ідентичність УГКЦ

Заходами Відділу Т-ва за Патріярхальний Устрій Української Католицької Церкви у Вашінґтоні, Д.К. була організована доповідь на тему: «Східні Церкви після II Ватиканського Собору» в дні 3-го травня ц.р. Доповідачем був визначний теолог, Архимандрит Мелхітської Церкви, Оресте Кераме, що зараз гостює у Вашінґтоні, яко гість-викладач на Католицькому університеті в ділянці східньої теології. Тому, що о. Кераме від літ є близьким співробітником мелхітських патріярхів, брав участь в II Ватиканському Соборі яко дорадник Патріярха Максімоса IV, що так різко виступав проти практикованої Ватиканом латинізації Східніх Церков, Управа Відділу вважала за вказане запросити о. Кераме з·доповіддю саме із повищих мотивів.

Підчас доповіді і пізніше підчас короткого інтерв’ю, отець Кераме з’ясував положення Східніх Церков – в лоні Вселенської Церкви – під головуванням римського папи, порівнюючи його зі ситуацією в родині. Він сказав, що так, як в неприявності батька – головою родини стає найстарший син, – так і в Католицькій Церкві – Римський патріярх є найстарший – або перший поміж рівними собі патріярхами інших /східніх/ Церков. На жаль, з історії знаємо, що цей перший син надуживав владою в некористь своїх братів і добре зложилось, що II Ватиканський Собор заняв до цього становище, підкреслюючи колеґіяльність у виконуванні влади в Церкві. До цієї патріяршої родини належать також модерні Патріярхії та Верховні Архиєпископства. Належить тут отже Верховний Архиєпископ УКЦеркви. УКЦерква має свій Архиєпископський Синод, має всі шанси і права втішатись суверенністю так само, як і інші патріярші Церкви, що мали патріярший улад із зарання християнства. Ні Східня Конґреґація, ні кардинал де Фюрстенберґ – не в силі применшити влади Синоду, чи Верховного Архиєпископа – казав о. Кераме. Засадничо Конґреґація для Східніх Церков – є непотрібна для існування Східніх Церков; це є лиш засіб вмішування Римської Курії в не своє діло – продовжував о. Кераме. Треба лише, щоби Український Єпископат вмів постояти за своє, а до цього треба, щоб владики були мужами! (They must be men – сказав по англійському о. Кераме.) Владики – на думку о. Кераме – мусять мати відвагу стати в обороні своїх прав і своїх рішень Соборових, бо між куріяльними чиновниками є також італійські фашисти, що за часів Муссоліні звеличували свойого дуче, а зараз будують італійську імперію на терені Католицької Церкви.

На жаль, сказав доповідач, після понижуючих УКЦеркву коментарів про Синод Владик кардинала Фюрстенберґа – українські владики не зареаґували, вони мовчать, а українське священство за малими вийнятками – потратило мужність і голос.

І тому – на думку – о. Кераме, коли мовчать владики і священики – миряни мусять вжити різких та рішучих засобів, щоби змусити владик та священство до оборони своєї Церкви. Це треба робити розважно і з любов’ю – рекомендував о. Кераме.

Якщо йдеться про осягнення титулу Патріярха УКЦеркви, то о. Кераме висловив погляд, що Ватикан не піде аж так далеко, щоби не розгнівати московського патріярха, хоч він – доповідач – не вірить у щирість Ватикансько-московського зближення. При тому о. Кераме дораджував, щоби у змаганнях за Патріярхат придержуватись традиційної назви: Київсько-Галицька Церква, і не надуживати національним характером Церкви, бо цього У Ватикані не люблять.

Отець Кераме заявив, що нас усіх в’яже православ’є, горе одначе, що українці під впливом польського католицизму затратили чимало прикмет східньої Церкви і стались дещо католиками а дещо православними. Тому він закликав ставити опір римському католицизмові, його експансії, бо Східні Церкви дали Вселенській Церкві багато більше духового багатства ніж латинники. Ставити опір – не треба одначе вважати бунтом проти примату папи – сказав о. Кераме. Ставлення опору латинізації вийде на користь Церкві і стане також засобом до екуменічних поривів.

В дискусії, що оживила цікаву доповідь о. Кераме ще більше забирали голос панове Б. Козак, Є. Яросевич, Б. Ясінський, І. Ґавдяк та З. Гіль. Дискутанти підкреслювали окремішність УКЦ та важливість збереження МОВИ для вдержання окремішности /відрубности/. Молодий історик та професор історії при Морській Академії в Аннаполіс п. Ігор Ґавдяк влучно заявив, що коли ми введемо англійську мову у нашу Церву, то ми уподібнимось ще більше до латинників, то, що ми вже нерозважно зробили введенням нового календарного стилю; тоді коли пануватиме та сама мова, той самий календар, ті самі догматичні підстави – не буде потреби йти до УКЦеркви, бо те саме можна буде знайти на кожному углу вулиці, в латинському костьолі; нам треба, – на взір гебрейської мови у жидів, зберегти українську мову серед українців; ніхто не заперечить, що жидам це вдається вже понад 2 тисячі літ, хоч вони живуть у більшій діяспорі і багато довше в розбитті, чим ми, українці. З цим твердженням п. Ґавдяка погоджувалися всі приявні. Дискутовано теж і відкинено поняття «перетоплюючого кітла», що його пропонують нам всякі «доречні», бо це дає підставу американським шовіністам типу кардинала Коді з Чікаґо – усувати з польських і литовських костьолів – навіть молитовники.

Темою дискусії була теж роля етнографічної території в патріярхальній системі. Отець Кераме заявив, що перестарілі канони Церкви треба забути; їх не слід стосувати в тих випадках, де Церква, так мелхітська, як і українська, існують у діяспорі, а не на власній території. Було висловлено погляд, що при зростаючій важливості національних конференцій владик, Архиєпископський Синод Українських Католицьких Єпископів під головуванням Верховного Архиєпископа є теж Українською Національною Конференцією; всякі заходи латинських прелатів ограничити владу Верховного Архиєпископа і Синоду є грубим порушенням постанов II Ватиканського Собору і Декрету про Східні Церкви.

Около 40 осіб різного Віку прислухувались доповіді о. Кераме з великим зацікавленням. Це тим більше, що у нас зараз не має такого «форум» з нашими власними доповідачами. Майже неможливим є знайти серед наших владик і священиків на цьому терені таким мужних та сміливих теологів, що відважилися б відкрито про ці справи говорити. Наші теологи так з Чину оо. Василіян, як і світські, завзято про це мовчать. Одні з них пораються в пісочку нашої недавньої церковної історії, інші пишуть про непричасність українських єпархій у ЗСА до Української Католицької Церкви-Матері, а ще інші безглуздно звеличують тих латинських прелатів, що явно тормозять ріст нашої Церкви, а деякі продукують наукові та публіцистичні пашквілі в цілі розбиття нашого церковного життя. І нема кому станути на захист рідної Церкви. Майже не видно поміж нами наших оборонців Церкви – українських патріотів, теологів, а замість них до голосу приходять «доречні» і інші пасквільники. І тому думки висловлені о. Кераме голосно залунали в цій духовій порожнечі.

Думки висловлені о. Кераме були відважні, мужні та осяяні любов’ю до Бога, до своєї Церкви. На їхньому тлі сумно виглядають деякі наші церковні провідники з їхніми постійно февдальними заявами в сторону Ватикану. Тому нам треба вчитись від чужих. Мелхітський Архимандрит дав нам під тим оглядом добру і повчаючу лекцію любови до своєї Церкви і свойого народу.

І. ПРИВІТАННЯ І ПОБАЖАННЯ

Напередодні великого історичного моменту благословення Собору Св. Софії-Божої Премудрости в Римі (в днях 26 і 27 вересня 1969 р.) з участю Святішого Отця Папи Павла VI, їх Блаженства Верховного Архиепископа Української Католицької Церкви й Кардинала Римської Церкви Кир Йосифа, Високопреосвященніших Митрополитів і Високопреосвященних Владик нашої Церкви, з участю також високих церковних і світських достойників інших народів, Високопреподобних Настоятелів монаших чинів, численного Високопреподобного й Всечеснішого українського духовенства, та з участю великої кількости представників українського організованого життя, ми, учасники Крайової Передсинодальної Наради Миряни й Священики, висловлюємо оцим нашу надзвичайну радість і подяку Всевишньому, що дозволив ласкаво нам усім дочекати цієї радісної хвилини в житті нашої Церкви й народу!

Висловлюємо нашу особливу вдячність Святішому Отцеві Папі Павлові VI за те, що дав свою згоду вшанувати своєю присутністю це наше релігійне й національне торжество торжеств. Сподіваємося, що цей момент залишиться в анналах історії як один з найсвітліших моментів нашого релігійного й національного життя.

Наша невимовна вдячність належиться передусім Їх Блаженству Кир Йосифові за те, що започаткував це велике діло, щасливо за Божою поміччю довершив його, й обдарував нас усіх цією великою хвилиною всенародної радости.

Наші серця наповнені радістю ще й тому, що всі наші Високопреосвященніші й Високопреосвященні Владики своєю присутністю на торжествах у Римі засвідчать єдність і одність нашої Церкви перед найвищими чинниками св. Вселенської Церкви, перед чужими й своїми відповідальними чинниками, перед своїми власними вірними й всім українським народом. За це напевно будуть Їм вдячні майбутні покоління нашого знедоленого народу.

Присутність у Римі в цей святковий момент великої кількости чільних представників українсько суспільно-громадського й політичного організованого життя, наукового світу, шкільництва, культурних, господарських і професійних товариств та організацій зможе найкраще засвідчити пошану всієї української громади в діяспорі до великих діл їх Блаженства, Верховного Архиепископа й Митрополита Кир Йосифа, як і виявити належно задушевні бажання цієї громади: єдности й правопорядку в українському організованому житті – як у церковному, так і світському.

Сподіваємося, що в цих торжествах візьме участь багато Високопреподобних і Всечесніших Священослужителів нашої Церкви враз із своїми вірними. Своєю численною участю вони засвідчать свою відданість і вірність своїй Церкві-Матері і Її Верховному Пастиреві, їх Блаженству Кир Йосифові. Хай не бракує нікого, хто може взяти участь у цій епохальній прощі до Риму!

ІІ. СТВЕРДЖЕННЯ СТАНУ УКРАЇНСЬКОЇ КАТОЛИЦЬКОЇ ЦЕРКВИ, ПІД СУЧАСНУ ПОРУ

Давши вислів нашим почуванням радости й вдячности з приводу великих торжеств, що очікують нас в Римі, ми, учасники цієї Наради не можемо поминути мовчанкою ряду проблем і недомагань, що проявились в нашій Церкві і від довгого часу непокоять Божий Люд у дій і інших країнах поселення української еміграції.

1. Стверджуємо з жалем, що наша Церква-Мати переживає тепер нову хвилю нелюдських переслідувань зі сторони державного, адміністративного і поліційного апарату СССР, як про де свідчить арешт Високопреосвященного Кир Василя Величковського й цілого ряду священиків та вірних. Не бачимо, щоб були вчинені відповідні заходи зі сторони відповідальних керівних чинників Вселенської Церкви та українського єпископату в напрямі припинення цих переслідувань і полегшення долі наших співбратів у вірі, цих новітніх ісповідників і мучеників.
2. Сотні тисяч українців католиків позбавлені належної релігійної опіки в країнах народної демократії, як Польща, Чехословаччина, Румунія з часу 2-гої Світової війни. Найстарша українська єпархія Перемишля до сьогодні остається без українського католицького ієрарха, а нечисленним українським священикам, що проживають у Польщі створюється всякого рода труднощі в їхній душпастирській праці. У пряшівській єпархії у Чехословацькій Республіці відсунено від правління єпархією українського католицького ієрарха Кир Василя Гопка, а на його місце призначено адміністратором для українських вірних о. Яна Гірку – словака по національності, чим заподіяно велику кривду Преосвященному Кир Гопкові, що довгі роки терпів переслідування за Христову віру в ув’язненні і його вірним, що виявили до нього велике довір’я, прив’язання і відданість. Доводиться ствердити, що так в одній, як і в другій справі відповів дальні за де чинники не беруть до уваги ані природних прав, ані пекучих потреб вірних Української Католицької Церкви в своїх рішеннях.
3. Мимо надзвичайного ентузіязму виявленого вірними Української Католицької Церкви у всіх єпархіях і екзархатах, що їх візитував Верховний Архиєпископ Кир Йосиф минулого року, які цим показали найкраще свою пошану, відданість і вірність Особі цього Первоієрарха, як і бажання єдности всіх віток і частин своєї Церкви, проте й досі в деяких парохіях у ЗСА не поминають в Богослужбах Верховного Архиепископа, що є порушенням канонічних правил і приписів, як і довговікової практики не лише нашої Церкви, але всіх церков східних обрядів. Таке непошанування гідности й прав Верховного Архипастиря підважує авторитет Церкви взагалі з великою шкодою для релігійного життя вірних.
4. Кількість покликань до священичого й монашого станів у нашій Церкві мала і вірні відчувають брак священиків та сестер-учительок у парафіяльних школах. Однією з причин того є – заборона існування жонатого світського духовенства, що є порушенням довговікової традиції нашої Церкви, як і порушенням особливого привілею признаного нашій Церкві Святішими Отцями, Римськими Папами від часу Берестейської Унії.
5. Відхилення від віками освячених традицій нашої Церкви запримічується також в інших ділянках адміністративних практик та літургійних відправ, як, напр·:

а)            рішення Високопреосвященніших і Високопреосвященних Владик у справах Богослужб, святкування свят, постів, виноситься без узгіднення з верховною церковною владою, як і з іншими владиками. З цієї причини затрачується обрядова одностайність нашої Церкви;

б)           змінюють літургійний календар без належної підготовки вірних;

в)           вводять живу англійську мову, як богослужбову;

г)            у внутрішньому обладнанні Божих Храмів подекуди не беруть до уваги специфічних потреб українського обряду;

ґ)            змінюють частини Богослужб, чи їх скорочують, через що вони тратять свій питоменний богословський характер.

Всі ці відхилення від традицій підважують одність і єдність Української Католицької Церкви, відчужують поодинокі Її частини від матірної Церкви на батьківщині та можуть привести до постання чудернацьких гибридних церковних творив, що відстрашуватимуть ієрархію і вірних східних православних церков від єдности з Римським Престолом.

III. СУҐЕСТІЇ ЯК НАПРАВИТИ СУЧАСНИЙ СТАН

Наша Церква виявила часто велику живучість і відпорність супроти дуже важких ударів, що їх вже нераз зазнавала в минулому. Віримо, що Вона зможе успішно побороти й сучасні труднощі. Уважаємо, що тепер більше, як коли-небудь існують об’єктивні умови для цього. Нехай римські торжества стануть переломовим моментом у житті нашої Церкви. Нехай наші Високопреосвященніші Владики накреслять новий шлях нашого релігійного життя, що ним змогли б прямувати до кращого життя і спасення своїх душ майбутні покоління вірних нашого народу!

Ми дозволяємо собі висловити думку, що передумови для цього такі:

1. Відбуття в Римі Синоду Української Католицької Церкви під проводом Верховного Архиєпископа, Їх Блаженства і кардинала Кир Йосифа, що на ньому слід вирішити всі важливі й пекучі питання життя буття нашої Церкви, як:

а) введення в життя і практику постанов Декрету про Східні Церкви ІІ Ватиканського собору в усіх єпархіях і екзархатах Української Католицької Церкви, а головно тих постанов, що визначують помісність поодиноких Східних Церков та ролю і права в них їх першоієрархів – Верховних архієпископів чи Патріярхів;

б) Рішення в справі літургійної мови в нашій Церкві. Вважаємо, що постанова ІІ Ватиканського Собору про введення живих мов у літургійні Богослужби в випадку нашої Церкви означає, що такою живою мовою може бути тільки українська, а не будь яка інша. Введення інших мов у Богослужби нашої Церкви може привести до її розбиття і загину в країнах поселення та сприятиме ліквідаційним заходам державних чинників в Україні.

Крій цього, вживання інших мов у нашій Церкві причиниться поважно до відчуження між двома вітками нашого народу – католиками й православними в діяспорі та до відчуження наших братів по вірі на батьківщині.

Вважаємо, що на деякий час де потрібно, було б корисно залишити в уживанні освячену традицією церковно-слов’янську мову в наших літургійних практиках.

Було б побажаним, щоб зміни в цьому випадку, як і в інших обрядових питаннях наші Високопреосвященніші Владики вирішували в порозумінні з православною ієрархією з огляду на те, що обряд Української Католицької Церкви й Української Православної Церкви був і повинен бути цей самий.

в) рішення в справі святкування свят /їх кількости/, календаря, постів і інших релігійних практик вірних в дусі одности й однозгідности в усіх єпархіях і екзархатах;

г) відповідне рішення в справі виховання священничого доросту. Вважаємо, що єдність нашої Церкви буде найкраще забезпечена, коли кандидати на священиків з усіх єпархій і екзархатів матимуть змогу провести деякий час своїх студій разом в одному центрі та під опікою тих самих виховників, що змогли б прищепити їм пошану й любов до української церковної культури й традицій. Думаємо, що таким центральним виховним осередком повинен стати Український Католицький Університет у Римі;

ґ) рішення в питаннях релігійного виховання української молоді та українського католицького шкільництва.

Релігійне виховання молоді слід достосувати до вимог сучасної доби й оперти на національні церковні традиції. Вважаємо, що потрібні є зобов’язуючі постанови, що здійснювалися б на місцях в тому напрямі, щоб навчання української мови в парохіяльних школах поставити на відповідно високому рівні.

Питання релігійного виховання й української мови тісно пов’язані з проблемами покликань до священичого й монашого станів та є рішальними, коли йдеться взагалі про майбутнє нашої Церкви.

2. Вжити всіх заходів, щоб забезпечити духову опіку нашим братам по вірі на батьківщині, в СССР, і у інших країнах Східної Европи.

Нам видається, що тепер існують досить догідні умовини для відповідних дій, й що не всі можливості належно використано для того, щоб допомогти тим вірним нашої Церкви, включаючи й Преосвященного Кир Василя Величковського, які терплять переслідування. Особливо прохаємо наших владик поробити відповідні заходи, щоб була направлена заподіяна кривда Преосвященному Кир Василеві Гопкові та вірним Пряшівської єпархії, як також постаратись про обсаду Перемишської єпархії українським католицьким ієрархом.

3. З гідністю і мужністю відстояти право Української Католицької Церкви на Її помісність, одність і єдність перед відповідальними чинниками св. Вселенської Церкви й постаратись про те, щоб Її Первоєрарха піднесено до гідности Патріярха.

Саме цього року наш нарід відзначує тисячоліття смерти Великої Княгині Києва і всієї Руси-України св. Ольги, першої християнки на княжому престолі Києва. Найкращим пошануванням пам’яти великого діла, що вона його започаткувала між нашим народом було б визнання нашого Первоєрарха Патріярхом Української Католицької Церкви. Благословення Собору св. Софії в Римі було б для цього чину найкращою нагодою.

IV. АКТУАЛЬНІ ПИТАННЯ: УЧАСТЬ ПРЕДСТАВНИКІВ МИРЯН У СИНОДІ ТА УЧАСТЬ МИРЯН У ПРАЦІ Й ЖИТТІ НАШОЇ ЦЕРКВИ

Учасники Крайової Передсинодальної Наради Мирян і Священиків вповні свідомі того, що дальша праця і живучість нашої Церкви залежить у великій мірі від активної праці якнайбільшої кількости мирян у місцях їхнього прожитку у парохіях, релігійних організаціях та церковних інституціях у тісній співпраці із всечеснішими отцями парохами під проводом своїх Владик. В цій праці і співпраці миряни повинні мати можливість висловити свої думки в актуальних питаннях релігійного життя та організаційних форм нашої Церкви. Для цього щоб намічені цілі могли бути здійснені, учасники цієї наради уважають що;

1. Існуючі організації і товариства мирян Української Католицької Церкви в цій країні повинні координувати свою працю і подбати про те, щоб чимскорше створився справді репрезентативний і активне діючий центр мирян – українців католиків у ЗСА.
2. Після римських торжеств, а особливо після відбуття помісного Синоду нашої Церкви, Крайове Товариство за Патріярхальний Устрій Української Католицької Церкви повинно у співпраці з іншими подібними організаціями та парафіями заініціювати скликання Конгресу Українців Католиків у ЗСА.
3. Постанови Передсинодальної Наради, що відбулися у Чікаґо 6 і 7 вересня цього року відображують сучасний стан нашої Церкви в цій країні та виявляють побажання загалу мирян під цю пору. Учасники цієї наради підтримують Постанови винесені в Чікаґо і солідаризуються з ними.
4. Учасники наради вважають, що миряни нашої Церкви повинні мати своїх представників на Синоді і що ці представники повинні мати змогу висловити думки і побажання Божого Люду до Отців Синоду в актуальних питаннях що будуть предметом нарад цього світлого Збору наших Владик.

Учасники цього Передсинодального З’їзду Мирян і Священиків надіються, що Високопреосвященніші і Високопреосвященні Владики нашої Церкви візьмуть до уваги думки і побажання висловлені у цих Резолюціях.

ПРЕЗИДІЯ ПЕРЕДСИНОДАЛЬНОГО З’ЇЗДУ:

інж. Микола Хронов’ят – голова,

д-р Володимир Пушкар – заст. голови,

інж. Степан Процик і Богдан Ясінський – секретарі 

13 вересня 1969 року, Філадельфія

Блаженніший наш Первоієрарше і Господарю дому цього,

Високопреосвященніші Митрополите і Архиєпископи,

Преосвященні і Боголюбиві Єпископи,

Всечесніші Духовні Отці,

Члени Синоду Українських Католицьких Єпископів!

Важко нам, учасникам цих кількаденних українських урочистостей у Вічному місті, отрястися з багатства й різноманітности вражень. Але одне почуття переважає над усіма. Це були і є історичні дні та хвилини, можливо, історично переломові у житті нашої Церкви.

Коли в суботу Ваше Блаженство заповіли, що відбудеться Синод Українських Владик, неначе великий камінь упав з багатьох сердець, який нас, тут зібраних, і чи не весь український Божий люд пригнічував великим питанням – «буде чи не буде?»

Сьогодні Синод е дійсністю. Усунено реальні і сповидні перешкоди: наші Владики на чолі з їх Блаженством дійшли до спільної формули його переведення і – сподіваємося – знайдуть теж спільну концепцію щодо сучасного і майбутнього нашої Церкви. За це всім тим з-поміж Ієрархії, які причинилися до цього початкового успіху, належить від мирян сердечна подяка і доземний поклін.

Коли сьогодні представники мирян мають шану і привілей промовляти на Синоді Єпископів, то це великий і важливий крок у влаштуванні нових взаємин у нашій Церкві між єпископами і вірними – новий і такий бажаний для того, щоб віднова і самоствердження нашої Української Церкви послідовно реалізувалися. Культивована досі подекуди, головно за океаном, девіза для мирян «пей, прей анд обей» що зводила мирянську частину Божого люду до ролі пасивних статистів, заломилася. Це не означає, що ми бажали б усунути з практики ці гарні прикмети віруючого члена Церкви. Ні! Ми хочемо платити, і то більше, щоб наша Церква стала ще сильнішою і матеріяльно незалежною людською установою! Ми мусимо молитись, і то щиріше, бо ми, як духова і Божа спільнота, потребуємо більше духового начала і Божих ласк. Ми будемо і повинуватися своїй церковній владі й надалі – проте гідно, розумно і відповідально, але не сліпо! Та ми хочемо ще чогось більшого: співучасти і співвідповідальности за долю Церкви – на своєму місці і в своїй сфері дії та так, як диктує дух Божої спільноти – Церкви!

Рух, який почався в останніх кількох роках в лоні Української Католицької Церкви, не є революційний; він не є ніяким радикалізмом, протестантизмом чи іншим деструктивним явищем у нашій Церкві. Навпаки, зродився він з глибокої свідомости співвідповідальности й турботи за долю Церкви, за її зміст, за її живучість. Ідейні мотиви цього руху наскрізь конструктивні, а мета благородна, навіть, якщо тут чи там доходило до ферментів і небажаних конфліктів. Я б сказав, що цей рух і фермент, що, може, не завжди виявивсь у конвенційних формах та не завжди і не як слід був зрозумілий, є для нас благословенням.

Не для заспокоєння власного «еґо», не ради інших користей активізуються миряни в церковних справах. Вони бачать у Божій установі Церкві щось більше, як лише традиційну інституцію, що виконує корисну ролю для суспільства і яку тільки через це треба підтримувати. Ми бачимо у ній глибший і властивий лише їй зміст та післанництво заснованої Христом і живучої в Ньому спільноти. Церква є для нас не лише недільною конторою священика чи домом Церковного служіння. Це є духова спільнота, продовження наших особистих існувань у ширшому спільнотному існуванні, вона є нашим існуванням у Бозі.

Дивлячись так на ролю і місце мирян у нашій Церкві, мусимо визнати за ними статус творчих співвідповідальних членів, які з своїми Владиками і священством при пошануванні ієрархічної структури дбають за внутрішнє здоров’я, зовнішній ріст і всесторонній розвиток цієї Церкви. Така концепція вимагає іншого розуміння, форм праці й участи мирян у Церкві на різних щаблях її організації. Здається нам, що наявні тепер форми церковних організацій при парафіях, а може більше їх зміст, повинні бути по-новому схоплені, переставлені на інші методи й повинні поширити свій обсяг дії. Якщо йдеться про адміністративну сторінку парафії, левина частина цього повинна б перейти на світський елемент, даючи змогу духовним особам займатися більше душпастирськими завданнями і священнослужінням.

Більшою, ніж досі, мала б стати участь мирянства в єпархіяльному керуванні суспільно-релігійними, а то й фінансовими справами. Не думається тут про якесь встрявання у права ієрархії, застережені їм церковним правом, а радше про ряд інших функцій, де участь мирян більш, аніж побажана.

Важко з тим погодитися, що в багатьох наших єпархіях і екзархатах немає церковно-мирянської організації в єпархіяльному обсязі. Також ненормально, що кількісно найсильніша наша митрополія в ЗСА, складена з трьох єпархій, немає загальнокрайової централі, спільних з’їздів усіх українських католицьких організацій, спільної плятформи та спільного єдиного речника перед єпископатом. Ми вважаємо, що паралельно до уконституування Синоду Єпископів Української Католицької Церкви повинен постати також і координаційний осередок українських католицьких організацій мирян та священства.

Коли ми при згадці про духовенство, то бажалось би висловити одне засадниче побажання. В нашій Церкві на майбутнє має зрости також роля священиків. Вони мають нині багато розпорядної влади й адміністративних функцій, але лише щодо своїх вірних. Чому не визнати духівництва гідним мати вплив і на єпархіяльні справи? Є нові й цікаві форми притягання духовенства до вирішування і співкерування єпархіяльними справами, тільки ці нововведені форми не сміють бути фіктивними і лише для людського ока!

Мирянський і священичий чинники повинні виявлятися й у співпраці та керуванні загальними справами нашої Церкви хоч би так, як ці чинники були активними в організації римських урочистостей. Ми бажали б цю працю бачити інституційно оформленою. Теперішний Синод Єпископів, що – як відомо – має за завдання випрацювати конституцію Української Католицької Церкви, мав би включити постанови й виробити наше партикулярне церковне право, відроджуючи елемент соборовости у нашій Церкві. Конкретно маємо на увазі, щоб наша Церква, крім свого постійного Синоду Єпископів на чолі з Первоієрархом як правлячою інституцією, мала свій Собор, у якому були б заступлені єпископат, речники чернецтва, духівництва й вірних.

Коли ми при цій важливій справі патріярхального устрою нашої Церкви, то бажаємо ствердити, що ми, миряни, – і вірю – також священики й Владики – всі бажаємо Патріярхату не номінального, а дійсного, з повнотою прав і влади. Це значить практично, що нас не вдоволяє ще один титул для одного з наших Архиєреїв, але це має дати нашу самоуправу, нашу одність і наш спільний діючий церковний керівний осередок для всіх одиниць і вірних нашої Церкви й обряду у світі. Тому ми відкидаємо всякі спроби і підсувані концепції розводнити справу патріярхату. Для нас ідея Патріярхату в Україні й удільних церковних провінцій поза її межами є несприйнятною! Для нас поняття патріяршої території і суверенних позапатріярших одиниць – митрополій, екзархатів чи чинів, є чужим! Це, на ділі, не патріярхальний устрій, а продовження того поділу, самочинства, що існує досі. Ми є за автономію певних одиниць, за їхні привілеї, за те, щоб не задалеко вмішуватися у внутрішні справи, але ми рішуче проти всіляких т.зв. екземпцій від влади власного Патріярха ! Це істотне, якщо ми не маємо бути поділені, наставлені проти себе самих, якщо ми бажаємо перестати біти знаряддям кого іншого. Вирішуймо ми самі свої власні справи!

Це далеке від т.зв. автокефалії, що – ми чули вже й тут у Римі дехто недоброзичливо нам закидає. Ми є і повинні бути складовою частиною Вселенської Церкви під учительським урядом Її Голови та у тісній співпраці з Її головним управлінням. Але ми мусимо позбутися тієї підопічної ролі і мусимо перестати бути об’єктом адміністрування, чого ми зазнавали досі з боку деяких римських установ. Люди, які там сиділи, чи й сидять, брали мало до уваги наші інтереси та ще менше їх розуміють. Не розуміють вони, за малими вийнятками, і природи нашої Церкви. Щоб наша самоуправність не була лише паперовим статусом, мусить постати дійсний і діючий патріярхальний осередок з усіма необхідними установами. До того часу, поки він зможе ефективно діяти на Рідних Землях, звідки беруть корінь і наші дочерні Церкви у всьому світі, у золотоверхому Києві, мусить постати ще тут, і то чимскоріше, патріярший осередок.

На цьому римському горбку вже існує зародок патріярхії – українського католицького Загорська чи Фанару. Тут, поруч собору Святої Софії, мали б постати ще інші патріярші установи. Католицький Університет, що вже існує, нехай стане справжньою нашою центральною богословською школою для всіх митрополій та єпархій. Нехай Мала Семінарія стане підготовним закладом до Академії! Нехай тут постануть нові будівлі для поширеної бібліотеки, музею тощо! Нехай тут зберігається, розбудовується та твориться все те з нашої національної і релігійної культури, в чому нам відмовлено на землі батьків і дідів.

Я свідомий, що всі ці «нехай» вимагають фінансових засобів. Думаю, що вони є! Я не уповноважений робити обіцянки, але, знаючи добре наші ресурси і мету їх призначення, думаю, що до двох років спільними заходами ієрархії, духовенства, вірних, релігійних і національних товариств може постати десятимільйонний патріярший фонд для покриття з відсотків коштів утримування патріярхії. Це, розуміється, крім коштів на дальшу розбудову, на яку громада далі може і мусить бути готовою! В такому осередку бачимо рятунок для нашої Церкви, ґарантію її дальшого розвитку і віднови в одності й повноті. Інакше, вона буде нидіти і за деякий час стане лише нез’ясованим додатком до потужних римо-католицьких Церков в окремих країнах. Такий осередок повинен створитися нашими спільними зусиллями вже тепер, не зважаючи, чи зараз або лише десь завтра формально патріярхальний устрій мав би бути санкціонований, бо статус українського Верховного Архиєпископа з патріярхорівними правами вже дає нам можливість будувати помісність та цементувати єдність нашої Церкви.

Хотілось би врешті висловити ще одну думку. До неї зокрема надхнули нас слова нашого Первоієрарха, Блаженнішого Йосифа, виголошені пам’ятного 28 вересня Року Божого 1969. Слухаючи оце новітнє «Слово о законі і благодаті» Верховного Архиєпископа, ми відчуваємо глибокий сенс, призначення і своєрідність нашої помісної Церкви – Церкви святих Ольги і Володимира, Теодосія Печерського, Митрополита Іларіона, Кардинала Ізидора, мученика за єдність Святого Йосафата, відновителя українського православ’я Митрополита Петра Могили, Церкви західніх окраїн і Церкви центральних земель України, Церкви замучених українських православних і католицьких Владик, Церкви Слуги Божого Андрея і новітніх мучеників у катакомбах. Ця Церква має свою самобутність не лише щодо форми, але й глибокий органічний національний зміст із сильними підкладами візантійської обрядовости і слов’янської духовости. Ми це хочемо зберегти і розвинути. Ми бажаємо Божий твір народну культуру і духовість – не змарнувати, але збагатити. Для вселенськости Христової Церкви вони потрібні. Природне право і сама істота речей у пляні Божого Провидіння диктують нам збереження етнічних і культурних вартостей. Хто підважує єдність і національно-етнічний характер Церкви, нашого обряду і народу, стає співучасником духово-культурного Геноциду. Це противиться Божому й людському законові!

Не убиваймо душі народної, не збіднюймо великого і пишного Божого твору!

Скажу ще, що немає у цих наших намаганнях нічого з шовінізму чи якогось супернаціоналізму, як дехто нам закидає. Здається, що більше націоналізму є в заходах асиміляції нашої Церкви і зміни літургічної мови на нову мову, мову неукраїнського оточення. Збереження етнічної самобутности в багатонаціональних країнах, плекання культурного плюралізму, пошанування прав меншин є глибокими гуманними і християнськими засадами, про які говорив на Ватиканському Соборі один з присутніх тут українських Соборових Отців.

В тому дусі бажаємо і про те благаємо, щоб наш Синод віднісся до проблеми мови, народної культури і обрядової самобутности нашої Церкви.

Наша Церква стоїть і буде стояти до того часу, доки вона розвиватиме свою вікову традицію, про яку так переконливо говорив Святіший Отець у неділю. А наша традиція не лише візантійська, але й тисячолітня русько-українська, і її ми не сміємо розтратити!

Віримо, Дорогі Високопреосвященні Отці Синоду, що задушевні бажання українських мирян будуть здійснені цим Синодом не лише щодо структури і помісної форми нашої Церкви, але і щодо Її релігійно-національного змісту. Молитви Божого люду, його сподівання і тривоги супроводять Ваші наради разом з благанням від Всевишнього для них усіх Божих Ласк.

Щасти Боже Вам і нам!

У третьому пастирському посланню Українських Католицьких Владик на кінцевій ІV-ій Сесії Вселенського Собору Ватиканського ІІ-го в Римі, яке підписали усі українські католицькі владики що живуть у вільному світі, датованому в день св. Апостола Андрея Первозванного 1965 року, читаємо таке: «Згідно з постановами цього собору, ні священики, ні вірні, не мають права самовільно впроваджувати будь-яких змін в літургічні богослужби про св. Літургію, 22-23; Про Схід. Кат. Церкви, 23). Це може робити тільки компетентна церковна влада, якою в нашій Українській Католицькій Церкві є Верховний Архиєископ з Радою Ієрархів.»[¹]

Не зважаючи на таку постанову з нашою Божественною Літургією експереметується тут то там, а найбільше в Америці, що загрожує занепадом її традиційної і з тим і релігійної вартости. На один експеримент позволили собі наші оо. Василіяни у Римі, які до тепер проявили досить консеквентну опозицію до Верховного Архиєпископ а та до концепції єдности у Церкві, маючи в тому свої окремі організаційні і політичні цілі.

Відколи Отці Василіяни мають у своїх руках українські радіопередачі ватиканського радіо, то відтоді послуговуються ними для поширювання цієї своєї політичної цілі. Наприклад, при передачі огляду української преси читається переважно уривки з таких видань, як «Світло» Торонто/, «Америка» /Філядельфія/, «Праця» /Бразилія/, «Шлях» /Філядельфія/, «Наша Церква» /Лондон/, і видвигається при тому заслуги членів ЧСВВ, немов би активного світського кліру у нас не було. А про діяльність Верховного Архиєпископа й других наших Владик то згадують лише тоді, коли даного факту чи події не можна вже промовчати. Газета «Шлях Перемоги» ч. 21 /Мюнхен/, пише, що у радіопередачах «чи не кожне п’яте слово є “Василіянин”, або “василіянський”, а Слугу Божого Митрополита Андрея представляють там “не як Великого Митрополита, чи активного екуменіста, але як “Великого Василіянина”. Промовчуючи водночас скільки то клопотів зазнав Слуга Божий Андрей від василіянської “політики”».

Загально було відомо, що Василіяни ще перед війною були проти вживання слова «православний» у нашій літургії, а в нових часах то, в зв’язку з радіопередачами вони, покликаючись на «листи з України», в яких, мовляв, вірні протестують проти вживання слова «православний» у передаваній на Україну літургії, виєднали від директора ватиканського радіо о. Антонія Стефаніцці Т.І. документ, яким заборонялось вживати слово «православний» в українській Службі Божій, передаваній через радіо на Україну, аж до наступного зарядження. Маючи такий документ Василівни показували його кожному священикові, який відправляв Службу Божу на радіостанції, і гостро заказували вживання цього слова. Були одначе священики й Владики, які не слухались цього нового розпорядження, і зате їм не дозволено більше правити на радіостанції.

Таким поступованням Отці Василіяни по-перше, узурпували собі звідкись право впроваджувати зміни в літургічний текст і зіґнорували найвищий церковний авторитет – Верховного Архиєпископа й Єпископську Конференцію, і по-друге, зіґнорували звернення Святішого Отця Папи Павла є від дня 25-го лютого 1965 року, який під час публічної авдієнції сказав українським прочанам, що приїхали до Риму з нагоди вивищення Блаженнішого Верховного Архиєпископа Кир Йосифа до гідности кардинала, вказуючи на особу нашого Первоієрарха-Ісповідника, такі знаменні слова: «От що ш ми хочемо дати вам за орієнтаційну точку: родинну зв’язь; вказати вашій спільноті на об’єднуючу ідею, ставлячи між вами центр, до якого ви всі могли б прибігати з синівським довір’ям і з братньою любов’ю.

Живе є в Папи бажання, щоб цей його намір був прийнятий і здійснений. Якщо будете у згоді, будете сповнювати євангельські чесноти, передовсім любов; .якщо будете в згоді, знайдете сили для виповнення жертв, яких вимагатиме видержливість у вашім імені і вашій історії.

Будьте з’єднані; любіться, віддайте вашому Кардиналові Митрополитові щиру пошану синівської і люб’язної відданости, а побачите скільки проблем упроститься і стануть плідними на назвичайні святі діла»·[²]

Василіяни знехтували це знаменне звернення Святійшого Отця мимо того що їх зобов’язує четвертий спеціальний обіт послуху Вселенському Архиєреєві. А в стосунку до Верховного Архиєпископа це не тільки іґнорація, але спеціяльне юридичне крутійство. Отці Василіяни відкрито відмовили Верховному Архиєпископові юрисдикції в Европі й Америці, і признали йому юрисдикцію лише на українській території. Тепер же вони розпорядились зняти олово «православний» із літургії, яка передається саме на Україну, там де згідно з дозволом Василіян Верховний Архиєпископ має юрисдикцію, – але без порозуміння й апробати Верховного Архиєпископа.

Таким юридичним крутійством і підступом Отці Василіяни в Римі стараються впливати й виховувати питомців колегії св. Йосафата, і використовувати їх до різних афронтів проти Верховного Архиєпископа. Але багато з них, чесних зі своєю совістю і консеквентних в покликанні служити Богові, Церкві й Народові юнаків не дозволили собі бути інструментом в руках несправедливих настоятелів і здобулися на протест. Вони відмовилися співати таку незаконно «реформовану» Богослужбу по радіо, і тоді мусіли її співати самі ченці обителі Отців Василіян. Скоро після того почалась процедура певних репресій на питомців. Насамперед отці Настоятелі грозили тим, що не співають по радіо, викиненням із семінарії.

Опісля тодішній ректор о. Іриней Назарко, порадившись із віцеректором о. Софроном Мудрим і о. Родіоном Головацьким, духовинком колегії, скликав «надзвичайну конференцію» питомців і заявив, що Східня Конґреґація не буде толерувати непослуху, і ті, що будуть дальше бунтуватись, можуть «пакувати свої валізки».

Це був дуже багатомовний приклад. Насамперед духові настоятелі колегії і провід Чина СВВ потрактували справи покликання і служіння Церкві, рогові й Народові просто як розпаковану валізку, і по друге, своїми непродуманими й шкідливими акціями поламали або лише зігнули моральний хребет питомцям, яких вони виховували. І то в самий час, коли рік річно Владики Василіяни пишуть спеціяльні пастирські листи і правлять торжественні літургії з проповідями в наміренні покликань до служби нашій Церкві, а коли знайдеться певна кількість ідеалістичних юнаків, які бажають відректись усіх благ модерної доби і посвятитись для Божої науки, то в такій колегії зроблять з них маріонеток, зломаних людей, або, місця для них там немає, і вони мусять «пакувати свої валізки»…

Так Східня Конґреґація, яка «бунту не толерує», разом із Василіянськими настоятелями предложила нашим питомцям дві можливості: кривити душею і сумлінням або винестись із колегії. Багато з них вибрали це друге. Спакували свої валізки, але є чистими супроти власного сумління й супроти власного народу й супроти Бога. Останнє число колеґіяльного журнальчика «Альма Матер», яке прийшло до редакції нашого журналу, містить список питомців колеґії, але далеко не повний, а зменшений. Долею тих, що їх в списку немає, українське громадянство має обов’язок поінтересуватись.

Скоро після того спакував свою валізку також і ректор колеґії, о. Іриней Назарко, який ніколи не «бунтувався», і свою ролю в Римі виконував солідно. Провід Василіянського Чина вважав, що Отець Ректор «зробив своє», і міг спокійно відійти.

Але намагання «бунтівників» не пішли надаремне. Скоро прийшов новий документ від Східньої Конґреґації за підписом секретаря Архиєпископа Маріо Бріні, в якому доручається щоби в літургіях, передаваних через Ватиканську радіовисильню на Україну, вживати дальше як і попередньо слова «православний». Не знати чи оо. Василіяни ходили туди з протестами і з «листами з України», але якщо ходили, то безуспішно. Східня Конґреґація постановила стояти твердо і неуступно на позиціях права і чистоти української Божественної Літургії.

Такого права вона ніколи не мала, і воно ніде не записане, але передали його Східній Конґреґації фактично самі наші зібрані у Львові 1938 року Владики, між якими, як знаємо, не було згоди, ані єдности думки.

Стаття перша

Коли велика частина українського духовенства на чужині, коли вірні нашої Церкви, коли й частина нашого єпископату хочуть рятувати нашу Церкву тут, на чужині, перед її повільною смертю – це природне і Боже право дітей Вселенської Церкви.[1]

Соборне послання усіх наших владик з 13 грудня 1965 р. так формулює місію нашої Церкви: «зберегти органічну одність нашого візантійсько-українського обряду на землях України і в зарубежжю, а тим також зберегти і цілість усьої Української Католицької Церкви в Україні й по всіх Країнах нашого поселення і в такий спосіб виконати високе завдання вложене на нас Богом і народом.»[2]

Це важливе ствердження, закріплене підписами усіх владик, не може бути пустою деклярацією, вбраною в гарні фрази. В ньому криється істотний зміст, зобов’язуючий усіх членів Української Католицької Церкви, її духівництво і мирян, а насамперед тих, що це соборне послання підписали.

Але чи так розуміють зміст Соборного послання усі, до кого воно стосується?

Щоб не бути голословним в деяких, може, прикрих закидах на адресу частини ієрархії і священства, наведемо декілька фактів. Цитовані тут факти трапились вже після соборного послання наших владик.

В минулому році три владики Америки видали спільну постанову про пости. Це є доволі важливе рішення в обрядово-дисциплінарних справах Церкви. Наші єпископи змінили дотеперішню практику обов’язкової п’ятниці як дня посту і дозволили вживання м’ясних страв того дня. Ця постанова не стосується якогось часткового порядку посту (наприклад, диспенза для однієї п’ятниці в році, коли припадає державне свято Дня подяки чи що), але утворює новий і постійний церковний закон, відмінний від тих, що зобов’язують решту вірних цієї Церкви. Переступлення компетенцій владик видається очевидним. І не є воно лише переступленням компетенцій. У наших умовах, це свідома дія на порізнення обрядово єдиної Української Католицької Церкви, бо від тепер у Канаді, наприклад, п’ятниця для наших вірних є днем, де піст зберігається, але не так воно є в сусідньому Детройті чи Боффало.

Якщо йдеться про мотиви і стимули такого рішення, то вони є дуже ясні. Перед постановою наших владик Америки подібне рішення було винесене американськими римо-католицькими єпископами. Не входимо в дискусію, чи й вони не переступили своїх компетенцій у Вселенській Католицькій Церкві, бо такі рішення таки повинні бути загальні. Проте, наші єпископи, до яких рішення американського єпископату не стосується, діяли із спонук пристосуванства, щоб приподібнитися до римо-католицьких вірних в ЗДА. Мабуть їх не турбувало те, що тим самим відчужуються від решти своїх таки рідних вірних у всьому світі. Хотіли вони цього, чи ні, але Митрополит і владики в Америці завдали перший поважний удар єдності нашої Церкви і в обрядово-дисциплінарній ділянці. Варто пригадати тут одні місце з соборного послання, стосовне до постів, яке всі три українські єпископи Америки підписали:

Що до Свят, постів і заказаних часів, це питання було рівно ж предметом Наших нарад. Але тому, що Вселенська Церква, підготовляє провірку обов’язуючих Свят, постів і священних часів та підготовляв в цій справі своє авторитетне рішення, наші відносні постанови в цій справі будуть проголошені в «Благовіснику»… До часу проголошення цих постанов треба всюди придержуватись до тепер існуючих практик.»[3]

З цього видно, що можливість змін в цій справі дискутувалася. Проте всі єпископи слушно уважали, що лише після відповідних напрямних всієї Церкви можуть бути прийняті партикулярні рішення в нашій Помісній Церкві. Три владики Америки змінили цю думку, скріплену їхніми підписами, і поспішилися впровадити в себе відмінну практику без авторитету всього нашого єпископату, зате, опираючися на авторитетові американського єпископату.

Вони поступили подібно, як і два закарпатські єпископи Пітсбурґу і Пассаїка, коли два роки тому видали свою постанову про скасування декількох традиційних свят нашої Церкви. І знов, ніяк інакше, як самособіпанством, треба скваліфікувати цю постанову. Це вже далеко важливіше рішення, як навіть свавільне впровадження англійської мови в богослуження. Ці два єпископи не консультувалися щодо своїх намірів із співбратами по обряді, українськими владиками Америки; перебуваючи в Римі, не пред’явили своїх пропозицій для спільного обміркування всього єпископату нашого обряду, хоч для них були завжди відкриті двері нарад наших українських владик. Діяли вони навмисне з метою більшого відокремлення від українсько-візантійського обряду. З прикрістю треба ствердити, що наша католицька преса невинно опублікувала це рішення двох закарпатських владик /вони вже навіть перестали вживати назву /«карпато-руські»/, замість того, щоб піддати її критичній оцінці.

Нагадаймо ще один, нібито дрібний, але не обіцяючий нічого доброго, факт. В невеликій місцевості, на території єпархії св. Отця Миколая в Чікаґо, наш єпископ відступив своїх вірних для утворення спільної візантійсько-Східньої парафії з вірних закарпатської єпархії та кількох з інших східних обрядів. Парафія належатиме до Пітсбурзького єпископа. Сам по собі це не значний факт. Але в своїх замірах і наслідках – дуже небезпечний і симптоматичний для певної політики. Йдеться бо про нову настанову ліквідації наших малих парафій, творення нібито спільних /бачите, який універсалізм!/ візантійських парохій, в яких затрачується всяка обрядова і національна самобутність вірних нашої Церкви. Не треба згадувати, що в цій першій і мабуть в майбутніх «скомасованих» парафіях буде плекатися якийсь мішаний візантійський обряд, самозрозуміло, в англійській мові. Цей перший крок у згаданому напрямі повинен насторожити усіх, хто дорожить єдністю і повнотою існування нашої Церкви.

В пляні збереження повної єдности нашої Церкви важко нам позитивно розцінити також один акт владик Канади. Ми прочитали в пресі спільну постанову про утворення в чотирьох канадійських єпархіях нашої Церкви діяконату. Це рішення іде по лінії загальних постанов Ватиканського Собору. Діяконат є позитивна і потрібна установа, є це відродження гарної і віками освяченої традиції Церкви перших століть. Модерна дійсність в багатьох країнах гостро вимагає такої допоміжної установи в Церкві, де люди, що ще не мають повного священичого, підготування і не прийняли тайну священства, могли б виконувати ряд так важливих і потрібних допоміжних функцій у парафії . Можна було очікувати, що і наша Церква в цілому прийме в себе, відповідно пристосовуючи до своїх традицій і нинішних умов, цю установу. Але ми чекали, що таке рішення винесуть усі владики на одному з чергових засідань Синоду українських єпископів. Воно могло мати більший авторитет і більший вплив навіть на самих вірних. В існуючій ситуації, коли потрібно скріпити, а не послабляти авторитет нашого єдиного церковного проводу, таке рішення мусіло виходити від Синоду і Верховного Архиєпископа. Так не сталося, і несвідомо цей крок наших Канадійських владик сприяє відокремленським тенденціям деінде.·

Розгляньмо ще одну справу, про яку іноді говориться, а то й пишеться. Наші владики різних країн беруть участь в конференціях римо-католицьких єпископів своїх країн. Ми не бачимо в цьому нічого невластивого. Наші єпархії чи екзархати мають багато спільних проблем з рештою Католицької Церкви даної країни. Питаннями, щодо яких усі католики повинні мати вироблену спільну лінію, є – наприклад – справа шкільництва, расове питання, загальні суспільні справи, в яких позиція Католицької Церкви повинна бути однакова і ясно стверджена. Подекуди участь наших владик у спільних національних конференціях католицьких єпископів ще й тим умотивована, що тут можна звернути увагу на наявність наших вірних у даній країні, на потребу наших парафій; часто з цих конференцій виходить практична співпраця і допомога Церкви місцевої більшости нашій розпорошеній релігійній громаді в меншості. Проте, ця участь наших владик має бути виразно зрозуміла римо-католицькою і нашою ієрархією. Національні конференції єпископів не можуть бути для нас авторитетом щодо церковної дисципліни, організації й обряду. Вони в ніякому разі не можуть заступити нашого спільного Синоду єпископів. Прикро, що подекуди є тенденції надавати більшого значення своїм крайовим конференціям єпископів, як своєму власному Синодові Помісної Церкви.

Як приклад такого нехтування наших спільних постанов і авторитету власної єпископської конференції може послужити справа так званого «фонду солідарности», який був утворений на одній з перших нарад наших єпископії у Римі під час Ватиканського Собору. Це був дуже шляхетний почин і, як засіб єднання і допомоги своїм братам в потребуючих країнах, був дуже прихильно зустрінутий мирянами. Були навіть оголошені збірки і один чи два роки такий фонд діяв. Вияв такої солідарности (одноразова річна збірка серед усіх українців в діяспорі на фонд, з якого потім центрально приділювалося тим парафіям і екзархатам, які є найбільше в потребі) мав не лише матеріяльну користь, але насамперед моральну. Від якогось часу про цей фонд нічого не чути; владики не дають розпорядження такі збірки переводити і гарні наміри закинені в забуття. Чому це так? Ось мале вияснення: один з наших владик, який разом з своїм екзархатом був би може найбільше скористав з цієї ініціятиви, бо справді українська громада і церковна організація в його країні потребує допомоги, заявив авторові цих рядків, що він не зацікавлений такою акцією «солідарности». Він, що-правда, проводить збірку на подібний загально-крайовий фонд, коли всі римо-католицькі єпископи в його країні роблять те саме, висилає зібрані гроші до спільної каси єпископату і звідти отримує для себе підтримку. Мене це глибоко вразило, бо даний український католицький владика, який напевно отримує допомогу з фондів зібраних його монашим чином серед українських вірних в різних країнах, повинен був першим повністю заанґажуватися за цим «фондом солідарности».

Це лише кілька прикладів, здебільшого, загально відомих, та не завжди як слід усвідомлених вірними, як то деякі наші ієрархи «не в один гуж тягнуть», і як то на ділі зривається єдність нашої Церкви.