Андрей Шептицький

Звичайно людину оцінюємо по її вчинках, ділах, за старою філософською засадою, що дія є вислідом буття, природи, а у випадку людини, конкретніше — її духа, її особовости. Св. Августин писав: «Скажи мені, що ти любиш (чинність з любови до чогось), і я скажу тобі, який ти». Чи не можна би сказати щось подібне про молитву особи, чи не можна б оцінити прикмети, характер якоїсь особи по її молитві? Молитва — то найвища чинність духа людини з участю Божої благодаті. Молитвою особа підносить себе до Божих висот аж до злуки свого «Я» з Богом самим — своїм умом, волею, серцем й усіма силами душі і тоді наше мислення, бажання, діяльність перемінюються, стаються подібними до Божих прикмет і Божої дії. Звідси вислів Августина: «Той навчився жити добре, хто навчився добре молитися». Трудністю в такому дослідженні чийогось духа молитви є те, що не можемо увійти в чиюсь душу, і одною з таких можливостей досліду могла б бути аналіза змісту молитви, яку така то особа написала, створила.

Ця думка про прикмети духа молитви приходить, коли дивитись на постать великого нашого митрополита Андрея. Постараюсь дати дуже скромну оцінку його духа молитви саме з його однієї молитви, яку він написав. Не братиму до уваги його численних поучень про молитву, її потребу для кожного християнина, про спосіб, як молитись, і тому подібне. Це була би ширша праця про молитву в поученнях Митрополита. Він сам був мужем молитви і вмів про молитву вчити. Відважусь поставити питання, як Митрополит молився, як виглядала його молитва. І тут послужить для такого короткого розгляду ним написана його молитва за український нарід. (Текст легко можна знайти в більших наших молитовниках). Здається мені, що метода і зміст цієї молитви багато можуть сказати, про те, як Слуга Божий молився. А це теж скаже і про його великого духа, що підносився в молитві до Бога і провадив його життя і діяльність.

Скласти молитву — не легке діло. Хоч молитви мають свою будову, стиль, форму, вони в першу чергу є твором саме цього молитовного духа особи, що молиться до Бога, з Богом лучиться і тоді вже не говорить, думає, відчуває той, хто молиться, але говорить, думає і відчуває Божа благодать, що в особі лучиться зі снагами душі, яка опинилась в часі молитви в стані теозіс — як називають це богослови — тобто обожествлення людини, в якому вона справді стає Божою. Це можна спостерегти у молитві Митрополита Андрея за український нарід — в структурі, проханнях, змісті.

У вступі в цій молитві Митрополит, ідучи за клясичними зразками літургічних молитов, ставить основу для своєї молитви. Ця основа -— це перед Богом, немов рація, наче «переконливий аргумент», чому саме звертаємось цією молитвою до Господа — Володаря всесвіту і Спасителя. Це властиво акт віри, з яким починаємо молитись. Найчастіше це є факт якийсь з історії спасення чи з життя Христа, коли Він чинив щось на чиюсь просьбу. (Це звичайно звучить так: «Владико, Господи Боже, Ти велів кожному приносити… Ти звелів через раба Твого Мойсея… Ти сотворив з небуття небо і т.д., Ти задля нас стався чоловіком… Ти освятив агнця, що його привів Тобі вірний Авраам!..). Митрополит ставить таку основу: Бог любить увесь людський рід і опікується всіма народами, які створив. На цій основі Митрополит просить Спасителя споглянути окремо на наш нарід; робить це Митрополит з незвичайною делікатністю, знаючи, перед Ким стоїть: «Споглянь милосердно і на наш український нарід, і на кожний інший нарід, що з повною надією припадає до Тебе…». Далі додає таку ж саму делікатну увагу і основу своєї просьби-молитви, немов вказуючи, що ми теж наслідуємо Бога — «найліпшого Отця і премудрого Царя»; ми теж «любимо всі народи, що їх Ти відкупив своєю святою кров’ю на хресті», але, самозрозуміло, «любимо передусім щирою християнською любов’ю наш український нарід». Тому з любови до свого народу, яка походить з любови до Бога, стаємо перед Богом з нашими благаннями і просьбами.

Так гарно поставив у своїй молитві Слуга Божий мотив любови. Не акт віри, а акт любови є основою молитви Митрополита. Як великим є цей акт, знаємо з того, що ним, коли він — цей акт любови — є досконалий, отримуємо прощення гріхів, коли в якійсь ситуації не можемо мати Тайни Сповіді. Любов є єдиним мотором Божої дії (наприклад — сотворення!), вона є і має бути мотором, причиною і прикметою нашої молитви. Слуга Божий молився з любови і з любов’ю до Бога — це найвищий мотив молитви і основа всіх благань у молитві.

У своїх поученнях Митрополит так писав про надприродню чесноту любови: «Вона є безконечно цінним Божим даром, що підносить, освячує чи просвічує всі чесноти душі та надає їй неначе життя. Без неї св. Письмо називає ті чесноти мертвими. Св. Йоан виразно приписує любові те, що є суттю святости, себто перебування в Бозі. «Бог є любов’ю, а хто перебуває в любові, в Бозі перебуває і Бог у ньому» (1 Йо. 4, 16) та «Хто не любить, перебуває в смерті» (1 Йо. З, 14). Любов тим освячує душу, що надає її волі напрям до Бога, як до найвищої цілі. Тому вона вже сама, себто й без дійсного прийняття Таїнств хрещення чи покаяння, вводить у душу Божу благодать і освячує її». Це є сила чесноти і акту любови перед молитвою. Митрополит молився з чеснотою любови, його молитву попереджував акт любови до Бога. Це молитва святих людей.

У всіх зразках і в клясичних добрих молитвах першим проханням і першим настроєм є просьба прощення наших провин і настрій покаяння. Так і починає свою молитву Митрополит по вступі: «Прости нашому народові всі провини, поправ злі нахили і скріпи добрі нахили». Про покаянне життя Митрополита нам мало відомо. Відомо тільки, що було воно у високому степені (піст, милостиня, різні фізичні умертвлення, дуже часта Сповідь, молитва). Не багато про це знаємо, бо ніякий праведник не реклямує свого духовного життя, а береже його у великім секреті («ти ж, коли молишся, увійди у свою кімнату, зачини за собою двері…» Мт. 6, 6). Митрополит пам’ятає про покаяння і просьбу про помилування в Господа перед молитвою. Тільки смиренного і розкаяного вислухує Бог.

По акті любови і просьби про прощення слідують просьби Митрополита. Численні вони, бо йдеться про нарід, не про одну особу. Та в тій численності бачиться з одної сторони правильну ієрархію вартостей перед Богом, а з другої сторони глибоку думку Митрополита про те, що народові потрібно, якими вартостями він буде збагачувати свою духовість, силу і місце серед народів світу. Вичислю їх, хоч годі їх всіх коментувати. Ось вони: оборона перед кривдами і несправедливостями. Тому, що ці кривди і несправедливості тривають століттями і в часах, коли Митрополит писав свою молитву, не видно було близького їм кінця, Митрополит ставить це на першому місці. Митрополит не називає поодиноких кривд і лих, але обидва іменники — кривди і несправедливості — справді охоплюють все, що діялось і діється на наших землях усі століття нашої бездержавности. Замітним є тут те, що Митрополит бачить безборонність свого народу…

Наступні просьби — це благословення Боже і опіка, небесне світло віри, без яких нема спасення і життя в Бозі («Без мене не можете нічого чинити» Ів. 15,5). «Зливай на нього (нарід) безнастанно Твоє щедре благословення», — молиться Митрополит.

Для чого потрібні ці — опіка, поміч серед лих світа і спокус диявола? Щоб «перемагати витривалістю у добрі всякі труднощі і завжди належати до благословенного Твого Божого Царства і тут, на цім світі, і в небесній Батьківщині». Серед усіх просьб таки першою просьбою мають бути справи небесні, вічні добра для спасення, бо що помогло б народові, коли б і весь світ здобув, а згубив серед земської слави і добра свою приналежність до Бога! Це сильна і логічна Христова засада, яку Христос пов’язує з добрами земськими, не нехтуючи їх: «Шукайте перше Царства Божого та його справедливости, і все інше вам дасться» (Мт. 6, 33). І в своїй молитві «Отче наш» Христос вставляє між першими проханнями: «Нехай прийде Царство Твоє». Митрополит дивився на світ дуже реально, тому до цього прохання додає немов коментар, що значить належати до цього Божого Царства тут, на землі, і в небі. Це значить йти в житті під проводом святої Вселенської Церкви («Кожний, хто слухає оці мої слова й виконує їх, подібний до розумного чоловіка, що збудував свій дім на скелі» Мт. 7, 24; «Хто слухає вас, мене слухає» Лк. 10, 16). А далі — це значить йти «завжди дорогами правди і справедливости, любови та спасення». Молитва Митрополита просякнута духом Божого Царства, Митрополит молиться словами-наукою Христа, молитва Митрополита черпає свій зміст у св. Письмі, Христовій благовісті. Це запорука її вартости, її сили і надприроднього змісту.

Незвичайно помітним проханням у молитві Митрополита є прохання, щоб Бог послав українському народові мудрих провідників «у всіх царинах народнього, суспільного і громадського життя» і щоб вони були великими слугами Божими. В наших демократичних часах ми звикли провідників народу тільки критикувати, головно за їх помилки. Хто молиться за своїх провідників? Церква молиться, навіть за провідників безбожних. Митрополит молиться за провідників свого народу і пригадує це в своїх поученнях.

Митрополит теж вживає у своїй молитві слова «слуга». Провідники народу — це його слуги, працювати для народу — значить служити йому! Провідники народу є для служіння народові. Церква по Другім Ватиканськім Соборі це наголосила для єпископів і священиків, а навіть для себе самої — Церква є на службі людству за словами Христа: «Бо Син Чоловічий не прийшов на те, щоб йому служити, лише щоб служити й віддати своє життя як викуп за багатьох« (Мр. 10, 45). Митрополит випереджує своєю думкою сучасне поняття, що провідники народу є в першу чергу для служіння народові. У своїй молитві просить він теж для провідників народу світла премудрости з неба.

Чи думаємо коли про те, що провідники народу — то дар Божий, про який треба просити. Яким виразним знаком були провідники деяких народів зараз по війні в Европі: в цілковито зруйнованій Німеччині — Аденавер, у важко зраненій і захитаній Італії — Де Ґаспері, в упокореній Франції — Де Ґоль. Всі три практикуючі католики. Вони були справжнім рятунком для своїх народів. Подібних до них, такого калібру, як кажемо, потім вже не було. Митрополит Андрей молився про той незвичайний дар. Не забуває Митрополит, що провідниками народу є також священики. Молиться він про «численне і добре та святе духовенство». Коли священики святі — нарід буде святим.

Молиться Митрополит у своїй молитві за молодь народу, її християнське виховання, за родини, які є клітинами національного і церковного організму (Папа Павло VІ: родина — це мала Церква!). Як прагне Митрополит серед тієї молоді бачити багато покликань до монашого стану і геройських вчинків серед них за справи Церкви і народу. Митрополит у своїй діяльності бачив велику силу для високих завдань народу у монаших Чинах. Він молився і дбав за монаші покликання і каже нам про те молитися. В манастирях попри різнородну активність лине безнастанно молитва до неба, якої нарід потребує. Як же менше буде молитви, коли буде мало манастирів, монахів!

Свою молитву писав Митрополит перед останньою війною. У своїй сливе пророчій візії він бачив грізні часи для своєї Церкви і народу і додав незвичайне прохання: «Щоб ми цінили свою католицьку віру і стояли в ній непохитно, хоч би треба було понести мученицьку смерть». Сам Митрополит просив на те окремого благословення у Папи Пія XII і був на те готовий. Це просьба — бути готовим і на мученицьку смерть. Скільки з нашого народу з тієї молитви скористали і отримали благодать мучеництва за свою віру. Зглибивши цю думку бодай трохи, побачимо в особі Митрополита мужа сильного духа, провідника з візією пророка, що бачить зміст Христового Хреста у своїх молитвах. Він сам ніс хрест свого важкого фізичного терпіння, яке супроводжувало його молитви, знав, що значить терпіння в житті народу і яке воно, як Божа сила в немочах, має і повинно мати місце в молитві.

Не забуває Митрополит просьби про дочасні блага народу. Він писав про те в своїх поученнях: «Очевидна річ, що при молитві треба пам’ятати на всі потреби цілого народу й випрошувати в цих так страшенно тяжких часах усі потрібні благодаті для цілого народу та Богові поручати всі біди, терпіння, потреби, бажаня й прохання усіх людей». (Послання до священиків 15. 9. 1934). Митрополит молився за всі потреби свого народу! Між дочасними дарами на першому місці він ставить «волю, щоб розвивати свої природні Богом дані сили», освіту, благословення для праці на всіх ділянках науки, мистецтва й добробуту. Все те на те, щоб тими дарами міг нарід добре служити Богові і з Божою поміччю одержати вічну небесну Батьківщину. Як муж молитви і Божого духа Митрополит бачить все під кутом нашої приналежности до Бога, Божого нашого синівства і Божого для нас призначення.

Молитва кінчиться просьбою до всіх Покровителів України, як це теж у молитвах буває. Просьби до них про опіку, щоб ми стали народом святим і сповнили наші завдання на Сході Европи для добра всього людства і щоб приносили ми безперестанну славу Вічному Цареві. Митрополит вичисляє поіменно трьох покровителів України: Богоматір — Мати і Володарка України, св. Йосиф і св. Архистратиг Михаїл.

Проста, але глибока молитва, що свідчить про велич, силу і шляхетність великого духа молитви у Митрополита, його широкого серця Пастиря, що любив свій нарід чистою любов’ю, бажаючи йому окремого місця в Божому Царстві серед народів світу у своїх молитвах.

 

Андрей Шептицький, навпаки, запровадив низку заходів, які мали б наблизити унійну Церкву до її русько-візантійських джерел. Звісно, у богословській сфері він не йшов на жоден компроміс і завжди наполягав на верховенстві вселенської влади папи, на «філіокве» та інших особливостях католицької доктрини. Зате у сфері зовнішнього вигляду, естетики та окремих практик молодий Митрополит багатьох приємно здивував. Така несуттєва деталь: він став першим за майже 200 років унійним Митрополитом з довгою бородою. Разом із величезною групою церковників здійснив паломництво до Святої землі, наголосивши при цьому, що повторює шлях давньоруського ігумена Даниїла (який дійсно був на Святій землі у ХІІ столітті та залишив спогади про свою подорож). Окрім того, Шептицький благословляв вживати під час відправ молитовники, надруковані в Росії… З безлічі подібних ініціатив варто виокремити деякі.

(Продовження з листопадового числа)

II.

Втретє їде Митрополит Андрей на терен російської імперії як апостол-в’язень. Арештовано Митрополита 19 вересня 1914 р. Причин до арешту російська влада знайшла доволі. Росіяни бачили в ньому небезпечну людину церковно і політично. Єпископ Евлогій, що по приході російських військ в Галичину був призначений для «навертання» галичан на російське православіє, пише у своїх споминах так: «Коли зайнято Львів, генерал Брусілов перестеріг Шептицького, що ніхто його не торкне, якщо він у відношенні до російських властей буде держати себе коректно, в противному разі воєнне командування буде примушене прийняти супроти нього відповідні засоби. В першу неділю в присутності воєнного губернатора С. В.Шереметьєва Шептицький виголосив в соборі запальну проповідь: «Прийшли варвари… посягають по нашу культуру» і т.д.[1] Інформації Евлогія були зовсім невірні або й злобні. Проповідь зовсім не була запальна, бо не такою була для цього хвилина. Навпаки, проповідь була мудро достосована до ситуації війни і до поразок, які зазнала Австрія в перших тижнях російського наступу. Проповідь була по-пастирському повна зрозуміння до обох воюючих сторін. Вона мала гарні екуменічні нотки: молитва за вояків, що воюють по обидвох сторонах, «бо всі ми є братами в Христі і потребуємо Божого милосердя»; що більше — «користаймо з нагоди, коли тепер за Божим допуском упали кордони», — щоб ми могли себе ближче пізнати, а може будемо могти і дещо дати одні одним. Вони, наприклад, нам свою релігійність і побожність, а і ми могли б їм дещо доброго дати. Однак, мусимо себе пізнати, хоч у многім ми є подібні до себе. У них відправа така сама, як у нас, вони називають себе «православними», і ми «православні». Наше православіє є церковне, їх православіє державне, що так скажу, «казьонне», тобто вони спирають своє православіє на державній силі, ми черпаємо ту силу в єдності зі Святою Католицькою Церквою, через котру спливає ласка Божа і в котрій є правдиве джерело спасення. Це ми Можемо їм дати, а я зі своєї сторони — говорю це і перед декотрими з них — є готов до всяких жертв і, коли схотять, знайдуть в мені в кожнім часі відданого пастиря, навіть з посвяченням власного життя».[2]

Важною екуменічною ноткою у тій проповіді Митрополита є слова: «щоб ми могли себе ближче пізнати, а може будемо могти дещо дати одні одним». А далі весь тон слів Митрополита вказує на те, що Митрополит бачить нагоду до діялогу-розмови в дусі чину і любови, а не в богословському чи правничому диспуті: «я є готов до всяких жертв… знайдуть в мені в кожнім часі відданого пастиря». Взаємне незнання і незрозуміння одних до других було великою недостачею в екуменізмі минулого сторіччя і загалом всіх взаємин і старань про з’єдинення в минулих сторіччях. Вимогою до екуменізму у Митрополита було — взаємно себе пізнати, і це він сам робив; вести розмови і стрічатися (що на Заході було суворо заборонено!) в дусі любови і бути готовим собі помагати. Не полеміка, не сухі диспути. Тим Митрополит випередив на початку XX сторіччя сучасний екуменізм, який ступив тепер на такі шляхи: пізнати себе, знайти себе і вести діялог в любові та взаємодопомозі.

Немилими для росіян були слова «казьонне православіє», хоч слова ті були правдиві. Проповідь була тільки претекстом до арешту. Її слухав ротмістр Ширмо-Щербінський, і його рапорт є точніший.[3] Як лякались росіяни унійної акції Митрополита, свідчить також телеграма ген. штабу верховного командуючого до поліційного управління воєнного генерал-губернаторства 11 вересня 1914 р: «Гофмайстер Маклаков повідомляє, що Ватикан старається відновити унію в Росії при помочі уніятського митрополита гр. Шептицького, учасника нарад діячів католицизму в Римі. Шептицький вербує в Росії слухачів богословських курсів у Львові, секретно приїжджав в Росію, видав грамоти підчиненим йому католицьким священикам для священнодійств у східньому обряді. Листування, що відноситься до участи Шептицького і Ватикану в розвитку уніятського руху в Росії, зберігається в актах митрополичого управління у Львові. Міністерство внутрішніх справ просить вилучити з актів Шептицького автентичну згадану переписку і передати її в міністерство».[4] Зараз на другий день, 12 вересня, в палаті Митрополита був обшук, що продовжувався і 14 вересня, а 15 вересня Митрополит був під домашнім арештом. В часі обшуку нічого підозрілого не знайдено.

Головною причиною арешту, як потім можна було довідатися з актів слідства, було те, що Митрополит був небезпечною особою в поширюванні католицької Церкви на теренах Росії. У зв’язку з арештом Митрополита так писала газета «Военыя Извҍстія»: «Митрополит їздив давніше, підшиваючись під ім’я одної великої торговельної фірми — і в Москві лишив німецького агента Вєрцінського, а в Петрограді Дайбнера, які працювали для нього. Оба сі агенти головно працювали в справі підкопання православної Церкви. В 1910 році він був у Вітебську і не арештовано його там лише через нездарність деяких чиновників. Він легковажив, ломив наші строгі приписи про подорожування римських священиків по нашій державі. Організував безнастанно грецько-католицькі церкви і не одного витягнув від православ’я. Був одним з найнебезпечніших висланників Риму, які находили від ряду літ на нашу державу. Увязненє і видане його мусить наповнити радостію серце кожного Росіянина і православного».[5]

Це був властивий акт оскарження на Митрополита: праця над підірванням православної російської Церкви, ламання законів держави, які зобов’язували римських священиків на території Росії, і організація греко-католицької Церкви в імперії. Російський страх перед унією, ненависть до неї та її апостолів були прикметами царату і російської православної Церкви від сторіч. Явище, що його не легко пояснити і його не враховують сучасні екуменісти. Воно було теж причиною ненависти православних священиків і архиєреїв до Митрополита в часі його ув’язнення.

В Києві, куди спершу Митрополита привезено, в готелі «Контіненталь» Митрополит висвятив таємно 21.9.1914 р. єпископа Боцяна. Кир Йосиф Боцян одержав такі бувші католицькі єпископські осідки, зліквідовані російською властю: Володимир-Волинський, Смоленськ, Луцьк, Турів, Пинськ, Бересть-Литовський , Полоцьк і Холм і дістав титул єпископа Луцького.

Грамотою на кускові пергаменту номінував Митрополит о. Дмитра Яремка острозьким єпископом. Поспіх був оправданий, бо найближчої ночі Митрополита вивезено до Новгороду. Редактори твору «Царський в’язень», що вийшов в 1918 p., дають такий коментар про цей акт Митрополита: «Митрополит розумів, що царський уряд схоче знищити уніятську церкву в Галичині та що першим кроком до здійснення сего наміру було Його увязненє та вивезенє. Тому рішився Митрополит утворити тайну єрархію, яка мала на ціли поборювати розпорядки царського уряду, видані в некористь Церкви, висвячувати духовеньство та взагалі управляти уніятським, духовним стадом».[6] Обох єпископів російська влада внедовзі арештувала. Єпископ Боцян повернувся літом 1917 р. до Львова, а єпископ Дмитро Яремко помер 3.10.1916 р. на засланні у Вологді. Їхнім завданням, згідно з волею Митрополита, мало бути також відновити унію серед населення Волині і в інших областях давньої і київської митрополії.[7] Це був перший важний акт дії Митрополита Андрея на території російської імперії по ув’язненні, що ним він хотів забезпечити працю для з’єдинення на найближчі роки, незалежно від наслідків війни.

Про те бажання єпископа Боцяна працювати для з’єдинення в доручених йому єпархіях говорив Митрополит у своїм надгробнім слові в 1926 році на похороні: «Вернувши, до Галичини [єп. Боцян] в 1917 p., коли його серце рвалося до апостольської праці, міг зробити лише одну коротку подорож і відтак уже не мав можности нічого зробити для своєї єпархії безпосередньо. Був від неї відлучений, рідна Земля Галицька стала для нього землею вигнання».[8] В тій самій проповіді згадав Митрополит також єпископа Яремка: «від ясної благородної постаті єп. Йосифа трудно відлучити не менше ясну й не менше благодатну постать єп. Яремка. Про Його життя і про Його самітну смерть і про Його жертву люди ще менше знають, як про жертву єп. Боцяна… Єпископ Яремко мав на вигнанні тим сумнішу долю, що був сам, без товариша, і довгі місяці позбавлений втіхи відправляти Службу Божу».[9]

Назначивши двох єпископів для теренів Росії, сповнились пророчі слова Пія X, що колись повновласті, які папа потвердив Митрополитові, придадуться. Ця повновласть згідно із східнім правом включала висвячування єпископів. Подібна доля обох єпископів стрінула також інший плян Митрополита в ділі з’єдинення, а саме — його підготовка до цієї праці монахів-студитів, що їх оснував з далеко задуманими екуменічними цілями. З вибухом війни на донос польського офіцера, що студити русофіли, увесь манастир в Скнилові було виарештовано й інтерновано в Талергоф, а потім в Коринтію. Коли вони потім повернулись, їх манастир був знищений.[10] Тим разом перешкода сталась через католицькі руки…

З Києва Митрополита перевезено в Нижній Новгород, куди виїхав він тільки з вірним монахом-послушником і перебування там мало бути на його власний кошт. В Новгороді був Митрополит тільки три дні, замкнений в окремій хаті, щоб не сконтактувався він з т.зв. старообрядцями (з деякими з них мав Митрополит давніше контакти). З Новгорода перевезено його в Курськ.

В Курську Митрополит був під суворим наглядом без контакту із зовнішнім світом, а перших три місяці не вільно було йому виходити з дому. Всяка, навіть скрита, діяльність була утруднена. Все таки Митрополит знаходить добрих людей, яким передає листи і маємо їх кілька. В листі до генерала єзуїтів о. М. Лєдоховського з 18 серпня 1915 p., що його Митрополит передав польським парохом Курська, коли жив у Курську в домі біля гостинниці Полторацького, можемо легко відчитати почування Митрополита у в’язниці: «Від хвилини, коли Бог мене усунув від чинної праці, я ціню її сто разів більше. Як щасливими є ті, що можуть для Христа будувати святу будову Церкви…, від хвилини, коли не можу працювати для Христа, здається мені, що цілував би я землю тих ніг, що мають тую благодать… не лишається мені нічого іншого, як сидіти зі заложеними руками і на те дивитись здалеку… Прошу не думати, що я може надмірно пригноблений, чи заломаний смутком — ні, Бог дав мені великий спокій, а самотність, на яку я засуджений — нікого не вільно бачити, з ніким розмовляти окрім сторожів моїх, яких трьох днем і ніччю мене пильнують, міняючись по шість годин. Зі священиком можу бачитись тільки при нагоді сповіді і то довго не мав я на те дозволу».[11] Дальше в тім листі Митрополит робить натяк на попередні свої розмови з генералом в Римі перед війною і ця розмова була про працю в Росії: «Тепер по війні може ті двері широко відчиняться для вас (єзуїтів!). А як дуже нам потрібно вашої помочі: тієї східньої, о. Генерал розуміє? Нема сумніву, що нова епоха розпічнеться — щасливий, хто буде при будові, радше, хто буде тоді вміти будувати срібло, золото — не дерево, солому» (Це цитата із св. Павла І Кор. З, 12-13).[12]

Лист доказує, що помимо пильної сторожі Митрополит має контакти і знає про священиків, депортованих в Сибір, про їхній матеріяльний стан, духовний стан, а навіть про відступництво деяких, за що вони і шкодують. Мріє і вірить, що зближається нова доба для праці для з’єдинення, яку почав секретно перед війною, а в тюрмі тільки за нею тужить. Праця для з’єдинення — це його одержимість.

З Курська написав також Митрополит короткого листа до о. Кирила Королевського 28.3.1916 p.: «Посилаю Вам зі зіслання найкращі побажання з празником Пасхи. Почуваю себе можливо, можу служити літургію, але не можу з ніким бачитися, ні йти до церкви. Все, що тутешні газети пишуть про Митрополита Андрея, цілковита лож. З ним поводились дуже зле, і він, як і раніше, позбавлений всякої свободи».[13]

Митрополит в ув’язненні перебуває на молитві і живе плянами про працю для з’єдинення. Це можна бачити з іншого листа до генерала єзуїтів 28.5.1916 р. також з Курська. В листі є не легко зрозумілі натяки про пляновану працю єзуїтів в Росії: «Так нічого наперід предвидіти не можна, що трудно робити будьякі пляни на майбутнє, але якщо Бог дасть мені ще яку апостольську працю, то перші мої кроки будуть два: просити про назначення мені сповідника директора, щоби в той спосіб. Товариство, як таке докінчило діло, почате у 82 і щоб я в тім докінченні скільки моїх сил співпрацював. Усно краще це поясню. А друга просьба то те, про що вже часто ми говорили і здається мені, що час надходить те діло почати. Росія (в оригіналі тільки буква «Р») зробить знову великий крок до свободи — чи народню (національну) також, то питання, не дуже вірю в національну толеранцію для поляків, а тим менше для українців — в грунті речі і прогресисти є також націоналістами, легше може посунеться наперід думка релігійної толеранції може через великі помилки зроблені в Галичині».[14]

Перший контакт з греко-католицькою парохією в Петербурзі, де працювали о. Зерчанінов і о. Дейбнер, призначені Митрополитом, хотіла встановити з Митрополитом Наталія Сергієвна Ушакова (двоюрідна сестра Столипіна, міністра внутрішніх справ), велика діячка католицького руху в Росії перед Першою світовою війною. Вона жила в Петербурзі й спричинилась до створення греко-католицької парохії, добивалась безуспішно її легалізації і, завдяки Столипінові, хоч дозволу не одержано, власті парохію толерували, або за словами самого Столипіна: «Существуйтє, как существуєтє, дєлайте, что дєлаєтє, я буду смотрєть сквозь пальци».[15] Але контакт нічого не дав, бо Ушакова, переодягнена в просту одежу, співала біля дому по-французьки імпровізовані пісні з вістками, але Митрополит, хоч чув, слів не розібрав і не догадувався, що це контакт.[16]

Відвідав Митрополита в Курську князь Барятинський і одержав на це урядовий дозвіл. Але ці відвідини були лише куртуазійною візитою.

Під кінець свого побуту в Курську Митрополит написав листа до Папи Бенедикта ХV. Лист датований 23.9.1916 р. без подання місця побуту. Передав Митрополит цього листа напевно через польського пароха в Курську. Митрополит дякує папі за його старання перед російським урядом улегшити його долю, хоч безуспішно. Митрополит просить папу не вставлятись більше за нього, хіба якщо ідеться про те, щоб міг він продовжувати працю як єпископ Львова. Щоб одержати рятунок для своєї єпархії і її вірних, Митрополит готовий не лише терпіти тюрму, але й готов на смерть. Найбільш болючим для нього є терпіння його вірних і священиків. Просить також папу, якщо він вважає це потрібним, щоб назначити йому наслідника і каже, щоб папа робив це з повною своєю свободою. Те саме каже про єпархію в Перемишлі, щоб папа зробив все, як йому подобається, без всякого згляду на пропозиції Митрополита. Ніяких натяків на ситуацію в Росії чи якісь дії для з’єдинення, як це було в листі до генерала єзуїтів. В листі висловлює Митрополит свою журбу за Галицьку митрополію і своїх вірних та священиків. Для них і для себе просить папу апостольського благословення.[17]

У вересні 1916 р. Митрополита переводять в «духовну тюрму» у Суздалі. Там відбував свою кару в 1898-1901 pp. намісник Митрополита о. Зерчанінов. Охороною були жандарми і володимирський єпископ-помічник Павло із священиками-монахами. Кімната Митрополита була біля кімнат єпископа і в сусідній келії дижурили жандарми. Єпископ ставився до Митрополита холодно і строго, не стрічаючись з ним часто, хоч жили побіч. Деколи говорив і дискутував він з Митрополитом.

Кілька днів про приїзді до Суздаля Митрополитові вдається передати листа до папи, датованого 29.9.1916 p., тобто шість днів пізніше від листа з Курська. В останніх шістьох місяцях Митрополит написав до папи два листи. Маємо тільки один. Митрополит повідомляє папу про зміну місця, і це сталося згідно з розпорядком міністра. Суздальський манастир славний з того, що призначений він для злочинців, що провинились в релігійних справах, і це є, — пише Митрополит, — центр і майже символ релігійної нетолеранції російської Церкви. Але тим самим уряд вважає, що Митрополит не є політичним злочинцем. Митрополита повідомили чотири години перед виїздом з Курська про його нове місце ув’язнення, щоб він не сказав про це своєму сповідникові. Вже шість днів Митрополит у манастирі, і його досі не прийняв єпископ — настоятель манастиря. Далі описує Митрополит в подробицях обставини свого життя в новому місці і строгості, які тут практикують з ним. Митрополит у своїх терпіннях порівнює себе до Симона Киринейського, що помагав нести Христові хрест. В цьому листі до папи Митрополит робить виразний натяк про свій апостолят і екуменічну діяльність в Суздалі: «І тому нехай буде благословенне і прославлене Його милосердя, який, незважаючи на мої гріхи, виглядає, що отворив широко мені двері, як каже св. Павло, і мені вручив апостолят, що видається, буде великим. З Божою благодаттю і Вашим благословенням, Святіший Отче, Суздаль може стати центром Унії. Якщо Ваша Святість не відмовить мені благословення на мою призначену смерть,і якщо я одержу в Бога ласку пролити мою кров за навернення схизматиків, я маю інтимне довір’я, що Бог вислухає мою другу молитву: «Доміне траде еам (Руссіям) ін манус нострас» як думка з вищим змістом понад всяку політику і Ваша Святість матиме російську імперію біля своїх ніг».[18]

Важко встановити, звідкіля Митрополит мав такий оптимізм про близьке навернення Росії. Лист закінчується проханням, щоб папа не інтервенював в його справі більше і каже: «Я почуваюся дуже, дуже добре, занадто добре і дуже вдоволений з моєї ситуації». Просить, щоб папа зарядив по св. Літургії молитви і посвятив світ Найсвятішому Серцю в наміренні єдности Церкви і навернення Сходу, а також, щоб посвятив Росію Найсвятішому Серцю Ісуса.[19] Виглядає, що Митрополит серед своїх молитов і медитацій жив стало думкою і бажанням праці для навернення Росії, а зустрічі з різними особами, зокрема духовними, його контакт з Петербургом створили в ньому такі реалістичні надії на успіх акції для з’єдинення серед духовної, церковної і політичної кризи в Росії серед грізної бурі війни. Російське православіє було в поважній кризі.

Із Суздаля маємо також листа Митрополита з 12.10.1916 р. до генерала єзуїтів. В листі є знову думки і опис ситуації ув’язнення Митрополита в більших подробицях: «Манастир в Суздалі — славна тюрма для релігійних преступників, так, отже, уряд визнає в якийсь спосіб, що моя справа : чисто релігійна, не політична… Умовини правно — скрайно гострі, напр. заборона розмовляти зі сторожами (поліція, поставлена коло дверей келії на вимогу, здається, єпископа) заборона виходити без ескорти, навіть до городу, не дають мені грошей (мої затримали), наперід з подробицями заповіджена конфіската моїх листів, а до мене писаних не по-російськи, брак всякої обслуги, відділили мене від мого послушника (він остався в Курську), дві келії цілковито арештантські і до цього відтяті півстіною від передпокою дижурного монаха, який має обов’язок мене пильнувати…, але щодо здоров’я — умовини можливі, я цілковито здоровий і легко переношу все, радше не маю що переносити, фізично життя є вигідне, (келії теплі, не вогкі, а що найважніше — можна служити Службу Божу і зберігати Найсвятіші Тайни. Брак всяких книжок змушує мене цілий час посвячувати молитві… Маю сильну надію, що внедовзі, то значить, коротко по закінченню війни «Деус традет і Руссіан ін манус нострас», очевидно, не в політичнім значенні, тоді буде конечно потрібно єзуїтів східнього обряду. Дуже наполегливо і смиренно прошу правно річ приготовити, щоби можна зараз приступити до діла. Я правдоподібно до того не дожию (що не є песимізмом, але розумовим висновком з труднощів положення), тому вже сьогодні про те пишу, бо не знаю, чи і коли буду могти написати знову. Писав я про те, але не знаю, чи той лист дійшов — для закінчення вашого діла, початого 82 p., буду просити і прошу, щоби вам помогти докінчити, прошу про назначення сповідника — коли і як то буде можливо».[20]

Помимо тих строгостей Митрополит має і в Суздалі симпатиків, бо закінчує листа словами: «Боже Провидіння дивними дорогами провадить до своїх цілей. Не був я тут ще тижня і вже мав я «приятелів»: майже «широко відкриті двері» для праці, як каже св. Павло. Але подробиць боюся довіряти цій картці, яку гаряче поручаю Ангелам Хоронителям і св. Антонієві».[21]

З листа бачиться, що Митрополит апостолує як св. Павло в своїх кайданах в Римі. В звичайних розмовах, коли це можливе, проповідує правдиву Церкву і здобуває «приятелів». Така була скромна екуменічна діяльність Митрополита в тюрмі. Ще раз згадує Митрополит дату 1882 року, з чого видно, що тоді плянувалась вітка єзуїтів східнього обряду для унійної праці в Росії. Митрополит покладає великі надії на той почин єзуїтів в східньому обряді. Він вважав, що при помочі латинських монаших чинів, які вивчили б і прийняли б східній обряд, можна б працювати на Сході для з’єдинення. Це була ідея Митрополита і тоді, і по війні він намагався її здійснювати, переконуючи представників латинських монаших чинів, що при помочі монашества можна навернути Схід.

(Далі буде)

* Передрук з «Богословії» 47 (183)

[1] Митроп. Евлогій, Путь мови жизни, Воспоминанія, Париж 1947, ст. 259.

[2] Степан Баран, Митрополит Андрей Шептицький, Мюнхен 1947, ст. 63. Диакон Василій, ЧСВ, цит. тв., ст. 288-299.

[3] Диакон Василій, ЧСВ, цит. тв., 289.

[4] Там само.

[5] Степан Баран, цит. тв., ст. 67. А. Чарнецький, Арештоване і вивезене Митрополита А. Шептицького, у: В честь 50-тих роковин уродин і на пам’ятку трилітної неволі Митрополита Андрея Шептицького, Філядельфія 1917, ст. 45, цитата з «Chicago Daily News». Дата не подана.

[6] Царський В’язень 1914-1917, Львів 1918, ст. 23.

[7] О. Д-р І. Хома, Собори екзархів у Львові 1940-1941, «Богословія», т. 44, 1980, кн. 1-4, ст. 147-150. Cyrille Korolevskij, Metropolite Andre Szeptyckyj 1865-1944, Romae 1964 p. 132.

[8] О. Д-р І. Хома, цит. mв., ст. 149.

[9] Там само.

[10] Диакон Василій, ЧСВ, цит. тв., ст. 286.

[11] Архів Постуляції Слуги Божого Андрея, Рим, т. IV, к. 203. (Від тепер АП).

[12] АП, IV, к. 204.

[13] Диакон Василій, ЧСВ, цит. тв., ст. 297.

Диакон Василій, ЧСВ, цит. те., ст. 94, н. 45.

[14] АП, IV, к. 207.

[15] Диакон Василій, ЧСВ, цит. те., ст. 94, н. 45.

[16] Там само, ст. 298-299.

[17] АП, V, к. 27-29. Лист писаний в липні, висланий 23.9.1916.

[18] АП, IV, к. 208-209. Задержую у перекладі стиль листа.

[19] АП, IV, к. 209.

[20] АП, IV, к. 208.

[21] АП, IV, к. 209.

Едвард Прус розглядає історичні факти не для того, щоб ствердити правду, але «опрацьовує» ті історичні факти для потреб партійної пропаганди чи дезінформації. Його наукові праці, сперті на дбайливо визбирані джерельні матеріяли, роблять враження солідної дослідницької праці.

Отже, ця маса цитат із багатьох різних джерел і спокійний тон, позбавлений вульгаризму, роблять на читача добре враження. Тим саме ця праця більше небезпечна, ніж пряма пропаганда, грубими нитками шита, сперта на видумках, фальшивках і насичена виразною інтенцією принизити противника, осмішити чи обкидати всякими з пальця виссаними закидами.

Його остання книга «Святоюрський Владика — річ про архиєпископа Андрея Шептицького 1865 – 1944» саме такою і є. Читача прямо шокує ця маса джерельних матеріялів, визбираних із наукових праць, пропаґандивних фейлетонів, газет, спогадів сучасників, промов та пастирських листів та всяких архівних (для загалу недоступних) документів, як, наприклад, приватне листування наших церковних діячів.

Розваживши це, закрадається сумнів, чи одна людина мала змогу все це прочитати, повиписувати, впорядкувати. Бо не з одного архіву, не з одної бібліотеки визбирані ці всі цитати та матеріяли. Читаючи, прямо не пізнаєш автора. У всіх дотеперішніх його виступах в українських справах він не цурався брехні, злоби та осмішування не лише всього, що мало український характер, але передусім увесь наш визвольний рух. Коли цитував чиїсь слова, то обов’язково лише московських борзописців і пропагандистів, підсуваючи їх вигадки як історичну правду.

В останній праці всього цього немає. В деяких моментах автор навіть осуджує деякі псевдоісторичні писання у справі Митрополита, яких не можна трактувати поважно. Автор стверджує, що про Митрополита Андрея написано багато дечого такого, що зовсім не відповідає правді, чого в дійсності не було. Для прикладу наводить факт, що він розмовляв з Канарісом, але вважає, що не можна зразу твердити, що він співпрацював з Абвером.

Що означають цього роду пасуси? На мою думку, авторові чи авторам йшлось про те, щоб цій справі надати якнайбільшої об’єктивности. Автор підкреслює, що постать Митрополита вплинула не лише на українське життя, але в загально релігійному світі мала свою питому вагу. Тому він поставив собі за завдання не принижувати особи Митрополита, не ставити йому безпідставних закидів, але всю його працю, всі його ідеї представити, як нереальні, нежиттєві та нездійснимі. Це багато небезпечніше.

Щоб читач міг скоріше зорієнтуватись, у чому справа, дозволю собі дослівно процитувати редакційні примітки на обгортці згаданої книжки. Бо аналізувати й полемізувати з такою масою джерельних матеріялів та пороблених автором висновків із них — це праця для науковців.

Ось що написано на обкладинці: «Андрей Шептицький, галицький митрополит від 1900 року. З походження поляк, внук Олександра Фредри по лінії матері, став руським патріотом, змінивши обряд та здобувши найвище в греко-католицькій Церкві становище.

Кар’єра його блискавична. В 1888 р. покидає світське життя та вдягає одяг монаха-василіянина. В 1890 p., ще перед висвяченням, стає ігуменом манастиря. У 1893 р. висвячується на священика, а вже 1899 р. одержує свячення станиславівського єпископа. У 1900 році призначений галицьким митрополитом. Як архиєпископ і голова Греко-католицької Церкви покірно кориться австрійському цісареві й російському цареві. Пише вірнопідданчі листи до Гітлера і до Сталіна. Але з владою Речипосполитої перебував у постійному конфлікті.

У своїй всесторонній суспільній, політичній та культурній діяльності перекидається від одної скрайності до другої. Своєю поставою провокував національну ворожнечу, яка породила ОУН і УПА.

В історії Греко-католицької Церкви був найвизначнішим речником унії. На тому ж полі зазнав теж найболючішої поразки. Помер на 45 році свого володіння на Святоюрській Горі, не діждавшись реалізації своєї ідеї — ані політичної, ані релігійної…».

Отже, вже з тих приписок автора виходить на денне світло,про що ідеться авторові. «Ради кар’єри молодий Шептицький міняє обряд. Кориться і цісареві, щоб втриматись на своїм становищі. Складає заяви вірності й Гітлерові, й Сталінові. В суспільно-політичній ділянці скаче від крайности до крайносте — значить є людиною без постійного характеру та світогляду. Всі його ідеї нереальні, нездійснимі, ще за його життя зазнають повної поразки. Помітний в одному — як речник унійної акції на Сході, але й на цьому полі життя завдало йому дошкульних ударів і повного провалу».

Ось для чого Прус наводить так багато цитат, щоб утвердити і переконати нас, що саме таким був наш Великий Митрополит і такими були його діла, пляни та ідеї. Нереальні, нездійснимі!

Але одного із своїх давніх навиків Прус-учений не міг таки вповні позбутись. Поруч з науковими творами чи приватним листуванням, чи витягами з пастирських листів митрополита, наводить і цитує уривки з еляборатів всяких радянських пропагандистів, які те й робили, що лили помиї на все, що було пов’язане з українством, з нашою Церквою, з нашими визвольними змаганнями. Часто теж вставляє очевидно односторонні свідчення якогось поляка, що його імени навіть не подає, але наводить цитату з його зізнань чи особистих записок.

І хоча, з однієї сторони, книжка Пруса призначена для широкого читача та популяризує наші справи серед поляків, то з другої — є тою «ложкою дьогтю в бочці меду» у справі правильної інформації про нас, про нашу Церкву, про справжню ролю митрополита Андрея.

Цікаве ще одне твердження чи радше висновок автора, що через отой «руський патріотизм» Митрополита загострювалися відносини між українським та польським народами, що у висліді привело до постання ОУН і УПА та до подій, пов’язаних з тими організаціями. Іншими словами: Шептицький і Греко-католицька Церква були причиною постання ОУН і УПА, отже в дальшому вони саме відповідальні за все кровопролиття від 1930 до 1947 pp. Тим самим Греко-католицька Церква є дощенту скомпромітована. Тому вона не здатна вести унійну акцію. Подібні твердження були ціллю отої ніби об’єктивности автора, це спонукало його завдати собі й другим стільки мороки, щоб зробити можливим книжці мати «пристойний» вигляд.

До циклю святкувань сорокліття смерті; Блаженного Слуги Божого Андрея, Львівського Митрополита, треба зачислити теж скромну, але піл кожним оглядом вдалу, виставку світлин, в яких віддзеркалено життя та діяльність нашого великого князя Церкви.

Виставку цю влаштовувало УКПО у Великій Брітанії у приміщеннях Філії УКУ в Лондоні в днях 14-16 грудня 1984 року, з бажанням повторити її в найближчому часі у більших осередках наших вірних. Приготуванням виставки зайнялося подружжя Марта та Роман Кравець, який є головою УКПО, а раніше був постійним співпрацівником на відтинку праці серед молоді.

Відкриття виставки відбулося 14 грудня в бібліотеці УКУ в присутності запрошених (біля 50) представників громадянства. Наступних два дні були призначені для ширшої публіки.

Слово на відкритті виставки виголосила пані Марта Кравець, яка вказала на дві основні рисі: Великого Митрополита: поперше, що підложжям його діяльности були християнські принципи, в які він вірив більше з переконання, ніж з уряду, і подруге, що він один з нечисленних церковних провідників зумів поєднати в своїй діяльності християнські принципи з глибоким патріотизмом не лише на словах, але й на ділі. Через те він мав дар і вміння виринути понад політичні будні, глядіти на події з високої перспективи.

Марта Кравець закінчила свої думки закликом, щоб намагатися ближче познайомитись з думками та творчістю Великого Митрополита. Коли ми будемо старатися хоч в дечому його наслідувати, то наше громадське, а також і політичне життя напевно підніметься на вищий щабель.

А тепер дещо про саму виставку. В іншій, заставленій стендами залі, глядач зразу відчув якусь напівсвяточну атмосферу. Напроти вхідних дверей на високому стенді висів портрет Митрополита Андрея, а вже далі 19 таблиць великого розміру із різними світлинами, а поруч написи «він піднявся понад…». Це були не звичайні сухі, короткі написи, але живими словами, цитатами чи витягами із праць було представлено ввесь світ, в якому жив і працював Митрополит Андрей. Це була перша таблиця. Може, доцільно буде згадати тематику поодиноких таблиць. Ось вони:

1. Вступ — це схема розвитку нашої релігійної, а поруч і політичної думки в добу, в якій працював Великий Митрополит.
2. Шептицькі на Шептицях — генеологія роду Шептицьких.
3. З роду в рід — Шептицькі на митрополичих престолах.
4. Іди за мною — вплив родини на вибір життєвого шляху Романа.
5. Божий вибранець, син і слуга — священичі та єпископські свячення.
6. На Святоюрській горі — так схопив позицію редактор «Нашого прапора»: «Митрополит є особою, яка належить до цілого народу і стоїть понад усіма партіями…».
7. Батько і глава своєї Церкви — послання, наукові праці, зв’язки, поглиблення та поширення науки, ріст позиції Церкви в народі.
8. Благовісник єдности — поїздки на схід і на захід, візія ролі нашої Церкви як помосту, Велеградські Унійні Конгреси.
9. Царський в’язень — причини арешту, заслання та місійна праця на засланні.
10. Велет духа, гідний імені Патріярха — тріюмфальний поворот із заслання, відбудова Церкви та розширення ідеї єдности Церкви й народу.
11. На островах монашого життя — оновлення, розбудова монаших чинів та визначення їм провідної ролі.
12. Добрий пастир розкиненого стада — візитації наших поселень, оформлення парафій та збереження їх при своїй Церкві.
13. Це Мойсей — участь Митрополита при відновленні нашої державности та оборона переслідуваних окупантом вірних.
14. Народе мій праця над культурним та господарським піднесенням народу, праця над освітою молоді, свято «Молодь Христові».
15. Найкращий приятель, якого мали жиди, — протести в обороні винищування жидів, пастирські листи: «Не вбивай», охорона насамперед дітей від смерти.
16. Живи, Україно, живи для краси — меценат музейництва, мистців та Пласту.
17. Підеш ти у мандрівку століть з мого духа печаттю — останні дні та смерть Митрополита, його заповіти.
18. Два Князі Церкви — призначення ректора Сліпого своїм наслідником та продовження ідеї єдности та привернення втрачених прав.
19. За прославу Слуги Божого Андрея — канонізаційні заходи.

Такий зміст поодиноких стендів. На кожному стенді чотири або більше унікальних світлин, а поруч виразним (в побільшенні) шрифтом пояснюючі написи, які часто переплетені цитатами, висловами деяких діячів як своїх, так і чужих. Витяги з його послань, праць чи повчань. На стенді, де говориться про опіку над молоддю, зокрема над Пластом, подані навіть деякі тогочасні анекдоти, пов’язані з тим, як посвячували прапор «Лісових чортів».

Засяг праці цієї непересічної людини був такий широкий, такий всесторонній — тож не дивно, що деякі аспекти його життя були зовсім пропущені й недостатньо насвітлені.

Фота, пояснення і цитати ілюструють широкий діяпазон світогляду нашого Князя Церкви.

На початку я згадав, що зразу при вході на виставку на глядача віяло якимсь напівсвяточним, напівбожим духом. Не чулося тут голосних розмов. Глядачі зосереджено дивились на стенди, з цікавістю читали написи, нерідко по кілька разів повертались знову до деяких, приводили своїх знайомих. Цю святочну атмосферу організатори посилили притишеною релігійною музикою, що нікому не перешкоджала. Окремо у бібліотечних шафах за шклом розміщено цілий ряд всяких видань самого Митрополита чи про нього в різних мовах.

Аж дивно ставало, як багато про нього вже написано, а як мало ми про це знаємо. У виставці була неоцінена заслуга організаторів, хоча, правду сказати, всі ті друки, книги чи цитати з книг були надто густо накопичені, непроглядні, а то й мало кидалися у вічі присутнім. Напевно, дехто навіть не звернув на них уваги.

Як і Великий Митрополит Андрей, його наступник Йосиф Сліпий віддавав свої сили для того, щоб наблизити християнський Схід, насамперед наших нез’єдинених братів на українських землях, до Католицької Церкви. Він підкреслював, що народи, які почали з’єднуватись з Апостольським Престолом, зберегли «за згодою Петрового Намісника свій обряд і дисципліну. І пішли змагання привернути давній стан у Церкві, коли то обидві Церкви, східня і західня, визнавали ті самі догми віри і признавали задля тих самих Христових тайн рівність обрядів, з яких кожен самостійно і рівноправно розвивався».

На жаль, такий розвиток не був легкий. Нез’єдинені вважали, що «через Унію, мовляв, занапащує Східня Церква свої питомі ціхи і затирає своє обличчя». Справді, східні католики нерідко сприймали механічно латинські елементи, чим порушували єдність свого обряду. Патріярх Йосиф аналізує причини цього — як внутрішні, так і зовнішні. До внутрішніх причин відносяться недостатній освітній рівень духовенства, незнання власної історії, а також тяжке матеріяльне становище. Зовнішні причини зумовлені недостатнім рівнем місіонерської діяльности на Сході. Місіонери не знали, як правило, мови й історії тих народів, серед яких вони працювали, недооцінювали їх церковну традицію і насаджували західню культуру. Треба згадати також, що християнському житті на Сході немало заважали постійні напади турків та інших мусульманських народів.

Як наслідок такого становища, злучені з Апостольським Престолом східні християни не могли розвиватися на основі своїх традицій. Вони поступово відчужувались від нез’єдинених братів.

У непростому становищі опинились українські католики. Напередодні Берестейської Унії в краї не вистачало власних духовних шкіл. Доходило до того, як зазначає Патріярх, що духовенство не вміло читати по-церковнослов’янському, а тому переписувало богослужебні книги латинськими літерами. Те духовенство, яке студіювало на Заході, призвичаювалось до чужих обрядів і починало впроваджувати їх після свого повернення на рідні землі.

Виникає питання: чому не запозичити східнім католикам повністю практики й канонів, заведених на Заході? Патріярх висловлює щодо цього ряд аргументів. Не можна ігнорувати тисячолітньої традиції релігійного життя, яке розвивалося завдяки різноманітності обрядів. Впровадження чи накидання в таких умовах одного обряду позначилось би на силі Христової Церкви, красі та повноті прояву її форм. Треба зважити й те, що «Орієнт стоїть ближче самого Об’явлення, як Захід, і мовою, і традиціями». Нарешті, усунення східнього обряду і традицій завдало би великої шкоди й суперечило би віковому досвідові. Ось чому римські папи, починаючи від Льва XIII, намагалися зберегти візантійську церковну традицію в дещо оновленому вигляді.

Церковні традиції, обряди і дисципліна Сходу не дають підстав для того, аби трактувати їх як якісь заскорузлі та закам’янілі. Вони мають можливості для поступу і розвою, що підтверджує історія східньої Церкви. Йдеться про природню здорову еволюцію, що відповідає духові східнього обряду. Тут не обійтись без глибокого і ґрунтовного знання церковних традицій, що вимагає їх сумлінного дослідження.

Водночас Йосиф Сліпий вважає за конечність потребу літургічної однообразности. Його турбує те, що навіть на галицькому ґрунті запанувала обрядова різноманітність. У той же час українська Церква як цілість, що охоплює дві її частини (католицьку й нез’єдинену), вимагає обрядової однообразности. Її утвердження поєднуються з прагненням до національної соборности.

Як показує життя, уніфікація української релігійної обрядовости зіткнулась з певними труднощами. Поперше, осягнення ідеалу літургічної однаковости не можливе без тривалих підготовчих студій, а подруге, українці-католики становлять лише малий острів у широкому українському морі. Патріярх Йосиф застерігає проти спроб накинути галицькі обрядові форми цілій Україні, бо за основу такої обрядової однообразности треба брати початок ХVІІ століття, себто перші часи Унії, а з пізніших нововведень приймати лише те, що є «життєве і конечне та відповідає по змістові або бодай по формі духові обряду». До перших десятиріч ХVІІ століття, зазначає Йосиф Сліпий, український обряд «спершу в католицькій вірі, а відтак у нез’єдиненій підлягав найменше чужим стороннім впливам і розвивався самостійною дорогою», був наскрізь нашим і природнім життєвим твором Церкви відповідно до переживань, настроїв, понять, актуальних вимог і релігійних потреб вірних.

Лише наприкінці ХVІІ століття нез’єдиненим братам в Україні була нав’язана никонівська реформа, яка виникла на чужому ґрунті і не відповідала українському національному духові. Отже, повернення до обрядовости початку. ХVІІ століття сприйнятливе для наших нез’єдинених братів за Збручем і на Волині, бо, за словами Патріярха Йосифа, реформа накинена «воюючою і свідомо ворожою нам схизмою».

У той же час український обряд з’єдиненої з Апостольським Престолом Церкви почав підпадати під польський, латинський вплив, про що вже згадувалось.

Запроваджується бароккова архітектура з латинськими адаптаціями, а візантійський обряд пристосовується до латинського. Ще більше латинізація та польонізація обряду проявилась у ХVІІІ столітті (усунення іконостасів, впровадження органів, дзвінків і без розбору латинських свят, присування до стін престолів, складання на латинський спосіб рук тощо). Навіть церковні книги писались польською мовою або латинськими літерами. Масовий перехід на латинський обряд української шляхти утвердив думку про нашу віру як «хлопську», бо її дотримувались «простолюддя з малоосвіченим загалом священиків».

Українське духовенство попало в зачароване коло, бо йшлося про врятування віри та обряду для збереження нації. Деякі потуги врятувати чистоту обряду мали зворотній бік — запропащування віри, бо їх ініціятори «не мали основнішого знання історії Унії, підсували їй усі національні неповодження і робили її відповідальною за жахливий стан, у якім опинився наш народ». Крім того, суперечки з москвофілами на політичному ґрунті позначились і на обряді, бо нововведення в обрядовій сфері мали підкреслювати відрубність українського обряду від експортованого з Москви. На щастя, за словами Йосифа Сліпого, «найболючіша рана в історії нашої обрядовости» логічно привела до «зрозуміння краси чистого обряду».

Наш Патріярх не погоджується з тими, хто намагається зберегти навіть деякі латинські нововведення. Він пише: «Кожний обряд, отже і наш, має свою структуру, так як кожний стиль має свої внутрішні засади. Коли щось не виходить з його нутра, але є взяте з іншого, реформує його і позбавляє своєї естетики і величі. Так само й обряд. Хто знає дух обряду, той відчує і завважить, чи якась форма є причіпкою чи органічним твором. Схід має свій відрубний характер, і не треба його затирати чи замазувати». Не можна ігнорувати літургічної аксіоми, за якою «чим старший обряд, тим заслуговує на більшу пошану й уважніше збереження». Отже, еволюція обряду може бути лише природньою, а всі новотвори відповідати його духові.

Звичайно, не тільки обрядовістю можна забезпечити єдність української Церкви. Та не треба забувати, що її латинізація призводить до відчуження українців-католиків від нез’єднаних братів. Виступаючи за церковне єднання, Йосиф Сліпий досліджував його догматичні, психологічні, соціологічні та інші аспекти, а також труднощі й перспективи. Як виклади й доповіді, так і інші форми участи професора Йосифа Сліпого у роботі Велеградських конгресів служили визначенню засадничих положень для такого з’єдинення.

Велеградські конгреси, заініційовані Митрополитом Андреєм, стали своєрідним прапором церковного єднання. Вони обґрунтовували тезу про рівність обрядів у Вселенській Церкві, створили міцне ядро для екуменічного руху, яке щиро бажало церковної єдности, і поставили цей рух на твердих богословських основах. Вони засвідчили також належний рівень наукової роботи у Духовній Семінарії та Богословській Академії у Львові, що дало змогу українській Церкві заявити про себе на такому міжнародньому християнскому форумі. В цьому безперечна заслуга професора Йосифа Сліпого як ректора.

На унійному з’їзді у Львові (1936 р.) Йосиф Сліпий зачитав доповідь «Погляд на з’єдинені і нез’єдинені Церкви Сходу і догматичні різниці між ними». У доповіді зформульоване питання «Які ж різниці ділять католиків від нез’єдинених?». «Щоб дійти до поєднання,— відповідає далі доповідач, — треба знайти точку розбіжности, вглибитися в спосіб аргументування нез’єдинених і підходити до питання також із становища нез’єдинених. У той спосіб можна буде підготувати майбутній спільний Собор». Йосиф Сліпий наголошує на ролі української Церкви в започаткованому митрополитом Андреєм екуменічному русі, її післанництві серед Церков Сходу. Прагнення до єдности з Апостольським Престолом підтвердила Берестейська Унія.

Для української Церкви у нинішніх умовах особливої ваги набувають слова Йосифа Сліпого про те, що «дух критиканства, руїнництва, розбивання, винаходження противенства і різниць, не шукаючи натомість порозуміння, згідливости і кращої дороги є противний католицькому духові, який все запереченню протиставить — будування». Католицизм не мириться з «фанатизмом і брутальною нагальністю» в громадському житті, односторонністю та вузькоглядністю, стоїть «у різкім противенстві до сектанства, пересади поодиноких признак, похибок, сторін, проблем і суспільної структури».

Католицька Церква може мати лише благодатний вплив на державно-громадське життя. Звідси — доконечність розглядати Українську Греко-католицьку Церкву як союзника при розбудові самостійної держави національно-патріотичних сил, що підтверджує політичний розвиток у Галичині. Противники української державности добре розуміли цю ролю нашої Церкви, тому вони розпалили міжконфесійні конфлікти тоді, коли виявилось, що протидіяти відродженню Церкви-страдниці вже безнадійно. Спровоковані противниками національної незалежности міжконфесійні конфлікти між греко-католиками і православними доповнились конфліктами між прихильниками автокефалії та московського патріярхату. Намагання об’єднати православних українців призвело ще до одного розколу. Парадоксально, що під одними й тими ж національними прапорами, в ім’я одного й того ж Бога ведеться міжконфесійна боротьба, яка лише розхитує національну єдність.

У науковій спадщині Йосифа Сліпого вагоме місце посідають праці, присвячені сподвижникам єдности української Церкви. їх автор аргументовано доказує традиційність зв’язків нашого народу з Апостольським Престолом, зв’язків, які започаткував ще святий папа Климент, ім’я якого й пам’ять особливо вшановувались на українських землях у княжу добу. Низка проповідей нашого Патріярха відтворює світлий образ оборонця церковної єдности святого Йосафата Кунцевича, величну постать Великого Митрополита Андрея Шептицького.

Сучасні проблеми Христової Церкви в Україні по новому обернулись після львівського псевдособору в 1946 році. Більшовицька ліквідація Української Греко-католицької Церкви, жорстокі репресії проти її духовенства стосувались не тільки церковного, а й родинного і суспільного життя. Аби розкрити ці проблеми перед українським народом, владики, які брали участь у ІІ Ватиканському Соборі, звернулись до вірних із спільним пастирським посланням. Вони наголосили, що «першим і найважливішим сьогоднішнім завданням Христової Церкви є краще пізнати свою властиву суть, точніше окреслити свою власну місію і дати себе ясніше пізнати сьогоднішньому світові. Церква Христова знає, що вона є таїнством, наскрізь пройнятим Божою приявністю, яке можна все більше досліджувати, щораз краще пізнавати і чимраз глибше розуміти». На цьому соборі Українська Греко-католицька Церква заговорила після довгого мовчання, пригадала своє велике і славне минуле й порушила питання про створення Києво-Галицького Патріярхату.

Місія Христової Церкви — в духовному рятуванні людства. Святість Церкви вимагає її єдности, хоч можуть бути різні церковні обряди, традиції, звичаї, карність і мова богослуження. Чвари в Христовій Церкві — не вияв Божої волі, а наслідок людської немочі. Релігійні поділи і непорозуміння серед українців укорінились через різні упередження або через затії ворогів нашої Церкви і народу, а ще до того витворилось багато перешкод, хоч і нині між українцями-християнами є більше того, що об’єднує, ніж роз’єднує. Рів між українцями-християнами може засипати Божа благодать і взаємна християнська любов. Об’єднанню сприяють ті самі Святі Тайни, та сама віра, той самий церковний обряд, ті самі літургійні свята й пости, та сама наука Отців Церкви, спільна духовна спадщина княжої України, спільна любов до батьківщини, ті самі церковно-народні традиції та звичаї, та сама рідна мова, пісня і національна культура.

Єдність не зводиться до перетягування один одного до своєї Церкви, а походить із щирого й глибокого переконання душі. Вона вимагає терпіння і взаємопрощення, про яке говорив папа Павло VІ: «Якщо була б якась провина цього поділу християн на нашому боці, ми покірно благаємо прощення в Бога і в наших Братів, якщо вони думають, що зазнали від нас якоїсь кривди. А якщо йдеться про нас, ми готові простити кривди, заподіяні Католицькій Церкві, забути біль, якого вона зазнала з причин довгих непорозумінь і поділів». Українські владики з радістю відзначили те, що на Другий Ватиканський Собор прибули представники від православних українців із Сполучених Штатів Америки.

Верховний Архиєпископ Йосиф Сліпий і всі владики Української Католицької Церкви надіслали з Другого Ватиканського Собору привіт владикам Української Православної Церкви. В ньому вони писали: «За прикладом Первоієрархів католицької і православної Церков, які з нагоди Вселенського собору зняли зі себе рештки прикрих споминів минулого, полишім і ми взаємні прикрі спомини з історії обидвох наших українських Церков і в новому екуменічному дусі явно започаткуймо нову добу наших взаємовідносин у правдивій християнській любові і щирому братерстві». Українські католицькі владики закликали вірних «старатися жити своїм повним християнським життям у своєму рідному українському обряді».

Мрія про єдність української Церкви відображена в заповіті Патріярха Йосифа. Він закликає стати в обороні прав як Української Католицької, так і Української Православної Церкви, що «так само знищена чужим насиллям». Патріярх звертається до українців-католиків та українців-нез’єдинених: «Друг друга обіймім! Промовмо — Браття!». Ці слова Великого Страдника за нашу Церкву набувають особливої ваги напередодні славного ювілею Берестейської Унії.

(Апостоли об’єднання Церков)

(Продовження з січневого числа за 1995 р.)

Порівнювати Стояна з Шептицьким — нелегке завдання. Перший працював майже 45 років на парафіях і тільки останні три роки свого життя був архиєпископом Оломовця. Шептицький був монахом і після висвячення на священика 22 серпня 1892 р. працював у манастирі в Добромилі учителем новиків (1893 p.), заступником і дорадником настоятеля, бібліотекарем і учителем грецької мови (1895 p.), завідателем церкви (1896 p.), а з 26 серпня 1898 р. професором богословія у Кристинополі. Думаючи провести все своє життя на службі Богові в чернечій келії, він нерадо прийняв уряд єпископа Станиславова (1899 p.), потім Галицького Митрополита, Львівського архиєпископа й єпископа Кам’янця-Подільського (1901 р.)[1] Неоднаковими були також обставини, серед яких проходила їхня діяльність. У Стояна вони були куди кращими, бо, без уваги на поширення ліберальних течій, які ослаблювали Католицьку Церкву в його батьківщині, він не мав ніяких перешкод національного чи релігійно-обрядового характеру. Шептицький же, залишивши спольщений аристократичний рід, віддався на службу поневоленому народові, з якого походили його предки, щоб двигнути його до свідомости почесного післанництва на Сході Европи, про яке писав ось так: «Ми, католики руського обряду, якби Провидінням Божим на те поставлені, щоб притягнути до правдивої католицької віри братів наших відлучених, котрі до нашої Церкви не належать».[2] Перед ним були великі, здавалось непоборні завдання, бо в Галичині існував довговіковий конфлікт між українцями і поляками, сильними були російські впливи і там схрещувалися два обряди: західній-латинський і східній-візантійский. Не бракувало там також кличів «Геть від Риму», модних у той час соціялістичних ідей і радикалізму, св. Юр був опанований москвофілами, а молодь, хоч і походила більшістю із священичих родів, була антиклерикальною. Нарешті родинне походження Митрополита і його постанова вернутися до віри предків принесли йому ненависть сильних політично поляків і підозріння, недовір’я і застереження з боку багатьох українців, вірних Церкви, служінню якій він посвятився.

Що єднало Стояна і Шептицького? Передовсім любов до Бога, яка була головним фактором їхнього життя і їхньої діяльности. Стоян завжди говорив, що «найбільші жертви, найщедріша милостиня і найвищі акти милосердя не мають ніякої вартости чи винагороди перед Богом, якщо їх не чиниться з чистої любови до Бога».[3] А Шептицький писав з приводу обняття єпископства Станиславова: «А якже мені не любити Христа, коли Він для мене всім: і вітцем, і братом, і приятелем. Коли Йому все завдячую, чим я є і що маю! Якже ж із любови до Нього не піднятися хоч би і як важкої праці? Тому склонив я голову перед Його святою волею»,[4] бо «наука Христа, якою я перейнятий сто разів більше з власного глибокого переконання, чим з уряду, це мій прапор і дороговказ».[5] Спільними Стояну і Шептицькому були безоглядна вірність Католицькій Церкві, синівський послух Апостольському Престолові,[6] сповнене любови служіння повіреній їм пастві й нарешті праця для кирило-методіївської ідеї і об’єднання Церков. Хоч Стоян був парафіяльним священиком, він мав великий вплив не тільки на своїх парафіян, як їхній взірцевий пастир, але також у цілій Моравії, де завдяки йому міста Брно й Оломовіц стали центрами католицької акції і де поставали католицькі партії, потрібні для опору антикатолицьким чи навіть антирелігійним течіям. Щоб обороняти інтереси Католицької Церкви, він став 1894 р. послом до австрійського парляменту від Католицької Народньої Партії. Шептицький, як єпископ чи митрополит, був завжди з народом.[7] Він проповідував у всій Галичині, в манастирях, духовних семінаріях і в поодиноких парафіях, відвідував школи, брав участь у шкільних іспитах, заохочував закладати по селах читальні й захоронки для дітей, напоминав, щоб дітей посилати до шкіл, та остерігав перед усякою наукою, яка противилась науці Христа.[8]

Не чужою була йому також політика, але не можна твердити, що вона була окремою ланкою його пастирської діяльносте, хоч був він членом Палати Панів у Відні й віцемаршалком Галицького Сойму у Львові. Коли він зустрічався і переговорював з цісарем чи міністрами Австро-Угорщини, то робив це звичайно на прохання провідних українських політичних діячів помогти полагодити важливі справи, як виборча реформа, український університет, українська гімназія в Станиславові тощо.[9] Після війни він виступав в обороні українців перед польськими політичними колами.

Дійсне наближення, приязнь і співпраця між Стояном і Шептицьким наступило в їхній праці для кирило-методіївської ідеї і об’єднання Церков. Підґрунтя зацікавлення цими справами не було в них однаковим. У Стояна воно почалось від енцикліки Лева XIII «Гранде мунус», для Шептицького справа об’єднання Церков була стимулом до повернення до віри батьків і для неї він переносив усякі труди, перешкоди і переслідування. Не однаковим є також обсяг їхнього вкладу у цю справу. Великою і незаперечною заслугою Стояна було зорганізування Велеградських з’їздів, без уваги на те, що на них він не виголосив ні одної доповіді і тільки один раз очолював з’їзд (третій) в неприсутності перешкодженого недугою Митрополита та підготовчі збори до четвертого з’їзду. Крім докторської дисертації про справу об’єднання Церков згідно з думками Лева XIII, він не залишив ні одної праці про методи і засоби здійснення цієї ідеї. В цьому відношенні Шептицький має велику перевагу над Стояном. Цей останній причинився багато до спопуляризування св. Літургії у зрозумілій масам народу мові; він бачив, що в незмінюваній протягом століть св. Літургії вірні майже зовсім не брали участи і тому вона перестала бути для них духовним кормом.

Він вірив, що коли люди розумітимуть Літургію, вони легше просякнуть її змістом, сприймуть її з більшою вдячністю і відчують свою духовну обнову.[10] Тому він навчав людей співати гимни під час св. Літургії, вважаючи її гармонією сердець і уст. Шептицький вважав св. Літургію центром церковної набожности і важливим чинником у спробах позискання нез’єдинених, бо вона, як і проповідь, є спрямована до цілої спільноти, а це краще відповідає колективній ментальності людей Сходу. Він підкреслює, що Церква пристосовується до людей і таким чином стає людською, народньою у більшій мірі, чим будь-яка інша народня інституція. Церква проповідує до людей їхньою народньою мовою, виховує дітей в народнім дусі, учить любити батьківщину, наказує триматися нашого східнього обряду в нашій церковно-слов’янській мові.[11]

Стоян, як римо-католик і поборник кирило-методіївської ідеї, підходив до питання про об’єднання Церков ідеалістично. Він вважав свою батьківщину помостом між Заходом і Сходом, вважав можливим порозуміння обох сторін дорогою самих діялогів, при чому, можна думати, вслід за Левом ХІІІ, вірив, що Росія прихильно поставиться до цієї справи. Не бракувало ідеалізму також Шептицькому; він мріяв спочатку про добровільне об’єднання усіх українців у своїм ріднім обряді під одним пастирем Католицької Церкви, а почерез них також інших народів Східньої Европи. Немає сумніву, що він знав краще відносини на Сході, ніж Стоян, і з часом побачив великі труднощі при спробах привернення православних до унії. Перш за все, він не міг покористуватися Греко-католицькою Церквою як взором до наслідування, бо її стан був жалюгідний, а наш обряд гібридний внаслідок тиску Москви в напрямі православ’я і польського католицизму в напрямі латинізації. На внутрішньому відтинку Шептицький бачив у нас брак освіти, недостачу людей з широким горизонтом, почуття меншевартости і схильність уважати все чуже кращим від свого рідного.[12] Такий характер унії, думав Митрополит, є відстрашаючим для православних, і тому передумовою наближення до них він вважав відновлення автентичних форм нашого обряду. Важну ролю в житті Церкви він приписував мирянству, ігнорованому протягом довгих років вкоріненою у ній традицією аристократичного консерватизму. Виключний провід і заряд усім належав духовенству, а це не давало народові ніякого голосу в церковних справах і не допускало його до будь-якої самостійної праці, яка могла б бути корисною для церковної громади.

Провід церковного духа, думав він, лежить посередині, а автократизм не є на місці там, де є висококультурні люди, яких він відштовхує.[13]

Немалою перешкодою до об’єднання Церков Шептицький вважав також помилкову настанову римо-католиків до Східніх Церков. У той час, як зрештою ще сьогодні, в Римо-католицькій Церкві панувало чи ще панує переконання, що дійсну і правдиву католицьку віру можна знайти тільки в латинськім обряді. Форми набожности в Східніх Католицьких Церквах толеруються на Заході, але, одночасно, їм не сприяють і їх не піддержують, мовляв, вони близькі чи й тотожні з православними, значить єретичними.[14] Зміна такої настанови може наступити тільки шляхом глибоких обопільних студій. Тому Шептицький пропонував під час конференції «Місія чернецтва у ділі об’єднання Церков» (17 лютого 1921 р. в Монт Сезар, Бельгія), щоб люди Заходу творили в головніших чернечих осередках східні провінції. З другого боку, східні чернечі Чини повинні брати свій доріст із Заходу, що помогло б перенести західню організацію на Схід і зв’язувати також під культурним оглядом питання об’єднання зі Заходом. Саме тільки зовнішнє наближення до людей Сходу не принесе ніяких користей, бо їх треба привернути до католицької віри за посередництвом людей, які знають їхні мови, культуру, обряд і традиції.[15] Та либонь найправильнішою методою для привернення до єдности цілих Церков буде, на думку Шептицького, коли Захід перестане дивитися на Православну Церкву, як на територію місійної діяльности, і погодиться на збереження усіх традицій і устрою східніх Церков.[16]

Однак, без уваги на численні перешкоди такого чи іншого характеру, твердив Митрополит, ми не можемо заперестати праці над об’єднанням Церков і мусимо надіятися, що чим більше та праця виглядає по-людському безкорисною, тим більше вона може принести великі висліди через ласку науки Христа, бо «Всемогучий Бог знає, як має здійснювати свої цілі при допомозі причин і такими шляхами, що їх ми зовсім не розуміємо».[17]

Наприкінці варто згадати питання патріотизму і целібату. Стоян був промотором слов’янської солідарности і противився перебільшеному панславізмові й націоналізмові, але піддержував справу самостійности Чехо-Словаччини в 1918 році. Він старався посередничати в надмірно голосних виявах націоналістичних почувань серед чехів, вважаючи не сам націоналізм, а націоналістичний шовінізм нехристиянським феноменом. Це саме можна сказати й про Шептицького. Для нього патріотизм був християнською чеснотою, яка включала в собі також працю для об’єднання Церков, як один із найважливіших елементів.[18] «Християнин, — писав він, — має любити всіх людей. Одначе, це зовсім не перешкоджає йому любити найпершою любов’ю свою родину і свою батьківщину. Християнин може і повинен бути патріотом, але його патріотизм не може бути ненавистю, ані не сміє накладати обов’язків, противних вірі».[19] Він закликав оберігатися від ненависти, роздору і зайвої партійности, дораджував скупчувати свої сили, бо розділені сили є завжди слабшими.[20]

В питанні про целібат Стоян, як відданий римо-католик, займав, зрозуміло, негативне становище. Коли наприкінці Першої світової війни деякі чеські священики домагалися скасування целібату, він представив цю справу папі Бенедиктові ХV, а отримавши відмовну відповідь, радив усім, хто не міг прийняти безженного стану, виступити із семінарії.[21] В Галичині, як відомо, бракувало однозгідности відносно целібату. Внаслідок шкідливого для Греко-католицької Церкви конкордату Апостольської Столиці з Польщею Шептицький мав юрисдикцію тільки у Львівській архиепархії і в ній залишав духовенству вільний вибір. В той самий час єпископи Перемишльської і Станиславівської єпархій вчинили безженство обов’язковим критерієм для підлеглого їм духовенства.[22]

* * *

Антонін-Циріль Стоян і Андрей Шептицький — вірні слуги Католицької Церкви і правдиві апостоли об’єднання Церков. Стоян знаменитий душпастир з народу і для народу, втішався великою любов’ю вірних Католицької Церкви в Богемії і Моравії, як також пошаною тих, які стояли поза нею або були проти неї. Він поклав великі заслуги для справи об’єднання Церков заснуванням Апостоляту св. Кирила і Методія і зорганізуванням Велеградських з’їздів та пов’язаних з ними Велеградської Академії і різних публікацій. Саме ці чинники винесли його прізвище поза межі його вужчої батьківщини. До Стояна можна застосувати слова Ісуса Христа про Натанаїла: «Це справді ізраїльтянин, у котрім нема облуди» (Йоан 1, 47). Із сповненим кирило-методіївською ідеєю серцем він намагався наблизити всі слов’янські народи в надії, що цією дорогою вдасться схилити православних до об’єднання з Римом. При всіх кирило-методіївських святкуваннях у Велеграді він дбав про те, щоб на них були відправлені Богослужіння в слов’янськім обряді, і ставився прихильно до Греко-католицької Церкви, як це видно із співпраці українців-католиків із створеним ним Апостолятом св. Кирила і Методія та їхньою участю у Велеградських з’їздах, при чому окрему сторінку творить тут його довга дружба з Митрополитом Шептицьким. Либонь останній раз вони зустрілись 30 березня 1921 р. на похороні о. Франціса Снопека і при цій нагоді обговорювали методи дальшої спільної праці для об’єднання Церков. Коли ж Стояна призначили архиєпископом Оломовця, його привітали окремими листами українські приятелі, серед них Йосиф Боцян, Йосафат Коциловський, Леонід Куницький, д-р Т. Сембратович, Дмитро Стек та ін.[23]

Андрей Шептицький — аристократ з походження і дійсний аристократ духа. В одному із своїх ранніх пастирських листів він писав: «Цілим серцем бажаю бути добрим для вас пастирем і буду над тим працювати, щоб колись бути в силі сказати о собі, що і Христос сказав: «Я знаю своїх, а вони знають мене».[24]

Воістину, добрим пастирем він був. Завжди приступний і чемний у відношені до своєї пастви, скромний, він ніколи не давав відчути своєї вищости та вмів знайти шлях до сердець народніх мас. Він був незрівняним провідником українського національного й релігійного відродження, знавцем і меценатом української культури, науки і мистецтва, опікуном студіюючої молоді, добродієм потребуючих тощо. Немає ні одного прикладу в житті української греко-католицької громади, де б не видно було клопотання і доброчинности Митрополита Шептицького, немає ні одного аспекту життя людини, якого б не торкнувся він у своїх розумних і безсмертних пастирських листах.

Праця Шептицького для об’єднання — загально відома. Тут він показав себе людиною світового маштабу, а його знайомства з папами римськими й іншими достойниками Католицької Церкви та нарешті вплив, який він мав на чільних екуменістів Заходу, ставлять його у ряди найвизначніших постатей Вселенської Церкви. Його всестороннє знання, провідницький хист, виявлений особливо під час Велеградських з’їздів, його вміння переконувати і перехиляти на свою сторону у дискусіях найкращих знавців предмету викликували щирий подив у своїх і чужих. Це дійсно не без вказівки Божого Провидіння сталося, що саме наша Греко-католицька Церква мала протягом чотирьох з половиною десятиліть Провідника калібру Митрополита Шептицького. Як чехи називають Стояна святим, так само й ми маємо право вжити цей самий епітет до Митрополита Шептицького. Проте, до них обох можна застосувати дефініцію слова «святий», що її дав Стоян: «Під дефініцію або принайменше приблизне окреслення слова «святий» підходить людина, яка живе в повній гармонії з Божою волею і виявляє у надзвичайний спосіб всі чесноти в особливій покірності, доброчинстві й геройському терпінні».[25] Молімся, працюймо і вірмо, що Триєдиний Бог нагородить їх славою святих.

[1]  3 цього приводу він писав: «Тому то, як тільки дійшла до мене вістка, що маю стати Станиславівським єпископом, то довго боронився я від цього уряду і робив, що міг, щоб увільнитися від нього. 1 щойно ясна та виразна воля Святішого Отця, якому, як монах, мушу більше повинуватися, чим хто інший, склонила мене піднятися цього тягару». (див. його Наша програма, Пастирський лист до духовенства Станиславівської єпархії в: Твори Слуги Божого Митрополита Андрея Шептицького, Пастирські листи, 2. VІІІ. 1899 — 7.ІХ. 1901. (Торонто, 1965), том 1, стор. 20-21. (Дальше як: Твори Слуги Божого…).

[2] Див. його Християнська робота, з першого пастирського листа… (Жовква, 1900), стор. 29.

[3] Ludvik Nemec. Antonin Cyril Stojan…, p. 73

[4] див. Твори Слуги Божого…, стор. 1.

[5] Там же, стор. 191.

[6] Коли частина чеських священиків висунула домагання створити чеський Патріярхат і пропонувала Стояна на пост патріярха, він відповів: «Я не зроблю нічого проти волі Святішого Престола і Святішого Отця» (див. Antonin Cyril Stojan ). Під час Синоду Православної Церкви 21 червня 1918 р. в Києві частина присутніх, яка противилась можливості вибору Антонія Храповицького митрополитом Києва і хотіла підтвердження автокефалії Української Церкви, запропонувала Шептицького на патріярха. Довідавшись про це, він заявив, що така пропозиція рівнялася б прийняттю унії і признанню юрисдикції папи, який мав би потвердити вибір. (див.Суrіllе Korolevskij. Metropolite Andre Czeptyckyj, 1865-1944. (Romae, 1964), pp. 156-157. (Дальше як: Cyrille Korolevskij. Metropolite…).

[7] В п’ятім пастирськім листі «О любові» до вірних Станиславівської єпархії він писав: «Маю таку вдачу, що поміж людьми, з котрими бодай короткий час живу, лишаю ціле серце і кожне прощання є для мене болісним. В тяжкій хвилині шукаю потіхи в молитві» (Жовква, 1901, стор. 4). В четвертім пастирськім листі «О Церкві» до вірних Архиепархії читаємо: «На самім дні мого серця, в самій глибині моєї душі немає іншого бажання, нема іншої волі, як вашого добра. Не знаю я іншої любови, не знаю іншої цілі, не знаю іншої праці, не знаю іншого добра свого, лиш хвалу Бога на небі, а на землі ваше добро». (Жовква, 1901, стор. 5-6). «Бо коли мій Пан, І.[сус] Христос, наш найдорожчий Спаситель, так робив і робить, якже ж би я, Його слуга, міг інакше робити». (Там же, стор. 8).

[8] Див. його Християнська робота…, стор. 21.

[9] Його промова в справі українського університету (1910) знайшла широкий відгомін в австрійській і чеській пресі. «Народні лісти» (Прага) писали ось ufo: «Архиєпископ граф Шептицький, імпозантна, велична, висока постава, проголосив достойне, впрочім досадне пледоє за самостійність українського університету у Львові. Граф Шептицький, який є доктором богословія, прав і філософії, говорив як духовник і шляхтич справді народній. Ми, чехи, на жаль, не маємо такого князя Церкви, котрий пам’ятав би про це, що священик, як також і аристократ повинен більше, чим кожний інший чоловік, іти з народом і працювати та боротися за нього». «Дідове новіни» (Брно) писали, що «серед усіх партій збудило подив, як граф Шептицький своїм парляментарним дебютом покористувався на те, щоб боронити культурні домагання свого народу з такою теплотою, що будила прямо сенсацію». А німецькомовна газета «Уньйон» (ч. 177) відмітила, що теплі відзиви Шептицького про культурні домагання русинів, як також про їх бажання в ділянці вищого шкільництва, зробили глибоке враження в цілій Палаті». (Всі цитати взяті з газети «Діло», 2 липня 1910, стор. 6).

[10] Bohumil Zlamal. Antonin Cyril Stojan, p. 101

[11] Див. його «О вірі», третій пастирський лист до русинів на Буковині. (Жовква, 1901, стор. 27-29).

[12] Див. Твори Слуги Божого…, стор. В-147.

[13] Там же, стор. В-88.

[14] Victor J. Pospishil. Andrei Sheptytsky — a Great Ecumenist of the 20th Centurj, The Way, Nr. 4 (Jan27.1985): 7.

[15] Див. нашу статтю «Дом Лямберт Бодуен і Митрополит Шептицький» в: Intrepido Pastorі; науковий збірник на честь Блаженнішого Патріярха Йосифа в 40-ліття вступлення на Галицький Престіл 1. 11. 1944. (Рим, 1984), стор. 434.

[16] Див. Твори Слуги Божого…, стор. В-99.

[17] Див. його Вступне слово в: Der christlishe Osten, (Regensburg, 1939), p.16 або M. Хом’як. «Історична постать» в публікації Про великого Митрополита Андрея. (Йорктон, Саск. 1961), стор. 21.

[18] Іван Гриньох. Слуга Божий Андрей — Благовісник Єдности. (Мюнхен, 1961), стор. 111-112.

[19] Див. його Християнська робота…, стор. 28.

[20] Там же.

[21] «Ludvik Nemec. Antonin Cyril Stojan…, p. 197.

[22] Більше про целібат у Галичині див. Metropolite… pp. 48-52

[23] Йосиф Боцян назвав Стояна «сердечним приятелем і покровителем св. Унії, милим другом нашого греко-католицького обряду і нашого українського народу». Леонід Куницький писав, що «не тільки чеський нарід, а цілий слов’янський, зокрема католицький Схід, буде брати участь у святі консеквенції Вашої Достойности з радісними почуваннями і з окликом «Ад мультос аннос». Дмитро Стек, бувший питомець семінарії у Кромежіжі, бажав Стоянові успіху «в праці над приверненням Сходу до правдивої Католицької Церкви» (див. Bohumil Zlamal. Antonin Cyril Stojan, pp. 131, 137-138 і 143).

[24] Див. його «О Церкві», (Жовква, 1901), стор. 4

[25] Ludvik Nemec. Antonin Cyril Stojan…, p. 195.

(Апостоли Об’єднання Церков)

У 1948 р. католики Чехо-Словаччини заініціювали беатифікаційний процес архиєпископа Оломовця, Антоніна Ціриля Стояна з приводу 25-річчя його смерти. Десять років пізніше, 5 грудня 1958 p., почався подібний процес на прославу Митрополита Андрея Шептицького, а на третьому унійному конгресі (1-4 липня 1959 р.) в манастирі св. Прокопія в містечку Ляйль коло Чікаґо складено резолюції, шоста точка яких містить заклик до учасників конгресу працювати для беатифікації Слуг Божих, «які з ентузіязмом і відданістю трудилися для об’єднання Церков», архиєпископа Стояна, головного організатора Велеградських з’їздів, і Митрополита Шептицького, їх центральної постаті. Завданням цієї статті є ознайомити українського читача з особою архиєпископа Стояна, вказати на співпрацю з ним українців-католиків, особливо Митрополита Шептицького, і коротко з’ясувати їхній вклад у справу об’єднання Церков. (В дальшому тексті пропускаємо титули «архиєпископ» чи «митрополит»), Антонін Циріль Стоян народився 22 травня 1851 р. в сім’ї малозаможного рільника, шевця і паламаря в місцевості Беньов коло Пржерова на Моравії. Після закінчення гімназії у Пржіборі й Кромежіжі (1872 р.) він студіював теологію в Оломовці й був рукоположений на священика 5 липня 1876 року. Працював на парафіях у Шільперку (1876 p.), Пржіборі (1876-1887 pp.), Свеногові (1887-1888 pp.) та в Дражовіцах (1888-1920 pp.). У 1897 р. його обрали послом до австрійського парляменту від Католицької Народньої Партії, а з утворенням республіки Чехо-Словаччини в 1918 р. він став членом парляменту і з 1920 р. сенату. Добрий організатор, Стоян вів інтенсивну релігійну, культурну й суспільну роботу на відносних парафіях і поза ними, очолював католицький соціальний рух, поміг скріпити католицькі політичні партії, а в 1917 р. заснував «Омладіну», товариство католицької молоді. У 1920 р. він отримав призначення на капітулярного вікарія, а 21 січня 1921 р. на архиєпископа Оломовця. Міжнароднього розголосу Стоян набув як творець відомого Апостоляту свв. Кирила і Методія (1891 p.), організатор Велеґрадських з’їздів (1907-1936 pp.), засновник «Вестника Апостоляту св. Кирила і Методія» і Велеґрадської Академії (1910 p.). Він помер 29 вересня 1923 року.[1]

Діяльність Стояна проходила в час великої кризи Католицької Церкви в Богемії і Моравії, спричиненої у великій мірі надходячими туди з Німеччини течіями, спрямованими проти «Старої Католицької Церкви» і рухом «Геть від Риму», якому сприяли місцеві ліберали, прихильники православ’я і гуситизму, поширюючи таким чином серед народу зніяковіння до справ релігії взагалі, а католицької зокрема. Щоб зарадити цій кризі й евентуально привернути лібералів на свій бік, чеські й моравські католики почали відновлювати призабуту століттями кирило-методіївську ідею, при чому центром для її поширюваня став цистерзіянський манастир у Велеграді, здогадному єпископському осідку св. Методія. Ще в 1849 р. в Оломовці почав виходити часопис «Циріль а Методей», одночасно постав центр літератури, культури й мистецтва «Народні єднота св. Циріля а Методія», а рік пізніше створено т.зв. «Дедіцтві св. Циріля а Методія». У 1863 р. влаштовано у Велеграді величаві маніфестації, під час яких особливий наголос покладено на потребу православним слов’янам піти за прикладом свв. Кирила і Методія і сприяти об’єднанню православних Церков з Римом.[2] У цьому напрямі працював у той час також відомий дяковський єпископ Йосиф Штросмаєр, який хоч і був прихильником російського панславізму, вірив у можливість католицтва в Росії і тому старався звертати увагу Римської Курії на конечність її більшого зрозуміння для слов’янських справ і зацікавлення ними. Успіх згаданих вище маніфестацій у Велеграді й сугестії Штросмаєра послужили папі Леву XIII спонукою до видання у 1880 р. енцикліки «Гранде мунус», в якій він потверджував слов’янське Богослужіння, вказував на великі заслуги місійного діла свв. Кирила і Методія, згадав про їхні зв’язки з Римом, заохочував до праці для об’єднання Церков і нарешті призначив дні 3-5 липня на святкування пам’яти обох братів над гробом св. Кирила в базилиці св. Климента в Римі. Треба підкреслити, що своєю енциклікою Лев XIII сподівався також осягнути краще порозуміння з Росією, щоб таким чином улегшити життєві умови поляків під російським пануванням. Він був переконаний, що Росія, яку вважав головним речником слов’янських народів, не відкине його простягнутої руки й не буде противитися ідеї об’єднання Церков.[3] Так чи інакше, його енцикліка викликала велике захоплення серед слов’янських католиків. Вони вирішили висловити йому подяку за його прихильність, організуючи 26 червня 1881 р. з Велеграду прощу до Риму, в якій, крім Штросмаєра і Стояна, взяли участь також українці під керівництвом Митрополита Йосифа Сембратовича. Звеличник Лева ХІІІ і одушевлений його енциклікою «Ґранде мунус», Стоян виявив папі на авдієнції 5 липня 1881 р. свій задум посвятитися ділу поширення кирило-методіївської ідеї між слов’янськими народами і вчинити Велеград центром задуманої ним унійної акції. І так, заохочений Левом ХІІІ, він розгорнув жваву діяльність у цьому напрямі в Богемії і Моравії, почав нав’язувати контакти з церковними колами інших слов’янських народів, а пізніше опрацював докторську дисертацію п.з. «У справі унії слов’янських народів з Римо-католицькою Церквою згідно з задумами Святішого Отця Лева XIII».

Мрія Стояна про можливість об’єднання слов’ян у вірі натрапляла від самого початку на чималі труднощі з боку лібералів і ще більше австрійських урядових чинників, які кожну акцію, пов’язану з цим задумом, вважали панславізмом і підозрівали в політиці. Нелегко було протиставитися усім цим закидам, але наполегливістю і дипломатичним хистом Стоянові пощастило отримати згоду Оломовцького кардинала Беджіха Фюрстенберга на заснування у Велеграді Апостоляту свв. Кирила і Методія, головною ціллю якого була молитва за об’єднання у вірі всіх слов’ян з Католицькою Церквою. Цей Апостолят став дійсністю у 1891 p., а рік пізніше, знов таки завдяки багатьом зусиллям Стояна, його затвердила держава. Він скоро поширювався в Моравії і вже на його перших Загальних зборах 31 липня — 1 серпня 1893 р. було покладено основу під славну традицію кирило- методіївських святкувань у Велеграді.[4] Порішено відбувати в днях 26-30 серпня Велеградські духовні вправи для учителів, а з 1894 р. для професорів і академіків, отже для тих кіл, серед яких могли б поширюватися невіра чи обоятність до справи об’єднання Церков. Таким чином, праця для кирило-методіївської ідеї поглиблювалася і охоплювала всі прошарки вірних в Богемії і Моравії та, одночасно, почала поширюватися поза їх межами, зокрема в Галичині після побуту Стояна у Львові з приводу святкувань 300-річчя Берестейської Унії (1896 p.). Дальшими етапами праці Апостоляту св. Кирила і Методія були богословські з’їзди у Велеграді в серпні 1900 р. у 20-річчя енцикліки «Ґранде мунус», відтак кожного року. В 1902 р. постало «Цирильо-Методейске Дружство Велеград», ідейна віднова Апостоляту свв. Кирила і Методія з завданням відновлювати й розповсюджувати кирило-методіївські пам’ятки та ввести кирило-методіївську ідею у шкільне навчання. Щоб здобути зацікавлення унійними справами і дискусії над ними на академічному рівні, порішено на богословському з’їзді 1904 р. заснувати богословський орган, спочатку п.з. «Славіка» як додаток до «Часопісу католіцкего духовенства», з 1905 р. як самостійну публікацію «Славорум літтерае теолоґіцае».[5] На засіданні Братства Молитви при Апостоляті свв. Кирила і Методія у 1906 р. створено комісію для підготовки унійного з’їзду у Велеграді, яку очолили Стоян і Антонін Подляга. Це і був початок відомих Велеградських з’їздів, які помітно піднесли престиж Апостоляту свв. Кирила і Методія. У 1910 р. Стоян почав видавати часопис «Апостолят св. Цириля а Методіє», рік пізніше «Славорум літтерае теолоґіцае» замінено знаменитими «Акта Академіае Велеграденсіс», а в 1913 р. зорганізовано масові прощі до Велеграду з приводу 1050-річчя приходу свв. Кирила і Методія у Моравію.

У воєнні роки діяльність Апостоляту свв. Кирила і Методія дещо сповільнилася, але не припинилася. Не можна було скликувати річні збори чи влаштовувати кирило-мєтодіївські зібрання, зате зроблено чимало для допомоги емігрантам з пореволюційної Росії, греко-католикам Закарпаття, серед яких поширювалися православні течії, а на руки єпископа Йосафата Коциловського вислано 5, 000 корон.[6]

Великим досягненням Апостоляту свв. Кирила і Методія було заснування у 1915 р. Центральної Духовної Греко-католицької Семінарії у Кромежіжі для українців, які опинилися в різних частинах Австро-Угорщини після окупації Галичини росіянами. Сталося це після припадкової зустрічі Стояна з Генеральним Вікарієм українців-католиків, о. Платонідом Філясом у Відні. Цей останній представив Стоянові незавидну долю, яка постигла український священичий доріст у зв’язку з війною. Зворушений оповіданням Філяса, Стоян був готовий допомогти заснуванням семінарії для наших питомців. Спочатку він надіявся здійснити це у Велеграді, але можливе приміщення зайняла там уже єзуїтська гімназія. Після безуспішної спроби в Гостині, йому пощастило знайти кілька кімнат для семінарії у Кромежіжі. Одна місцева організація відступила дві просторі кімнати на бурсу з 60 ліжками, а католицьке гімнастичне товариство «Орел» віддало до диспозиції свою велику залю на навчання. Кухню влаштовано в опорожнених приміщеннях в будинку Піярів, а їдальню в залі Марійського Сестрицтва. Святоіванівський костьол служив місцем набожности. Крім цього, на прохання Стояна, архиєпископський уряд погодився на пристосування усіх кімнат павільйону у його парку до потреб семінарії.

Директором семінарії став Йосафат Коциловський, а професорами були: Стоян (канонічне право), Йосиф Ольшина (супружжя і гебрейська мова), д-р Іван Гробельський зі Станисловова (пасторальна теологія і катехитика), д-р Ф. Щепкович, також зі Станиславова (історія Церкви), д-р Альойс Ріхтер (моральна теологія), Карел Фадрус (Новий Завіт), д-р Августин Штанцль (догматика), д-р Антонін Кубічек (християнська філософія і фундаментальна теологія), монсеньйор Франсіс Снопек (герменевтика і катехитика), о. Адольф Яшек (Старий Завіт), а о. Назар Чабан був духовним директором семінарії і вів виклади про св. Літургію. Всі професори отримали «венія доценді» від архиєпископської Консисторії в Оломовці (рескрипт ч. 8590 від 21 липня 1915 p.). Для семінарії Стоян виклопотав також урядове визнання, а іспити були призначені державою. Учителі працювали без винагороди, всі інші кошти покривав Апостолят свв. Кирила і Методія, при чому деякі фонди на вдержання семінарії приходили від Міністерства Освіти. Число питомців виносило спочатку 40, пізніше 60 і нарешті 75.[7]

Питомці прибули до семінарії 22 квітня 1915 p., а два дні пізніше почалося навчання св. Літургією в костьолі св. Маврикія. Більшість викладів відбувалися латинською мовою, а чеську мову вживали для розмов і практичних предметів. Для тих, хто бажав вивчити чеську мову, виклади вели професор Фоцел з реальної гімназії і професор Фадрус. Душею семінарії був Стоян і в його честь вдячні українські питомці влаштували з приводу його ім’янин (13 червня) академію. Вступне слово виголосив Василь Курилас, а про кирило-методіївську ідею в Україні говорили Михайло Кравчук (українською мовою) і Володимир Коропецький (чеською мовою).[8]

При кінці шкільного року 30 липня 1915 р. питомці відбули прощі до Велеграду і Гостиня, а перед від’їздом у Галичину єпископ Коциловський подякував за гостинність місту, всім католицьким організаціям, Стоянові й усім урядовцям архиєпископства. Безумовно, заснуванням семінарії для українських питомців Стоян дав гарний приклад християнської доброчинности і готовости помогти, де на це буде потреба.[9]

Після війни Апостолят свв. Кирила і Методія поширив свою діяльність 1919 року. Тоді Стоян обняв пост президента і завдяки йому теологічний факультет в Оломовці названо іменами свв. Кирила і Методія та створено три нові катедри старослов’янської мови. У той самий час Стоян нав’язав контакти з різними слов’янськими групами і причинився до постання відділів Апостоляту в Римі, Еспанії і в Голландії.

Яке становище зайняли українці до Апостоляту свв. Кирила і Методія? Відповіддю на це питання може послужити факт, що кирило-методіївська традиція ніколи не загинула в Україні, особливо в Галичині, як це сталося в Моравії. Ще у 1886 р. о. С. Селецький видав у Ярославі місячник «Кирил и Методій, письмо місячне для народа», а Львівський Собор 1891 р. заохочував до плекання культу обох братів. Після заснування Стояном Апостоляту свв. Кирила і Методія кардинал Сильвестер Сембратович одобрив його 14 липня 1894 р. і поробив перші заходи для встановлення його відділу у Львівській архиєпархії. Побут Стояна у Львові 1896 р. причинився до збільшення членства українців-католиків у відділі Апостоляту, і відтоді українські делегати брали участь у всіх влаштовуваних ним святкуваннях у Велеграді. У 1897 р. Олександер Барвінський був протектором на зборах Апостоляту і виголосив вітання, підкреслюючи бажання українців-католиків працювати для об’єднання усіх слов’ян у католицькій вірі. В наступному році українців репрезентував о. Єремія Ломницький, ЧСВВ, потім о. Карло Єрми.

Новий етап у праці українців для кирило-методіївської ідеї наступив, коли на митрополичому престолі у Львові засів Андрей Шептицький. Можна думати, що прізвище Стояна і діяльність створеного ним Апостоляту свв. Кирила і Методія, як також відділу у Львові були відомі нашому Владиці. Либонь вперше бачимо його у Велеграді 5 липня 1903 p., коли там святковано сорокову річницю від 1863 p., 1000-річчя приходу свв. Кирила і Методія в Моравію. Тоді він відправив Богослужіння в слов’янському обряді, а на зборах Апостоляту, яким проводив Стоян, промовив до присутніх, сказавши: «Ми є братами і сестрами однієї родини, ми, як ті камені і цегли, котрі разом творять певну будівлю, яку ставить рука нашого Спасителя, храм хвали Божої, храм Католицької Церкви. Угольним каменем є Ісус Христос. На скалі Петровій стоїть будова нашої Церкви, великий Лев XIII є нашим Отцем, його престіл є центром нашої єдности. Тримаймося вірно віри, тримаймося Петрової скали, будьмо вірні собі, вірні своєму Богові».[10] Про потребу згоди між слов’янами говорив Олександер Барвінський на з’їзді Апостоляту свв. Кирила і Методія 1-2 серпня 1904 р. у Велеграді, а в наступному році (31 липня 1905 р.) о. Карло Єрми.[11]

Вершком діяльности Апостоляту свв. Кирила і Методія були Велеградські з’їзди» (1907-36 pp.). Шлях до їх здійснення не був легким: самій ідеї об’єднання Церков противилися ліберали в Богемії і Моравії, вважаючи її політично експлозивною грою і надуживанням релігії для церковної політики, а політичні кола у Відні добачували у з’їздах панславістичні тенденції, яких вони дуже боялися. Самого Стояна, як члена парляменту, викликали до Відня і в Міністерстві закордонних справ він мусів вияснювати дійсну суть з’їздів,[12] а Шептицький у вступному слові під час першого Велеградського з’їзду рішуче заперечив його політичний чи національний характер і підкреслив, що одинокою ціллю цих зустрічей є об’єднання Церков.[13] Становище Апостольської Столиці до Велеґрадських з’їздів було доволі стримане, бо вона не брала серйозно ідеалізму Стояна і його співробітників. Ця настанова Риму змінилася після другого Велеґрадського з’їзду, а після війни перейшла в беззастережну апробату.[14]

Великого значення Велеградських з’їздів не можна не доцінювати, і в цьому велика заслуга Стояна і його співробітників, в першу чергу Шептицького. Один чеський теолог підкреслює, що «Стоян мав щастя, що між своїми співробітниками мав людину великого калібру, дійсного Слугу Божого Андрея Шептицького, який не тільки займає промінентне місце в історії України, але також відзначається як творець історії перед людьми і Богом».[15] На першому з’їзді наш Митрополит був предсідником, виголосив вступне слово, а пізніше промовляв на тему догматичних різниць між католицькою і східніми Церквами. Наука східніх Церков, сказав він, це наука перших сімох церковних соборів, тому й нема поважного розділу між наукою католицької і східніх Церков. Розділ є лише такий, що в наступних соборах Православна Церква не брала участи, тому й не визнає їх вселенськими, хоч і не заперечує науки, проголошеної на них. Тому єдність східньої і західньої Церков є можлива, бо кожний, хто є дійсно правовірним у Східній Церкві, є також близький Католицькій Церкві. Потрібні є глибокі студії теологічної літератури, щоб краще себе пізнати.

Перший Велеградський з’їзд пройшов з великим успіхом і знайшов відгомін у цілій Европі. Стоян писав, що кирило-методіївська ідея придбала для себе багато ревних людей, а шляхом багатьох дискусій пройдено частину дороги до цілі Апостоляту свв. Кирила і Методія.16 Згідно з голосами чужої преси, велика заслуга в успіху першого з’їзду належала Шептицькому. Ось один приклад: «Архиєпископ Шептицький стався популярним предсідником з’їзду, а всі присутні винесли про нього найприємніші спогади. Саме завдяки його керівництву з’їзд набув форми модерного синоду. Його щаслива інтервенція в дискусіях, його глибокі канонічні знання, його ясний і зрозумілий виклад, його погляди на різні делікатні питання церковного вчення відносно Російської Церкви викликали подив у слухачів. Від серця глибоку симпатію викликала також його поява. Висока, майже незвичайна фігура, повна збиранок ряса Чина св. Василія, прості чернечі сандалі і майже по-братньому усміхнене обличчя з’єднували. Коли ж, опершись на сукувату палицю з великим бодлом, тяжко проходив поміж нами (після якогось випадку має відкриту рану на нозі) і коли немов би жартівливо споглядав на нас, ми всі мимоволі усміхались. Його участь і його зацікавлення кожною думкою дискутантів були живими, невтомними і глибокими. Часто з-посеред маси суперечливих поглядів він вибирав ясний результат, що його, голосно й однозгідно, признавали точним і правильним. З’єднував у своїй поведінці сердечність крім прямолінійности, чоловіколюбство крім доброзичливости і доброту без штучности. А коло вівтаря, коли в барвистих богослужебних ризах служив слов’янську св. Літургію грецького обряду і в мольбах простягав руки, здавалося, немов би його фігура ще більше виростала і немов би це був князь доби давнього християнства й маєстатична фігура з візантійських образів».[16]

Шептицький очолював також другий Велеградський з’їзд (31 липня — 3 серпня 1909 p.), який був замітний тим, що без уваги на сувору критику першого росіянами, поляками і австрійцями, мовляв, він мав політичний характер, Стоянові і Шептицькому пощастило не тільки відкинути всі ті інсинуації, але також осягнути згоду православних теологів взяти участь в науковій частині програми з’їзду. Цим дуже зрадів Шептицький, підкреслючи у своєму вступному слові, що організатори з’їздів не хочуть полемізувати і воювати, але шукають братів і приятелів, хочуть усунути всі перешкоди і непорозуміння та просять тільки про молитву й добре слово, а ці дві речі ніяк не підходять до політики.[17] У наступних двох з’їздах Шептицький не міг взяти участь; під час третього з’їзду (27-29 липня 1911 р.) він перебував у лікарні в Лондоні, і тоді його іменували «почесним предсідником», а зборами проводив Стоян. На четвертий з’їзд (30 липня — З серпня 1924 р.) не дозволили йому приїхати політичні обставини. Він був знов присутнім на п’ятім з’їзді (20-24 липня 1927 p.), увійшов до його Президії, відправив Богослуження і виголосив довшу промову, в якій дав огляд дотогочасної праці для кирило-методіївської ідеї, підкреслюючи при цьому, що вона була близькою св. Йосафатові.[18] На шостому (13-17 липня 1932 р.) і сьомому (15-19 липня 1936 р.) в імені Шептицького вітав присутніх Йосиф Сліпий. Не можна поминути факту, що, крім чехів, українці становили чи не найбільшу групу учасників Велеградських з’їздів,[19] а дехто із них дав у них свій цінний вклад доповідями чи участю в дискусіях.[20]

Велеґрадські з’їзди треба вважати великою подією у всьому екуменічному русі. Хоч відбувались вони в неспокійні роки політичних, суспільних і економічних зрушень і міждержавних напружень, хоч натрапляли вони на урядові труднощі і критику з боку недругів об’єднання Церков, вони уможливили зустрічі католицьких і православних теологів, послужили доказом готовости обох сторін до діялогу, виявили різниці їхніх поглядів і тим підготовили ґрунт для Другого Ватиканського Собору. Багато висказаних на ньому думок було повторенням сказаного вже у Велеґраді, а папа Іван XXIII згадав у своїй енцикліці «Маґніфічі евентус» (11 травня 1963 p.), що Велеґрадські з’їзди принесли обильне жниво для загального добра, скріпивши надію на кращі часи, коли буде можна відновити і продовжувати працю, почату у Велеграді.[21] «Декрет про Східні Церкви» виразно вказує на становище і права східніх спільнот у Католицькій Церкві і відновлює забуті в минулому звичаї і привілеї. Він є відгомоном Велеградських доповідей і дискусій, і коли б його застосувати в практиці, що дотепер ще не сталося, він міг би стати великим кроком вперед на шляху до наближення, якщо не об’єднання Церков, як його уявляли собі Стоян і Шептицький.

(Далі буде)

[1] Окремі монографії про А. Ц. Стояна написали: Franticek Cinek. Arcibiskup Antonin Cyril Stojan; zivot a dilo. (V Olomouci, 1933); Josef Olsr. Antonin Cyril Stojan; sluzebnik Bozi. (Rim, 1966); Bohumil Zlamal. Antonin Cyril Stojan; apostoi krestanske jednoty. (Rim, 1973); Ludvik Nemee. Antonin Cyril Stojan; Apostle of Church Unity: Human and Spiritual Profile. (New Rochelle, N.Y., 1983) і Marie Holkova. Kdyby lasky nemel; vypraveni ze zivota Antonina Cyrila Stojana. (Brno, 1991).

[2] Francis Dvornik. «The History of the Velehrad Unionistic Congresses». Proseeding of tbe First Unionistic Congress, Sept. 28-30,1956. (Lisle, 111: St. Procopius Abbey), p. 38.

[3] Ludvik Nemec. Antonin Cyril Stojan…, p. 36.

[4] Frantisek Cinek. Velehrad viry; duchovni dejiny Velehradu. (V Olomoucu, 1936), p. 420.

[5] Макс фон Сахсен, брат саксонського короля, католицький священик і професор університету у Фрібурзі, подає, що заснування цього журналу, відомого пізніше під назвою «Acta Academiae Velehradensis» було ділом Шептицького (див. його статтю: Slavorum litterae theologicae. Acta Academiae Velehradensis und Kongresse von Velehrad. Jahrbucher fur Kultur und Geshichte der Slaven. Neue Folge, I (Heft 2): 152-179. Breslau, 1925.

[6] Frantisek Cinek, Velehrad viry.

[7] Ludvik Nemec. Antonin Cyril Stojan…, p. 71.

[8] Там же.

[9] Там же.

[10] Frantisek Cinek. Arcibiskup Antonin Cyril Stojan…, p. 455.

[11] Там же, стор. 494 і 546.

[12] Ludvik Nemec. Antonin Cyril Stojan…, p. 51.

[13] Peter Esterka. Toward union; the Congresses of Velehrad. Journal of Ecumenical Studies, vol. 8, Nr.l (Winter 1971): 13.

[14] Після другого з’їзду папа Пій X наголошував потребу праці для об’єднання Церков. Потім папа Бенедикт ХУ заснував у 1917 р. Конгрегацію для Східніх Церков і Папський Орієнтальний Інститут, а на четвертий з’їзд (1924) Апостольська Столиця вислала архиєпископа Франческо Мармаджджі, нунція, який привіз т.зв. «Бреве апостолікум» від папи Пія XI.

[15] Ludvik Nemec. Antonin Cyril Stojan…, p. 45.

[16] Frantisek Cinek. Arcibiskyp Antonin Cyril Stojan…, p. 557.

[17] Там же, стор. 558.

[18] Там же, стор. 657-658.

[19] Подаємо поазбучний список українців-учасників Велеградських з’їздів (число з’їзду в дужках): Олександер Барвінський (1), Йосиф Боцян (2), Й. Вергун (6), Іван Волянський (2), М. Галущинський (1), Петро Голинський (5), В. Гопко (6), Мирон Горникевич (2, 5-6), Микола Грицеляк (5), Петро Ґебей (5), Павло Гойдич(5,7), Еміліян Горчинський (3), Іван А.Давидович (3), Василь Давидяк (2-3), Павло Демчук (2), Степан Донарович (2-3), Діонізій Дорожинський 1-2, 3, 5), Анастазій Калиш (2), Панкратій Кандюк (2), Олександер Колесса (4), Наталя Королева (6), Йосафат Коциловський (4-5), Петро Крип’якевич (3), Йосиф Куницький (7), Григорій Лакота (5), Теодозій Лежогубський (1), Роман Лисович (5), Василь Лончина (3), Константин Лоський (4), Василь Максимець (4), Микола Малиняк (3), Василь Мереньків (2), Діонізій Няраді (6), Петро Патрило (2), Дмитро Попович (6), Микола Руснак (4), Степан Самчук (4), Йосафат Скрутень (6), Йосиф Сліпий (6-7), Володимир Тимошенко (4), Г. Тимчук (6), Ігнат Цегельський (2), Микола Чарнецький (5, 7), Казимир Климент Шептицький (5).

[20] Виголошені українцями доповіді (після заголовка подане число з’їзду): Андрей Шептицький — Догматичні різниці між Католицькою і Східніми Церквами (1); М. Галущинський — Значення взивання Святого Духа для освячення Дарів (1); Йосиф Боцян — Яким чином вивчення літургіки може сприяти усуненню перешкод до зближення Церков (2); Микола Малиняк — Російсько-Православна Церква серед рутенців (3); Йосиф Сліпий — Про почитання св. Тайн (6); Андрій Іщак — Публікація літургічних книжок у візантійсько-слов’янськім обряді (7); Йосиф Сліпий — Культ Кирила і Методія в Україні (7). В дискусіях брали участь: Д. Дорожинський, Т. Лежогубський, Олександер Барвінський, Йосиф Боцян, Константин Лоський та ін. Треба відмітити, що крім Митрополита Шептицького, який був Президентом Велеградської Академії і її почесним досмертним членом, інших українців вшановано наданням їм досмертного членства Велеградської Академії (Йосиф Сліпий з 16 липня 1932 р. і Андрій Іщак з 14 грудня 1933 р.) або обранням їх у члени Сенату Велеградської Академії (Йосиф Боцян і Діонізій Дорожинський) чи до Президії з’їздів — Йосафат Коциловський (4 і 6), Йосиф Сліпий (6) і Діонізій Няраді (6).

[21] Peter Esterka. «Toward Union…» p. 51.

Українська громада Гартфорду та околиць 13 листопада 1994 року відзначила 50-ті роковини смерти Слуги Божого Митрополита Андрея Шептицького. Святкування розпочалися в українській католицькій церкві святого Архистратига Михайла. Отець-декан Стефан Чомко відслужив св. Літургію в наміренні покійного Митрополита Андрея і виголосив прекрасну проповідь, присвячену 50-річчю смерти великого князя нашої Української Католицької Церкви. О 3-ій годині по полудні Відділ Патріярхального Товариства в Гартфорді під патронатом Гартфордського деканату влаштував святочну академію, яка відбулась у дбайливо прибраній Михайлом Шевчуком шкільній залі. Новостворений дитячий шкільний хор під диригуванням вчительки музики Лариси Гутникевич виконав молитву «Отче наш», яка по-дитячому прозвучала щиро. Святочну академію відкрив о. Павло Волянський. І знову зазвучали дитячі голоси, виконуючи пісню «Митрополите наш, Андрею». Присутні теплими оплесками нагородили виступ дітей.

Голова Крайової управи Українського Патріярхального Товариства в США інж. Олександер Пришляк виголосив святочну доповідь.

У своєму виступі доповідач згадав про славний рід Шептицьких, що походив із старого боярського роду, який видав визначних уніятських владик і який наприкінці 18 століття спольщився. Маючи високу освіту (три докторати) і знаючи багато чужих мов, молодому графу Роману усміхалась блискуча світська кар’єра. Та він вибрав шлях ченця, відчуваючи великий обов’язок повороту до рідного народу і бажання допомогти йому та його Церкві вийти з упадку. Його наміри стати українським священиком скріпили відвідини рідного Києва, де в музеях побачив портрети і грамоти Митрополитів роду Шептицьких.

Прелеґент присвятив належну увагу великій візії Митрополита Андрея про єдність християнських Церков Сходу і Заходу: «Щоб усі були одно». Святоюрський Митрополит Андрей дав почин до Велеградських міжнародніх унійних конгресів і був головним надхненником тих унійних з’їздів, які під його впливом відкинули нездорову концепцію облатинщення нашої Східньої Церкви, що стала в злуці з Апостольським Престолом.

Доповідач згадав про Унійний З’їзд у Львові в 1936 році та про його резолюції, де виразно наголошено, що Українська Греко-католицька Церква є Східньою Церквою у єдності з Апостольським Престолом, що вона має берегти східню спадщину, що ідея митрополитів Рутського та Петра Могили, себто ідея Київського патріярхату, є і буде все актуальною та корисною.

Митрополит болів над роз’єднанням християнської України, тому він прагнув зблизити Українську Православну і Греко-католицьку Церкви. Проте, його основною ціллю було поєднати їх у вигляді одного Українського Києво-Галицького Патріярхату. Очевидно, перед тим необхідно було відірвати Українську Православну Церкву від Москви. Патріярх, визнавши Вселенського архиєрея як учителя віри і моралі Христового вчення, був би юрисдикційно та організаційно незалежним, зберігаючи таким чином український церковний обряд і спадщину Східніх Церков. Це б стало живим і могутнім двигуном не лише церковно-релігійного, але й національного життя в Україні.

Митрополит Андрей Шептицький був предтечею екуменізму ще на багато років перед Ватиканським II Вселенським Собором. Принцип Слуги Божого Андрея твердив, що у відношеннях до Сходу треба наголошувати те, що нас єднає, а не те, що роз’єднує.

Промовець також згадав про великі досягнення Митрополита Андрея Шептицького як мецената української науки та мистецтва, доброчинця сиріт і немічних, оборонця переслідуваних, ревного патріота, ініціятора багатьох починів церковного і національного життя в Україні та на поселеннях.

Крім того підкреслив, що Митрополит Шептицький завжди діяв як дійсний голова Помісної УГКЦеркви та виступав в обороні її законних прав. Він рішуче боровся і виступав проти латинізації нашого обряду, став обновителем східніх традицій в УГКЦеркві. На всі ці твердження прелегент подавав приклади із діяльности Князя Святоюрської Гори.

З певною дозою докору доповідач висловив жаль, що процес беатифікації Митрополита Андрея Шептицького проходить з великими перешкодами, вказав на причини і противників цього процесу. Кілька разів у своїй доповіді прелегент порівняв діяльність Андрея Шептицького з його наступником Патріярхом Йосифом.

Промова була уважно і зацікавлено вислухана. З деклямаціями виступили учні 7, 8, 9 та 10 клясів школи українознавства у Гартфорді. Вони читали вірші Романа Завадовича «Заповіт Владики» та «Молитву митрополита Іларіона». Велику ролю у підготовці шкільної молоді відіграли директор школи Марта Кузьмович, учителі Володимира Теслюк, Марія Богневич, Стефанія Мельник. Дійсною окрасою художньої частини Академії був мистецький виступ хору «Діброва» під довголітнім керівництвом диригента — інженера Олександра Пришляка. Вони виконали «Блаженний муж» (псалом — київський розспів), «Через поле широкеє» — Дмитра Котка, «Ой, зійшла зоря» (Дума про Почаївську Божу Матір) — Миколи Леонтовича і Кантату — Бориса Кудрика. Сольо виконували: Ігор Стасюк, Борис Крупа, Катруся Заславська та Ярослав Заславський. Молитвою «Боже, вислухай благання», яку відспівав хор і присутні, закінчено Святкову Академію, присвячену пам’яті Великого Князя Святоюрської Гори.

д-р Іриней Гутникевич