ідентичність УГКЦ

З огляду на актуальність тематики – поміщуємо оцю статтю Первоієрарха Української Католицької Церкви Верховного Архиєпископа Кардинала Йосифа Сліпого.

І

Хто слідкує за живчиком суспільного життя і розвитком культури в останніх десятиліттях, той без труднощів догляне успішну працю творчої руки католицької Церкви. Минають вже ті часи, коли на Церкву і на релігію загалом гляділи деякі як на втілене назадництво і давно перестарілу установу, яка в житті держав, народів, а в нашім зокрема, не повинна вже більше займати місця, а ще менше добиватися ролі впливового чинника. Сьогодні і найбільше ворожі живла ставляться до Церкви як до авторитету, опертого на незапереченій моральній могутності. Бо Вселенська Церква одинока, не зважаючи на промахи поодиноких людей, через увесь час шаліючої воєнної хуртовини і в повоєнному лихолітті високо держала Христовий стяг і стояла немов гранітна скеля, об яку відбивалися і найстрашніші запінені хвилі. З численних революцій і упадків держав Церква вийшла обновлена і зміцнена. Не диво, що церковним справам починають пильну увагу присвячувати і люди, які своїм життям і світоглядом стояли далеко від неї. А навіть цілі народи, держави, їх міністри, делегати і представники з чистого опортунізму, збираючи всі будуючі сили для свойого відродження, числяться з Церквою і, хоч як може нерадо, піддержують з нею зв’язки, бажаючи собі бодай нешкідним зробити її моральний вплив і значення серед своїх горожан. Та «сильні мира цього» радше і мабуть виключно дивляться, щоби так сказати, на видиму і зверхню повагу і не беруть під увагу її внутрішньої духової надприродної сили, на якій стоїть Христова Церква, на яку спирається цілим своїм єством і в якій лежить її живучість, вічна юність і благодатна творчість. Надприродною силою запевнений Церкві провід в історії людства.

Другою причиною, яка підносить вартість і вищість Церкви в очах сучасного світу, то недомагання нової культури. Модерну культуру ціхує даремне змагання – зі запереченням християнства опанувати життя і власними силами визволити людину з її немочі і нужди. І в тому нестримному нагальному напорі розвиток культури звузився; вона стала односторонньою, матеріяльною, ба навіть матеріялістичною. Новий вік може почванитися тим, що осягнув небосяжні вершки, і ще пнеться вгору, в техніці, військовій штуці, в будові хмародерів, в опанованню просторів, в торговлі і промислі, в гіґієні, в поборюванні бакцилів, і т. п. Та, на жаль, в моральному, етичному житті капітал чеснот, скромности, покори, справедливости, безінтересовности, пожертвування для других, моральної чистоти, не то, що не зріс і не приніс відсотків, але радше змалів, його курс обнизився, ба навіть серед промахів, похибок і прогріхів буденного життя він марнується. Чому? Бо умові спосібності одідичуються рідко, а моральні чесноти зовсім ні. Їх треба все наново культивувати і плекати. А культура пішла в напрямі заспокоєння матеріяльних вимог і тілесних бажань та злегковажила духові потреби людини, її тяжкі гризоти, терпіння і журби. Поза плоттю і землею вона не хоче бачити нічого,так немов би справді станула під цинічну девізу німецького поета: «Den Ніmmel überlassen wir den Engeln und Spatzen»[1].

На цілій пестрій виставці модерної культури нема ніякого винаходу, який міг би зарадити марнуванні і розбиванні моральних сил, спинити зневажання і переступлення Божих заповідей. Не видно там, щоби хто старався виступити проти розгнузданої змисловости, безмежної нахабности, жажди насичення і звірської наживи паразитизму. Всіми і найбільш подиву гідними винаходами не звільнено людини від фізичних і душевних болів і не вирвано її з обіймів грізної і невмолимої смерти. Безоглядний еґоїзм, особистий і національний, не був може ніколи, на загал беручи, такою виключною пружиною людської праці і людських змагань, а при тому не давалася ще так діймаючо відчувати відсутність великих ідеалів, високих цілей, моральної глибини і постійности, одушевлення могутніми кличами, як в останніх часах. Рік за роком кінчиться недобором в ідейности, а при тому одночасно розгніжджується релігійний індиферентизм і матеріялізм. І тому слушно сказав один американський політик, що світ не потребує вже більше банків, але більше реліґії. Звідси отже той песимізм, який наче чорна тінь супровожає новочасну культуру і зростає з її ростом. Надія на земський рай з «високо-культурними джентелменами», то утопія і пуста мрія, яку розвіяв до останку воєнний вихор. Страшна недуга, на яку хворіє модерна думка, то суб’єктивізм, охота опертися на свої власні і виключні сили зі запереченням об’явлених правд, з усуненням Божого авторитету. І якраз це розкладає суспільне життя, точить сам стрижень модерної культури, і гне до долу її хребетний стовп.

II

Найвища надземська мета не лише не звільнює людини від праці над удосконалюванням культури, творенням і осяганням догідніших, щасливіших життєвих умов для сучасних і майбутніх поколінь, але навпаки вимагає від неї праці в тому напрямку. Людина обов’язана видобути зі себе і використати свій досвід, пильність, енерґію та свої тілесні і духові способности, щоби розвинути духові і тілесні сили свого народу і тим способом сповняти тут на землі своє покликання. Бути християнином-католиком – не значить піднестися кудись в етеричні простори, заложити руки і здати все на Бога, але кинутися у вир життя, напруживши і найменшу клітину свого мозку і своїх м’язів. Його святим обов’язком є, щоби католицька ідея вийшла в гадці, слові і ділі найкращою, найблагороднішою і найприманчивішою та щоби людина здійснювала принцип й ідеали християнства, як найвищої культурної релігії. Віра вимагає від людини діяльности, а не фанатизму і неробства.

Католицька Церква хоче і може виховати для суспільностей людей чесних і ідейних, горожан у повному того слова значенні, роботящих, з правим серцем, з ніжною чуйною совістю, з почуттям пошани для авторитету, права і справедливости, а при тому свого власного достоїнства. Віруючий громадянин бачить у сповнюванні горожанських обов’язків Бога як суддю і не руководиться лише людським страхом. Бо людським страхом і переслідуваннями не утвердив це ніхто держави і не завів тривкої задовольняючої горожан, форми життя.

Католицизм протиставиться всякому висилюванню і винищуванню організму. Тому католицькі духовники не будуть ніколи і в жаднім народі помагати ніяким підприємцям, що хочуть порнографічними романами, розкладовими історіями, ідеалізуванням самовбивств грати на людських і так слабих уже нервах та затроювати зболілу душу, але уміркованістю, працьовитістю, чесністю, любов’ю ближнього відкривають людині дорогу до розквіту своєї природи, будять в ній жажду знання Божого і людського, дають радість, веселість, повноту життя. Католицька релігія виступає всіми силами проти всього, що розкладає націю, проти самовбивств, проти протиприроднього зменшування населення, розводів, кримінальних злочинів і т. п. Моральний закон мусить проникати ціле життя, мистецтво, науку і діла, а в літературі має пробиватися чистота обичаїв, ідейність, радість життя, здержаність і уміркованість in Venere Baccho Сегеге[2]. Бо тим тільки запевнена охота до життя і нормальний розвиток нації. В суспільнім життю домагається католицька Церква справедливости і правости, бо усунення моралі з цеї ділянки людської культури веде до безоглядної конкуренційної боротьби зі всім і вся і тягне за собою знищення господарських, мирних умовин. А нераз, скільки нужди і зруйнувань оминається – вже після виповнення строгої справедливости – відколиком до любови ближнього!

Здоровий індивідуалізм признає католицька Церква. Кождий має право вибитися понад інших, стати багатшим, удосконалити свої спосібності і спосіб життя, але цього не можна осягати безправними дорогами. Є неоправданим закидом, наче б католицизм сіяв зневіру між людьми, почуття неспособности, безсильнссти і безвартости. Навпаки, це голошена ним правда, що Бог вложив у душу чоловіка стихійне бажання стати чимсь вищим і досконалішим, а тим самим щасливішим. Правда, все змагання християнина і вся його праця є і має бути безпосередньою і посередньою /через людей/ службою Богові. Але ця служба не є чимсь понижуючим: служити Богові значить царювати і якраз в цій службі людина взноситься до таких висот звершености, про які своїми силами не могла би й подумати. Послух авторитетові Божому і людському, тягарі закона, посвята для ближніх не нарушують зовсім людського достоїнства, але легковаження, деспотизм, тиранія, рабство, вислугування людським примхам і пристрастям·, ось що болить, ломить і упідлює чоловіка. Католицька Церква бере все на увагу нові кличі, які підносить час, потреби, які видвигає суспільність, тверді домагання, які ставить нарід. Бо було б одчайдушним розбивати їх тараном без розбору, як знову безумним було б притакнути всім, навіть хворобливим ознакам у клекітливім і бурхливім вирі життя.

Далі дух критиканства, руїнництва, розбивання, винаходження противенств і різниць, не шукаючи натомість порозуміння, згідливости і кращої дороги є противний католицькому духові, який все запереченню протиставить – будування. Так само в цілім громадськім житті не знає католицизм фанатизму і брутальної нагальности. Треба все мати щиру волю бути справедливим і брати на увагу все, що на це заслуговує. Всяка односторонність, вузькоглядність є чужа католицизмові. Люди з малими виїмками не є зовсім добрими ані зовсім злими, бо в кожнім, як у відблеску Божої мудрости і краси, є щось, що треба цінити і любити. Через те стоїть католицизм у різкім противенстві до всякого сектанства, пересади поодиноких признак, похибок, сторін, проблемів і суспільної структури.

Католицька Церква не робить ніяких надій, що охоронить на землі громадян і цілий нарід від хрестів і що увільнить їх від терпінь. Бо катастроф у природі і свобідної волі з вибором доброго і злого не дасться ніколи усунути, а так само втікти від смерти. Але біль і терпіння в понятті Христової віри зміняють своє обличчя. Християнина на вид болю не опановує бездушність і безнадійна резиґнація; він свідомий того, що має надприродню силу, щоби його перенести, що часові терпіння, пожертвування, то нагода до сталення волі, до плекання чеснот, терпеливости, уміркованости, то нагода до поборення лихих нахилів і оминення грішних покус. Перенесені терпіння стають джерелом внутрішньої радости, душевного спокою і вдоволення, завдатком вічних нагород у майбутнім житті. Словом, усі дисонанси терпінь зливаються в християнстві в гармонійну, милозвучну і радісну пісню вдячности і любови Бога. В такому розумінні тяжкість виповнення закона і понесених жертв у громадськім житті заникає до половини, що більше, стає активним і творчим принципом. Католицька віра ніколи і ніде не полишила ще людини в розпуці і вона одна є в силі двигнути її з розгнузданости, з чорного песимізму, з матеріялістичного багна і поставити ясно ціль життя та піднести до світлих і чистих висот.

В такому розумінні терпіння – це не безнадійні, безвиглядні лаокоонські страждання, але це немов хрестні страсти Христа, що є завдатком нового життя, відродження, світлого майбутнього, туземного і небесного. Так треба дивитися очима віри і на ту страшну катастрофу, яку переживаємо. Вона не має нас погребати, стати розвалом і домовиною, але обновлені і відроджені, маємо двигнутися з-під руїн до кращого життя. Не треба забувати, що по страстній п’ятниці усе наступає Світлий Великдень.

III

Католицька Церква і її духовенство може отже мати на державно-горожанське життя тільки благодатний вплив, і тому наш нарід при орґанізуванні свого життя, при творенні своєї державности не може і не сміє легковажити собі такого союзника, якщо щиро і поважно призадумується над своїм піддвигненням. Щасливий нарід, якого паном є Бог /Пс. 143,15/. Католицька Церква одинока може виховати українській суспільності, українській державі всевідданих священиків, повних посвяти борців, совісних урядовців, непідкупних зарядчиків, перейнятих патріотичним духом громадян, яких і в найтяжчих і найприманчивіших покусах піддержить і зміцнить їх жива віра в Бога. Вони стануть силою, честю і славою нашої батьківщини і на них наш нарід збудує свою могутню державу.

Католицизм – як всюди, так і в нас – ставить собі все за завдання, привести кожний хаос до порядку, з розбитих атомів створити величаву будівлю і передати з неї найцінніше і найтривкіше. для вічности. Тому і нашому народові допоможе він віднайти і воскресити всі творчі сили, двигнутися зі страшного розбиття і викреше в ньому животворну силу. Він зміцнить дзвінкий клич утвердження себе і збереження своїх національних прав до життя. Пригадаймо собі як завдаток в цій надії ті всі культурні цінності, які створила в нас реліґія, в письменстві, співі, музиці, мистецтві, законодавстві, техніці; скільки творчих сил і краси добула вона з душі нашого народу; гляньмо духом на всі наші прегарні затишні церкви і ніжні ікони, щоби відкинути і мимовільну думку боротьби і розбрату з вірою. І коли б ми, нині розчавлені і безпомічні, хотіли ігнорувати цю культурну силу католицької реліґії, треба би нас назвати хіба очайдухами. Але відразу з радістю можемо заявити, що такого стихійного намагання, крім поодиноких голосів, в нашім народі не було і нема.

Та натомість як протест гнету нації зі всіх сторін кинено гасло зукраїнізування нашої Церкви. І можна його і добре і зле розуміти. Вселенська Церква має порушити всі і найтонші струни душі народу і використати всі його засоби, умови життя, мову, характер, щоби сповнити своє завдання. Її ієрархія має мати все на оці добро нації, вічне і дочасне, а змагати всіми силами до його розвитку. І якщо тільки Вселенська Церква має можність у народі сповнити своє призначення, вона сповнює вже тим самим найблагороднішу патріотичну прислугу. Навпаки, коли вона має так зукраїнізуватися, що стане в суті речі залежногою від державного уряду, а її ієрархія – не признаючи над собою Апостольського Престола – має вислугуватися партіям і їх правительствам, тоді така церква, відірвана від матірнього пня, не діє і засихає. Замість стояти на сторожі Божого закону, вести вірних до вічного життя і нормувати туземне, її саму ведуть і поганяють в ярмі. Вона затрачує з часом Божий характер, стає іграшкою і м’ячем у руках сильних цього світа, а тим самим це може виповнити заповіту, даного їй Христом та відповісти Його намірам. Тому то така церква не представляла ніколи поважної сили, була тільки тягарем для народу і в часі народньої недолі нераз вислугувалася і вислугується ворожим живлам. Вона не двигнула ще жадного, народу, не двигне і нашого, бо її саму треба двигати.

Домагаючися голосу для Вселенської Церкви в національнім і дер­жавнім життю, її примату, то цим ще далеко до претенсії теократії і пересадного клерикалізму. Бо Христос не дав ні політичного кодексу, ні не означив форми правління, а навіть, коли єпископ або папа пра­вить у державі, то не на основі надхненого Св. Духом кодексу, але людських законів.

Киньмо оком на католицьку Церкву в нашім народі, на діяльність нашого духовенства на Галицькій Землі в повоєннім часі. Правда невдалі зриви, знівечені пляни народу, пережиті терпіння викликали і в нас подекуди зневіру і знеохоту, нагінку за виновниками, жалі і нарікання, але, це звичайний об’яв. По невдалім повстанню писав і Міцкевич на скитальстві:

O tem że dumać na paryskim bruku,
Przynosząc z miasta uszy pełne stuku,
Przeklęstw i kłamstwa, niewczesnych zamiarów,
Za poznych żalów, potępieńczych swarów!
Nie dziw, że ludzi, świat, sobie ohydzą,
Że utraciwszy rozum w mękach długich,
Plwają na siebie i żrą jedni drugich![3]

Але слава Богу, цей період вже поза нами. З признанням треба ствердити, що в цім страшнім повоєннім лихоліттю, не зважаючи на найнесприятливіші умови, слідні позитивні успіхи: масові місії очищують і обновлюють душу народу, а орґанізовані кооперативи підносять його з матеріяльної і економічної нужди і зубожіння. Є надія, що ця праця піде далі щасливо вперед, що повалить сектанство і опреться большевицькому напорові. Спільна тяжка недоля з’єднає і стіснить наше духовенство ще більше з народом, запряже до спільної праці, до братньої помочі, до будови, до творчости.

Gemeisame Hilfe in gemeinsamer Not
Hat Reiche und Staaten gegründet;
Der Mensch ist ein einsamer nur im Tod,
Doch Leben und Streben verbundet.[4]

В цій обновній роботі повинен нам все присвічувати многовіковий досвід католицької Церкви. Вона бачила вже не один початок і не один кінець держав і народів, установ і форм правління і всіх їх пережила і не одну ще переміну в суспільно-державнім і народнім життю переживе. Ніяка моральна духова сила всіх віків і всіх народів не може навіть у приближенню мірятися з цим найсильнішим об’явом людської історії і культури! Тому сильна держава, могутній нарід тоді, коли їх оживотворює католицька релігія, і то в тій мірі вони кріпшають, чим сильніше б’є в них її живчик. Бо з Вселенської Церкви переходять на кождий нарід, на кожду державу її прикмети непобідимої могутньости, гранітної непохитности і неустрашимости в принципах, гнучкости в умовах і Божої вічности.

Промова виголошена на Бенкеті в пошану Його Блаженства Верховного Архиєпископа Української Католицької Церкви Кардинала Кир Йосифа Сліпого, у «Вальдорф Асторії» в Ню Йорку в суботу 3 серпня 1968 року.

Ваше Блаженство! Блаженніший Наш Архипастирю!

Ваші Високопресвященства!
Високопреосвященні і Преосвященні Владики
Всесвітліші, Високопреподобні й Всечесні Отці.
Високопреподобні й Преподобні Сестри!
Достойні Представники наших наукових, культурно-громадських,
політичних, церковних та молодіжних організацій.
Святочна Громадо.

Українська Церква й Народ упродовж довголітньої нашої Історії – це два нерозривні звена буття українського життя так на вершинах його слави, як його занепаду.

На жертовнику Української Церкви клали свої голови найкращі сини нашого народу та платили найвищою ціною свого життя за дорогу нам справу. За свій народ і за свою Церкву. Клали свої голови митрополити, єпископи, священики та численні маси вірних обох віровизнань, і платять цю велику ціну ще й досі. Зокрема в останній світовій війні за Українську Католицьку Церкву заплатили своїм мучеництвом і геройською смертю наші єпископи і тисячі священиків та вірних, які до останнього віддиху свого наземного життя, до останнього удару свого жертвенного серця не схитнулися, але твердо стояли за свою прадідівську віру, в обороні своєї Церкви й свого народу. Ми сповнені гордости за їх геройський чин, клонимо голови перед їх найбільшою жертвою, на яку лише могла спромогтися геройська людина.

Сьогодні ми клонимо голови у покорі, вдячності й любові перед нашим найбільшим сучасним мучеником Вселенської й Української Церкви, перед Вашою иайдостойнішою особою, Ваше Блаженство, та дякуємо Всевишньому за Ваше спасіння і за ласку бачити Вас тут серед нас і вітати, хоч далеко від рідного краю, а все таки серед своєї рідної громади Ваших вірних на Північному Континенті Америки, а зокрема у митрополії світу, в Ню Йорку.

Боже провидіння привело Вас, Блаженніший Верховний Архипастирю і Патріярше Української Католицької Церкви, до столиці християнського світу Риму, у вільний світ, відвідати своїх вірних, розсіяних у діяспорі, та принести нашій Церкві і Її вірним єдність, любов і мир, і за Вашим проводом, за Вашою працею та працею наших церковних ієрархів і мирян доконати історичної ваги чину, чину міцного об’єднання нашої Церкви, та завершення Її патріярхальним устроєм.

Лише сильна, об’єднана Українська Католицька Церква в діяспорі під проводом Синоду Українських Єпископів, з Вашим Блаженством як Її Патріярхом, може сповнити своє екуменічне завдання у цілій Вселенській Церкві, довести до відродження нашої Церкви у рідному краю, чого деякі познаки ми вже бачимо хоч би на нашому рідному клаптику землі у Словаччині, та створити сильну скалу віри на Сході, сильну у своїй прадідівській церковній традиції та обряді Помісну Українську Католицьку Церкву, для сповнення нею Божого післанництва в цілій Вселенській Церкві.

І саме цього вірні гаряче бажають та очікують від Синоду наших Ієрархів і надіються, що за Божою поміччю та дією Синоду наших Єпископів під Вашим, Ваше Блаженство, проводом це здійсниться, а весь народ тоді буде з ентузіязмом вітати свій автономний Синод і Вашу Достойну Особу, як Патріярха.

Ваша тріюмфальна поїздка по Північному Континенті Америки та відвідини нашої громади в обох метрополіях, від Торонто-Монтреаль починаючи й на Ню Йорку кінчаючи, принесла нашій громаді невимовний духовий підйом та сильне об’єднання довкола нашої Церкви, довкола Її Ієрархів, а зокрема виявила незвичайну любов, прив’язання, пошану та синівську відданість її найдорожчому Архипастиреві, Блаженнішому Верховному Архиєпископові Української Католицької Церкви в Діяспорі.

Ці багатотисячні маси вірних, що на чолі з своїми Ієрархами по всіх осередках так ентузіястично вітали свого Найвищого Архипастиря і Голову Помісної Української Католицької Церкви однодушно виявили, що усі – усі від наших Ієрархів починаючи, а на кожному вірному без огляду на його політичну чи станову приналежність кінчаючи, стоять, Ваше Блаженство, з Вами й за Вами, серцем віддані Вашій Найдостойнішій Особі й Вашій справі·

Сьогодні, в цій поважній святочній хвилині я невимовно щасливий, що маю велику честь щиро Вас, Ваше Блаженство, вітати від цієї святочної громади та й від тих, що тут не мали щастя бути, від громадян тут народжених та давно й новоприбулих, щиро вітати так від тих, що від появи Вашої Достойної Особи у вільному світі, зорганізовані в Краєвім Т-ві за Патріярхальний Устрій Української Католицької Церкви були і є щиро віддані Вашій справі від початку до сьогодні, як також від тих деяких, які стояли дещо осторонь від згаданої проблеми, але сьогодні вже всі об’єднано стоять на правильному шляху.

Сьогодні серця усіх, цілої громади, сповнені великою радістю із Вашої появи та побуту серед нас горять щиро, любов’ю до Вас, а об’єднані Вашим незломним духом, не скореним навіть упродовж довгих років Вашого життя – Мученика за Вселенську й Українську Церкву, є готові всі зі синівською відданістю допомагати Вам у виконанні Вашого великого, історичної ваги для Церкви й народу, післанництва.

Нюйоркська громада направду щаслива й горда за те, що може вітати Вас, Ваше Блаженство, у себе як свого найдостойнішого гостя. Як скромний син Золотого Поділля, яке для Історії видало багато великих синів нашого народу, я маю шану бути речником тих щасливих приявних тут і неприявних подолян, Ваших земляків, та привітати у Вашій особі найбільшого сучасного сина українського Поділля, до якого з тугою в серцях крізь океан споглядають з пошаною земляки, рідні подоляни.

Хай же ця сьогоднішня радість Вашого гостювання з’єднає нас усіх Вашим непереможним духом, загріє нас до праці та скріпить нашу віру, що корабель» на кермі якого опочиває Ваша рука, допливе за Божою поміччю до щасливого призначення.

Проте вітаючи Вас, Ваше Блаженство, ми вже відчуваємо, що мусимо Вас й пращати у дальшу дорогу до Південного Американського Континенту.

Сердечно пращаючи запевняємо Вас, що у Вашій дорозі супроводжатиме Вас не тільки наш щирий жаль, що так скоро залишаєте нас, але також гарячі молитви до Всевишнього за Ваше здоров’я на довгі роки.

Нехай же буде вільно мені, від імені Ваших вірних синів і доньок, разом з побажаннями зложити Вам доземний уклін, та синівський поцілунок на Вашу мученику, але тверду, нескорену руку великого Мученика за Церкву й Народ, Нашого Духового Батька, і вже у найближчій майбутності Першого Патріярха Української Католицької Церкви.

Заокеанські українці-католики переживають тепер хвилини радости, душевного піднесення та повних надій з нагоди приїзду до наших сторін його Блаженства Верховного Архиєпископа Кир Йосифа, Голови нашої Церкви, прикрашеного в додатку кардинальською гідністю. Його приїзд на американський континент є в силі збудити присилуваний матеріялістичною Америкою релігійний жар та запал посвячувати свої духові та фізичні сили для реалізації Христового Царства серед українського народу на землі.

Фізичний удар, який слав з боку російського комунізму на нашу Церкву в Україні, в аспекті Божих правд може стати Божою благодаттю для зросту та підйому релігійного життя в Україні й поза Україною. Старохристиянський письменник ІІІ-го сторіччя Тертуліян писав, що переслідування й кров мучеників в його часах були посівом під ще більший зріст християнства. Переслідування ставали ласкою Всевишнього, горнилом гартування характерів. Мученики та Ісповідники Христові ставали великим запасом динамічних моральних сил. Тому й приїзд нашого героїчного мученика та Ісповідника на американську землю повинен стати для наших Церков старого Київсько-Руського Обряду джерелом релігійного підйом, способом помножити покликання до духовного стану для місцевих потреб та для потреб України в майбутності.

Ми багато говорили про Велику Особу Його Блаженства, одначе мало про справу, за яку Він стоїть, за яку терпів і за яку ще недавно вмирали наші мученики. Коли б цей привіт Найбільшому Живучому Українцеві ми приклали тільки до Його Особи, то ми не сповнили б наших завдань не тільки супроти Рідної Церкви чи супроти Батьківщини, але навіть супроти самої Особи Великого Гостя.

В часі мого побуту в Римі у Його Блаженства на самім відході при пращанні Верховний Архиєпископ сказав до мене такі слова: «Перекажіть американським українцям, що ми змагаємося не за особу Йосифа Сліпого, не за Митрополита Західньої України» але за велику справу нашої Церкви». Й тому у цих рядках я хочу сказати, за що змагаються чесно та без облуди прихильники здобуття Патріярхату для Української Католицької Церкви або покищо за здобуття повних патріярхальних прав Помісної Церкви Київсько-Руського обряду, які вона мала вже від часів Св. Володимира продовж соток літ і які їй признав без всяких застережень II Ватиканський Собор ухваленням Декрету про Східні Церкви.

За що ми змагаємося?

1. Ми змагаємося за те, щоб наша Церква мала повну самоуправу, яку від перших сторіч християнства мали Східні Патріярші Церкви. Ця самоуправа полягала в тім, що Помісною Східньою Церквою все керував у всіх справах заряду Церквою зверхник з патріяршими правами при допомозі Синоду Єпископів того самого обряду. В тім часі церковний обряд був рівнозначним з національною культурою.

Коли була ще згода в Христовій Церкві, то окремі східні Церкви, хоч і незалежні, усе ж признавали Римському Архиєреєві, як тому, що занимав престіл Св. Петра, право Першенства у Церкві та право бути вчителем та викладачем Христової віри та християнської моральности.

2. Ми стоїмо за єдність та неподільність нашої Церкви, себто за повну залежність вірних нашого обряду та всього духовенства від влади Патріяршого Архиєрея та Його Синоду, зложеного тільки з Єпископів тої Церкви. Стоїмо ми отже за те щоб Церкви наші, у всіх країнах поза Україною становили одну й неподільну цілість, залишаючись залежним від Українсько-Католицького церковного проводу в Україні без ніякого застереження по всі часи.

Церковна залежність українсько-католицьких Церков по всьому світі від церковного проводу в Україні є справою не тільки церковного, але також справою великого національного значення. Наші нащадки, віримо, збережуть ще знання української мови продовж одного чи двох поколінь; одначе якщо наші Церкви поза Україною – Дочки Української Католицької Церкви не відпадуть від Матірної Церкви в Україні, то й по десятках а може й сотках літ вірні тої Церкви збережуть свідомість свого українського роду, бо їх Церкви будуть залежні від України. Хто вже нині працює в противнім напрямі, той може і несвідомо, але виразно працює проти інтересів української нації.

3. Існування одноцільної організації та однопільної адміністрації Українсько-Католицької Церкви є одиноким певним засобом усунути з нашої Церкви всякі конфлікти й непорядки, звідки вони не походили б, від церковних низів чи верхів. Всякі льокальні конфлікти будуть тоді скоро та конструктивно розв’язувані своєю рідною, найвищою церковною владою. Тим я не хочу сказати, що все мусить бути збережене незмінно. На це буде своя рідна церковна влада, ознайомлена з минулим українського християнства , щоб авторитетно вирішувати не тільки конфлікти, але також в окремих обставинах запроваджувати потрібні зміни. Немає сумніву, що тут то там такі зміни є потрібні, що поступ і змінені обставини вимагають розумних та доцільних пристосувань до навколишнього життя. Такі поправки зроблені в дусі українських традицій компетентною владою, все найдуть розв’язку для скріплення а не ослаблювання нашого церковного та національного колективу в Україні та поза Україною·

Оце є ця програма, за яку ми змагаємося в глибокому переконанні, що найкращим її реалізатором може бути тільки Той Великий Українець, що є гостем української еміґрації за океаном. Ми молимо Господа, щоб додав Йому сил перевести в життя постанови церковно-правних засад, які нам слушно належаться. В додатку вони доволі чітко покриваються з тими ідеями церковного порядку, за які сотками літ боролися наші предки, а які так ядерно з’ясував та оголосив Великий Митрополит Слуга Божий Андрей, духовний вчитель Його Блаженства Кир Йосифа.

…Наскільки це є в думці Папи свідчать про це деякі далекі спогади,…

…Він мав тоді нагоду зустрінути й пізнати преподобного Митрополита Андрея ІІІептицького і зрозуміти дещо з життя, історії і стремлінь українського народу, який має тому причини бути особливо улюбленим у його серці. Тепер хотів Він це публично засвідчити, що відноситься – продовжував Його Святість – до вашого Кардинала Митрополита задля заслуг, які Церква береже мов свій скарб і що вже вписала в свою найкращу історію: терпіння, ісповідництво, героїчність, вірність, яку світлий Владика виказав за Христову віру.

Потім до вас усіх, дорогі сини розсіяні по світі, одне батьківське слово. Знаємо наскільки ви є стійкі берегти ваші традиції, ваш обряд, вашу мову, вашу культуру. Це заслуговує на особливе признання перед Церквою і світом; от чому відзначено пурпурою цього, який може вас добре репрезентувати, дальше вести по вашім шляху, освячувати й благословити.

Нашою першою думкою отже є це, щоб віддати честь вашому імені і вашій українській католицькій спільноті.

Ще є одно почуття, також глибоке і дуже живе. Чули ми щойно як Владика Кардинал згадав велику правду: «Ubi concordia, ibi victoria» (де згода, там перемога). От що ми хочемо дати вам за орієнтаційну точку: родинну зв’язь; вказати вашій спільноті на об’єднуючу ідею, ставлячи між вами центр, до якого ви всі могли б прибігати з синівським довір’ям і з братньою любов’ю.

Будьте з’єднані; любіться, віддайте вашому Кардиналові Митрополитові щиру пошану синівської і люб’язної відданости, а побачите скільки проблем упроститься і стануть плідними на надзвичайні святі діла.

А тепер ще дальше поучення, що відчувається в серці, власне на потвердження .наміру, який одушевлював Папу піднести до кардинальської пурпури Кир Йосифа Сліпого: це дати українському народові надію*

«Історичне звернення Павла VІ до Українців»,

Благовісник. Рік І, кн. 2-3, 1965, стор. 59-61.

По другій світовій війні положення Української Католицької Церкви в Україні та на чужині дуже змінилося. В Західній Україні Українську Католицьку Церкву цілковито знищили комуністи. На чужині Церква зустрілася з новими трудними проблемами, до яких її вище і нище духовенство не підготоване. Ці проблеми хочемо насвітлити так, як їх бачимо; при цьому будемо старатися придержуватися засад здорової, позитивної критики.

Ми втратили на рідній землі всі наші вікові духові скарби. Ми втратили наші Церкви, школи, організації, пресу, а що найважніше, ми втратили волю, той найцінніший скарб кожного народу, який і ми, хоч і під займанщинами, все таки до деякої міри посідали. Залишивши рідну землю, ми поселилися в різних країнах, головно в місцях поселення перших наших поселенців. Тут ми застали нашу Українську Католицьку церкву та сітку народних організацій та товариств. Ми побачили, що всі ті організації взяли свій початок від проводів нашої Церкви, вони повставали там, де були наші церковні громади. Цей факт підказує нам, що ми, як окрема етнічна група, збережемо себе на чужині так довго, доки потрапимо зберегти самобутність нашої Церкви.

До Другої світової війни Українська Католицька Церква провадила місійну душпастирську працю для наших емігрантів в таких країнах: в ЗДА, в Канаді, в Південній Америці: Бразилії та Аргентині. Після Другої світової війни Українська Католицька Церква почала душпастирську працю ще в Анґлії, в Австралії, в Німеччині та Франції, де в цей час вперше масово поселилися нові емігранти. Нині Українська Католицька Церква у вільному світі начислює: 17 Владик, у цьому Верховний Архиєпископ та два Митрополити, 750 священників, 500 монахинь, та около 850 тисяч вірних.

До війни, наші Церкви, Владики, духовенство та наш народ на рідній землі були постійним джерелом духової, а в потребі і матеріяльної допомоги Українській Католицькій Церкві на чужині. З рідного краю виїздили священники та монахині на місійну працю, а рідний край допомагав своїми духовими засобами: пресою, книжками та церковним устаткуванням. Великим опікуном Церкви на чужині був наш Митрополит Андрей Шептицький. Він відвідував громади наших емігрантів та своїм великим авторитетом заступався за потреби Церкви у Ватикані. Він добився того, що наша Українська Католицька Церква на чужині дістала перших Владик: у Канаді став ним Єпископ Никита Будка, в ЗДА Єпископ Сотер Ортинський.

Із закінченням Другої світової війни урвалася всяка допомога Українській Католицькій Церкві на чужині з рідної землі. Церква в діяспорі сама бореться з новими проблемами, з новими труднощами.

Вже перед Другою світовою війною бракувало нашій Церкві на чужині священників, монахинь та дяків. Якщо б не прибуло по війні до ЗДА около 200 священників і 60 тисяч вірних, то було б треба замкнути багато церков. Подібне положення заіснувало б теж в Канаді та Південній Америці.

Від Берестейської Унії (1596) Українською Католицькою Церквою у Ватикані правлять чужинці. До 1717 року Церква підлягала Конґреґації для Поширення Віри. В цьому році Папа Бенедикт ХV установив окрему Конґреґацію для Східних Церков і її наша Церква підлягає по нинішний день. Головою Конґреґації є кожночасний Папа, її секретарем тепер є Кардинал Теста. В 1963 році Папа Іван ХХІІІ, вперше, іменував п’ятьох східних Патріярхів членами Конґреґації для Східних Церков, а Папа Павло VІ при кінці І96З р. назначив членами Конґреґації нашого Верховного Архиєпископа Йосифа Сліпого, митрополита Амврозія Сенишина і Архиєпископа Івана Бучка.

Ця управа та опіка була різна. Цілком природно й зрозуміло, що чужинці не дали нашій Церкві такого проводу чи опіки, яку могли би дати їй наші Владики. Доля Української Католицької Церкви залежала багато від того, хто був Папою, хто секретарем Конґреґації, чи були це люди нашій Церкві прихильні, чи може це були люди, які йшли по лінії корисній нашим ворогам: полякам, росіянам та мадярам, яким завжди залежало на тому, щоби нашу Церкву послаблювати, а її вірних спрямовувати на латинський обряд. Члени Східної Конґреґації це переважно італійці, римо-католики, люди західної культури. Вони часто не доцінювали і не розуміли вартости нашого обряду, не знали добре нашої історії, не знали наших церковних та народних звичаїв і часто уважали нашу Церкву чимсь менше вартісним. Одним із від’ємних впливів чужинців був натиск на наших Владик впроваджувати целібат духовенства та деякі звичаї чи богослужби латинського обряду. Прихильники латинізації нашого обряду були, на жаль, також наші Отці Василіяни, які в Римі мали постійно свій найвищий уряд Архимандрита і через цей уряд мали доступ і впливи у Конґреґації для Східних Церков. Дух латинізації нашого обряду дуже скріпився по переведеній реформі Чина СВВ в минулому столітті через Отців Ісусовців. Можна було бачити такі латинізаційні новості, як у Львові при вул. Жовківській, у церкві св. Онуфрія на хорах були малі орґани, які пригравали підчас св. Літургії та різних Богослужб.

Таку мішанину нашого обряду з різними чужими практиками ми спостерігаємо в деяких церквах на чужині: статуї, фіґури, хресні дороги, церкви в стилю навіть колоніяльному. В церквах, де нема дяків, священники служать св. Літурґію самі, хоча можна б навчити в кожній парохії одного чи двох хлопців послужити. Впроваджується практика коронования Матері Божої. В деяких церквах вівтарні хлопці служать при престолі одягнуті в червоно-білій чужій одежі, а не в наші дальматики. На жаль, тої обрядової мішанини і на свою руку різними священниками впроваджуваних чужих обрядових практик ніхто не контролює; вони, в розумінні вірних, залишаються завживаними, стають законом, новим своєрідним обрядом. Це компрометує нас перед чужинцями, бо обряд то закон, якого нікому не вільно самовільно зміняти.

Латинізація нашого обряду посередньо відкинув своїми постановами Другий Ватиканський Собор, головно а Конституції про св. Літургію, дораджуючи вірним римо-католицької Церкви спільно співати та разом зі священником відповідати св. Літургію. Органи поволі сходять на другий плян.

Молитовних почувань наших вірних, відданих Богові спільними устами, серцями та душами не заступлять ніякі мертві музичні інструменти. Нашого молитовного «Господи помилуй», «Подай Господи», чи «Тебі Господи», не має ніякий другий обряд у світі.

Обновлення Української Католицької Церкви *

1. Основна заслуга Coбopy для нашої Української Католицької Церкви полягає в тому, що він ясно й недвозначно ствердив засаду, що Христова Церква, хоч з волі Божої одна й єдина для всіх народів і всіх часів, складається з різних помісних Церков, або обрядів, які мають свої власні літургічні, богословські й духовні традиції, враз із своїм окремим правопорядком. Ця постанова Собору дає остаточну відповідь всім тим нашим вірним, які, замість старатись жити своїм повним християнським життям у свойому рідному українському обряді, згідно зі всіми його прекрасними літургічними традиціями й звичаями, покидають його та переходять до чужих, переконуючи себе, що там легше й краще бути добрим католиком, бо там, мовляв, більше людей, коротші богослужби, ближче до церкви й ніхто їм не докучає за свій обряд, підчас коли на Україні наші брати по геройськи держаться своєї віри і обряду.

Ствердження цього факту Собором є сьогодні надзвичайно важне для нашої Церкви на рідних землях і зокрема для наших вірних на еміґрації. Воно тим важніше, що гой дух втечі від свойого рідного українського обряду, який є правдивою прикрасою цілої Вселенської Церкви, як ствердили це Соборові Отці, й найціннішим скарбом нашого українського народу, – починає, тут і там, проявлятися, на жаль, і серед деяких наших священиків, монахів і монахинь, які воліють бути непотрібною причіпкою до чужих, ніж стояти в проводі своїх. Дай Боже, щоби голос цього Вселенського Coбopy і приклад наших геройських братів на Україні сколихнув їхнім християнським і національним сумлінням та здержав їх від понижуючого дезертирства. Бо наша участь в обновленні Христової Церкви має йти дорогою обновлення нашої Церкви, в нашому рідному візантійсько-українському обряді

* З «ІІІ Спільного Пастирського Послання», Благовісник, Рік II, кн. I, І966, стор. 13-14.

Якщо зробити опит між українцями католиками про правну назву їхньої Церкви, то вислід такого опиту мав би історичне і доказове значення. Багато мирян послуговується прийнятою популярною назвою «Українська Католицька Церква», але це не є вірна й повна назва нашої Церкви. Це радше зверхня етикета, а не відображення духа, суті, традиції, коріння й розвитку церковної організації, не говорячи вже про правну її ідентифікацію. Можна поставитись скептично до цієї справи й сказати навіщо нам займатись тим чи іншим словом у скомплікованій назві нашої церковної організації, коли воно й так мертве. Важний – дух!

Церковна організація не належить до таких, що їх леґальна назва не відповідає змістові, і брак послідовности в ній не толєрується. Назва Помісної Церкви дає читачеві можливо якнайточніше окреслення її головних ознак і не залишає необізнаному потреби для додаткових пояснень. У нашій церковній організації найістотнішим є окреслення обряду. Це визначує окремішність церковної організації, самостійність і тому Ritus Byzantino-Ukraini (Graeco-Rutheni) не може бути якимсь підобрядом нар. латинського обряду, лише повноправною Помісною Церквою частиною Вселенської Церкви.

У назві Католицька Церква Византійсько-Українського /Греко-Руського/ обряду кожне слово має своє традиційне й історичне значення, бо вимовою тих слів покривається тисячоліттям виплекані окремі церковно-релігійні вартости окремого українського народу, які стали невід’ємною часткою душі, культури, світогляду, ментальности і національної свідомости українця.

Справа леґальної ідентифікації церковної організації належить до компетентних найвищих церковних чинників, а в нашому випадкові, коли правильно інтерпретувати Постанови II Ватиканського Собору про Помісні Церкви – до Синоду Українських Єпископів.

До уваги вірних нашої Церкви щораз частіше й впертіше доходить назва Catholic Church of Byzantine Rite яку Митрополит А. Сенишин без згоди чи постанови Українських Єпископів, але зі згодою чужих американських Єпископів публично продемонстровує. Дві новостворені парафі (у Вашінґтоні й Вармінстері) вже залеґалізовані як католицькі церкви византійського обряду, а катедральна парафія у Філядельфії називаються тепер лише «Церква Непорочного Зачаття Матері Божої Візантійського Обряду».

На єпархіяльних стінних калєндарях, які розіслано священикам усіх парафій, наша церковна влада означила себе як Archdiocese of Philadelphia Byzantine Rite.

Цей підбір слів, що їх філядєльфійський Владика щораз впертіше просуває, відображує не саму лише номенклятуру, але багато більше: структуральне, організаційне, мовне, обрядове, і духове відчуження, відрив від одної Матірної Церкви і Її проводу Найвимовніше це пропущення в новій назві слова «Українська» Церква, що зраджує усю тенденцію філядельфійського Владики позбутися української назви й українського духа в нашій церкві. Слід звернути увагу на факт, що модифікація назви це не симптом в цій ситуації, а завершення дбайливо довгими роками веденої підготовки, відчуження, відокремлення і переставлення нашої церкви під команду чужих сил.

Отець Й. Баца у Фраквіл (Пенсильванія), святкував минулого року свій срібний ювілей священства, на який наспіло йому багато привітів, в тому й від церковних достойників. Преосв. С. Коціско, єпископ Карпато Руської Церкви затитулував ювілейне привітання так:

Very Rev. Msgr. Joseph Batza

St. Michael’s Ukrainian Church

ВПреосв. А. Сенишин, Митрополит Української Католицької Церкви затитулував ювілейне привітання так:

Very Rev. Msgr. Joseph Batza
St. Michael’s Church

На цьому деклярація й документація неукраїнськости нашої Церкви Її Ієрархом не кінчається. В документах американського єпископату, в нарадах якого брали участь усі три наші Владики, Преосв. Я. Ґабро і Преосв. Й. Шмондюк вписались як єпископи Української Католицької Церкви а Преосв. А. Сенишин там від «Архидієцезії Філядельфії Византійського Обряду».

І тут знову не маємо до діла лише з грою слів, але з практикою, яка за тими словами криється. Згадана Американська Єпископська Конференція голосуванням схвалила своє домагання до Ватикану закрити усі національні парафії в ЗДА. (З одному із Декретів Святійший Отець допускає таке право, коли Національна Рада Єпископів про це попросить).

За тиждень по цій ухвалі від польського духовенства пішли листовні і пресові протести. Наші Владики цю ухвалу затаїли перед нами, наше духовенство мовчить, нашу чуйність приспано, наша преса не забирає голосу; всі ми можемо опинитися перед доконаними фактами-закриття етнічних парафій.

Візантійський обряд став дуже популярним в Америці. У східній Пенсильвенії при католицьких церквах поширена організація Blue Army, якої ціль є «навернути росіян» на правдиву віру. Члени цієї армії одержують спеціяльні памфлети, вивчають особливості византійського обряду, молитви, пісні, і уживають «чотки» як византійську вервицю. Другий струмок «візантійщини» пливе із Дітройту, де, напевно не без участи ентузіястів згаданої Американської Єпископської Конференції ідуть домагання створити з усіх церков східнього обряду одну інтернаціональну византійську церкву.

Недавно у Фордгамі (Ню Йорк), засновано Pope John XXIII Institute з подібними цілями – вивчити й засвоїти візантійський обряд. В цьому інституті інтенсивно влаштовують семінари й лекції, і, щоби бути ближче до візантійщини, роблять це в російській мові. Публікації цього інституту друкуються під Imprimatur: Archbishop A. Senyshyn, Philadelphia Byzantine Heritage.

Реєструючи й уточнюючи факти треба виявити їхнє походження, джерело і взаїмозв’язок із іншими явищами, бо ці факти не є відірваними, проминаючими, самоцілевими й маловажними. Сама зміна назви церкви не мала б великого значення, коли б за нею не встановлялося церковне «удільне князівство». Проблематична участь й неучасть Митрополита Сенишина в акціях Українського Єпископату доказує, що ця Його акція там схвалена, а активна Його участь в Американському Єпископаті, там де схвалюють ліквідацію національних церков, недвозначно відкриває нам джерела Його інспірацій і попертя. Не можемо відвернути наших очей і від вищих римських властей, як Папського Делеґата у Вашінґтоні, Священної Конґреґації Східних Церков, і Державного Секретаряту Ватикану, які ніяк не виявили нам навіть об’єктивної незаінтересованости, і тим фактично взяли на себе відповідальність за неупорядкованість й хаотизування «византійського» питання і ситуації в нашій Церкві. Текст листа папського Делеґата, використаного Філядельфійським Владикою в довірочному письмі до священиків минулого року, не залишає жадного сумніву в тому, де його автор стоїть, і звідкіля бере ідеологічну і програмову основу філядельфійський византійський обряд.

У висновку вірні Нашої Церкви византійсько-українського /греко-руського/ обряду мусять прийняти до відома деякі сумні факти в повній глибині їхнього значення: вони не можуть користатися наданими їм Другим Ватиканським Собором правами Помісної Церкви; їх відривають від одної Матірної Церкви і Її Проводу, і дають їх як безбатченків, «Іванів без роду» під команду чужих ієрархів; їх не рахують частиною Церкви, як «нарід Божий», але як крам, або як рабів німих, що не вміють запротестувати і стати в обороні власної духовости і єдности Церкви. На найближчому Першому Соборі Єпископів в Римі вони не будуть заступлені в єдности з Церквою, що «живе більш як коли-небудь в українських катакомбах і в серцях мільйонів її вірних», але будуть заблуканими вівцями, вираженими у «візантійському» контексті Митрополита А. Сенишина.

Не знати за які досягнення чужа панська ласка дозволила на титул Philadelphia Byzantine Rite чи за важливі наукові праці, чи за передові христіянські ідеї, чи за визначні богословські чи екуменічні акції нашого Владики, якими кращі католицькі ієрархи у різних країнах стараються реформувати духове життя своїх вірних, – чи за нас велике число, з коефіцієнтом долярового потенціялу?

Заскорузлість в нашому суспільному житті, де ми користуючись правами демократичного порядку і знаючи його вартість толеруємо й плекаємо напівтоталітаристичну оліґархію, має своє відображення також і в церковному житті. Тут, в осередку нашого й наших дітей духового життя ми плекаємо середньовічний рабовласницький лад, закриваємо очі на іґнорування ієрархією наших прав й нашої волі, резиґнуємо з можливости бути повноправними членами христіянської спільноти у вільному світі й годимось те, щоби торг за наші голови и душі наших дітей завершився без нашої участи. Ми спостерігаємо як в римо-католицьких єпархіях організується і працюють єпархіяльні ради мирян, але не піднімемо голосу нашого за створення таких у нас. Ми покірно дивимось на закорінення й поширення руїни Нашої Церкви й чекаємо поки старші шляхетніші й відважніші одиниці відійдуть зі світу цього, щоби тоді вже без протесту стати на службу новим панам.

Усі вірні єдиної нашої страждаючої Церкви мусять відкрити свої очі на факт поспішного завершування підготовки відірвання американської частини Церкви від цілости саме напередодні історичного Єпископського Синоду в Римі, і щоби не бути заскоченими доконаними фактами – піднести свій рішучий голос протесту до кожної інстанції церковної влади в Римі, Ми мусимо голосно і об’єднано сказати, що хочемо духово і юрисдикційно об’єднаної Української Католицької Помісної Церкви.