Свіжий номер

2(502)2024

Час ставати сильнішими

Стати автором

Шляхом розвитку до самобуття

Візія та провід Глави і Митрополита Української Греко-Католицької Церкви Йосифа Сліпого після його звільнення з комуністичних таборів у 1963 році зрушила церковне життя з застою бездумного та сліпого послуху. Справді, застарілі форми воцерковлення обмежувалися катехизацією до «першого» Святого Причастя, а в ліпших випадках – до років початкової школи. Надію на довершення цього воцерковлення покладали на успадкування духовності традицій літургічного року разом із відповідним фольклором або, іншими словами, релігійним аспектом народних звичаїв. Останній більшою чи меншою мірою залежав від розуміння особою їхньої духовної суті. З іншого боку, початки секуляризації серед греко-католиків можна було бачити ще перед Другою світовою війною. Коли до цього додати духовну формацію та богословську освіту нашого духовенства в діаспорі з перспективи еклезіології та богослов’я латинської Церкви та довголітню розлуку зі своїм рідним престолом, то постає загальний образ становища нашої Церкви в другій половині ХХ століття. Вірні були розкидані по катакомбах совєцького євроазійського простору або розсіяні по різних континентах, і це мало свої наслідки. Домінація латинського середовища вільного світу також брала верх.

Сенсація щодо звільнення немовби воскреслого з глибин підземелля Митрополита Йосифа Сліпого швидко переросла в здивування його цілеспрямованістю з’єднати та привести свою Церкву до самобуття (самобутності. – Ред.) у патріаршій структурі.

Початки патріярхального руху

Коли брати до уваги роки уніятства, промощені латинським та нашим клиром, насамперед підпорядкування (хоч часом і помічне) Східній конґреґації від 1917 року, то зрозуміло, що Церква тяжіла до уніфікації шляхом підкорення, духовної колонізації. За відсутності науково-богословських установ, належних Східній Церкві, апостольський лист Папи щодо адміністративних справ «Cleri sanctitate»1 становив монументальний виклик для неї. В цьому критичному становищі такі богослови, як отець-доктор Іван Гриньох, а також історики Церкви України, такі як професор Микола Чубатий та інші, покривали наявні недоліки. Це й дозволило формувати патріярхальний рух УГКЦ та його видавничу діяльність. Ще перед прибуттям Митрополита Йосифа до Рима в грудні 1962 року з’явився особливо важливий коментар про першу сесію Другого Ватиканського Собору. «Епілог чи пролог у зустрічі двох епох?» – питає в довшій статті отець-доктор Іван Гриньох у політично-громадському журналі «Сучасність», виданому в 1963 році. У своєму аналізі позицій ватиканських спеціалістів він пише: «не на християнському Сході, а на католицькому християнському Заході звихнено ідею «католицькости» (універсальности, вселенськости.Авт.) Христової Церкви. Не на Сході, але на Заході звужене поняття «католицькости Церкви» до одного типу географічного поняття «Західної Європи» і до одного типу латинського християнства»2 (виділене авт.).

Поява у вільному світі Ісповідника віри Митрополита Йосифа Сліпого, богослова-науковця, і його рішучі спрямування виправдали поштовх до творення патріярхального руху. Це заторкнуло особливо третю мігрантську хвилю, яка мала пережитий досвід духовного та громадського життя, а також травми воєнних років ХХ століття, пов’язані з ріднею, залишеною за «залізною завісою» в СРСР.

Отже, початкові заходи з оформлення патріярхального руху тривали кілька років. Головний редактор видання «За Патріярхат» Степан Процик покликається на Другий з’їзд «Краєвого комітету для створення Києво-Галицького патріярхату», що відбувся у квітні 1966 року. Вже у першому номері часопису «За Патріярхат» редактор робить наголос на фундаментальному становищі товариства на основних принципах Декрету про Східні Церкви, на конкретних позиціях самобутності без відхилення від своєї богословської спадщини3. В редакторській статті Процик наводить «елементи національної (не лише української. – Авт.), міжнародної, ідеологічної і культурної політики»4, які занадто часто діють не на нашу користь. У другому номері журналу за 1967 рік Степан Процик звертає увагу на поверховність назви «УКЦ», яка зовсім не віддзеркалює її суті, коріння, традиції та духу. Автор коментує гру слів напучливого нібито з «правничого боку» листа Філадельфійського митрополита Амврозія Сенишина із закидом, що рух за патріярхат оминає богословські та еклезіяльні норми5. Натомість професор Микола Чубатий у статті під заголовком «За чим ми стоїмо» з’ясовує цілі змагання за патріархат, а це: 1) повна самоуправа; 2) неподільність нашої Церкви по всі часи та 3) «Існування одноцільної організації та однопільної адміністрації Українсько-Католицької Церкви»6.

Перешкоди, трансформації та повернення в Україну

На самих початках патріярхального руху доктор Василь Маркусь фіксує зростаючу схильність сучасного йому українського єпископату на користь того, щоби входити в римо-католицькі конференції країн свого перебування. Автор визнає, що зв’язок із Римо-Католицькою Церквою потрібний, бо в цьому є перспективи здобуття максимальної чи навіть часткової користі для своєї Церкви. Але водночас Маркусь зазначає, «що на теперішній стадії розвитку наших справ ми програємо». Він цитує «Вісті з Риму» про бажання Першоєрарха Йосифа в 1967 році скликати синод, щоби почути «збірні думки широких єпископських угруповань, а не лише поодиноких владик, хай і найвизначніших». А далі пише: «однак частина наших єпископів [цього] не бажає». Послаблюючи ідею помісності, ті єпископи були радше титулярними учасниками Ватиканського Собору без жодного авторитетного статусу7. В подальші роки виявилися закулісні старання митрополита Сенишина, з’явився навіть його позов до суду на редактора Процика8; зневага Ісповідника віри владикою Августином Гірняком із Великої Британії (від 1963 року аж до зречення 1987 року) та їхньою повною співпрацею з чиновниками Ватикану (див. архів видавництва часопису «Патріярхат»). Ці та інші подібні заходи значно збільшили опозицію Ватикану до самоуправління нашої Церкви9.

Разом із новообраною Управою та зміною редакційної колегії під кінець 1974 року було прийнято для журналу назву «Патріярхат». Відповідальність за видання перейшла до «Українського Патріярхального Товариства в США». Наступні чотири роки часопис продовжував друкувати новини, статті неукраїнських авторів та цікаві документи, як-от багатомовний лист Папи Павла VІ до «Our Venerable Brother S.R.E. (of Sanctaе Romanae Ecclesiae) Cardinal Joseph Slipyj Archbishop Major of Lviv for Ukrainians»10 (виділене авт.), що не потребує пояснення.

Тим часом в українській громаді почали виринати гостріші політичні позиції. З цього середовища навіть ширився сумнів щодо ментального здоров’я Патріарха Йосифа внаслідок «полоскання мозку» в таборах совєцького режиму, що було бездоказовим. Загалом уся ця кампанія мала ознаки підкидання дезінформації з кіл Кремля. Натомість провід так званого бандерівського середовища в Америці бажав прикріпити цілі патріярхального руху до своїх партійних положень. Це делікатне питання торкалося фундаментальних тонкощів відмінних цілeй: і церковних, і світських (політичних). Не допомогла уникнути труднощів і наглядова дипломатія Ватикану. Oчевидним був низький рівень церковних знань серед загалу. Внаслідок збігу всіх цих чинників патріярхальний рух постав перед стрижневим вибором продовжити історичні змагання за повноту спадщини древньої Церкви Києва або ж поєднатися з політикою згаданого середовища.

Патріарх Йосиф Сліпий у сорокову річницю свого священства. Рим, 23 вересня 1979 року

У 1976 році головою Краєвої Управи руху став один із його засновників редактор Василь Качмар. Із його головуванням почався поетапний процес відполітизування всього руху, причому великий вклад у справу зробили професори Василь Маркусь11, Богдан Лончина12та інші. Відтак уже Микола Галів, прийнявши на себе відповідальність редактора13, впродовж чверті століття спрямовував зусилля потуги ідеї патріярхату, розпочатої Патріярхом Йосифом, у регулярне видання місячника. І жертовно робив це, попри свою професійну працю та родинні обов’язки.

Відсвіження думок чи можливість висвітлення іншого бачення подій, процесів і комплексних завдань руху, що, звісно, не обходилося без непорозумінь. Бувало, Галів не раз критично ставився до пропозицій голів і членів Управи. На з’їзді Українського патріярхального світового об’єднання (УПСО) в травні 1985 року він публічно відмовився помістити статтю професора Лончини до часопису. Не бажаючи замішання, голова УПСО Лончина не висловлював великої реакції на це, опріч, звісно, того, що цей момент уже сам собою був болісним. І згодом Галів цю статтю таки помістив до «Патріярхату».

Тут дозволю собі згадати і про особистий досвід головування в Управі у 1989 – 1991 роках, тобто в уже складнішому для організації становищі з огляду на значно зменшене членство в ній. Тоді редактор Галів, «бажаючи й не бажаючи» допомоги, осуджував старання Управи докластися до його потреб і відмовився прийняти будь-яких помічників. Однак при цьому не покидав своєї праці. В цьому, як і загалом від початків діяльності на посаді, стійкість Миколи Галіва в деяких позиціях не виринала з якихось егоцентричних амбіцій. Він був передовсім чесний у своїй посвяті ідеї, а тут, звісно, можна часом помилятися. Складаючи співчуття з відходом мого мужа у 2020 році, колишній редактор просив прощення рядком «…і прости нам провини наші…», що мене глибоко зворушило.

Демографія членства та перехідний етап виходу Церкви з підпілля збігалися з її оновленням та творенням незалежності України. «Патріярхат» далі регулярно виходив друком. Тут варто згадати кілька з багатьох особливо важливих публікацій. Приміром, у 12-му номері 1992 року надрукована стаття нині вже отця-доктора Михайла Димида «Шлях завершення структур УГКЦ». У двох номерах (11-й і 12-й за 1994 рік) отець Гриньох виложив «Декрет про Східні Церкви: онова чи обман?». В 11-му номері 1995 року появився перегляд праці «Студійної групи Київської Церкви».

У 1999 – 2005 роках головою Управи Товариства обирали й переобирали інженера Олександра Пришляка. Я ж знову після перерви ввійшла в Управу. Що більше слабшало здоров’я Пришляка, то більше праці він поручав мені. В 2002 році Управа передала видання до Львова, в середовище УКУ. Першим редактором став Петро Дідула, далі – Анатолій Бабинський і тепер – Володимир Мороз, історик Церкви та викладач. А в той же період історії, у 2004 році, голова Папської ради єдності християн кардинал Волтер Каспер (Walter Kasper) проводив «екуменічні наради» в Москві. І знову без нас. Порадившись із Патріярхом Любомиром, ми уложили лист і передали адресатові через руки Блаженнішого за попередньою згодою. І ось диво – відповідь кардинала була негайною, хоча цілком незадовільною.

У час появи 500-го номера журналу на межі 2023 і 2024 років, по довгих десятиліттях його безперервного виходу від 1967 року значення важливості перших років старань Патріярха Йосифа та подальшого розвитку його ідеї не меншає. Коли мова заходить про традицію і традиціоналізм у Церкві, ми не могли оминути звертання до значущості цього спадку з огляду на його велику роль у сучасному житті та виразах повноти нашої Церкви й народу. А тепер загляньмо в ще глибші, давніші виміри нашої скарбниці духовності.

Традиції та цінності – це не музейне дійство

Отже, пригадується мені одне оповідання Богдана Лепкого про доктора, недавнього міщанина14. Попри матеріальні надбання, в його серці та душі пустка. Пані докторової немає вдома, бо вона – у вирі соціальних «зобов’язань». А тут Різдво. У безумовній порожнечі доктор не може знайти собі місця. Його рятує слуга, з яким він виростав, бавився і дружив. Пригадуються свята в селі та зароджується бажання повернутися туди. Чи те його бажання сповнилося, невідомо. З іншого боку, важливою тут є та органічна інтимна близькість віруючих із серцевиною Божого об’явлення серед успадкованих ними традицій Київської Церкви. Очевидно, для зрозуміння їхньої цінності постала потреба суттєвої обізнаності.

Зазвичай традиції та цінності, в них закладені, відтворювали наче музейне дійство. Задовольняли наших людей приманливий колорит, пам’ять минулих літ, милування творчістю народу, визнання свого історичного походження і так далі. А як з того легко перейти до традиціоналізму, скотитися до поверхових ознак і подальшої секуляризації! Найлегшим сучасним прикладом є ялинка не як символ різдвяних святкувань, а як елемент творення сприятливого настрою до споживацтва.

Справжньою причиною духовної втрати відчуття та розуміння цінності традицій літургійного року є послідовне занедбання їхніх богословських основ, закладених ще древньою Церквою Києва. Її євангелізація вміло вдихнула саму суть торжеств і святкувань у побут Божого люду. Це була глибока євангелізація, засвоєна відповідними символами таїнств і прибрана колоритом звичаїв. Триярусний чи один калач на серветці, а під нею стебельця сіна – символ Троїчного Бога; у вбогості ясел спочиває Воплочене Слово – Дитя Спаситель. Закінчується очікування передріздвяного посту, Пилипівки… Маємо й тепер, у ХХІ столітті, розуміти, що така успадкована інтеграція богословської суті в щоденне життя є особливою конечністю сучасності, як була нею понад тисячоліття тому – в далекому 988-му.

У вдумливій статті «Актуальні виклики в семінаріях УГКЦ» отець-доктор Роман Островський15 ставить риторичне запитання: «Чому я розпочинаю з богословської [складової формації], бо для студента не може бути прикладом той, хто не знає й не розуміє глибин богословських проблем, які вивчають семінаристи». Автор порушує аспекти формації форматорів, потреби часу їхнього подальшого інтелектуального, духовного й педагогічного розвитку, різнорідності семінарій. Отець Островський зазначає, що модель духовної семінарії, встановлена ще Тридентським Собором XVI століття, не відповідає повноті Церкви східної традиції та викликам сьогодення16.

Чи сучасні роздроблені орієнтації готують наш церковний провід в Америці до розуміння звернення Блаженнішого Мирослава-Івана «Про єдність святих Божих Церков»17? Чи зрозуміє він відкинення цим Главою Церкви самого явища уніятизму Сходу і Заходу? Чи розвине церковний провід послання Патріярха Любомира «Один Божий народ у краї на Київських горах» для подальшого розвитку самобуття нашої Церкви18? Щодо уніятизму, католицького чи православного, на сторінках «Патріярхату» дає добре пояснення отець-доктор Мирон Бендик, ректор Дрогобицької семінарії, у довшій статті «Українське церковне питання: як його вирішити?»19, яку раджу прочитати. Автор пояснює комплексний процес переходу від підлеглості до повноти самобуття. Це означає нагальну потребу спільними зусиллями переробити монархічний стиль сопричастя в діючу євангелізацію даної традиції. Єрархія потрібна, але конечним є і знання богослов’я, що виводить нас усіх за межі ранньої катехизації мирян на простори процесу повноцінного життя вірою. Як казав богослов Ернст-Крістоф Суттнер (Ernst Christoph Suttner), без науково-богословського підґрунтя саме твердження окремішності не має значення20.

Дивлячись у майбутнє

У пострадянській Україні деякий прогрес щодо забезпечення самобуття Церкви був. Приміром, відновлене синодальне правління, започатковане Патріярхом та Ісповідником віри Йосифом Сліпим. Воно включає участь єрархії діаспори, але її не зобов’язують рішення синодів. Справді, створені шість семінарій, розгорнута мережа єпархій та екзархатів. Але різнорідність семінарій, сформованих відповідно до особливостей освіти та духовної формації окремих єрархів та місцевого церковного проводу, не запевняє окремішності Церкви в її цілості. Зокрема, освіта майбутнього церковного проводу в Америці та Канаді у латинських семінаріях доброго не віщує. Також пропозиції щодо «дочірнього» стану Церкви києво-візантійської традиції поза межами України є познакою сумніву в її повноті. В тому всьому є ознаки уніятизму та заперечення старань Патріярхів Йосифа, Мирослава-Івана та Любомира. У Північній Америці вже давно тривають розмови про варіанти створення якоїсь однієї Східної візантійської Церкви на засаді візантійського богослов’я і різних культур. Ігнорувати ці справи для нас дорівнювало би втраті осягнень і відкиненню декретів екуменічного Другого Ватиканського Собору, скликаного святим Папою Іваном ХХІІІ. Час нам таки переосмислити перехідний етап коливань щодо реформ, пропонованих Другим Ватиканським Собором, з увагою до богословської спадщини Київської Церкви.

Передбачуючи прихід наступних поколінь правлячих єпископів на поселеннях, можна догледіти, що їхня єдність з Київським престолом не гарантована. Дочірній статус наших церковних структур хилиться до територіального обмеження: в Україні – до Києва, а поза її межами – до латинської єрархічної структури. Латинська Церква перебуває в кризі, що нас теж не потішає. В цьому ключі знову ж таки заслуговує на увагу питання отця-доктора Івана Гриньоха з уже згаданої статті «Епілог чи пролог у зустрічі двох епох?» у стосунку до нашої Церкви sui iuris. Відповідь вимагає праці богословів-науковців і думаючого Божого люду.

Цитовані в цій розвідці цінні інформації з номерів «Патріярхату», уже виданих в Україні, є саме тим діалогом Божого люду – духівників і мирян. Кропітка праця головних редакторів та їхніх заступників продовжуватиме шлях, проторений Патріархами Йосифом Сліпим, Мирославом-Іваном Любачівським та Любомиром Гузаром. Із нагоди десятиліття своєї інтронізації Блаженніший Святослав у 2021 році закликав до перебудови церковних інституцій. Для осягнення цієї мети Патріарха Святослава, цілеспрямованого, як і його попередники, основним є візантійське богослов’я освіти та духовної формації. Це богослов’я засадничо важливе для одномислія літургічно-молитовного життя в поєднанні з суттю традицій та розуміння церковної ідентичності УГКЦ. Для цього також потрібні належні середовища богословської освіти в країнах нашого перебування поза межами України. Ці середовища мають бути запорукою нашого розвитку і перебувати між собою в постійному контакті, обміні викладачами та студентами.

Сьогоднішня боротьба за суверенну Україну переймає нас усіх. Ми не можемо здатися геноцидній агресії терористичного режиму Кремля. Але й рівночасно зобов’язані дбати про свою позитивну програму – спрямування всіх структур і членів нашої Церкви на євангелізацію в повноті своєї спадщини, де б вона на перебувала. Як у минулому, так і тепер аналітичне видання «Патріярхат» є заходом мирян у цьому служінні Церкві.

Рома М. Гайда

  1. Богдан Лончина. Сучасне положення УКЦ // Патріярхат 5 (1980) (http://www.patriyarkhat.org.ua/statti-zhurnalu/suchasne-polozhennya-ukrajinskoji-katolytskoji-tserkvy/).
  2. Іван Гриньох Іван Михайлович: Діяльність після війни // Вікіпедія (https://uk.wikipedia.org/wiki/Гриньох_Іван_Михайлович).
  3. Степан Процик. До нашої програми // За Патріярхат 1 (1967) (http://www.patriyarkhat.org.ua/statti-zhurnalu/do-nashoji-prohramy/).
  4. Степан Процик. До нашої програми // За Патріярхат 1 (1967) (http://www.patriyarkhat.org.ua/statti-zhurnalu/do-nashoji-prohramy/).
  5. Степан Процик. Catholic Church of Byzantine Rite // За Патріярхат 2 (1967) (http://www.patriyarkhat.org.ua/statti-zhurnalu/catholic-church-of-byzantine-rite/).
  6. Микола Чубатий. За що ми стоїмо // За Патріярхат 2 (1967); 3 (1968) (http://www.patriyarkhat.org.ua/statti-zhurnalu/za-scho-my-stojimo/).
  7. Василь Маркусь. Українська Католицька Церква на роздоріжжі // За Патріярхат 3 (1967) (http://www.patriyarkhat.org.ua/statti-zhurnalu/ukrainsk-katolytska-tserkva-na-rozdorizhzhi-stattya-persha/).
  8. «Справа в суді» // За Патріярхат, 4 (1969) (http://www.patriyarkhat.org.ua/statti-zhurnalu/sprava-v-sudi/). Про початок цієї справи див.: Митрополит Сенишин обвинувачує трьох мирян перед судом // За Патріярхат 4 (1968) (http://www.patriyarkhat.org.ua/statti-zhurnalu/mytropolyt-senyshyn-obvynuvachuje-troh-myryan-pered-sudom/).
  9. Пояснення професора Мирослава Лабуньки з радіопрограми «Голос мирянина у Філядельфії» див. у: Коментар на лист Апостольських Делегатів і Нунціїв до Українських Єпископів // За Патріярхат 4 (1975).(http://www.patriyarkhat.org.ua/statti-zhurnalu/komentar-na-lyst-apostolskyh-delehativ-i-nuntsijiv-do-ukrajinskyh-epyskopiv/).
  10. Переклад листа Папи Павла до Блаженнішого Йосифа див. у: Our Venerable Brother S.R.E. Cardinal Joseph Slipyj Archbishop Major of Lviv for Ukrainians // Патріярхат 6-7 (1975). (http://www.patriyarkhat.org.ua/statti-zhurnalu/our-venerable-brother-s-r-e-cardinal-joseph-slipyj-archbishop-major-of-lviv-for-ukrainians/). Наголошу, що формулювання «Верховний Архиєпископ Львова для українців» суперечить Декрету Другого Ватиканського Собору про Східні Церкви.
  11. Василь Маркусь. Декілька зауважень до українського екуменізму // Патріярхат 12 (1979). (http://www.patriyarkhat.org.ua/statti-zhurnalu/dekilka-zauvazhen-do-ukrajinskoho-ekumenizmu/).
  12. Богдан І. Лончина. Сучасний стан Української Католицької Церкви і напрямні Мирянського руху під сучасну пору // Патріярхат 12 (1980). (http://www.patriyarkhat.org.ua/statti-zhurnalu/suchasnyj-stan-ukrajinskoji-katolytskoji-tserkvy-i-napryamni-myryanskoho-ruhu-pid-suchasnu-poru/). Також важливим є його внесок як голови УПСО: Завдання українських патріярхальних товариств // Патріярхат 12 (1984). (http://www.patriyarkhat.org.ua/statti-zhurnalu/zavdannya-patriarhalnyh-tovarystv/).
  13. Андрій Сороковський. Нарис історії Українського патріярхального руху // Матеріяли до історії Українського патріярхального руху (1963 – 2001), упорядник Андрій Сороковський. Львів 2009, с. 44 45.
  14. Богдан Лепкий. Його святий вечір // Час і події (https://www.chasipodii.net/article/7583/).
  15. Роман Островський. Актуальні виклики в семінаріях УГКЦ// Патріярхат 3 (2023). (http://www.patriyarkhat.org.ua/statti-zhurnalu/aktualni-vyklyky-v-seminariiakh-uhkts/).
  16. У згаданій статті автор також бере до уваги одружених священнослужителів і духовної формації їхніх дружин. Стемфордська єпархія висилає своїх студентів до латинської семінарії, уникаючи того, щоби послати їх у семінарію в Пітсбурзі.
  17. Мирон Бендик. Перегорнено сторінку // Патріярхат 6 (2021). (http://www.patriyarkhat.org.ua/statti-zhurnalu/perehorneno-storinku/).
  18. Мирон Бендик. Перегорнено сторінку // Патріярхат 6 (2021). (http://www.patriyarkhat.org.ua/statti-zhurnalu/perehorneno-storinku/).
  19. Мирон Бендик. Українське церковне питання: як його вирішити? // Патріярхат 5 (2022) (http://www.patriyarkhat.org.ua/statti-zhurnalu/ukrajinske-tserkovne-pytannya-yak-joho-vyrishyty/) і 6 (2022) (http://www.patriyarkhat.org.ua/statti-zhurnalu/ukrainske-tserkovne-pytannia-iak-yoho-vyrishyty/).
  20. Про це говорив отець Ернст-Крістоф Суттнер 1989 році на зустрічі з представниками патріярхального руху за посередництва отця-доктора Івана Дацька у зв’язку з дипломатичними заходами щодо пошанування прав УГКЦ та її виходом із підпілля в УРСР.
Поділитися:

Популярні статті