Український патріярхальний рух

Резолюції

прийняті на СВЯТОЧНИХ ЗБОРАХ-АКАДЕМІЇ

Парафії Святих Володимира і Ольги в Чікаґо 16 лютого 1969 р.

Зібрані 16 лютого 1969 р. в Чікаґо на Святочних Зборах для вшанування 77-их уродин Верховного Архиєпископа і Кардинала Кир Йосифа Сліпого, вірні Української Католицької Церкви в кількости понад 800 осіб однодушно приймають такі резолюції:

1. Сердечно вітають їх Блаженство Kир Йосифа, Первоієрарха Помісної Української Католицької Церкви з Його 77-річним ювілеєм та бажають Йому сил, здоров’я і многих та благих літ у керуванні долею нашої Церкви, Заявляють свою синівську відданість Йому особисто і повну готовість всіляко підтримувати ідею утворення українського католицького патріярхату.
2. Пересилають глибокий поклін і заяву вірности Голові Вселенської Католицької Церкви, Святішому Отцеві Папі Павлові VІ із заявою кожночасної підтримки і вирозуміння для Його мудрих і відповідальних заходів у керуванні всією Католицькою Церквою. Водночас гаряче просять їх Святість приспішити організаційне завершення нашої Помісної Церкви українсько-візантійського обряду утворенням для неї Київсько-Галицького Патріярхату.
3. Закликають усіх наших Високопреосвященних і Преосвященних Архиєпископів і Єпископів відбути чимскорше Синод Українських Владик і на ньому одностайно прийняти постанову про патріярхат та поробити усі заходи для зміцнення, росту і єдности нашої Помісної Церкви.
4. Зобов’язуються присвятити свій труд, працю і засоби для розвитку і розбудови Парафії Святих Володимира і Ольги, як твердині і прикладу релігійно-національного і обрядового відродження нашої Церкви в діяспорі, зберігаючи вірність традиціям, чистоти обряду та національний зміст нашої релігійно-національної культури.
5. Ідучи слідами і в дусі Ватиканського Собору Другого, вітають міжхристиянську співпрацю різних Церков, а насамперед щиро пропонують і самі зобов’язуються здійснювати братні взаємини із своїми єдинокровними братами – православними українцями на основі рівности, взаємовизнання, любови і безінтересовної допомоги. Як сини одного народу і члени своїх заслужених і славних Церков ми повинні працювати в дусі зближення, а справу інституційної єдности залишаємо Божому Провидінню.
6. Довідавшися про нові акти нищення української культури нашій батьківщині, зокрема про підпали Видубецького манастиря та руйнування історично-мистецьких пам’яток, зібрані протестують проти цієї брутальної форми нищення душі народу окупаційною владою. Прохають Міжнародню Організацію в справах культури, ЮНЕСКО поцікавитися цією справою і взяти під свій захист загрожені пам’ятники нашої минувшини.

Нижче передруковуємо частину листування Головної Управи нашого Товариства.

 Товариство за Патріярхальний Устрій Української Католицької Церкви крайова управа

Нью-Йорк, 26 січня 1969 р.

Всесвітліший Митрофорний Протоєрей о. Прелат др. Василь Кушнір

Голова Секретаріяту Світового Конґресу Вільних Українців Вінніпеґ, Ман. Канада.

Слава Ісусу Христу!

Всесвітліший Отче Мітрате!

Управа Т-ва за Патріярхальний Устрій Католицької Церкви та все наше членство в ЗСА з подякою вітає Ствердження і Постанови пленуму Секретаряту СКВУ у Торонті від 20-22 грудня 1968 р. Зокрема ми щиро вдячні за 10-тий уступ постанов, в якому висловлений заклик до всіх Центральних Крайових репрезентацій нашої діяспори в справі акції за Патріярхат Української Католицької Церкви.

Ця постанова є саме тепер дуже актуальна й вона повинна зобов’язувати всіх вільних Українців. Ми дозволимо собі пригадати, що наше Т-во вже 5-тий рік веде посилену й чесними засобами боротьбу за метові права нашої Церкви, то є за Патріярхат! Тому то цей рік – 1969 мабуть і буде вирішним роком у цій святій справі.

Вкінці хочемо доброзичливо відмітити, що кінцеве речення Вашої 10-тої постанови має мінімальний характер, якщо взяти до уваги те, що Українське Католицьке Єпископство в Перемишлі це одно із найстарших у Східній Европі.

Просимо ласкаво прийняти вислови нашої глибокої пошани

Василь Качмар голова

крайова управа

 _________________________________________________________________________________

 НЮ ЙОРК ЗСА ФИЛАДЕЛФІЯ

Дня 18-го лютого І9б9

До Крайової Екзекутиви

Україноького Конґресового Комітету

Америки, Н. Й.

Вельмишановні Пані та Панове!

Невідрадна ситуація, що в ній під цю пору знаходиться наша Українська Католицька ЦЕРКВА, а з окрема журба за її непевне майбутнє, спонукує нас турбувати Вас оцим письмом. Ідеться про те, що минулорічна візитація Блаженнішого Верховного Архиєпископа Кир Йосифа Сліпого Дочерних наших Церков у вільному світі, повністю об’єднала усіх Українських Католицьких Владик і все українське громадянство для справи Патріярхату. У часі тієї тріюмфальної візитації Блаженнішого Кир Йосифа всі наші Владики публічно висловлювали свою беззастережну піддержку ідеї Патріярхату Української Католицької Церкви.

Ба що більше, Українська Католицька Пресова Служба у Вінніпеґу подала була радісну вістку, що довгожданий Синод наших Владик відбудеться або при кінці 1968 p., або в перших місяцях 1969 р. Секретарят СКВУ в своїх нарадах 20-22 грудня 1968 р. в Торонті – Канада схвалив низку постанов, а між ними 10-та многоважна та зобов’язуюча всі українські крайові та центральні організації та їхні репрезентації, а по суті все громадянство, посилити в цьому році 1969-му акцію в справі Патріярхату Української Католицької Церкви.

Тому Управа нашого Товариства прохає Екзекутиву УККА мати на увазі загрозливу ситуацію нашої Церкви та вижче згадану постанову СКВУ і на своїй найближчій нараді схвалити певні протинаступнцькі рішення, а саме: УККА як надрядна наша установа закликає всі крайові та центральні українські установи негайно підняти петиційну акцію до Святішого Отця y справі Патріярхату У.К. Церкви у справі скликання Блаженнішим Кир Йосифом Синоду наших Владик і то в найближчому часі! Просити наших Владик і духовенство, щоб і вони приєдналися до цієї акції своїх мирян.

Ми відмічуємо, що якщо акція у справі нашої Церкви не буде піднята негайно, то може прийти цілковите заломання українського громадянства що матиме фатальні наслідки.

З висловами глибокої пошани

голова Василь Качмар,

почесний голова о. Володимир Білинський,

секретар Др. Олександер Ничка

 _________________________________________________________________________________

 Високопреосвященніші та Преосвященні Владики

Української Католицької Церкви

У вільному світі!

 

Слава Ісусу Христу!

Ваше Високопреосвященство

Ваше Преосвященство!

Наше Товариство в порозумінні з Крайовими Управами в різних країнах у вільному світі просить Блаженнішого Верховного Архиєпископа Кир Йосифа і Вас, Українські Високопреосвященніші та Преосвященні Владики,ласкаво доручити Вашому Всечесному Духовенству відслужити в неділю, дня 27-го квітня 1969 р.·останню Святу Літурґію, а де це неможливо, то Молебень до Цариці неба й землі – Всепречистої Діви Марії – за Помісність і Єдність Української Католицької Церкви.

У цьому молитовному поході Український Божий люд благатиме Матір Божу Неустаючої Помочі, щоби Вона Своїм ласкавим заступництвом виєднала у Царя Небесного та Сина Божого Ісуса Христа особливих Божих ласк для нашої святої Церкви та нашого народу.

Сотні тисяч українських мирян дня; 27-го квітня ц.р. молитимуться разом зі своїми Владиками та Священослужителями за свобідну прославу Христа Бога в поневоленій Україні та за Помісність і Єдність нашої страдальної Церкви.

Тому гаряче прохаємо Вас, Дорогі наші Владики, благословити ласкаво цей наш молитовний похід. Ми згори дякуємо Вам, Високопреосвященніші та Преосвященні Владики за ласкаву згоду та доручення, Вашому Духовенству правити дня 27-го квітня ц.р. Святі Літурґії або Молебень в наміренні нашої Церкви.

Прохаючи Вашого Архиєрейського благословення остаємо у синівській пошані,любові та відданості.

о. Володимир Білинський, почесний голова

Др. Олександер Ничка, секретар

Березень, 1969р·

__________________________________________________________________________________

21 березня 1969

Слава, Ісусу Христу!

Високопреподобний Отче!

Крайова Управа Товариства за Патріярхальний Устрій Української Католицької Церкви на свойому засіданні в дні 8 березня 1969 р. вирішила провести молитовний день за помісність і єдність Української Католицької Церкви.

В тій справі Головна Управа звернулася окремими листами до наших Владик у цілому вільному світі з проханням о піддержку і благословення .

Цей молитовний ПОХІД ми вирішили відбути в неділю дня 27 квітня 1969 р. – та у той день гарячими молитвами усіх українців католиків просити Всевишнього, щоб допоміг нашим Владикам завершити устрій нашої Української Католицької Церкви.

Тому теж звертаємося до Вас, Високопреподобний Отче, не відмовити нашому сердечному проханню і у неділю 27 квітня після Служби Божої відправити молебень – та зарядити молитви за помісність і єдність нашої Церкви.

Прохаємо Вас сердечно повідомити про це Ваших парафіян та візвати до масової участи у тих молитвах.

Дякуючи Вам за Вашу допомогу і ласкавість остаємо

з Християнським привітом

 

За Крайову Управу:

о. Володимир Білинський, Почесний Голова

Василь Качмар, Голова

Д-р Олександер, Ничка Секретар

 

За Крайову Раду:

Д-р Роман Осінчук Голова

Проф. Михайло Тершаковець Почесний Голова

Листа одержали всі священики у діяспорі.

 _________________________________________________________________________________

о. Володимир Білинський Почесний голова

 

Високопреподобний Отче!

Недавно усі ми були свідками тріумфальної подорожі по українських осередках у вільному світі Первоієрарха Української Католицької Церкви, їх Блаженства Верховного Архиєпископа Кардинала Йосифа Сліпого.

Вся наша громада у вільному світі ще раз виявила щире прив’язання до своєї Церкви, а також синівську любов та беззастережне довір’я до Української Католицької Ієрархії, що Її символізує, репрезентує та очолює Верховний Архиєпископ, Ісповідник Віри, Кардинал Йосиф.

В дружньо-щирій співпраці з усіми нашими Владиками в цілій діяспорі, їх Блаженство, наш Первоієрарх намагається закріпити помісність нашої Церкви в Українському Католицькому Патріархаті.

Але в цих намаганнях наш Первоієрарх та наші Владики зустрічають труднощі зі сторони тих «власть імущих» цього світа, що споконвіку ставились та все ще ставляться вороже до релігійних та національних аспірацій українського народу.

І тому наш Первоієрарх та наші Владики потребують у їхніх змаганнях моральної піддержки своїх священиків та мирян.

Високопреподобний Отче!

В цілому вільному світі, по всіх наших єпархіях, зараз проходить акція висилки прохань нашими владиками, священиками, організаціми та мирянами до Святішого Отця Папи Павла УІ за встановлення Українського Католицького Патріярхату.

Оцим прохаємо Вас піддержати цю справу зложенням Вашого підпису на залученій петиції в латинській мові та висланням її чимскорше до Святішого Отця.

Рівночасно прохаємо вислати одну підписану Вами копію прохання до Верховного Архиєпископа їх Блаженства Йосифа у Ватикані, а другу до Апостольського Делегата, їх Ексцеленції Архиєпископа Луїджі Раймонді у Вашінґтоні, Д.К.

В тій цілі залучуємо заадресовані конверти.

Щиро дякуємо за Ваш труд та піддержку цеї важливої справи, що нею для нас усіх є Український Католицький Патріархат.

З християнським привітанням!

За крайову Управу

о. Володимир Білинський

Дня 4 березня 1969 року умер у Філядельфії др.. Лев Василь Смішко, лікар, активний громадянин української громади і голова Відділу Товариства за Патріярхальний Устрій Української Католицької Церкви у Філядельфії.

Покійний народився 2 лютого 1902 року у Львові. Закінчив Філію Академічної Гімназії у Львові, і сімнадцятирічним юнаком вступив добровольцем до Української Галицької Армії. Брав активну участь у Листопадовому Зриві, і разом з декількома його товаришами завісив тоді синьо-жовтий прапор на львівській ратуші. В рядах УГА відступив на Велику Україну, перебув у чотирокутнику смерти, опісля попав у польський полон. Із полону щасливо утік на Чехословаччину, де осів на довше, і закінчив успішно медичні студії, осягнувши ступінь доктора. Коли розгорілись обіцюючі події на Закарпатті 1938 року, покійний др. Лев Смішко знова зголосився до зброї, був у Закарпатській Січі, а після її розгрому повернувся до Праги. 1943 року під час німецької окупації побував коротко у рідному Львові, але скоро мусів залишити його, і включитися в загальний еміґраційний похід. У Львові одружився із відомою лікаркою і громадською та політичною діячкою др. Софією Панкевич.

Виеміґрувавши до Німеччини, подружжя Смішко, виконували свої лікарські обов’язки в різних умовах, але завжди з увагою і питомою їм добротою, за що мали вдячність від багатьох українських людей. Емігрувавши 1949 року до ЗСА, обоє виконували дальше свої професійні обов’язки, але при тому весь свій вільний час і можливості присвячували для добра нашого народу й Церкви, ставши відверто і здецидовано за ідею помісности Української Католицької Церкви і її Патріярхату. Будучи особисто знайомими Верховного Архиєпископа Кир Йосифа, стали меценатами і великими приклонниками Українського Католицького Університету у Римі, та собору Святої Софії.

Родина Смішко відзначувалася багатьма християнськими чеснотами, за що пам’ять їх довго житиме серед філядельфійської української громади. Меценатами української науки у Римі вони стали лише завдяки особливій працьовитості, а визнавцями ідеї Патріярхату із-за великого ідеалізму і глибокого християнського виховання. Від 29 листопада 1967 року покійний др. Лев Смішко залишився і працював осамітнено, бо у вічність відійшла його дружина, якої відсутність він глибоко переживав.

10 березня вранці жалібна філядельфійська громада відпровадила покійного др. Лева Василя Смішка на вічне місце його спочинку, і поклала його побіч його незабутньої дружини.

Нехай Вічна Пам’ять про Покійних, щиро відданих нашій Церкві і Народові, др. Лева Василя Смішко, і др. Софію Панкевич-Смішко, буде серед вдячної української громади такою, на яку обоє своєю ідеалістичною добротою, відданістю, жертвенністю і христіянською поведінкою заслужили.

Прощальне Слово над домовиною бл. п. Д-ра Лева-Василя Смішка, голови Філядельфійського Відділу Товариства за Патріярхальний Устрій Української Католицької Церкви, яке виголосив Др. Юліян Колтун дня 9 березня 1969 року.

Шановні Учасниці, та Учасники Жалібного Зібрання!

Римський поет Горацій сказав про себе такі слова:

«Non omnis moriar,

Multaque pars mei restabit»

«Я не умру цілий, бо велика частина мойого «Я» останеться.»

Коли поганський поет ствердив, що зі смертію не все кінчиться, то ми – Христіяни – знаємо, що безсмертна душа і діла людини не вмирають після смерти її тіла.

Коли ми тут зібралися, горем прибиті, щоби попрощати на дорогу вічного спочинку бл. п. невіджалуваного нашого Доктора Лева-Василя, то Його невмирущі добрі діла – як неструдженого лікаря, та як великого жертводавця-мецената на Український Католицький Університет, та на Собор Св. Софії в Римі, стають нині перед нами взнеслі, в цілій своїй величі, хоч сам Він був незвичайно скромною та невибагливою людиною, повною посвяти:

Бо все, що мав – Він віддав
Для одної ідеї,
І терпів і страждав
І трудився для неї.

А Його ідеєю була автономія Української Католицької Церкви у формі Патріярхату на чолі з Блаженнішим Йосифом – першим Українським Католицьким Патріярхом, що самостійно адміністрував би Українською Католицькою Церквою, признаючи лише Примат Папи, як Найвищого Учителя цілої Вселенської Церкви.

Я – як член Управи місцевого Відділу нашого Товариства, та як близький співробітник незабутнього нашого Голови стверджую без пересади, що Він любив нашого мученика-Ісповідника, Блаженнішого Йосифа більше ніж своє власне життя.

А ідея Патріярхату, якій Він майже виключно посвятив останні роки свого життя, була підчас Другого Ватиканського Собору так близько до здійснення як ніколи в історії.

Чотири дні перед Його смертію, коли я був в Нього і просив, щоби Він не переймався останніми не надто веселими новинами з Риму, то Він сказав мені так:

«Всі сили спряглися, щоби перешкодити скликанні Синоду Єпископів і справі Патріярхату. Що чужі є проти – то це нічого дивного і того ми сподівалися, але факт, що свої – наші таки «приятелі», прикидаючись прихильниками, грають подвійну ролю, правдою торгують і позакулісово дальше торпедують справу Патріярхату, – цей факт мене добиває і вкорочує мені життя.»

Дорогий і Незабутній Докторе! Спи тепер спокійно!

Лицемірство людей вже не буде більше Тебе турбувати.

Своєю жертвенністю та посвятою Ти збудував собі ще за життя пам’ятник триваліший від каменя і сталі, пам’ятник незнищимий в наших серцях.

Хоч завтра сира земля покриє Твою домовину, то Твої діла стануть приміром для многих, що переймуться ідеєю і допровадять її до остаточного здійснення.

Прощаю Тебе від членів Управи нашого Товариства, від усього членства, та від прихильників, від ближчої і дальшої Родини. Прийми від нас усіх, що так численно тут зібрались, останнє «Спасибі» і останнє «Прощай»!

Ти так бажав, щоби бодай померти на рідних землях. Та не діждався Ти тої хвилини, щоб повернутись на свою Вкраїну.

Але ми посадимо Тобі на гробі червону калину.
Будуть пташки прилітати
Калиноньку їсти,
Будуть Тобі приносити
З України вісти…

Одним із наслідків 2-гої Світової Війни була ліквідація колоніальних імперій європейських потуг. Коли розлогі колонії на неевропейських континентах одна по одній осягали незалежність, в урядах матірних держав скорочувались штати інституцій, що відали справами колоній та їх населення, ліквідувались міністерства колоній. Їхня роля скінчилась, для них не було більше що робити, а крім цього стали вони зненавидженими інституціями серед народів, над якими здійснювали колись своє панування, часто панування «з високої і твердої руки». Подекуди ще залишились їхні напівмертві скелети, але для цих залишків дні не то що панування, а й самого існування – почислені.

Цей невідворотний розвиток історії стосовно колоній і колоніяльних інституцій, виглядає, пройшов якось мимо одної такої інституції, що про неї хочемо сказати кілька слів. Ідеться очевидно про Східну Конґреґацію Римської Курії. В їх відані були й, на жаль, ще дальше остаються всі справи нашої Української Католицької Церкви східного обряду. Конґреґація ця була й осталась, як виглядає, контролюючим і регулюючим чинником нашої Церкви. Від неї фактично залежало й залежить креовання нових архиєпархій, єпархій і екзархатів, їхній адміністративний поділ, а також номінації, зміни й заміни наших правлячих ієрархів та багато інших дрібніших, хоч і не менш важливих справ нашої Церкви. Можливо, що такий стан речей, а в дійсності така залежність нашої Церкви від однієї Конґреґації, був оправданий в минулому /оправдане ж було й існування міністерств колоній/, але важко оправдати його, на нашу думку, на сучасному етапі розвитку Вселенської Церкви й існування нашої Церкви.

Особливо така залежність нашої Церкви – найбільшої чисельно між іншими східними Церквами – не згідна з духом постанов Другого Ватиканського Вселенського Собору. Постанови ці виразно потвердили помісність Церков східних обрядів у лоні Вселенської Церкви, як і взагалі адміністративну самобутність церковних одиниць поодиноких народів світу, надавши їм право творити свої верховні організаційні чинники, як: патріярхати /де на це є потреба, за рішенням Святішого Отця/, верховні архиєпископства, національні конференції єпископів та національні синоди. Ці верховні чинники, раз створені, стають керівними й відповідальними установами помісних церков, чи церковних одиниць поодиноких народів. Вони також є рівночасно тими звенами єдности Вселенської Церкви, що комунікуються прямо з Її видимим головою, Святішим Отцем, Синодом Єпископів Вселенської Церкви, чи з відповідальними за певні специфічні справи установами Римської Курії. Така організаційна структура, що зараз здійснюється в Католицькій Церкві, вказує на зайвість такої інституції, якою є Східна Конґреґація, де ще дальше концентрується відповідальність за всі справи поодиноких Церков східних обрядів. Фактично її дальше існування є шкідливим для Вселенської Церкви, бо воно підчеркує дискримінацію, що її стосовано в минулому по відношенні до Церков східних обрядів, як також унеможливлює безпосередню, нормальну комунікацію голов помісних церков із Святішим Отцем та різними установами Римської Курії.

Наскільки шкідливою є зараз залежність нашої Церкви від Східної Конґреґації видно хоч би з такого потягнення як заміна правлячого єпископа – ісповідника Пряшівської єпархії Кир Василя Гопка новим єпископом Яном Гіркою. Очевидне це також з того факту, що саме ця інституція протиставиться – із впертістю гідною кращих завдань – здійсненню помісности нашої Церкви. Оправдані надії і задушевні сподівання українських вірних стосовно створення Українського Католицького Патріярхату мабуть також розбились об високі пороги цеї інституції.

Часом здається, що в Східній Конґреґації засіли зараз якісь новітні імперіялісти й що рішені вони діяти по засаді своїх світських колеґ: Divide et impera! Діли і пануй! Застосування цього принципу до нашої розтерзаної Церкви, що має за собою довгий і важкий шлях мучеництва та ісповідництва, стає особливо болючим досвідом для вірних нашої Церкви так на батьківщині, як і в діяспорі. Політика Конґреґації супроти нашої Церкви від закінчення Другого Ватиканського Вселенського Собору цілим рядом своїх потягнень і рішень нагадує нам до болю знакому ще й другу засаду – виклик, кинений нам нашими сусідами в минулому, що Rutheni non sunt digni! Рутенці не є гідними! Переведений на сучасну мову фактів, виклик цей означає, що: рутенці сьогодні не гідні мати своєї помісної Церкви, свого одного верховного пастиря, своєї власної церковної культури і традиції, своєї національної гідности й ідентичности.

Вважаємо, що з огляду саме на таку поставу рішаючих чинників Східної Конґреґації до нашої Церкви, як і з огляду на внутрішні відносини та потреби цеї Церкви, на наших владик падає тепер історичної ваги обов’язок: сказати і вказати італійським, французьким, бельґійським і голяндським експертам, монсіньйорам, префектам, а як потрібно, – то й кардиналам, що Україна це не Лібія, не Сагара, не Конґо, ані колишня Ява чи Суматра. Україна в жадному випадку не місійний терен, заселений відсталими племенами, а країна й народ із тисячелітньою християнською культурою та чи не єдина країна із новітньою Церквою Катакомб. Якщо наші владики цього не зроблять, то можна побоюватись, що вони скоро опиняться в ролі племінних вождів, що їх трагічна доля так добре відома з історії колоній. /Роля «удільних князів», то все ще роля почесна в тому відношенні!/. Ситуація ускладнюється ще й тою обставиною, що з часом може не стати й «племен»… Можливо, що на це саме й числить дехто із заінтересованих сторін.

Шанують у світі тих, що самі себе шанують. Мужня постава в обороні прав своєї Церкви й народу, не є ані бунтом, ані схизмою, ні єрессю, а почесний обов’язок тих, що на них лежить відповідальність.

Хочемо на цьому місці пригадати один інцидент, що про його перебіг від давна кружляють вістки серед народу. Кажуть, що коли в 195З р. появився був «Лист до Народів Росії» св. пам’яти Пія XII, то один з українських католицьких владик, вважаючи цей лист ударом по національній гідності українського народу, попрохав авдієнції у Святішого Отця, і, скинувши із своїх рамен владичий хрест /символ влади владики/, з думкою зректись свого становища заявив, що після такого листа Апостольської Столиці, він не вважає можливим для себе дальше сповняти обов’язки пастиря серед своїх вірних. Не важливе чи саме так відбулась згадана авдієнція, але важливе те, що після неї Апостольський Престіл виявив багато більше уваги і зрозуміння до потреб нашої Церкви, як будь коли перед тим; згадати б хоча знаменний лист Пія XII до всієї української ієрархії /включаючи й закарпатських владик/ та вірних, від 1956 р. з нагоди Тисячеліття християнства в Україні, та креовання нових єпархій і екзархатів в країнах поселення. Такої саме постави, хай і менш драматично висловленої, маємо право очікувати від наших владик тепер, в цей найбільш критичний момент для нашої Церкви. Хай наші владики засвідчать від себе й своїх вірних перед усіми відповідальними чинниками – так церковними, як і світськими, – що Rutheni sunt dignil – що українці гідні своїх прав на рівні з іншими народами світу·

Випускаємо четверте число бюлетеня «За Патріярхат». Згідно із звучанням його назви журнал старався нести читачам потрібну інформацію, звідомлення та програмові думки до центральної теми – єдности і організаційного завершення нашої церковної організації у патріярхальній системі. В міру можливостей журнал присвячував свої сторінки також і організованим протизаходам цій акції як наших церковних так і громадських чинників. На цьому замикається дворічний період діяльности сучасної Краєвої Управи нашого товариства, і Загальні Збори, які відбудуться цього місяця, напевно визначать дальшу ролю і лінію журнала в новій ситуації, яка міняється, не завжди на краще. Можливо що ідеал, який видавався нам дуже реальним в минулих двох роках, залишиться на дальше лише пляном, точкою спрямування наших організованих зусиль, то все ж таки наше друковане слово сповнятиме ролю координатора, зв’язкового і трибуни в тих справах, за які нам прийдеться може і в тяжчих умовах змагатись.

Згідно з цілями, які сповняє журнал, Управа товариства вважала за конечне висилати його усім священикам для ознайомлення. Згідно з постановою Управи ця акція припиниться з появою наступного числа журнала, з огляду на кошти такої висилки. Тому п’яте число журнала «3а Патріярхат» одержать лише ті священики, які собі його замовлять.

Владика Української Католицької Церкви Кир Ярослав Ґабро в Катедральних Вістях ч. 49 /106/, із 6 грудня 1964 р. подав до відома парохіянам Катедри св. о. Николая в Чікаґо, що з днем 1 жовтня 1964 р. впроваджено зміну деотеперішного юліянського /старого/ календаря на григоріанський /новий/ календар, на його виразне доручення, та що ця зміна є «невідкличною».

Рік пізніше, в часі четвертої сесії II Ватиканського Собору, Синод Владик Української Католицької Церкви постановив, що: «не| можна зміняти в Українській Католицькій Церкві дотеперішнього юліянського кале одначе там, де заходить дійсна духова потреба й де поважна більшість  цього бажає, місцевий Владика, за згодою Апостольського Престолу, може дозволити цим вірним користуватись григоріянським календарем, запевняючи, тоді повну духовку опіку для вірних, що далі залишились при юліянському календарі 1 /Благовісник, Рік II, книга I, І966, стор. 21/.

Владика Кир Ярослав доказав, на загальне згіршення нам усім, що впроваджена ним зміна календаря дійсно «є невідкличною», та що його підпис під спільною постановою всіх Владик УКЦеркви рік пізніше не означав повороту легалізму бо він не лише самовільно змінив календар, але не погодився дати духову опіку тим вірним, що залишилися при старому календарі. Намагання розв’язати це питання створенням окремої парафії із старим календарем, у мініятурній церкві /церква поміщає 100 – 150 людей тоді, як при старому календарі залишилось около шість тисяч людей/, не можна уважати серйозним.

Отак Владика Кир Ярослав знехтував постанову всіх Владик УКЦеркви і свою власну в справі зміни календаря.

Своєю «невідкличною» поставою, а заразом безправною відмовою духовної опіки над тими парафіянами, що залишились при старому календарі, Владика спричинив «календарні спори» в українській церковній громаді в Чікаґо, які вийшли «тільки на шкоду нашій Церкві й усій українській спільноті» /Благовісник, Рік II, книга I, 1966, стор. 22/

Порушення закону УКЦеркви Її Владикою стало джерелом календарних спорів та прикрих подій в парохії св. о. Николая в Чікаґо на свято Богоявлення 19 січня 1968 р. у зв’язку з відмовою катедральних священиків посвятити воду для вірних.

І хоч Йорданські події в Чікаґо, що були наслідком нелюдяної і не-душпастирської поведінки відчуженого священства і емоційною реакцією на неї прихильників традиційного календаря, забудуться, на нашу думку зовсім зайвим був той розголос, що його цим подіям надали їх безпосередні спричинники, катедральні священики.

Ми вважаємо, що запорукою збереження правопорядку, авторитету та мирного співжиття між мирянами може бути лише пошана до тих законів, що їх церковна влада проголошує та в першій мірі сама прикладно їх зберігає.

Чікаґські події є маловажні в порівнанні з тим лихом, що ним є саме нехтування законів Української Католицької Церкви, яко цілости, що його поповнили Ієрарх і священики. Лише пошанування законів Церкви і гідности людини можуть гарантувати, що такі події вже більше не повторяться.

Березень 1968 р.

Краєва Управа

Товариства за Патріярхальний Устрій Української Католицької Церкви

Коротка історія організованого руху за створення Українського Католицького Патріярхату дозволяє усистематизувати себе поділом на три окремі дієві періоди. Перший найбільш спонтанний і піднесений період був початковий, зв’язаний із конкретними заходами Верховного Архиєпископа Блаженнішого Кир Йосифа Сліпого в Римі до організаційного завершення нашої Церкви у патріярхальній системі. За діловою ініціятивою Українського Християнського Руху в США зорганізовано Комітет за Створення; Київо-Галицького Католицького Патріярхату з мережою відділів та мужами довір’я у багатьох містах країни.

Програмово Комітет оформився згідно з постановами Конференції Єпископату Української Католицької Церкви з вересня 1964 року; з ціллю «розгорнути діяльність, щоби Київо-Галицький Патріярхат скоро став дійсністю, та церковною владою нашої Церкви.»

Ентузіястом і мотором цього організованого руху виявився проф. М. Чубатий, який серіями добре науково обґрунтованих газетних статей і прилюдними доповідями спопуляризував ідею патріярхату серед громади, і видобув з неї певну активність. Відбуті авдієнції делегацій і приватних осіб в церковних ієрархів у Римі, перебіг II і III Сесій Другого Ватиканського Собору, постанови Першої Конференції Українських Католицьких Єпископів, піднесли ентузіязм і створили благородні надії на краще майбутнє Нашої Церкви. Спонтанно, і без великих зусиль зорганізовано й вислано до Св. Отця петиції в справі створення Патріярхату із сорок тисячами підписів мирян, і надії усіх почали ясніти.

Та громадському ентузіязмові і надіям багатьох шляхетних громадян прийшов скоро кінець. Скоро постанови Другого Ватиканського Собору, якими могла скористатись наша Церква, залишились важними лише на папері, а дійсність почали формувати оперативні чинники із Римської Курії та Східної Конґреґації, патріярхальний комітет відчув негайно створену нову реальність. Насамперед привезено вістку із безпосередньої зустрічі з протоархимандритом о. др. А. Великим про те, що Чин Св.ВВ не солідаризується, із Верховним Архиєпископом і не поділяє ідеї Патріярхату у представленій Ним формі. Митр. А. Сенишин в приготовленому інтерв’ю із приготованими журналістами недвозначно дав до зрозуміння,що ідея ієрархічної єдности нашої Церкви – це не його інтерес. В слід за тим проголошено нелегальність збирання підписів під петиціями до Св. Отця усіми трьома Владиками в США. А дальше провідні сили в УККА, /братські союзи та визвольний фронт/, доклали усіх старань, щоби накинути громаді їхнє неприхильне становище до справ, які заступав Комітет. Зрештою, проф. Л. Добрянський заявив, що він є за патріярхатом, але у Філядельфії…

Філядельфійський митрополичий ординаріят відкрив сторінки «Шляху» для ординарної атаки проти Комітету, матеріял до якої постачав йому Осередок Українознавчих Студій з проф. Р. Смаль-Стоцьким на чолі. Персональні атаки проти Верховного Архиєпископа почали появлятися у братській, католицькій і бандерівській пресі у формі власних коментарів,чи то у формі передруків із «віродостойних бразилійських католицьких» жерел. Визвольний Фронт поспішив заявити громаді, що він «не є проти патріярхату, але є проти такого патріярха, який робить за згодою Москви… Патріярхом може бути особа незалежна від бажань Москви… Комітет за Патріярхат – це ніким не покликані самозванці, які роблять роботу, що йде не в користь українського суспільства, але йде в користь Москви… Комітет не оправдує свого існування, бо ним керує Москва…»

В такому сумерку кінчався перший період організаційного й духового народного піднесення з надією на воскресіння єдности й ієрархічного вивершення нашої Мучениці-Церкви, і приходив час здушення вияву церковних і разом з тим національних стремлінь вірних Української Католицької Церкви. В цей час відбувся другий З’їзд Комітету який по формі прийняв і новий статут і оформив Товариство за Патріярхальний Устрій Української Католицької Церкви, а по суті передав Товариству діяльність Комітету для продовжування її в змінених умовах.

Так Товариство започаткувало свою скромну діяльність в такій дійсності, що справа патріярхату для нас є фактично відложена на необмежений час. Противники Кардинала й ідеї патріярхату святкували перемогу, а ряди тих, які повинні відстоювати правду – рідли. Багато відомих прізвищ, що густими рядами зарясніли були на фірмових паперах Комітету погубились і відпали, багато відділів і мужів довір’я заніміли, а горстка тих,що ще залишились – потонули у безпредметових взаїмообвинуваченнях в невдачі. Нова управа не мала відкритих можливостей дії. Соборові сесії закінчились, жадного іншого форуму церковної політики не існувало, Конференція Українських Єпископів не відбулась, а до Першого Синоду Католицьких Єпископів в Римі наша Церква приступила так, як Східній Конґреґації забажалось – розбитою на три куски. Нас, льояльних членів Католицької Церкви ставлено щораз перед новими доконаними фактами, доконаними беззаконно, скрито.

Назву нашій Церкві міняють; Чин Св.ВВ фактично відірвався від цілости Церкви, і за дозволом Східньої Конґреґації веде окрему політику на чужині і на Україні; номінація трьох прелатів греко-католиків у Польщі, єпископські свячення в Югославії, чи навіть піднесення в ранзі трьох священиків із Чікаґо, /за участь у скандалах і компромітації Церкви і громади/, – усі ці прероґативи формально належать Верховному Архиєпископові, а фактично, /але чи леґально?/, виконує їх Східна Конґреґація.

Коли усі народи вводять тепер реформи в церковне життя, достосовуючи його до потреб самих мирян, прислуховуючись до голосу мирян, ми маємо ось таку реакцію Східної Конґреґації на льояльну акцію наших мирян, в листі Апостольського Делеґата ч.14З/64 до Митрополичого Ординаріяту у Філядельфії:

«Because of the harmful divisiveness that such efforts can bring to the Ukrainian community, the Oriental Congregation, acting in accord with the Secretariat of State, has requested that the following directive be conveyed to the Members of the Ukrainian Hierarch in this country: It is directed that all propagandizing and campaigning for a Ukrainian Patriarchate come to an end inasmuch as Cardinal Slipyi has expressly disassociated himself from all such Initiatives. In view of this, I would appreciate receiving from Your Excelle an assurance that these directives have been complied with so that I may in turn inform the Oriental Congregation.»

Щоби виготовити такі директиви то Східна Конґреґація мусіла мати інформації не від кого іншого, як лише від наших Владик, які в свою чергу інформують так як Східній Конґреґації потрібно. До речі наші Владики це не одиноке жерело інформації Конґреґації. Свого часу преса говорила, що інформація про можливість роздору між вірними пішла до Риму від кількох організацій нашої країни, в тому й від «столітньої наукової установи», із підписами визначних осіб. Знаємо також, що до Стейт Департменту У Вашінґтоні постачають також інформації, але вже іншого змісту. Там «роз’єднання між вірними» не має такого значення як у Римі, тому до Вашінґтону подають арґументацію яка там пасує: коли б, кажуть віддати тутешніх українців католиків під юрисдикцію Кардинала Сліпого, то це причиниться до поширення комунізму в цій країні… /Цілковита схожість з тим, що «Кардинал залежить від Москви!»/.

Серед такого тиску на нашу громаду від своїх і від чужих, і серед все нових фактів насильного розбиття й нищення найдорожчих скарбів громади – рідної Церкви, проходив другий етап нашої організованої праці.

Нова управа своїми акціями ще нераз деклярувала несфальшовану волю вірних нашої Церкви до збереження її ієрархічної єдности і обрядової окремішности перед своєю церковною владою і перед вищими чинниками в Римі.

В засязі тих тихих,але не менш рішучих заходів, вислано нові петиції до Святійшого Отця з підписами чотирнадцяти головних управ центральних організацій Америки, відбуто представниками тих організацій авдієнції у двох українських Владик, нав’язано і вдержується персональний зв’язок із представником Апостольської Делеґатури у Вашінґтоні, проведено акцію на СКВУ, та хоч в скромному засягу поширено конечну інформацію про становище й перспективи нашої Церкви чи то доповідями по осередках, чи то при помочі бюлетеня.

Краєва управа свідома того, що це не все, що треба було зробити для цілі Товариства, та що наша праця не зупинила розчленування нашої Церкви Східною Конґреґацією і господарювання в ній чужих, сил, але ця дрібна праця принайменше зберегла свідомість загроженої ситуації серед більшости громади, створила добірне «тверде ядро» активних і свідомих своїх завдань людей для майбутніх акцій, і заставила противників соромливо мовчати. Але вони хоч мовчать, то роботу свою продовжують.

Кінчаючи цей приписаний статутом час праці управа свідома того, що вона не зможе дати задоволяючої відповіді на тривожне питання про положення в нашій Церкві. Вона не зупинила процесу її шматування, і вона не може закрити перед громадою образу її руїни. Вона не може не говорити про те, що в багатьох єпархіях володіє чужа, не прихильна українським інтересам сила. І в такому незавидному стані приходиться відбути другі Загальні Збори Товариства.

Роздумуваннями над такою ситуацією треба приготовитись до третього етапу організованої праці для добра Церкви. Цей третій етап може бути тяжчий за два попередні, але може й бути легший. Тяжчий він може бути через те, що становище нашої Церкви на чужині і на Україні є безнадійне, і що противники її самостійности й українськости є панами ситуації. Легший він може бути тим, що викроїлись остаточно позиції УККА, СКВУ, і тих організацій, які дали виминаючі відповіді на пропозицію підписання меморіялу до Св. Отця. Знаючи на підставі так закроєних позицій з ким справа, знаючи що очікувати немає вже чого, оборонну акцію треба буде проводити тепер координовано не тільки в краєвому маштабі, але й в міжкраєвому, силами не одної, але багатьох споріднених організацій. Наша петиційна акція, як також наша акція на СКВУ була добрим початком. Координація і унапрямлювання свідомо обдуманих потягнень на базі Світового Руху Мирян зробить їх більш успішними.

В суботу 2 березня 1968 р. відбулась у Філядельфії зустріч Уповноваженого Ватиканської Апостольської Делеґатури – для США з представниками нашого Товариства. Філядельфійський епископ-помічник римо-катольцької Аепархії, Джералд В. МкДевітт, приняв на авдіянції 3-членну делегацію: ред. В. Пасічняк, голова Товариства, проф. М. Лабунька, та др. З. Ґіль.

Ця зустріч була вислідом заходів Головної Управи, особливо її Голови, перед Апостольською Столицею та др. Є. Ґіля, заступника голови – перед Апостольською Делеґатурою у Вашінґтоні, Д.К. Папський Делеґат, Архиєпископ Раймонді – після довгого зволікання – уповноважив філядельфійського єпископа-помічника відбути цю зустріч та звітувати про її вислід.

Розмова велась в надзвичайно приязній атмосфері. Представники нашого Товариства мали нагоду щиро і відверто з’ясувати Уповноваженому Апостольського Делегата ті справи, що так глибоко тривожать всю українську спільноту, а саме: роз’єднання поміж Ієрархами Української Католицької Церкви та загроза Її розбиття. Єпископ Джералд В. МкДевітт звернувся до Голови Товариства з проханням виготовити меморіял, що відзеркалював би змагання українців-католиків за помісність Української Католицької Церкви. Цей меморіял, а також супровідне письмо-звіт про зустріч будуть переслані, згідно з заявою Єпископа МкДевітте, Апостольській Столиці.

 

Закінченні Світового Конгресу Вільних Українців усі раді. Раді не тільки ті, що узурпували собі право рішати хто гідний а хто не гідний доступити «Святая Святих», але також і ті, яких завданням було бити спонтанно в долоні та однодушно приймати заготовлені без них рішення.

Як що назва СКВУ є офіційна, а не софістична, то об’єктивний спостерігач різницю між вільним і не вільним українцем мусів би визначувати поняттям географічним, а не політичним,чи моральним.

Правда,що Конгрес був більше вільним для урядовців УККА, бандерівців, мельниківців і для проф. Смаль-Стоцького, менше вільним для двійкарів і «східняків», і дуже мало вільним він був для мирян Української Католицької Церкви, тих що не є «оф бизантін райт».

По Конгресі залишився нам «дух СКВУ». До всяких духів, крім того звичайного що у св. Тройці, я маю підозріння, бо духами зачинають в громадському житті оперувати тоді, коли анатомія перестає функціонувати.

Але мушу погодитись з реальністю, що крім анатомій на СКВУ діяли й духи, і вони не залишають нашої громади й на дальше. За кожною грізною хмарою над нашим обрієм криється якийсь дух. Так як редактор Драґан мав візію відкрити духа СКВУ, так під час Конгресу редактори незалежної преси і численні делегати ствердили конспіративну діяльність іншого роду «духів», втому й духів антипатріярхальних.

Звичайні катехизмові духи – це істоти невидимі, бо не мають тіл. Антипатріярхальні духи під час СКВУ були зовсім відмінні. Вони хоч мали людські тіла, і менше від людини совісти, то не завжди можна було їх оком бачити. Ці тілесні істоти дуже майстерно виконували своє завдання. Вони не виступали явно, не агітували проти патріярхальної ідеї, а то й прикидались її прихильниками. Але в «домовлюваннях» перед і під час Конгресу стояли там де треба:відмовлялися включити Світову Конференцію Мирян у програму СКВУ, відмовлялися прийняти її матеріяли до резолюцій СКВУ, не прислали на неї свого представника і не оголосили її у пресі. Вони хитромудро різними тайними потягненнями маневрували так, щоби справи ієрархічного завершення Української Католицької Церкви у формі патріярхату або Верховного Архиєпископства з повними правами і юрисдикцією на США за всяку ціну не допустити до відома 1003 делегатів Конгресу, і створити враження, що такої справи не існує. Вони подбали і про те, щоб делеґат не мав місця в цій справі забирати голосу, або пропонувати якісь резолюції.

В кулюарах Конгресу було говорено і про те, що «дух» одної великої духовної особи з української католицької спільноти Америки, /деякі чомусь називають його «бизантін спірит»/, прямо загрозив, що зовсім не візьме участи в Конгресі коли під час його нарад буде в якій небудь формі говорено про патріярхат. Логіка цього «духа» така: немає патріярхату у Філядельфії, тоді його зовсім не треба.

Такі антипатріярхальні істоти є свідомі того, що їм не вдалось перешкодити Товариству за Патріярхальний Устрій Української Католицької Церкви зорганізувати Світову Конференцію Мирян, яка відбулась імпозантно 13 листопада 1967 року в Українському Інституті в Нью Йорку. В ній взяв участь президент ПАУК і голова Програмової Комісії СКВУ о. др. В. Кушнір, але зі свічкою можна було шукати за представником УККА чи членом Організаційної Комісії СКВУ. Світова Конференція Українських Мирян, в якій брали участь понад двісті осіб – священиків, /католиків і православних/, делеґатів і гостей явно засвідчила, що ієрархічне завершення У.К.Ц. у патріярхальній системі і її юридична єдність під проводом Верховного Архиєпископа є проблемою українською,національною, церковною, моральною і політичною, та що нікому не вдасться цій великій ідеї причіпати ярлики чи іґнорувати її. Духи-ляпіри СКВУ маневрували так, щоби Світову Конференцію Мирян не допустити до форуму СКВУ, не опублікувати її і тим зліквідувати її взагалі. Співчуваю тим, що впали жертвою спокуси нечистивих виконуючи цю брудну несуспільну роботу, і не завидую моральної позиції панам Драґанові і Дольницькому, внаслідок чого щоденники «Свобода» й «Америка» ні одним словом не згадали про цю подію, хоча фотознимки чарівника Тарзана або Йосифа Лисоєра поміщується аж до занудження.

Ці духи-ляпіри працювали понад норму. Вони дали себе відчути також і надсвітовій Конференції Українських Журналістів, стараючись не допустити до схвалення і прийняття резолюцій у справі патріярхату. Та тут їм не повелось, бо дух СКВУ, тотожний з духом журналіста Кедрина, скапітулював перед зібраними, свідомими журналістами-редакторами.

Досить дивну і навіть цікаву тактику вони застосували на З’їзді Колишніх Вояків Українських Армій, що його організував ОбВУА. Коли на початку нарад один з делеґатів висунув пропозицію, щоби наради Конгресу велися українською мовою, і прихильну пропозицію до справи українського патріярхату, то др. В. Ґалан відмовився піддати ці пропозиції під голосування. Можна гіпотезувати, що саме тоді в особі др. Ґалана звелась завзята боротьба між його совістю і антипатріярхальним ляпірою, у висліді якої він опустив залю нарад. Запропоновані резолюції прийнято без спротиву. На жаль їх не друкувала «Свобода» ані «Америка».

Було повідомлено також, що Світовій Сесії Українського Жіноцтва «диявол упразднений» підкинув, антипатріярхальне «яблуко». Усі присутні Еви зависно приглядались, як ним об’їдались до сита пані Лотоцька і Пушкар.

Антипатріярхальний дух СКВУ одержав остаточно велике попертя у православного антипатріярхального духа, бо довідуємось, що відкинення резолюції Конференції Мирян сталось на домагання православних. Стає дивно, коли Київо-Галицький патріярхат неможливий через православних, то саме ієрархічне завершення У.К.Церкви, до якого вже дозволу православних не треба просити, також не можливе через православних. Виглядає, що дух СКВУ покористувавшись скромністю духа православного перевиконав свою норму згідно з тим, що митр. А. Сенишин ще зимою 1964 року в аранжованім ним пресовім інтерв’ю відкрив нам таємницю, що проти патріярхату будуть виступати православні.

Супроти такої активної ролі різних «духів» на СКВУ виглядає трохи дивно як міг о. др. В. Кушнір а опісля пан Й. Лисогір просити Верховного Архиєпископа Кир Йосифа Сліпого взяти участь у СКВУ. Як думали аранжери СКВУ скрити перед Блаженнішим немасковані вияви несимпатій до Його особи і ідеї, які мали місце перед і під час СКВУ, і як морально оправдати таке запрошення – тяжко пояснити. Видно що тут погубились усі норми доброго тону. На щастя Блаженніший був непогано зорієнтований у таких заходах коли прислав їм те, на що заслужили: «Молимо гаряче Всевишнього, щоби зливав на Вас все щедрі ласки і помочі та хоронив Вас від небезпек»

***

Згідно з повідомленням пресової, аґенції СПІ в Брюсселі, цвинтарище Української Греко-католицької Церкви в Галичині велике: 11 Владик, 1735 священиків і ченців, 1090 черниць вигнано з манастирів і вислано на Сибір, замкнено 4400 церков і каплиць, а мільйони вірних зазнали переслідувань. Терновим вінком на цвинтарищі тих уже мовчазних синів нашої Церкви мала б бути заява трьох українських Владик /із Чина Св.ВВ/ до Секретаріяту Східної Конґреґації проти скликання Синоду Українських Владик. Вони в покорі мали просити про дозвіл-ласку дальше належати безпосередньо до Східної Конґреґації, відмовляючись тим самим від підпорядкування себе Первоієрархові нашої Церкви Блаженнішому Архиєпископові Кардиналові Йосифові Сліпому. /Цинічним є одначе факт, що один із них має смілість промовляти у високопатріотичному тоні до народу в Україні через радіо «Голос Америки»!/.

Належало б прилюдно сьогодні спитати чи ці три Владики-ребелянти розуміють, що їх непідпорядкування Верховному Архиєпископові викликає численні внутрішні конфлікти в сумлінні мирян, яким важко погодитись із вимогами підпорядкуватися їхнім безпосереднім зверхникам, коли ці зверхники самі ломлять засаду ієрархічности? Яким вінком і якої слави на цвинтарищу нашої Церкви в Галичині може бути подія відділення ЧСВВ від юрисдикції Верховного Архиєпископа, практично доконане протоархимандритом о. др. А. Великим в Римі?

Наші рефлексії про противників єдности, усамостійнення та ієрархічного завершення нашої Української Католицької Церкви, і про антипатріярхальних духів СКВУ які бажали здусити цю велику ідею, закінчую словами о. др. Івана Гриньоха: «На ділі ж наша церква на чужині добрела до такого стану, що перетворилась у Церкву-Чужницю в стосунку до своєї Матері.

Хоч як боляче таке сказати, а сказати треба, щоб не жити уявною дійсністю і не обманювати себе та інших. І краще сказати правду раніше, ніж тоді, коли вже не буде рятунку, – бо всі знаки на небі показують /хіба, що Господь змилосердиться і вразумить і просвітить в останній момент/ що наближається навіть не повільною ходою час, коли похоронні ликування душителів нашої Церкви Матері завершаться шарханням лопат і скроплюванням крокодилячих сліз над уже відкритим гробом нашої Церкви на чужині».

Конференція українців католиків, мирян, делеґатів на СКВУ зі США, Канади, Бразилії, Арґентини, Венезуелі, Австралії, Німеччини, Франції, Швейцарії, Англії і інших країн, яка відбулася дня 13 листопала 1967 р. У Нью Йорку в рамцях СКВУ констатує:

• Доля Української Католицької Церкви у її місії у Вселенській Церкві залежить від збереження, чи відродження Української Католицької Церкви в Батьківщині, жорстоко переслідуваної сучасним режимом
• Моральна і дієва сила Української Католицької Церкви поза межами Батьківщини має служити збереженню релігійного і національного обличчя української діяспори для відродження Церкви в Україні.
• Запорукою виконання тої місії є в першу чергу єдність Церкви у всіх країнах діяспори, завершена спільним Синодом під проводом і юрисдикцією Верховного Архиєпископа, або Патріярха, згідно з декретом «Про .Східні Церкви», схваленим II Ватиканським Собором і потвердженим Святішим Отцем, Папою Павлом VI.
• Збереження Церкви в діяспорі залежить від утримання специфічних зовнішних форм, які її відрізняють від оточення, отже насамперед від утримання чистоти обряду і української мови.
• Визнаючи беззастережно ієрархічну побудову Церкви, завершену Патріярхатом і Первоєрархом, і послідовно наголошуючи авторитет пастирського і учительського уряду Церкви, Конференція неменше виразно наголошує традиційну ролю мирян в українській Церкві, а зокрема в українському суспільному житті, заґарантовану II Ватиканським Собором, яка то роля має проявитися активною християнською поставою у всіх ділянках реліґійного та громадського життя.

Тому Конференція пропонує:

• включити подані ствердження в обов’язуючі резолюції СКВУ,
• покликати комісію СКВУ для справ Церкви, зложену з мандатованих представників українських християнських віровизнань,
• в передбаченому Секретаріяті СКВУ запевнити постійні місця для представників Церков,
• справу завершення патріярхатом організаційної побудови цілої Української Католицької Церкви предложити в імені СКВУ Святішому Отцеві·