Перед тим, як писати цей нарис, я довго міркував над тезами, що їх на мою думку, важливо виділити як головні завдання чи виклики, які постають перед УГКЦ з боку сучасного суспільства, самої УГКЦ і її структур за межами України, з боку Вселенської Церкви, з боку Православних Церков тощо. Я хотів окреслити той спектр питань, що їх всі ці умовні сторони поклали б на стіл новому Патріархові. Водночас, багато людей ставить певні вимоги і до особи самого Глави Церкви. У мене вийшла доволі непогана картина, але надто пласка. Тоді я вирішив пошукати в численних публікаціях, що на цю тему говорять активні представники Церкви, експерти, громадські діячі, журналісти. Після збору цитат переді мною постала доволі ґрунтовний і об’ємний образ. Тому, залишаючись із Вами тільки гідом-редактором, пропоную зазирнути через вікно нашого Предстоятеля і побачити те, що зараз бачить він перед собою: які вимоги стоять до нього самого, та які завдання та виклики стоять перед Церквою, яку він нещодавно очолив.
Особа предстоятеля
Тарас Тимо (богослов, викладач УКУ)
Глава Церкви повинен об’єднувати і надихати. Його адміністрування — це запалювання інших людей, спрямування їх до добрих справ і управління їхньою енергією і талантами. В минулому Церкви є багато моментів, коли єпископ виступає як «владика», майже феодальний можновладець, що керує владною рукою. Іноді тверде слово теж необхідне, однак здебільшого людину набагато краще переконує лагідність, свідчення доброти і особистий приклад. Тим більше, що в сьогоднішньому суспільстві зв’язок людини з ієрархічними структурами Церкви доволі хиткий. Авторитарні методи не будуватимуть Церкву, а навпаки — як це іноді бачимо на Заході, провокуватимуть непотрібні поділи, демарші та опозицію, які не приносять користі нікому. Апостол Павло, наставляючи майбутніх провідників Церкви, навчав, що єпископ мусить насамперед показати себе як «добрий управитель власного дому» (1 Тим. 3,4-5), що в сучасних англійських перекладах так і звучить — a good manager. В іншому місці серед головних дарів Святого Духа апостол згадує дар управління або ж керівництва (1 Кор. 12,28). Церква має величезні завдання в суспільстві, як і надзвичайний кредит довіри і потенціал творити добрі справи. Це відбувається в середовищі, де більшість державних і громадських інституцій не діють чи втратили довіру.
Мирослав Маринович (політв’язень, президент Інституту релігії і суспільства УКУ)
Сила Церкви як структури — не в тому, щоб мати ідеального Предстоятеля, а в тому, щоб його чесноти могли розкритися максимальною мірою, а його слабкощі були компенсовані талантами його співбратів. Надмірні вимоги до майбутнього Глави Церкви грішили б гординею, тоді як прагнення ідеальної Церкви лише уточнює обриси того Другого Єрусалима, якого ми всі виглядаємо. Людина не може бути ідеальною за означенням, тоді як Церква у своєму божественному вимірі свята.
Українська Греко-Католицька Церква
Тарас Тимо
Природні особисті обмеження перетворюються у благословення і силу, якщо людина відкривається до допомоги Божої і співпраці з іншими людьми, довіряє, делегує, організовує команду однодумців і сподвижників. Залучення до співпраці в різних сферах інших членів Церкви єпископів, священиків, монашества, вірних — в сотні разів помножує силу дії і обсяг зробленого. І найважливіше: воно виявляє справжню природу Церкви, її спільнотність і єдність всіх її членів, хоч в кожного своє служіння і свої таланти.
Тарас Антошевський (директор Релігійно-інформаційної служби України)
Залишається актуальним питання визнання патріархату УГКЦ. Фактично вся ця Церква молиться під час Літургій за Блаженнішого Патріарха, його визнають в Україні в інших конфесіях, але він не визнаний офіційно Апостольською Столицею. Ми чудово розуміємо, що це не внутрішньокатолицька проблема. Але вірних УГКЦ ображає, що у Ватикані більше прислуховуються до поглядів РПЦ ніж до бажання самих вірних-католиків. Владика Святослав вже у першому своєму виступі називає себе Патріархом, тобто батьком для пастви УГКЦ, і заявляє, що має намір про цю справу говорити з Папою Римським.
Блаженіший Любомир (Гузар)
Дуже важливо сьогодні є вдержати внутрішню єдність нашої Церкви. Як я вже згадав перед тим, ми є в Україні, ми є в Західній Європі (екзархати), ми є митрополії в Північній Америці, ми є в Південній Америці, ми є в Австралії. І там є митрополії, єпархії, екзархати. Ми є розсіяні по цілому світу, але щоби бути собою, щоби могти служити якнайкраще своїм людям, щоби могти допомагати, може, і комусь другому, над цим треба застановлятися. І застановлятися, як зберегти свою єдність, як зберегти свою ідентичність. Щоби коли я поїду в Бразилію, чи поїду до Канади, щоби там не почувався як чужинець, але беручи під увагу, що та ситуація, яка там є канадська, а там є бразилійська, а тут є українська — щоби всюди ми, кожний з нас, почувався вдома в Церкві й бачив тих людей, що в Церкві, тих жінок і мужчин, як своїх сестер і братів. Мені здається, це є надзвичайно важлива річ. Точніше одна з речей.
Друга з речей — щоби ми зберегли бути Церквою. Це надзвичайно важливо, щоби не піддаватися тим спокусам, шукати впливів, шукати чисельності, зовнішніх таких прикрас, але щоби ми були Церквою. Наше КРЕДО, наш клич сьогодні є святість об’єднаної Церкви. Це є головний клич. Крім того, хочу Вам сказати, бо це є важне, і тому, як Я згадав вже перед тим, маю таке довір’я до Синоду. Синод — то всі наші єпископи. Ми працюємо тепер як Синод, вже від двох років. Стараємося уточнити візію нашої Церкви за 10-20-30 років: якою ми би хотіли бачити нашу Церкву за 10-20-30 років — Церквою, але якою? А друга річ, над чим ми застановляємося як Синод: які засоби, які пріоритети, щоби цю візію здійснити. Але найважливіше є — бути Церквою.
Церква поза межами Україні
Мирослав Маринович
Перед Українською Греко-Католицькою Церквою як перед Церквою справді світовою з потужним діаспорним сегментом стоїть постійне завдання скріплювати свою внутрішню єдність. Ми покликані не лише жити духовно об’єднаним життям, шануючи нашу різноманітність. Ми ще мусимо враховувати, що наші громади в Україні та на поселеннях прямують до єдності різними історичними дорогами. Тому нинішній стан світової УГКЦ — це зріз розмаїтої історичної, еклезіальної та душпастирської тяглості, який вимагатиме від нового Глави Церкви особливої чутливості, второпності та добрих знань.
Отець Борис Гудзяк (ректор Українського католицького університету)
Виклик, над яким інтенсивно працював Блаженніший Любомир і до якого покликаний кожен архієрей, особливо Верховний Архієрей Папа Римський, — це зберігання єдності. Єдності єпархій в Україні, екзархатів і душпастриських станиць, які є в десятках країн на п’яти континентах. Але досвід показує, що Господь в близьким до тих, хто не відвертається від викликів історії. І ми можемо бути певними, що так і буде в майбутньому.
Тарас Антошевський
Багато говорять про необхідність активнішої душпастирської діяльності в діаспорі та на півдні й сході України. В діаспорі існують проблеми з секуляризацією і асиміляцією, а відтак зменшенням пастви УГКЦ. Натомість на українських територіях поза Галичиною греко-католики часто зіштовхуються з перешкодами у діяльності. І нерідко однією з таких проблем є брак душпастирів, поруч із зовнішніми перешкодами.
Рома Гайда (голова Українського Патріархального Товариства в США)
На сьогодні потребам освіти й духовної формації семінаристів нашої Церкви відповідає тільки Інститут ім. Митрополита Андрея Шептицького в Канаді. Це єдина інституція Північної Америки, яка спеціалізується на східній духовності та душпастирюванні. Здобуття ґрунтовної освіти в Інституті ім. Шептицького може стати конкретним початком консолідації людських та економічних ресурсів, без чого не вийдемо з нашої кризи. Занедбання цього є чи не найпершою причиною втрати довіри до церковного проводу нашої Церкви в Америці.
Багато наших священиків лише відправляють Літургії і виголошують проповіді, а це не може замінити активну катехизацію, тому ця тема вимагає особливої уваги. Наше духовенство — це не лише ті, хто емігрував з України та інших країн, а й ті, хто народився в Америці. Всі вони є випускниками різних інституцій і культур. Серед кожної з тих груп є віддані й працьовиті, а навіть подиву гідні душпастирі. Але є й менш активні, менш освічені, які бояться піти між людей і не підтримують добрих починань нашої Церкви.
Досвід вчить, що, відсилаючи наречених на передшлюбні науки до Латинської Церкви, ми відсилаємо їх назавжди, якщо не тепер, то з поповненням сім’ї. Якщо цінність і значення подружжя подані їм з позиції науки Латинської Церкви, тоді стає недоречним належати до парафії, де священик не знає як, не вміє і не може виконати душпастирських зобов’язань щодо них.
Для виправлення ситуації потрібні спільні семінари, навчальні посібники про приготування до Таїнств у нашій традиції, для чого добре було б залучити катехитів і зацікавлених мирян. В інформаційному просторі ситуацію суттєво поліпшить єпархіальна преса через короткі й змістовні статті про духовність києво-візантійської традиції, рецензії на східнодуховну літературу тощо.
Логіка синергії є важливим компонентом розвитку. Коли в єпархіях та парафіях укладають плани реколекцій і конференцій, то слід відповісти на основне питання: їхня ціль Євангелізувати та поглиблювати знання для духовного оновлення УКЦ чи це робиться знову на користь духовної асиміляції? Особливої уваги від владик, духовенства, монашества та мирян потребує катехизація. Треба знати, чого навчають катехити, наскільки вони знають східне богослов’я, якими матеріалами користуються. Для підвищення рівня знань із богослов’я та еклезіології серед широкого загалу вірних можна було б навести у приклад когось із духовенства, монашества чи мирян, заохотити до участі в конференціях і семінарах провідних богословів. Наприклад, у Студійних днях Інституту ім. Шептицького, семінарах Стемфордської єпархії св. Василія, неофіційних екуменічних конференціях Orientale Lumen тощо. Синергія усіх цих чинників спрацьовує на духовне оновлення нашої Церкви.
Іванна Рижан (журналіст видань «Наш Собор» та «ДивенСвіт»)
Я думаю, що до завдань для нашої Церкви сьогодні належать, зокрема, питання організації душпастирського служіння там, де немає структур нашої Церкви, питання визнання статусу трудового мігранта тут, в Україні. Також освіта майбутніх місіонерів, зокрема знання мов, яке передбачає служіння за кордоном українським громадам.
Церква і суспільство
Отець Борис Ґудзяк
Гадаю, один з найбільший викликів для Церкви, її провідників — пошук мови для постмодерного секуляризованого суспільства, в якому традиційні вартості, наприклад, вартість сім’ї далеко не очевидні великому відсоткові населення. Світ за останні п’ятдесят років змінився більше, ніж за попередні п’ятсот, і темпи змін в різних сферах випереджають іноді спроможність адаптуватися. Це в жодному разі не фаталістична оцінка ситуації і не вислів розпачу. Навпаки. Як на мене, наше розуміння християнського ідеалу через гоніння і свідчення мучеників водночас очистилося і отримало новий приклад. Мені здається, що майбутнє УГКЦ близько пов’язане з її недавнім минулим, з досвідом сповідників віри й мучеників, які зуміли, будучи фактично безсилими, побороти радянську систему. Вона кане в забуття, а їхнє свідчення піднімається на п’єдестал. Чому? Тому що воно правдиве, життєдайне. Треба вміти черпати з цього джерела та знаходити той кухоль, який українець ХХІ століття візьме в свої руки і зуміє випити до дна.
Мирослав Маринович
Церква повинна «тримати удар», тобто вміти розмовляти з секулярним світом, зокрема з молоддю, бути моральним авторитетом для них. І тут ідеться не про те, щоб штучно підлаштовуватись під модні віяння (цього не робила Церква і за Блаженнішого Любомира, і за його попередників у ХХ столітті), а про те, щоб бути тим, ким себе означуєш, — тобто бути Церквою. Якщо світ поринає в ненависть та егоїзм — бути містилищем жертовної любові. Коли хитається світобудова й занепадають святині спиратися на Євангеліє. Коли довкола все очищати тоне в фарисействі від скверни. І понад усе молитися, молитись і повсякчас славити милосердного Бога. Тільки таку Церкву не здолають сили пекла.
Я мрію, щоб моя Церква й надалі являла світові, що таке справжнє смирення і справжня відповідальність перед Богом. Смиренність полягає не лише в тому, щоб пам’ятати про людську недосконалість і просити Бога про поміч. Справді смиренна Церква не обмежиться лише дрібними завданнями, малодушно покладаючи на Бога здійснення завдань великих. Справді відповідальна Церква «великого бажатиме», не вбачаючи в цьому порушення смиренності. Адже можна і треба «співдіяти з Божими поривами» (Патріарх Йосиф Сліпий), навіть якщо розумієш, що всього не осягнеш. Саме цю здатність, з точки зору багатьох мирян, і явив нам Блаженніший Любомир. Тому ми всі очікуємо, що Церква і з новим Главою мужньо ставитиме перед собою великі завдання, навіть якщо сьогодні вони видаються комусь нездійсненними.
Тарас Тимо
Відкритість. Ця риса завжди була необхідною передумовою для руху вперед, прогресу, а також адекватної реакції на зміни в зовнішньому світі… Це відкритість до нових форм суспільної свідомості й суспільних процесів, культури, науки, мистецтва за одночасної вірності відвічним цінностям Євангелія. Відкритість до реальних людей навколо, їхніх потреб і відчуттів. Це відкритість до масиву нових проблем, які треба вирішити, нових завдань і цілей, які треба поставити, нових можливостей творити добро, якого ніхто інший замість тебе не зробить. Врешті-решт, це відкритість до самого Євангелія, яке є ширшим і глибшим за будь-яке людське осягнення, будь-яку «доктрину», «кодекс канонів» чи обряди… Ще один важливий вимір відкритості не обмежуватися уявною «внутрішньоцерковною» діяльністю, не звужувати свого горизонту клерикальними категоріями.
Церква і держава
Арсеній Яценюк (народний депутат України, кандидат в Президенти України 2010 р.)
Голос і позиція Церкви має бути чітка щодо державотворчого процесу, незалежності, змін в суспільстві, які дехто називає реформами. Хоча, найважливіше для Церкви — це зміни людини, її духовності й плекання духовних цінностей.
Мирослав Маринович
Великі завдання стоять перед Церквою і в плані оздоровлення української влади. Адже хвора держава є загрозою для суспільства, для Церкви і для себе самої. Нинішній Президент і його владна команда крок за кроком згортають демократичні свободи й планомірно ослаблюють усі інституції та осередки громадянського суспільства, які займають щодо влади незалежну позицію. Оскільки УГКЦ за означенням є структурою, що не підлягає прямому втручанню з боку влади, вона, без сумніву, перебуває на списку тих інституцій, що їх найближчим часом будуть відповідно «зачищати». Як правильно Церкві захистити себе й тих, хто їй довірився? Я був би пустомелею, якби сказав, що «знаю, як треба». У цій сфері важливо знайти «золоту середину»: Церква має бути відважною, але не задерикуватою. Вона не є політичною партією, що перебуває в опозиції до влади й обертає кожен її промах на свої політичні дивіденди. Проте якщо правителів засліплюють влада і гроші, Церква мусить викривати їх відважним голосом Йоана Предтечі. В цьому і проявляється любов Церкви до влади, бо остерегти її від кривди й кривосуддя це й означає оберегти її від загнивання й неминучої поразки. Недарма ж сказано: «Кого я люблю, тому докоряю й караю того».
Тарас Антошевський
До зовнішніх викликів передусім необхідно віднести державно- конфесійні взаємини і діалог з іншими конфесіями. В Україні погіршився стан релігійної свободи. За рік керівництва Президента В. Януковича стало зрозуміло, що він однозначно симпатизує лише УПЦ (МП) і не знайшов часу, щоби зустрітися з членами Всеукраїнської Ради Церков і релігійних організацій. Він не був зобов’язаний, але це вже стало традицією в Україні, що керівництво держави намагається почути думку цієї Ради, яка виражає інтереси майже 90% віруючих України різних релігій.
УГКЦ за останнє десятиліття стала одним з рупорів цієї Ради. Блаженніший Любомир неодноразово публічно виступав з ініціативами щодо покращення стосунків, а також з критикою порушень у цій сфеpi. Владика здобув великий авторитет як суспільний моральний арбітр. Від його наступника очікують продовження цієї громадської активності. На тлі погіршення державно-конфесійних взаємин наступним викликом є стан міжконфесійних стосунків. Як пам’ятаємо, у 2002-2004 рр. була подібна ситуація, і саме зближення Церков стало антитезою тискові влади на них. Сьогодні ситуація, можливо, навіть гірша у стосунках конфесій з владою, але міжконфесійний діалог на набагато кращому рівні. І УГКЦ досі відігравала в ньому одну з провідних ролей.
УГКЦ і Православна Церква
Мирослав Маринович
Я мрію, що моя Церква й далі пам’ятатиме своє давньокиївське спадкоємство й буде сприймати долю інших гілок історичної Київської Церкви як свою власну. Звичайно, тут ідеться не про «напрошування до любові»: нас, греко-католиків, не розумітимуть, а тому недолюблюватимуть, напевно, ще дуже довго. Але ми як Церква маємо виявити солідарність із тими українськими православними, кого переслідує влада і хто готовий таку солідарність від нас прийняти. Водночас я хотів би, щоб моя Церква сміливо йшла на контакти з іншими християнськими світами, бо лише в такому спілкуванні не лише знайомишся з ними, а й краще пізнаєш самого себе. Ідея об’єднаної Київської Церкви не несе в собі загрози для інших конфесій, бо її реалізація можлива виключно в умовах релігійної свободи.
Митрополит Володимир (Сабодан), Глава УПЦ МП
Надіюсь, що між УПЦ та УГКЦ за часи Вашого керівництва будуть вибудовуватися добрі і конструктивні стосунки, відійде у минуле складний період в наших взаєминах, і ми разом протистоятимемо проявам агресивного секуляризму в нашій країні.
Патріарх УПЦ КП Філарет (Денисенко)
Ваші попередники, владики Андрей (Шептицький), Йосип (Сліпий), Любомир (Гузар), визнавали потребу й необхідність порозуміння в Україні між православними та греко-католиками, утверджували українську ідентичність Греко-Католицької Церкви. Сподіваюся, що в період Вашого керівництва в УГКЦ набудуть свого подальшого розвитку позитивні досягнення попередніх часів. Зараз перед християнами в Україні з новою силою постають виклики занепаду суспільної моралі, руйнування традиційних сімейних цінностей, наступу агресивного секуляризму, поширення споживацтва й бездуховності. Дати на ці виклики належну відповідь, засновану на традиційних для українського народу християнських духовних, моральних, культурних цінностях — поле для співпраці Київського Патріархату і УГКЦ. Основи цієї співпраці було закладено в попередні роки, тому сподіваюся на її плідне продовження.
З повідомлення прес-служби УАПЦ
Ми, звичайно, не віримо у нашу швидку догматичну єдність чи єдність у сопричасті з Римським папським Престолом. Однак, ХХІ століття — це час розквіту секулярного світу з його лукавими цінностями, та прихованим і відвертим атеїзмом. От у цьому векторі ми не лише можемо працювати спільно, але як справжні послідовники Христові повинні це робити обов’язково. В УАПЦ сподіваються, що принцип «служачи Церкві заради майбутнього, будемо враховувати і не допускати помилок минулого» буде спільним міжцерковним гаслом та певним практичним дороговказом у розбудові Церкви Христової в Україні, утвердженні державної незалежності й покращенні духовного та морального рівня нашого народу.
Підготував Анатолій Бабинський
У статті використано матеріали: «Радіо Свобода», РІСУ, Zaxid.net, «Патріярхат», «Автокефалія»
