Андрей Шептицький

У неділю, 4 грудня 1994 p., Святочною Академією, що відбулась у концертовій залі Фешин Інституту, завершено відзначення п’ятдесятріччя з дня смерти Слуги Божого Митрополита Андрея Шептицького у метрополії Нью-Йорку. Відзначення п’ятдесятріччя смерти Слуги Божого Андрея Громадський Комітет метрополії Нью-Йорку започаткував науковою конференцією, що відбулась 5 листопада 1994 р. у НТШ, про що ми інформували читачів. Чергове відзначення світлої пам’яти Слуги Божого Андрея було молитовне. 20 листопада 1994 р. у церкві св. Юра в Нью-Йорку Владика Василь Лостен при співслужінні о. протоігумена Христофора Войтини, о. пароха, ігумена Патрикія Пащака та отців відправив торжественну Службу Божу у пам’ять Слуги Божого Андрея. Під час архиєрейської Служби Божої організовано взяли участь молодечі організації Пласт і СУМА та представники організацій. Владика Василь виголосив глибоко вдумливу проповідь, присвячену Слузі Божому Андреєві, вказуючи на особливі прикмети покійного. Під час св. Літургії співав об’єднаний хор — «Церковний хор», що співає на десятці, й хор ім. Митрополита Шептицького під дириґентурою Андрія Добрянського. Багато вірних приступило до Святого Причастя.

Святочною Академію на пошану Слуги Божого Андрея закінчено відзначення п’ятдесятиріччя з дня смерти Слуги Божого Андрея. Академію коротким словом відкрив голова Громадського Комітету Микола Галів, вітаючи присутнього Владику Василя Лостена, всечесніших і всечесних отців, преподобних сестер та всіх присутніх. М.Галів сказав: «Ми зібрались тут у цій залі, щоб на мить забути наші щоденні турботи і думкою перенестись у світ Слуги Божого Андрея, пригадати і відсвіжити нашу пам’ять з перед півстолітньої відстані. Згадати того, який у свойому Богоугодному житті не мав ненависти, ні крихітки злоби, а від нього, як з бездонного джерела, випливала безмежна любов і доброта. Згадати того, що зійшов з соціальних висот — графа до простого, відданого ченця-монаха, щоб знову піднестись до українського аристократа духа, релігійно-церковних вершин — глави Української Церкви. Це він, Слуга Божий Андрей, закликав до національної і релігійно-церковної єдности, могутньо закликав: «Не вбивай!». І Особливо І підкреслив, що Слуга Божий Андрей — це виняткова і неповторна особистість у нашому національному і релігійно-церковному житті. «Ми минемось і прийдуть нові покоління, а життєвий шлях Митрополита Андрея будуть безперебійно досліджу­вати і відкривати все нового Слугу Божого Андрея майбутні науковці і дослідники. Як бачимо, у п’ятдесятліття смерти Слуги Божого Андрея сьогодні ціла Україна й діяспора разом відзначає нашого святця Митрополита Андрея».

Святочне вдумливе слово виголосив парох церкви св. Юра ігумен і генеральний вікарій Стемфордської Епархії Патрикій Пащак. Промовець розгорнув широке полотно Слуги Божого Андрея. Підкреслив, що не буде говорити про прикмети і велич Слуги Божого Андрея, бо це ми майже всі знаємо. Промовець сконцентрував свою увагу на Слугу Божого Андрея, як монаха. Розгорнув широке полотно національної і релігійно-церковної ситуації у той час. Накреслив обставини, в яких виростав і виховувався молодий Роман Шептицький, підкреслюючи його винятковість, феноменальність у науці та особливу здібність створювати свій світ. Відмітив, що в той час наша Українська Католицька Церква була в кризовій ситуації, і не в кращій ситуації знаходився Василіянський Чин. Згадав, як отці-єзуїти реформували Василіянський Чин, і при тому підкреслив особливу ролю ченця-монаха Андрея, який дальше продовжував реформи Василіянського Чину. Вказав, що о. Андрей скоро ріс по ієрархічній драбині від простого монаха до єпископа і митрополита. Отець Пащак закінчив своє святочне слово надією, що Слуга Божий Андрей, за Божою поміччю, в короткому часі буде зачислений до лику святих.

У музично-мистецькій частині взяли участь два хори: «Прометей» з Філядельфії і «Думка» з Нью-Йорку. Першим з вокалістів виступив Андрей Добрянський, бас-баритон, соліст Метрополітальної Опери, який при фортепіяновому супроводі Томи Гринькова виконав «Кант Божій Матері» А. Рудницького, «З молодости моєї» (з Утрені) П. Козицького і Псалом 94 В. Барвінського. Виконання Добрянського було своєрідним відпруженням насиченої атмосфери вагомим словесним змістом. Виступ Адріяна Бриттана, скрипкове сольо, був справді гарною перлиною. Бриттан виконав два номери: «Пісня» — М. Вериківського і «Анданте» (з скрипкової сонати) — М. Гайворонського при фортепіяновому супроводі Ірини Пелех-Зварич.

Відомий чоловічий хор «Прометей» з Філядельфії під дириґентурою талановитого музиколога й диригента Адріяна Бриттана і фортепіяновому супроводі Лесі Рудої-Пенкальської майстерно виконав «Отче наш» — А. Гнатишина, «Услиш, Господи» — І. Лаврівського, «Восхвалю ім’я Бога моєго» — Д. Бортнянського, в останній пісні сольо заспівували: І. Павлічка, П. Галас, І. Кушнір й І. Староста. Четвертою піснею, яку виконав «Прометей», була «Молитва» з опери «Запорожець за Дунаєм» — С. Гулака-Артемовського, у якій прекрасно сольо виконав відомий соліст Богдан Чаплинський, тенор. Хор «Прометей» своїми збалансованими і дбайливими виконаннями наповняв авдиторію молитовною милою атмосферою з почуттям задоволення і насолоди.

У другій частині музично-мистецької програми виступила відома солістка Львівської Опери, яка зараз співає у Нью-Йорк Сіті Опері Оксана Кровицька, сопрано, яка при фортепіяновому супроводі Ірини Пелех-Зварич чудово виконала «Чотири пісні» («Канті спірітуалі») — І. Соневицького — «Під Твою милість», «Богородице Діво», «Страждальна Мати» і «Алилуя». Виконання Оксани прозвучали свіжо, милозвучно і оригінально.

Відома і мила нам усім Лідія Крушельницька з великою відданістю, чуттям і любов’ю прорецитувала поему Богдана Лепкого «В храмі св. Юра». Це була так актуальна і так на часі своїм змістом поема, яка немов заповнила всі прогалини з життя Великого Митрополита Слуги Божого Андрея.

Нью-Йоркський український мішаний хор «Думка», який тількищо відзначив свій сорокп’ятилітній ювілей, під диригентурою Василя Гречинського при фортепіяновому супроводі Євгенії Палій виконав чотири номери. Могутньо прозвучала в музичному опрацюванні Андрія Гнатишина на основі київського розпіву для мішаного хору молитва «Вірую». Чуттєво і молитовно переконливо сольо виконували домінуючо Борис Кекіш, Святослава Качарай, Теодозія Ластовецька і Павло Літепло. Слід підкреслити, що «Вірую» є одним з кращих номерів у репертуарі хору «Думка». Черговою піснею була «Святий Боже…» М. Березовського. У пісні «Камо піду от лица Твоєго» М. Лисенка сольо виконували Святослава Качарай, Теодозія Ластовецька і Омелян Гельбіг. Виконання цієї пісні викликало деякі побажання. Четвертою піснею, яку дбайливо виконав хор «Думка», була «Слава до вишніх Богу» — Дмитра Бортнянського.

На закінчення Святочної Академії обидва хори — «Прометей» і «Думка» разом виконали молитву «Боже великий, єдиний» — М. Лисенка, яка прозвучала зворушливо й могутньо.

Підсумовуючи, можна сказати, що Святочна Академія — концерт на пошану Слуги Божого Андрея була прекрасним букетом запашних і різноманітних цвітів, якими гідно і достойно відзначено світлу пам’ять нашого святця Слуги Божого Митрополита Андрея. До цього спричинились організатори і виконавці цього національного і релігійно-церковного великого свята, яким належить щира подяка. Хай ці відзначення п’ятдесятріччя з дня смерти Слуги Божого Андрея будуть тією краплиною, що причиниться до беатифікаційного процесу Слуги Божого Андрея, зачислити його до лику святих.

М. Г.

Нижче друкуємо маловідомий лист, мабуть, ще в українській пресі і публіцистиці не згадуваний, Митрополита Слуги Божого Андрея до Папи Пія XII в серпні 1942 р. Правдоподібно, оригінал листа був написаний французькою мовою. Він уперше був надрукований у третьому томі збірника на стор. 625-629:

Actes et Documents du Saint-Siege relatifs a la seconde guerre mondiale, Le Saint-Siege et la situation religieuse en Pologne et dans les pays baltes 1939-1945. Libreria Editrice Vatcana. 1967.

Збірник був виданий в 1967 році. З цієї праці лист Митрополита Андрея був перекладений на польську мову і з невеликими скороченнями надрукований у польському виданні. Дотепер ми не маємо доступу до оригіналу згаданої праці, щоб можна було з неї повністю перекласти та надрукувати цей лист, тому користуємось виключно текстом у польській мові. На жаль, також не можемо подати ні назви видання, ні назви польського видавництва, бо нам випадково потрапили тільки окремі сторінки з листом Митрополита Шептицького. Лист починається на стор. 80-їй і кінчається на 84-їй сторінці. На цій самій сторінці починається пастирський лист Слуги Божого Андрея під назвою «Не вбивай». Перед листом є стаття Ришарда Торжецького «Митрополит Андрей Шептицький». З цього можна зробити висновок, що в цій праці було більше подібного матеріялу, присвяченого українській проблематиці.

До цього можемо додати, що це була, правдоподібно, приготована збірна праця, що не перейшла цензури і не могла бути легально видрукована. Крім цього, існують деякі додаткові здогади, що у Кракові відбулась конференція у справі розвитку української культури. Конференцію зорганізував один з професорів Краківського університету і в ній взяло участь вісім професорів. Виголошені доповіді, правдоподібно, були запляновані вийти друком окремою працею. Власне, лист Митрополита Андрея до Папи Пія XII походить з цього видання. На жаль, покищо не маємо до диспозиції цих матеріялів і не можемо нічого з точністю сказати, які саме теми були там порушені.

Сам лист має особливе значення. Здається, що ми були безпосередніми свідками життя й творчости нашого великого Митрополита Андрея Шептицького, але так мало про нього і його незрівняну й відважну творчість знаємо.

Можна тільки дивуватись Слузі Божому Андреєві, який був прикований до свого візочка і не міг вільно порушуватись і бути там, де йому треба було бути, а він розвинув таку відважну, широку, всесторонню, подивугідну, релігійно-церковну і національно-українську працю. Він мав відвагу протиставитись окупаційній гітлерівській Німеччині. А добре знаємо, що таких багато не було. Митрополит у цих страшних воєнних обставинах зумів знайти людей, якими міг подати обширну інформацію про розвиток воєнних подій в Україні та про безпощадне винищування німцями єврейського й українського населення. Читаючи цього листа, перед вами постає не уявний, але справжній Велетень Духа, людина великого серця й доброти та неперевершений гуманіст не тільки на словах, але й у практичному житті.

Ми маємо нагоду не раз читати всякі блюзнірства, що пишуть радянські борзописці у своїй пресі. Немає радянського антирелігійного видання, у якому вони не клеймували б нашого Слугу Божого Андрея, щоб тільки його стягнути з того п’єдесталу, на якому він став. Що ж вони, бідолашні, можуть вдіяти проти таких документів, як нижче написаний лист? Одне можна з певністю сказати, що правду можна замазати, можна на деякий час заховати, але завжди за якийсь час вона напевно вийде на денне світло, навіть там, де цього не сподіваються. Знаємо, що в більшовицьких руках, у руках кровожерного КДБ знаходиться багато документів Слуги Божого Андрея, які свідчать про протилежні факти, ніж про них наємні борзописці пишуть. Але КДБ забуло, що не все вони мають і не завжди вони спроможні заховати правду від народу. Нижче надрукований лист є одним з таких незаперечних документів правди, а він не одинокий.

Редакція

* * *

В цьому листі Митрополит інформує Папу про ситуацію у своїй єпархії, яка після втечі радянських військ перейшла під німецьку владу.

Львів, 29-31 серпня 1942 р.

Святіший Отче,

Не писав до Вашої Святости відколи живемо під німецькою владою, коли ж до того часу я не мав достатньої певности, що мій лист не попаде у руки тих, які не повинні його читати. Однак, маю надію, що в найближчій майбутності буду мати добру нагоду, пишу цих кілька слів на пробу, в надії, що вони дійдуть до Вашої Святости (…)

(…)

Щонайменше вже від року немає дня, у якому не звершувались би найогидніші злочини, вбивства, грабунки, крадежі, конфіскати й насильства. Першими жертвами є євреї. Число замордованих євреїв у нашій малій країні з певністю вже перейшло двісті тисяч. В поступовому наступі армії на Схід число жертв збільшувалось. У Києві, на протязі кількох днів, вимордувано до сто тридцять тисяч мужчин, жінок і дітей. Всі малі міста України були свідками подібних масакр, а триває це вже понад рік. Спочатку влада встидалась цих несправедливих і нелюдських актів і намагалась запевнити собі документи, які могли б свідчити, що ініціяторами цих убивств була місцева людність або члени міліції. З часом почали убивати євреїв на вулицях, на очах публіки і без тіні сорому. Звичайно, що велике число християн, не тільки охрещених євреїв, але й «арійців» — як це вони говорять,— впали жертвами, безпідставних убивств. Сотні тисяч арештів, найчастіше несправедливих, натовпи молодих людей розстрілювано без жодних дійсних оправданих причин; для сільського населення заведено невільницьку систему, а поруч з цим сільська молодь була вивезена і змушувана до виїзду до Німеччини на працю у фабриках або на ріллі; у селян відбирано майже все, що вони мали, а починалося від вимоги подвоєння попередньої продукції. Проголошено кару смерти за продаж чи закуп будь-чого безпосередньо від продуцентів. Багаторазово проголошувано зворот приватної власности, але цих обіцянок ніколи не здійснювали. Властиво навпаки, влада без жодних обмежень уживала і користувалась із усіх дібр, сконфіскованих перед тим більшовиками і доводила, що вся земля є власністю держави. Часто повторяється потихо, що маєтки поодиноких осіб є воєнною здобиччю (…). З певністю можна твердити, що серед керівників знаходяться чесні люди. Зустрічаються навіть часом добрі католики, але у подавляючій більшості всі прислані до нас урядники, це люди без чести й віри, які дозволяють собі на просто невірогідні надужиття.

Селян трактують, як муринів у колоніях. Б’ють їх по обличчю без жодної причини, конфіскується у них всяка пожива, яку несуть, наприклад, для дітей у місті; а все це робиться з таким браком людського відчуття, що просто важко повірити у можливість існування таких людей. Але властиво вони такі в дійсності є. Знаю від одного свідка, що, наприклад, один з «шефів» округи захоплювався конфіскацією і викиданням до ріки всього того, що може знайти в кошиках селян, що прямують до міста. А робить це в час справжнього голоду, який стався у багатьох селах напередодні нового збору. Нічого не можна йому зробити, бо він, як говориться, має високу «протекцію».

Наочний, вірогідний свідок розповідав мені, що особисто бачив, як молодий офіцер СС прибіг здалека, щоб не втратити нагоди знущання над конаючою людиною, зрештою йому невідомою, замученою поліцією за те, що щось бажав зробити, що їй не сподобалось. Не хочу наводити більше подібних випадків, бо знаю, що їх не можна почислити.

Це просто так, мов банда розбійників або зграя шалених вовків, кинулась на цей нещасний нарід. І не тільки селяни чи прості люди наражені на знущання і удари по обличчю. Нижчий урядник, якщо він німець, має платню вдвічі або навіть утричі більшу від вищого урядника ненімця і дозволяє собі знущатися над вищими за ранґою від себе.

Поліціянти б’ють гумовими палками людей на залізничних станціях, а навіть на вулицях.

Трапляється, що напускається на людей поліційних псів. Часами ці пси мають намордники, але трапляються випадки, що вони їх не мають.

Не зважаючи на кількакратно повторювані прохання, щоб упорядкувати справу прицерковних малих господарств, (…) ми не одержали нічого, а заплата священослужителям обмежується властиво до пожертв убогих людей. З великою вдячністю мушу тут згадати про допомогу, яку нам давали німецькі католики, за посередництвом товариства, зорганізованого для допомоги німцям поза кордонами німецької держави. Українське духовенство, щоправда, одержує від уряду щось, що називається «добровільною підтримкою» — 50 РМ місячно, але це є радше політична символічна платня на показ, ніж правдива допомога. А в додатку до цього сподіваємось, що доведеться від цього платити 25% податку. До нас ще не застосовують антикатолицькі правильники Райху. Дозволяється священикам навчати у школах дітей катехизму. Влада не мішається покищо до проповідей і до адміністрації парафії. Мають намір обмежити переведення церковних шлюбів, одначе не в антиканонічному сенсі. Влада намагається цькувати духовенство так, як інших громадян, через підпорядкування приписам, що відносяться до пашпортів і дозволів, і через численні, які тільки можна собі уявити, приписи, що обмежують свободу громадян. Але дозволяється, наприклад, відкриття Семінарії. Наша Семінарія і наша Богословська Академія діють майже нормально. Однак, немов меч Дамокля, висить безперервно над нашими головами небезпека правдивого переслідування. Дозволяється мені на друк щомісячного епархіяльного органу, а також пастирських листів та інструкцій. Проте, їх конфіскується з найменших причин. Однак, дотепер я міг видати шість повних чисел, на 32 сторінки кожного. Міг скликати епархіяльний синод, який з довгими перервами тривав майже цілий рік, і дається мені можливість постійного контакту з духовенством єпархії. Манастирі реорганізуються поступово. Однак, все це є дуже недостатньою противагою поруч з описаною деморалізацією, під яку підпадають насамперед прості й слабі люди. Вони вчаться злодійству і злочину людовбивства, втрачають почуття справедливости і гуманности. У пастирських листах, звичайно сконфіскованих, я протестував проти людовбивства; однак, вдалося чотири чи п’ять разів прочитати їх зібраному духовенству. Я проголосив, що вбивство людини підлягає екскомунікації, застереженої для вікаріїв. Протестував я також листом до Гімлера і старався перестерегти молодих, щоб не записувалися до міліції, де можуть піддатись згіршенню.

Однак, все це є нічим у порівнянні з зростаючою хвилею моральних брудів, що заливають цілу країну.

Всі передбачуємо, що система терору буде зростати й звернеться багато більшим насиллям проти християн — українців і поляків. Душогубці призвичаєні до винищення євреїв, тисяч невинних людей, призвичаєні до виду крови і є спрагнені крови.

Зваживши, що тепер німцям все вільно, треба передбачати, що їх божевільність не можна буде стримати, і що жодна сила не буде спроможна будь-як порушити дисципліни. Однак, передбачуємо, що ціла країна буде затоплена в потоках невинної крови, хібащо якийсь надзвичайний випадок зупинить цей розвиток подій.

Єдиною втіхою, яку можна мати в ці страшні часи, є, що нічого не може нам статись без волі нашого Отця Небесного. Думаю, що серед винищених євреїв є багато душ, які навертаються до Бога, коли ж від віків ніколи так, як тепер не стояли в обличчі очікування раптової смерти, не раз очікуючи її цілі місяці, заки вона стає дійсністю. Доля християн, що їх сотні тисяч умирало або умирає без Святих Тайн, є також у Божих руках. Як боляче бачити бідні жертви, що вмирають з голоду або мучаться у концентраційних таборах і нічого не можна для них зробити. Бо знаю з власного досвіду те, що можна для них зробити, є нічим. З засади не дозволяється на обслугу воєнних шпиталів, ані концентраційних таборів, у яких щоденно вмирають сотні цивільних, а на протязі кількох останніх місяців також велике число різних полонених. Я володію статистикою і документами, пригноблюючими й вражаючими. Не дозволяється нашим священикам служити нашим вірним, зокрема багатьом з великої України. Справа єдности Церков побуджує страх. Будь-яке порозуміння створює страх, знаю, коли якась система послуговується широко і залюбки засадою «Діли…», то з певністю можна твердити, що це система, якої ми є жертвами. Не подаю тут критики системи, що її Ваша Святість знає краще, ніж ми всі. Цієї системи брехні, ошуканства, несправедливости, грабунків, що є карикатурою всякого поняття про цивілізацію і владу. Ця система егоїзму, доведена аж до абсурду, очевидно збожеволілого національного шовінізму німців до всього, що чесне і гарне, є чимсь незвичайним, що хіба першим враженням, яке (відчувається на вид цієї потвори, є одуріння. До чого ця система допровадить нещасний німецький нарід? Тільки до звиродніння, що його історія ще не знала. Щоб Господь дав, щоб падаючи, не потягнули за собою тієї частини католицької Церкви, яка не може бути віддзеркаленням наслідків того пекельного «виділовування».

Якщо переслідування набере форми людомору за справу релігії, то може бути спасенням для тих країн. Існує невідклична потреба добровільної жертви крови як настанови за пролляту кров через злочинство. Ваша Святість мені відмовили три роки тому ласки апостольського благословення, через яке — на шляху своєї апостольської місії — визначили б мене і призначили на смерть для спасення моєї єпархії (…). Однак тих три роки переконали мене, що я не є гідний такої смерти. Я зрозумів також, що жертва мого життя мала б правдоподібно меншу вартість перед Богом, ніж молитва, відмовлена дитиною. Сьогодні прошу тільки особливого благословення для моїх молитов і моїх зречень. Велика частина тих моїх зречень призначена для Католицької Церкви в цілості, маленька частина залишається для моєї єпархії і мого народу; однак же ті мої зречення будуть плідними тільки через благословенство Вашої Святости і через Божу ласку, яка це благословенство нам принесе.

Схиляючись до стіп Вашої Святости, прошу про ласкаве уділення апостольського благословення моєму бідному народові, бідному духовенству моєї бідної єпархії і моїй недостойності.

Львів, 29-31 серпня 1942

Вашій Святості — Найпокірніший слуга у Бозі нашому

+ Андрей,
архиєпископ львівський

Перекладали з французької мови Ян-Казімєж Шептицькі, Анна Шептицька

Ми всі знаємо, що Він — Князь нашої багатостраждальної Української Церкви на Святоюрській горі у Львові, Митрополит Києво-Галицький Андрей давно, давно помер, а його неперевершені добрі діла для Христової Церкви й українського народу зостались свіжими, захоплюючими і дійсно творчими й живими досьогодні. Від часу його переходу з туземної, нелегкої мандрівки у Божу безконечну вічність — життя вічне Слуги Божого Андрея, вже проминуло більше часу, ніж тривала мандрівка-блукання біблійного Мойсея, який повних 40 років шукав обіцяної землі для ізраїльського народу. Вже на краю нового світа, на схилі свого віку, знеможений і втомлений, Мойсей бачив за річкою Йорданом обіцяну землю, але не вистачило сил, замкнув очі, не осягнувши її. Це була довга мандрівка, довге шукання, а шлях за річку Йордан, де вже Мойсей бачив обіцяну землю, продовжився для ізраїльського народу на довгі, довгі століття, що їх він непохитно продовжував з Мойсея духом печаттю.

Понад сорок років проминуло з того часу, коли прощався наш Князь Української Церкви на Святоюрській горі, Митрополит Андрей. Тоді він не бачив української річки «Йордан», а за річкою… у бурі, палаючи, горіла у вогні Другої світової війни наша батьківщина. Відступала з українських земель кровожадна і безпощадна імперіялістична гітлерівська Німеччина і наступала червона атеїстична Москва, що несла народам терор, безправ’я, насильства й неволю. Це був час безнадії, одинока надія була на чудо Всевишнього.

В такій ситуації туземної мандрівки відходила від нас людина неперевершеної Божої доброти й любови до кожної людини, не дивлячись на її національне і соціяльне походження чи конфесійну приналежність, Митрополит Києво-Галицький Андрей Шептицький. Вже пройшов час, за який можна було про все забути і може, навіть забути Слугу Божого Андрея, його добрі діла, але він залишився для нас вічно живим, й діла його, які непохитно ^продовжував його великий наслідник Патріярх Йосиф, зостались вічно творчими і живучими. Блаженніший Йосиф дальше прямував шляхом з духом печаттю свого великого попередника Митрополита Слуги Божого Андрея за українську річку «Йордан»… Він вказував, щоб побачили сліпі й почули глухі, як змагається Українська Церква, добиваючись своїм кораблем до спокійних морських вод.

Так після сорока років наш Князь Української Церкви Слуга Божий Андрей, стає для нас ще більше ближчий, більше зрозумілий, живий і нерозлучний. Вдумаймось у його життя, в життя і творчість Великого Митрополита, для якого імперативом в його нелегкому житті, яке він сам собі вибрав, була неперевершена любов до Бога й свого ближнього і служіння українській Христовій Церкві та українському народові, якому віддав страждальне й багатотворче своє життя. З безмежної скромности Слуги Божого Андрея виростала неперевершена велич духа, що викликала тільки подив.

Чи ж може бути кращий приклад вияву дійсної, а не на словах, любови до свого брата, свого народу, як його здійснював Митрополит Андрей, який відмовився від своїх шляхетських і багатьох інших почестей, люксусів, розкішного та вигідного життя. Він наперекір повернувся на рідне йому українське лоно, до свого прадідівського кореня, щоб будити своїх братів до творчого життя, до свободи й волі. Він повернув до свого прадідівського кореня, щоб нести високо християнське й українське благочестя. Все це випливало з його безконечно доброї і непримушеної волі та високих християнських чеснот.

Хто ж не пам’ятає, коли майже ціла Европа, а зокрема її східня частина, спливала кров’ю невинних людей: українців, євреїв, циган, поляків, росіян й інших, а тоді відважно й мужньо став у їх обороні Митрополит Андрей у своєму відомому посланні «Не вбивай», як також своїми листами до фашистських фюрерів. Митрополит Андрей, не тільки закликаючи на письмі, ставав в обороні вищезгаданих, але особисто зберігав від знищення жидів, переховуючи їх у своїй палаті, а, крім цього, дав своїм священикам, монахам і монахиням наказ, щоб, хто як може, допомагали і переховували жидів від гітлерівського знищення. Не приходиться тут говорити про те, що чекало тих людей, які переховували чи допомагали євреям від гітлерівських посіпак… До речі, це не одинокі шляхетні дії Митрополита, які він робив.

Відходячи у той світ, Митрополит Андрей відходив з виразною біографією і несплямненою душею, як великий праведник, Він нікого не вбив — ні морально, ні фізично, а, навпаки, спасав людське життя, нікого не скривдив, але ніс моральну і матеріяльну допомогу всім потребуючим, як тільки міг, нікого не образив і не понизив, а віддавав кожному належну пошану, прощав своїм довжникам. Ні більше, ні менше жив християнськими чеснотами, а зокрема одною з фундаментальних чеснот, що є основою основ Христової Церкви — любов’ю до Бога й ближнього. Таким відійшов Митрополит Києво-Галицький і всієї Руси-України, Слуга Божий Андрей, до безмежних хоромів Всевишнього.

За свого багатотрудивого, важкого життя Митрополит зазнав чимало невдячности не тільки від чужих, але й від своїх, проте для всіх він мав своє милосердя і всепрощення. Здавалось би, що вже хоч після смерти залишать його у спокої, але так не сталось. Ось вже після сорока років радянська преса, публіцистика, а навіть й наукові інституції, серед яких комуністичні й атеїстичні борзописці червоної Москви виписують всяку брехню, нісенітницю, лайку, приписуючи Митрополитові Андреєві ніколи ним не вчинені «злочини». Всі ці приписувані йому «злочини» є витвором буйної фантазії кремлівських комуністично-атеїстичних вождів, включно з московським патріярхом Алєксеєм, який свого часу писав, що Митрополит Андрей — закликав гнути спину перед гітлерізмом…

Прямо аж дивно, що вони — більшовицькі атеїсти Кремля — зчинили такий рейвах, перед чим вони мають такий страх? Адже Митрополит Андрей давно не живе. Він же не мав танків, бомб, концентраків і тюремних застінків, та й таких не залишив. Чого ж могутні цього світу, кремлівські вожді, які диспонують усім тим, чого не мав Митрополит Андрей, накинулись на мертву людину? Чого ж вони страхаються неживого вже Митрополита Андрея, який не був революціонером, терористом, а жив чесним Божим життям? Вони бояться його творчо-живих, шляхетних діл, які не вмерли і ніколи не помруть. Вони животворчо діють серед українського народу і вказують йому шлях до Бога, до волі, до свободи. Ось цього бояться, страхаються і від цього не можуть спокійно спати комуністично-атеїстичні московські вожді. Тому вони підносять такий страшний рейвах проти Митрополита Андрея, як також проти Патріярха Йосифа, але ж бідолашні, хоч мають атомну зброю, ракети, танки і всякі інші винаходи новітньої зброї для убивства людей і народів, неспроможні убити духа, який живе в українському народі. Вони ще досьогодні не збагнули незаперечної істини, що можна вбити людину, але не можна вбити живого слова — духа.

Так більшовицькі атеїсти, борячись з мертвими, але непоборними, навіть зорганізували цілі ватаги атеїстичних борзописців, що за всяку ціну намагаються довести неіснуюче, зробити з білого чорне, доказати, що Митрополит Андрей був «зрадником», «вислужником» гітлерівської Німеччини, а разом з ним УКЦерква, яку він очолював, себто довести те, чим він ніколи не був і не міг бути. Хто в це повірить? Мабуть, самі автори, що виписують ці блюзнірства, в те не вірять. Але оркестранти цілої акції проти Слуги Божого Андрея і проти нашої Української Церкви та її провідних людей, як Патріярха Йосифа, о. Івана Гриньоха та інших дальше продовжують свою злочинну діяльність.

Серед цих численних борзописців можна назвати кандидата філософських наук І. Миговича, який написав погромну статейку в російському журналі «Радуга» під назвою: «Подпєвали мілітарістов». Цей самий автор разом з Дмитром Корецьким писали спільну статтю — «Маячні домагання Сліпців», що появилась у двох числах журнала «Людина і світ». Чого ж там тільки не написано! Знову ж в «Українському Історичному Журналі» появилась довгенька стаття О. Л. Вовка під назвою «Уніатська клерикальна реакція — знаряддя антикомунізму». Цього ж самого автора на цю саму тематику появились дві окремі праці: «Отрута під солодким медом», у якій є критика УКЦеркви в діяспорі, а друга книжка під назвою «місце і роль націоналістичних клерикалів у планах реакції» є навіть виданням Академії Наук. Чого ж там тільки не написано! Запитує себе читач, як же виглядає ця наука? Маймо співчуття до автора, бо це ж його хліб, але чи справді він мусить аж так низько впасти? Можна це залишити для московських вождів, хай вони вже самі цим займаються.

Московські оркестранти акції проти нашої Церкви і її провідних владик поширили також свою діяльність на сателітні держави, де також розпочато барабанну атаку на Митрополита Андрея, а навіть вони знайшли собі вислужників у Західній Німеччині. Тут можна назвати горезвісного польського борзописця Едварда Пруса, що виписує всяку брехню на Митрополита Андрея, а останньо він написав навіть книжку під назвою «Владика Святоюрський», яка появилась у Варшаві в цьому році. В цій книжці Е. Прус наочно виявив свої хворобливі фантазії. Для того, щоб таке писати, треба справді нічого не знати про життя і працю Митрополита Андрея і бути повним іґнорантом до історичних фактів. Книжка має аж 336 сторінок.

Нещодавно у Західній Німеччині, у газеті «Ді Цайт» появилась блюзнірська стаття під назвою «Святий авантюрист», автором якої є колишній католицький журналіст при Ватикані Ганс Штелле. До речі, цей автор був запрошений і брав участь у конференції, присвяченій сорокріччю смерти Митрополита Андрея, яка відбулась восени минулого 1984 року в Торонто — Канада. Головним організатором цієї конференції, що одержала загально позитивну оцінку, був проф. Павло Маґочий.

Вже самий заголовок статті «Святий авантюрист» є у стилі більшовицьких борзописців. Читаючи уважно цю статтю, мимоволі насувається думка, що стаття написана на замовлення. Трудно повірити, щоб людина західньої школи могла написати таку іґнорантську статтю. Ну, що ж, адже німецький нарід мав також світової слави світочів, як Бетговена, Ґете, Шіллера, Ваґнера, Баха, Генделя й інших, але також дав світової слави деспота й тирана — Гітлера. Ганс Штелле — це інша категорія… і, на жаль, дуже низької вартости. Висунені ним твердження не викликають переконання у читача, що його факти є достовірними. В цій статті почесна чота Червоної армії. Також український секретар партії, на прізвище Хрущов мав бути присутнім…». Якщо інші твердження перекручені, але хоч сперті на джерелах, то останній факт взагалі не відповідає ні логіці, ні правді. Тому можемо собі уявити цілість статті й причину, чому вона взагалі була написана, а зокрема в наш час…

Вся ця добре оркестрована акція на давно померлого Митрополита Андрея сконцентрована в одному центрі — Москві й має одну незаперечну ціль, яку слід розглядати у двох площинах. З одної сторони безуспішне намагання підважити і перешкодити беатифікаційному процесові Слуги Божого Андрея, а з другої — вдарити по Українській Церкві, яка приготовляється до величавого й гідного відзначення 1000-річчя християнства на Русі-Україні. Напевно, не без причини Штелле в своїй низькопробній статті покликається на співробітника по фаху Е. Пруса. Це не випадковість, але згори і на довгі роки запроектований плян проти українських світочів — Митрополита Андрея, Патріярха Йосифа й інших.

Всі ці борзописці й погромники Митрополита Андрея, хочуть вони цього чи ні, але вони мусять погодитись з незаперечним фактом, що Митрополит Андрей фізично давно, давно помер, але його дух безперервно живе у своїх неперевершених шляхетних ділах, у своїй безмежній любові до Бога і до свого українського народу.

М. Г.

Здається, що це було так недавно, коли жалібно дзвони грали на Свято-Юрській горі у княжім городі Львові, сповіщаючи до болю сумну вістку, що відійшов з цього світу у Божу безконечну вічність Князь Української Католицької Церкви Слуга Божий Митрополит Андрей Шептицький. Відтоді досьогодні проминуло повних сорок років, на протязі яких ліквідовували і вбивали нашу Українську Церкву.

Кожного року, як тільки промине гаряче літо, наступить осінь і земля починає вкриватися листям з дерев, все нам нагадує ось цю сумну дату, коли відходив Керманич нашої Церкви Слуга Божий Андрей, віддаючи своє нелегке кермо у руки наслідника, Блаженнішого Патріярха Йосифа. Князь нашої Церкви, Слуга Божий Андрей, мав пророчу візію, коли на свого наслідника покликав отця Йосифа Сліпого. Митрополит Андрей за своє багатотруднеє і нелегке життя зорав багатовікову церковну цілину, доглядав її, плекав, щоби на ній виростала не тільки релігійна, але й національна свідомість українського народу. Митрополит все підкреслював й наголошував, щоб ми пізнали себе. Бо тоді, коли ми пізнаємо свою ідентичність, національну й особисту, краще буде розвивати і плекати релігійну духовість.

Без найменшого сумніву належить підкреслити, що Митрополит Андрей поклав тверді основи під нашу Помісну Українську Католицьку Церкву як на батьківщині, так також у діяспорі. Якщо поглянути на історію нашої Церкви в США чи в Канаді, то побачимо, що основи під неї поклав Митрополит Андрей. І сьогодні стався такий збіг обставин, у якому є Боже Провидіння. Тоді, коли наші Церкви на батьківщині загнані у сучасні катакомби, замовкли християнський Київ і Львів — відізвалась Українська Церква у діяспорі. І з перспективи сорока років бачимо, якими крутими дорогами йшла і далі продовжує йти наша Українська Церква. Великий Слуга Божий Андрей приготовив нашу Церкву до цієї, унікальної у цілому світі, хресної дороги. Вона її витримала і дальше витримує, що не раз є подивугідне, бо ставлять їй перепони з усіх сторін.

Постать Митрополита Андрея така багатогранна і кольоритна, що може нам служити своїм прикладним життям і самопосвятою на довгі, довгі віки. Мабуть, немає багато таких людей, щоб могли перевищити у доброті й любові Митрополита Андрея. В нього ця любов була справді євангельсько-апостольська, себто неперевершена. Любов — це ж основа Христової Церкви. Все, що наш Слуга Божий Андрей робив,— все випливало з любови до Бога і ближнього. Чи це було, коли він висилав студентів на студії мистецтва, чи інші студії, без різниці у їх віроісповіданні, чи коли рятував євреїв від смерти під час гітлерівської окупації, чи коли скликав відомі Велиґрадські конгреси, чи коли писав послання: «Не вбивай» — це був виклик проти гітлерівських млинів смерти, а все це випливало з того самого невичерпного джерела любови.

Без сумніву, Митрополит Андрей був Князем Української Церкви і Великим Сином українського народу, чи, іншими словами, можна сказати,— великим українським Патріотом у повному розумінні цього слова. Поруч з тим він належав до людей, які не вміли ненавидіти, а це — одна з найбільших і дуже рідкісних прикмет у людському житті. Митрополит Андрей пробував іти справжнім шляхом Ісуса Христа, який у хвилині своєї смерти просив небесного Отця прощення для тих, що його катували, знущались і розпинали. Якщо ми вдумаємось над життям і творчістю нашого Митрополита Андрея, то ми знайдемо невичерпне джерело добрих християнських і людських прикмет, які людину роблять справжньою Великою Людиною.

Митрополит Андрей і його рідний брат Климентій — Архимандрит Отців-Студитів, що загинув на засланні, як Ісповідник Віри, виховува­лись у польському дусі, але вони відчули свою приналежність до старо-руського народу і повернули на своє прадідівське лоно, щоб обняти свого найменшого брата. Вони прийшли, щоб принести світло Христової правди, щоб піднести свідомість українського народу.

І знову ж перед нашими очима перший листопад. Пригадуємо наш перший переможний листопад у 1918 році, який закінчився трагічно для українського народу. Тоді майже одинокою надією, маяком і світлом для українського народу була Свято-Юрська митрополича палата, на якій княжив наш Великий Митрополит Андрей. Наша Церква стала нашою остоєю не тільки християнського, але й українського національного життя. Свято-юрське сяйво за Митрополита Андрея ніколи не згасало, і ніхто не поважився за його життя це сяйво погасити, хоч такі бажання серед окупантів України були.

Щойно після смерти Слуги Божого Андрея большевикам вдалося перемістити сяйво Свято-Юрської гори, воно перейшло разом з його наступником, Блаженнішим Митрополитом Йосифом Сліпим, що його він високо тримав упродовж сорока років. Всі і повсякчас молім Всевишнього Триєдиного Господа Бога за прославу Слуги Божого Андрея і світлої пам’яті Патріярха Йосифа.

М. Г.

Під такою назвою появилась праця о. д-ра Івана Гриньоха, яка була надрукована в 1961 р. Праця має дозвіл на друк церковних властей. Може декому видаватись, що не варто після такої давньої появи цієї праці тепер її рецензувати. Слід підкреслити, що праця о. Івана Гриньоха не обмежена до часової актуальности, бо вона однаково актуальна була в час її появи, як і сьогодні, так само буде актуальна завтра. Нам в першу чергу йдеться про те, щоб ми ближче запізнались з Слугою Божим Митрополитом Андреєм, з його духовою творчістю, себто його розумінням складних питань нашої Церкви та єдности Церкви у євангельському дусі — «щоб усі були одно». Власне праця о. Івана Гриньоха відкриває нам широку панораму і представляє читачеві, яким глибоким мислителем був Слуга Божий Андрей.

При цьому варто підкреслити, що саме цього року, першого листопада, сповниться 40 років з дня смерти Слуги Божого Андрея. Може це звичайний збіг обставин, а може така Божа воля, що власне у сорокріччя смерти Митрополита Андрея рецензуємо чи радше подаємо огляд згаданої праці.

В загальному ми добре знаємо нашого Князя Церкви Митрополита Андрея, знаємо його неперевершену доброту і любов до всіх без різниці на національність, віровизнання чи расу. Так, це не слова, а фактично це були незаперечні діла, з яких сьогодні випливають цілющі слова. Але автор о. Іван у своїй праці не пише про те, що загальновідоме, що по суті свої і чужі добре знають. Отець Іван у своїй праці відкриває нам постать Митрополита Андрея маловідомого і мало дня нас знаного, що своїм розумом і передбачливістю випереджував століття.

При цьому також варто відмітити, що праця появилась за старанням і заходами самого автора, що має також своє значення. Вдумливе вступне слово до праці о. Івана Гриньоха «Слуга Божий Андрей — благовісник єдности» написав проф. Володимир Янів. Після цього слідує слово від автора о. Івана Гриньоха, що його він кінчає цінною заввагою-проханням: «У зв’язку з започаткуванням для проголошення блаженним і святим Слуги Божого Андрея автор призначує ввесь прибуток з видання цих нарисів на фонд Постуляції, а всіх читачів цих нарисів просить про молитву за прославу Слуги Божого Андрея, Митрополита Галицького». Це великий вияв пошани і благородности автора до Слуги Божого Андрея. При цьому варто завважити, що о. Іван Гриньох належить до глибоковдумливих авторів-аналітиків, і він у своїх аналізах духовної творчости Митрополита Андрея підкреслює його особливе розуміння суспільно-релігійних, церковних, національних і політичних питань.

У праці о. Івана Гриньоха не знайдете біографічних даних про Митрополита Андрея і їх не шукайте. Автор мозаїчними нарисами старається представити велику інтелектуальну й духову постать Митрополита. Автор починає свій перший нарис під назвою «Його «Я», на тлі якого накреслює його особу, в якій було щось такого, що ставило його понад пересічність, що робило його великим і неповторним. У нарисі згадано про першу зустріч Митрополита Андрея з своїми священиками після приходу більшовиків на Західні українські землі. Автор підкреслює, що всі сподівались, що Митрополит буде говорити про актуальні питання, але про це не було й згадки, а Митрополит говорив на основі Платона «свій погляд на безсмертність людської душі». Багато з присутніх сподівались почути щось іншого… вони були дещо розчаровані. Автор аналізує поодинокі виступи, звернення і послання Митрополита Андрея і при цьому вказує і підкреслює найбільш суттєве, що було притаманне Слузі Божому Андреєві.

Автор підкреслив, що Митрополит Андрей своєю недугою був прикутий до свого фотелю і поза мури своєї митрополичої палати нікуди не виходив, але незалежно від цього він дуже добре орієнтувався у подіях і сам передбачав, що може статись. Кожну вістку, яку одержував, старався завжди перевірити, чи вона правдива, чи ні. Ця обережність і передбачливість робили його винятковим. Автор праці спирає свої твердження на поодиноких фактах так, що в читача не залишає найменшого сумніву.

Автор підкреслює, що Митрополит журився і турбувався за своїх вірних і священиків. Митрополит знав, що в час, коли прийшли більшовики у Західню Україну, багато священиків бідувало, тоді він звернувся: «Коли є священики, що бідують, а не мали б сміливости зі своїми потребами звернутися до мене, прошу сусіда про це мені донести. Усильно прошу також усіх Отців до мене відноситися і в інших своїх потребах, як і потребах своєї родини, своїх синів чи доньок. Потреба часу вимагає від нас солідарности, чи радше братньої любови». Це вияв незвичайно великої дбайливости Митрополита. Отець Гриньох наводить також розуміння Митрополитом поняття держави і власної хати.

У розділі «Благовісник єдности» автор праці широко аналізує розуміння і здійснювання Христової єдности. Під тим оглядом у Митрополита було універсальне — вселенське мислення єдности. Але поруч з тим Митрополит твердив і наголошував, що у прямуванні до єдности ми не повинні вживати сили. «Ми не бажаємо нікого силою винародовлювати і переводити на католицтво»,— підкреслював Митрополит Андрей. «Християнський патріотизм виключає ненависть до іншого народу»,— твердив Митрополит Андрей. Варто глянути сьогодні й подивитись, чи всі християни стосують цю засаду. Ось візьмім до уваги наших сусідів-поляків чи їх християнський-католицький, чи вірніше римо-католицький патріотизм виключає ненависть до іншого народу? На жаль, дійсні факти говорять про протилежне.

Митрополит Андрей мав дуже ясну думку і погляди на єдність нашої Української Церкви. Він робив виразну різницю між Церквою в Росії і Церквою в Україні. Постава цих Церков на протязі століть завжди була різна, зокрема коли ж ішлося про питання єдности. Знаємо незаперечний факт, що Україна була у цьому напрямі жертвою чужого насилля.

Україна бажала єдности з Вселенською Христовою Церквою, але північний сусід насильно перешкоджав і навертав на московське православ’я. З другої сторони поляки бажали собі, щоб наша Українська Церква підпорядковувалась польській римо-католицькій Церкві, вони не бажали собі, щоб наша Церква була в єдності з Апостольським Престолом і залишилась обрядово непорушною.

Митрополит Андрей одобрював шлях українських владик, який вони зробили у ХУІ столітті. Він запрошував наших православних владик також піти тим шляхом. Митрополит в цій справі висловився так: «… Ми, греко-католики, не маємо ніякої волі старшувати і накидатися нашим братам, але навпаки, ми готові навіть з власною стратою їм підпорядковуватися так, що повна злука двох українських віроісповідань виглядала б так, що радше треба б говорити про підпорядковання греко-католиків під владу Київського патріярха. Очевидно до такого приєднання ми ставимо умову, щоб майбутній Київський патріярх прийняв Вселенських Соборів доповнив рішеннями Вселенських Соборів від X ст. до найновіших часів…». Яка далекойдуча поступка, яке велике зрозуміння складних церковно-релігійних і персонально-людських моментів. Він також висував думку, що коли не виходить одне, то можна пробувати друге. Була в нього думка, щоб з двох наших Церков зробити спільно одну і для цього прийняти нову назву. Митрополит, реасумуючи свої різні пропозиції, сказав так: «.. Про ці різні можливості ніхто не подумав. Моє запрошення взято з грубша просто як заклик до Унії…».

Отець Гриньох широко аналізує та підкреслює особливі думки й пропозиції Митрополита Андрея, з чого випливає особлива непересічність Слуги Божого Андрея. Ще дозволю собі навести довшу цитату з праці о. Гриньоха, де він цитує Митрополита Андрея:

«Якби не насильне знищення нашої Церкви царицею Катериною, Миколою І і Александром II, тобто якби не єдиний у своїм роді, тільки царатом практикований спосіб навертання народу нагайкою і кнутом, населення українських земель було б досі тим, чим його хотіли мати його ієрархи ХVІ cт., тобто було б вірне переданням Митрополита Ізидора, царгородського патріярха Йосифа і всієї візантійської Церкви, що прийняла за догмат примат судовластя Римського Архиєрея… Воно було б зберегло обряди, звичай, національне передання… було б тільки науку віри доповнило наукою Вселенських Соборів, що після семи перших проголошували, боронили, стерегли і розвивали науку Божого Об’явлення…»

З вищесказаного виразно бачимо, яке глибоке було розуміння історичних фактів Митрополитом Андреєм. Ми дуже часто ці факти забуваємо або пробуємо їх не знати і не бачити, а вони нам вказують правильний шлях.

На закінчення нашого фрагментарного огляду праці о. д-ра Івана Гриньоха хочемо підкреслити, що автор провів особливо дбайливу працю і представив нам Слугу Божого Андрея як непересічного мислителя, людину великого ума і безмежної доброти, за що авторові належить признання і подяка. Постараймось у сорокріччя з дня смерти Митрополита Андрея запізнатись з ним поближче. Працю о. Івана Гриньоха можна набути за особливо низьку ціну — 5 американських долярів — у Адміністрації журнала «Патріярхат». Цим зробимо два добрих діла — з одної сторони піддержимо беатифікаційний фонд Слуги Божого Андрея, а з другої — повніше запізнаємось з творчістю Митрополита Андрея.

Микола Галів

 Увага – виняткова нагода

Адміністрація журнала «Патріярхат» має до набуття надзвичайно цінну книжку:

«Слуга Божий Андрей — Благовісник Єдности», автором якої є відомий богослов о. д-р Іван Гриньох. У книжці представлено Митрополита Андрея як виняткового українського мислителя-богослова. Варто у 40-річчя смерти Слуги Божого Андрея запізнатись з його богословською думкою. Книжка має 222 сторінки, у твердій полотняній оправі. Ціна книжки $5.00 (в амер. валюті).

Замовляти в Адміністрації журнала
THE PATRIARCHATE P.O. Box 11012 Philadelphia, Pa. 19141

Боже Провидіння постійно сторожить над долею українського народу, посилаючи йому великих людей, які своїм життям і ділами накладають незатерту печать свого духа на історію нашої Церкви та боговірного народу. У нашій історії на церковній ниві жевріють неначе вічна лямпада, такі світлі постаті, як митрополити Іларіон, Клим Смолятич, Петро Могила, Веньямин Рутський, Андрей Шептицький і Йосиф Сліпий — тепер Патріярх.

Оці скромні думки та наш сьогоднішній збір присвячуємо світлій пам’яті великого Митрополита Андрея, подвижника церковного об’єднання, добродія сиріт, немічних, покровителя науки, мистецтва й духовного батька всього українського народу, ісповідника святої Вселенської Церкви, оборонця переслідуваних, праведного мужа та ревного патріота, інспіратора багатьох починів для добра Церкви й українського народу. Саме у цьому році промине 70 років, як у вересні 1914 р. лукава царська влада арештувала та вивезла вглиб Росії святоюрського Митрополита Андрея Шептицького. У цьому році в листопаді промине 40 років від смерти Владики Андрея.

Владика Андрей прийшов на Божий світ у багатій, аристократичній, культурній і освіченій сім’ї, що походила зі старого українського боярського роду, який видав у 18 столітті визначних уніятських владик: Варлаама, Атаназія і Льва, що були львівськими єпископами. Два останні згодом були й Київськими митрополитами. Наприкінці 18 століття рід Шептицьких спольщився.

Молодий Граф Роман народився в Прилбичі, на Яворівщині, одержав гарне виховання й освіту. Мав три докторати. Знав багато чужих мов. Йому усміхалася блискуча світська кар’єра, але Роман вибрав собі інший шлях — шлях ченця.

У 1886 р. молодий Роман відвідав Рим і був на авдієнції у Папи Льва XIII, який ще здавна цікавився проблемами української Греко-католицької Церкви. Ці думки стали відомі ідеалістові Романові Шептицькому. Він відвідав папу та прозрадив йому свій задум — стати українським священиком. Папа побажав йому успішно завершити свою достанову.

Рік пізніше, в 1887 році, Роман вибрався до Києва і там познайомився з проф. Володимиром Антоновичем, що його рід теж був спольщений. У спільних розмовах вони говорили на тему обов’язку повороту спольщених і змосковщених панів і шляхти до рідного народу та допомогти йому вийти з упадку і визволитись із неволі. Крім того, Роман оглянув у музеях Києва портрети Митрополитів Шептицьких і різні старовинні грамоти роду Шептицьких, а це ще більше скріпило його намір у Римі: стати українським священиком і служити рідній українській Церкві та українському народові. Засвітивши тоді в Києві у своїй душі полум’я любови до України, Роман всеціло посвятив себе на службу Україні та українській Церкві.

Знову ж Папа Лев XIII, мабуть підо впливом розмови з Романом Шептицьким, висунув у 1888 році плян створити тимчасово у Львові український патріярхат, до якого належали б галицькі та закарпатські греко-католицькі єпархії.

Папа сподівався, що з 21-літнього Романа Шептицького стане великий борець за його улюблену ідею — єдности Церков Сходу та Заходу. Отець Назарко згадує у книжечці, що монах Андрей Шептицький виготовив конкретний плян: приєднати Болгарію до справи унійних впливів, а це був доказ далекосяглої орієнтації майбутнього Митрополита Андрея Шептицького.

Ставши Львівським Митрополитом, Владика Андрей мав одну велику ідею, точніше: одну візію, а саме: замирення і об’єднання християнського світу! Точніше — «Єдність християнських Церков». Митрополит Андрей, як людина широких поглядів і великого розуміння твердої дійсности, знаменито орієнтувався у складності та важливості цієї проблеми та розумів її труднощі. Тому найперше прагнув до того, щоб підготовити відповідно пригожий ґрунт і атмосферу взаємного пізнання, зрозуміння, пошани й любови.

Провідною думкою Митрополита Андрея було положення української Церкви між Сходом і Заходом, яке вимагає від нас праці для поєднання. Злучені з Заходом віровизнанням, а зі Сходом — обрядом, ми можемо успішніше, ніж інші, працювати для осягнення церковного поєднання (Послання Владики Андрея до українських священиків у 1908 році). А напередодні Другої світової війни Владика Андрей написав вступ до книжки «Християнський Схід — його дух і форма». Це є думки, які стимулюють Христову єдність усіх християн. Бо треба відмітити, що для нашого митрополита ця ідея була життєвим завданням і Христовим дорученням.

Вглиблюючись у думки Митрополита Андрея і у все те, що сталось на Ватиканському Соборі II відносно об’єднання християнського світу, то належить ствердити, що в основі самого задуму собору та деяких важливих його рішень лежать думки Слуги Божого Андрея. Це неначе зерна того самого засіву, що його так ревно сіяв півстоліття невтомний сівач замирення християнського світу, — наш Святоюрський Митрополит Андрей!

Своє післанництво Владика Андрей зформулював ось так: «Ціль моєї праці — це зібрати Вас, Брати-Християни Сходу і Заходу, під стяг Христа. Бо наука Христа, якою я перейнятий сто разів більше з власного переконання, як з уряду,— це мій прапор і дороговказ! Хай умру сьогодні й у вічності не знайду щастя, щоб тільки ви, мої у Христі Браття, були спасенні».

Це глибокі думки та мислі церковного пастиря і апостола в боротьбі за єдність Церков. На жаль, досьогодні ще недоступні архіви для дослідників 50-річної діяльности Митрополита, як подвижника єдности Церков, постать якого у бутті цілої Христової Церкви така незвичайна, що над нею будуть зупинятися дослідники ще довгими десятиліттями. Адже Митрополит Андрей височів наче той шпиль високої гори, який можна краще оглянути, якщо від цієї Гори віддалятися.

Поки Митрополит Андрей виступив на арену як справжній апостол поєднання Церков, то він сам до цієї праці довго приготовлявся, зокрема, оволодіваючи основними студіями унійної проблематики.

Послідовники єдности християн будуть ставити собі питання: де шукати джерел надхнення Владики Андрея цією ідеєю? Чому він був готовий вмерти за цю величну ідею? Чому Митрополит Андрей хотів приєднати до одної Христової Церкви не тільки українців, білорусів, але теж і росіян, популярно кажучи, москалів? Відповідь проста: наша українська Церква, яку очолив Митрополит Андрей, була неначе синтезою Сходу й Заходу в серці Европи. Не слід забувати, що наша Церква в Західній Україні була за життя Митрополита Андрея спадкоємницею Берестейської Унії, у висліді заключення церковної злуки Київської Митрополії з Апостольською Столицею у Римі. Отже, певні історичні традиції могли визначити дію Митрополита Андрея для об’єднання. Одначе найважливішим фактором і джерелом післанництва нашого Митрополита для об’єднання Церков була наука Христа: «Отче, дай, щоб усі були одно».

В 1932 р. у квартальнику Отців-Бенедиктинів в Англії «Пакс» («Мир»), Митрополит Андрей помістив статтю п.н. «Східня і Західня ментальність», підкреслюючи основну різницю між Західньою і Східньою Церквами самих богословів. Дослівно там між іншим написано: «Західня Церква наставлена на поширення і кількість вірних, а на Сході бачать глибину Церкви і якість її членів». Отже, бачимо два погляди: горизонтальний і вертикальний. Тому Митрополит висував потребу зміни духовости християн, а зокрема латинського обряду. Він відкидав індивідуальні навернення, а займався справою збірного порозуміння і об’єднання.

Вселенське мислення диктувало йому трактувати справу об’єднання з точки зору вічности. У Декреті львівських соборів від 1942 року Митрополит Андрей пише: «Єдність християн між собою і єдність Церков — це дар з неба, за який Христос молився перед своїми страстями». Цей Декрет містить 17 правил, зокрема, як плекати любов до Об’єднання.

Митрополит бачив великі труднощі в питанні об’єднання не тільки на Сході, але теж і на Заході.

Об’єднання вимагає не механічного росту, а органічного. І в тому напрямі Митрополит Андрей виконав піонерську працю. Він об’їхав різні європейські країни й усюди говорив про Східню Церкву! Про її традиції, про її історичні надбання і про нещастя роз’єднання. Він словом і письмом благовістив західнім християнам правду про конечність здійснити Христовий заповіт: «Щоб усі були одно!»

Митрополит Андрей, буваючи у Києві та в Москві, бачив велику прірву між християнським Сходом і Заходом і бажав її засипати. Одначе, до наближення потрібно взаємного пізнання себе. Тому ще далеко до Першої світової війни Митрополит Андрей дав почин до Велиградських міжнародніх унійних Конгресів. До Велиграду — колишньої столиці великоморавської держави й осідку діяльности слов’янських святих — Кирила і Методія — з’їхалися у 1907 році видатні богослови різних слов’янських народів східньої і західньої Церков, щоб обговорити важливі питання, що єднатимуть обидві Церкви. Предсідником перших Конгресів (в 1907, 1909 і 1911 роках) був Митрополит А.Шептицький, головний надхненник тих Унійних З’їздів.

Завдяки йому оте старе місто — Велиград, стало духовим центром християнського життя і сумлінної праці для церковного об’єднання. Учасники вже на першому Конгресі заснували Велиградську Академію, яка займалася студіями християнського Сходу та екуменічних питань. Вона видала 17 томів праць-збірників п. н. «Акта Академіє Велеградієнзіс» (очевидно це підсумки усіх Велиградських Конгресів, яких було вісім, себто: три до Першої світової війни, а п’ять по війні.

Приємно відмітити, що українська Церква та її голова Митрополит Андрей, втішалися на конгресах великою популярністю. Прелегент о. Кахнік, словак, висловив побажання, щоб «уже в недалекому майбутньому відбути Унійний Конгрес у вільному Києві». Учасники конгресу привітали це побажання рясними оплесками.

Треба теж пригадати, що польські богослови-учасники Велиградських Конгресів не були вдоволені, зокрема вони не годилися з тезами Митрополита Андрея про різнорідність обрядів у Христовій Церкві. Вони обстоювали обрядовий уніформізм, себто, що всі церковні обряди повинні злитися в одному латинському обряді. Про те виразно говорив на конгресі в 1922 р. поляк-архиєпископ Ропп. Проти такої концепції гостро запротестував архиєпископ Стоян із Оломунця, сам латинського обряду. 40 років пізніше, себто в 1964 році, на Ватиканському Соборі II в Римі — оцей єзуїтсько-польський уніформізм відкинено! Отже Велиград відкинув нездорову концепцію облатинення об’єднаної з Апостольським Престолом св. Петра Східньої Церкви!

І ще один факт: на одному Велиградському Конгресі виступив із словом мирянин — д-р Дурих (чех). Цим уже тоді заманіфестовано засаду, що до праці на екуменічному полі-покликаний також і Божий Люд. І ще один факт. Митрополит Андрей у 194 2 році своїм посланням до «української православної інтелігенції» запросив Божий Люд до екуменічного діялогу в церковній справі, себто до діялогу в справі замирення між українськими обидвома Церквами.

Велиградські Конгреси — це духовий твір Митрополита Шептицького. Немає сумніву, що праця Велиградських Конгресів у великій мірі змінила психіку та мислення роз’єднаного в 1054 році християнства.

Гідний наслідник Митрополита Андрея, теперішній Патріярх Йосиф, реферуючи глибокі думки богословів-учасників Конгресів у Велиграді, в своєму творі стверджує, що конфронтація католицької і православної шкіл стала вихідньою точкою для сьогоднішнього екуменічного діялогу та прямування до здорової синтези християнського Сходу і Заходу. І знову треба підкреслити, що це мова про думки нашого Митрополита Андрея. Він писав у журналі «Крістліхе Остен» про «Повноту вчення», стверджуючи, що чим повніше богословське вчення про Східню і Західню Церкви, тим скоріше можна буде осягнути та здійснити ідею церковного замирення і об’єднання. А наш Патріярх Йосиф додає ще у своїй праці в V-му томі своїх творів глибокі думки про «Вичерпність богословського вчення». Це споріднені мислі обидвох неперевершених богословів.

Нарешті про Велиградські Конгреси треба ще відзначити те, що у 1920 і 1930 роках Митрополит Андрей не міг уже особисто приймати участи в Конгресах через поважну недугу. Його гідно заступав о. ректор Йосиф Сліпий. На кожному Конгресі він виголошував привітання Митрополита Андрея, а учасники слухали кожне слово з найбільшою увагою і пієтизмом. Ось що наголошував наш Митрополит в одному із привітів: «Метою унійних змагань не є тріюмфи і перемоги, які викликують боротьбу, а радше такі тріюмфи та побіди, в яких усі є переможцями і всі втішаються переможним миром».

За спонукою Митрополита Андрея відбувся Унійний З’їзд у Львові в днях 22, 23 і 24 грудня 1936 р. А підготовив його о. ректор Й.Сліпий. Прибули на з’їзд наші галицькі владики та видатні богослови, духовні та світські. Усіх учасників було понад 200 осіб.

Відкрив з’їзд Митрополит Андрей у своїй палаті, підкреслюючи, що в справах церковного Сходу ми повинні мати вирішальний голос. З’їзд присвячено 300-літній річниці смерти київського Митрополита Веньямина Рутського.

Отець ректор Сліпий мав доповідь на тему: «Погляд на об’єднані і необ’єднані Церкви Сходу та догматичні різниці між ними». У дискусії вирішено підготовити майбутній собор. Відмічено теж автономні права Східніх Церков, затверджені Апостольським Престолом, у нашому випадку в Бересті в 1596 р. Митрополит Андрей рішуче перестерігав, щоб в унійній праці, в екуменічних дискусіях вистерігатися таких висловів, як «прозелітизм», себто навертання і місія, бо це для необ’єднаних було образою. Проф. М. Чубатий читав доповідь про «300-річчя унії на Україні». Був реферат о. д-ра Гавриїла Костельника на тему: «Ідеологія унії». Він підкреслив, що мета унії — це не наближення Східньої Церкви до Західньої, але реставрація єдности. Бо і творці унії у Бересті в 1596 р. хотіли тільки церковної єдности, а не мосту для латинізації. «Унія у такій формі — це війна цілому Сходові. А ми віднайшли себе на національнім полі, тож мусимо віднайти себе і на церковному полі», — закінчив о. д-р Гавриїл Костельник.

У резолюціях з’їзду підкреслено, що наша Українська Греко-Католицька Церква має обов’язок плекати свідомість, що вона є Східньою Церквою у єдності з Апостольським Престолом; що вона має берегти східню спадщину; що ідея Митрополита Рутського та ідея Петра Могили, себто ідея київського патріярхату, є і сьогодні актуальна та корисна».

Закінчив з’їзд подякою учасникам о. ректор Сліпий, а в каплиці Богословської Академії відслужено подячний Молебень до Жировицької Богоматері.

Я вже згадував, що в центрі унійних плянів Митрополита Андрея все була Україна. Проф. Вол. Дорошенко стверджує у своїй книжці «Великий Митрополит» таке: «Її ж найлегше було з’єднати з Апостольським Престолом. Аджеж чимала частина українського народу в Галичині була вже в зв’язку з Римом. Українське православ’я є тотожне з греко-католицизмом у Галичині». І справді, так і думав Митрополит Андрей.

Крім того, нашого Митрополита найбільше боліло, що те роз’єднання християн йшло територією України. Коли Туреччина зайняла Царгород у 1453 p., то, почавши від царя Івана III, московські царі стали переємниками візантійського цезаропапізму (себто — влади держави над Церквою) і творцями III Риму в Москві.

В 1589 р. утворено московський Патріярхат, а після Переяславського договору гетьмана Хмельницького у 1654 р. — прийшло поневолення Київської Митрополії і цілої Православної Церкви в Україні — під зверхністю московського партіярхату.

Знову ж Польща під плащиком католицизму вела фатальну політику супроти України , й це викопало глибоку прірву між обидвома українськими Церквами на Україні, що залишило сліди, на жаль, ще й донині.

Митрополит Андрей бачив цю прірву. Тому він бажав засипати той рів-провалля і зблизити до себе дві сестри — себто: Українську Православну й Українську Католицьку Церкви. Митрополит мав практичну концепцію поєднання обидвох українських Церков. Найперше: відірвати Українську Православну Церкву від Москви. Митрополит Андрей уявляв собі Об’єднання Обидвох Українських Церков у виді одного Українського Києво-Галицького Патріярхату! Патріярх, визнавши вселенського архиєрея як учителя віри і моралі Христового вчення, був би юрисдикційно та організаційно зовсім незалежний, зберігаючи український церковний обряд і спадщину Східніх Церков!

Таким чином Український Патріярхат був би живим і могутнім двигуном не тільки церковно-релігійного життя в Україні, але і гранітом національного об’єднання. Так широко розуміли теж справу об’єднання наших обидвох Церков київські митрополити — Веньямин Рутський і Петро Могила. Одначе, тоді польський король Володислав ІV надав цій церковній справі політичне підложжя, і тому Папа Урбан VIII, хоч був прихильний до ідеї київського патріярхату, то, одначе, бачачи політичні цілі Польщі на Україні, не апробував тої ідеї.

Здавалось, що Митрополит Андрей був покликаний Божим Провидінням до великого діла поєднання обидвох наших Церков. Він мав усі дані для цього діла: великий розум, християнську любов, а головне — справжню святість. Але тогочасні обставини стояли на перешкоді його задумові!

Його сучасники, українські православні владики, були зайняті в тому воєнному часі 1941-43 pp. злободенними справами. (Це стверджує проф. В. Дорошенко). Отже Владика Андрей був самітній.

На заввагу з боку православних наших братів, що Митрополит Андрей хоче бути патріярхом у Києві, відповідь була: «Ні! У випадку поєднання, православні владики виберуть патріярха, а я перший визнаю його, якщо він визнає зверхність вселенського архиєрея у справах Христового вчення». А передумови поєднання — це взаємна толеранція, пошана і непоборювання себе. Бо між українцями — православними і католиками не сміє бути війни».

Дня 21 листопада 1941 р. Митрополит Андрей написав «Послання до Ієрархів Української Православної Церкви в Україні», прохаючи їх до діялогу в справі поєднання наших обидвох Церков. Одначе відповіді не було. В ім’я цієї самої ідеї Митрополит Андрей написав 3 березня 1942 р. Послання до української православної ієрархії у Генерал-Губернаторстві на руки Митрополита Іларіона в Холмі, яке дослівно звучить так: «Бажаю Вашому Високопреосвященству в день Іларіона, щоб Ви поширили в Холмщині, а може і в цілій Україні віру св. Володимира і Митрополита Іларіона або віру сімох перших Вселенських Соборів!»

Закінчення у наступному числі

* Ця доповідь була виголошена на форумі Українського Патріярхального Т-ва,
8 березня 1984 р. у Філядельфії.

(Митрополитові Андреєві Шептицькому)

… Лишивсь сиротою,
Лиш «мамо» сказати він знав.
В війні від Гранати впав батько,
А матір тиф в землю поклав.

Опухлий із голоду, плаче
При сходах чиїхось сіней,
І сльози по личку немитім
Струмочками кануть з очей.

Волосся поліплене брудом;
Ніхто не турбується ним.
Сорочечка драна давно вже
Не бачила мила й води.

Чи житиме він кілька літ ще,
Щоб пасти корови чужі?
Тоді його доля щеняти
Покращає хоч би в їді.

Та молот недолі скотився.
Нове зоресяйво зійшло:
Якась невідома людина
В притулок його привела.

Не знає хлопчина, хто діло
Спасенне для нього вчинив.
Казали йому, що це батько
Прислав йому з неба цей див.

Років двадцять кілька минуло.
В палаті Свят’юрській вояк
До уст тулить руку Достойну
І мовить зворушливо так:

«Я знаю, Владико, хто сльози
Сирітські з очей моїх стер,
В притулок завів, огрів душу
І смерти примару роздер.

Це Ваша рука благовісна
Зібрала розбитих сиріт,
Дала їм життя, щоб сповняли
Народу і Бога завіт.

Владико! На край сунуть хмари
Й буран сатанинських плодів.
Іду рідний край захищати
Від стріл смертоносних божків.

За серце і хліб Ваш насущний,
За щиру й пряму доброхіть
Подяку прийміть прямодушну
Й на путь мене благословіть!»

Нехай благословиться днина

(Митрополитові Андреєві Шептицькому)

Нехай благословиться днина,
В якій прийшла на світ людина —
Великий Церкви князь — Андрей!
Його девіза: ціль вершинна
Життя — це Бог і батьківщина.
І даром Божим лиш Мойсей
До світла й сили поведе
Народ уярмлений, безкрилий,
Як зацвіте любов в безсиллі
І мудрі чини втоплять бредні
Своїх і рук чужої скверни,—
Нехай народ шляхом цим йде!
Він Божим вістрям слів спасенних
Картав сваволю і розгул
Німецьких зайдів навіжених
І ганьби польської намул.
З криниці рідних скарбів Церкви,
З народніх скарбів рідних дум
Черпав життя цілюще зілля
Й давав усім: братам Поділля,
Волині, Холмщини, Засяння,
Карпат, Полісся і степів,
Святого Юра і Софії, —
Синам і донькам однієї,
Покритої пластом руїни,
В серцях живої України.
Нехай благословиться днина,
В якій прийшла на світ людина —
Епохи муж, святець Андрей!

На тлі блакитного неба свіжої, запашної весни нашої рідної землі, в чудові травневі дні 6-7 травня 1933 р. старовинне княже місто короля Данила та його сина Льва немов радісно здригнулося від небувалої події, бо саме в тих днях прибули до нього з відвідинами тисячі представників української молоді з цілої галицької землі, щоб саме тут, в древній столиці галицької України, дати доказ вірности Христові у 1900-ліття Його смерти і Воскресення.

Ось в чому історична велич незабутнього своєю вагою свята: «Українська Молодь Христові», що відбулося 50 років тому саме в святкові дні свята св. Юрія, що став символом боротьби проти всіх ворогів Христа.

Минають роки, десятиліття і століття, але ніколи не забуваються події, що їх записує історія народу. Вони, мов цілюща вода, як дорогоцінна пам’ятка, передаються з роду в рід і є джерелом життя і сили народу. Хто їх старається викреслити, викреслює сам себе.

Згадуючи це свято сьогодні, повернімося нашими думками і спогадами 50 років тому, у город Льва, у ці світлі дні 6-7 травня 1933 р .

В Україні переводилося безпощадне нищення самобутности українського народу, нищення і руйнуваня церков, культурних пам’яток, заборона визнавати Христа, нищення мистецьких і культурних надбань українського народу, масові арешти, тортури, заслання, а коли це не помагало, було створено штучний голод, річницю якого саме відзначуємо, голод, що проковтнув мільйони людей нашого роду.

На це нечуване звірство 20-го століття т. зв. культурний світ здебільшого мовчав.

Що ж діялося на наших землях під польською займанщиною? Польща також не перебирала в засобах. Насильне перетягування наших людей на римокатолицький обряд, переслідування розвитку українського церковного, культурного та економічного життя, ліквідація українських шкіл, арешти, знущання, накладання несправедливих кар на невинне українське населення, а врешті пацифікація з паленням і нищенням церков, з биттям і тортурами безборонного населення, зокрема навіть священиків, і все це діялося в державі, що називала себе католицькою.

Не легшою була доля наших людей під румунською, а подекуди і під чеською займанщиною з відкритими русифікаційними тенденціями.

Ось в таких обставинах на наших землях пройшла річниця 1900-ліття смерти і Христового Воскресіння, яку проголосила Апостольська Столиця, закликаючи християнський світ до святочного відзначення.

Таким чином, створилася для галицької вітки нашої Церкви нагода заявити свою вірність перед Христом і перед світом, заявити, що український нарід вірно стоїть під знам’ям Христа, та що він готовий під тим знам’ям боронити своє життя і своє право на існування. Так і творилася ідея свята «Українська Молодь Христові» під проводом князя нашої Церкви, Слуги Божого Митрополита Андрея Шептицького. І хоча це свято в основному мало виключно релігійний характер, то одночасно воно було всенародньою маніфестацією і протестом на всі насильства й наруги займанців, якої барви вони не були б.

Беручи до уваги всі згадані обставини, буде зрозумілим, що важко приходилося одержувати дозвіл на свято. Це вимагало великих зусиль, не говорячи вже про всі труднощі й перепони у підготовці свята зі сторони місцевих адміністративних чинників. Та це окрема тема. Про це лише згадую, щоб ми краще зрозуміли, у яких важких обставинах доводилося реалізувати свято «Українська Молодь Христові», свято, що створило нову сторінку багатої і цікавої, хоча часами і трагічної історії Галицької України.

В «Новій Зорі» — українському католицькому тижневику з тих часів напередодні свята знаходимо редакційну статтю «Слово до молоді» — ось деякі уривки з неї:

«… Українська Молоде! Вітає Тебе стара столиця українських монархів, вітає вас улюблений город короля Данила і сина його Льва, котрі вибрали найкраще місце на святиню св. Юрія…

…Тому, коли ви прибудете на святе місце, де стоїть найвища святиня Галицької Землі, землі батьків ваших, згадайте властиву ціль, задля якої ви прибули до міста Льва… Згадайте з пошаною святу Церкву вашу і батьків ваших… І далі: … Молодий хлопче! Пам’ятай, що ти належиш до українського народу, що панував колись над цілою східньою Европою. Ти є спадкоємцем обов’язків і прав його! До виконання великих обов’язків свойого народу мусиш совісно приготовитися, мусиш бути чистий і здоровий душею і тілом. Мусиш бути характерний, бо жде тебе довга боротьба!..»

Вимовні ці слова, і дивуватися лише треба, що пройшли вони якось крізь пальці польської цензури.

Ось з таким наставленням і думками вирушала українська молодь нераз із далеких закутин галицької землі, йдучи до Львова в деяких випадках пішки понадь 100 км., як це подає наша преса тих днів, даючи тим доказ своєї глибокої віри й посвяти.

Вже в п’ятницю 5 травня почали прибувати до Львова перші групи паломників. Прибували по-різному — деякі спеціяльними чи звичайними поїздами, дехто підводами, а дехто, як сказано, пішки. Того ж самого дня почали працювати інформативні станиці на всіх залізничних зупинках Львова, а також санітарні і нічлігові відділи. Їхнім завданням було реєструвати прибуваючі групи, число учасників даної групи, приміщувати їх на нічліг чи давати в разі потреби першу поміч. Це важке завдання виконувано взірцево і з посвятою. Перша більша група прибула з Рогатина в числі 500 осіб. З прапорами пройшли вони з головного двірця до собору св. Юра, де на площі перед собором роїлося вже від прочан з інших місцевостей. Наплив молоді до Львова продовжувався безперервно, набираючи на силі головно в суботу 6 травня. Того ж дня лише від полудня до вечора інформативні станиці зареєстрували понад 25,000 паломників, не говорячи вже про тих, які не мали змоги чи не встигли зареєструватися в наслідок перевантаження. Тут варто відзначити, що у підльвівських селах, як подає преса, начислено понад 4,000 підвод з прочанами з дальших галицьких околиць. Сам Львів — прибрав в тих днях інший вигляд — живіший і святочніший, на вулицях лунала жива українська мова.

Того ж дня, в суботу 6 травня, в день свята св. Юрія, о год. 5-тій увечері в соборі св. Юра відбулося святочне відкриття свята. Площа перед собором була виповнена по береги прочанами. Привітальну промову виголосив Преосвященний Іван Бучко, після чого молебнем, що його правили Владика Іван Бучко і Владика Никита Будка при співучасті численних священиків, започатковано свято «Українська Молодь Христові». Після молебня посвячено прапори тих груп, що встигли вже прибути до Львова. Відкриття свята закінчено відспіванням гимну: «О, спомагай нас, Діво Маріє».

В тому самому часі, о год. 5-тій, голосно обізвалися дзвони святоюрського собору у супроводі дзвонів всіх 15-ти церков Львова, які своїм маєстатичним годинним звуком повідомляли всіх про початок святкувань. Також в тому самому часі обізвалися церковні дзвони цілої галицької землі, прилучуючись до радісної вістки, яка вийшла із святоюрської гори.

Почало сутеніти, і в присмерках надходячої ночі раптово собор св. Юра спалахнув тисячами електричних світел та рефлекторів з освітленим на куполі собору хрестом, що заяснів у повній красі над цілим містом, творячи справді імпозантне враження, викликаючи подив усіх — своїх і чужих. Могутній масив собору, що положений на високій горі, в яскравому світлі, серед нічної темряви, справді домінував над цілим містом та був немов дороговказом для тих, що ще прибували до Львова в присмерку ночі. По всіх церквах Львова отці ще до пізньої ночі сповідали прибуваючих зі всіх сторін паломників. Цієї пам’ятної ночі, здається, не багато було таких, що хоча і втомлені, поспішали на спочинок. Зворушливі враження пережитого дня відганяли охоту на сон.

А за той час на площі Сокола Батька цілу ніч ішла гарячкова праця тих, що були відповідальні за підготовку площі, що на ній чергового дня, в неділю 7 травня, мала відбутися головна частина свята. Там закінчувано останні приготування біля чудового, виконаного в народному стилі, престолу, що його проектував мистець Коверко. Інші знову приготовля­ли площу для прийняття учасників свята. Так пройшла ніч.

Вже раннім ранком при чудовій погоді блакитного травневого неба почали напливати на площу Сокола Батька зорганізовані відділи молоді. Передні місця площі зайняли делегації українських установ і товариств, а далі процесії львівських церков, а за ними зорганізовані відділи молоді станіславівської і перемишльської єпархій. Львівська архиєпархія зайняла другу частину площі на цілу ширину. У скорому часі простора площа Сокола Батька виповнилася по береги, не вмістивши всіх учасників, решта яких, як хто встиг, заповнили всі доступні місця навколо площі. Кинувши оком навколо — довкруги всюди роїлись непроглядні маси людей.

О год. 7:30 ранку посвячено стокількадесять деканальних прапорів, а точно о год. 8-ій розпочалася торжественна св. Літургія, що її правили Преосвященний Іван Бучко і Преосвященний Никита Будка при співучасті вищого духовенства всіх трьох єпархій та численно зібраного священства. Чудовий престіл, блискучі у сяйві травневого сонця золоті ризи священиків, море людських голів, сотки прапорів — все це разом творило справді зворушливу і незабутню панораму. Торжественна св. Літургія була передавана гучномовцями, розставленими по площі. Спів владик, священиків і хору питомців Богословської Академії далеко лунали поза межами площі.

Раптово голосний поклик сурми перервав набожний настрій. Це був знак, що прийшла хвилина читання св. Євангелії, і серед маєстатичної тиші полинув в далечінь голос читаного Божого Слова. Сурма ще вдруге звернула увагу стотисячної маси мирян на момент Тайни-Тайн — Містерії св. Евхаристії.

Перед св. Причастям пролуна втретє голос сурми, після чого Преосвященний Іван Бучко виголосив зворушливу проповідь, в часі якої закликав всіх до присяги на вірність Христові — і непроглядна маса піднесених вгору рук та грімкий своєю силою голос стотисячної маси учасників цієї торжественної хвилини повторяли достойно й рішуче слова присяги:

ХРИСТЕ СПАСИТЕЛЮ! У 1900-ЛІТТЯ ТВОЄЇ СМЕРТИ І ВОСКРЕСІННЯ ПРИРІКАЄМО ТОБІ ДОСМЕРТНУ ВІРНІСТЬ. ТАК НАМ, ХРИСТЕ, ДОПОМОЖИ!

Це була незабутня хвилина, яка глибоко врізалася в пам’ять кожному, хто був її учасником.

І далі звучали слова Владики Івана: …«Ювілейне свято, що його святкує сьогодні український народ — небувале в його історії. Це свято Молоді… Ти, дорога, Молоде, надіє наша, зложила у стіп Царя Царів на його услуги всі свої найкращі наміри, свою молодечу охоту і запал. Покажіть, молоді хлопці й дівчата,— продовжував Владика Іван Бучко,— що ви гідні батьків ваших, які впродовж тисячолітньої нашої історії обороняли християнську віру перед навалою поганців. Ніякий нарід у світі не приніс стільки жертв в обороні Христа, що їх приніс наш український народ».

«Та рівночасно,— продовжував Владика Іван,— в імені цілого народу протестуємо перед Богом і перед світом проти тих, що відмовляють Христові належних Йому прав в житті людини та суспільности».

«Возлюблені! — лунали останні слова Владики Івана. — Радіє небо і земля величною хвилиною, тим величавим Богопочитанням. Нехай Бог благословить вас усіх добром і дасть витривалости у тих спасенних намірах. Та не забувайте, що вірність Христові маєте додержувати у всіх його заповідях, а особливо до святої Церкви, до свойого обряду і свойого народу. Нехай кожний з вас буде готовий виконати якнайвірніше свої обов’язки щодо свойого народу, нехай буде готовий принести для слави і величі свого народу хочби й найбільшу жертву!»

Почалося св. Причастя — понад 20 священиків причащали вірних більше години і, як подає преса, св. Тайни прийняло понад 12,000 вірних. Для тих, що не поспіли причаститися, правилася опісля окрема св. Літургія, даючи змогу решті прийняти св. Тайни. А в міжчасі при головній брамі площі Сокола Батька, за поміччю упорядників, почав формуватися величавий похід, перша кольона якого вирушила о год. 11:45 перед полуднем.

У поході взяло участь, як подавала преса, понад 60,000 зорганізованої молоді, не згадуючи других 60,000, що йому приглядалися. Можна сміло ствердити, що такого величавого і могутнього походу город Льва у своїй довгій історії не пам’ятає. Це був похід, що перевищив усі сподівання, своїх і чужих. Це була тверда й рішуча відповідь займанцям і світові – хто є справжнім господарем галицької землі. Він доказав також, якою великою силою є об’єднана воля народу.

Хоч, яка багата і чудова українська мова — слова забліді, щоб ними можна було хоч приблизно передати враження і переживання тих, що брали участь в поході, а також і тих, що йому приглядалися на довгому шляху від площі Сокола Батька до собору св. Юра.

Похід розпочала процесія із собору св. Юра, за якою йшли обидва Владики, а далі хор питомців Богословської Академії, за яким трьох юнаків несли прапор ділового комітету Свята. Далі слідували делегації українських центральних установ, а далі… сотні зорганізованих відділів молоді з цілої галицької землі. Маршували вони чвірками чи вісімками в кольоритних народніх строях, з прапорами в руках та з піснею на устах. Стрункі лави молоді йшли гордо та радісно вулицями княжої столиці.

Похід прямував вул. Стрийською, в долину вул. Кадецькою до вул. Коперника повз чудово удекоровану церкву Богословської Академії — св. Духа, де вітав похід разом з питомцями і професорським збором наш Блаженніший Патріярх Йосиф — тодішній ректор Богословської Академії, а далі вулицею Словацького, Сикстутською повз зеленню прибрану Малу Семінарію до вул. Уєйської, а з неї на площу св. Юра, де на підвищенні Митрополит Андрей Шептицький в оточенні владик і священиків, благословляючи, приймав дефіляду маршуючих відділів. Похід тривав безперервно майже 4 години і закінчився многолітствієм в честь Митрополита Андрея та відспіванням гимну «О, спомагай нас, Діво Маріє». Так добігав до кінця незабутній святочний і величавий день цілої галицької землі, який золотими буквами буде записаний в її історію.

Остаточне закінчення свята відбулося в Львівському оперному театрі Святочною Академією, в якій брали участь: 1. Хор питомців Богословської Академії під диригентурою знаного нам всім о. Жолкевича з Торонто — тоді студента богословія. 2. Хор Малої Семінарії під дириґентурою маєстра Дмитра Котка. 3. Хор учительського Семінара СС Василіянок. 4. Хор «Львівський Боян» та виступи маєстра Ґеника-Березовського і 9-літнього Ярослава Сапруна з фортеп’яновим сольом, який викликав загальний подив.

Ось це дуже загальний опис свята УМХ, яке знайшло широкий відгук по цілій Галичині, бо 14 травня по всіх містах і селах відзначувано льокальні свята УМХ. Правда, в багатьох випадках відбувались ці святкування з перешкодами і заборонами з боку місцевої польської влади. Знову ж 20 травня українська шкільна молодь Галичини окремо відзначала це свято УМХ, бо шкільна кураторія католицької держави, не зважаючи на офіційний державний дозвіл, заборонила нашій шкільній молоді державних шкіл брати зорганізовану участь у святі УМХ.

Слід ще додати, що у зв’язку з головним святом УМХ, як також і з льокальними святами, на руки Митроп. Андрея Шептицького та Преосвященного Івана Бучка, що був душею свята, наспіли сотні телеграм та привітів із всіх закутків галицької землі, як також із цілого світу, де жили українці: з Карпатської України, від наших братів з Югославії, з Америки та Канади та з ряду європейських країн, включно із телеграмою від репрезентації православних українців, що надало святові справді всенароднього характеру.

Якщо сьогодні згадуємо про свято УМХ з перспективи 50-ти років, а до цього в наших часах, в часах рішучого двобою між добром і злом, мусимо і ми поставити перед собою ясну відповідь, по якій стороні ми себе визначуємо та куди прямуємо, бо це двобій під гаслом «З Богом чи проти Нього». Тому не дурім себе, що того двобою вдасться нам особисто чи громадно виминути, а хто так думає, робить найбільшу помилку у свойому житті. Це люди, що втратили віру, а хто втратив віру, втратив і розум, і важко від таких очікувати гідної постави в обороні власного «я» та в обороні своєї Церкви і народу.

Для тих, що вибрали правильний шлях — це шлях, не вистелений рожами, він тернистий — це шлях довгого змагання під знам’ям розп’ятого Христа, бо лише крізь терпіння приходить перемога — воскресіння.

Стоїмо напередодні 1000-ліття християнства на Україні, а тим самим стоїмо перед великою пробою. Чи зуміємо, як наша молодь 50 років тому, станути об’єднано під знам’ям Христа в обороні Христової і нашої правди? Чи зуміємо доказати нашу вірність Христові й нашу власну об’єднану силу — найближчі роки покажуть. До тої великої хвилини нам треба приготовлялися і кріпити нашу віру. Її мусимо відродити в наших серцях, у нашій думці й дії, якщо бажаємо відбити наступи проти знищення української духовости і тут, і там. Пам’ятаймо, що сильна віра узалежнюється від нашого тривкого контакту з Христом. Вона немов той панцир, що боронить нас перед злом наших днів.

Пам’ятаймо також, що чергові покоління, які прийдуть після нас, будуть нас оцінювати не тільки за правилом, що ми їм проповідували, але також на основі того, що ми зробили.

Нижче передруковуємо вступне слово Патріярха Йосифа,
що надруковане в черговому томі праць Митрополита Слуги Божого Андрея
і завваження Видавництва до цих же самих праць.
Цією дорогою бажаємо донести до відома наших читачів,
що у скорому часі на полицях книгарень появиться черговий,
обговорюваний том праць Митрополита Слуги Божого Андрея.
Радимо нашим читачам познайомитись із змістом цих цінних праць
нашого Князя Церкви Митрополита Андрея.

Редакція

Видаємо старанням Постулятора беатифікації Слуги Божого Митрополита Андрея ось цей черговий том послань, писань, поучень і наук цього Велетня нашої Церкви і народу першої половини XX сторіччя. Робимо це з двома важними цілями.

Найперше, — щоб слово і науки Митрополита Андрея, а з ними і його дух, не замовкали між нами. Митрополит Андрей проповідує дальше своїми писаннями. Його науки і поучення такі многогранні і так охоплюють усі справи нашого духовного і національного життя, наші недостачі й хиби, наші потреби й вимоги, що його слово остає далі живим і будуючим. Він говорив, вчив і писав, справді як добрий пастир, що знав своїх овець, а вони пізнали його по голосі (Ів. 10,16). Його слова основані на словах життя вічного, які не переминають ніколи, як і Христос наш Вчитель — вчора і нині той самий (Євр. 13,8).

Аж дивно стає, коли перечитувати деякі його писання, писані тому пів сторіччя і більше, бачити, які вони живі, свіжі, актуальні сьогодні для священиків-душпастирів, молоді, наших діячів, хворих, робітників, інтелігенції. В тім і сила слів і поучень Митрополита Андрея. Деякі з них навіть випереджують його часи і далекозоро бачать хід Церкви у її апостольській «пасторальній праці. До таких справ належать його думки про єдність Церкви і наше відношення до наших братів у Христі, з якими ми не є при спільній Христовій трапезі, що звемо сьогодні екуменічним рухом.

Окрему увагу треба б звернути на послання Митрополита до священиків. З якою дбайливістю він їх виховує, напоминає, вчить, щоб вони гідно сповняли свою велику службу і високо цінили Христове покликання. В ті часи наша богословська й аскетична література була скромна, ми не мали доволі пасторальних посібників, які помагали б священикам у шуканні доріг у їхній праці. Не мали можливости користуватись чужинецькою доброю літературою, як це є сьогодні. Митрополит робить це пильно своїми посланнями окремо до священиків. З них бачимо його батьківську дбайливість і почуття відповідальности за духовий стан і пасторальний вишкіл своїх священиків. Його поучення для них, напімнення, вказівки і поради важні і корисні й досі. Заохочую наших священиків читати його слова і прислухуватись до них як до слів великого духовного Батька.

Друга ціль видань творів Митрополита пов’язана з його беатифікаційним процесом, тобто нашими стараннями про проголошення його в Церкві блаженним, або як це кажемо в молитві: «прославити його на святих престолах тут, на землі». Християнський світ, а ми в першу чергу, маємо бути переконані, що Митрополит був святим Божим знаряддям, вірним окличником і апостолом Христовим. Це можемо бачити з його праці, його молитви і з його слів, якими провадив і виховував свою паству. Пізнавши його шляхетного духа, наша молитва за його прославу буде сильнішою, щоденною, і ми з вірою будемо про те просити і других заохочувати, зможемо і чужинців познайомити з великим Пастирем нашої Церкви, яка стоїть з його духа печаттю на Сході Европи і зводить нерівний бій з духом темряви, власне, наукою і словами Митрополита. З його словами і надіями наша Україна готується і до 1000-ліття свого схрещення, яке предвозвістив їй на київських горах апостол Андрей. Читаймо і пізнаваймо слова Митрополита і молімся за його прославу. Нехай це видання стане нам в тому благословенною поміччю.

+ Йосиф, Патріярх і Кардинал

Дано в Римі при патріяршому соборі Святої Софії
на початку Святого Ювілейного Року Спасення 1983.