Йосиф Сліпий

Ми знаємо, що Блаженніший Йосиф був в уяві багатьох людей суворим, ходячою суворістю. Навіть дехто з його учнів, питомців семінарії, казав: «Більш, як вогню і води, бійся Бороди». Але та строгість, то не була строгість, що, так скажу, така люта. Це була строгість, щоби людей до праці, до зусилля заохочувати. Не щоб комусь робити прикрість чи утруднювати життя, але так як Патріарх сам від себе дуже багато вимагав, був дуже-дуже працьовитий, навіть після заслання, після тих дуже тяжких років, коли вже не був такий сильний, як колись, однак завжди був надзвичайно працьовитий, ну і нас також (тих, що там були біля нього) підганяв до роботи. Він дуже не любив, коли хтось марнував час. Але я думаю, що це не було із почуття суворої вдачі – радше дуже свідомо. Я так іноді кажу, що Блаженніший одягав маску суворості, щоби підганяти до праці.

Повністю матеріал читайте у друкованій версії журналу.

Наприкінці зими ми завжди маємо дві нагоди згадувати Патріарха Йосифа Сліпого – в лютому 1892 року він народився, а в 1963-ому його звільнили з радянської тюрми.

Ще 14 грудня 1962 року Норман Казенс, американський журналіст та довірена особа президента Джона Кеннеді, прилетів до Москви для розмови з Микитою Хрущовим. Вони говорили про Карибську кризу, яка ледь не спричинила атомної війни, про працю Церков задля миру в світі, про реформи в СРСР. А оскільки Казенс діяв і на доручення Папи Івана ХХІІІ, то порушив тему релігійної свободи в Радянському Союзі, спитавши Хрущова про можливість поширення католицької літератури на радянських теренах. Наостанок він сказав йому, що жестом, який би показав, що радянський лідер говорить про релігійну свободу щиро, стало б звільнення глави українських греко-католиків Йосифа Сліпого. Сам Казенс так згадує цю розмову: «Мені здалося, що перший секретар трохи напружився. «Ви знаєте, – сказав він, – я досить добре знайомий зі справою Сліпого. Я сам родом з України, і ця справа все ще свіжа у мене в пам’яті». Після того Хрущов майже двадцять хвилин описував мені релігійну ситуацію в Україні до 1947 року…» І коли Казенс знову повернувся до питання звільнення Йосифа Сліпого, Хрущов сказав: «Це погана ідея. Я хотів би поліпшити відносини з Ватиканом, але не таким шляхом. Фактично це було б найгірше, що можна зробити. Це все буде дуже погано пахнути». Свою відмову Хрущов пояснив тим, що боїться викривальних свідчень з уст Сліпого в західній пресі про радянську репресивну машину. Відповідь Казенса була такою, що і тоді, і тепер обурила б багатьох, не лише українських греко-католиків: «…я можу вас запевнити, що Папа клопочеться про звільнення архиєпископа зовсім не для того, щоб починати проти вас кампанію пропаганди. Церкві не бракує матеріалу для цих потреб. Усе, чого хоче Папа, – це щоб архиєпископу дали дожити свого віку в якійсь віддаленій семінарії. Добиваючися звільнення архиєпископа, Папа не виношує ніяких підступів. До речі, ви, напевно, знаєте, що Папа Іван ХХІІІ жодного разу не виступав ні проти СРСР, ні проти вас особисто. Він розуміє, що з часів Сталіна відбулося багато важливих змін, і має надію, що ця тенденція не припинятиметься й розвиватиметься».

Як би там не було, така дипломатія допомогла звільнити Йосифа Сліпого з радянської тюрми. Хоча спершу Хрущов пояснив, що не відає, де зараз перебуває митрополит, і взагалі не знає, чи він ще живий, чи ні… Сьогодні ми вже знаємо, що, прибувши до Риму, Йосиф Сліпий не доживав віку в якійсь «віддаленій семінарії». Він працював з такою інтенсивністю, немовби намагався надолужити 18 років свого ув’язнення. Багатьма плодами його праці ми користуємося дотепер. Коли нині, в рік 125-літнього ювілею, про Патріарха згадують його співпрацівники, то перш за все говорять про його постійну заохоту до праці. Він не чекав сприятливішого часу чи умов, а робив усе, що було можливо зробити для своєї спільноти в тій ситуації, у якій випало жити. Чи це не добрий приклад для всіх нас сьогодні?

За життя, після 18-літнього ув’язнення св. п. Патріярха Йосифа, коли він жив у Вічному Місті — Римі, кожного року у місяці лютім вітали його з днем народження. Блаженніший Патріярх Йосиф, Кардинал Сліпий-Кобернецький-Дичковський, народився 17 лютого 1892 року в селі Заздрість, що на Тернопільщині. Кожного року з нагоди дня народин Патріярха Йосифа з’їжджались представники зорганізованого мирянства з різних країн і континентів до Риму, щоб безпосередньо привітати главу нашої Української Католицької Церкви і при цій нагоді влаштувати мирянські конференції на релігійно-церковні теми та спільні святочні обіди на пошану нашого святця Патріярха Йосифа. Учасники таких зустрічей з Патріархом Йосифом все почувались щасливими і утверджені у своїй вірі.

Справді з появою у Римі Патріярха Йосифа, це Вічне Місто для української діаспори стало ближчим, ми в ньому знаходимо нашу, українську частку, ми бачили наші живучі обителі: монаші зібрання Отців-Василіян і наших Сестер-Василіянок, відновлений монаший чин Отців-Студитів, Велику Богословську Семінарію на Джа Нікольо і Малу семінарію біля собору Св. Софії і сам собор Св. Софії, що став центром у Римі, Український Католицький Університет і патріярший двір з церковцею свв. Сергія і Вакха при П’яцца Мадонна деї Монті. В цьому ми бачили самі себе, ми бачили ріст і розвиток нашої обновленої Української Католицької Церкви. Наша Церква, завдяки Патріярхові Йосифові офіційно у Апостольській Столиці позбулась назви «рутені», а цей іменник заступлено «українська», до речі, слід багатьом знати, що наша Церква в Апостольській Столиці офіційно не фігурувала, як «греко», яке знову зайво і непотрібно воскресили в Україні, бо, мовляв, воно мало щось дати, але як «рутенська»? (Це окрема тема). Це було справді досягнення Патріярха Йосиф а так само, як на його прохання в Апостольській Столиці перевірено і знайдено потверджуючі документи, що Києво-Галицькій Митрополії прислуговує право «Верховного Архиєпископата» і на підставі цього Блаженнішому Митрополитові Йосифові Києво-Галицькому привернено титул Верховного Архиєпископа, який іде за Києво-Галицькою Митрополією, що є рівний патріярхові, себто мас ті всі права, тільки не має цього титулу.

Завдяки Патріярхові Йосифові, який своєю працею наблизив мирян, зокрема зорганізований мирянський рух, до Апостольської Столиці, і Вічне Місто стало для нас, для української діяспори, близьким, справжнім центром живучости і продовженням існування нашої УКЦеркви та надією наших сподівань, воскресіння катакомбної УКЦеркви. Кожного разу з приводу відзначення дня народження Патріярха Йосифа ми, миряни, ставали сильнішими у нашій вірі і раділи візією нашої Помісної УКЦеркви, яку нам визначував Патріярх. Кожного року Ватиканська пошта відчувала день народин Патріярха Йосифа, бо все в час місяця лютого їй приходилось доставляти тисячі поздоровлень з різних країн і континентів на вулицю Арціпрете, Ватикан, де жив Патріярх Йосиф.

Напевно, хронікар церковних подій відмітив ці події для історії Церкви. Згадувати св. п. Патріярха Йосифа, це справді говорити про історію нашої Церкви половини сорокових років до першої половини вісімдесятих років двадцятого століття. Треба ствердити, що це найстрашніші часи нашої Церкви і в загальному українського народу. Тут можна ставити знак рівняння з переслідуванням первісних християн. Наша УКЦерква видержала всі переслідування під неперевершеним маяком, яким був св. п. Патріярх Йосиф.

Наш журнал у 1993 році друкував деякі уривки із спогадів і два документи під назвою «Скарги», які с потрясаючими. Те, що написав у своїх спогадах Патріярх Йосиф, вже сьогодні дещо з того відкрито в архівах КДБ, які тільки підтверджують написане Патріярхом Йосифом. Патріярх Йосиф виявився крицевою людиною, з блискавичною візією. Хочемо ми цього, чи ні, визнаємо ми це, чи ні, але незаперечним залишився факт, що сьогодні наша Помісна УКЦерква іде в перспективі його візії. Може, наша Церква не йде в такому темпі, як передбачав Патріярх Йосиф, але незалежно від всього, вона посувається в тому напрямі вже по самій своїй інерції, якої надав наш глава Церкви, Світлої Пам’яти Патріярх Йосиф. Навіть якби ми бажали від цього напрямку, самобутньости нашої Помісної УКЦеркви, втекти, забути і не бачити, але це вже є неможливе.

Про це Патріярх Йосиф пише у своєму унікальному і неповторному «Завіщанні…»: «І Вас, мої возлюблені діти, благаю: Ніколи не відкажіться від Патріархату своєї Страдної Церкви, ви ж живі, існуючі її діти!».

А ось що писав про Патріярха Йосифа і його Завіщання у сороковий день його смерти у німецькій церкві св. Михаїла у Мюнхені 21 жовтня 1984 р. найбільший прошак світу, як він сам себе називає, о. Веренфрід ван Страатен: «Бо прозвучав голос з неба: «Я прославлював і надалі буду прославлювати!». Ваш Патріярх сяє ясно. Він судить поган і панує над народами. Так слухайте його, бо він далі проповідує у своєму Завіщанні, у цьому благородному, а разом з тим потрясаючому документі, що він вам залишив, як свій останній Заповіт. Якщо цей заповіт не буде у кожній українській родині, кожним українським священиком і кожним українським єпископом знову і знову читаний, роздумуваний, якщо цим Заповітом не будете жити, тоді я побоююся, що Українська Церква не була гідною такого Пастиря. Нехай це не стане дійсністю! Тому, осиротіле стадо Йосифа Сліпого, слухай його голосу, довіряй його заступництву, виконуй його Завіщання, плекай твоє християнське родинне життя, твою мову і твою прегарну Літургію». Так нас просив і напоминав чужинець, великий приятель св. п. Патріярха Йосифа й Помісної УКЦеркви, о. Веренфрід ван Страатен.

Тому згадаймо ми Патріярха Йосифа у ці дні місяця лютого з нагоди його народин. Занесім наші заупокійні молитви за душу Патріярха Йосифа і просім, щоб він вимолив для нашої Церкви Божих ласк.

Микола Галів

ЕВЛОҐІЯ КАРДИНАЛОВІ ЙОСИФОВІ СЛІПОМУ
ВЕРХОВНИЙ АРХИЄПИСКОП, КАРДИНАЛ ЙОСИФ СЛІПИЙ — ІСПОВІДНИК

Йосиф Кардинал Сліпий, син Івана і Анастазії Дичковських, народився 17 лютого 1892 р. в селі Заздрість, пов. Теребовля. По закінченні народньої школи в рідному селі перейшов до гімназії в Тернополі, яку закінчив з відзначенням, і після матури вступив на Богословські студії у Львові. Слуга Божий Митрополит Кир Андрей Шептицький, помітивши його здібності, вислав його до Іннсбруку на студії восени 1912 р. Там, серед воєнної хуртовини, богослов Йосиф Сліпий закінчив свої філософські й богословські студії в роках 1914-1918. Ієрейські свячення прийняв з рук митрополита дня 30 вересня 1917 p., а після свячень продовжував свої філософічно-богословські студії найперше в Іннсбруці, а опісля в Римі в університетах: Ґреґоріянум, Анджелікум і в Орієнтальному Інституті. Докторат із богословських наук осягнув в Іннсбруці, написавши працю «Навчання візантійського патріярха Фотія про Пресвяту Тройцю», яка вийшла друком в Іннсбруці в 1922 р. На Ґреґоріянум осягнув рідкісний титул-ступінь «Маґістер Аґреґатус» на підставі габілітаційної праці «Про внутрішнє діяння в Пресвятій Тройці».

Після того, як о. Йосиф повернувся до Галичини, в 1921 p., його призначено професором богословії в Українській Греко-Католицькій Семінарії у Львові, де він викладав догматику. Там він був одним із основоположників Богословського Наукового Товариства, яке постало 29 вересня 1922 р. за ініціятивою о. ректора Тита Галущинського, ЧСВВ, та редаґував богословський журнал «Богословія», що став одним із найповажніших наукових видань. Викладаючи догматику понад 20 років, став він одним з найвизначніших учених у богословському світі, зокрема в трудних питаннях про Пресвяту Тройцю. Написав чимало богословських праць, як також багато розвідок, доповідей та репортажів, що були друковані в «Богословії» та в інших журналах. По уступленні ректора о. Тита Галущинського, ЧСВВ, в 1926 p., призначено його ректором Духовної Семінарії, а рівночасно деканом Богословського факультету. Дня 14 квітня 1929 р. став Він ректором Богословської Академії. На цьому становищі перебував він аж до 1944 року. Будучи ректором, підніс рівень навчання, створив науковий центр: Богословське Наукове Товариство, поширив бібліотеку, що нараховувала 12,000 томів, крім цінних стародруків, рукописів й архівних матеріялів. На жаль, безпощадна Друга світова війна (1939-1944 р.) знищила всі ті надбання.

По Першій світовій війні о. ректор Сліпий брав активну участь в Унійних З’їздах, разом з Митрополитом А. Шептицьким у Велеграді, а згодом у Пінську й у Львові. З доручення Слуги Божого А. Шептицького приготовив Унійний З’їзд у Львові 23-25 грудня 1936 p., в якому брало участь понад 300 учасників. Щоб поєднати Схід із Заходом, треба було найперше добре пізнати навчаня обох, тому в дискусіях, як казав о. ректор, не треба ставити догматичних різниць на вістря меча, але радше шукати підтримки в св. Письмі й традиції, щоб у той спосіб пізнати правду. Зрозуміння Сходу, любов і зберігання традицій — це шлях до з’єднання, який вказують римські папи. Тому він сам пильно вивчав літургію, історію Візантії, мистецтво, візантійську богословсько-духовну літературу, історію візантійської Церкви й обряду. В своїх поглядах визначався науковою прецизністю й об’єктивністю; подібне становище займав і в обрядово-літургійних питаннях. За всяку ціну намагався втримувати одностайність обряду, що дає церковному організмові суцільність.

Понад 20 років о. ректор Сліпий був одним із найближчих співробітників Митрополита Андрея. У травні 1935 р. призначено його крилошанином й архидияконом Митрополичої Капітули, а незабаром також мітратом. Дня 25 листопада 1939 р. став він Львівським Архиєпископом із правом наслідства, а єпископська хіротонія відбулась в день Непорочного Зачаття Пресвятої Богородиці, 22 грудня 1939 р. Вона відбулася тайком. Як жезл, одержав він палицю Владики Андрея, ту саму, що її Митрополит дав вл. Йосифові Боцянові в Києві під час хіротонії як душпастирський жезл. Після хіротонії Архиєпископ Йосиф Сліпий стає правою рукою Митрополита Андрея, який, будучи хворим, не міг уже управляти розлогою архидієцезією. Після вибуху війни між гітлерівською Німеччиною й Радянським Союзом його мало що не вбили, та під час передишки за німецької окупації в роках 1941-44, активному Архиєпископові Йосифові вдалось знов відкрити Духовну Семінарію для 70 студентів, що не було легко в знищеній Семінарії, без підручників і бібліотеки. Дня 1 листопада 1944 р. вмирає Митрополит Андрей, а вл. Йосиф Сліпий стає митрополитом Львівсько-Галицької Митрополії. Незадовго після смерти Митрополита Андрея почалась большевицька нагінка на Українську Католицьку Церкву. Дня 11 квітня 1945 p., по кількох провокаційних статтях Володимира Росовича вночі арештовано митрополита Сліпого та ввесь греко-католицький єпископат, а згодом й апостольського візитатора Петра Вергуна. Заледве два тижні після арешту митрополита Сліпого патріярх Олексій висвячує росіянина Макарія на львівського єпископа, а вслід за цим організується ініціятивна група священиків, очолена о. д-ром Гавриїлом Костельником для «возз’єднання» Української Католицької Церкви з російською православною. 300 українських католицьких священиків у протестаційному меморіялі вимагали звільнення митрополита Йосифа Сліпого на підставі Сталінської Конституції, що Радянський Союз, розуміється, не зробив. По висвяченні двох відступників, Михаїла Мельника і Антона Пельвецького, що їх рукополагав православний митрополит Іван Соколов, в днях 8-10 березня 1946 р. відбувся у Львові «собор» з участю 216 священиків та 19 мирян, які «уневажнили» рішення Берестейського Собору з 1596 р. у справі Унії та «возз’єдналися» з російською православною Церквою.

Напередодні беззаконного й насильного, як усе інше в Радянському Союзі, «собору» в радянській пресі появилось офіційне закінчення слідства над Митрополитом Йосифом Сліпим, єпископами Хомишиним, Чарнецьким, Будкою і Лятишевським. їх засуджено за «активну зрадницьку й підсобницьку діяльність на користь німецьких окупантів», їхньою одинокою провиною було те, що вони не погодились піддатися російському православному патріярхові й зрадити Українську Католицьку Церкву.

Старенького вже, 80-літнього єпископа Хомишина засуджено на 10 років важкої каторги, всі інші, разом із митрополитом Йосифом, одержали по 8 років важкої каторги, а єп. Чарнецький тільки 5 років.

Після засуду Митрополит відбував кару спершу в тюрмі у Києві, а опісля в Кірові, в Росії. Звідтіль відправлено Митрополита в східній Сибір, де він перебував у Маріїнську, маленькому містечку Кемерівської области. В серпні 1948 р. перевезено його до табору праці «Н.23» в Темняковському районі Мордовської автономної республіки, де було майже 50 українських в’язнів. Там перебув він від 1949 до 1953 року.

Після смерти Сталіна, здавалось, що більшовики його випустять, але вони вирішили його зломити. Зробили йому знову пропозицію піддатися патріярхові, що він рішуче відкинув. Комісія, що 15 травня 1953 р. прибула до табору, допитувала митрополита Сліпого про його зв’язки зі світом, про ставлення до православної Церкви. Після цього його звільнили, але не дозволили повернутися до Львова, а приділили до дому інвалідів-старців у селі Маклаково біля Єнисейська в середньому Сибірі, де він виконував службу сторожа дому. А згодом прийшов знову удар на геройського Митрополита: 1958 р. його знову поставили під суд і засудили на додаткових 7 років «трудоісправітєльних лаґєрєй». З середнього Сибіру Митрополит не тільки листувався з різними духовними та світськими особами, вірними католицької Церкви й писав пастирські послання, але навіть давав призначення священикам по різних околицях Сибіру, Уралу й Казахстану. В 1957 p., в 40-річчя його священства, папа Пій XII послав йому власноручного листа, благословляючи його — Митрополита-ісповідника, який однак, не дійшов до його рук, але дав нагоду прокуророві обвинуватити його в зв’язках із папою. В 1963 році, за стараннями Папи Івана XXIII, Москва звільнила митрополита Йосифа Сліпого й дозволила йому виїхати до Риму, де він на II Ватиканському Соборі, в присутності 2,400 отців Собору, дав пропозицію піднести Києво-Галицьку Митрополію до гідности Патріярхату.[1]

Під кінець 1963 р. священна Конгрегація для Східніх Церков признала (вислів «признала» не відповідає змістові акту, краще сказати «потвердила» — зауваження Ред.) Митрополитові Сліпому достоїнство Верховного Архиєпископа, а з початком 1965 року папа Павло VІ підніс його до гідности Кардинала Римської Церкви. На Соборі, а відтак на єпископських конференціях, Кардинал Йосиф Сліпий відважно боронив інтереси і права Української Католицької Церкви.

В роках 1968-1973 він відвідав 14 країн Европи, Північної й Південної Америки й далеку Австралію, всюди, де тільки живуть українські поселенці, щоб нав’язати з ними релігійне спілкування й пожвавити їхнє церковно-релігійне життя. В Римі Кардинал Йосиф заснував науковий осередок довкола Українського Католицького Університету св. Климента в 1963 p., пожвавив життя монахів-студитів (купуючи манастир під Римом в 1965 p.); розбудував собор-пам’ятник Св. Софії в 1969 p.; придбав та відновив храм Жировицької Матері Божої при парафії Сергія і Вакха, при якому заснував український музей і гостинницю, в 1971 р. В міжчасі відновив видання журналу «Богословія» та інших науково-джерельних праць, число яких уже нараховує до 100 томів. Ось так Його Блаженство працював і побивався про долю Української Католицької Церкви й науки аж до сьогодні; хоч останніми часами його здоров’я вже йому не служило. Він же ж дожив глибокого віку свого трудящого життя.[2]

Їх Еміненція, Кардинал Йосиф, уже належить до історії, хоч і дальше безпереривно її творить, не для себе, але для Української Католицької Церкви й народу. Він чудом зберігся, і, як живий свідок, залишився з 11-ти замучених у московській каторзі Ієрархів УКЦ. Прибувши на Захід, він не тільки символізував важку недолю Української Католицької Церкви й українського народу, але невтомно працював і виконував все для збереження й розбудови Української Католицької Церкви в Україні й діяспорі. Він не хотів накидати католицизму українським некатоликам, але його щирим бажанням було привернути єдність нашої Церкви з часів рівноапостольського Князя Володимира Великого.

Для України Блаженніший Кардинал Йосиф став символом української християнської Церкви, її прапороносцем і зразком патріотизму й любови до Батьківщини й ісповідником за Христа й Україну. Він мов скеля, на якій будується героїчна Церква; він — символ вірности, жертвенности, витривалости й відваги. Він справжній Пастир і Пророк, зісланий Богом самим, щоб вказати нам правдивий шлях до духа Української Церкви. Минуть віки, а він світитиме, як приклад поєднання Божого з людським, релігійного з національним, проминаючого з вічним. Ось це характеризує життєвий шлях нашого достойного Сина народу на довгій та нелегкій стежці історії нашої страждальної Церкви й народу, на перехресті історії Сходу й Заходу. Його 18-річне страждання, просто чудесне визволення дали йому окреме місце не тільки в нашому поневоленому народові, але й у цілому світі. Він уособлює все, щонайцінніше й найкращого має наш нарід. Його не змінили ні обіцяні почесті, ні матеріяльні блага цього світу; його не зломили ні моральний тиск, ні фізичні тортури. Його посвяту й любов до Церкви й народу можна порівняти хіба до любови біблійного Мойсея, що їх оспівує Іван Франко у поемі «Мойсей».[3]

Папа Павло VІ, назначуючи його Кардиналом Вселенської Церкви, четвертим з черги в нашій майже 1000-літній історії Церкви, сказав: «Вивищенням до кардинальської гідности українського Митрополита ми бажали засвідчити перед усією Церквою й перед світом його терпіння, його непохитність у визнанні Христової віри, героїзм, що є неоціненним скарбом цілої Вселенської Церкви». А ми, що тут сьогодні зібралися, щоб відпровадити його на вічний спочинок, коли він після такого довгого й всебічно-активного життя, покидає цю долину сліз і переходить до вічного позагробового життя, просімо Всевишнього, щоб прийняв його до своїх небесних хоромів, де вже немає ні болізні, ні терпінь, ні зідхання, але вічне безмежно-щасливе життя. Хай наш Божественний Спаситель вийде йому назустріч й звернеться до нього оцими благословенними словами: «Прийди, благословенний отця мого, візьми в спадщину Царство, приготоване тобі від сотворення світу» (Мт. 25,34). Хай нагородить його тим щастям, що про нього згадує св. апостол Павло, наводячи слова Ісаї пророка (64,3): «Те, чого око не бачило й вухо не чуло, що на думку людині не спало, те наготував Бог тим, що Його люблять» (І Кор. 2,9).

[1] о. І. Назарко, ЧСВВ, Митрополит Йосиф Сліпий, «Світло», січень-лютий 1960, Торонто, Канада.

[2] 40-річчя єпископських свячень їх Еміненції Кардинала Йосифа Сліпого, дня 23 вересня 1979 р.

[3] В. Дідюк, У поклоні Патріярхові України. Наша Мета, середа, 18 лютого 1981 р. (Рік XXXIII, ч. 7), Л, ст.2.

У день 17 лютого, коли Патріярхові Йосифові сповниться 92 роки життя, ми всі повинні спрямувати наші окремі щирі молитви до Всевишнього Господа Бога та Божої Матері, що дозволили голові нашої Помісної Української Католицької Церкви, їх Блаженству Патріярхові Йосифові, відзначити своє 92-річчя по диву гідного, унікального та багатотрудивого життя. А також ми повинні висловити наші щировдячні молитви за те, що Всевишній Господь і Пречиста Діва Марія вислухали наших молитов, які линули й линуть до небесних висот, щоб зберегти нам творчодіючим нашого українського Мойсея, Патріярха Йосифа. Всевишній Господь і Мати Божа, що пережила земське горе, бачать з небесних висот трагедію нашої Помісної Церкви, Церкви-Страдниці, яка незаступимо, саме тепер найбільше потребує свого пастиря — Патріярха Йосифа, щоб він міцно закріпив покладені основи патріярхату Помісної Церкви.

Це є Боже чудо, що після всього і останньої важкої операції та недуги ми маємо нагоду привітати нашого Патріярха Києво-Галицького і всієї Руси-України, Помісної Української Католицької Церкви, Блаженнішого Отця Йосифа з його 92-річчям. Справді, це чудо, за яке ми лишаємось боржниками перед Всевишнім Богом. До речі, це не перше Боже чудо, що сповнилось на нашому Патріярхові Йосифові.

Хіба ж це не Боже чудо, що Блаженніший Отець Йосиф мав стільки сили, що витримав більшовицьке заслання, де був позбавлений елементарних людських обставин, карався у холоді й голоді, гонений і переслідуваний, але не вирікався Христа Бога, своєї Церкви та видимого голови Христової Церкви на землі, Петрового наслідника — Святішого Отця Папи Римського. Все це він подивугідно перебув і з підірваним здоров’ям та у похилому віці, на 71 році життя появився на волі. Хто ж може сказати, що це не Боже чудо? Блаженніший Йосиф повернувся на волю звідти, звідкіля майже не повертаються, а зокрема люди духовного сану та ще й в сані митрополита.

Пригадаймо собі цю небуденну, виняткову хвилину, коли ми почули, що після 18-річного заслання й ув’язнення Блаженніший Митрополит Отець Йосиф Сліпий опинився на волі — в Римі. Не хотілось вірити, що це стало дійсністю. Вістка про появу Блаженнішого Отця Йосифа на волі блискавично рознеслась по цілому світі. Навіть ті, які самі прикладали свої руки й старання для звільнення Блаженнішого Йосифа, не могли повірити, що їх заходи завершились успіхом. Блаженніший Отець Йосиф, який був забутий і для багатьох майже незнайомий, зразу став усім близький і рідний. Всі знали, що він голова Української Католицької Церкви, яку більшовики на т.зв. львівському «соборі» зліквідували. Тоді також світ довідався про Українську Католицьку Церкву та її трагічну долю, яка її зустріла на рідних землях в Україні. Це сталось у країні, яка голосить свободу слова й віроісповідання, і це ж саме ґарантує радянська конституція, але дійсність є протилежною до голошеного. Зрештою, радянські законодавці самі признали, що конституція є на експорт, а не для громадян Радянського Союзу.

З того часу, як Блаженніший Отець Йосиф прибув на волю — до Риму, проминуло повних 21 рік, що їх він справді виповнив, понад людські сподівання, глибоко-творчим змістом. Якщо б ми не були безпосередніми свідками всього, що створив і ще сьогодні творить наш Патріярх Йосиф, то напевно у все це не повірили б. І так мимоволі насувається питання — де ж у Блаженнішого Отця Йосифа взялось стільки витривалости, терпеливости й творчих сил, щоб на протязі порівняльно короткого часу створити непроминальні надбання — духа української Церкви. Хіба ж це не Боже чудо?!

Завдяки його творчим зусиллям наша Церква, немов збудилась від летаргічного сну, латинщення і нівеляції, наблизившись до свого рідного українського обряду нашої Церкви і до самобутнього церковного становлення. Вдумаймось у ці переродження чи відродження і побачимо, а радше відчуємо глибоке їх значення, їх непересічну вагомість. Завдяки його великій і наполегливій праці Рим став імпульсивно діючим українським церковним центром, як ніколи перед тим. Блаженніший Йосиф під кожним оглядом досягнув, що наша присутність у Римі є видною. В такій чи іншій формі українське питання, питання української Церкви не перестало існувати і ворушити думками найвищих ватіканських достойників. Блаженнішому Патріярхові Йосифові не раз і не два казали — «ні», але його віра у справедливість держала його творчодіючим, він безперебійно домагався привернення прав для нашої Церкви. Ми повинні піти його шляхом і завжди стукати і домагатись того, що нашій Церкві згідно з історичними правами й після ухвал Вселенського Собору Ватіканського II належиться. Щоб ідеї Патріярха Йосифа росли й розвивались та одержали солідну науково-дослідну підбудову, він створив для цього, Український Католицький Університет ім. Клемента Папи. Щоб патріярша ідея все була живою і творчо діючою, Блаженніший Йосиф створив Патріярший двір, покликав патріярший крилос, який є виконавцем його задумів і плянів. Також подбав про монаше життя, відновивши в Римі суто український монаший чин Отців-Студитів, які мають свій манастир у Кастель Ґандольфо. Якщо до цього додати вже від довгих-довгих років існуючі українські осередки, як Семінарію ім. св. Йосафата на Джа Нікольо, манастир і капітулу Отців-Василіян та Сестер-Василіянок й інші, то ми маємо зараз міцний український церковний центр, що його сьогодні трудно недобачити. У рості українського церковного центру в Римі була і є незаперечна заслуга ідеї патріярхату Української Католицької Церкви, яку висунув 11 жовтня 1963 року Блаженніший Отець Йосиф на другій сесії Вселенського Собору Ватиканського II. Ця ідея стала творчо-діючою, і вона діє досьогодні. Це щось подібне, як читається у Євангелії на Христове Воскресіння: «На початку було слово…».

Згадаймо все це або хоч натякнім на це у день народин Блаженнішого Патріярха Йосифа і скажім собі: все, що він створив, є наявним Божим чудом. Дякуємо Тобі, Всевишній Боже, що допоміг нашому, українському Мойсеєві перейти всі труднощі життя і останньо тяжкі недуги та продовжив його життя. Дай йому, Боже, сили ще дальше працювати на Твою, Всевишній Боже, славу й добро української Церкви та українського народу. Многих літ бажає Вам, Ваше Блаженство Отче Йосифе, журнал «Патріярхат».

М. Г.

Двадцять років тому, докладніше 9 лютого 1963 p., сталося у нас чудо, що його живими свідками ми всі були. Це Той, якого вже двократно судили на смерть. А судили ті, для яких поза спеціялізацією у злочинах не існує хоч би крапелька чогось людського і від вироку яких не було досі ніякого помилування чи відкликання присуду смерти, повернувся живим до нас, несучи на собі стигмати тієї брутальної 18-літньої каторги.

Як тоді, перед 20 роками, так і сьогодні не могло і не може бути сумніву у тому, що наш чудесний Поворотець прийшов до нас живим тільки для того, щоб донести до нашої свідомости особливе Боже доручення, що його він сам назвав від самого початку «Справою Божою».

Надзвичайну Божу Руку у людських справах, те воістину Боже чудо короткозорі люди звикли споконвіку розглядати по-своєму. Це твердження могло б звучати якось дуже загірно, глухо й блідо, якби це мало мати місце десь у чужій нам спільноті. Але на превелике наше горе та ще й у додаток до усієї нашої трагедії нікому іншому, але нам самим доводиться нести на собі невитравний штамп цього ствердження. Не було б, мабуть, нічого дивного, коли б та чи інша інтерпретація вийшла від сірих, безвідповідальних і безіменних мас. Власне, трагедія наша в тому, що ті, які носять в ім’я Боже гідності й владу, їм Богом дану, отже ті, які повинні були проінтерпретувати цей непомильний знак з неба по-Божому, проінтерпретували його по примітивно-людському. Вони прийняли його за суто людську скороминучу сенсацію, за вислід хитромудрої дипломатії Риму і за щасливий збіг обставин, що за нього єдиний кредит треба приписати Римові…, до того ж ще з цілим рядом своїх власних індивідуальних комплексів.

Проте, у перших хвилинах, ім’я Блаженнішого нашого поворотця було раптом на устах цілого світу, своїх і чужих, навіть серед упереджених і злонамірених. Очевидно, у перших місяцях повороту Блаженнішого не могло бути інакше. Ті, що називали себе «своїми», спочатку горнулися до нього, але навіть і сліпий міг би побачити, що якби те гроно наших ієрархів серед Вселенської Церкви тут, у Вічному Місті зібраної, мало б яку-небудь увагу на себе звернути, то тільки через і завдяки тому Велетневі і святому Мужеві, що з волі Божої з’явився в Римі. Це, отже, самозрозуміле, ще в тих перших місяцях ті «свої» величали й визначали Блаженнішого безсумнівним первоієрархом нашої розп’ятої Церкви, Ісповідником і Мучеником за Христову Церкву, а взагалі кажучи, живим символом життя нашої Церкви. Істотне тільки питання: на як довго? Відповідь: аж до того моменту, коли наш Блаженніший подав до загального відома на найбільше міродайній плятформі саме цю Божу справу.

Найближча нагода, що трапилася Блаженнішому ясно проректи світові й Церкві свою Божу справу, це була найближча сесія Другого Ватиканського Собору. 11 жовтня 1963 р. нарешті настала ця історична хвиля. Перед повністю зібраним Собором усієї Христової Церкви, а саме перед 2,100 отцями Собору, перед представниками всіх християнських Церков, монаших згромаджень і навіть перед присутніми обсерваторами гібридних конфесій, виступив вперше наш Ісповідник зі своїм історичним словом. Ще ніколи в історії вселенських соборів зібрані отці Церкви не очікували з таким палким бажанням, нетерпінням і з таким зосередженням на одну серед цілого світлого збору особу, як це було на цій сесії Другого Ватиканського Собору. Після вступних формальностей секретар Собору покликує до слова нашого Блаженнішого. Погляди всіх зосереджені на нашому Ісповіднику. І вуха, всіх жадібні на кожне його словечко:

«Хай буде благословенний Бог у Пресвятій Трійці разом із Всеблаженною і Пренепорочною Дівою Марією і всіми Святими за ласку і за чудодійну змогу, дану мені взяти участь у цьому величному Священному Соборі»,— почав Блаженніший. Увесь священний збір, мабуть, думав, що цей голова Української Католицької Церкви ось-ось буде говорити про свою каторгу і своє особисте мучеництво. Але ні слова про це не почув цей Священний Собор. Блаженніший натомість нав’язував до світлого тисячолітнього, хоч і тернистого, шляху історії Української Церкви:

«Достойні Отці Собору! Виступаючи перед Вами у всій моїй скромності, мушу признатися, що це мій перший виступ. Однак, не як зовсім нової людини. Бо мене поручають мої світлі попередники, що брали участь у перших Вселенських Соборах, і слідами яких, я вірю, ступаю. З наших українських земель, із Київської Руси-України, вже в першому Нікейському Соборі брали участь єпископ ґотів Теофіл і Кадмей, єпископ Босфорського Царства Південної України, що в його царстві не тільки грецькі поселенці були християнами, але також численні скити, наші предки…».

Після скрупулентного переліку учасників Вселенських Соборів, які представляли Українську Церкву і різну добу цієї ж Церкви, Блаженніший вказує на присутність на цьому Другому Ватиканському Соборі сьогоднішньої Української Церкви, що її репрезентують двадцять присутніх тут Владик, а скільки ж ще неприсутніх (бо закатованих)… Далі Блаженніший повертається до біжучих справ, що їх зібрався цей Собор розв’язувати. Піддає багато своїх суґестій і особистих внесків. З аналізи їх недвозначно виходить, що всі ці пропозиції правлять за інтродукцію до найважливішого і якнайясніше висловленого внеску, який дослівно звучав так:

«Для заманіфестування цього благонадійного впливу, я в імені всієї нашої Церкви гаряче прошу, щоб цей Священний Собор звалив піднести наш головний Києво-Галицький Митрополичий Престол до патріярхальної гідности і нарешті завершив великі намагання вселенських архиєреїв Урбана VІІІ, Григорія ХVІ, Пія IX і Лева XIII за створення цього патріярхату. Це причиниться у великій мірі до зміцнення Католицької Церкви на Сході, не тільки серед католиків, але також серед православних. Такою прихильністю Собор з’єднає собі велику пошану і дуже щиру вдячність у східніх вірних і причиниться до великого поступу в закріпленні католицької віри на Сході».

Буря схвальних оплесків зірвалася раптом у базиліці св. Петра, де проводив свої сесії собор. Власне, ці бурхливі оплески були наперекір виразному соборовому правильнику, що не дозволяв ніяких оплесків під час сесій собору, байдуже, до якої б особи ці оплески не відносились. І друге дивне диво тоді відбулося. Ці оплески продовжувалися 10 хвилин. І не допомогли нічого всі заходи президії собору спинити їх. Коли ж, нарешті, затихли ці оплески, то хіба тому, що ввесь цей священний збір старався дотиснутись до особи Блаженнішого, щоб побачити його зблизька, заговорити до нього або просто доторкнутися до нього, щоб тільки поцілувати його мученичу руку.

Захоплення й одушевлення виступом нашого Патріярха не обмежилось до замкненого кола отців собору. Ще того самого дня італійська телевізія широко коментувала виступ нашого Ісповідника віри, називаючи його вже тоді Патріярхом Української Католицької Церкви.

Не буде ніякою новиною, що Москва, яка схопилась з перфідною калькуляцією запрошення на собор (бо це ж для неї була і вимріяна нагода мати і там свої нечестиві очі й лукаві вуха та пропаґандивний язик шпигувати, розкладати, триюдити і вкорінюватися у саме нутро Христової Церкви), — перша була заалярмована цим виступом нашого Патріярха. Могло б бути тільки дивним, як московські обсерватори збагнули промову Блаженнішого, коли ця промова була виголошена в латинській мові. Але це не була жодна трудність для Москви. Адже ж на соборі були випробувані й патентовані приятелі Москви, цілий штаб її п’ятої колони у лоні самої Церкви, й ті постачали цих обсерваторів всіма потрібними їм інформаціями. Ці обсерватори були наочними свідками цієї самої історичної овації. Московська машина справно працювала.

Вже цього самого дня Кремль доручив своїм обсерваторам, Боровому і Котлярову, усіми засобами паралізувати зародок Києво-Галицького Патріярхату. Негайно пішли о протестування до керівних органів цього небожого «діялогу» з нечестивими. Про те, однак, що твориться за кулісами, український загал не мав найменшого поняття і, мабуть, повного образу про це не матиме ніколи. Та й чи могло в такому історичному моменті прийти комунебудь з наших на думку, що з українською страдницькою Церквою коїться щось несамовито потворне? Наш український католицький загал був сповнений надзвичайним ентузіязмом. Він увесь горів тим захопленням, що його Церква вже нарешті перестала бути мовчазною, зацькованою і всіми принижуваною. Навіть ті, що, йдучи за духом часу, відсторонювали себе досі від Церкви, усвідомили, що з приходом Блаженнішого Церква буде таки неабиякою потугою. І ті спонтанно усією душею пригорнулись до неї. Ось так вся українська спільнота об’єдналася в одній ідеї навколо свого українського Мойсея.

В тому часі совєтські уповноважені робили своє юдине і диявольське діло. Римська Курія і Східня Конгрегація попали в паніку. Провалом і катастрофою грозили «діялоги» з Москвою. Доконче щось треба робити у цій ситуації. У той прегіркий для Ватикану час зовсім несподівано знайшлася розв’язка. Знайшлися такі, які дали свої послуги для рятування «статус кво». Очевидно, не так зразу стало це відоме. Наша преса завзято мовчала чи прикривала таємні задуми. Тільки деякі фрагменти цих подій продіставалися із чужих джерел. На всякий випадок українське мирянство дуже скоро зрозуміло вагомість хвилі й почало організовуватись.

У червні 1964 р. проф. М.Чубатий помістив в «Америці» у трьох числах (5, 6 і 7 червня) довшу статю п. н. «Справа Київського Патріярхату та майбутнє нашого християнства». У цих статтях проф. Чубатий стверджував, що поставлений внесок викликав дуже велике зацікавлення між усіми українцями як у діяспорі, так і на рідних землях. Переповівши історію патріярхальної ідеї і змагань за неї на протязі віків, професор закінчує:

«Сьогодні, коли український народ змагається з комуністичною Москвою за збереження своєї тисячолітньої християнської і національної індивідуальности проти московської атеїстичної деморалізації, проти русифікації, проти відбирання Україні її 1000-літнього минулого, проти накидання українському народові московського православ’я і проти церковного володіння московського Патріярха, український народ має нагоду дістати власний Київський Патріярхат і покласти свою церковну і духову межу на північнім кордоні України. Український Патріярхат мав би стати власністю усіх українських християн… Нині, тобто тільки цей теперішній час, дає українському народові можливість здобути цей осяг, власне, коли моральний авторитет українського християнства завдяки мучеництву й витривалості Української Католицької Церкви стоїть так високо, як ніколи в історії. Ми прямо не в силі того повністю зрозуміти, що особа нашого Митрополита Йосифа Сліпого, Ісповідника, стоїть на самому вершку католицької ієрархії. Мучеництво всього нашого єпископату, соток духовних і тисячі вірних Христових світять полум’ям серед нинішнього зматеріалізованого світу. Створення київського патріярхату давніше було мрією, важкою до осягнення. Нині кредит нашої Церкви такий великий, що ця справа зовсім можлива до здійснення, коли тільки буде підтримка українців поза батьківщиною». У дальшому проф. Чубатий стверджує, що під сучасну пору наші брати на рідних землях нічим не можуть допомогти у цій справі. Але тут ми нашим голосом можемо багато заважити на прихильнім вирішенні цієї справи у найближчих місяцях. Зі серця прихильний нам апостольський Престіл повинен почути, що створення Київського Патріярхату тепер є домаганням коло двох мільйонів християн-українців і русинів по всьому світі. Прохання наших організацій повинні бути уложені розумно і тактовно. Листи до Апостольського Престолу слід писати найкраще в одній із чужих мов».

Живі контакти з проф. Чубатим (бо ж наше, піднесене до сьомого неба, громадянство вичікувало тільки якогось сигналу і, власне, від такого, з першої руки поінформованого, речника) тільки завершили цей ентузіязм, щоб щось суттєве й вікопомне у цій справі зробити.

Наприклад, ред. В. Качмар один із перших мав особисту зустріч з проф. Чубатим. Це було в липні 1964 р. На його питання, що практично українська громадськість повинна б зробити, щоб справа києво-галицького патріярхату стала дійсністю, проф. Чубатий заявив: «Єдність наших владик уже, на жаль, не існує. Заіснував вилам…».

У дальшому ході розмови виявилось, що три владики, між якими вів перед митр. Сенишин, зробили цей вилам. Професор радив створити комітет із передового громадянства, що займався б збиранням і висилкою петицій до Риму. Такий комітет був створений у серпні 1964 р. в Нью-Йорку. Він же видав відозву до всіх українських організацій у світовій діяспорі з підписами 42-ох найчільніших наших діячів, переважно з академічним стажем. До вересня 1964 р. були вислані десятки тисяч цих відозв до різних місцевостей у США разом із супровідним листом до папи Павла VІ. У зверненні прошено, щоб на місці зорганізовані комітети й мужі довір’я збирали підписи, що їх треба обов’язково долучити до петиції, адресованої до папи.

У міжчасі «Свобода», «Америка», «Шлях» і «Народна воля» помістили заяву митр. Сенишина, єп. Шмондюка і єп. Ґабра про те, що «ми нікому не давали дозволу збирати підписи в церковних справах…». На цій заяві, однак, не скінчилося. Перед своїм від’їздом на дальші сесії собору митр. Сенишин зібрав конференцію чи соборчик, на якому прилюдно засудив збирання таких підписів «у справах патріярхату».

У тому ж самому часі «Вісті з Риму» повідомляли: «Загально відома є річ, що кожна людина має право писати до Святішого Отця і прохати щонебудь. На внесення таких прохань не треба дозволу від нікого — без огляду на те, чи прохання є у справі особистій, чи загально-суспільній…»

У висліді цього спростування два американські владики (єп. Ґабро і єп. Шмондюк) відкликали свої попередні заяви. У рішучій антипатріярхальній поставі залишився в Америці сам митр. Сенишин. Але ж кампанія, організована цим же митрополитом, набирала вже неймовірних вимірів. Треба дивуватись зрівноваженості й перш за все християнській поставі Комітету за створення Києво-Галицького Патріярхату.

Не зважаючи на розшалілі виступи свого митрополита, Комітет вислав листа до митрополита Амвросія 18 липня 1965 р. з проханням прийняти його представників на вислухання і обговорення взаємин між вірними й митрополитом. У відповідь Комітет дістав митрополичу заяву, що в ній митрополит засуджує працю Комітету, як руїнницьку, а акцію збирання підписів називає самозванчою. А все ж таки ця несамовита і визиваюча постава митрополита не спаралізувала дії мирян. Уже 4 жовтня 1964 р. відбулося в Нью-Йорку ширше інформаційне зібрання, що на ньому з доповіддю виступив проф. М. Чубатий.

Після зборів відбулося засідання Комітету, який вже тепер укомплектувався. Почесним головою його став проф. Михайло Тершаковець, д-р Б. Шебунчак — головою, В. Качмар — секретарем. У склад Комітету ввійшли: д-р Я. Миндюк — скарбник, а Контрольну Комісію очолив д-р Р. Осінчук.

У 1964 р. були вислані 30,000 петицій до Папи Павла VІ і два окремі листи від імени Комітету. У 1965 р. надійшло до папської канцелярії ще 40,000 нових індивідуальних петицій. У той же самий час організувались окружні комітети, а на з’їзді представників окружних комітетів в Нью-Йорку 19 червня 1965 р. з’їхалось уже 39 репрезентантів цих комітетів і 21 мужів довір’я. З цієї нагоди вислухано доповіді проф. М. Чубатого про необхідність нашого патріярхату. У рямцях цього з’їзду до існуючої вже Управи ще додано новообрану статутову комісію у складі: д-р Дзерович, д-р І. Козак, д-р В. Пушкар, д-р Ю. Старосольський і д-р Б. Лончина. Рік пізніше, 19 червня 1966 p., на з’їзді делегатів від окружних відділів комітету схвалено статут товариства і вибрано Краєву Управу, що її очолив Василь Пасічняк. Кілька місяців після цього виникла потреба організації широкого маштабу, яка б не обмежувалася США чи самим американським континентом. Ось так прийшло до життя і посиленої дії Світове Товариство за Патріярхальний Устрій Помісної УКЦеркви під керівництвом невтомного д-ра В. Пушкаря із участю мґра Дарії Кузик і проф. П. Зеленого. Вони провели Гераклову піонерську діяльність і простелили шлях до сучасного У ПСО — Українського Патріярхального Світового Об’єднання.

Очевидно, це скромний нарис 20-літнього існування мирянського (Патріярхального) руху, руху, що його зумовила крикуща до неба хвиля і той історичний момент, що трапляється надзвичайно рідко у всякому випадку, за цілу 1000-літню історію нашої Церкви у таких власне перспективах перший і може вже останній раз.

Залишаємо майбутнім історикам останнє слово в цій справі. Мусимо, однак, дати вираз нашій непохитній вірі, що тоді поголовно вся наша ієрархія не те що не доросла до висоти цього виняткового історичного моменту, але й практично повертала всі свої несамовиті зусилля на валення цього ж неповторного моменту і, головним чином, на запеклу боротьбу з нашим Блаженнішим мужем Божого Провидіння. Тоді ми, миряни нашої стократ розтерзаної Церкви (хоч і говориться у церковній номенклятурі — «стадо») зрозуміли усіми фібрами нашої душі справжню вагу цього моменту й об’єднані стали на захист Божої справи.

Перед істориком лежатимуть гори документів. З одного боку всі наші публікації, книги, журнали й різноманітні видання, як «Мирянин», «За Патріярхат», «За рідну Церкву», «Церковний вісник», «Патріярхат» (щоб тільки обмежитися до найбільше поширених). З другого боку — василіянське «Світло», «Голос Христа-Чоловіколюбця», «Голос Спасителя» (видання редемптористів), «Церковні вісті» екзарха Августина Горняка, ЧСВВ, церковні публікації єп. Андрія Сапеляка, незліченна макулятура й підпільні рептильки на порнографічній мові усім відомого автора…, не згадуючи вже про українську пресу в Америці (конкретно: «Шлях», «Америка»), що її контролюють наші, здавалось би, ієрархи. У цьому нарисі ми свідомо згадали імена видатних діячів Патріярхального руху (самозрозуміло, далеко не всіх, а тільки тих, що їх вимагав текст) з метою облегшити цьому ж історикові оцінку діяльности цих же діячів. Особлива, однак, ціль була уневажнити брехливий наклеп наших побожних владик, що Патріярхальний рух веде «вулиця», «шумовиння», «кар’єровичі», «викидки суспільности», «розбивачі Церкви» і «націоналістичні СС-мани»… Нехай, отже, заговорять документи з двох сторін! Поза тим «власть імущі» в нашій Церкві доставили упродовж цих 20 років багато незліченних самоінкримінуючих свідчень, яких уже ні час, ні жодні катаклізми, ні навіть кінець світу не спроможні зробити неіснуючими.

20 років полум’яного священного змагу за Божу Справу за нами. Того змагу, що цього вже ніхто не викреслить з нашої історії. І зовсім певна річ: Патріярхального руху й патріярхальної ідеї вже не можна спинити, тим більше не можна погребати їх. Був час, коли наші антипатріярхальні владики потішали себе думкою, що «патріярхальники» трохи покричать, подемонструють, а далі втомляться, розсваряться і… затихнуть, як би їх ніколи не було.

Сталося, однак, протилежне і, Богу дякувати, наперекір їхнім марним сподіванням. Власне, з роками ми загартувались і змужніли. Бувши зразу зацькованими і необізнаними у церковних справах, ми завдали собі неабиякого труду глибоко вивчити ці справи і перестудіювати релігійне табу. Ми озброїлись у потрібне нам знання, а особливо утвердились в істині, що ми потрібні як нашій Церкві, так і нашому насущному життю.

Слава Ісусу Христу!

Рим, дня 20 жовтня 1983 р

Світла Президіє З’їзду, Високоповажані Пані!

Вітаю Вас, членів Ліґи Українських Католицьких Жінок Едмонтонської Епархії на Вашому XXI З’їзді, якому Ви надали такий глибокий і актуальний зміст кличами: «відчинім двері Спасителеві» і «Українська християнська родина, її тривоги і переживання». Ваші кличі доказують, що Ви живете життям Церкви і життям своєї рідної української громади. Святий рік, яким згадуємо велику подію нашого спасення і життя вічного в Христі Господі, яке він приніс нам своєю смертю і воскресенням тому тисяча дев’ятсот літ, повинно бути щоденною нашою душевною призадумою і молитвою. Ми щасливі, бо ми спасенні й зі св. апостолом Павлом можемо з радістю кликати: «Ми вже не раби, а сини; і коли сини, то й наслідники з Божої ласки» (Гал. 4,7). Нехай Господь благословить Вас усіма благодатями цього Святого Року!

Важне теж питання вибрали Ви собі для Вашого з’їзду, а саме: застанова над життям української християнської родини. Сьогодні стільки духовних вартостей людини є у кризі, захитанні. Модерна людина попри свої велетенські здобутки часто губить напрям свого життя, через що никнуть їй Богом дані вартості. В такій кризі є і родина. Тому й недавно Синод єпископів Вселенської Церкви вибрав це питання, щоб пригадати світові науку Церкви про родину. Очікуємо і від Вас, у світлі тих наук Церкви, вказівок, постанов і думок для наших українських родин в Україні й на поселеннях сущих. Українська родина була завжди християнською своїм духом і основами. Чужина, а в Україні злочинна наука марксизму захитали ці основи і внесли трійливого духа. Потрібно нам про це напоминати і пригадувати зокрема молодим нашим родинам. Вдячні будуть Вам усі українські родини за Ваші думки й рефлексії.

Благословлю Вас у Ваших працях і молитвах в часі Вашого з’їзду.
Нехай Пресвята Богомати має Вас під своєю опікою!

Благословення Господнє на Вас!

+ Йосиф, Патріярх і Кардинал

 

Слава Ісусу Христу!

Рим, дня 18 жовтня 1983 р.

Світлий Конгресе!

Спасибі Вам за запрошення на ваш ІУ Конгрес у Торонто, який буде черговим висловом вільних українців у цілому світі про нашу зорганізованість, наші змагання і розвиток нашої громадської, політичної і світоглядової думки. Очевидно, в моїм віці вже неможливо мені подорожувати, але моїм словом, духом, молитвою і порадою хочу бути з Вами. Прийміть мої слова, як слова Вашого духовного Батька, й важусь сказати Вам словами св. Павла, «бо хоч би ви мали тисячі учителів у Христі, але батьків небагато» (1 Кор. 4,15).

Світовий Конгрес Вільних Українців — це великий здобуток наш на чужині. Ним ми об’єднались в розсіянні сущі, щоб на лоні такого форуму станути передсвітом, як дозрілий нарід, який змагається за свою правду й волю. Коли зважити, що ми розсипані по всіх континентах, а в Україні нашій панує неправда й неволя, такий громадський форум є великим і важним голосом перед сумлінням світу і Перед історією. Хто промовить рішучим голосом серед різних коньюнктур світу за нашу правду? Про Наші кривди, права й змагання найкраще можемо сказати ми самі й лише спільним згуртованим словом. Таким став СКВУ, і Богу дяка нехай буде, що ми зуміли і є здібні його створити і продовжувати. Це наш здобуток на міжнародньому полі.

СКВУ має існувати, діяти, в нашім імені говорити, а ми в ньому спільно радитись, дискутувати й молитись, як це Ви зробите тепер в часі своїх нарад, згадуючи велику нашу всенародню скорб — трагічний голод в 1933 році. Завданням усіх наших організацій і установ, що входять в склад СКВУ, на першому місці — дбати про його ріст, розвиток і авторитет. Нехай ніяка хмара розбіжностей в думках, плянах і напрямах його не захитає, а навпаки — нехай дух свободи дітей Божих і дітей гірко поневоленого ще в XX столітті народу поможе цей Конгрес зробити для нас світлом перед грізною майбутністю, що незвісною темрявою стоїть перед нами і перед світом. Пам’ятаймо про гарні слова св. Августина: «В конечних справах — єдність, в сумнівних — свобода, а у всіх — любов». Маймо зрозуміння між собою до інакодумаючих, вміймо вислухати один одного і зрозуміти іншу думку, вміймо один одного порадитись, шануймо думку більшости в демократичний спосіб, маймо терпеливість для слабших серед нас. Збережім єдність серед розбіжностей, стараймось застосувати важну засаду модерного світу про плюралізм в зорганізованому житті. Життя суспільства є таке складне сьогодні, що його не можна штучно упростити і йому диктувати, щоб зберегти людську гідність і свободу людини.

Пам’ятайте також, що людина, пізнаючи себе чимраз більше, дійшла врешті до важного висновку, що всякі її організації і види організованого життя не є для панування чи егоїстичних користей, але для служіння спільноті, для служіння своєму братові. Наш Господь напоминав нам і пригадував, що Він «не прийшов, щоб Йому служили, але щоб послужити…», і «хто хоче з вас бути першим, нехай буде іншим слуга». Цю велику і християнську ідею служіння майте все перед собою. Уряди, власті, проводи не є, щоб «панувати», а щоб служити другим, суспільству, народові. Нехай СКВУ стосує цю велику засаду в своїй праці для служіння і вірності народові нашому, що його невід’ємну частину творимо в діяспорі, бо нема більшої благородности, як вірність власному народові, й того вимагає від нас усіх сам Бог. В такому Христовому дусі й праця Ваша буде благословенна.

Нехай цей черговий Ваш збір буде свідоцтвом нашої громадської і національної зрілости перед світом та історією, нехай Христова пересторога, що «поділене царство не встоїться», заохочує Вас до єдиномислія в свободі, нехай стогін поневолених і катованих наших братів торкає сумління Ваші про великі відповідальності, покладені на Вас, і за які доведеться Вам зложити одвіт перед Богом та історією.

Благословення Господнє на Вас!

+ Йосиф, Патріярх і Кардинал

11 жовтня 1963 р.

(Нижче подаємо неофіційний переклад з латинської мови промови,
що її виголосив 20 років тому Блаженніший Патріярх Йосиф
на Ватиканському Соборі. Це переклад, виготовлений д-ром Мирославом Борисюком із заввагами о. Севастіяна Сабола, ЧСВВ.
Латинський текст появився в XII томі
«Творів Патріярха і Кардинала Йосифа», Рим 1981. — Ред.)

Вельмидостойні Отці Собору!

1. Найперше, поки тут відкрию свої уста, благословенний хай буде Бог у Пресвятій Тройці разом із Присноблаженною Дівою Марією та зо всіма Святими в подяці за чудодійну змогу, дану мені взяти участь у цьому величному Священному Соборі. Складаю одночасно подяку Його Святості разом з його найближчими співробітниками за довершені зусилля і Вам, Достойні Отці, разом з духовенством і мирянами за численні молитви, жертвувані за нашу Церкву.

Участь у цьому Екуменічному Соборі являється здійсненням вікового бажання всіх, і я в глибині свого серця переконаний, що цей Собор є найбільшим Божим добродійством наших часів, та що він скликаний Папою, щоб забезпечити Церкву перед зовнішніми ворогами і скріпити її у внутрішній побудові, а також щоб утвердити єдність серед усіх визнавців Христа або щоб, принаймні, приготовити її.

Достойні Отці Собору, виступаючи перед Вами у всій моїй скромності, мушу признатися, що це справді мій перший виступ, одначе не як нової людини, бо ж мене поручають мої світлі попередники, що брали участь у перших Екуменічних Соборах, а яких слідами я вірно ступаю. З наших українських земель Київської Руси-України вже в Першому Нікейському Соборі брали участь єпископ ґотів Теофіль та Кадмей, єпископ Босфорського Царства Південної України, в якому не тільки грецькі поселенці були християнами, але також численні скити, наші предки. Бо ж у всьому Босфорському Царстві панувала свобода християнської віри ще до Медіолянського Едикту.

На Собор до Константинополя прибув єпископ з міста Херсонесу в Криму, і так теж опісля були єпископи наші на соборах в Ефесі, Халькедоні та Константинополі. На Соборі в Ліоні заступав нашу Церкву митрополит Петро Акерович, що склав визнання католицької віри і передав сумні вісті про монгольську навалу. Бо тоді дуже поважна небезпека зруйнування всієї Европи загрожувала з боку монгольської навали. І справді, під впливом Митрополита Петра та за почином Папи Інокентія IV, всі вірні серед злиднів у щирих молитвах благали: «Від татарської люті охорони нас, Господи!»

На Соборі в Констанці Київський митрополит Григорій Цамвлак підготовляв поєднання із Святою Столицею, яке відтак підписав його наслідник Митрополит Ісидор на соборі у Фльоренції. З уваги на політичні обставини наші митрополити були перешкоджені взяти участь у Тридентському і І Ватиканському Соборах, одначе тоді Митрополит Литвинович висловив Папі Пієві IX свій синівський послух, а цей Папа наділив його різними відзначеннями.

2. Ось тут в імені всієї нашої Української Церкви, в числі двадцяти приявних та багатьох неприявних ієрархів, із усіма Отцями Собору ми склали визнання віри, а разом із глибини нашого серця складаємо подяку Вселенським Архиєреям, наслідникам св. Петра, як і всій Католицькій Церкві, за всі благодійства, що їх ми у попередніх століттях одержали. Ми лучимося з діючим тепер Собором і підпорядковуємося всім його рішенням та канонам. Сподіваємося, що цей Екуменічний Собор висвітлить усю красу католицького вчення проти атеїзму, зокрема те, що відноситься до суспільного устрою, визначуючи для апостоляту більше придатні та більш успішні шляхи так, як це вимагає наша доба. А разом повинен звернути увагу на небезпеки, що можуть стати перешкодою в досягненні правдивих духових та матеріяльних благ для людської християнської спільноти.
3. Достойні Отці! Кілька разів деякі Отці пригадували слова Папи Івана XXIII про покликання в першу чергу убогих перед багатими до Церкви, бо ж Христос прийшов «принести благовість убогим», а особливо слова про діла любови і милосердя супроти убогих, бо ж у символічний спосіб усіх нас запитуватимуть на Страшному Суді про це: «щонебудь ви вчинили… Мені ви вчинили», «А убогі будуть вивищені!» Цей особливий поклик характеризує наші часи. Немає сумніву, що ми йдемо стомилевими кроками назустріч змінам та перемінам матеріяльного життя, а особливо суспільного.

Церква, що завжди найрозумніше керувала життям людства, має бути готовою подавати помічну руку в усіх виринаючих потребах. Тому духовенство в своїй особистій діяльності повинно відповідно зайнятися вірними та своїм життям стати для всіх живим взором Христової скромности. Ради її становище єпископа сьогодні повинно бути подібним до того, яким воно було в перших віках християнства. Він справді повинен бути головою свого стада, зосереджуючи все своє життя для забезпечення своїм вірним вічного життя і будучи завжди готовим переносити також усі браки й недостатки. Що більше, все піклування про людські душі таким чином повинно бути примінене й поставлене понад усе інше, згідно з думкою II Ватиканського Собору, як Собору Пасторального.

4. З черги подам певну думку відносно колегії єпископів, тому що в цій справі Отці Собору підносили дуже розумні сумніви й подавали свої розв’язки. Стисло кажучи, єпископи не становлять «колегії», тому що «колегія» спирається на юридичній та моральній правосильності. Людство не є колегією, що помножується потомством своїх членів. Подібно й єпископи: єпископ стає єпископом Церкви через Тайну, отже через щось фізичне (видимий знак і ласка в душі, що очевидно являється чимось фізичним і реальним), а рівночасно через щось містичне так, як містичною є єдність Церкви. Таким чином, і Папа являється єпископом Церкви (медіолянської, римської і т.д.) подібно, як і другі єпископи своїх окремих престолів, що мають повноту єпископської влади. Через вибір Папа одержує спеціяльне післанництво і в дійсності найвище у відношенні до всієї Церкви, а ця універсальність вимагає також непомильности. З того приводу Христова Церква, до якої відноситься особливе післанництво Папи, не може стати предметом ошуканства й помилки, тому й вимагається непомильного навчального уряду. А це й довершив безпосередньо сам Христос, бо ж уже Петро, як апостол, одержав спеціяльне післанництво: утверджувати братів, пасти вівці й ягнята. З уваги на це Папа одержує своє верховне післанництво, свою владу не від «колегії», як деякі думали, не від колегії єпископів, але безпосередньо від Христа.

З другого боку, єпископи посідають повноту Тайни священства й, відносно цього, як було сказано, Папа є єпископом так, як другі єпископи. Єпископи, як сказано, одержують владу через Тайну висвячення для помісних Церков, але одночасно ця влада до певної міри відноситься до Вселенської Церкви. Єпископ являється помісним пастирем у відношенні до всієї Церкви. Як помісний пастир він не має дару непомильности, одначе всі разом єпископи, разом узяті, мають пряме відношення до Вселенської Церкви, і через це вони непомильні. Визначні богослови під цю пору обстоюють такий погляд. Сам бо Христос сказав: «Ідіть і навчайте всі народи…» А Церква є Містичним Тілом, певного роду органічною цілістю, і наскільки вони творять цілість чи наскільки творять Вселенську Католицьку Церкву, їх навчання не може бути хибне, але є непомильне. Тим то, коли промовляють до всієї Церкви разом із Папою, вони є учасниками непомильности. Цю непомильність надав єпископам не Папа, а Христос. Через це не можна її обмежити, ані забрати від Папи. Належить пам’ятати, що цей непомильний навчальний уряд є того самого роду та походження у відношенні до віри й моралі, і як у Папи, так і в єпископів основується на єпископській владі. Та й також ця непомильність основується на вселенськості Церкви і є конечна для неї. Бо не може ціла Церква вірити й визнавати неправду. У висліді чого Собор не складається з Папи та єпископів, як якогось третього тіла, як певного роду моральної збірноти, як дехто думає, але Церква так побудована, як тіло, себто сама Церква є установлена з (даним їй) даром непомильности Святого Духа, якого повність є та сама, як у Папи, так і в єпископів. Різниться Собор тільки тим, що Папа своє післанництво управління Вселенською Церквою одержує через особливу, окрему та виразну обітницю Христа; це саме післанництво було дане також всім апостолам і їх наслідникам, значить Петрові й апостолам, Папі та єпископам. Від того окреслення, що таке Собор, не може бути відклику. Отже, ясно, що влада Папи та всіх єпископів збігається в Соборі.

5. Крім цього, відносно дев’ятнадцятого числа на тридцятій сторінці, 23-ий рядок: «Римського Архиєрея» і т.д. докази хай будуть краще вистилізовані.
6. З черги, коли дехто запитував мене подати свою думку і відносно дияконату, то щиро виявлю свій погляд на спонуки, що їх тут Отці, мої передбесідники, навели відносно потреби дияконату. Найперше треба взяти до уваги дві речі: перша, що її підніс, якщо не помиляюся, кард. Свененс, що дияконат — це наче суспільний поміст між громадою вірних і духовенством. Це незвичайно глибока думка. А друга річ, що її подав архиєпископ Шепер із Загребу, що не йде тут про одну чи другу єпархію чи про одну державу, але про певні потреби в цілій Церкві.

а) Отже, не йде тут про впровадження до Церкви чогось нового. Бо на Сході й досі існує практика висвячувати жонатих дияконів. Ця практика процвітала теж і на Заході.

б) Не йде тут про загальний обов’язок відновити його в кожній єпархії, але про дозвіл впровадити давню практику, відповідно до потреб деяких єпархій. Конкретно, цю справу належить повірити второпності єпископа й пароха або єпископській конференції.

в) Не треба забувати, що тут може бути мова про вдівців, бездітних батьків, які зрештою дуже віддані та вельми досвідчені у дбайливості про душі Церкви та в католицькій акції.

г) Очевидно у кожній справі, хоча б найкращій, можуть заіснувати надужиття, а в цьому випадку теж і в зберіганні целібату, вже ж через це дияконські служіння ще не стається позбавленим свого призначення в чині священослужіння Церкви, як його установили апостоли.

7. До того одна загальна заввага. Не належить поминути дидактичної методи у формуванні канонів. Примітки під текстом, що вияснюють доктрину, так бувають перевантажені й заплутані цитатами, текстами, уривками та різного роду термінами, що під їх накопиченням губиться основний сенс і затемнюється ясне розуміння. Сам текст не повинен бути занадто перериваний, бо ж і так не можна в одному каноні докладно виложити всієї католицької доктрини. Також неможливо в одному розділі навести всіх доказів та все охопити. Тому редактори, що будуть упорядковувати весь матеріял, хай мають перед очима, що канони й дефінії повинні бути так вистилізовані, щоб можна було уживати їх у школах і на проповідальниці. Інакше, канон станеться плутаниною слів.

Ми з повним довір’ям сподіваємось від Собору великого заспокоєння та сильної підтримки, тому що, як сказано, сам факт Собору підносить Католицьку Церкву в очах цілого світу, і немає сумніву, що й на Сході у великій мірі у деяких державах причиниться до зміни оплаканого стану.

Для заманіфестування цього благодійного впливу, я в імені всієї нашої Церкви гаряче прошу, щоб цей Священний Собор зволив піднести наш головний Києво-Галицький Митрополичий Престол до патріярхальної гідности і нарешті завершив великі намагання Вселенських Архиєреїв Урбана VІІІ, Григорія ХVІ, Пія IX та Лева XIII за створення цього патріярхату. Це причиниться у великій мірі до зміцнення Католицької Церкви на Сході, не тільки серед католиків, але також серед православних.

Такою прихильністю Собор з’єднає собі велику пошану й дуже щиру вдячність у східніх вірних і причиниться до великого поступу в закріпленні католицької віри на Сході.

 

Слава Ісусу Христу!

Ватикан, дня 19 квітня 1983

Високоповажана Пані Директор!

Я невимовно вдячний Вам і всім співробітникам, зокрема головному редакторові Титові Геврик за знамените і цінне видання каталогу «Втрачені архітектурні пам’ятки Києва». На таке видання наша Церква і наш Нарід чекали вже довгий час. Воно скромне, неповне зі зрозумілих причин, але все це можна доповнити і про це треба пильно подумати. Російське видавництво «Посев» видало подібний каталог знищених московських церков, і він появився в 1980 році. їм вдалось дістати більше ілюстративного матеріялу. Нам це не легко, бо до України навіть в нищівних методах всякого добра застосовувалось інші і радикальніші способи. Все таки треба дальше над цим працювати, щоб зладити повний і докладний каталог знищених наших церков в Києві зокрема і по цілій Україні.

Заохочую Вас і Ваших співробітників над цим працювати, щоб в нашім ювілейнім році 1000-ліття нашого охрещення ми могли такий більший каталог-альбом з документацією, описами, датами, історією мати виданим. Радо допоможу чим тільки буде це можливо. Київ вже в одинадцятому столітті був містом церков! Мабуть не перебільшують хронікарі, коли кажуть, що вже тоді було в Києві 400 церков. їх руйнували грабіжники і наїзники, але нарід, князі і гетьмани відбудовували. Перед приходом безбожницької влади їх було також сотні, чужинецькі статистики кажуть, що їх були 417, а остало 10! Де вони сьогодні і яка їх доля стрінула? Це треба віднайти і залишити для історіографії свідоцтво. Благословлю Вашу працю!

Благословення Господнє на Вас!

+ Йосиф, Патріярх і Кардинал

Високоповажана Пані Марія Шуст
Директор Українського Музею Нью-Йорк, США