свого духа на всьому, до чого приклав своїх рук.

Світ волі для українського народу і Церкви — це ціль нашого Дорогого Патріярха — Батька народу. Він множество нас вивів із неволі чужої мудрости. Всі його пляни і задуми, які Він впродовж 15-ти років серед нас видвигнув і реалізував, не зважаючи на сумніви і на спротив одвертих і скритих противників, виявилися вирізнено корисними нині і на далеку будучність України і її християнства.

Патріярх сильно вірить в будуче своєї Батьківщини. Він бачить, що сума наших сил більшає і що впливи тих, що «кровавили Русь роздором», слабнуть серед гущі народу.

Образ минулого і візія будучого українського народу, який вороги віками гнобили, деморалізували й розсварювали, а який мимо всіх ударів витримав і в своїх масах щораз виразніше прокидається на шляху шукань за правдою, справедливістю і чесними провідниками, додає йому сили і надії в дальшій борні за народні, людські і Божі права.

Не власна користь, не особиста собі угодна амбіція, а свобода, ріст і розвиток Української Церкви і Українського народу в гармонії з Божою волею були і є спонукою надзвичайно витривалої, безпереривної і плідної діяльности нашого Патріярха Йосифа Кардинала Сліпого.

Пригадаймо собі і скажім другим, що завдяки жертвенності Божого Люду придбав нашій Церкві і для прославлення України наш Блаженніший Патріярх: Собор Святої Софії в Римі, Український Католицький Університет в Римі з його Філіями в Аргентині, ЗСА, Канаді і Анґлії, храм свв. мучеників Сергія і Вакха з патріяршим двором і музеєм та Студіон і допомога на розбудову церков і монастирів та видавнича діяльність для збереження нашого насліддя, для інформації про нашу культуру серед чужинців, головно академічних кругів вільного світу.

Ці здобутки Патріярха Йосифа повинні рости і розвиватися для наших цілей, для формації і виховання грядучих поколінь. Подбаймо усі, щоб патріярші інституції крокували в мандрівку століть на добро і велич України! Нехай кожна українська інституція, всі духовники і миряни, по своїх силах і совісти, візьмуть участь в розбудові Постійного Патріяршого Фонду Товариства Свята Софія, який започаткував і очолив Патріярх Йосиф.

В парі із нашою фінансовою підтримкою для діл Патріярха, готуймося в цей ювілейний рік, 40-річчя єпископських свячень виявити нашу синівську відданість: хто може своєю участю у величавих святкуваннях в українському Римі в днях 21 — 23 вересня 1979 p.,а інші в своїх громадах молитвами і роздумами про Його заслуги для нас тут поза Україною і там на рідних землях.

Ці наші діла виконаймо в дусі почуття солідарности із нашим страдаючим народом в Україні, в дусі віри в нашу перемогу тих правд, за які карався наш Ісповідник віри Патріярх Йосиф 18 років і дальше тут кермує нашою Церквою.

Тому з ентузіязмом і гідно відзначім Ювілей Патріярха нашого зверхника, Богослужбами, молитвами, підтримкою патріярших інституцій — щедрими пожертвами на Постійний Патріярший Фонд.

Стаття розміщена за адресою Літургія ув`язненої Церкви

9 лютого 2013 року виповнюється 50 років відколи мученик радянських концтаборів та великий ісповідник віри нашої Церкви – митрополит Йосиф Сліпий, будучи звільненим за клопотанням папи Івана ХХІІІ, прибуває до монастиря Гротаферрата в Італії. Митрополит зустрічається з папою та передає йому в дар карту СРСР з позначенням тих концтаборів, в яких перебував протягом 18 років. Митрополит Сліпий представляв Святішому Отцеві релігійний стан підпільної української греко-католицької церкви не як спостерігач, а як свідок, що разом зі своїм народом ніс тягар переслідування.

Пройшло понад 20 років з часу легалізації УГКЦ . Сьогодні ми маємо можливість без труднощів та небезпек задовільняти свої духовні потреби. Але в той же час спостерігається деяке механічне сповнення своїх християнських обов’язків, а в деяких випадках і байдужість. Вважаю, що на часі і доречно в 50 річницю визволення нашого ісповідника віри митрополита Сліпого дещо пригадати з «того часу» чим жили наші попередники та завдяки чому вистояли, чим ми тепер можемо пишатися та наслідувати.

2013 рік, проголошений Святішим Отцем Бенедиктом XVI «Роком Віри», спонукує нас знову ввійти у «двері віри» і переступивши цей поріг дозволити Божому Слову діяти благодатно в нас і перемінювати нас [1], для оновлення Церкви, яке можливе лише завдяки особистому свідченню, яке дали своїм життям її вірні[2].

В 6 розділі Апостольського листа «Porta Fidei» Святіший Отець наголошує: «Церква “продовжує своє паломництво серед переслідувань світу та втішань від Бога, проголошуючи страждання та смерть Господа” до яких вона спрямована (пор. 1 Кор. 11,26). Через Господнє достоїнство воскресла Церква дістає силу, щоб перемагати турботи та складнощі із терпеливістю та любов’ю»[3]. Також і наша Церква воскресла разом із Христом після часів її нищення та підпілля, воскресла, щоб разом із «Роком Віри» подякувати Богові «:…за Його дорогоцінний дар, яким ми просвітилися і преобразилися 1025 років тому на березі Дніпра – українського Йордану»[4]. І на початку цього святкового року ми маємо особливу нагоду повернутися до однієї із таких осіб, яка серед переслідувань світу [5] своїм особистим свідченням перемогла всі турботи та складнощі дійшовши до воскресіння Церкви, адже завдяки його непохитній вірності Христові ми сьогодні маємо нагоду святкувати 1025 років хрещення Володимира втішаючись таким великим даром Господнього свідка[6], непохитного керманича Церкви – патріарха Йосифа Сліпого.

В нелегких умовах приходилось ісповідувати віру в Христа, щоб Його не зректись (пор.: Мт 10, 32-33) та задовільняти свої духовні потреби, виконуючи всі можливі до виконання обов’язки християнина та приймаючи участь у св. Таїнствах. Найважливішим джерелом духовного життя та підтримкою в важких умовах є Св. Літургія. У Пресвятій Євхаристії, єднаючись з Христом, ісповідники віри мужньо пили чашу терпінь до кінця. В яких тільки умовах не раз доводилось служити Святу Літургію! Сьогодні відкрито доступ до багатьох джерел: архівів, споминів, свідчень того часу, а також протоколів допитів, обшуків та звинувачень. Це все є багатющим матеріалом для досліджень сучасників, а також свідченням героїзму правдивих ісповідників Христа в XX ст.

Метою цієї статті є спроба трішки привідкрити завісу містерії Святої Літургії, яку переживали вірні в часі гоніння, щоб відкрити наше серце на переживання Євхаристійного Христа сьогодні.

Досліджуючи, в яких умовах доводилось не раз служити Святу Літургію в часи гоніння, сьогодні у вільний час можна собі поставити багато питань та піддати сумніву чи «така» Літургія була ВАЖНА? ! Під оглядом канонічності, літургійності та інших важностей. Чи служителі змушені були доходити аж до таких «крайнощів», щоб все-таки здійснювати Святі Таїнства, коли практично це було майже не можливо. Як ми сьогодні легко знаходимо собі виправдання, щоб себе заспокоїти, коли ми чогось не виконали. Звичайно, і провідники Церкви єпископи і священнослужителі не раз знаходились в сумнівах та непевностях щодо того, чи місце, час, матерія, форма відповідають критеріям для важності Таїнства. Але не завжди було можливо знайти чітку відповідь. Виходили з тих обставин та можливостей, в яких знаходились, залишивши свободу діяння Святому Духові.[7]

Тому-то, розуміючи, що може несвідомо чи з різних причин було допущено якісь надужиття чи інші незавершені форми щодо Св. Тайн, митрополит відразу після свого звільнення представив Св. Отцеві прохання про «узаконення» цих всіх священнодіянь:

«На одній із моїх аудієнцій, які блаженної пам’яті Святий Отець Іван ХХІІІ зволив мені уділити, я покірно просив “supplere ex thesauro Ecclesiae”[8] усі Літургії, що служилися у відповідності до давніх основ та вказівок “et rata habere quae quaecumque modo bona fide facta sunt”[9]. Я також дозволив собі усердно просити Папу Івана ХХІІІ, “ut Sanctitas Sua benigne omnia convalidet, quae bona fide facta sunt quoad illicitatem materiae S. Eucharistiae, quoad contractionem Missarum, quoad indulgentias et quoad alia Sacramenta in mea Metropolia et in tota Russia Sovietica a sacerdotibus catholicis utriusque ritus”[10]».[11]

Чим керувались наші єпископи та священики в часі підпілля? Чи були видані якісь інструкції, літургічні приписи? Адже умови іноді складались такі, що їх не можливо було передбачити чи уявити собі на уроці літургіки чи інших предметах у спокійний час. Наші священики та вірні знаходились дійсно перед вибором. Але не залишав їх Святий Дух.

Митрополит Йосиф Сліпий, який перебрав на себе не легку ношу керівництва нашою Церквою у важкий час, усвідомлював всю відповідальність з її витікаючими наслідками. Тому у своїй передбачливості вже в 40-х роках готує «інструкцію», як діяти у важких умовах, якщо Церква в таких обставинах опиниться. Звісно, передбачливий митрополит не міг передбачити ВСІХ варіантів, але досліджуючи нині цю «інструкцію» можемо бачити і оцінювати наскільки вона була важливою та помічною.

Розпочинаючи із 1 листопада 1944 року, коли Йосиф Сліпий вступив у права митрополита після смерті Митрополита Шептицького, він став керманичем Церкви, але вже 11 квітня 1945 він був арештований НКВД. І розпочався час безконечних допитів. Про один із таких розповідає Ліна Вежель, викладач Інституту журналістики Київського національного університету імені Т.Г. Шевченка, у своїй статті «Ув’язнене пастирське слово»:

«Рекордним за тривалістю часу виявився допит, розпочатий Горюном о 13 годині 15 хвилин 23 травня і закінчений о 3-й годині ночі 24 травня 1945 року. З нього можна почерпнути низку фактів, невідомих історикам Церкви та широкому читацькому загалу. Зокрема довідуємось з нього про історію написання та видання брошури Й.Сліпого “Головні правила сучасного душпастирства”. Запопадливий слідчий цікавився , чому брошура підписана криптонімом “ОЙС” і видана за межами Львова. “Після окупації німецькими військами Львова у вересні 1941 року, — свідчив піддопитний, — зі Збаража Тернопільської області приїхав священик Швидкий (імені його не пам’ятаю) [12], сповістивши, що в місті Збаражі він має знайомих, які можуть виконати замовлення по виданню літератури. Знаючи, що раніше я друкував там свої богословські праці, Швидкий запропонував мені використати цю можливість, і якщо я маю дещо для друку, доручити це йому. Я згадав, що у мене є написана мною на друкарській машинці напровесні 1941 року брошура “Головні правила сучасного душпастирства”, яку я й запропонував Швидкому віддрукувати у Збаражі стотисячним тиражем. Зважаючи на те, що названа брошура ще не була мною остаточно відредагована і потрібно було дещо виправити, я не захотів друкувати її під власним іменем, поставивши тільки ініціали свого духовного сану”. Через два місяці священик Швидкий привіз віддруковану в Збаражі брошуру в кількості 1000 примірників. Весь тираж брошури було передано технічному робітникові консисторії Витвицькому для продажу її священикам. Однак, Горюн вбачав якусь таємницю і в тому, що у виданій брошурі були відсутні необхідні реквізити. Причиною цього, відповів на допиті Й.Сліпий, була відсутність їх в оригіналі». [13]

Ця брошура «Головні правила сучасного душпастирства», видана Йосифом Сліпим тиражем тільки в одну тисячу примірників, давала деякі вказівки для діяльності підпільної Церкви. Найперше мусимо звернути увагу на вступ до цього твору митрополита Сліпого, де читаємо головну засаду підпільного служіння Церкви:

«Воєнні часи і ще більше нинішні умовини ставлять до душпастиря інші вимоги.на які він дотепер не звертав уваги і не мав навіть нагоди з ними зустрічатися в житті. Тому й не потребував пристосовувати їх у душпастирській практиці. Сучасне душпастирство вертає під деяким оглядом до первісних часів христіянства, у яких провідна думка: «Спасти душі», висувалася на перед у цілій своїй гостроті, а все інше уступало на другий плян». [14]

Отже, Сліпий закликає найперше священика стати, тим хто всім своїм життям і усіми діями спрямований до «спасіння душ», стати Добрим Пастирем, який віддає себе цілого, нічого не залишаючи для себе, навіть своєї особистої безпеки, віддає все, а натомість отримує велике внутрішнє задоволення від Господа і створює навколо себе атмосферу тихого щастя від свого служіння та справжньої радості [15]. Адже «немічна людина має тільки одне джерело потрібної сили – Господа Бога» [16]. І лише із цього джерела могли черпати підпільні священики силу, аби вистояти супроти цілої системи, яка спрямовувала всі свої сили для їх знищення, як морального, так і фізичного. Лише Господь супроводжував своїх священиків, які йшли за Ним «Хто хоче за Мною йти, нехай відречеться себе, візьме свій хрест і з ним за Мною йде!(Лк, 9,23)» [17]. Христос був поряд із своїми священиками по усіх радянських таборах та тюрмах, по усіх підпільних монастирях та семінаріях, у всіх місцях де лише вони перебували, Господь завжди був поряд в обличчях таких самих засуджених та етапованих в’язнів, як і вони, в обличчі підпільних вірних, ба навіть у обличчі тих, хто переслідував і мучив, священики не забували бачити найперше дітей Божих і прагнути лише одного – спасіння душ. Священик завжди і всюди був священиком, служителем Святих Тайн.

Генадій Нєфєдов у своїй книзі «Таїнства та обряди Православної Церкви» говорить про священика, як про служителя святих Тайн, який кожного разу досвідчує дію благодаті Божої на собі, яка як святість та світло, виливається на нього і через нього вільно, спасительно, ніби животворною рікою, але не як по пустому жолобі, не як через безжиттєве скло, а ллється так ніби іскриться та поширює світло, ніби дорогоцінний камінь на який попадає сонячне проміння, так і ласка коли попадає до серця священика звідтіля сяє зворотнім сяйвом, просвічуючи, а деколи і засліплюючи сяйвом та красою Небесного світла [18]. Цією своєю спільністю із Господом та Його ласкою і любов’ю, священик відкриває своїм вірним шлях до Тайни Господа, через своє слово та через свій приклад служіння. Слова священика при уділенні Святих Тайн, це не лише зовнішня форма, а найперше вираз його внутрішнього життя із Богом, і в Бозі.[19] I саме до такого служіння запрошує своїх священиків Йосиф Сліпий, просячи та наголошуючи для кожного із своїх пастирів, що:

«Треба кожному священикові … пригадати собі межі важности священнодій … треба зясувати собі умови важности св. Тайн і зокрема повновластей уділених Церквою, щоб не обтяжувати своєї совісти і не робити невиносимим Христового ярма для переслідуваних і пригноблених вірних. Завдання стає тим важчим, що мусимо узгляднювати не лише наших вірних, католиків, але і нез’єдинених, які терплять уже від десяток літ і простягають до нас благаючу руку за поміччю…»[20]

Адже священик завжди залишається священиком. У будь-якому місці та в кожному середовищі він є священиком для всіх. Звершуючи свої пастирські обов’язки, він пробуджує у вірних бажання до життя в Христі, пробуджує спрагу до того джерела, із котрого сам черпає і пророщує плоди дії Божої ласки в своєму житті [21].

Чому такі слова уваги приділялися в цій статті священнослужителеві? Бо він є тим через кого здійснюється Безкровна Жертва. Центром життя священика як служителя Тайн, звичайно є «Пресвята Євхаристія – найчистіше і безцінне спадкоємство, яке отримали учні Христа від Самого Спасителя» [22]. Митрополит Йосиф у своїй інструкції каже, що «для справування цьої Тайни Святіший Отець уділив далеко йдучі повновласти і великі пільги».[23] Перш за все він звертає увагу на місце відправи та літургійну утвар, котру радить використовувати в часі Літургій:

«Службу Божу можна правити без світла, без антимінса, але бодай на обрусі, якщо є, навіть без риз, якщо їх не має і тоде-небудь у приличнім місці, і на дворі під голим небом, і без відповідаючого, як ніхто не вміє служити. Кожний священик має право посвятити собі чашу. Якщо не має чаші, можна вживати скляної посудини (склянки, келішка, порцелянового горнятка і т. д.)».[24]

Отже, місцем для підпільних відправ могло бути всяке місце, але завжди старались вибирати найбільш пристойне, відповідно до Таїнства, яке звершувалось. Отже, найперше це були церкви, які формально були закриті, але «наші» люди (підпільні вірні) мали від них ключі, тож у можливий час-переважно це було вночі, відкривали церкву і служили там богослуженя. Також хати, де жили священики, чи підпільні монастирі, або доми вірних у місті, на селі, на хуторах, квартири, різні закинуті будинки, де ніхто не проживав, деколи в підвалі, котельні, шахті в тюрмах і концтаборах, в різного роду приміщеннях, або просто на природі під відкритим небом, в лісі, на цвинтарі – всяке місце могло слугувати для відправ, лише воно мало бути досить утаєним, щоб можна було довести відправу до кінця. За підпільні «престоли» слугували різні предмети: звичайний стіл (письмовий або кухонний); тумбочки і табуретки; пеньок, якщо правилось в лісі; дипломат, в часі подорожей у поїзді; мури Києво-Печерської Лаври були престолом в часі святкування 1000-ліття Хрещення Русі- України. Знаємо із спогадів, що священики відправляли Літургію навіть на спині єпископа в одному із таборів. Також один із священиків згадує, як правив лежачи на підлозі на своїх грудях, Іноді Літургії правились просто на чистій землі. Щодо літургічного посуду, то знаємо з брошури Сліпого, що кожен священик міг сам посвятити собі чашу, або вживати якийсь посуд зі скла, чи фарфору, але підпільні умови додали до цього переліку ще й інші засоби, чи то була саморобна металева чаша (часто виточена таємно одним із вірних, хто працював на заводі біля точильного станка), чи навіть консервна банка, або окуляри: все використовувались в умовах найсуворіших режимів. Також відомо про вжиток різних пластмасових предметтів, які були у вжитку підпільних священиків.

Далі в своїй брошурі Сліпий звертає також дуже велику увагу на матерію, яка дозволена до використання при відправі Літургій :

«Щодо матерії, то мусить бути до важности хліб пшеничний, квашений або прісний. Якщо не має дріжджів чи квасного тіста, треба спекти паляницю. Якщо не має пшеничної муки і вина, не можна правити Служби Божої. В пшеничній муці може бути мала домішка іншої житньої, ячмінної, але в більшости має бути пшенична мука. Вино може бути тільки виноградне. Всі інші овочеві і штучні вина та соки є неважною матерією, і на них ніяк не можна важно правити Служби Божої. Витиснений сік із недоспілого винограду і винний оцет є теж неважною матерією. Можна зробити вино з родзинків, які набрякають у воді. Їх витискається щойно по кільканайцятьох годинах і той плин, який має мати смак, краску і запах вина, буде важною матерією». [25]

Бачимо, з якою дбайливістю та далекоглядністю Йосиф Сліпий пише до своїх священиків про можливі способи відправи Літургій. Адже він чудово розумів значення Літургії в житті священика, який без зустрічі із Єдиним Джерелом сили та ласки в часи тоталітарних переслідувань не зміг би вистояти, ані одного дня сам. Але із Христом Євхаристійним більшість священиків не лише не зламались, не лише не втратили своєї ідентичності священика Христа, але і провадили до спасіння сотні тисяч спраглих Божого Слова та ласки вірних по цілому Радянському Союзі.

Знову повернемось до допиту Йосифа Сліпого який тривав від 23 по 24 травня 1945 року, і звернемось до слів слідчого Горюна, котрий посилаючись на брошуру дивується прередбачивості Сліпого та цікавиться:

«На ст. 9 названої брошури значилося: «У випадку заслання, переховування від переслідування та в тюрмі єпископи мають право дозволяти священикам здійснювати Службу Божу в будь-який час, оскільки священики в такім разі зобов’язані пам’ятати про народ. Слідчий зацікавився, з якою метою давались подібні настанови? На це запитання митрополит відповів: «У 1940-1941 роках органами радянської влади було заарештовано і вислано декілька священиків Греко-Католицької Церкви за здійснювану ними антирадянську роботу. У зв’язку з цим окремі священики звернулися до мене з запитанням, чи дозволяється під час перебування в тюрмі чи засланні чи під час переслідування органами влади здійснювати богослужіння. Керуючись повноваженнями, даними папою Пієм ХІІ, я написав з цього приводу у своїй брошурі, що за всіх перерахованих умов єпископи мають право дозволяти священикам здійснювати богослужіння». [26]

Із справді пророчою силою було написано цю невеличку брошуру «Головні правила сучасного душпастирства», адже кожне слово написане тут в пізнішому часі було використане за дороговказ ув’язненими та підпільними священиками та вірними нашої Церкви. За кожним словом написаним тут ми знайдемо безліч і безліч цілковито конкретних прикладів та імен тих, хто використовував її та завдяки її постановам в часи найсуворіших перслідувань та найгірших таборових умов мав змогу зустрічі із Христом, утаєнним в Євхаристії.

Іншим, не менш важливим та цікавим пунктом, щодо відправлення Божественної Літургії, в брошурі Сліпого стала літургійна мова. Митрополит Йосиф пише:

«Щодо форми слів освячення то нема що додавати. Хіба можна звернути увагу на те, що коли б наш священик приняв до з’єдинення парохію, яка бажає собі, щоб правити в українській, білоруській чи іншій мові, то треба так зробити і освячувати в народній мові, хоч краще було б бодай слова освячення говорити в церковній словянській мові». [27]

Звертаючись до літургійної мови та літургійних книг Сліпий не звертає великої уваги на ці речі, але пізніше часи підпілля показали велику потребу в богослужбових книгах, адаптованих до умов переслідувань. Найперше вживались різні служебники, які хто мав, на церковнослов’янській мові. Вони були різного формату і різних років видання. Одні – видані ще до 1900-х років і пізніше; величезні за розмірами, які колись вживали в церквах з різними літургічними рубриками (як приміром часте підношення рук догори, що пізніше було усунене, але не зважаючи на це, ще довго практиковане багатьма священиками). Інші служебники – меншого формату, які легко можна було носити з собою, а також, так званого, «кишенькового» формату, що було великою зручністю для підпільних священиків. Але часто і того були позбавлені священнослужителі, бо часті обшуки спричинювали конфіскацію цих необхідних речей. Тоді вживали вручну переписувані тексти в різних зошитах чи блокнотах. Деколи доводилось отцям надіятись на свою пам’ять, тобто служити Службу без служебника наприклад, в умовах табору чи тюрми через суворість режиму, який не дозволяв скористатись служебником, а тому доводилось служити вночі, без світла і лише з пам’яті.

Дуже рідкісним явищем були Служби, співані в церквах чи хатах чи на хуторах, а так звані «читані» чи «тихі» відправлялись частіше. У місцях позбавлення волі, або коли священик служив сам, Служба Божа могла відправлятись навіть в думках, чи «про себе». Звершуючи Божественні Літургії, одночасно ризикуючи своїм життям, священики не звертали найменшої уваги на труднощі, котрі переживали, чи могли б переживати, завжди залишаючись священиком всюди та для всіх. Наступний пункт із брошури повчає:

«Чи можна причащати св. Тайнами з церкви нез’єдинених? Можна з конечности, щоб тільки не було згіршення. Загально відома річ, що нез’єдинені приймають св. Причастя стоячи і приносять частіше немовлят до св. Трапези, щоби запричащати їх каплею Найсв. Крови. Треба цей прастарий християнський звичай пошанувати і зберігати». [28]

Тобто, бачимо, що священик приготовлений до різних ситуацій не перестає бути священиком, а служить Христові і своїм вірним до кінця. Водночас він не обмежує своє служіння лише вірними «своєї отари» [29], але є священиком для усіх спраглих Бога. Він не обмежується приписами, чи практиками свого обряду, чи звичаю, але є відкритим для всіх. І це також вже було закладено Сліпим, ще до його ув’язнення і далеко до часів ІІ Ватиканського Собору, коли відносини між Церквами-Сестрами стали не лише дозволеними, але і необхідними для правдивого свідчення Церкви Христа. [30]

Також, читаючи подальші пункти, щодо відправи Літургії із брошури Сліпого, дізнаємося і про те, що:

«Св. Причастя можуть вірні самі взяти собі, якщо заходило б побоювання, що пізнають переслідуваного священика. [До хворого] Св. Причастя може занести без свічки і тайно побожний вірний, а недужий може сам запричащатися.».[31]

Вірні в часи підпілля приймали участь у богослужіннях: дорослі і діти, молодь, духовні та світські. Особливою опікою вони підтримували та огортали священиків, спасали їх від переслідувань, навіть йдучи на великі самопожертви та ризикуючи власною безпекою, адже із власного досвіду розуміли цінність священичого служіння та велику потребу, яку мають інші вірні у його присутності. У багатьох домах і то не тільки духовних осіб, але і побожних світських вірних переховувались Святі Дари, як і в часах перших християн, що давало можливість щоденно приймати Св. Причастя. Щонеділі, як не було можливості бути присутнім на Св. Літургії, включалось радіо Ватикан і з великою побожністю переживалось Таїнство Літургії, яке транслювалось в прямому ефірі. Маємо багато прикладів про це, але тут хочу подати найбільш яскраві свідчення отця Карла Мелніцького, Настоятеля і Намісника Генерального Дому ОО. Василіян у Римі, який розповідає про два дуже цікавих випадки літургічного життя того періоду:

«Чув я з уст блаженної пам’яті Преосвященнішого Мирослава Марусина, десь приблизно 1978 року, як він оповідав нам студентам богослов’ї тут в Римі наступне:

«Отже, я правлю Св. Літургію у Ватиканському Радіо і дуже тим радію, бо добре знаю, що в Україні чимало наших вірних мають нагоду бувати на цій Службі. От і можу вам сьогодні оповісти про те, що мені недавно писав мій старенький батько Андрій з села Княжого, що коло Львова, відносно Св. Літургії, яка правиться щонеділі в Римі через радіо: «Побожні та відважні католики, кожної неділі з самого ранку ставлять стіл перед нашою закритою і огородженою церквою, яку комуністи зараз перемінили на свій склад, накривають цей стіл чистим і вишитим обрусом, кладуть на нього радіо, малий хрест, хліб, вино і воду. Всі присутні тихцем і дуже уважно моляться та слухають співи й проповідь, що їм несуть хвилі Ватиканського Радіо. Після освячення всі причащаються тими дарами, що освятилися на престолі перед ними. На початку було мало вірних на такій Богослужбі, але зараз число вірних набагато зростає. Ці люди, як літом, так і зимою роблять це кожної неділі. Переважно всі вірні, старші чи молодші, падуть на коліна і так годинами моляться. Всі дуже задоволені, що мають таку велику ласку і нагоду почути співану Св. Літургію на власній мові, що їм дарує предобрий Бог з Вічного Міста Риму. Деякі проливаються гарячими сльозами, коли приймають Св. Причастя. І там, серед тих численних вірних, знаходиться також і мій старенький батько Андрій.. .Як мені радо і мило відправляти недільну Св. Літургію для наших вірних, які роками страждають у підпіллі й благають, щоб предобрий Бог обдарував нашу рідну Україну святою свободою.» [32]

В наступній історії о. Карло оповідає:

«Відвідуючи наші василіянські монастирі, в Україні, одного разу почув з уст одного василіанського старшого священика у Львові одну дуже цікаву подію. Оповідав він, що за підпільних часів, десь приблизно 1970-их років, приїжджала з Сибіру одна поважна наша християнка; вона розповідала, як на Сибіру живуть наші люди, яких насилу і під загрозою перевезли комуністи на примусові праці в ці заморожені та багнисті землі. Наших вірних там буває велике число. Священиків там є мало і не всі вірні мають змогу приймати св. Тайни. Отож, попросила вона, щоб, на Божу милість, наш священик «освятив малі частиці» і переслав їх через неї для тих наших вірних, які сильно прагнули приймати Євхаристійного Ісуса до своїх стомлених сердець. Цей же священик освячував сотки частиць і так багато разів передавав їх цією вірною християнкою для наших побожних і вірних українців, які перебувають на важких і нелюдяних каторгах…» [33]

Багато вірних були готові всіляко допомогати священикові, чи то переховувати від переслідування, чи допомогати добратись на Літургію, чи в будь-якій іншій потребі. Це і було вже своєрідним служінням вірних, чи в тому, щоб переховувати Найсвятіші Дари в своєму домі, чи, щоб принести Євхаристію до хворого, чи потребуючого, чи, щоб запропонувати свою хату для богослужбових потреб – всі ці дії вірних не лише уможливлювали служіння священиків, але й стали тепер унікально близьким прикладом співпраці вірних та священика у єдиному священнодійстві Літургії [34]. Пізніше Другий Ватиканський Собор в Догматичній Конституції про Церкву Lumеn Gentium вчитиме: «Вселенське священство вірних і священство урядове тобто ієрархічне, хоча суттєво відрізняються і не тільки в ступені, є один до одного підпорядковані; адже одне і друге, у властивий собі спосіб бере участь в одному священстві Христа». [35]

Професор із Папського Східного Інституту в Римі Томас Потт говорить, що: «Літургія — саме те місце, де в Церкві живуть справжнім богослов’ям. Справжнє богослов’я отримують у Літургії, і воно походить із Літургії»[36]. Саме таким місцем була Літургія для вірних нашої Церкви в часи підпілля. Це богослов’я зустрічі з Христом, це богослов’я, яке відкриває «очі віри», що дає нам змогу бачити в священикові Христа, [37] котрий собою жертвує, як жертвував Христос, без обмежень безпеки, часу, приватного простору, чи майна. Священика, котрий себе цілковито жертвує.. .як Христос.

Доцільним тут є свідчення отця Петра Ґаладзи із Інституту Андрія Шептицького в Онтаріо (Канада), про його враження від відео Літургії котру відправляв архиєпископ і митрополит Володимир Стернюк:

«Вперше в моєму житті я бачив правдиву Божественну Літургію. Звичайно, що з огляду на історію та доктрину, це звучить цілковито абсурдно, але це відчуття мене не покидало, і я почав розуміти чому. Це було тому що, досі я не бачив ні одної Літургії, за яку могли справді арештувати. Не бачив ні одної Літургії, яка так тісно і нерозривно була пов’язана із життям. І коли звучало «Твоє від твоїх, Тобі приносимо за всіх і за все» хтось із присутніх міг його перервати і попросити доставити не ще одну частичку, але його власне життя на дискос приношення». [38]

Звісно, це далеко неповний перелік всіх можливих місць чи способів здійснення Літургії. Бо ще належить багато досліджувати і записувати свідчення ще живих свідків і опрацьовувати величезний матеріал з уже записаних чи зібраних джерел. Але і ці, вище наведені факти, говорять про найнеймовірніші умови, в яких приносилась Безкровна Жертва Христа, переплетена не раз кривавим переживанням та свідченням правдивих Його послідовників [39]. Тому і зрозуміло, що мав на увазі блаженніший Йосиф, коли просив папу, щоб ці усі форми священнодіяння «узаконити», чи як в тексті звучить «доповнити з скарбниці Церкви».

Вже на закінчення, пропоную, щоб ми уявили собі 1957 рік.Йосиф Сліпий, перебуває на засланні в с. Маклаково Красноярського краю, де неволя, утиски, заборона священнодіяти. І з цього місця, сповненого жахів, він пише послання з несподіваною, але промовистою назвою: «Великого бажайте!» [40]. Чи не є це посланням до нас, дітей нинішнього часу, в якому модно бажати «усе і відразу», в якому щоразу менше розрізняють добро і зло, сакральне і профанне, величне і нице?

Дякуймо всемилостивому Богові за дар особи патріарха Йосифа та за дар Його ісповідництва, які є великим скарбом не лише для нашої Церкви і українського народу, а й для всієї Вселенської Церкви.

Рим, Свята Софія 08.02.2013

 

[1] Пор. PAPA BENEDETTO XVI, Lettera Apostolica in forma di Motu Proprio “Porta Fidei”, SCV, 11.10.2011, 1.

[2] Пор. PAPA BENEDETTO XVI, Lettera Apostolica in forma di Motu Proprio “Porta Fidei”, SCV, 11.10.2011, 6.

[3] Пор. PAPA BENEDETTO XVI, Lettera Apostolica in forma di Motu Proprio “Porta Fidei”, SCV, 11.10.2011, 6.

[4] БЛАЖЕННІЙШИЙ СВЯТОСЛАВ ШЕВЧУК, Пастирське послання до духовенства, монашества і мирян з нагоди Року Віри, Київ, 8.01.2013

[5] Пор. PAPA BENEDETTO XVI, Lettera Apostolica in forma di Motu Proprio “Porta Fidei”, SCV, 11.10.2011, 6

[6] Мученик від грец. μάρτυς— свідок.

[7] Пор. Мт. 10, 19-20.

[8] Лат.: “доповнити зі скарбниці Церкви”. [Авт.].

[9] Лат.: “і схвалити ті речі, які будь-яким чином зроблені в добрій вірі”. [Авт.].

[10] Лат.: “щоб Його Святість ласкаво зволили підтвердити все, зроблено в добрій вірі щодо недозволеної матерії Св. Євхаристії, скорочення Літургій, щодо відпустів та усіх таїнств в моїй митрополії і в цілій радянській Росії католицькими священиками обох обрядів. Про цю справу я також повідомив Конгрегацію для СхіднихЦерков”. [Авт.].

[11] ARCHIVUM PATR. S. SOPHAE, T. 29: Curia Romana 1963, II, с. 3.

[12] «О. Швидкий Павло, нар. 1904 році, свячений 1932, сотрудник в Збаражі.» із Спис Грек.-Католицького Духовенства Львівської Архиєпархії, Львів 1944. [Авт.].

[13] ВЕЖЕЛЬ, Л.,Увʼязнене пастирське слово, Вісник ЛНУ 26 (2005), http://www.lnu.edu.ua/faculty/jur/publications/visnyk26/Statti_Vezhel.htm (31.01.2013).

[14] СЛІПИЙ, Й.,Головні правила сучасного душпастирства, Збараж 1941.

[15] Пор. БЛАЖЕННІШИЙ ЛЮБОМИР ГУЗАР, Послання до священнослужителів з нагоди проголошення 2009 року роком християнського покликання з особливим наголосом на свщеничому покликанні, Київ 14.01.2009.

[16] БЛАЖЕННІШИЙ ЛЮБОМИР ГУЗАР, Послання до священнослужителів з нагоди проголошення 2009 року роком християнського покликання з особливим наголосом на свщеничому покликанні, Київ 14.01.2009.

[17] ЛАБА, В., Священичі духовні вправи, Рим 1965, 49.

[18] Пор. НЕФЕДОВ, Г., «Таинства и обряды Православной Церкви», Москва 2008, 20.

[19] Пор. НЕФЕДОВ, Г., «Таинства и обряды Православной Церкви», Москва 2008, 20.

[20] СЛІПИЙ, Й., Головні правила сучасного душпастирства, Збараж 1941.

[21] Пор. НЕФЕДОВ, Г.,«Таинства и обряды Православной Церкви», Москва 2008, 19.

[22] АРАНЦ, М.,Избранные сочинения по литургике Таинства Византийского Евхология,I, Рим-Москва 2003, 7.

[23] СЛІПИЙ, Й.,Головні правила сучасного душпастирства, Збараж 1941.

[24] СЛІПИЙ, Й.,Головні правила сучасного душпастирства, Збараж 1941.

[25] СЛІПИЙ, Й., Головні правила сучасного душпастирства, Збараж 1941.

[26] ВЕЖЕЛЬ, Л.,Увʼязнене пастирське слово, Вісник ЛНУ 26 (2005),
http://www.lnu.edu.ua/faculty/jur/publications/visnyk26/Statti_Vezhel.htm (31.01.2013).

[27] СЛІПИЙ, Й.,Головні правила сучасного душпастирства, Збараж 1941.

[28] СЛІПИЙ, Й.,Головні правила сучасного душпастирства, Збараж 1941.

[29] Пор. Ів. 10, 16.

[30] Див. Декрет Unitatis Redintegratio ІІ Ватиканського Собору.

[31] СЛІПИЙ, Й.,Головні правила сучасного душпастирства, Збараж 1941.

[32] МЕЛНІЦЬКИЙ, К.,Свідчення, 14.05.2012 Рим.

[33] МЕЛНІЦЬКИЙ, К., Свідчення, 14.05.2012 Рим

[34] Із грец. Λειτουργία— «служіння», «спільна справа».

[35] LG, 10.

[36] ПОТТ, Т., «Сакраментальне розуміння Церкви: схід і захід», із Наукові записки Українського Католицького Університету, I, 1, Львів 2009, 250.

[37] «Alter Christus» – «другий Христос».

[38] GALADZA, P.,«Liturgy and Life: The Appropriation of the ‘Personalization of Cult’ in East-Slavic Orthodox Liturgiology 1869-1996», Studia Liturgica 28 (1988), 210-231.

[39] Пор. Ів. 4, 23.

[40] СЛІПИЙ, Й.,«Заповіт», Тернопіль 2010.

 

Використана література:

1. Святе Письмо Старого та Нового Завіту, (переклад Хоменка), Львів 2007.
2. ARCHIVUM PATR. S. SOPHAE, T. 29: Curia Romana 1963.
3. GALADZA,  P.,«Liturgy and Life: The Appropriation of the ‘Personalization of Cult’ in East-Slavic Orthodox Liturgiology 1869-1996», Studia Liturgica 28 (1988).
4. PAPA BENEDETTO XVI, Lettera Apostolica in  forma di Motu Proprio “Porta Fidei”, SCV, 11.10.2011.
5. АРАНЦ,  М.,Избранные сочинения по литургике Таинства Византийского Евхология,I, Рим-Москва 2003.
6. БЛАЖЕННІЙШИЙ  СВЯТОСЛАВ  ШЕВЧУК,  Пастирське послання до духовенства, монашества і мирян з нагоди Року Віри, Київ, 8.01.2013.
7. БЛАЖЕННІШИЙ  ЛЮБОМИР  ГУЗАР,  Послання до священнослужителів з нагоди проголошення 2009 року роком християнського  покликання з особливим  наголосом на священичому покликанні, Київ 14.01.2009.
8. БОЦЮРКІВ, Б.,Українська Греко-Католицька Церква і Радянська держава (1939-1950),Львів 2005.
9. ВЕЖЕЛЬ,  Л.,  Увʼязнене пастирське слово,  Вісник ЛНУ  26 (2005), http://www.lnu.edu.ua/faculty/jur/publications/visnyk26/Statti_Vezhel.htm (31.01.2013).
10. Декрет Unitatis Redintegratio ІІ Ватиканського Собору.
11. ЛАБА, В., Священичі духовні вправи, Рим 1965.
12. МЕЛНІЦЬКИЙ, К.,Свідчення, 14.05.2012 Рим.
13. НЕФЕДОВ, Г.,«Таинства и обряды Православной Церкви», Москва 2008.
14. ОДИНЦОВ, М., Хождение по мукам, Наука и религия 8 (1990).
15. ПОТТ,  Т.,  «Сакраментальне розуміння Церкви: схід і захід», із  Наукові записки Українського Католицького Університету, I, 1, Львів 2009.
16. СЛІПИЙ, Й., Головні правила сучасного душпастирства, Збараж 1941.
17. СЛІПИЙ, Й.,«Заповіт», Тернопіль 2010.